Що ж являли собою перші друкарні і який шлях пройшло друкарське виробництво за 400 років, що минули після виходу першої російської точно датованої друкованої книги?

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

Друкарні початкового періоду мало були схожі на підприємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, навколо яких об'єднувалася певна кількість вчених того часу, які самі писали або перекладали і самі тією чи іншою мірою брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна певною мірою відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була складена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування:

1. Друкарський дерев'яний прес.

2. Латунний гвинт з надгвинтником.

3. Рама для складання набору.

4. Дві латунні таблиці, одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору.

5. Наборна каса.

6. Матриці для відливання літер.

7. Шрифт.

8. Метал для відливання літер та інші речі.

В процесі друкування набор, вкладений в раму і скріплений гвинтом, клали на латунну дошку, яка вміщалася на дерев'яному талері друкарського преса. На набор наносилася шкіряними подушками фарба. Після цього на нього накладали аркуш паперу разом зі шкіряним декелем і при допомозі рукоятки підводили під прес.

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці друкарні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно розширили їх тематичну різноманітність. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р., наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. опублікувала цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Друкарня Львівського братства протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших гражданських шрифтів».

Діяльність Острозької друкарні відновилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг, видано цілу низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукований близько 1598 р р Острозі (польський текст вийшов у краківського друкаря Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступає під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму в Україні і в Білорусії.

В Острозі надруковано також «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького І «Книжицю», куди увійшов також і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» - єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в недалекому Дерманському монастирі, де видавничою справою керував рідний брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко.

В 1604 - 1606 рр. в Стрятині (поблизу Рогатина), а в 1606 р. в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У крилоському виданні вперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим використовували лише орнаментальні прикраси і нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).

Друкарство нашої країни пройшло довгий шлях розвитку, від перших друкарень ремісничо-цехового типу, через мануфактурний і машинний періоди капіталізму - до сучасних за технічним обладнанням соціалістичних промислових підприємств.

Протягом XVII сторіччя російське книгодрукування за рідкісними винятками зосереджувалося в Москві і обмежувалося богослужебними і рідше богословськими виданнями. Але не ця література мала великий попит. Найбільшим попитом користувалися Букварі, Граматики. За два-три дні «Печатньїй двор» продавав увесь тираж їх. Поряд з Граматиками за XVII сторіччя вийшло всього кілька книг світської тематики. Українські друкарні того часу випускали багато полемічної літератури, спрямованої проти окатоличення напору.

У першій половині XVII сторіччя виникає друкарство в центральній частині України Києво-Печерська Лавра з 1616 р. приступила до видання книг. Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архімандрит Києво-Печерської лаври. Він купив «припале пилом» обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі.

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616 - 1617), твір Олександра Мигури «Візерунок цнот» - панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний «Анфологіон» (1619) - збірник святкових служб. Над перекладом «Анфологіона» з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами, про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна «Книга о вірі», упорядником якої був Захарія Копистенський, монументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), «Толкування на Апокаліпсис» Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов'янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов'янського тексту, «синаксарі» українською літературною мовою, шо їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображують реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київських видань належать знаменитий «Лексикон славенороський» Памва Беринди, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті «Літос» Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Києво-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю «Зерцало богословії» (розпочату, ймовірно, попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рахманові, куди переїхав разом з друкарнею. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як в Україні, так і в Росії. Це, мабуть, викликало довгу перерву в діяльності мандрівної друкарні Ставровецького, яка була востаннє пущена в рух щойно 1646 р., цим разом у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618 - 1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в с. Чорне біля Рівного (1629). Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну граматику церковнослов'янської мови.

У Львові, крім братської, в 1638 - 1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки - талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковно-слов'янських видань, Сльозка друкував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на грунті конкуренції з їхньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645 - 1646 рр. книги друкувалися ще в друкарні єпіскопа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра. Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видавничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні почало розвиватися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI - на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608 - 1611) працювала кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша постійна польська друкарня з'явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642 - 1773). Її видання, спрямовані на окатоличення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматененца (Івана Муратовича), який видав вірменський «Псалтир» (1616) і Молитовник (1618) - єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматененц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова .

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. І639 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного єпископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалося церковно-слов'янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму». На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалося добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематичну різноманітність своїх видань.

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що «кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля, який звільнив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів». Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки, але навіть більшість жінок і дочок мешканців «країни козаків» (так він називав Україну).

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідавши цю друкарню 1653 р., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги «різного вигляду і кольорів» і «малюнки на великих аркушах» - станкові дереворити.

Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Достатьно назвати такі широко популярні не лише в Україні, але й поза її межами видання, як «Ключ розумінія» Иоаникія Галятовського (1659), перше старослов'янське видання Києво-Печерського патерика (1661), «Меч духовний» Лазаря Барановича (1666), «Мир с богом человіку» Інокентія Гізеля (1669) І «Синопис» того ж автора (перше видання 1674 р.).

Дуже високого рівня в другій половині XVII - на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розвиненого барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

Протягом 1674 - 1679 рр. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для розмноження літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгород-сіверських видань 15 - це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов'янською та польською мовами.

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Галятовського, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти - кириличні (інші для українських видань, інші для церковнослов'янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстрування книжки. Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книжкової графіки, 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило друкарню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П'ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дереворити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство.

З 1670 р. організовується постійне друкарство на Чернігівщині. Характерною особливістю друкарства цього періоду на Україні є те, що друкарні організовуються не лише в більших центрах, а й у невеликих містах: Стрятині, Крилосі, Панівцях, Добромнлі, Угорцях, Яворові, Унєві, Кременці, Жовкві та ін.

Наскільки швидко відбувався процес розвитку друкарства в XVII сторіччі на Західній Україні, говорить вказівка угоди Львівського братства з друкарем М. Сльозкою, що «майже кожний дяк і піп старається закласти свою друкарню».

Виробничий процес у друкарнях на початку XVII ст. розчленовується на ряд операцій, відбувається розподіл на основні і допоміжні операції. Робітники закріплюються за окремими операціями, між ними утворюється кооперування.

Вже в 1620 р. серед працівників «Печатного двора» згадуються «наборщики», «разборшики», «тередорщики» (ті,хто друкував книгу), «батирщики» (ті, хто накладав фарбу на наборну форму), «різці» (гравери), «словолитні», а також справщики, а пізніше справщики і читці (коректори).

В Києво-Печерській друкарні на початку XVII ст. були такі спеціалісти, як «всего типу правитель» (особа, що очолює друкарню), «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (коректор), «ізобразитель» (гравер), «батирщик», «письмолеатель» (словолитець).

У прибутково-видавничих книгах Львівського Ставропігійського братства, які належать в основному до першої половини XVII ст., вказуються такі професії робітників друкарні цього закладу: «словолитник», його помічник, два «зецери» (складачі), «друкар», його помічник («друкарчик»), два «пресмайстри», два «палітурники». Для виконання інших робіт в друкарні були маляри, слюсарі, столяри.

Збільшення кількості друкарень і ріст процесу розподілу праці супроводжувалися нарощуванням їх виробничих потужностей. В 1624 р. кількість друкарських верстатів у Московському печатному дворі була 8, а в 1633 р. збільшилася до 14.

Характерною рисою книгодрукування початкового періоду є тісні російсько-українські друкарські зв'язки.

Книги українських друкарень, особливо полемічні, знаходили велике поширення в Росії, друкарі - вихідці з України працювали в російських друкарнях. Так, майстер на всі руки Онисим Михайлович Радишевський родом з Волині, який знав не лише друкарську справу, але й інші ремесла, на початку XVII ст. видавав книги у Москві.

На початку XVIII ст. у зв'язку з реформами Петра І був заснований ряд друкарень в Петербурзі, збільшилась кількість друкарень у Москві, а головне, на перше місце в їх продукції вийшла така потрібна для розвитку нової держави світська література. Для неї був створений новий шрифт, який згодом одержав назву «гражданский» (бо був призначений не для церковної, а для гражданської- світської літератури). Його значно легше читати, ніж вживану в церковних виданнях «кирилицю». У «гражданському» шрифті немає титлів - знаків, що вказують на випущення з слова ряду літер. Ним, з деякими змінами, користуємось ми і зараз.

Перша світська друкарня в Росії була заснована в 1706 р. у Москві, її очолювала талановита й освічена людина того часу В. К. Кипріянов.

У петрівський час виходять книги про військову і будівельну справу, про правила ввічливості і про історію винаходів, почала виходити перша російська газета «Ведомости» - у Москві, а тоді газета в Петербурзі. Згодом широко розгорнула свою діяльність друкарня Академії наук, з якою пов'язані імена М.Ломоносова та В. Тредіаковського.

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

У 1783 р. був виданий закон про відкриття «вольних типографій», який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А.І.Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі друкарень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, - в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпропетровську) й інших.

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на території України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставропігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.

Техніка друкарського виробництва в XVI - XVIII ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев'яних деталей в друкарських верстатах залізними.

Протягом першої половини XIX ст. у друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів призвела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в Росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот призводить до переходу до великого фабричного виробництва. Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже шість.

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, що він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодрукування - Петербурзі. Саме тут в 1840р. вийшов Шевченківський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків. Посіяні визначними слов'янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI - XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

Таким чином, друк з використанням пресів проіснував аж до XX ст. Лише в 1897 році Тольберт Ланетон винайшов буквовідливну складальну машину - монотип. Тоді ж почала працювати перша фотоскладальна машина.

В 1955 році сенсаційне відкриття в галузі електроніки сповістило про кінець епохи свинцевого шрифту Й. Гутенберга. Перфострічку, яку застосовували у фотоскладальних пристроях, замінила ЕОМ, за командою якої знаки проектуються на фотоматеріал з швидкістю від 30 до 100 тис. на годину. В 60-ті роки з застосуванням нових ЕОМ і електронно-променевих трубок швидкість складання зросла до 600 тис. знаків.

У 1976 році замість електронно-променевої трубки в процесі цифрового кодування знаків стали застосовувати лазерний промінь, який дає змогу досягти небувалої чистоти і чіткості кодування тексту, відкриває великі можливості для його передачі на відстань. Подальший прогрес в книгодрукуванні залежить тепер від розвитку електроніки.

Сьгодні великі ротаційні машини офсетного друку з електронним управлінням можуть задруковувати матеріал з обох сторін як на окремих аркушах, так і на рулонному папері, з швидкістю більше як 30 тис. відбитків за годину.

Отже, лінотип і високий друк проіснували недовго і зараз практично не використовуються. Однак офсет і глибокий друк залишились - головним чином завдяки спрощенню техніки виготовлення друкарських форм. З'явилися нові способи друку: електростатичний та струминний. В струминному друці зображення чи текст переносяться на папір керованим за допомогою ЕОМ струменем, який розпилює сотні тисяч електростатично заряджених краплин фарби на секунду. При електростатичному - форма, яка пройшла електростатичну обробку, з нанесеною на неї порошковидною чи рідкою фарбою віддає її на папір, який отримав попередньо протилежний заряд. Обидва способи відкривають шлях безконтактного друку, який іде на зміну друку з покритої фарбою форми.

Таким чином історія поліграфії та видавничої справи, як і інших досягнень людства, - це історія взаємодії технічного прогресу і соціального розвитку. Кожний з цих напрямів сприяє розвитку іншого, почергово стає ведучим, але тільки при умові злиття в один спільний потік можливі докорінні зміни в житті людського суспільства.

При будь-якому розвитку поліграфічної техніки та технології якість майбутнього видання, його художня цінність залежатимуть від якості складання та культури верстання. Верстаючи книгу, необхідно досконало знати всі види складання, всі складальні засоби і можливості складальної техніки та мати добрий художній смак.

Складальник-верстальник повинен знати друкарську систему вимірів, ознаки шрифтів різноманітних гарнітур, латинські і грецькі алфавіти, математичні, хімічні та інші спеціальні знаки, правила орфографії і пунктуації, систему скорочень, технічні правила складання та верстання всіх видів текстів, стандартні коректурні знаки, технічні вимоги до якості складання, а також прогресивні методи виконання робіт,

Він повинен вміти виконувати складання і правку всіх видів текстів і, зокрема, таких, в яких є спеціальні терміни з домішками математичних, хімічних, астрономічних та інших знаків і формул, а також різноманітні шрифтові (прописні, курсивні, напівжирні) і нешрифтові (розрядка, втяжка) виділення.

Крім сказаного вище, спеціаліст з складання і верстання повинен знати національні алфавіти, шрифти на латинській та грецькій основах, правила складання і правки книжково-журнальних таблиць, технічні вимоги до якості машинописного складання та якості ілюстративного матеріалу, технічні правила верстання, стандарти оформлення книжково-журнальної продукції, основні схеми спуску сторінок під час друку на плоскодрукарських і ротаційних машинах.

Основною метою будь-якого друкованого видання є задоволення інформаційних потреб. Тому у відтворенні творчого задуму автора, художника потрібно знайти найбільш зручний варіант подання текстового повідомлення читачеві. Особливу увагу слід надавати зручності читання тексту. Зі зручністю читання пов'язана швидкість читання та якість сприйняття прочитаного. Основне в зручності читання - зрозумілість літер, знаків і адекватність їх сприйняття. На зручність прочитання впливають малюнок знаків і літер, гарнітура шрифту, його кегль, якість відбитка, довжина рядка і т. ін. Починаючи роботу, слід завжди пам'ятати, що книга - продукт поліграфічного мистецтва, елементами якого є майстерність складання, верстання, друку, брошурування і т. ін. Естетичні почуття може викликати, наприклад, і чисто шрифтовий розворот книги, тобто такий, на якому нема нічого, крім шрифту. Цього можна досягнути завдяки правильному верстанню, вдало підібраному шрифту, співрозмірності сторінки складання та полів. Лише при дотриманні законів пропорційності, відповідності різних елементів у верстанні книги виникає відчуття прекрасного.

Складальник-верстальник під час складання і верстання текстових сторінок може знайти більш відповідне вирішення складання того чи іншого тексту, який би відповідав технологічним та естетичним вимогам. Оволодіння ремеслом - безперечна умова успішної робота верстальника, але це ще не все, - необхідно мати смак, тобто добре розумітися, любити свою справу і спиратися на знання гармонійного оформлення.

3 ОСНОВИ ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНОЇ СПРАВИ

Видавничо-поліграфічний комплекс нашої країни сьогодні - це понад 1000 книжкових видавництв та видавничих організацій, 3000 редакцій друкованих засобів масової інформації, понад 2000 поліграфічних підприємств, 6 заводів поліграфічного машинобудування. Наукове та матеріальне забезпечення галузі здійснюють два науково-дослідні інститути, проектні та науково-виробничі центри на підприємствах. Але в XXI столітті видавничо-поліграфічна справа України потребує істотного організаційного, економічного і технічного перетворення. Це завдання може бути розв'язане за наявності кваліфікованих кадрів, які повинні мати глибокі знання з хімії, електроніки, обчислювальної техніки та техніки зв'язку, а також інших галузях науки.

Нові технологічні процеси докорінно змінили характер роботи підприємств галузі. За останнє десятиріччя поліграфічна техніка та технологія зазнали значних якісних змін. Повсякденне використання комп'ютерної техніки, удосконалення існуючих та поява принципово нового обладнання та матеріалів та, як наслідок, удосконалення технологічних процесів виготовлення продукції значно розширили можливості виготовлення високоякісних товарів та помітно підвищили продуктивність праці. Усе це вимагає приведення рівня знань працівників галузі до сучасних вимог.

3.1 Поліграфічне виробництво. Структура видавничо-поліграфічного комплексу

Поліграфія - це не тільки техніка, але й мистецтво. Індивідуальність змісту та художньо-технічне оформлення продукції визначає індивідуальність її поліграфічного виконання, технічні прийоми, завдяки яким втілюється задум людини у конкретному виробі. Поліграфічна промисловість - це не тільки книжково-журнальна продукція, це й продукція, що призначена для використання разом із виробами інших галузей промисловості: пакування та етикетка; наклейки та маркування на товари, машини, верстати та тару. Окрім того засобами поліграфії задруковують тканини та хутро, шкіряні та скляні, металічні та інші вироби. І це далеко не повний перелік завдань, що виконуються засобами сучасної поліграфічної техніки, що свідчить про проникнення її у різні сфери людської діяльності.

3.1.1 Структура видавничо-поліграфічного комплексу

Стабілізація у видавничо-поліграфічному комплексі немалою мірою залежить від стабільної роботи центрального органу державного управління галуззю. Упродовж 1992 - 1999 рр. було п'ять установ - Держкомпреси змінив Держкомвидав, якого, у свою чергу, Мінпрес-інформ, потім Мінінформ, потім з'явилося нове утворення -- Держкомінформполітики. Указом президента України «Про перейменування Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України» від 31 січня 2003 року Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України було перейменовано у Державний комітет телебачення і радіомовлення України, який і здійснює керівництво галуззю на сьогоднішній день.

Одним із головних завдань цієї установи є координація дій і об'єднання зусиль усіх виробників поліграфічної продукції, незалежно від їх форми власності, з метою підвищення ефективності діяльності як у системі економіки України, так і на зовнішніх ринках. Усі ми на власному досвіді переконалися у тому, що сьогодні, як ніколи, нам потрібні згуртованість, скоординованість дій, взаємодопомога.

Серед першочергових дій, направлених на покращення стану галузі, є: прогнозування розвитку поліграфії та суміжних галузей; підтримка і захист інтересів підприємств, діяльність яких пов'язана з поліграфічним виробництвом та його обслуговуванням у державних, недержавних і громадських органах та організаціях;

-- підготовка проектів законодавчих актів та нормативних документів з метою поліпшення економічних та правових умов діяльності вітчизняних виробників поліграфічної продукції;

-- тісна взаємодія з органами законодавчої і виконавчої влади, Державним комітетом інформаційної політики України, Спілкою журналістів. Асоціаціями видавництв, книгорозповсюдживачів, підприємств поліграфічного машинобудування, з суміжниками - паперовиками,хіміками:

--сприяння створенню інформаційної системи моніторингу ринків поліграфічної продукції і забезпечення членів Асоціації відповідною інформацією, допомога в пошуку партнерів, ринків збуту, сфер виживання;

-- організація та проведення виставок, конкурсів, оглядів, семінарів, "круглих столів", встановлення міжнародних зв'язків з організаціями поліграфістів інших країн; сприяння організації навчання та підвищенню ділової кваліфікації фахівців галузі:

-- допомога членам Асоціації у вирішенні правових, інвестиційних, фінан- сових, технічних, кадрових питань, підтримка їх ініціатив та починань.

Перелік пріоритетів діяльності Держкомтелерадіо на 2008 рік, затверджених розпорядженням КМУ від 05.03.08р. №423-р:

1. Розроблення концепції створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення.

2. Участь у впровадженні ефірного наземного цифрового телерадіомовлення у 2008 ? 2012 роках, зокрема технічне переоснащення Національної телекомпанії України в межах коштів, передбачених державним бюджетом, з метою забезпечення якісної трансляції фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.

3. Реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації.

4. Створення сприятливих умов для забезпечення розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження.

5. Забезпечення належного рівня проінформованості громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Далі наведено деякі статистичні відомості з Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Станом на 02.06.2008 р. до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 4079 суб'єктів видавничої справи (3282 - юридичні особи, 797 - фізичні особи).

У 2005 році в Україні видано 459 свідоцтв про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, у 2006 році - 455, у 2007 році - 434, впродовж І кв. поточного року - 98.

За час ведення Державного реєстру анульовано 315 свідоцтв (305 - у зв'язку із внесенням змін до Державного реєстру; 10 - у зв'язку із виключенням суб'єктів видавничої справи з Державного реєстру).

До складових видавничо-поліграфічного комплексу відносять:

1. Видавництва.

Видавництво - це державне, суспільне, кооперативне або приватне підприємство, що володіє правом на видавничу діяльність, що здійснює підготовку й випуск друкованої продукції на принципах самостійної комерційної діяльності й відповідно до вимог державних стандартів.

Типи видавництв:

• за типом продукції - книжкові, книжково-журнальні, газетні, газетно-журнальні, видавництва з випуску образотворчої продукції, картографічні, нотні й ін.;

• за галузевою належністю - видавництва громадських організацій, наукових, професійних та інших суспільств, творчих союзів, міністерств і відомств;

• за адміністративно-територіальною ознакою - центральні (загальнодер-

жавні),регіональні,обласні;

• за специфікою адресатів своєї продукції, а відтак характером спрямованості на читача: вузькоспеціалізовані видавництва; видавництва зі специфічною тематикою; видавництва для широкої публіки, або ж видавництва широкого профілю.

Вузькоспеціалізоване видавництво працює для однієї гомогенної читацької групи, що, як правило, може бути точно визначена за II професійним інтересом до конкретного виду фахової літератури. Завдяки контактам видавництва з цією групою й перехресним зв'язкам у самій групі можна точно з'ясувати її потреби. Книжки вузькоспеціалізованих видавництв вирізняються тим, що вони дуже потрібні читачеві, і тому він не надто чутливо реагує на їхню ціну. Такі книжки читачі замовляють безпосередньо внаслідок прямого маркетингу, причому при розповсюдженні майже немає втрат, дізнаючись про них завдяки оголошенням та рецензіям у фахових журналах, присутності представників видавництв на конгресах і з'їздах фахівців, а також через нечисленні спеціалізовані книгарні фахової літератури. Переважає пряма реалізація. Торгівля відіграє якусь варту згадки роль тільки для тих вузькоспеціалізованих видавництв, чиє коло читачів вирізняється тісними зв'язками з книжковою торгівлею (наприклад, у царині університетської науки).

Видавництва зі специфічною тематикою також можуть точно визначити потенційних покупців своєї продукції, знають їхні потреби і належно обслуговують їх. На відміну від вузькоспеціалізованого видавництва, таке видавництво звертається до гетерогенного читацького кола, яке визначається своїми потребами, інтересами чи належністю, скажімо, до певних релігійних, культурних або суспільних угруповань.

Типові ділянки ринку для видавництв специфічної тематики -- це так звані хобі, заповнення дозвілля, мистецтво, туризм, релігія. Частину покупців видавництво може принадити до себе через спеціальні журнали або прямий продаж. Але для повного використання свого ринкового потенціалу таке видавництво має бути широко репрезентоване в торгівлі. По-перше -- тому, що до великої частини своїх покупців воно може дійти лише таким шляхом, а по-друге -- тому, що його продукція не унікальна і її можна замінити продукцією безпосередніх конкурентів (наприклад, кулінарні книжки, путівники). До того ж покупець часто заходить у книгарню лише для придбання будь- якої книжки на дану тему; тоді йому продають те, що є в наявності.

Через це видавництва специфічної тематики дуже залежать від торгівлі. А тому, діапазон ступенів залежності тут дуже широкий. Наприклад, видавництво, чия програма охоплює всі форми заповнення дозвілля, значно більше залежить від торгівлі, її підтримки, ніж видавництво, зосереджене лише на окремій частині цієї тематики і вужчій клієнтурі, наприклад, на літературі з водних видів спорту. Те саме слушне і щодо чутливості покупців до цін на книжки видавництва специфічної тематики: чим вища його компетентність для даного специфічного контингенту покупців, чим корисніші його книжки для споживачів, чим точніше профільованою і важче замінною є його продукція, тим вищі можуть бути ціни, які можна одержати за неї на ринку.

Повністю залежить від прийнятності для торгівлі програма видавництва широкого профілю. Довідники та белетристика всюди знаходять покупців серед читацтва. За винятком небагатьох великих видавництв, які обслуговують книжковий ринок у щонайширшому асортименті, більшість видавництв широкого профілю націлюють свої плани на певні групи публіки, які можна точно окреслити. Видавництва визначають своє місце за допомогою аналізу різних груп клієнтури (наприклад, т. зв. “теорії життєвого стилю”) і знаходять, спираючись на ці дані, оптимальну форму зацікавлення своїх покупців.

Тут також діє правило: чим ясніше профілювання, чим важче знайти заміну книжці, тим менша чутливість покупців до цін.

У маркетинговій активності видавництва широкого профілю роздрібний маркетинг посідає найважливішу позицію. Лише та книжка може мати успіх, яка наявна в торгівлі всюди, а крім того, її всюди видно: на прилавку, у вітрині. Завдяки добрій викладці, люб'язній допомозі продавців та інтенсивній інформаційній політиці видавництво широкого профілю забезпечує собі підтримку з боку торгівлі. Зате воно гарантує книжковій торгівлі збут завдяки вміщенню відомостей про авторів та їхні книжки у всіх засобах інформації (реклама, робота з пресою і серед громадськості). Видавництво широкого профілю вирізняється, з одного боку, великими витратами коштів на розповсюдження, а з іншого -- великими витратами, пов'язаними з маркетингом, з високою чутливістю покупця до цін та з залежністю від торгівлі.

Звичайно, не кожне видавництво можна цілком віднести до однієї з вищеназваних груп. Уже видавництво специфічної тематики є проміжною формою між вузькоспеціалізованим видавництвом і видавництвом широкого профілю.

Функції видавництва:

• добір оригіналів рукописів і робота з авторами (договору);

• складання тематичних планів видавництв;

• рецензування й редагування авторських рукописів;

• розробка оригінал-макетів видань;

• робота з поліграфічними підприємствами з розміщення замовлень (договору);

• забезпечення замовлень необхідними матеріалами (папір, картон, фарби);

• робота з оптовими покупцями продукції.

Книжки, отже й видавництва, розповсюджують ідеї, інформацію, розваги, прагнуть донести їх до якомога більшої кількості людей, та й мати від цього прибуток. Щоб досягти цих первісних цілей кожного підприємства, видавництва повинні щоразу визначати зумовлені обставинами завдання, перевіряти власні структури і хід організаційного процесу--отже, ставити перед собою такі запитання:

Чого прагне досягти підприємство в середній чи далекій перспективі?

Чи організаційна структура видавництва націлена на здійснення такої мети?

Чи спрямована ця організація у всіх своїх ланках на ринок і чи може вона в умовах ринку діяти й реагувати по-новаторському, гнучко, оперативно, ефективно?

Чи відчуває себе видавництво, а відтак усі, хто там працює, підприємством, спрямованим на обслуговування потреб своєї клієнтури?

Чи забезпечує внутрішня координаційна структура швидке проходження інформації, чи сприяє вона ухваленню швидких і небюрократичних вирішень (наприклад, завдяки взаємодії елементів одного ієрархічного рівня)?

Чи доповнюють і підтримують один одного різні відділи видавництва, аби досягати спільної мети?

Чи діють усі відділи злагоджено, чи, навпаки, через суперництво сили витрачаються марно?

Чи зацікавлені й заохочені співробітники у своїй діяльності, чи мають вони необхідні приміщення, чи місце їхньої роботи устатковане оптимально?

Підприємство, яке не ставить перед собою повсякчас таких запитань і не робить у разі потреби необхідних висновків, швидко втрачає здатність маневрувати, здійснювати свої плани, а кінець кінцем, досягати ринкового успіху.

2. Поліграфічні підприємства.

Основна мета поліграфічного підприємства - випуск друкованої продукції в кількостях, установлених замовником.

Класифікація поліграфічних підприємств:

• Книжкова фабрика («Фрунзе», «Глобус» та ін.);

• Друкарня (газети, журнали, райтипографія та ін.);

• Поліграфічний комбінат («Преса України» та ін);

• Мінітипографія (НП)

3. Рекламні фірми.

Функції рекламної фірми

• «розкручування» і супровід продукції, події, тиражу й т.ін.

• виготовлення й розміщення реклами:

- зовнішньої;

- метро (транспорт);

- ЗМІ;

- електронні ЗМІ й т.д.

4. Галузеві НДІ та проектні установи.

Функції галузевих НДІ

Розробка нових технологій і засобів, що їх реалізують

Приклад: УКР НДІ спеціальних видів друку (м. Київ)

5. Навчальні заклади.

Поліграфія - галузь, яка розвивається швидкими темпами: спостерігається постійне вдосконалення технологій, обладнання та матеріалів. Відповідно, висуваються нові вимоги до молодих спеціалістів, а попит на інженерів на ринку праці зростає. Кількість вакансій, відкритих протягом останніх років, свідчить про недостатнє, або, принаймні, не повне задоволення потреб друкарень, дистриб'юторів обладнання та витратних матеріалів, а також виробників устаткування.

У чому ж причина? Тільки в Києві відкрито декілька вищих навчальних закладів, що проводять підготовку фахівців за спеціальністю «Поліграфія та видавнича справа». Існують також профільні ВНЗ у Львові, Харкові та Сімферополі. Тим не менш, у галузь і сьогодні приходять працівники без освіти. Проблема полягає не тільки в зростанні поліграфії, а й у дислокації ВНЗ тощо. Крім того, не всі випускники можуть задовольнити вимоги роботодавців, особливо комерційних структур.

Тож питання якісної освіти виходить на перший план. Сьогодні фахівець, що вийшов із стін університету чи інституту, має знати не лише основи своєї спеціальності, а й володіти елементарними навичками роботи, знати одну-дві іноземні мови, володіти комп'ютером. Також бажане володіння інструментами ринкової економіки, знаннями менеджера та управлінця. При цьому виникає потреба більшої диференціації знань молодих фахівців. Наприклад, актуальними стають спеціальності «Технологія електронних, мультимедійних видань», «Технологія розробки, виготовлення та оформлення пакувань», «Матеріали видавничо-поліграфічних виробництв», «Комп'ютерні технології та системи видавничо-поліграфічних виробництв» тощо.

Структура освітніх установ України у галузі видавничо-поліграфічної справи:

1. Вищі навчальні заклади:

Українська академія друкарства - єдиний в Україні автономний вищий навчальний заклад, який готує фахівців для видавничої справи та друкарства. За свою 75-річну історію вона випустила десятки тисяч висококваліфікованих спеціалістів, які сьогодні формують інформаційний простір держави, працюючи у видавництвах, друкарнях, засобах масової інформації, поліграфічних підприємствах різної форми власності, книгарнях, рекламних організаціях, науково-дослідних та машинобудівних підприємствах тощо.

Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ «Київський політехнічний інститут» здійснює підготовку фахівців другого (бакалаврів), третього (спеціалістів), і четвертого (магістрів) рівнів. Термін підготовки фахівців: бакалавр -- 4 роки, спеціаліст -- 5 (з менеджменту організації) і 5,5 років, магістр- 6 років. ВПІ забезпечує свободу вибору для численних роботодавців - тут готують повний спектр фахівців для поліграфічної галузі. Про серйозний підхід до підготовки поліграфістів свідчить той факт, що останнім часом перелік спеціальностей розширюється за рахунок створення нових напрямів.

Харківський національний університет радіоелектроніки, а саме, кафедра Інженерної та комп'ютерної графіки, здійснює підготовку фахівців для поліграфічної галузі Східних регіонів Украйни. З 1998 року по сьогодні кафедру очолює випускник ХІРЕ, проф. В.П.Ткаченко, що, продовжуючи кращі традиції кафедри, направив зусилля на вдосконалення навчально-методичної роботи у світі зростаючих вимог часу. З 1997 року, кафедра вперше в Східній Україні, почала підготовку й підвищення кваліфікації фахівців зі спеціальності «Видавничо-поліграфічна справа» зі спеціалізацією «Технологія автоматизованої обробки текстової й графічної інформації».

З 2002 року відкритий новий напрямок підготовки фахівців зі спеціальності «Комп'ютеризовані технології й системи видавничо-поліграфічних виробництв». Студенти здобувають знання для професійної діяльності в області проектування й експлуатації сучасних комп'ютерних видавничих систем, комп'ютеризованих поліграфічних репросистем, а також комп'ютерних технологій виготовлення друкованих і електронних видань.

В 2005 році відкрита нова спеціальність - «Технологія друкованих видань». Випускники цієї спеціальності здобувають кваліфікацію інженер-технолог (видавничо-поліграфічна справа). Крім загальнотехнічної підготовки студенти отримують поглиблені знання в області теорії моделювання напівтонових та кольорових зображень, систем керування кольором, використання шрифтових технологій і т.ін.

Харківський інженерно-економічний університет також готує фахівців напряму Видавничо-поліграфічна справа за такими спеціальностями: «Комп'ютеризовані технології та системи видавничо-поліграфічних виробництв» та «Технологія електронних мультимедійних видань».

2. ПТУ:

Донецький поліграфічний ліцей

Дніпропетровський центр професійної освіти поліграфії та інформаційних технологій

Харківський професійний поліграфічний ліцей (ПТУ 26)

3. Технікуми:

Львівський поліграфічний технікум

Серед галузей народного господарства поліграфія займає одне з найважливіших місць, оскільки є синтезом виробництва і культури.

Завдяки поліграфічним технологіям широкі верстви населення прилучаються до надбань науки і культури, літератури і мистецтва, забезпечуються конституційні права та інтереси громадян у сфері.

3.1.2 Класифікація продукції поліграфічного виробництва

Друкована продукція є сьогодні невід'ємною частиною нашої культури - до неї відносяться книги, ілюстровані журнали, рекламні матеріали, широкоформатні плакати на вулицях, пакування споживчих товарів і багато чого іншого. Продукція поліграфічного виробництва необхідна у всіх галузях громадського життя, народному господарстві, культурі, науці. Вона призначена як для особистого і суспільного споживання (газети, книги, журнали), так і для виробничого використання (бланки, етикетки). Дуже великий асортимент цієї продукції можна визначити в залежності від її призначення, формату й обсягу, змісту, художнього оформлення і поліграфічного виконання. У зв'язку з цим немає обґрунтованої загальної класифікації продукції поліграфічного виробництва.

У залежності від призначення, друковану продукцію можна умовно розділити на п'ять груп:

- видавнича продукція - сукупність видань, випущених видавництвом або іншою організацією, що видає. Ця продукція в основному служить засобом інформації;

- етикетки, пакування, обгортки, що є в основному засобом пакування;

- ділова продукція, що служить як засіб організації - бланки звітності, обліку; технічна документація на товари, устаткування;

- спеціальна продукція міністерств і відомств - грошові паперові знаки, поштові марки, бланки документів (паспорта, посвідчення та ін.);

- вироби і напівфабрикати для подальшого їхнього використання в інших галузях народного господарства - шпалери, відбитки з перекладними зображеннями, відбитки з текстурою коштовних порід дерева.

Цілком зрозуміло, що не тільки видавнича продукція, але і продукція інших, перерахованих вище груп несе певну оптичну інформацію естетичного і пізнавального характеру.

Найбільшу вагу з усієї продукції поліграфічного виробництва складає видавнича. Поряд з іншими видами комунікацій (радіо, телебачення, кіно та ін.) вона є головним засобом масової інформації і спілкування між людьми, поширення наукових знань, засобом політичної боротьби і виявом суспільної думки, також вона зберігає духовні цінності усіх століть і народів. Ця продукція зручна для використання, має низьку вартість тиражування. Інші засоби інформації не замінюють, а доповнюють її.

Відповідно до діючих у нашій країні стандартів видавнича продукція класифікується за багатьма ознаками, наприклад:

- за матеріальною конструкцією - видання книжкові, журнальні і листові (у вигляді одного або декількох аркушів без скріплення). До листових видань відносять газети, плакати;