Особливості розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

УДК 316.77: 070: 82-4 (043.3)

Спеціальність 27.00.04 - теорія та історія журналістики

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук із соціальних комунікацій

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕСЕЇСТИКИ В СИСТЕМІ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ЖАНРІВ

ШЕБЕЛІСТ Сергій Вікторович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Погрібний Анатолій Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, професор кафедри історії журналістики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент Василенко Микита Кімович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики,

доцент кафедри періодичної преси кандидат філологічних наук, доцент Хітрова Тетяна Володимирівна, Класичний приватний університет, Інститут журналістики і масової комунікації, доцент кафедри теорії і практики журналістики

Захист відбудеться "21" грудня 2009 року о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.33 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано "19" листопада 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент В.Е. Шевченко

Анотації

Шебеліст С.В. Особливості розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 - теорія та історія журналістики. - Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

У дисертації здійснено комплексний аналіз особливостей розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів. У роботі простежено генезу есеїстики; визначено специфіку есею як художньо-публіцистичного жанру, що є відкритою формою для контактів з іншими журналістськими жанрами; виявлено жанрові особливості есею та його типологічні різновиди; встановлено місце есеїстики в системі журналістських жанрів; з'ясовано причини, що зумовили поширення есею в пресі. На основі публікацій провідних авторів (Ю. Андрухович, О. Забужко та М. Рябчук) розкрито проблемно-тематичні дискурси та художньо-публіцистичну специфіку сучасної української есеїстики.

Аналіз публікацій у періодиці засвідчив, що сучасна українська есеїстика як форма інтелектуальної авторефлексії переживає пік своєї актуалізації, користується попитом серед публіцистів і посідає помітне місце в системі журналістських жанрів.

Ключові слова: есей, система журналістських жанрів, жанрова дифузія, публіцистика, нарис, фейлетон, інвестигативна журналістика, версія, памфлет, авторська колонка. есеїстика публіцистичний жанр

Шебелист С.В. Особенности развития современной украинской эссеистики в системе журналистских жанров. - Рукопись.

Диссертация представлена на соискание ученой степени кандидата наук по социальным коммуникациям по специальности 27.00.04 - теория и история журналистики. - Институт журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. - Киев, 2009.

В диссертации осуществлено комплексное исследование особенностей развития современной украинской эссеистики в системе журналистских жанров; прослежено историю жанра эссе в мировой и отечественной журналистике; осмыслено и систематизировано научные подходы к теории жанра эссе; проанализированы жанровые особенности эссе и его типология; определено место эссеистики в системе журналистских жанров; уставлены причины, обуславливающие актуализацию жанра эссе; на материале публикаций ведущих авторов раскрыты проблемно-тематические и стилевые доминанты современной украинской эссеистики.

В процессе исследования установлено, что эссеистика имеет глубокие истоки в античной эпохе и в тоже время отмечено, что возникновение эссе как полноценного, самодовлеющего жанра связано с именем М. Монтеня и его сборником "Опыты". Несмотря на то, что изначально эссе считалось исключительно западноевропейским или "буржуазным" жанром, его образцы встречаются в публицистике стран Восточной Европы, где преимущественно отдавали предпочтение очерку. Определено, что в Украине эссеистика прошла путь трансформации от дневниково-мемуарной прозы и литературной критики к самостоятельному жанру.

Актуализация эссе в публицистическом дискурсе обусловлена как внешними факторами (общественно-политические изменения, демократизационные процессы, отмена цензуры, запрос на персонально окрашенную журналистику), так и внутренними (редакционный и индивидуальный поиск новых жанров и релевантных форм самовыражения).

В диссертации определено, что эссеистика является синкретичным жанром, который включает в себя элементы различных отраслей знания (философии, истории, культурологии, политологии, литературоведения), но в тоже время главный акцент сделан на его журналистском начале. Эссе - художественно-публицистический жанр небольшого объема и свободной композиции, в котором глубокий авторский замысел органично совмещается с непринужденной манерой высказывания по индивидуально или общественно значимых вопросах. Жанру присущи изысканная стилистика, документализм, афористичность, ассоциативность, широкий тематический диапазон.

В исследовании рассмотрено различные типологические классификации жанра, однако в качестве рабочей избрано деление по пробемно-тематическому признаку. На материале публикаций в СМИ проанализировано специфику литературно-критической, культурологической, научно-популярной, философской, беллетристической и публицистической эссеистики, которая заключается в интеллектуализме письма, диалогичной направленности, полемичном характере, внимании к актуальным и универсальным вопросам бытия, включенности в широкие мировые контексты.

На основании анализа периодики доказано, что в системе журналистских жанров происходит пересмотр жанровой иерархии, прослеживается размывание границ жанров, их гибридизация и диффузия. Характерной тенденцией стала эссеизация публицистического текста. Определено, что эссеистика в свете запроса на субъективно окрашенную журналистику занимает одно из ведущих мест в системе журналистских (в особенности - художественно-публицистических) жанров.

Рассмотрение текстов ведущих авторов (Ю. Андрухович, О. Забужко, Н. Рябчук) позволило выделить основные проблемно-тематические дискурсы современной отечественной эссеистики: проевропейский, украинский, антиимперский, художественный. Анализ художественно-публицистических особенностей украинской эссеистики продемонстрировал, что она функционирует в контексте постмодернизма и активно усваивает его приемы (интертекстуальность, ирония, деконструкция, игра). Особенно четко влияния постмодернистских практик заметно на лингвостилистическом уровне.

Проведенное исследование засвидетельствовало, что современная украинская эссеистика - оригинальное явление в журналистике, которое пребывает на пике актуализации, привлекая существенный интерес теоретиков и практиков.

Результаты работы имеют важное научное значение, поскольку вносят коррективы в теорию жанра эссе и фиксируют трансформационные процессы в системе журналистских жанров. Материалы диссертации могут быть использованы в курсе лекций и семинаров по истории и теории журналистики, подготовке статей, докладов, учебно-методических пособий.

Ключевые слова: эссе, система журналистских жанров, жанровая диффузия, публицистика, очерк, фельетон, инвестигативная журналистика, версия, памфлет, авторская колонка.

Shebelist S. V. The Specificity of the Ukrainian Essay Writing Development in the System of Journalistic Genres. - Manuscript.

The thesis in manuscript form is presented for the candidate degree in Social Communication with Theory and History of Journalism - 27.00.04. Defence of the dissertation will take place at the Institute of Journalism, the National Taras Shevchenko University of Kyiv. - Kyiv, 2009.

There is the complex research of the modern Ukrainian essay writing in the system of journalistic genres based on the local press of 1990-2000 and essay writing of leading publicists (Y. Andrukhovych, O. Zabuzhko, M. Riabchuk etc) in this manuscript.

It is investigated the peculiarities of the Ukrainian essay writing development in the system of journalistic genres; discovered the genesis of the essay as a genre, its specificity, genre subdivisions and structure; found out the reasons which caused the rise and popularity of the essay in the Ukrainian literature and journalism; characterized the essayistic method of reflecting reality and the functions of the essay; analyzed the problematic aspects of the Ukrainian essay writing; compared the Ukrainian essay writing with world journalism; reviewed scientific material about the essay as a genre and the Ukrainian essay writing in particular.

It is interpreted specificity of the essay writing of Y. Andrukhovych, O. Zabuzhko and M. Riabchuk; showed the verification of their texts, dedicated to different questions; analyzed postmodern features; discovered linguistic and stylistic peculiarities, intertextuality in the essay writing.

Key words: essay, system of journalistic genres, genre diffusion, publicism, outline, feuilleton, investigative journalism, version, pamphlet, column.

Загальна характеристика роботи

Серед багатьох журналістських жанрів (а особливо - художньо-публіцистичних) чи не найбільш динамічно в останні два десятиліття розвивається есей, без якого нині складно уявити черговий випуск поважного суспільно-політичного тижневика або масової інформаційно-розважальної газети. Звісно, в українській публіцистиці есеїстика була представлена і раніше, зокрема в період національного відродження 1917-1920 рр., однак саме у 1990-2000 рр. жанр, що за радянської доби перебував у маргінальному становищі, вийшов на лідерські позиції і став помітним явищем у журналістиці, літературі, культурології, філософській думці.

Якщо раніше українська есеїстика розвивалася переважно в еміграції (Ю. Шерех, Ю. Луцький, Є. Маланюк, В. Барка, Л. Плющ) або самвидавному підпіллі (Є. Сверстюк, В. Мороз, І. Дзюба, В. Чорновіл), то після здобуття державної незалежності вона активно ввійшла в медіа-дискурс материкової України і стала однією з найпопулярніших форм самовираження й осмислення важливих проблем минулого і сьогодення. До жанру есею постійно звертаються провідні вітчизняні інтелектуали (Ю. Андрухович, О. Забужко, М. Рябчук, В. Скуратівський, О. Пахльовська, Я. Грицак, К. Москалець, В. Неборак, Т. Прохасько), а їхні тексти викликають відчутний резонанс у мислячих колах суспільства. Поширення есеїстики у щоденній журналістській практиці спонукає науковців до ретельнішого аналізу феномену, який називають "добою есеїзму". Відтак, постають питання про ґенезу жанру, його типологічні особливості й різновиди, специфіку функціонування у публіцистичній творчості відомих авторів. Не менш важливим є розгляд есею в розгалуженій системі жанрів журналістики, що дає можливість з'ясувати його місце в сучасній жанровій ієрархії, виявити характерні ознаки і відмінні риси, простежити взаємозв'язки зі спорідненими жанрами в контексті процесів кореляції і дифузії.

Актуальність дослідження особливостей розвитку сучасної української есеїстики зумовлена насамперед недостатньою розробленістю цієї теми у вітчизняному журналістикознавстві, а також бурхливим розвитком у сучасній пресі жанру есею, що увібрав у себе світовий теоретичний і практичний досвід та водночас має виразну національну специфіку. Переважна більшість дотеперішніх праць з есеїстики присвячені творчості окремих авторів (Є. Сверстюка, М. Мариновича, І. Ортинського, В. Барки) або деяким лінгвостилістичним аспектам есею, проте комплексне бачення особливостей розвитку жанру в них не було відображено.

Тому, вважаємо, сьогодні важливо накреслити ці орієнтири, з'ясувати жанрову специфіку, види і підвиди есею, встановити закономірності його функціонування на сторінках періодики, в текстах провідних українських есеїстів і порівняти їх із зарубіжними зразками. Крім того, актуальність дослідження визначається і необхідністю внесення уточнень в теорію жанру, що становить інтерес для журналістів-практиків, які не завжди мають чіткі й системні знання про есеїстику.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснено в межах комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" (№ 019U015201). Тема дисертаційної роботи безпосередньо пов'язана з науковою проблематикою роботи кафедри історії журналістики Інституту журналістики. Дослідження є складовою частиною комплексної програми науково-дослідної програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір" (№ 01БФ 045-01), "Дослідження у галузі українського журналістикознавства: методологія, термінологія і стандарти" (№ 06БФ 045-01).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з'ясування на матеріалі сучасних періодичних видань особливостей розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів. Реалізація мети дослідження передбачає вирішення таких завдань:

* простежити історію розвитку жанру есею у світовій і вітчизняній журналістиці;

* всебічно осмислити, систематизувати й узагальнити наукові підходи до теорії жанру есею;

* проаналізувати жанрові особливості есею та його типологічні різновиди;

* дослідити тенденції розвитку журналістських жанрів;

* з'ясувати місце есеїстики серед інших журналістських жанрів;

* виявити причини, що зумовлюють поширення в пресі жанру есею;

* розкрити художньо-публіцистичну специфіку, тематику і проблематику сучасної української есеїстики на основі публікацій провідних авторів.

Об'єкт дослідження - сучасна українська есеїстика (твори Ю. Андруховича, М. Рябчука, О. Забужко, Т. Прохаська, Є. Сверстюка та ін.) уміщена на сторінках суспільно-політичних і літературно-мистецьких періодичних видань.

Предмет дослідження - особливості розвитку сучасної української есеїстики, жанрові особливості, різновиди, структура і поетика есею, проблематика, ідейний зміст і специфіка ідіостилю творів провідних вітчизняних публіцистів, трансформаційні процеси в системі журналістських жанрів (взаємокореляція, дифузія).

Джерельною базою дослідження є публікації українських есеїстів у суспільно-політичній і літературно-мистецькій періодиці 1990-2000-их рр. (газети "День", "Дзеркало тижня", "Столичные новости", "Україна молода", "Post-поступ", "Коментарі", "Літературна Україна", "Газета по-українськи", "Наша віра", "Газета 24", "Слово Просвіти", журнали "Кореспондент", "Новинар", "Главред", "Фокус", "Профиль", "Український тиждень", "Сучасність", "Критика", "Ї", "Дух і Літера", "Потяг-76"), а також окремі видання авторських і колективних збірок есеїстики ("На хвилях Свободи" Є. Сверстюка, "Хроніки від Фортінбраса", "Репортаж з 2000 року", "Let My People Go" О. Забужко, "Дезорієнтація на місцевості", "Центрально-східна ревізія", "Диявол ховається в сирі" Ю. Андруховича, "Синдром програної війни: 12 есе про Олександра Кривенка" В. Павліва, "Порт-Франківськ" Т. Прохаська, "Зона відчуження", "Сад Меттерніха" М. Рябчука, "Життя, смерть та інші неприємності" Я. Грицака, "Нерви ланцюга: 25 есеїв про свободу", "Авторська колонка", "Leopolis multiplex").

Часові рамки дослідження охоплюють головно 1990-2000 рр., період активного розвитку української есеїстики, і ретроспективно - попередні епохи, від античності до ХХІ ст., коли жанр есею формувався і видозмінювався.

Рівень наукового опрацювання проблеми розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів на сьогодні залишається ще недостатнім. Лише впродовж останніх років, особливо у 2000 рр., почали регулярно з'являтися журналістикознавці розвідки, присвячені вивченню національної специфіки есею чи окремим аспектам жанру. Йдеться насамперед про дисертації, навчально-методичні посібники і наукові статті, Г. Швець, Т. Хоменко, М. Балаклицького, С. Єрмоленко, С. Квіта, О. Багана, Н. Мирошкіної, І. Артамонової, Т. Шевченко.

Вагомим теоретико-методологічним підґрунтям дисертації є дослідження В. Здоровеги, В.Шкляра, Й. Лося, В. Карпенка, М. Василенка, М. Глушкова, Б. Стрельцова, О. Дурової, М. Епштейна, О. Маськової, К. Зацепіна, Л. Кройчика, М. Кіма, А. Дмитровського, В. Халізєва, Є. Журбіної, І. Кабанової, Л. Садикової, Т. Лямзіної, О. Ципорухи, А. Соломеїна, Т. Степанова, Д. Перевозова, Н. Іванової, літературознавчі словники-довідники й енциклопедії, що завдяки синтезу зарубіжного й вітчизняного досвідів дають можливість сформулювати цілісне уявлення про систему жанрів журналістики та запропонувати власне бачення особливостей функціонування есею.

Окрему частину джерел становлять літературно-критичні публікації О. Гнатюк, Л. Стефанівської, М. Ґундольф, Є. Кононенко, О. Хоменка, С. Грабовського, Я Андерера, І. Бондаря-Терещенка, С. Матвієнко, К. Котинської, в яких розкрито проблемно-тематичне наповнення творів відомих есеїстів й окреслено сучасні тенденції розвитку жанру.

Методологічна основа роботи визначена системою принципів (історизм, наукова об'єктивність, комплексність) і методів, теоретичних узагальнень історико-журналістського знання.

Досягненню мети і вирішенню поставлених завдань сприяють загальнонаукові методи дослідження: аналіз та узагальнення. Аналіз наукової літератури з історії і теорії журналістських жанрів допомагає визначити стан опрацювання досліджуваної теми, а вивчення першоджерел дає змогу з'ясувати жанрові особливості української есеїстики, виявити її специфічні ознаки. Узагальнення дозволяє підсумувати теоретичні положення наукової роботи і сформувати комплексне бачення розвитку вітчизняної есеїстики в системі журналістських жанрів. У дисертації застосовуються порівняльно-історичний, описовий, структурно-типологічний, проблемно-тематичний, жанрово-стилістичний методи.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що це одна з перших журналістикознавчих робіт, присвячених вивченню особливостей розвитку саме сучасної української есеїстики у системі журналістських жанрів. У праці широко розкривається історія есею, узагальнюються теоретичні підходи до інтерпретації жанру, вносяться важливі уточнюючі акценти, встановлюються головні жанрові ознаки, пропонуються різні типологічні класифікації, з'ясовується місце есеїстики в системі жанрів журналістики, виокремлюються найпоширеніші в пресі різновиди есею, на матеріалі публікацій у періодичних виданнях визначається художньо-публіцистична специфіка, тематика і проблематика вітчизняної есеїстики.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у курсі лекцій і спецкурсів із дисциплін "Вступ до спеціальності", "Історія журналістики", "Теорія журналістики", "Публіцистика", "Художньо-публіцистичні жанри", "Теорія публіцистики і публіцистична майстерність", "Методи і прийоми журналістської творчості". Розроблені у дисертації рекомендації, положення та висновки можуть бути корисними при підготовці статей, доповідей і методичних посібників для студентів факультетів філології і журналістики, проведенні спецкурсів і спецсемінарів, присвячених вивченню тенденцій розвитку жанрів періодичної преси та сучасного публіцистичного процесу. Робота становить науковий та практичний інтерес для журналістикознавців і журналістів-практиків, що допоможе їм зрозуміти специфіку нових форм публічного висловлення та презентації інформації, підвищить професійну майстерність і вправність.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом праці здобувача, що проводилася в 2006-2009 рр. Автореферат й опубліковані наукові статті, в яких викладені основні положення наукової роботи, виконані дисертантом самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати наукової роботи були оприлюднені у формі доповідей міжнародних конференціях: "Журналістська практика студентів у контексті Болонського процесу" (Київ, 29-30 березня 2007), "Сучасний інформаційний простір: журналістика і медіаосвіта" (Алушта, 24-28 вересня 2007), "Журналістыка-2007: надзенныя праблемы. Перспектывы" (Мінськ, 6-7 грудня 2007), "Студентська наука і практика: моделі трансформації, Болонський процес та розвиток інформаційного простору" (Київ, 3-4 квітня 2008), "Українство у світі: Україна є там, де живуть українці" (Чернігів, 23-25 травня 2008), "Соціальні комунікації сучасного світу" (Запоріжжя, 19-20 лютого 2009); всеукраїнських наукових конференціях: "Українська журналістика: умови формування і перспективи розвитку" (Черкаси, 20-21 квітня 2007), "Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору" (Тернопіль, 8-9 листопада 2007), "Актуальні проблеми регіональної журналістики в Україні" (Кам'янець-Подільський, 9-10 жовтня, 2008), "Якби ви вчились так, як треба": читання, присвячені пам'яті відомого громадського діяча, публіциста, письменника, професора Анатолія Погрібного" (Київ, 15 грудня 2008), "Комунікаційна ідентифікація в інформаційному просторі України" (Львів, 5-6 березня 2009), "Журналістика, філологія та медіаосвіта" (Полтава, 14-15 травня 2009), а також під час лекцій і практичних занять з курсів "Українська література" і "Публіцистика" для студентів Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2007-2008).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційної роботи викладені в 6 наукових статтях, у тому числі - 4 у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 2 - у не фахових виданнях та в 7 тезах і матеріалах доповідей, уміщених у збірниках конференцій.

Структура дисертації. Мета і завдання дослідження, його концепція визначили структуру дисертації, що складається зі вступу, трьох розділів викладу, що містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (224 позиції). Загальний обсяг дисертації - 187 сторінок, з них 164 основного тексту. Список використаних джерел поданий на 20 сторінках.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та основні завдання, розкрито зв'язок роботи з науковими програмами кафедри, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, подано відомості про особистий внесок здобувача, публікації, апробацію і структуру роботи.

Перший розділ "Історія і теорія жанру есею" складається з трьох підрозділів. У розділі обґрунтовується концепція наукової проблеми, визначаються теоретичні, методологічні підходи до природи, характеру та особливостей становлення есеїстики. У підрозділі 1.1. "Жанрова специфіка есею" з'ясовано витоки есею і його жанрові особливості. Встановлено, що ще у філософських текстах доби античності (зокрема, в меніпповій сатирі, посланні, сократичному діалозі, притчі, декламації, сповіді) закладено основи есеїстики, які полягають у виразній авторській інтонації, глибокій рефлективності, налаштованості на розмовну мову і вишуканій стилістиці.

Крім того, показано, що жанри, подібні до європейського есею, розвиваються на середньовічному Сході: в Китаї - гувень, в Японії - дзуйхіцу. Загалом есеїстична література Сходу характеризується мозаїчністю, безфабульністю, документальністю, переключенням уваги оповідача з одного героя на іншого.

Проте кристалізація есею в самостійний жанр відбулася в епоху пізнього Відродження з виходом збірки М. Монтеня "Проби" ("Le Essais"), що й дала назву жанру. Її автор вільно, невимушено і дещо хаотично викладав свої думки з різних питань, навіть із тих, що перебували за межами його розуміння та кругозору. Ще одним із засновників есеїстики також уважають англійського філософа Ф. Бекона, автора збірки стилістично легких творів "Essays" (1597), який звернув увагу на витоки жанру есею в античну добу і започаткував традиції англійського есею.

У підрозділі простежено дискусійні моменти щодо визначення жанру есею, який вітчизняні та зарубіжні науковці інтерпретують дуже широко і зараховують до різних галузей знань - філософії, літературної критики, мистецтвознавства, історії, публіцистики. Проаналізувавши численні теоретичні підходи, встановлено, що есей - синкретичний жанр, але головний акцент зроблено на його журналістській складовій, на специфіці функціонування саме у газетно-журнальному просторі сучасного світу.

У дисертаційному дослідженні запропоновано таке визначення жанру: есей - художньо-публіцистичний жанр, як правило, невеликого обсягу і довільної композиції, в якому глибокий авторський задум органічно поєднується із легкою і невимушеною манерою висловлення індивідуальних думок і вражень із конкретного приводу, що не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. Жанру властиві такі риси, як логічність викладу думок, дбайливе ставлення до художньої форми, інтелектуалізм письма, вираження нового, нестандартного, суб'єктивного судження про щось, образність, афористичність, асоціативність, імпровізація, використання свіжих метафор і нових образів, налаштованість на розмовну лексику й інтонацію, діалогічність і розмаїте тематичне спрямування. Есей може мати лінійну, циклічну або фрагментарну композицію.

У підрозділі 1.2. "Критичний огляд жанрових концепцій есею" проаналізовано теоретичне осмислення засад жанру есею зарубіжними і вітчизняними дослідниками (Д. Лукач, В. Беньямін, Т. Адорно, Р. Скоулз, К. Клаус, М. Глушков, І. Кабанова, Л. Садикова, О. Ципоруха). Розглянуто поширену англо-американську класифікацію жанру і його поділ на дві великі групи - формальний і неформальний есей. Своєю чергою, формальний поділяється на критичний, літературно-критичний, дослідницький та інформативний, а неформальний - на афористичний, періодичний та особистісний. Згодом межі формального і неформального есеїв перестали бути чіткими, вони злилися, утворивши нову типологію: особистісний, описовий, інформативний, критичний, порівняльний і літературний есей.

Також у підрозділі запропоновано інші класифікації. Російський учений В. Шкловський, ураховуючи композиційну форму і функціональну спрямованість виділяє: есей-розгорнутий афоризм, есей-монографія, есей-вступ до книги, еcей-некролог, критико-біографічний і літературно опрацьований, есей-рецензія, етюди, ескізи. За такими ж критеріями український дослідник С. Єрмоленко визначає есей-роздум, есей-інтерв'ю, есей-діалог, есей-рецензію, есей-спогад, лист-есей, статтю-есей, виступ-есей. Існує поділ на есей-переконання, есей-роздум, есей-розповідь, есей-розмову, есей-монолог, есей-діалог і есей як комбінацію попередніх видів.

Аналізуючи українську еміграційну есеїстику, Г. Швець пише про кілька жанрових різновидів: ліричні есеї, що наближаються до поезій у прозі; есей-рефлексії; есеїзовані літературно-критичні студії; есеїстична спогадова проза; публіцистичні есеї. Російський учений П. Горпиняк виокремлює в творчості Й. Бродського одичні, елегійні, сатиричні есеї.

Ближче до журналістики належить есей-колонка (газетна колонка, подана в есеїстичній формі, так звана "колумністика"), есей-пояснення, есей-стаття, есей-лист (есей, написаний в епістолярній формі) і есей-журнал. У дисертації як робочу версію обрано поділ за проблемно-тематичним принципом: літературно-критичний, культурологічний, науково-популярний, філософський, белетристичний есеї.

У підрозділі 1.3. "Формування і розвиток східноєвропейської есеїстики" простежено становлення жанру в публіцистиці країн Східної Європи, оскільки тривалий час есей науковці вважали суто західноєвропейським жанром. Традиція української есеїстики закладалася в полемічній бароковій літературі (І. Галятовський, Л. Баранович, А. Радивиловський, Д. Туптало, С. Яворський), щоденниково-мемуарній прозі (Т. Шевченко, Марко Вовчок) та літературній критиці (М. Міхновський, С. Єфремов, Г. Хоткевич, М. Сріблянський, І. Франко).

Як повноцінний жанр есей заявив про себе на початку ХХ ст. і був пов'язаний з іменами Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка, Д. Віконської. За радянських часів есеїстика як жанр "буржуазної" Європи практично не існував в українській публіцистиці. У той час перевага надавалася проблемній статті, нарису, роздумам. Подібною була ситуація в Польщі та Литві, де зі встановлення соцреалістичного канону есей був фактично "репресованим" жанром (його називали "спогадом", "розмислом", "заміткою", "ліричним етюдом").

Натомість українська есеїстика динамічно розвивалася в еміграції і репрезентована іменами таких авторів, як Ю. Шерех, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, І. Костецький, Б. Осадчук, А. Любченко, І. Багряний, В. Барка, Б. Рубчак, чиї твори виходили друком на сторінках мюнхенського, а затим нью-йоркського журналу "Сучасність" чи паризької "Культури".

Утім, у 1960-1970 рр. в українській публіцистиці спостерігається тенденція до поступового збільшення кількості текстів з ознаками есеїзму. Вільна, асоціативна, рефлективна стилістика стала притаманною не лише самвидавним публіцистам-дисидентам (І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Стус), але й письменникам старшого покоління з літературного істеблішменту (М. Рильський, О. Гончар). Саме на 1971 р. припадає фактична "легалізація" есеїстики, визначення якої увійшло до словника літературознавчих термінів за редакцією В. Лесина й О. Пулинця, хоча й не позбулося ідеологічних нашарувань. Так есей поступово входив у систему журналістських жанрів, отримавши потужний поштовх розвитку наприкінці 1980-их - на початку 1990-их рр. У час суспільно-політичних трансформацій, коли пробуджена суспільна й індивідуальна свідомість потребувала незаідеологізованого слова, публіцисти оперативно й активно відгукнулися на цей запит.

Другий розділ "Сучасна українська есеїстика в системі журналістських жанрів" складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. "Жанрові тенденції української журналістики" охарактеризовано загальні трансформаційні процеси, що відбуваються у системі журналістських жанрів. Нова суспільно-політична реальність, що склалася в Україні після 1991 р., справила чималий вплив на журналістику, адже підштовхнула галузь до реформування, в тому числі й у жанротворенні. Характерною тенденцією стала персоналізація публіцистичного тексту, що виявляється у суб'єктивізованій і разом із тим компетентній інтерпретації фактів дійсності. Оригінальний журналістський стиль і небанальність міркувань автора приваблюють читачів, а саме ім'я журналіста перетворюється на бренд. Попит аудиторії на особистісну журналістику в умовах зростаючої конкуренції між ЗМК створив прецедент вибору.

Поширення персонального журналізму загалом та есеїстичних тенденцій зокрема також було реакцією на знеособленість інформації та засилля цензури, оскільки тоталітарна моноідеологія комунізму культивувала і розвивала монологічні жанри. Цілком протилежною є есеїстика, в природі якої закладено налаштованість на діалог із публікою, продовження чи навіть провокування дискусії про предмет розмови, а не лише акцентування уваги добрій композиційній побудові тексту і майстерній стилістиці тексту.

За стилем і подачею інформації сучасна журналістика стала більш вільною і розкутою, орієнтованою на живу розмовну мову. Зросла роль прийомів в обробці тексту, який збагатився постмодерними елементами: іронією, колажем, інтертекстуальністю, лексичною грою. Звернення української журналістики до постмодерного інструментарію осягнення та інтерпретації дійсності є цілком природним, адже публіцистичний текст не є ізольованими від загального культурного дискурсу.

Тенденції до розширення жанрових меж були зауважені науковцями ще в 1970 рр., але саме у 1990-2000 рр. гібридизація, дифузія і жанрове вібрування набули особливо виразних обрисів і форм. Суть трансформаційних процесів полягає у синтезі наявних моделей, створенні якісно нових журналістських текстів, що є відповіддю на виклики, потреби нових можливостей публіцистичного висловлювання. Перегляд усталеної ієрархії призвів до того, що деякі жанри перестали чітко атрибутуватися як інформаційні, аналітичні чи публіцистичні: кореспонденція, стаття з памфлетним забарвленням, репортаж-інтерв'ю, стаття-полілог.

Змінилися й жанрові пріоритети у газетах і журналах. На сучасному етапі процес перебудови жанрової системи відбувається за рахунок заміщення одними жанрів іншими. Таким чином, на зміну поширеним у радянській пресі нарису, фейлетону, памфлету, звіту, передовій і агітаційній статтям прийшли інші форми - інтерв'ю, коментар, есей, авторська колонка, котру по суті можна розглядати як одну з модифікацій есею. Водночас на шпальтах почали з'являтися абсолютно нові жанри: журналістське розслідування, сповідь, бесіда, прес-реліз, життєві історії.

Поступовий занепад жанрів, які домінували в радянській публіцистиці, пов'язаний з їх неорганічністю та невідповідністю новим реаліям життя. На зміну портретному нарису, героєм якого була людина часто із завищеними чеснотами, прийшло портретне інтерв'ю, політичний портрет, життєва історія. Потреба у фейлетоні відпала, тому що в умовах плюралізму думок викривати негативні явища дійсності можна було відкрито. Фейлетон на сучасному етапі поступився інвестигативній журналістиці та версії.

Жанр памфлета втратив позиції через те, що в ньому домінував надто пафосний, мітинговий характер, який відштовхував широку аудиторію. Раніше, наприклад, під час "холодної війни", памфлет був інструментом пропагандистської боротьби із західним світом, а за нових умов уже був недоречним. Суспільство потребувало публіцистики іншої якості - аналітичної, об'єктивної, аргументованої. Практично зійшов зі сторінок жанр передової статті, що втратила авторитет через політичну заідеологізованість, директивний характер і офіціозний стиль. Нині передова стаття є швидше способом оформлення сторінки, на яку виносять найважливіший журналістський матеріал.

Серед відносно нових жанрів помітне місце посідає авторська колонка, яка розглядається в дослідженні як один із різновидів есею. Вона може подаватися у формі щоденника, подорожніх нотаток, портрету, рецензії, притчі, листа. Як жанр досить вільний і гнучкий, колонка споріднена з нарисом, коментарем, фейлетоном і зарисовкою, але відрізняється від них високим ступенем суб'єктивності, поставленими завданнями, масштабами висновків і узагальнень, образно-експресивною розповіддю і мовностилістичною специфікою. Колумністика є обов'язковим атрибутом якісної і масової преси, активно функціонуючи в провідних українських виданнях ("Дзеркало тижня", "День", "Корреспондент", "Главред", "Український тиждень", "Газета по-українськи"). У дисертації зафіксовано характерну тенденцію: нині колумністика функціонує не лише на сторінках друкованих, але й електронних видань - у вигляді колонки чи у форматі веб-логу, що створює нові комунікативні можливості для автора і читачів.

У підрозділі 2.2. "Різновиди есею в пресі" на матеріалі публікацій в українській періодиці проаналізовано основні види есею, виокремлені за робочим проблемно-тематичним принципом. Літературно-критична есеїстика (Г. Грабович, Т. Гундорова, Я. Голобородько, Л. Таран, Н. Білоцерківець, Є. Баран) присвячена загальним міркуванням про художній текст чи постать письменника. Літературний твір у цьому контексті є призмою, крізь яку есеїст виходить на загальні міркування і висновки. Цей жанровий різновид споріднений із рецензією і літературним портретом.

У культурологічній есеїстиці головна увага зосереджена безпосередньо на аналізі явищ культури - літератури, кіно, театру, малярства. Саме це, в першу чергу, є предметом відображення, а не стільки суб'єктивні думки публіциста (І. Дзюба, Л. Костенко, О. Пахльовська, В. Скуратівський, Л. Ушкалов). Цей жанровий різновид нерідко висвітлює дискусії про шляхи модернізації української культури та її інтеграцію в європейський і світовий контексти, пропонуючи публіцистичну полеміку між адептами різних цивілізаційних концепцій розвитку. Особливим (і новим) виявом культурологічної есеїстики є кулінарний есей, в якому культура й ментальність різних народів пізнається через їхні гастрономічні уподобання і традиції (С. Пиркало).

Науково-популярна есеїстика в українській елітарній періодиці ("Ї", "Критика", "Універсум") порушує коло питань, що мають велику суспільну вагу або торкається тих аспектів, які ще недостатньо осмислені та відрефлектовані: історична пам'ять, національна ідентичність, розвиток громадянського суспільства, наука і псевдоакадемізм (Я. Грицак, Ю. Шаповал, М. Рябчук, Т. Возняк). Цьому жанровому різновиду властиві компетентність, поінформованість, критичність погляду, полемічність, вплив на громадську думку й орієнтація на інтелектуально підготовленого, немасового читача.

Філософська есеїстика репрезентована роздумами про "вічні теми": сенс життя, пізнання істини, життя і смерть, добро і зло. Це вираження глибоко особистісного знання про буття, що вирізняється критично-творчим ставленням до світу та попередньої системи поглядів на світ. У контексті філософської есеїстики яскраво виділяються тексти з духовно-релігійної проблематики ("Наша віра", "Дух і Літера"). Для творів цього спрямування характерні апеляція до біблійних образів-архетипів, відчутні інтертекстуальні зв'язки зі Святим Письмом, спорідненість з жанрами проповіді та притчі. Прикметною ознакою науково-популярної, культурологічної і філософської есеїстки є їхня дискусійна спрямованість.

Достатньо помітне місце з-поміж інших різновидів посідає власне літературна (белетристична) есеїстика, в царині якої працюють насамперед письменники (Ю. Андрухович, Т. Прохасько, В. Неборак, К. Москалець, Є. Пашковський, В. Шкляр). Популярність есею серед письменників зумовлена потребою реалізації в нових жанрах, прагненням до експериментів із новими формами. Белетристична есеїстика перетинається зі щоденниково-мемуарною прозою і подорожніми нотатками.

Публіцистична есеїстика (Ю. Андрухович, О. Забужко, М. Рябчук) зосереджує увагу на оперативних актуальних питаннях сьогодення. Її активізація спостерігається в переломні історичні моменти і йде на спад, коли ситуація стабілізується. Запит на публіцистичну, гостру й актуальну есеїстику детермінований зростанням громадянської зрілості суспільства, що не вдовольняється лише інформаційно-розважальним продуктом і потребує глибшого інтелектуального аналізу дійсності.

Сучасна українська есеїстика демонструє широку проблемно-тематичну палітру, охоплюючи практично всі сфери суспільного життя. Есеїстика - це пластичний, не скутий жорсткими рамками жанр, для якого характерні взаємні переходи і взаємне збагачення, тому виділяючи той чи інший жанровий різновид, слід виокремлювати центральну, домінантну ознаку, яку доповнюють інші.

Третій розділ "Проблемно-тематичні та стильові домінанти сучасної української есеїстики" складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. "Провідні проблемні дискурси української есеїстики" розглянуто комплекс тем, що перебувають в центрі уваги провідних вітчизняних есеїстів (Ю. Андрухович, О. Забужко, М. Рябчук).

Значна частина української есеїстики присвячена європейській тематиці, що є досить популярною в країнах колишнього соціалістичного табору. Вітчизняні публіцисти обстоюють ідею (ре)інтеграції України в Європу як цивілізаційного вибору. Міф Європи в українській есеїстиці пройшов шлях трансформації від початкового захоплення культурно-історичним ландшафтом до поступового усвідомлення Європи як системи цінностей. Разом із тим есеїсти не уникають дискусії про проблемні аспекти євроінтеграції, що полягають у внутрішніх українських реформах і політиці подвійних стандартів з боку ЄС. Утім, попри це, стратегічним курсом України однозначно визнається повернення в Європу, що символізує доведення самобутності й окремішності України.

Вітчизняні есеїсти регулярно аналізують і внутрішню українську проблематику, що пов'язана з політичними перипетіями, національною ідентичністю, мовним питанням. Для Ю. Андруховича, О. Забужко та М. Рябчука характерний глибокий підхід до осмислення цих тем, який відзначається оригінальністю висловлених думок, вишуканою стилістичною формою і дискусійним характером. Есеїсти достатньо критично оцінюють сучасний стан справ у державі, проте у їхніх не однобоких текстах зберігається компонент онтологічного оптимізму.

Безпосередньо пов'язаний з проєвропейським і українським антиімперський дискурс есеїстики. Імперія в ньому постає як структура домінування, а тому є антитезою демократичній Європі. Об'єктом інтелектуальної рефлексії Ю. Андруховича, О. Забужко та М. Рябчука є рецидиви імперського синдрому з боку Росії, що є загрозливими для України. Есеїсти, які не є русофобами, пропонують натомість візію ліберальної Росії, котра здатна поглянути на сусідні країни, як на партнерів, а не як на колишні провінції і колонії.

Доволі широко в українській есеїстиці висвітлено мистецькі теми, які репрезентовані літературними портретами чи відгуками на книги. Особливість есеїв цього дискурсу полягає в максимально приватному прочитанні літератури та нехрестоматійній, але водночас делікатній, не схильній до скандалізації та сенсаційності, інтерпретації життя і творчості відомих діячів культури (Т. Шевченко, І. Котляревський, М. Гоголь, А. Міцкевич, В. Стус, М. Вінграновський, Л. Костенко). Можна констатувати, що в цьому випадку йдеться про "олюднення" класиків, а не їх навмисну десакралізацію, що демонструють статті окремих одіозних авторів.

У підрозділі 3.2. "Художньо-публіцистична специфіка інтерпретації дійсності" проаналізовано використання у сучасній есеїстиці типових постмодерних прийомів: іронії, гри з читачем і текстом, руйнування усталених ієрархій і опозицій, інтертекстуальності, алюзій, інтелектуальної провокації. У публіцистичних творах Ю. Андруховича, О. Забужко та М. Рябчука достатньо активно і вмотивовано використовуються ці засоби. Постмодерні впливи в есеїстиці виразно простежуються в лінгвостилістичній площині, де поєднуються шари різної лексики (літературна, розмовна мова, сленг, іншомовні запозичення), витворюються парадоксальні та вишукані словесні комбінації, синтаксично імітується ситуація живого мовлення і простежується рух думки (автокоментарі), використовуються засоби графічного увиразнення тексту (шрифт, курсив).

Есеїстику провідних українських авторів також можна класифікувати як постмодерністську, оскільки її особливими виявами є феміністична критика і постколоніальні студії. На відміну від монологічного й негнучкого колоніального дискурсу, постколоніалізмові, попри його політичну заангажованість, властива схильність до плюралізму, толерантності, іронії та компромісу. Такий підхід не відкидає полярні точки зору, а намагається зрозуміти аргументи усіх сторін і сформувати власну візію.

Сучасна українська есеїстика відзначається глибокою інтертекстуальністю, що допомагає охопити широку читацьку аудиторію. У підрозділі 3.2. також простежено внутрішньотекстуальні зв'язки есеїстики Ю. Андруховича, О. Забужко та М. Рябчука. Таким чином, апеляція до творів сучасників свідчить про те, що українська есеїстика є відкритою системою, що уможливлює появу дискусій, продукування інших текстів і формулювання нових смислів. Завдяки жанровій еластичності і плюралізмові есеїстика включає в себе компоненти елітарної і масової культури, вирізняється мовностилістичною поліфонією та інтертекстуальною нюансованістю, пропонуючи реципієнтові нову якість художньо-публіцистичного тексту.

Висновки

1. Проведений аналіз засвідчив, що жанр есею, попри відносну новизну в українській журналістській практиці, має давні витоки, як у світовому вимірі, так і у вітчизняному контексті. Жанр есею від початку позиціонується як форма інтелектуальної авторефлексії, що не претендує на вичерпність і остаточність висновків. Закономірною тенденцією є актуалізація есеїстики в перехідні моменти історії, коли виникає суспільний запит на незалежний і суб'єктивний аналіз життєво важливих питань. Динаміка розвитку жанру безпосередньо пов'язана із суспільно-політичним кліматом в країні: чим вільніше суспільство, тим більше в ньому авторів, які пишуть, і читачів, які здатні сприймати написане, тому невипадково есей називають "жанром вільних людей";

2. Есей є еластичним жанром, що детермінує його синкретизм. Поєднуючи елементи філософії, культурології, літературної критики та політології, есей не є чимось одним у чистому вигляді і це лише збагачує природу жанру, дозволяючи аналізувати різні питання з широким інструментарієм. Есеїстика активно проникає в інші галузі знань, утворюючи феномен есеїзму. У журналістиці це виявляється через есеїзацію тексту, що полягає у суб'єктивно забарвленій, індивідуалізованій формі аналізу явищ. Есеїзація, окрім, зрозуміло, публіцистичних матеріалів, може бути властивою як інформаційним, так і аналітичним текстам;

3. Есеїстика посідає одне з помітних місць в системі журналістських (головно - художньо-публіцистичних) жанрів, оскільки є найбільш релевантною формою осмислення дійсності, яка відзначається вишуканою стилістикою, нестандартною композицією і нетривіальністю авторських суджень. Запорукою цього є багатий життєвий досвід, компетентність, ерудиція, вміння публіциста адекватно артикулювати позицію і знаходити шляхи порозуміння з читачем. До есею звертаються провідні вітчизняні інтелектуали, демонструючи високий рівень володіння жанром, який органічно вписується у світову есеїстичну традицію і здобуває високі оцінки закордонного читача;

4. Сучасна журналістика перебуває в процесі трансформації і пошуку нових жанрових форм. На цьому шляху відбувається заміщення одних жанрів іншими. Водночас говорити про повний занепад поширених раніше жанрів некоректно, адже має місце зміна їхньої ролі та функцій. Зменшення впливу "канонічних" жанрів пов'язане з їхньою заідеологізованістю, монологічністю і невідповідністю новим реаліям життя. Характерною тенденцією є взаємокореляція і дифузія жанрів, що втрачають чітке позиціонування як інформаційні, аналітичні та публіцистичні, виявляючи здатність до взаємопереходів.

У цілому ці процеси є продуктивними, адже сприяють взаємозбагаченню жанрів за рахунок відносно нових модифікацій (огляд-репортаж, кореспонденція з елементами репортажу, інформація з коментарем). Трансформаційні процеси, що відбулися у системі журналістських жанрів, пов'язані як з внутрішніми (індивідуальними й загальноредакційними творчими пошуками), так і з зовнішніми (політичними, соціальними, економічними) чинниками;

5. Аналіз сучасної української періодики засвідчує, що есеїстика охоплює всі найважливіші аспекти суспільно-політичного та культурно-мистецького життя, пропонуючи аудиторії не лише власні оціночні судження, але й певну стратегію поведінки. Есеїстика авторитетних публіцистів (Ю. Андрухович, О. Забужко, М. Рябчук) має значний вплив на формування громадської думки, особливо на соціально активних членів суспільства і тих, хто ухвалює рішення.

Таким чином, проведене дослідження довело, що сучасна українська есеїстика є самобутнім явищем в системі журналістських жанрів, яке привертає увагу читацької аудиторії завдяки органічному поєднанню вишуканої стилістичної форми і вираженню нестандартної суб'єктивної думки з універсальних і актуальних питань. Українська есеїстика, що переживає нині пік актуалізації, - продуктивний і багатоаспектний об'єкт наукового дослідження, що не вичерпується положеннями й рамками цієї наукової роботи, а відтак потребує більш ґрунтовного аналізу. Зростаючий інтерес науковців до есеїстики дає підстави розраховувати, що невдовзі з'являться праці, які деталізують теоретичні, практичні й методологічні акценти жанру.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Шебеліст С.В. Авторська колонка в сучасній газетно-журнальній періодиці / С.В. Шебеліст // Образ. - 2009. - Вип. 10. - С. 39--45.

2. Шебеліст С.В. Есеїстика Юрія Андруховича / С.В. Шебеліст // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер.: Журналістика. - 2007. - Вип. 15. - С. 33--39.

3. Шебеліст С.В. Мовностилістичні новації в есеїстиці Юрія Андруховича / С.В. Шебеліст // Культура народов Причерноморья. - 2007. - № 101. - С. 122--124.

4. Шебеліст С. Теоретичні аспекти жанру есею / Сергій Шебеліст // Слово і Час. - 2007. - № 11. - С. 48--56.

5. Шебеліст С.В. Авторська колонка як жанровий різновид есею / С.В. Шебеліст // Наукові праці Кам'янець-Подільського нац. ун-ту ім. І. Огієнка. Сер.: Філологічні науки. - Вип. 17. - 2008. - С. 188--192.

6. Шебеліст С. Специфіка ідіостилю есеїстики Юрія Андруховича / Сергій Шебеліст // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. статей. - Вип. 2. - Полтава, 2007. - С. 114--122.

7. Шебеліст С. Жанр есею у сучасній українській літературі та публіцистиці / Сергій Шебеліст // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку: зб. наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького; відп. ред.: С.М. Квіт, Т.Г. Бондаренко. - Черкаси, 2007. - С. 512--515.

8. Шебеліст С. Проблематика та художні особливості есеїстики Юрія Андруховича / Сергій Шебеліст // Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору: зб. наук. пр. / Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.", Галиц. ін-т ім. В'ячеслава Чорновола - Тернопіль; Львів: ЛА "Піраміда", 2008. - Т. 2. - С. 83--87.

9. Шебеліст С. Публіцистика професора Анатолія Погрібного / Сергій Шебеліст // Український вимір: міжнар. зб. інф., осв., наук, метод. ст. і мат. з України та діаспори, Чернігів, 23-25 трав. 2008 р. - Чернігів, 2008. - С. 288--296.

10. Шебеліст С. Тенденції розвитку журналістських жанрів у сучасній українській пресі / Сергій Шебеліст // Журналістика, філологія та медіаосвіта: зб. наук. доп. / Пол. держ. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка. - Полтава: Освіта, 2009. - Т. 2. - С. 402--405.

11. Шебеліст С. Жанр есею у сучасній українській пресі / Сергій Шебеліст // Українська журналістика ХХ століття: досвід, традиції, практичні уроки: матеріали секційного засідання каф. історії літератури та журналістики міжнар. студ. наук. конф. "Журналістська практика студентів у контексті Болонського процесу", Київ, 29-30 бер. 2007 р. / Ін-т журналістики Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка; [за ред. Н.М. Сидоренко]. - К., 2007. - С.64--66.