Штучний імідж українських телевізійників

Размещено на http://www.allbest.ru

Як показує телевізійна практика, відповідність іміджу жанрові й тематиці програми не лише важлива, а й необхідна. Оскільки порушення цієї вимоги призводить до непрофесійності передачі, дисгармонії між образом, поведінкою ведучого і тематикою програми, а найголовніше - до несприйняття з боку глядачів. Напевно, саме тому чимало програм українського телебачення, на жаль, не вирізняються якістю та популярністю. З метою поліпшення цієї ситуації досліджується проблема творення іміджу ведучого телевізійної програми, його відповідності жанру й тематиці.

Слід зауважити, окрім суто практичного, проблема іміджу на телебаченні потребує і наукового розв'язання.

СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ „ІМІДЖ"

Для початку проаналізуємо базове поняття нашої роботи - „імідж". „Імідж ( англ.. image - образ) - цілеспрямований образ кого-небудь, напр. створити свій імідж ". Таке загальноприйняте визначення іміджу ми знаходимо у словниках. Дещо перегукується із ним дефініція дослідника А. Ф. Головченка: „ Імідж - це цілеспрямований образ якого-небудь явища, обличчя предмета, який втілює визначені ціннісні характеристики, призначені для емоційно-психологічного впливу на кого-небудь з метою популяризації, реклами, пропаганди тощо ". Як бачимо, визначення пана Головченка, котре, хоча і стосується виключно освітніх закладів, цілком прийнятне і для телебачення. До того ж, як показує телевізійна практика, саме за допомогою іміджу, або ж „визначених ціннісних характеристик", телеведучі намагаються привернути увагу глядача, здобути популярність, пропагувати щось.

За допомогою дефініції Юрія Єлісовенка спробуймо з'ясувати, якими саме характеристиками вони зазвичай користуються, або можуть користуватись. За словами науковця, „ імідж - це сукупність соціальних оцінок і вражень, викликаних учинками і висловами, характером і діями, якостями і вадами, а також способами життя і діяльності, їх результатами та іншими, у тому числі іманентними, характеристиками окремих людей, колективів, соціальних груп, націй, народів... ". Як бачимо, ціннісними характеристиками, а точніше засобами створення іміджу пан Єлісовенко називає:

- вчинки;

- дії;

- спосіб життя;

- якості;

- вади.

Це визначення іміджу, на нашу думку, достатньо актуальне для телебачення. Адже телеведучі частенько, на жаль, формують свій образ на основі певних "вад". Для підтвердження цієї гіпотези наведемо кілька прикладів. Скажімо, акцент на особистому житті, пов'язаний, здебільшого з нетрадиційною сексуальною орієнтацією (згадаймо лише програму "Пестунчик долі" Костя Гнатенка на "ТV-Табачук" або нинішню передачу "Жертва моди" з Андре Таном), або акцент на вадах вимови, що подаються "телевізійним персонажем" як невід'ємний атрибут його іміджу (гаркавість Мирослава Кувалдіна, ведучого програми "Міністерство прем'єр", М1", акцентологічні порушення Ігоря Кондратюка - ведучого "Караоке на Майдані", "Інтер").

Як бачимо, усі три дефініції визначають імідж як цілеспрямований образ, що формується за допомогою відповідних іміджотворчих засобів, або визначених ціннісних характеристик. Але, адаптуючи ці визначення до телебачення, не можна з упевненістю сказати, що імідж - це повноцінний образ телеведучого, оскільки поняття „імідж" - це лише зовнішня оболонка, один з атрибутів успіху того чи іншого „господаря телевізійної передачі". Підтвердженням цьому слугує дефініція автора посібника „Іміджологія" Георгія Почепцова, який розглядає імідж не як „цілеспрямований сформований образ", а як частину процесу. На його думку, „імідж - це лише частина процесу, іноді дуже важлива, але все одно лише частина, за якою мають стояти реалії, а не лише той чи інший символ ".

Продовженням та підтвердженням цієї думки може слугувати робота російського дослідника П. Гуревича „Приключение имиджа", в якій поняття „імідж" розглядається як синонім до „персоніфікації": „Поняття „імідж" синонімічне „персоніфікації", але узагальнене, що включає не лише природні властивості людини, а й спеціально напрацьовані, створені, пов'язане як із зовнішнім виглядом, так і з внутрішнім змістом людини, його психологічним типом, риси якого мають відповідати запитам часу та суспільства ." Водночас Гуревич застерігає, що „коли ведучий або коментатор починає передусім опікуватися персоніфікацією, шукати себе в певному образі, нічого з цього не виходить". На думку дослідника, вирішення цієї проблеми полягає у відповідності між образом, що виникає в голові ведучого та образом, що народжується у свідомості глядача: „Тобі здається, що ти вдало працюєш над образом „простого хлопця", а аудиторія помічає лише вульгарність. Успіх має місце там, де ведучий виходить з власної природності, від притаманної йому органічності ".

Розвиваючи вище наведені позиції науковців, слід зауважити, що, як показує телевізійна практика, ведучі створюють так званий штучний імідж на основі не лише вад, але й неправдивої інформації про себе, свої переконання, уподобання та навіть особисте життя. Це робиться, здебільшого, з метою отримання прибутку, агітуючи за того чи іншого кандидата в депутати, здобуття популярності на основі сенсаційної інформації, яка відразу привертає увагу до ведучого, а відтак і до його програми. Проте такий спосіб створення іміджу, як свідчить практика, часто призводить до протилежного результату, приміром, до недовіри з боку реципієнтів.

ЗВ'ЯЗОК ІМІДЖУ ВЕДУЧОГО З ТЕМАТИКОЮ ПРОГРАМИ

Насамперед розглянемо програми, котрі б ілюстрували зв'язок іміджу з тематикою передачі та, зрештою, із цільовою аудиторією. Скажімо, програма „Духовний вісник" на „УТ-1". Ведуча - Лариса Побережник. Тематика передачі - релігійна. Цільова аудиторія - це, безумовно, люди, що відвідують церкву та мають доволі консервативні погляди на життя. Мабуть, пані Лариса, формуючи свій телевізійний образ, забула про те, хто власне дивиться або може дивитися її передачу. Вона, певно, вирішила, що цільовою аудиторією програми можуть бути заможні чоловіки, яким неодмінне захочеться помилуватися гарною жінкою. Можливо, перемикаючи телеканали, дехто з них таки натрапить на секс-діву з релігійним нахилом, але ніякої гарантії нема, що її реципієнти будуть регулярно дивитись на гарну жінку, яка розповідає щось для людей похилого віку. Такий висновок можна зробити на основі перегляду програми „Духовний вісник". Адже замість того, щоб нести людям духовне світло, виставляє на показ свої ноги, не кажучи вже про інші частини тіла нібито віруючої людини. Напевно, ведуча просто переплутала релігію із модельним бізнесом. У цьому випадку спадають на думку слова Г. Почепцова: „Імідж має носити цілісний характер, окремі риси його не повинні суперечити одна одній ". Як бачимо, у згаданому вище прикладі релігійна спрямованість програми суперечить зовнішньому вигляду ведучої. Тому поняття „імідж, „тематика" та „цільова аудиторія" не змогли гармонійно поєднатися, оскільки імідж пані Побережник, як такий, просто не сформувався, якщо ж і сформувався, то не той, що потрібно.

Досить влучною у цьому контексті є вислів П. Гуревича, що може слугувати порадою для пані Побережник: „У кожного народу існують свої культурні традиції, свої уявлення про етику публічних виступів, поведінці в суспільстві і т. д. І не тільки у народу, але й в різних соціальних середовищах по-різному сприймається один і той самий екранний образ ". У зазначеному контексті йдеться про духовну, релігійну соціальну групу, які мають певні традиції та уявлення про поведінку віруючої людини. Саме стандарти поведінки та зовнішнього вигляду Лариса Побережник не враховувала, намагаючись створити персоніфікований імідж, що не співвідноситься з образом, що народжується в свідомості глядача.

Утім потрібно віддати належне й іншим телевізійникам, яких, на жаль, наразі не так вже й багато, але імідж котрих гармонійно поєднується із тематикою програми. А тому такі передачі мають конкретну цільову аудиторію. Візьмемо хоча б програму „Надвечір'я" ( „УТ-1"). Ведуча передачі Тамара Щербатюк є жінкою доволі зрілого віку, її цільова аудиторія - люди старшого віку. До того ж, і тематика програми присвячена таким людям. Напевно, тому ведуча програми завдяки правильно сформованому іміджу посіла належне їй місце в телевізійному інформаційному просторі, здобула успіх і популярність.

ЗВ'ЯЗОК ІМІДЖУ ВЕДУЧОГО ТА ЖАНРУ ТЕЛЕВІЗІЙНОЇ ПЕРЕДАЧІ

На вітчизняному телебаченні існує тенденція щодо використання модних жанрів, модних назв, часто не розуміючи їхньої сутності. Скажімо, автори називають свої програми ток-шоу, хоча робота журналістів не відповідає жанровим вимогам тих програм. Одним із найуніверсальніших журналістських жанрів, без якого не обходиться майже жодна програма, враховуючи ток-шоу, є жанр під назвою інтерв'ю. Пропонуємо розглянути деякі вимоги до журналіста інтерв'юера:

- здатність до імпровізації;

- миттєве народження думки в процесі діалогу;

- неочікуване запитання і чітка відповідь;

- дуель інтелектів;

- відступ від звичних зворотів та ходу думок;

- природне усне мовлення, але з дотриманням усіх норм культури мовлення. імідж ведучий телевізійний жанр тематика

Такі атрибути професійного інтерв'ю виділяє пан Барманкулов . Спробуємо дослідити, наскільки журналісти-телевізійники дотримуються цих вимог інтерв'ю. На нашу думку, одним із позитивних прикладів дотримання вимог є ток-шоу Анни Безулик „Я так думаю" ( „1+1"). Оскільки вона вміє створити діалог, запитання ведучої, навіть якщо і підготовлені заздалегідь, сприймаються як щойно народжені. Також пані Безулик уміє тактовно зупинити співрозмовника. Таким чином програма набуває динамічного, інформативного та професійного забарвлення. Можливо, це - чи не єдиний випадок, коли імідж ведучої базується на професійних журналістських уміннях та навичках, а не на дешевих трюках, на кшталт оголених ніг згаданої вище Лариси Побережник.

Якщо говорити про суто інформаційні передачі, а саме про випуски новин, то слід зазначити, що ведучий інформаційної програми, на відміну від ведучого ток-шоу, має говорити до глядачів сухою мовою фактів без зайвих емоцій. Злісним порушником цих вимог є передача „Подробиці" на телеканалі „Інтер", оскільки усі без винятку ведучі виконують, насамперед, не свій прямий обов'язок - просто поінформувати глядача, а психологічно тиснуть на нього. Переконатись у цьому можна, почувши бодай одну фразу Світлани Леонтьєвої. Вона, грубо кажучи, постійно кричить, незважаючи на те, що подія, про яку йдеться, не є трагічною, а стосується, скажімо, культури. До того ж, невиправдане підвищення тону голосу, як стверджують психологи, викликає психічну нерівновагу, а в декого навіть розлади. Люди нормальні ( вибачте за прямоту) довго подібні програми сприймати не зможуть. Вони радше перемкнуть на канал „1+1", де випуск новини під назвою „ТСН" є більш спокійним та легким для сприйняття. Щоправда, і в цій програмі не все так добре, як здається на перший погляд. Адже ведучі випуску новин не повинні відволікати глядачів зайвими зовнішніми аксесуарами від інформації. Як то робить Людмила Добровольська, час від часу змінюючи свої широкі краватки яскравого кольору чи-то інші аксесуари, що іноді аж ніяк їй не пасують, коли, скажімо, повідомляє про загибель шахтарів.

ВИСНОВКИ

Отож, проаналізувавши поданий вище теоретичний та практичний матеріал, ми дійшли висновку, що проблема формування іміджу телеведучого є достатньо гострою та актуальною для українського телебачення, а тому вона потребує наукового та практичного вирішення. Оскільки імідж - це образ не лише окремих програм чи персоналій, але й імідж усього національного телебачення, а тому й України в цілому.

В ході роботи нами були визначені такі тенденції: не достатньо кваліфіковані люди як у професійному, мовному, так і у іміджовому відношенні з метою здобуття популярності нехтують професійними вимогами, законами жанру, тематики програми, а намагаються хоча б чимось вирізнятись з-поміж інших, нехай навіть своїми вадами, що впадають в око аудиторії. Отже, розглядаючи під професійним кутом зору імідж декотрих наших телеведучих, можна дійти висновку, що він є невиправданим із професійної точки зору, а тому виконує ведмежу послугу і їм, і телебаченню, і суспільству в цілому.

Причиною проблем іміджології на телебаченні є брак професіоналізму, відповідальності перед глядачем, незнання та небажання розбиратися у тому, що таке „імідж" і як його потрібно формувати, враховуючи специфіку телевізійної журналістської роботи, а також тематики, жанру, цільової аудиторії. Як говорила колись Раїса Горбачова, дружина першого президента СРСР: „Ніхто не пояснював нам, що таке імідж. І, звісно ж, ми наробили купу помилок ".

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Барманкулов М.К. Жанры печати, радиовещания и телевиденья, Алма-Ата, 1974

2. Баранник Д.Х. Мова радіо і телебачення. - К., 1979

3. Гуревич П. Приключение имиджа. - М, 1991

4. Головченко А.Ф. Порівняльний аналіз підходів до створення іміджу освітніх та комерційних організацій // Імідж школи на порозі ХХІ століття: практично зорієнтований посібник. - К., 1998. - Ч.1. - С. 96-98

5. Єлісовенко Ю. П. Імідж, наука і мистецтво // Імідж школи на порозі ХХІ століття: практично зорієнтований посібник. - К., 1998. - Ч.1. - С.94-96

6. Итоги. - 1999. - № 39.

7. Маклюэн. Телевидение. - М., 1987. - с.173

8. "Мастерство журналиста" // под ред. В.М. Горохова, В.Д. Пельта. - М., 1976

9. Маргалик В. Імідж ведучого телевізійної програми, його відповідність жанрові й тематиці // Наукові записки Інституту журналістики. - Т. 11. - К., 2003 - С. 148-152

10. Почепцов Г.Г. Имиджелогия. - К., 2000

11. Словник іншомовних слів / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - К, 2000

12. УСЕ Універсальний словник-енциклопедія. - К, 1999

Размещено на Allbest.ru