Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Вступ

Сучасне суспільство неможливо уявити без телебачення, людина залежна від нього як в емоційному, психологічному, так і світоглядному планах. Отже, воно безпосередньо впливає на її психічний стан та погляди на навколишній світ. Телебачення в обраному європейською цивілізацією способі життя - набагато більше, ніж засіб масової інформації: це явище, яке стало соціальним інститутом і пронизало всі сторони людського буття. Широкий спектр програм надає людині можливість поповнити свої знання з різних сфер життя, збагатити соціальний досвід. Для сучасної людини телевізор став засобом осягнення реальності, своєрідним вікном у світ, і тут особливої ваги набуває зміст того, що відбувається на телеекрані.

Останні роки спостерігається стрімке збільшення медіа-насилля, вилив у телеефір відвертої агресії та зайвого натуралізму. Його завелика кількість викликає в телеаудиторії страх, спричиняє психічні розлади, стає каталізатором для вчинення злочинів. Сьогодні сценами насильства сповнені кінематограф, телепередачі, новини, їх можна спостерігати з ранку до вечора у будь-якій кількості. Вони доступні масовій аудиторії: і дітям, і дорослим, і людям з нездоровою психікою.

У країнах з розвиненою демократією вплив кіно і телебачення на суспільство давно став предметом прискіпливої уваги. Навіть розроблені заходи профілактики негативних соціальних наслідків насильства «з екрану». Але в Україні ця проблема залишається однією з улюблених тем хіба що політичних дебатів. Провідні представники мас-медіа, насамперед, телекомпанії, керуючись швидкоплинною комерційною вигодою, часто зловживають показом сюжетів відверто агресивного змісту. Бо, як казав Михайло Задорнов, «найвищий у світі рейтинг - в автомата Калашникова й кокаїну».

Надивившись хоч кінофільмів, хоч інформаційних програм, наслухавшись репортажів про війну, ми вже не звертаємо на них увагу, вони нас більше не хвилюють, ми перестаємо сприймати насильство всерйоз. Поширенням на екранах насильства призводить до такого феномену як «культивація. Він полягає у тому, що люди, котрі часто дивляться телепередачі та фільми, вважають, що світ - це небезпечне місце і ним керують одні злочинці. Виникає штучне нагнітання жаху, люди починають думати, що майже на кожному кроці вибухають автомобілі і трапляються вбивства.

Отже, завелика кількість насилля на екрані призводить до нервового збудження глядача та невірного сприйняття їм реальності. Саме тому екранне насилля, і, зокрема, його вплив на глядача, стає на сьогодні актуальною проблемою і потребує поглибленого вивчення. Цим і зумовлений наш вибір теми.

До дослідження цієї теми зверталися такі вчені, як А.І. Допира у своїй роботі «Воздействие экранного насилия на подростающее поколение: история социально-психологических исследований» [1], В.І. Ролінський у «Агресивності на телеекрані та проблемах неповнолітніх» [2], Б.Г. Потятиник у роботі «Екранне насильство. Вплив медіа» [3]. Особливо близько до проблеми насилля на телеекрані підійшов президент Асоціації кіноосвіти и медіапедагогіки, доктор педагогічних наук, професор, керівник Ведучої наукової школи Російської Федерації в області гуманітарних наук «Медіаосвіта і медіакомпетентність» О.В. Федоров. Він дослідив вплив екранного насилля на дитину у своїй монографїі «Права ребенка и проблема насилия на российском экране», яка була опублікована у 2004 році [4]. У монографії проаналізовані соціологічні, правові, культурологічні, психологічні та педагогічні проблеми, пов'язані з впливом та наслідками контактів неповнолітньої аудиторії із зображенням насилля на екрані (кінематограф, телебачення, відео, комп'ютерні/відео ігри і т. п.). Надано широкий спектр думок журналістів, співробітників медійних корпорацій, авторів творів аудиовізуальної культури та досліджень медіа з теми насильства на екрані. Розглянуті можливі шляхи протистояння негативному впливу екранного насилля на неповнолітню аудиторію.

В.І. Ролінський вивчав вплив екранного насилля на українського підлітка. Україна, ставши на шлях розбудови демократії в умовах утвердження ринкових відносин, переживає негативні соціальні явища. До таких явищ належить і насильство, яке значною мірою загрожує життєдіяльності людини. Між тим Конституція України визнає життя і здоров'я людини одними з найвищих соціальних цінностей. Актуальною для його дослідження є резолюція, ухвалена 57-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН №57 (березень 2004 року) про проведення досліджень проблеми насильства щодо дітей. Він розробив, теоретично обґрунтував та експериментально перевірив соціально-педагогічні умови підвищення ефективності профілактики насильства щодо підлітків. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше визначена змістовна, функціональна, соціально-педагогічна сутність феномену насильства щодо неповнолітніх; вікові, гендерні та індивідуальні особливості проявів насильства у поведінці підлітків; характеристики їх поведінкових проявів щодо можливостей скоєння насильницьких дій; обґрунтовано структурно-логічну модель профілактики насильства щодо підлітків; визначено зміст і форми діагностико-корекційної роботи з попередження і подолання проявів насильства в школі; включення в процес профілактики вчителів, батьків і самих учнів. Ролінський виявив, що особливо загрозливим є вплив насильства через екран (телевізійне насильство), вплив відеоігор, насильство через Інтернет тощо.

Український телеглядач сцени агресії бачить у середньому кожні 16 хвилин, а в період з 19.00 до 23.00 цей умовний інтервал скорочується до 12 хвилин. Численні сцени погроз, насилля, громадського безпорядку на екрані постійно зростають. Найнебезпечнішим є те, що насильство має дуже серйозні негативні соціальні наслідки. Воно породжує терор, напади депресії, помсти, наркотичну (алкогольну) залежність, відчуття відсутності допомоги, безнадійності або безсилля, брак самоповаги тощо. Підлітки починають вважати насильство припустимою моделлю поведінки і навіть способом розв'язання своїх проблем.

Проблему насилля на телеекрані також досліджувала І. Суховіїва у своїй роботі «Криминальные программы на ТВ: влияние на образ современной России». Вона вважає, що в існуючих програмах кримінальної тематики журналістам слід більш відповідально підходити до висвітлення матеріалу. Суховіїва доходить висновку, що потяг до сенсаційності нерідко призводить до невірного сприйняття фактів дійсності і створенню нереальної картини буття. А глядач звик довіряти тому, що розказують з екрану, як найоб'єктивнішому засобу масової інформації. Вона впевнена, що тільки при зміні програмної політики телеканалів і вірогідності того, що керівництво засобів масової інформації згадає про соціальні функції журналіста та професійну етику, можна буде змінити ставлення до трансляції криміналу, яка в даний момент сприймається як норма. Скоротити злодійства, відучити людей бути жорстокими під силу самому телебаченню, вважає Суховіїва. Достатньо тільки припинити безкінечний потік насилля та криміналу, який транслюється по телебаченню [5].

У нашій роботі нам хотілося б зосередити увагу не тільки й не стільки на впливі медіа-насилля на дитячу аудиторію чи на образ сучасної України, а насамперед дослідити специфіку вживання шокуючих матеріалів у телевізійних спецпроектах кримінальної тематики, зокрема, у новому проекті каналу СТБ «Чужі помилки», з'ясувати, чи існує межа у трансляції таких матеріалів та чи встановлюють її самі автори програми, і як встановлюють: чи то з власних міркувань, чи то під впливом професійної етики.

Об'єкт дослідження цієї роботи - насилля на телеекрані. Предмет дослідження - поведінка та психічний стан аудиторії після перегляду насильницьких сцен.

Тож, мета дослідження - визначити рівень та межі присутності насилля у телепередачах кримінальної тематики на прикладі проекту телеканалу СТБ «Чужі помилки».

Метою зумовлені наступні завдання:

- дослідити історію виникнення насилля на телеекрані;

- встановити сутність та зміст насилля на екрані;

- визначити стандарти та морально-етичні норми професії, які порушуються внаслідок трансляції насилля в телеефірі;

- схарактеризувати вплив медіа-насилля на аудиторію;

- проаналізувати рівень присутності сцен насильства, агресії та надмірного натуралізму у проекті телеканалу СТБ «Чужі помилки»;

- визначити межі присутності насилля у телепередачах кримінальної тематики.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку. У першому розділі ми визначимося з поняттям «насилля на екрані» та його історією, з'ясуємо, чи існують тенденції розвитку телебачення вбік сенсаційності та чи порушує натуралістичне ТБ морально-етичні норми журналістики. У другому розділі ми будемо досліджувати вплив екранного насилля на аудиторію, його психологічні аспекти, вплив на дітей, з'ясуємо, чи існує зв'язок між насильницькими сценами на телеекрані та у реальному житті. У третьому розділі ми будемо аналізувати телепрограму «Чужі помилки» як приклад збалансованого підходу до висвітлення кримінальної тематики. У висновках ми узагальнимо, що собою являє насилля на екрані, у якій кількості воно повинно бути присутнім на телебаченні і чи повинно взагалі, дійдемо висновку, чи дійсно проект «Чужі помилки» є прикладом збалансованого підходу у висвітленні кримінальної тематики, чи присутні там грубі порушення стандартів журналістики, чи відповідає кількість насилля здоровому глузду.

1. Ґенеза насилля на екрані

1.1 Історія питання

Формулювання поняття «насилля на екрані» у російській науці належить К.А. Тарасову: воно трактується дослідниками як аудіовізуальне зображення різновиду «соціальної взаємодії, у якій одна діюча особа (чи група осіб) здійснює негативне примушування по відношенню до іншої діючої особи (чи групи осіб) за допомогою погрози чи реального застосування фізичної сили, яка має своїм наслідком тілесні ушкодження, моральну та майнову шкоду» [6: 10].

Тлумачний словник тлумачить термін «насилля» як:

а) застосування фізичної сили до кого-небудь;

б) застосування сили для досягнення чого-небудь, примусовий вплив на когось, щось [7: 140].

«Вікіпедія» подає таке визначення насилля: «Насилля - застосування (загроза застосування) сили, як вияву своєї волі відносно інших. Насилля обмежує можливості дій на власний розсуд того, на кого спрямоване» [8].

Термін «насилля в медіа» у сучасній комунікативістиці вживається на позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен, які з другої половини XX ст. стали об'єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості психологів, педагогів, медиків і батьків. [9,142].

Проблема «теленасилля» складна і суперечлива. Її складність зумовлена початковою розмитістю поняття «насилля», яке об'єднує різнорідні речі (від комедійних чи мультиплікаційних епізодів - до щоденних новин та документальних кадрів) [9, 148].

Саме тому, виходячи з зазначеної розмитості, надалі термін «теленасилля» та інші ми будемо вживати у синонімічному ряду з основним поняттям «насилля на екрані». Слід також зазначити, що термін «медіа-насилля» - це більш ширше поняття, адже воно вживається на позначення не тільки насилля на телеекрані, а й до всіх ЗМІ.

Зацікавлення проблемою насильства має глибокі корені в історії людства. Ще наші пращури, коли не могли пояснити явищ, які їх лякали, або ж були їм незрозумілі, створювали міфи і казки. Так на сторінках книг і в усних розповідях матеріалізувалися страхи людей. Насильство в давні часи акумулювало себе у двох ключових поняттях «честь і помста», які були причиною дикої жорстокості. Військова агресія, яка раніше мала на меті захист честі країни, народу, змінила вектор своєї мотивації, перетворившись на засіб завоювання. Поняття жорстокості замінили варварством. Починаючи з XVIII ст. захід увійшов у процес цивілізації. Втрачаються суспільні норми і на перший план виходить добробут і особиста забезпеченість. Покращуються умови життя, з'являються нові види комунікації, джерела інформації, переоцінюється у суспільстві явище насильства і способи його подачі. Завдяки оперативності та наочності телебачення стає провідним джерелом висвітлення щоденних подій загалом і насильства зокрема.

Ера зображення нового насильства розпочалась вкінці 1963 року, коли Джек Рубі в прямому ефірі на очах мільйонів глядачів застрелив Лі Харві Освальда. Цей постріл не лише був продемонстрований всьому світові в режимі онлайн, а й продемонстрував гігантські можливості телебачення [3]. Не меш цікавим є випадок, який відбувся в Каліфорнії у 1998 році, коли «водій зупинив машину на жвавій автомагістралі Лос-Анджелеса, заблокувавши рух. Коли прибула поліція і журналісти, водій вийшов з машини і підняв плакат з написом «Живи вільно, люби безпечно або помри!» Потім він повернувся до машини і разом з своїм собакою заліз у фургон, підпалив машину, але сам незабаром вискочив назовні. Поки собака горів у фургоні, чоловік скинув з себе тліючий одяг, відійшов до узбіччя з пістолетом в руках і застрелився. Ця жахлива подія транслювалася в прямому ефірі мінімум п'ятьма місцевими й одним національним телеканалом. Деякі телевізійні станції при цьому перервали трансляцію мультфільмів і інших дитячих телепередач. Телевізійники відразу ж вибачилися за те, що не попередили глядачів, але це не врятувало їх від обурення громадськості» [4].

З розвитком телебачення в цілому світі зростала кількість вбивств. Так «в Канаді і в США від 1957 і до 1974 року з поширенням телебачення кількість злочинів зросла вдвічі. Така ж ситуація виникла і в Південній Африці після 1975 року» [5,354].

Вчені довели: передачі та кінофільми, котрі містять насильницькі сцени, є причиною 15-20% актів насильства в реальному житті. Впливу телеагресії особливо піддаються діти та підлітки, і це стає справжнім лихом для суспільства.

1.2 Тенденції розвитку телебачення в бік сенсаційності

Сьогодні телебачення сконцентрувало, спресувало життя. Воно надає готові картинки, однакові для всіх і такі, що впливають на глядача в основному на емоційному рівні - нерідко навіть в інформаційних програмах, не кажучи вже про розважальні та серіальні. В гонитві за ефектністю, гостротою, сенсаційністю телебачення деформує реальне співвідношення значущості життєвих подій, перебільшуючи у часовому вимірі одні і взагалі ігноруючи інші.

Комерційна привабливість насильства є подвійною в тому сенсі, що, по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге, забезпечує хоч і банальними в своїй повторюваності, проте незмінно ефективними сюжетними й драматичними формулами. Словом, використовувати насильство - дешевше, ефективніше і комерційно надійніше, ніж вдаватися до новаторських творчих пошуків.

Продюсер Стівен Кенел (Steven Cannell) скаржиться, що він прагне робити розповіді про характери, але формула телемережі, на яку він працює, вимагає, натомість, певної кількості бійок, пострілів чи автомобільних аварій. Тому ми й дійшли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані телевізора близько 180 тисяч насильницьких сцен, з них понад 80 тисяч вбивств. Телевізор дивиться в середньому 28 годин на тиждень, що іноді більше, ніж тривалість занять у школі.

Віртуальне насильство має безпосередній зв'язок і з реальним терроризмом. Багато які терористичні акти, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., асоціюються з поширеними іміджами поп-культури, вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

Сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, постійно гіпнотизуючи глядача, поки NBC не оголосило, що вони обмежують показ цих сцен, тому що вони травмують глядацьку аудиторію. Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургічну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика. Не дивно, адже гігантські і цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбардування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної оборони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухали радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь - хоч би скільки ні в чому не винних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літаючий об'єкт, що може завдати наземного удару.

Таке враження, що трагедійний театр перемістився у життя. Натомість справжній театр та кінематограф залишили собі функцію усього лиш попередньої апробації тих чи інших сюжетів.

Журналісти стали частиною терористичного задуму. Не виключено, що саме на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої аудиторії і розраховували сценаристи, завдаючи у такий спосіб не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіарезонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Якщо провести аналогію з дією артилерійського снаряду, то безпосереднє фізичне насильство можна порівняти з первинним внутрішнім спалахом - запалом, який приводить у дію основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний «зовнішній» вибух - суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки - більшою.

Є наукові монографії та підручники, які дають поради щодо висвітлення в медіа терористичних акцій. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, зокрема в подачі деталей, фактів, прізвищ. Мовляв, не варто прославляти Герострата. На жаль, поради ці далеко не завжди ефективні. І справа не тільки в тому, що телебачення та інші медіа прагнуть заробити на катастрофах, тобто збільшити у такий спосіб свою аудиторію, тиражі і прибутки від реклами. Однією з психологічних засад медіа є допитливість, зокрема, коли йдеться про жахливе і моторошне.

У перші дні після Скнилівської трагедії під час авіашоу у Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв.

Отже проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, але й у самій природі медіа. З одного боку, зрозуміло, що журналісти, певною мірою, є інструментом терористів, а з іншого, замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) теж не можна. Важко віднайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми, можливо, що такого вирішення взагалі нема. Свідченням цьому може бути доля Герострата: як відомо, судді покарали його не тільки смертною карою, але й забороною згадувати його ім'я. Проминули тисячоліття, і попри заборону всі знають, що Герострат в 356 році до Різдва Христова спалив одне з семи чудес світу - храм Артеміди в Ефесі з єдиною метою: він хотів прославитись.

1.3 Протиріччя натуралістичного ТБ морально-етичним нормам професії

Безумовно, існує багато стандартів телебачення, і всіх їх висвітлювати немає сенсу, тому зупинимося тільки на тих, які стосуються теми курсової. Національна телекомпанія України (надалі - НТКУ) встановлює вимоги до створення та поширення інформації. Так, наприклад, щодо показу насильства та питань пристойності існують такі положення:

- НТКУ повинна обережно ставитися до інформації, яка містить сцени насильства, особливо з огляду на те, що така інформація може переглядатися неповнолітніми. Під час показу сюжетів зі сценами насильства слід враховувати час їхнього показу і, зокрема, зважити на доцільність показу сцен насильства після 23-ї години. Сцен надмірного насильства слід уникати взагалі. Особливо обережно слід монтувати відеосюжети для випусків новин і публіцистичних програм, які можуть переглядати вразливі групи населення, зокрема, діти. Так само обережно слід включати сцени насильства до випусків новин, особливо в денний час, коли їх можуть переглядати діти.

- Під час висвітлення катастроф, наслідків злочинів, надзвичайних пригод чи воєнних дій НТКУ дуже обережно, уникаючи зайвого натуралізму та крупних планів, показує мерців, рани, травми. НТКУ взагалі не показує сцени реального страждання, реальні тортури і страту, а також сцени знущання з тварин. Журналісти НТКУ не беруть і тим більше не оприлюднюють інтерв'ю з людьми, які перебувають у шоковому стані. Винятком з цього правила може бути лише пошук суто фактажної, надзвичайно суспільно важливої інформації, яку в інший спосіб отримати неможливо.

Щодо захисту суспільної моралі існують такі положення:

- НТКУ не пропагує, тобто не показує у привабливому світлі, нездоровий спосіб життя (паління, пияцтво, наркоманію тощо) чи антисоціальну поведінку (це ж стосується і висвітлення кримінальної тематики). НТКУ дуже обережно висвітлює небезпечні для суспільства варіанти поведінки, наприклад, суїцид.

- Усі вищезгадані елементи можуть обережно подаватися лише за справжньої необхідності, якщо вони є невід'ємною частиною суспільно вагомої новини.

Щодо інформації про злочини та правопорушення:

- Не слід застосовувати детальний опис або демонстрацію способів вчинення правопорушень чи уникнення від передбаченої законом відповідальності, обставин та способів вчинення самогубств з міркувань запобігання впливу негативних прикладів, повідомляти про способи і методи виготовлення та використання наркотичних препаратів або про місця їх придбання та розповсюджувати іншу інформацію, яка може бути використана особою з метою вчинення злочинів, спричинення шкоди собі чи оточуючим, або негативно вплинути на підлітків чи осіб, емоційно нестабільних внаслідок захворювань чи збігу виключно тяжких життєвих обставин.

- У випадку наявності сумнівів щодо правильності вживання правової термінології або коректності висновків і коментарів правового спрямування перед їх поширенням слід отримати консультацію юристів НТКУ.

Неупередженість щодо підозрюваних, обвинувачених та підсудних обговорюється у таких положеннях:

- Під час висвітлення кримінальної та правоохоронної тематики журналісти НТКУ на всіх етапах (злочин, порушення кримінальної справи, хід слідства, затримання і арешт підозрюваних, хід судового процесу) докладають усіх зусиль до неупередженого ставлення до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, оскільки лише вирок суду дає підставу назвати людину винною у скоєнні злочину. Журналісти мають докладати всіх можливих зусиль, щоб кожного разу озвучувати точку зору підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а в разі неможливості це зробити - принаймні, точку зору його родичів чи адвокатів.

- Подаючи результати розслідування до винесення вироку, потрібно чітко і недвозначно вказувати, що це результати слідства, позиція прокуратури чи позиція адвокатів, уникаючи при цьому ситуації, коли факти подаються як доконані і доведені.

Оприлюднення імен та інших відомостей про обвинувачених повинно здійснюватися таким чином:

- Під час висвітлення кримінальної та правоохоронної тематики на всіх етапах (злочин, порушення кримінальної справи, хід слідства, затримання і арешт підозрюваних, хід судового процесу) ім'я особи не може розголошуватися без її згоди. Винятком може бути надзвичайно великий суспільний інтерес до цієї інформації. Ім'я неповнолітнього правопорушника не розголошується за будь-яких обставин.

- Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути повідомлено лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, а також за її згодою. Ім'я особи може бути розкрите, якщо ця інформація має суттєвий суспільний інтерес, наприклад, коли мова йде про антикорупційні розслідування проти вищих посадових осіб.

Щодо оприлюднення імен потерпілих:

- Оприлюднення імен живих потерпілих від злочину, особливо коли йдеться про злочини, пов'язані з насильством проти дітей чи з сексуальним насильством, може відбуватися лише за згодою потерпілого (або його законного опікуна чи піклувальника). У разі, коли особа звинувачує когось у скоєнні проти неї злочину, однак кримінальна справа щодо цього не порушена, НТКУ поширює таку інформацію разом з іменем потерпілої особи.

- Журналісти мають проявляти людяність і чуйність до потерпілих осіб, не використовувати стан шоку чи розгубленості з метою телезйомок або отримання інформації, що може порушити права та завдати шкоди інтересам таких осіб у випадку її розповсюдження [12].

З моменту появи кіно і телебачення заклопотаність з приводу дії медіа-насилля була одним з основних чинників, що визначають політику держави. Проблемою для законодавців було і залишається збереження рівноваги між правами і свободами громадян в демократичному суспільстві і турботою про благополуччя суспільства в цілому.

У 2003 році в Україні було ухвалено Закон «Про захист суспільної моралі», який обмежує поширення продукції, що пропагує культ насильства й жорстокості. У країні діють навіть спеціальні комітети з питань духовності. Проте законодавчі бар'єри практично не зменшують кількості насильства та бруду на екранах. Та й не секрет, що заборона - часто новий поштовх до «солодкого плоду».

На думку українських дослідників Наталі Габор та Бориса Потятиника, найкращим виходом із ситуації може стати медіаосвіта та медіакритика, які передбачають загалом вироблення «імунітету» проти можливих маніпуляцій. Ця система пропонує відповідні семінари і тренінги для людей, на яких спрямована інформація ЗМІ, вони дозволяють краще усвідомити маніпулятивний вплив медіа та виставити відповідний психологічний бар'єр.

З іншого боку, сьогодні виникає велике питання стосовно компетенції державних установ у питаннях суспільної моралі і, взагалі, у можливості регулювання таких питань. Вважається, що кожному з дитинства прищеплюють основні духовні засади, якими людина має керуватись як суспільна істота. Але оскільки в сучасному світі відхилень надто багато, і погляди на виховання дуже різняться, на якомусь етапі виникає потреба у створенні загального, так би мовити, кодексу. Тим більше, що захисту у цих питаннях зазвичай потребують діти та неповнолітні. В нашому випадку цим своєрідним кодексом став закон про захист суспільної моралі.

Нормативний акт має багато неточностей у визначеннях. Так, наприклад, в один ряд депутати поставили пропаганду фашизму та невігластства, а критерії, за якими визначається пропаганда, у законі не прописані зовсім. Однією із вимог закону є те, що для телерадіокомпаній передбачено подвійне ліцензування, тобто, для того, аби демонструвати, наприклад, еротичне кіно, потрібно оформити додаткову ліцензію. А з іншого боку, закон про ліцензування виключає таку можливість. Тобто, за великим рахунком, тлумачити цей закон можна, як завгодно. На підставі його розмитих визначень дійсно можуть прийматися заборонні рішення.

Кабмін, спираючись на цей закон, створив у листопаді 2004-го Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, яка є постійно діючим державним експертним і контролюючим органом й до сьогодні. Комісія здійснює експертизу продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду культу насильства, жорстокості, порнографії, аналізує процеси і тенденції, що відбуваються у сфері захисту суспільної моралі, і, власне, здійснює контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту суспільної моралі. Вона сформована з чиновників, провідних діячів культури, мистецтв, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації.

Представники мас-медіа переконані, що завдяки діяльності цієї комісії, в державі запроваджується цензура. Аби цього не допустити, вони пропонують скасувати законодавче регулювання цих питань і виступають за саморегулювання, яке на сьогодні необхідно належним чином оформити, аби дійсно попередити втручання держави і здійснення утиску свободи.

Останнім часом у вітчизняному медіа-просторі здійнялися запеклі суперечки навколо суспільної моралі. Прецедентом стали рішення Національної експертної комісії України з питань захисту цієї самої моралі. Комісія рекомендувала не випускати в прокат певні фільми, не демонструвати по телебаченню певні програми та один мультфільм, зняти з друку занадто відверту книжку і заборонити одній із столичних газет розміщувати фото напівоголених жінок поблизу Папи Римського. Вважалося, все це суперечить Закону України про захист суспільної моралі, ну, і взагалі, просто неподобство. Представники засобів масової інформації та медіа-інститутів, в свою чергу, нарікають на некомпетентність комісії, недосконалість закону і зауважують, що мораль - поняття широке й доволі розмите.

Тим часом, наповнення наших телерадіоефірів та друкованих видань вже давно нав`язливо апелює здебільшого до основних інстинктів споживача, а не до його здатності думати й самостійно робити висновки.

Основний принцип, за яким сьогодні працюють ЗМІ, це самоокупність і високі рейтинги, а вже моральні засади, хоча б примарні, давно відійшли на другий план. І за цей факт насправді ніхто не несе відповідальності.

Слід зазначити, що серйозних соціологічних досліджень з приводу такого поняття як мораль: що є для українців моральним, а що ні, які емоції викликають у пересічних громадян ті, чи інші телерадіопрограми або ж газети і журнали, - в Україні не проводилось. Соціологічні служби та інститути в основному проводять політичні дослідження та опитують населення про прихильність до тих чи інших партійних лідерів. Мораль, культура - сьогодні непопулярні тези.

Власне, кожне медіа має свої редакційні принципи, де прописані моральні засади, але про них якось забувається, коли є картинка з рейтингами і наочне свідчення, що саме їх забезпечує. Деякі представники ЗМІ стверджують, що не несуть відповідальності за виховання населення, говорять, у них інші функції, а кому з глядачів не подобається, той може вимкнути телевізор або не купувати газету. Але насправді засоби масової інформації мають потужний вплив на свідомість громадян і відповідальність за зміст, наповнення ефірів, за кожне сказане або надруковане слово має бути понад усе. Вважається, що це не є важливим питанням для країни. Водночас, згідно зі статистикою, психічно врівноваженим наше суспільство не можна назвати.

Будь-які спроби будь-яких обмежень нерідко демагогічно розглядаються як цензура та посягання на свободу слова, порушення конституційних прав. При цьому якось не береться до уваги те, що Конституція дозволяє і навіть іноді вимагає обмеження свободи слова: Стаття 34. «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». І навіть у цитаделях демократії останнім часом здійснюються такого роду обмеження. І не в зв'язку з терористичними загрозами, а у зв'язку з не менш небезпечними загрозами моральному й психічному здоров'ю суспільства. В телерадіомовленні, на відміну від інших сфер бізнесу, за продукцію сплачує не її споживач. Більше того, споживача нібито й немає, є рейтинг. Боротьба за рейтинг за відсутності реального спротиву змусила мовників опустити планку етичних, естетичних, моральних обмежень. Стосовно телеглядачів як споживачів можна сказати, що чинне законодавство взагалі ігнорує факт споживання телерадіопродукції. Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» визначає: «споживач - громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб». Але те, про що йдеться - телевізійна інформація не є ані товаром, ані послугою, які використовуються для побутових потреб у звичайному сенсі цього поняття. Вона не купується і не замовляється, між її споживачем і виробником взагалі відсутні будь-які визначені законом відносини. Бо далі в Законі: «договір - усна чи письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за якими здійснюються купівля-продаж, роботи та послуги. Письмова угода може оформлятися квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, путівкою, талоном або іншими документами (далі - розрахунковий документ)». Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (ст. 40) надає телеглядачам і радіослухачам право: «приймати для індивідуального користування всі програми державних, недержавних, а також зарубіжних телерадіоорганізацій; звертатися до телерадіоорганізації, її засновників, Національної ради з зауваженнями та пропозиціями щодо змісту і технічної якості програм і отримувати відповідь безпосередньо у передачах або письмово; своєчасно отримувати розклад мовлення телерадіоорганізацій; спростовувати розповсюджені телерадіоорганізацією дані, що не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян». (ст. 41): «Передачі (фільми), що можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвиткові неповнолітніх, забороняються». Насправді існують лише ті права, які можна в разі потреби захистити у суді. Важко уявити звернення до суду у зв'язку з тим, що телеканал «5-5» у передачі «Погляд у щілину» розповсюдив інформацію, яка принижує вашу честь і гідність?! Тому, що ви не підглядаєте у щілину. Боюсь, що й у суді вас не зрозуміють і скажуть: не подобається - не дивіться [10].

Сьогодні смерть перестала бути надзвичайною подією, що призвело до певної девальвації внутрішнього світу людини. На думку російської журналістки Є. Ланкіної: «Відбувається зміщення загальнолюдських цінностей, які недарма називають традиційними, а іноді й вічними. Цінність людського життя, посягання на яке завжди й усюди вважалось неприпустимим, далеко не та, що раніше».

Суперечки з приводу того, етично чи ні вдивлятися у чужу смерть чи в нестерпний біль, як дозувати страх і насильство на телеекрані ведуться уже давно. А от про наслідки такої оперативності доводиться говорити саме сьогодні. Ніхто не сперечається, що насильство - частина життя, і телекомпанії та журналістські редакції мають право і повинні віддзеркалювати і цю сторону реальності. Однак навіть на рівні здорового глузду, підсиленого численними реальними фактами, очевидно, що сюжети з насильством на екрані безпосередньо провокують насильство у суспільстві. Тому мета сюжету повинна полягати насамперед у тому, щоб давати нам можливість скласти цілісне, достовірне враження про подію, а не в тому, щоб показати якомога більше подробиць, особливо таких, як спотворені трупи чи закривавлені поранені. Глядача непотрібно шокувати виключно для того, щоб шокувати. Присутність насильства у журналістському матеріалі має бути обґрунтована сюжетною лінією, а ступінь жорстокості має залежати від змісту[11].

Отже, можна зробити висновок, що поняття моралі та етики дуже розмиті, саме тому дуже важко провести грань між тим, наскільки відверто та натуралістично можна показувати сцени насилля на телеекрані, адже для кожного глядача ця відвертість та натуралістичність буде мати свій рівень. І це дає привід журналістам зловживати відвертими сценами насилля для підвищення рейтингів своїх сюжетів. Взагалі, це питання дуже дискусійне, і допоки не буде в законодавстві чітких однозначних положень щодо етичності зображення насильницьких сцен на телеекрані, залишатиметься таким.

2. Вплив насилля на аудиторію

2.1 Психологічний аспект впливу сцен насилля на телеглядача

Чи справді існує причинно-наслідковий зв'язок між віртуальним і реальним насильством? Позитивна відповідь на це питання передбачає, що надмір віртуального насильства ніби переливається - через механізми психологічного сприйняття - у реальність. Причому таке перетікання агресії здебільшого трактується як негативне. Розглядають чотири основних механізми у психології, через які це здійснюється: збудження, імітація, дизингібація (розгальмування) та десенсибілізація (втрата чутливості). Збудження є першим серед цих механізмів і диктується особливостями фізіології і психології людини, яка переглядає насильницькі сцени. Щоправда, збудження може бути наслідком і еротичних або комічних сцен, передач на теми політики, спорту тощо. Наприклад, якщо підліток ще до включення телепередачі був злий на когось, то при перегляді кримінальної програми його збуджений стан, який лише частково викликаний змістом телепередачі, може перерости у сильний гнів по відношенню до телеперсонажів або подій, що відбуваються на екрані. Тому його реакція може бути агресивнішою, ніж до перегляду телепрограми, особливо якщо привід для агресії трапляється незабаром після перегляду. (Zillman, 1988, 2000).

Наступною є імітація. Передбачається, що глядачі вчаться побаченим по телевізору моделям поведінки і самі іноді намагаються їх відтворювати. Це особливо стосується маленьких дітей, що ототожнюють себе з телевізійними персонажами і намагаються наслідувати їх. Мабуть, найгіршим проявом імітації або моделювання поведінки телеперсонажів вважаються жорстокі «злочини-копії» - зґвалтування і навіть вбивства. Сенсаційний характер злочинів-копій привертає увагу преси і електронних ЗМІ, тому громадськості відома безліч подібних випадків. Проте насправді, за статистикою, злочини-копії здійснюються надзвичайно рідко. Мільйони телеглядачів, які дивляться ті ж самі фільми і кримінальні передачі, не відчувають спонуки до імітації побачених актів насильства. Це дозволяє зробити висновок про те, що здійснення або не здійснення телеглядачами злочинів-копій обумовлюється іншими чинниками, такими як характер людини (або схильність до агресії), душевний стан, врівноваженість і обставини особистого життя.

В ході експерименту, проведеного Альбертом Бандурою (Bandura, 1978, 1979, 1982, 1985), з'ясувалося, що діти імітують агресивну поведінку побаченого на екрані. Трьом групам дітей показували сцени різного змісту. Одній групі демонстрували, як б'ють і кидають велику надувну ляльку Бобо. Іншій групі показували фільми, що не містять насильства, третій контрольній групі взагалі нічого не показували. Потім дітей відвели в ігрову кімнату з безліччю забавок, серед яких була і лялька Бобо. Діти, які дивилися сцену биття ляльки, не тільки поводилися більш агресивно, але й фактично копіювали побачені дії. А. Бандура пояснив імітуючу поведінку частково ефектом дизингібіції (зняття гальм), частково - навчанням спостереження.

Потім виділяється дизингібіція. Механізм дизингібіції пояснюється припущенням, що у міру звикання телеглядачів до сцен насильства і жорстокості, особливо насильства, виправданого ситуацією або санкціонованого суспільством, послаблюється стримуюча дія соціальних санкцій, спрямованих проти скоєння правопорушень. Дослідження показали, що глядачі дійсно поводяться агресивніше після перегляду фільмів (передач), де насильство представлене як санкціоноване, особливо якщо вони відчували гнів ще до початку перегляду. У ході одного з лабораторних експериментів учасників навмисно намагалися розгнівати, потім показували їм сцену насильства (боксерський поєдинок, що є санкціонованою формою насильства). Пізніше тим самим учасникам експерименту дозволяли застосувати електрошок до тієї людини, яка провокувала їхній гнів. Іншій групі учасників, теж добряче розгніваних, показували фільм (передачу), що не містить насильства, а учасників третьої, контрольної групи, не провокували. Дослідники виявили, що ті учасники, які дивилися боксерський матч, застосовували до свого кривдника сильніші електричні розряди, ніж ті, які дивилися фільм нейтрального змісту. Учасники першої групи, яких спочатку розсердили, а потім показали їм сцени насильства, поводилися найагресивніше. Дослідники вважали ці результати доказом того, що перегляд сцен санкціонованого насильства включає механізм дизингібіції, сприяючи агресивнішій поведінці.

Докази існування дизингібіції представлені також лонгитюдними дослідженнями. В ході одного з них учені вивчали звички більш ніж восьмисот восьмилітніх дітей щодо перегляду телепередач, а також рівень їх агресивності. Десять років потому, коли діти досягли повноліття (18 років), дослідники розшукали близько половини з них і зібрали додаткову інформацію, виявивши стійку позитивну кореляцію між переглядом сцен насильства в дитинстві і рівнем агресивності в зрілому віці (Еron, Huesmann, Lefkovitz, 1972).

Далі зазначається десенсибілізація. За регулярного перегляду сцен насильства глядачі стають все менш сприйнятливі до жорстокості на екрані і з більшою готовністю приймають насильство в реальному житті. Вивченню цього ефекту були присвячені всього декілька досліджень, але дані двох лабораторних досліджень стали достатнім доказом, щоб підвищити вірогідність даної гіпотези. В ході одного з експериментів учені з'ясували, що діти, яким показували сцени насильства, менш схильні звертатися по допомогу до дорослих, стаючи свідками бійки між іншими дітьми. Інші учені виявили, що діти, які дивилися телевізор 25 і більше годин на тиждень, відчували менше фізіологічне збудження при перегляді сцен насильства, ніж діти, які дивилися телевізор менше чотирьох годин в тиждень.

Наступний механізм - катарсис - заперечує причинно-наслідковий зв'язок між віртуальним і реальним насильством і, по-суті, стверджує протилежне: чим більше віртуального насильства, тим менше його в реальному житті. У цьому разі наче відбувається протилежний процес: віртуальне насильство ніби відсмоктує енергію реальності. Механізм катарсису, ймовірно, дозволяє глядачам давати безпечний вихід своїм агресивним імпульсам за допомогою перегляду або представлення сцен насильства і жорстокості. B 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах (Feshbach, 1955, 1961) вперше виявив такі прояви катарсису в учасників його експериментів. Він відмітив, що індивіди здатні вивільняти агресію, не вдаючись до насильства, а тільки переглядаючи сцени насильства в уяві. B 1971 року C. Фешбах і P. Зінпр протягом шести тижнів проводили спостереження за поведінкою хлопчиків-підлітків в природній обстановці (у школі і вдома). Під час експерименту учені контролювали споживання телевізійного насильства. Вони виявили, що ті хлопчаки, які дивилися в основному програми, що не містять насильства, поводилися стосовно своїх однолітків агресивніше, ніж ті підлітки, які переглядали бойовики, що свідчить про ефект катарсису.

Слід зазначити, що всього декілька із сотень проведених експериментальних досліджень дали такі ж результати або підтвердили механізм катарсису. Не дивлячись на відсутність достатніх наукових доказів, значна частина широкої публіки вірить у те, що при перегляді сцен насильства і жорстокості діє саме ефект катарсису. Представники медіа-індустрії не проминають нагоди нагадати громадськості і її представникам про передбачувані переваги катарсису щоразу, коли робиться спроба суспільного або державного розслідування дії медіа-насилля.

Зважаючи на популярність теорії катарсису і недоліки емпіричних свідчень, що доводять реальність ефекту катарсису, дослідники не раз намагалися знайти такі умови, можливо, дуже обмежені, в яких можна спостерігати прояви катарсису. Наприклад, Б. Гантер (Gunter, 1980) припустив, що обмежений ефект катарсису обумовлюється певними когнітивними здібностями людини. Одне з досліджень показало, що люди з розвиненою уявою або фантазією здатні вивільняти гнів, що накопичився, при перегляді сцен насильства і жорстокості, тоді як інші індивіди, що не володіють такою яскравою уявою, не здатні пережити катарсис.

2.2 Сприйняття медіа-насилля дитячою аудиторією

Дослідження свідчать, що кожна людина, незалежно від віку емоційно реагує на медіа-насильство. Дослідники вивчили реакцію глядачів на телепрограми, що містять сцени різного роду насильства, від нанесення тілесних ушкоджень до погроз їх нанесення. Емоційні прояви дії подібних сцен можуть відбутися негайно (переляк, неспокій) або продовжуватися досить довгий час (стійкий страх, побоювання стати жертвою злочину).

Учених особливо цікавила реакція дітей. Вивчення впливу екранного насильства на дітей та підлітків почалося разом з виникненням кінематографу. Цією проблемою займалися переважно зарубіжні вчені. У вітчизняній науці налічується незначний досвід подібних досліджень, як теоретичних, так і практичних. Систематичне дослідження та наукове вивчення впливу демонстрації насильства на екрані було започатковане У. Шортом. В 1928 році Шорт, який посідав на той час пост директора Національного центру вивчення кіно, створив авторитетну дослідницьку групу з 19 психологів, педагогів і соціологів, котра на протязі чотирьох років (1929-1933) розробляла цю проблему. Результатом цієї роботи став висновок: на поведінку та ціннісні орієнтацій дітей та підлітків кіно здійснює негативний вплив. З цією точкою зору частково не погоджувалась незначна кількість учених цього проекту (Г. Блумер, П. Хаузер), переконаних у тому, що демонстрація злочинності та насильства особливо відчутна тільки в тому середовищі, де послаблений вплив інститутів сім'ї, школи, церкви та сусідства.

Наступне значуще дослідження впливу інформації з елементами насильства на підростаюче покоління було проведено в 1955-1956 роках Х. Хіммельвейтом в 5-ти великих містах Англії. Вчений не виявив ні шкідливих, ні сприятливих наслідків демонстрації екранного насильства. До аналогічних висновків дійшли вчені США та Канади (У. Шрем, Дж. Лайл, Е. Паркер) в 1958-1960 роках. Згідно результатів їх досліджень, встановлено: якщо у підлітка не спостерігається схильності до агресії, якщо в сім'ї ним опікуються та люблять, якщо він комфортно почувається в групі однолітків, то імітація ним насильства чи правопорушення, побаченого на екрані, практично виключена.

Нова активність у дослідженні впливу екранного насильства виникла у 70-ті роки минулого століття. На той час Сполучені Штати Америки захопила хвиля правопорушень та насильства. У 1968 році була створена Національна комісія з вивчення причин насильства та його попередження, яка дійшла висновку, що перегляд сцен з елементами насильства збільшує вірогідність агресивної поведінки. У 1969 році при Міністерстві охорони здоров'я США був створений Науково-консультативний комітет з метою більш детального аналізу впливу демонстрації насильства на суспільство. Висновок комісії шокував Америку: фактом став безпосередній зв'язок між насильством на екрані та насильством у житті, і компанії, що демонструють інформацію з елементами насильства, несуть відповідальність за асоціальні дії своїх глядачів, а особливо дітей та підлітків. У 1977 році трьом телекомпаніям США (ABS, NBS, CBS) було пред'явлено обвинувачення в «інтоксикації» через сцени насильства 15-річного мешканця Маямі, який убив 83-річну сусідку. Суд виніс рішення на користь телебачення. Хоча висновки комітету не вплинули на рішення суду, проте суспільний резонанс був сильний. І вже у 1980 році другий Науково-консультативний комітет, який проаналізував сотні досліджень констатував, що насильство на екрані призводить до насильства у реальному житті.

У 60-70 роки ХХ ст. соціальними психологами були розроблені нові оригінальні експериментальні програми з дослідження агресивної поведінки. З'явилась «машина агресії» С. Басса, експериментальні методи Г. Милграма, Дж. Тейлора, У. Динера, А. Бандури для дослідження чинників агресивної поведінки, на яку, як вважали вчені, найбільш впливало екранне насильство. З цією метою застосовувався весь арсенал психологічних методів: спостереження, аналіз документів, анкетування, тестування, природні та лабораторні експерименти.

Найбільш поширеним методом вивчення впливу інформації, яка містить елементи насильства, стало спостереження за поведінкою піддослідного в контролюючих лабораторних умовах. Досліди, проведені цим методом показали, що після перегляду епізодів з елементами насильства (погоні, стрілянини, бійки) піддослідні починали імітувати побачене, їх агресія ставала направленою на однолітків, що провокувало збільшення кількості бійок серед дітей, агресивність у грі; думки дітей, навіяні побаченими сценами, стають більш агресивними [14, с. 7-9].

Дослідження показали, що при перегляді певного роду телепередач діти випробовують виражений переляк. Цю реакцію переляку, іноді надзвичайно сильну, спостерігали різні дослідники (Blumer, 1933; Lyle & Parker, 1961). Спектр реакцій виявився широким - від втрати самоконтролю до нічних кошмарів (Singer, 1975). Найбільш масштабне дослідження реакції переляку у дітей було проведене Дж. Кантор та її науковим колективом (Cantor, 1998). Вони аналізували кореляцію між переглядом телепередач різноманітного змісту і різними видами реакції переляку у дітей.

У всіх дослідженнях реакції переляку вимірювалися з використанням чотирьох методів. Відразу ж після перегляду дітей просили оцінити ступінь переляку за допомогою якої-небудь з таких формул: від «зовсім не злякався» до «дуже-дуже наляканий». Крім того, дослідники фіксували і кодували реакцію переляку, аналізуючи міміку дітей, записану на відео під час перегляд сцен насильства. Ще один метод - зняття показників сенсорних датчиків, приєднаних до пальців дитини.

Останні дослідження також показують, що діти відчувають страх не тільки при перегляді художніх фільмів, але й новин. При проведенні довільного опитування Дж. Кантор і А. Натансон виявили, що майже 40% опитаних дітей були перелякані або засмучені чимось, що вони побачили в новинах. Найстрашнішими виявилися повідомлення про акти насильства, здійснені незнайомцями, репортажі про стихійні лиха, а також голод і війни в зарубіжних країнах. Маленькі діти були схильні до емоційної реакції на такі страхітливі образи, як зброя і сцени людської смерті, тоді як у старших дітей страх був викликаний іншими причинами, наприклад, загрозою атомної війни, обстрілу або загибелі (Cantor & Nathanson, 1996).