Кваліфікатив "національний" у контексті вісниківської публіцистики Д. Донцова

Размещено на http://www.allbest.ru

КВАЛІФІКАТИВ «НАЦІОНАЛЬНИЙ» У КОНТЕКСТІ ВІСНИКІВСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ Д. ДОНЦОВА

Анотація

У центрі дослідницької уваги - валентнісні можливості ад'єктива «національний» у вісниківському дискурсі Д. Донцова. Розглянуто специфіку субконцептів із базовим компонентом «національний». Зроблено висновок про розлогість концептуального поля з кваліфікативом «національний», що додатково свідчить про роль і місце нації в державницькій теорії Д. Донцова.

Ключові слова: кваліфікатив «національний», субконцепт, Д. Донцов, вісниківський дискурс. національний дискурс донцов журналіст

Постановка проблеми

Державоцентрична мовна ментальність Донцова-журналіста знаходить вияв також і в непрямих засобах вербалізації, серед яких домінує номінант «нація» та його деривати. Традиція розглядати «Літературно-Науковий Вістник»(далі - ЛНВ) як «культурологічне джерело духовного відродження української нації» [1, с. 1] усталюється саме в 20-40-і роки ХХ ст. завдяки публіцистичній і редакторській діяльності Д. Донцова. Журналіст підкреслював: «Беручи свої цілі - створити нову націю, воно (українство) повинно знати, що зачинає велику і небезпечну гру, яка вимагатиме від учасників витревалости і, передусім, ясности думки» [11, с. 826-827]. За кількістю репрезентацій у дискурсі ЛНВ концептуальне поле «нація» навіть переважає концептополе «держава». Однак це не дає нам підстав визнати мовну ментальність Д. Донцова націєцентричною. На відміну від нації в розумінні І. Франка в Д. Донцова вона не стала самодостатнім утворенням, а лише сходинкою до субстанції вищого порядку - держави. «Через націю до держави» - такий поступ українства головний вісників- ський редактор уважав єдино можливим [2, с. 20; 3, с. 254]. Він писав: «Від наднаціонального клича - «держава передусім» до чисто-національного - «нація передусім» [14, с. 219].

Мету статті становить з'ясування валентнісних можливостей кваліфікатива «національний», уповні реалізованих у віс- никівському дискурсі Д. Донцова. Із численних субконцептів, атрибутованих ним, найчастотнішим виявився субконцепт «національна ідея», засвідчений 27 разів.

Виклад основного матеріалу дослідження

Наші спостереження не піонерні. У донцовознавчих розвідках зафіксовані аналогічні зауваження. Так, І. Огородник і М. Русин пишуть: «Ставлення Донцова до цієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників досить специфічне в їх переломленні через од- ну-єдину ідею - національну, що стала альфою та омегою його світогляду, всіх теоретичних розмислів. У служінні цій ідеї він ішов і «за Богом, і за Мамоною», еклектичним чином використовуючи все те, що, на його думку, працювало на неї» [4, с. 74]. Про перманентне кореспондування субконцепту сам вісниківський редактор говорить, дефініціюючи нову українську національну ідею як таку, «яку - contra plures - ми здавно пропагуємо на сторінках цього журнала і його попередника, і де-інде» [24, с. 383-384].

Публіцист усвідомлює те, що знайдуться охочі упереджено й викривлено сприйняти його концепцію української національної ідеї, як-от: «Таким конкретним змістом - пише der bornierteste з наших демократів - нарешті заповняє п. Донцов свою абстрактну формулу української національної ідеї» [13, с. 56]. Він наголошує, що ненависть до його доктрини спричинена тим, що «перша її мета - убрати в стислу, означену, яскраво відграничену форму - зміст національної ідеї» [17, с. 370].

На противагу російській національній ідеї, яку головний вісниківець кваліфікує як «ідею пановання Росії над світом» [20, с. 358], українську національну ідею Д. Донцов позиціонує як «сприяючу і допомагаючи» [35, с. 166], «активно ділаючу політичну ідею» [41, с. 359]. Конститутивні ознаки української національної ідеї Д. Донцова увиразнюються й завдяки іншим дискурсивним протиставленням, коли з протилежного боку опиняються «велика брехня нашого віку» [24, с. 378]; «наднаціональна (великодержавна) ідея» [14, с. 220]; «комуністична ідея» [12, с. 675]. Натрапляємо також у «Літературно-Науковому Віст- нику» на згадку про «італійську національну ідею» [33, с. 320].

З-поміж носіїв національної ідеї журналіст вважає за доцільне виділити «національно свідому, не імпотентну, а владолюбну меншість, яка <...> розширює її (маси - Л. С.) ідеали й домагання та надає їм характер боротьби за нову, свою національну ідею» [35, с. 172]; Т. Шевченка, «головного творця но- війшої української національної ідеї» [29, с. 74]; «народ, який ще недавно нічого про неї (національну ідею - Л. С.) не чув» [23, с. 337]; письменників, що «лишились вірні національній ідеї» [38, с. 336]. Д. Донцов резюмує: «Ось кого можемо назвати порушуючими силами історії» [35, с. 172]. В антагоністичному таборі згрупувалися «всякий - же ж, хто робить рекляму укра- їнізаторам» і тим самим «гальмує ствердження в масах власної національної ідеї» [42, с. 1111]; «сельробівці, москвофіли та новошляхівці», які «в Галичині відриваються від національної ідеї» [27, с. 338]; М. Хвильовий, що «висував постулят <...> своєї власної національної ідеї»; «письменники, які її (національну ідею - Л. С.) зрадили» [38, с. 336].

Традиція метафоричного відображення світу, притаманна донцовському мовомисленню, сприяє персоніфікації розгля- даного субконцепту, що засвідчено в таких інтекстах ЛНВіс- ника: «Коли подібне не вдасться зробити українській національній ідеї, - їй лишиться тільки покластися до домовини...» [38, с. 335-336]; «Національна ідея Ґертика і Васютинського - мусить мріяти про один народ також і під оглядом культурно-національним і навіть релігійним» [14, с. 220] та інших.

У своїй публіцистиці Д. Донцов ґрунтовно опрацював нову українську ідеологію. Журналіст виявив таку наполегливість в утвердженні її хоча б на шпальтах «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»), що й до сьогодні його пам'ятають як «апостола української ідеї» [5].

Кількісно репрезентативною виявилась також артикуляція субконцептів «національне почуття (почування)» та «національна свідомість».

Субконцепт «національне почуття (почування)», кодифікований 24 номенами, у мовній ментальності Донцова-журналіста символізує його критичне ставлення до розуму, знання в їхньому національному вимірі. Він «вважав, що саме інтелектуалізм довів українську націю до квієтизму, відмови від власної національної ідеї, створення свого роду універсалізму, в якому цілковито зникає національне почуття...» [6, с. 75]. У відродженні питомої емоційності вісниківський медійник бачить один зі шляхів етнічної реінкарнації, на що отримує різкий відгук опонентів: «Не женіться за абсурдальною і безглуздою «зайвою і шкідливою» метою самостійности! Не піддавайтеся хоробливому національному чувству... Чекайте на «обєктивні можливости»! [11, с. 742].

Питання «Що значить національне почуття?» [30, с. 462] підштовхує публіциста до аналізу національних почуттів різних націй, а саме:

- французів: «Та чиж можна посуватися аж до твердження, що стара Франція, навіть при кінці середніх віків не є нічим иншим, як тільки історичним, ґеоґрафічним і династичним агрегатом, в якім національне почування, як ми його розуміємо, ще не зматеріялізувалося?» [21, с. 554];

- поляків: «Вже Відень не противився маніфестаціям польського національного почування, в школах дозволений став Міцкевич, на вулицях обходи національних роковин» (Д. Д., Що т.“укр.” Укр.:1099);

- росіян: «Разом із ним вийшли переможно і всі ті варто- сти, які викляв Кремлівський сілябус: засади суспільної гієрар- хії, особистої ініціятиви, релігія, національне почуттє, до якого довелося апелювати самому Лєніну» [16, с. 332] тощо.

Методом заперечення Д. Донцов з'ясовує непроминальну сутність національного почуття: «Не максімалізм, не 2федера- ційна імперія, не «кольоносфера», не власний соціялістичнийрай ППС. Сею ідеєю є <...> «національне почуття”»[30, с. 462]. В ідентифікації феномену беруть участь ад'єктивні кваліфі- катори, наприклад: з притупленим національним почуттям [15, с. 281]; «ображеного національного почуття» [28, с. 752]; збаламученого національного почуття [11, с. 809]; примітивного українського національного почування [42, с. 1102] тощо.

В арсеналі донцовських національних почуттів особливе місце належить національній гордості, пор.: «Отруйний подмух, <..>. від якого... ниділо почуття національної гордости...» [23, с. 336]; національній гідності: «.З уст численних промовців говорило «ображене почуття національної і звичайної людської гідности», подоптане «братньою» російською демократією...» [11, с. 805]; національній ненависті: «... Якими дурними видадуться нам проповіди наших «культурників» проти «ширення національної ненависти» [25, с. 180]; національному гніву: «Чи Франція <..>. створена була <...> вибухом національного гніву...» [21, с. 553-554] та національному егоїзму: «...Фраза («все-ж таки, знаєте, соціялізм!») заглушує збуджений національний, чи клясовий егоїзм» [40, с. 565]) тощо. Трапляється також поодинока експлікація національної образи: «Й досі в багатьох грудях живе почуття старої національної образи...» [36, с. 68]; національного патріотизму: В Росії - се було становище староросійського національного патріотизму [14, с. 217].

Як бачимо, почуття, на яких наголошує Донцов-публіцист, за своїм характером далекі від сантиментів. Поклавши в основу пропонованого типу націоналізму «емоції, вольовість, фанатизм, сильний характер, дію» [7, с. 519], теоретик української державності робить ставку на почуття, у яких домінує вольовий елемент. З-поміж інших виділяється національна ненависть, що, за спостереженням М. Комариці, у концепції Д. Донцова визнається «рушієм боротьби за національну незалежність» [8, с. 266]. Такий вибір міг стати несподіванкою лише для не посвячених у специфіку донцовського характеру. Дослідник дискурсу носія непересічної мовної ментальності пише: «Пристрасть та емоційність, з одного боку, безкомпромісність - з іншого - змушували інших стати соратником або ж ідейним ворогом». Така негація почуттів спричинена не лише особливостями рецепції світу журналістом, а й намаганням його «увести вольово-чуттєвий елемент у культурно-духовний простір Українця» [9, с. 89]. Заангажований «могутнім підємом національного почування» Донцов-вісниківець бачив у ньому «видимий знак незалежносте нації» [21, с. 554], що, на наш погляд, зумовило представництво субконцепту.

Субконцепт «національна свідомість» завдячує своєю репрезентативністю (22 позиції) виконуваній ним націєтворчій функції. Д. Донцов неодноразово артикулює цю думку в дискурсі «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника»). Він пише, що у Франції за Жанни д'Арк, а також в Америці під час боротьби за незалежність «з ударення ворожих сил спалахнула іскра національної свідомости, натхнула великою ідеєю розрізнені й приспані волі, злучила їх довкола спільного осередка, створила націю» [34, с. 321]. Національна свідомість, на думку вісниківського теоретика націоналізму, обов'язковою похідною має націю, пор.: «Того другого чинника національноїсвідомости («протиставлення»), без якого нема національної свідомости взагалі, без якого нема нації» [18, с. 609].

За відсутності дефініції національної свідомості публіцист розкриває її іманентні риси, залишаючись вірним собі. П. До- рожинський зауважуэ: «Базуючись на відкиданні раціональносте, Дмитро Донцов <...> надає пріоритетне значення у формуванні національної свідомости та патріотизму ірраціональним факторам, таким, як романтизм, ілюзіонізм, догматизм, фанатична віра у “свою правду”» [10, с. 205]. Не інтелект, а почуття навантажені функцією продукування національної свідомості на шпальтах ЛНВ. Вони або номінуються в загальному (наприклад, «Бо коли національні почування, які хочеться використати для скривлення національної свідомости в инший бік, за сильні, то кокетовання з ними боком вилізе їх вихіснувачам» [42, с. 1109], або ж конкретизуються («Що з двох чинників складається національна свідомість - як казав Бенда - з любови і з ненависти, се Драгоманову й не снилося») [18, с. 608].

З гіркотою констатує Д. Донцов майже одностайне громадське переконання про відсутність національної свідомості в українців. Одна й та сама думка рефреном проходить через різні вісниківські статті: «Не можна розпікати до національного жару тієї національної свідомости, якої маси українські на теперішній стадії розвитку ще не одідичили» [36, с. 72; 35, с. 168]. Така невтішна ситуація, на думку опонентів, яких цитує журналіст, зумовлена об'єктивними чинниками, зокрема відсутністю держави: «Націоналізм український <... > був би можливий тоді, коли б перед тим істнувала українська держава, коли би в тій державі витворилась українська свідомість національна» [35, с. 168].

Послідовно маніфестуючи принцип «від нації до держави», головний вісниківський редактор закарбовує на сторінках ЛНВ своє бачення проблеми: національна свідомість українців - це реальність, яка, однак, потребує ґрунтовного корегування: «Писав так ще перед війною, <...> перестерігаючи саме проти тої суттєвої хороби нашої національної свідомости: ...проти атрофії «волі протиставитися», проти віри в омани...» [18, с. 609-610]. Відстоюючи свої позиції, він проводить історичні паралелі, за допомогою яких з'ясовує цілковиту нездатність етносу без національної свідомості до громадських перетворень: «Ні соціяльна, ні иншареволюція, з браку клясовоїта національної свідомости ізраїльтянам не була ані на гадці» [11, с. 732]. Й абсолютно невдячна справа для політика, журналіста, будь-якого іншого громадського діяча - покладати певні надії на етнічну групу, позбавлену національної свідомості: «Очевидно, збудувати щось на національній свідомости племени, яке її не має - ніякий Наполєон не втне» [35, с. 168].

Субконцепти «національний рух» і «національна думка» мають однакову кількість експлікацій у вісниківському дискурсі (21).

Нами не виявлено однозначного тлумачення субконцепту «національний рух». Трапилось навіть ототожнення його із самим націоналізмом. Цитуючи Р Дмовського, публіцист зауважує конститутивну ознаку національних рухів: вони «поглиблювали відношення до рідного краю» і тому «в европейських краях називалися націоналізмом (в протиставлення до інтернаціоналізму)» [24, с. 378].

З інших характеристик національного руху увагу вісниківського редактора затримують такі: «попередня довголітня вперта праця прихильників» [19, с. 363]; «на чолі <..>. нові люде [43, с. 69]; «люде, що гордили "єдиним фронтом” манекинів, будуючи свій єдиний фронт людей, знаючих чого вони хотять» [33, с. 326]; «метою <...> було власне розломити сі «рамки»..., в яких неможливе здобуття політичних прав [31, с. 277].

Зрозуміло, що доктор Д. Донцов актуалізує специфіку українського національного руху. Іноетнічні національні рухи лише відтіняють у вісниківському дискурсі предмет публіцистичного аналізу. Так постають «новітні національні рухи»: «італійський націоналізм»; «фашизм, перший в Европі національний рух, який прийняв і примінив в боротьбі (з марксизмом) методи марксизму» [24, с. 378] тощо. Методом порівняння журналіст з'ясовує сутність розгляданого явища: «В противність великим, згаданим у горі рухам, український національний рух 1917-21 р. був не стільки народньо-революційний, як демократичний...» [43, с. 64]. Демократичність українського національного руху, на думку Д. Донцова, призводить до його вразливості. Завжди знаходились охочі цей рух ліквідувати.

Ідеальною ситуацією для державотворення теоретик української державності вважає синкретичне поєднання національних і соціальних рухів. Він пропагує «націоналізм, що національним рухам надає вигляд та ідеольоґію соціяльних, а соціяльним - ціли і розмах національних» [43, с. 68].

Національна думка закарбована на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») Д. Донцова як утворення, що потребує суттєвого вдосконалення. Субконцепт кодифікується на перетині таких концептзмінних: «заблуканий човен нашої національної думки» [37, с. 130]; «бездоґматична українська думка національна... столочена й досі чужими догматами» [36, с. 74]; «ідентичність тої крізи, яку переходить наша національна думка в сім краю і поза ним» [36, с. 76] та інші.

Публіцист натхненно констатує перші тендітні ознаки локального пробудження національної думки: «Минулий май <...> вніс деяке замішання в ряди нашого партійництва тут, а там - сильний зріст національної думки» [22, с. 335-336] тощо. Зразком для наслідування визнається національна думка

Європи: «НадЕвропою сходить зоря нової епохи,.. епоха народження нової національної думки... Національної думки, випо- саженої в нову силу, новий дух - далекий забобонам старечого лібералізму, готовий боротися і знищити інтернаціоналізм його власними методами» [24, с. 383].

Головну причину того, що «запрягли в ярмо вільну національну думку» [26, с. 324], Донцов-вісниківець бачить у такому факті: «Досі українська національна думка розвивалася під сильним впливом раціоналізму» [39, с. 76]. Проте завжди вистачало й зовнішніх детермінантів деградації національної думки [32, с. 51].

Незважаючи на все це, вісниківський теоретик націоналізму сподівається на незворотнє становлення української національної думки. Його надії підтримуються самим розвитком подій в Україні: «Тут же - такі зявища, як розлам сельроба, та инші дають право сподіватися, що національна думка, хоч і по тяжких змаганнях, але таки перейде до наступу проти епігонства. Але лише тоді, коли його активно будемо поборювати. Коли нашою працею керуватимуть не чужі формули і омани, а власний національний імператив» [22, с. 336].

Інші субконцепти з базовим кваліфікативом «національний» представлені у вісниківському дискурсі Д. Донцова більшою чи меншою мірою спорадично.

Висновки. Як бачимо, концептуальне поле ад'єктива «національний» широке й розлоге, що додатково свідчить про роль нації в державницькій теорії Д. Донцова. Субконцепт «нація» займає своє, визначене йому місце в тій мовній призмі, крізь яку читачі «Літературно-Наукового Вістника» («Вістника») осягають дійсність, і впливає на світосприймання та мислення аудиторії, корегуючи їх у напрямі державності.

Література:

1. Леськова М. «Літературно-науковий вісник» як культурологічне джерело духовного відродження української нації (20-40-і роки ХХ ст.) : автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.01.08 «Журналістика» / М. Леськова. - К., 1996. - 18 с.

2. Квіт С. Дмитро Донцов і «Літературно-Науковий Вістник» («Вістник») на тлі розвитку української літератури і журналістики 20-х - 30-х років. Ідеологічні, естетичні та організаційні принципи /: автореф. дис. ... докт. філол. наук : спец. 10.01.08 «Журналістика» / С. Квіт. - К., 2000. - 36 с.

3. Кость С. Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування) / С. Кость. - Львів : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. - 514 с.

4. Огородник І. Донцов Дмитро / І. Огородник, М. Русин // Огородник

І. Українська філософія в іменах : [навч. посібник] / [І. Огородник, М. Русин] ; за ред. М. Тарасенка. - К. : Либідь, 1997. - С. 73-77.

5. Снєгирьов Д. «Апостол української ідеї». Згадуючи Дмитра Донцова / Д. Снєгирьов [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// www.aratta-ukraine.com/text_ua.php? id=1933.

6. Огородник І. Донцов Дмитро / І. Огородник, М. Русин // Огородник І. Українська філософія в іменах : [навч. посібник] / [І. Огородник, М. Русин] ; за ред. М. Тарасенка. - К. : Либідь, 1997. - С. 73-77.

7. Прокоп М. Дмитро Донцов (1883-1973) / М. Прокоп // Прокоп М. Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки / М. Прокоп. - Нью-Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто ; Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 1993. - Т. 62. - С. 511-523.

8. Комариця М. «Ecclesia» чи «Patria»?: (Д. Донцов та Католицьке літературне угруповання у Г аличині міжвоєнного двадцятиліття) / М. Комариця // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів : Львівська обласна книжкова друкарня, 2004. - Вип. 12. - С. 263-283.

9. Пастух Б. Володимир Винниченко і Дмитро Донцов: онтологічний конфлікт / Б. Пастух // Слово і час. - 2008. - № 10. - С. 84-89.

10. Дорожинський П. Дмитро Донцов - критика деяких його поглядів на націоналізм (Дмитро Донцов і організований український націоналізм) / П. Дорожинський // ОУН: минуле і майбуття : [збірник] / відп. редактор С. Таран, відп. за випуск Н. Караванська. - К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1993. - С. 203-212.

Джерела ілюстративного матеріалу:

11. Донцов Д. Авіронове насіння / Д. Донцов // Вістник. - 1937. - Річник V. - Т. IV - Кн. 10. - С. 731-755; Кн. 11. - С. 803-830.

12. Донцов Д. Аґонія большевизму і Еклєзіяст / Д. Донцов // Вістник. - 1933. - Річник І. - Т. III. - Кн. 9. - С. 673-694.

13. Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1924. - Річник ХХІІІ. - Т. LХХ- ХІІ. - Кн. І-ІУ. - С. 56-67.

14. Донцов Д. Від «держави» до «народу» / Devius // Вістник. - 1937. - Річник У. - Т. І. - Кн. 3. - С. 217-220.

15. Донцов Д. Відень і Київ / Д. Донцов // Вістник. - 1938. - Річник УІ. - Т. ІІ. - Кн. 4. - С. 281-287.

16. Донцов Д. В. Лєнін / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1924. - Річник ХХІІІ. - Т. LХХХП. - Кн. І-ІУ. - С. 322-333.

17. Донцов Д. Вони і ми / Д. Донцов // Вістник. - 1936. - Річник ІУ. - Т. ІІ. - Кн. 5. - С. 370-388.

18. Донцов Д. Ґальванізатори трупів / Д. Донцов // Вістник. - 1935. - Річник ІІІ. - Т. ІІІ. - Кн. 7-8. - С. 592-611.

19. Донцов Д. Дві революції / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1927. - Річник ХХУІ. - Т. ХСІІІ. - Кн. ІУ. - С. 360-375.

20. Донцов Д. До старого спору / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1926. - Річник ХХУ. - Т. LХХХIХ. - Кн. ІУ. - С. 355-370.

21. Донцов Д. Жанна д'Арк (Історія і лєґенда) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1929. - Річник ХХУІІІ. - Т. ХСІХ. - Кн. УІ. - С. 545-556.

22. Донцов Д. Жовтень і май / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1927. - Річник ХХУІ. - Т. ХСІІІ. - Кн. УІ. - С. 171-186; Кн. УІІІ. - С. 323-336.

23. Донцов Д. Загадка ІІІ-ої імперії / Д. Донцов // Вістник. - 1939. - Річник УІІ. - Т. ІІ. - Кн. 5. - С. 326-342.

24. Д.Д., Кін.рос.рев. - Донцов Д. Кінець російської революції / Д. Донцов // Вістник. - 1933. - Річник І. - Т. ІІ. - Кн. 5. - С. 374-384.

25. Донцов Д. Микола Макіявель (1527-1927) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1927. - Річник ХХУІ. - Т. ХСІУ. - Кн. Х. - С. 169-183.

26. Донцов Д. Між молотом а ковалом / Д. Донцов // Вістник. - 1938. - Річник УІ. - Т. ІІ. - Кн. 6. - С. 371-386.

27. Донцов Д. Маса і провід / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1930. - Річник ХХІХ. - Т. СІ. - Кн. ІІІ. - С. 263-279; Кн. ІУ. - С. 331-351.

28. Донцов Д. Могікани демократії / Д. Донцов // Вістник. - 1935. - Річник ІІІ. - Т. ІУ. - Кн. 10. - С. 746-753.

29. Донцов Д. Памяти великого вигнанця (До 65 роковин смерти Т. Шевченка) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1926. - Річник ХХУ. - Т. ХС. - Кн. У. - С. 66-74.

30. Донцов Д. Перспективи (по 25 травня 1926) / Д. Донцов // Вістник. - 1936. - Річник ІУ. - Т. ІІ. - Кн. 6. - С. 452-469.

31. Донцов Д. Переяславська лєґенда / Д. Донцов // Літературно- науковий Вістник. - 1929. - Річник ХХУІІІ. - Т. ХСШІ. - Кн. ІІІ. - С. 275-278.

32. Донцов Д. Про баронів середновічя і баранів з байки / Д. Донцов // Вістник. - 1936. - Річник IV. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 50-66.

33. Донцов Д. Проблема поколінь / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1928. - Річник XXVII. - Т. XCVI. - Кн. VII-VIII. - С. 318-328.

34. Донцов Д. Симон Петлюра / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1926. - Річник XXV. - Т. ХС. - Кн. VII-VIII. - С. 321-328.

35. Донцов Д. Тарґовіца чи Полтава? / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1925. - Річник XXIV. - Т. LXXXVIII. - Кн. X. - С. 160-174.

36. Донцов Д. 1927 / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1927. - Річник XXVI. - Т. XOI. - Кн. I. - С. 64-78.

37. Донцов Д. Траґедія Франка / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1926. - Річник XXV. - Т. XC - Кн. VI. - С. 125-130.

38. Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1925. - Річник XXIV. - Т. LXXXVIII. - Кн. XII. - С. 321-336.

39. Донцов Д. Церква і націоналізм / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1924. - Річник XXIII. - Т. LXXXIII. - Кн. V-IX. - С. 75-82.

40. Донцов Д. Ще про «Пилипа» і «Атенців» / Д. Донцов // Літературно- Науковий Вістник. - 1930. - Річник XXIX. - Т. СП. - Кн. VI. - С. 559-569.

41. Донцов Д. Що таке нація? / Д. Донцов // Вістник. - 1937. - Річник V. - Т. II. - Кн. 5. - С. 354-360.

42. Донцов Д. Що таке «українізація» України? (трохи соціольоґії) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1929. - Річник XXVIII. - Т. XСX. - Кн. XII. - С. 1097-1111.

43. Донцов Д. Bellua sine capite (З нагоди пятилітніх роковин проголошення незалежности України) / Д. Донцов // Літературно-Науковий Вістник. - 1923. - Річник XXII. - Т. LXXIX. - Кн. I. - С. 58-71.

Размещено на Allbest.ru