Журналістське розслідування

Завдання: Навести по три приклади журналістських матеріалів в стилі дослідження і розслідування. Пояснити власну думку, вказати на спільні риси і відмінності.

Кому на Дністрі жити добре?

Автор: Вікторія ДОСКОЧ. Інтернет-видання "MediaStar", 28 липня 2009

Реорганізацію рибоохорони, яку запровадили лише у чотирьох областях Західної України, називають класичним рейдерством на замовлення органів державної влади. Уривок зі статті :

“На початку року одночасно у чотирьох областях України розгорівся скандал. Начальники головних управлінь рибоохорони висунули досить серйозні звинувачення своєму безпосередньому керівництву - Держкомрибгоспу України, назвавши його наказ з реорганізації нічим іншим, як рейдерством. Керівники всіх чотирьох ліквідованих управлінь подали позов до суду, бо переконані, що така "реорганізація є незаконною і такою, що приведе до руйнування рибоохоронної галузі".

Одночасно рибоохоронці письмово звернулися за підтримкою до Президента України, прем'єр-міністра, голови комітету Верховної Ради України із питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Автори звернення наголосили, що це їхня остання надія навести лад у справі збереження рибних запасів та зупинити новий земельний переділ, який остаточно позбавить можливості використовувати багатства природи (в конкретному випадку р. Дністер) всім пересічним мешканцям цього регіону. І буде доступним лише для окремої категорії населення. Незважаючи на згуртований та масштабний опір, реорганізація рибоохоронної системи таки розпочалася. Як наслідок - на базі чотирьох областей було створено єдине басейнове управління із центром керування у Чернівцях.

За останні три роки - це вже четверта реорганізація в системі рибоохорони. Та якщо два роки тому басейновий принцип запровадили по всій Україні, то цьогоріч реорганізація чомусь стосувалася лише Західної України. Відтак редакція вирішила з'ясувати, чим саме Західний регіон так вподобав Держкомрибгоспу України, який вирішив вдосконалити рибоохорону саме на його теренах і чи є насправді реорганізація лише прикриттям для захоплення державного майна окремими людьми. Наказ голови Держкомрибгоспу М. ШВЕДЕНКА №704, навколо якого виникло так багато галасу, вийшов 1 грудня 2008 року. Згідно з ним передбачено створити Верхньо-Дністровське басейнове управління охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства на базі Чернівецького, Івано-Франківського, Тернопільського та Хмельницького головних управлінь рибоохорони. Офіційна і основна мета заходу - раціональне використання матеріальних ресурсів та поліпшення системи керування рибоохорони.

Офіційно про наказ начальників обласних управлінь Держрибоохорони повідомили аж 17 грудня. Хоча, зважаючи на дату його виходу, 1 грудня, доречно було би це зробити 3-4 грудня, коли керівники головних управлінь перебували у Києві на переатестації. - Очевидно, творці наказу дуже поспішали, - каже вже колишній начальник Чернівцідержрибоохорона Ярослав КОГУТЯК, - бо, окрім численних орфографічних помилок, у документі були також неадекватні дані. Так, наприклад, "начальника Головного управління рибоохорони у Чернівецькій області звільняли із посади начальника у Івано-Франківській області..." Тоді ж було створено і комісію з передачі майна та терміново у Києві начальникам головних управлінь вручили накази про "вивільнення" їх із займаних посад. Тож сумнівів у тому, що цей наказ створювали заднім числом і фактично у нас на очах, немає…

За словами Когутяка, такий наказ порушує Трудове законодавство та Конституцію України: "У нас є колективний договір та галузева угода, які передбачають, що у разі здійснення реорганізації, профспілковий комітет та трудові колективи треба попередити за два місяці. Інакше такий наказ суперечитиме Трудовому законодавству. Натомість нас поставили перед фактом не 1 грудня, а - 17. Окрім того, такий наказ суперечить двом антикризовим постановам Кабміну України, які забороняють проводити реорганізацію під час кризи."

Автор цієї статті передає читачам свої почуття занепокоєння екологічною ситуацією, збереженням природних багатств нащої країни яка склалася в Чернівецькій області. Автор намагається зрозуміти першоджереда і мотиви безглуздої реформи, яка загрожує вимиранню риби.

Отрута на столі

Автор: Олександр АКИМЕНКО, Бюро журналістських розслідувань «Свідомо» Опубліковано в «Галицький кореспондент» (Івано-Франківськ) та ін., вересень 2009

Отрута на столі

Кожного дня у наші руки й кошики просяться продукти з шістьма харчовими синтетичними барвниками, які вважаються у Євросоюзі небезпечними для здоров'я малолітніх дітей. Скажімо, Великобританія планує заборонити ці барвники в харчових продуктах вже до кінця цього року. А що у нас? Що їдять та п'ють українці із того, що заборонене в розвинутих країнах?

Чому вони небезпечні?

Зразу наголосимо: цей матеріал не призначений налякати вас усіма хімічними добавками, які ми знаємо під індексом Е. Наприклад, E300 - це аскорбінова кислота.

Але:

«Дослідження, які були проведені Школою психології та медицини університету Саутгемптона, чітко підтверджують, що харчові синтетичні барвники (E102, E104, E110, E122, E124, E129) та консервант (E211) впливають на поведінку дітей трирічного і восьмирічного віку. Вони викликають гіперактивність, імпульсивність та неуважність».

Це - цитата з результатів досліджень, які свого часу викликали бурхливу дискусію в Європі. Вона триває досі. Варто зауважити, що в Університеті Саутгемптона це дослідження зробив не ентузіаст-ненависник усього хімічного. Його провела група авторитетних вчених на замовлення Агентства з харчових стандартів. Це державна структура, яка опікується якістю та безпекою їжі у Великобританії.

Саме Агентство домагається заборони на використання цих барвників у їжі вже до грудня цього року.

Британський приклад вплинув на весь Євросоюз. Із середини 2010 року на всіх продуктах, що містять ці шість барвників, з'явиться попередження - «Вони можуть нашкодити дітям». Таке рішення ухвалив Європарламент. Хоча Європейська споживча організація (найбільша у Європі із захисту прав споживачів) закликала до ще більших обмежень. У її листі єврокомісару Андруллі Васілісоу (курує питання здоров'я та безпеки їжі в Єврокомісії) - заклик взагалі заборонити ці барвники.

Так вчинили окремі країни Євросоюзу і не тільки. З цих шести барвників татразин (Е102, жовтий барвник) вже заборонений в Норвегії й Австрії, хиноліновий жовтий Е104 - в Автралії, Японії, США, Норвегії, Е110 - Фінляндії, Швеції й Норвегії, Е122 кармуазин - в Японії, Швеції, США, Е124 понсо - в Норвегії та США...

Що в Україні?

Заявки на реєстрацію нових харчових барвників та розширення сфери використання вже зареєстрованих розглядає Інститут екогігієни і токсикології імені Медведя. Комісію, яка це робить, очолює екс-перший заступник міністра охорони здоров'я та екс-головний санітарний лікар Микола Проданчук. Він оголошений у розшук у справі щодо загибелі 17-річного юнака після вакцинації - пам'ятаєте історію у Краматорську, яка підірвала довіру до щеплень? Тому на запитання відповідала старший науковий співробітник Таміла Адамчук.

«Комісія не розглядала дослідження про небезпеку цих шести барвників, - повідомила пані Адамчук, і додала: - В Україні усі синтетичні барвники можна додавати у три види продукції: кондитерські вироби, безалкогольні напої і алкогольні напої. Також тартразин (E102) та індигокармін (E132) додаються у морозиво».

Що робити?

Серйозно задуматися, чи купувати ці товари дітям. «Більшість із синтетичних барвників - це алергени. Особливо небезпечні для дітей. Насамперед про синтетичні підсолоджувачі ми завжди пишемо, що не рекомендується вживати дітям до 7 років», - каже Таміла Адамчук.

«Діабетикам і людям з надмірною вагою треба дуже ретельно стежити, чи немає в їжі додаткових підсолоджувачів», - додає Клавдія Максименко, керівник проекту «Спільнота споживачів та громадські об'єднання». Проект запустили Євросоюз та ПРООН, щоб допомогти українцям навчитися контролювати безпечність їжі.

Якщо вас переконують ці попередження, вчитуйтеся в етикетки. Мої походи супермаркетами (охоронці, правда, дивувалися: що це, мовляв, читальний зал?) дали більше найменувань, ніж перевірки Держспоживстандарту.

До речі, з ним пов'язане інше відкриття. У травні цього року Держспоживстандарт знайшов ці барвники у сирках. Де використовувати їх категорично заборонено…

В цій статті журналістка вирішила розслідувати наявність в продуктах споживання, а особливо в продуктах для дітей, наявності заборонених в інших країнах барвників та консервантів, які шкодять здоров'ю не тільки малечі, а й взагалі нації. Вона дуже ретельно підійшла до свого розслідування: проаналізувала склад харчових продуктів, виявила в них заборонені речовини, вивчила правову базу з цього питання, а також подає прості але дійові поради споживачам.

Чим вакцинували дітей?

Автор: Лариса АРТЕМЕНКО. «Кременчуцький телеграф», 5 червня 2009

Як реєструють вакцини в Україні? Чому неможливо довести, що здоров'я дитини погіршилось через поствакцинальні ускладнення? Чому вакцин не вистачає, і батьки змушені купувати їх за власні кошти?

Із 32-х вакцин лабораторний контроль якості пройшли лише 3.

У минулому номері «Телеграфа» ми розповіли, чому, на нашу думку, вакцинація лякає кременчужан («ТЪ» №22, «Чому вакцинація лякає кременчужан?»). Гадаємо, ви, як і ми , зрозуміли, що причина не лише у кременчуцьких медиках. Вона значно глибша. За версією «Телеграфа», саме система організації вакцинації в Україні стала причиною чисельних відмов, поствакцинальних ускладнень та масової недовіри українців до імунопрофілактики. Але як це довести? Зазвичай, роблячи матеріал про імунопрофілактику, журналісти обмежуються поодиноким трагічним сюжетом. Минулого тижня такий пройшов на відомому українському телеканалі. Глядачам показали маленьку дитячу труну та ридаючих батьків, які стверджували, що дитя загинуло через щеплення. Через дуже короткий час з'явилося спростування медиків. І все. Історія скінчилась, як і будь-які інші. Тож «ТелеграфЪ» мав на меті знайти державну установу, висновки якої медики не зможуть спростувати «граючись». Ми знайшли таку установу. У 2008 році, після трагічної загибелі після вакцинації старшокласника із Краматорська, Верховна Рада України доручила Рахунковій Палаті України провести аудит діяльності Міністерства охорони здоров'я у галузі імунопрофілактики населення. Аудит був проведений. Його результати не потрапили ані до преси, ані до широкого загалу. На нашу думку, результати проведеного аудиту, а також документи Кабінету Міністрів та Міністерства охорони здоров'я, знайдені «Телеграфом», підтверджують нашу версію - порочна не вакцинація сама по собі, порочна система її організації в Україні. Проблема не в тому, що вакцини «погані» і «над нами ставлять експерименти».

Чому вакцини в Україні не проходять лабораторний контроль?

За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), безпеку медичних імунобіологічних препаратів необхідно перевіряти до їхнього масового використання в країні. ВООЗ радить проводити обов'язкові клініко-епідеміологічні випробування препаратів. У той самий час дивіться, що робиться в Україні - наприклад, з однією із найпоширеніших протитуберкульозних вакцин БЦЖ SSI (Данія). Постійний тендерний комітет МОЗ за процедурою закупівлі «в одного учасника» купує у ЗАТ «Ганза» 164 тисячі доз вакцини «БЦЖ SSI» (рішення комітету від 05.12.2007). У техніко-економічних обгрунтуваннях закупівлі вказано, що - починаючи з 2008 року - українських малюків вакцинуватимуть БЦЖ SSI. Фактично це - розпорядження про масове щеплення новим препаратом в Україні. При цьому у МОЗ немає документів про проведення клініко-епідеміологічних досліджень вакцини БЦЖ SSI в Україні. А немає документів - немає і досліджень.

Як реєструються вакцини в Україні?

Чому ж українська сторона - нехтуючи правилами безпеки та рекомендаціями ВООЗ - не проводила клініко-епідеміологічних досліджень вакцини, затвердженої для масової вакцинації маленьких українців? А тому, що такі дослідження не передбачені українським законодавством! Вакцина БЦЖ SSI пройшла державну реєстрацію в Україні ще у 2005 році (сертифікат від 23.02.2005). Але за правилами державної реєстрації, які діяли на той час (наказ МОЗ № 486 від 15.01.2001), для реєстрації вакцин іноземного виробництва не потрібні були документи про результати клінічних досліджень, що визначають реактогенність вакцини. Дивні правила, правда?

Завдяки дивним українським правилам державної реєстрації, із 32-х вакцин, які застосовуються для обов'язкових профілактичних щеплень, лабораторний контроль якості в Україні пройшли лише три імунобіологічних препарати.

Пройшли лабораторний контроль:

2002 р. - вакцина проти кашлюку, дифтерії та правця (АаКДП, Бельгія);

2005 р. - вакцина для профілактики гепатиту В (ЗАТ «Біолік», м. Харків);

2007 р. - вакцина проти кашлюку, дифтерії, правця та гемофільної інфекції (ТЕТРАкт-ХІБ, Франція).

Решта 29 вакцин від восьми виробників при реєстрації та перереєстрації в Україні лабораторний контроль якості не проходили. Показники якості їм зарахували на підставі зведених протоколів виробника - документів, які надає виробник вакцини…

Проблема вакцинації населення (а найбільше дітей) хвилює кожних батьків в Україні. Смертельні випадки, хвороби і ускладнення після вакцинації - страхіття сьогодення. Автор статті зайняв цікаву позицію: він не говорить про те, що вакцинуватися не слід (адже вакцинуються люди в усьому світі і кількість вакцин в інших державах перевищує обов'язкові українські втроє!), а про те, як забезпечити контроль за якістю вакцини, хто цим питанням повинен займатися і які порушення на сьогоднішній день.

Приклади журналістських досліджень в ЗМІ:

Журналістська кампанія «Не продаємося!» оголосила свою версію «найджинсовіших» телеканалів. За висновками експертної комісії у складі Ігоря Куляса («Інтерньюз-Україна»), Наталії Лігачової («Телекритика»), Вікторії Сюмар (Інститут масової інформації), Тараса Шевченка (Інститут медіа-права) та Віталія Максимова («Дело»), у листопаді найбільше інформаційно незбалансованих сюжетів було випущено в ефір телеканалами ICTV, «Ера» та «1+1». Найпродажнішою згідно з результатами журналістського дослідження виявилася інформаційна програма «Факти» на ICTV, далі -- «Підсумки» на телеканалі «Ера», і нарешті ТСН на «1+1». Свої висновки спеціалісти у сфері інформації здійснили на основі результатів моніторингу журналістської ініціативи «Не продаємося!».

Свобода слова і його непідкупність - це завжди було і буде актуальною проблемою ЗМІ. Ми згодні з авторами дослідження з тим, що саме ці телеканали є заангажованими.

“Від журналістських розслідувань до журналістських досліджень” Продюсерський центр «Закрита Зона» презентує на “5 каналі” НЕ політичну програму «Відкрита Зона».

Автори проекту «Відкрита зона» взялися відродити відсутній на вітчизняному телебаченні напрямок журналістики - соціальна публіцистика.

У центрі уваги «Відкритої Зони» - все те, що є невід'ємною частиною нашого життя, але на що ми часто просто не звертаємо уваги. Прості люди і їхні історії, соціальні і культурні явища нашого життя, і при цьому бездоганна, естетично довершена «картинка» і нестандартний погляд - все це створює якісно нову соціальну публіцистику.

Ігор Скляревський, автор проекту: «Жанр «Закритої Зони» - журналістське розслідування - допоміг нам знайти власний авторський підхід - журналістське дослідження. «Відкрита Зона» - один з небагатьох телепроектів, який несе не суто інформаційні, не розважальні, а суспільно-значущі цінності».

Першою темою такого журналістського дослідження стало наступне:

Що ми знаємо про людей, які їдуть підкоряти столицю, де, на відміну від периферії, завжди є робота, тепло, світло і гаряча вода?

Чи знаємо ми, що думають, що відчувають і на що сподіваються пасажири без зворотніх квитків, люди без дому, чужинці серед аборигенів?

Ліміта - тема першої програми «Відкритої Зони».

Чи задумувалися Ви, наскільки великою є китайська діаспора в Україні? Чи справді існує «жовта загроза»?

Колись говорили - оптимісти вчать англійську, песимісти - китайську, а реалісти - автомат Калашнікова. Часи змінилися: китайську вчать вже не песимісти, а реалісти. Чим живуть і чого прагнуть китайці в Україні?

Про це у наступній програмі «Відкритої Зони».

«Ми хочемо показати, що за кожною історією - не тільки чиясь особиста драма чи комедія, за нею - суспільні явища, які стосуються кожного з нас», - каже Ігор Скляревський.

Отже, на основі наведених вище матеріалів, ми зробили наступні висновки:

Розслідування - це найскладніший журналістський жанр, який грає на всіх регістрах сприйняття: на аналітичному і на емоційному. Він об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу.

Завдання розслідування - захопити читача унікальною запутаною ситуацією, а потім пояснити, що ж насправді криється за нею.

Жанр журналістського розслідування припускає всебічне і докладне дослідження якоїсь мало вивченої, закритої, або ретельно приховуваної теми, в процесі роботи над якою доводиться долати небажання певних структур надати інформацію, що цікавить журналіста.

Визначити сутність розслідування важко, адже в журналістській діяльності досить часто проводилося ототожнення таких методів збору інформації, як журналістське дослідження та журналістське розслідування.

Розслідування є одним видів дослідження, а тому на відміну від останнього, має чітко визначений та узаконений характер проведення. Цей метод все частіше використовується для отримання інформації, яка з певних причин приховується від соціуму та безпосередньо журналістів. Тому дослідження журналістського розслідування як метод збору інформації є особливо актуальним сьогодні.

Як нам здалося на основі вивчення матеріалів ЗМІ, що журналістське дослідження на сьогодняшній день зустрічається , як жанр, навіть менше, ніж журналістське розслідування. Н а нашу думку цей жанр більш спокійніший з емоційного погляду, але порушує дуже актуальні і потрібні суспільству проблеми. Завдання: Знайти і проаналізувати в ЗМІ приклади журналістських розслідувань, за які журналісти заплатили власним життям. Визначити правовий аспект, етичні засади та фактори загрози безпеці журналіста.

Виповнилося вже вісім років з дня зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, яке сколихнуло як журналістську спільноту, так і всю українську громадськість. Його обезголовлене тіло було знайдене у Таращанському лісі. І ця смерть стала каталізатором подій, які визначили життя України на багато років вперед.

Син грузина та українки, Георгій Гонгадзе чимало зробив для обох країн. Народився та виріс у Грузії. Брав активну участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Очолював молодіжне крило Народного фронту Грузії. В якості представника цього руху почав приїздити в Україну, а згодом оселився тут назавжди. Та, коли у Грузії спалахнула війна, не вагаючись поїхав захищати Батьківщину зі зброєю в руках.

Гонгадзе пройшов три війни - Афганістан, Абхазія та громадянська війна у Грузії. Був поранений. Зняв кілька документальних фільмів, які вважаються культовими як в Україні, так і у Грузії. Мав родину і двох чудових діточок - дівчат-близнючок. Був життєрадісним, сповненим сил та енергії. Не залишався осторонь найактуальніших подій. Виношував великі плани на майбутнє.

Але все це обірвала смерть, яка спіткала його в тридцять один рік в Україні. У мирний час, коли зброєю Георгія стало перо. Займаючись журналістикою, Гонгадзе висвітлював ті сторони життя, які були мало відомі переважній більшості українців. Підіймав незручні та актуальні проблеми. Зачіпав інтереси всесильних можновладців. Не боявся іти на конфлікт із «сильними світу цього».

Через утиски свободи слова Георгій Гонгадзе, змінивши кілька засобів масової інформації, зосередив свою діяльність в інтернет-середовищі, яке тільки-но набувало розвитку в Україні. Не маючи можливості закрити його інтернет-проект «Українська правда», влада знищила незручного журналіста фізично.

Оприлюднення майором Державної служби охорони Миколою Мельниченком магнітофонних записів розмов українських можновладців щодо необхідності нейтралізації Георгія Гонгадзе призвело до масових акцій протесту, які змінили обличчя країни.

На цих акціях та обіцянках розкрити вбивство Гонгадзе зробив кар'єру не один український політик. Чимало їх після того прийшло до влади. Деякі залишаються в ній і досі. Указом Президента Георгію навіть посмертно надано звання Героя України. Можновладці на словах визнають його мужність. Погоджуються, що він є символом свободи слова. Однак нічого не роблять для виконання власних обіцянок розслідувати вбивство журналіста та покарати винних.

На сьогодні викриті та засуджені навіть не всі безпосередні виконавці вбивства. Замовники ж або позникали, або «двічі самозастрелились», або досі перебувають на волі. Ті, щодо кого є обґрунтовані підозри щодо участі у злочині, не криються і не соромляться з'являтися на телеекранах, намагаючись впливати на політичне життя країни.

Колишній президент України Леонід Кучма, який на плівках Мельниченка обговорює зі своїми високопоставленими підлеглими, що вони мають зробити з Георгієм Гонгадзе, ось вже місяць як гучно святкує своє сімдесятиріччя. І про це взахліб пишуть в газетах. Це транслюється по телебаченню. Натомість про Георгія Гонгадзе майже ніхто з його колег по перу не згадує. А нинішній президент Віктор Ющенко, який називав розслідування справи Гонгадзе справою власної честі, роздає державні відзнаки тим, хто всіляко заважав розслідуванню.

За роки незалежності України загинуло шістдесят три журналісти.

В 1993-1994 роках ще один журналіст, який заплатив своїм життям за правду і свої переконання Дмитрій Холодов надрукував кілька статей про міністра оборони Росії Павла Грачова. Журналіст звинуватив міністра в корупції і зробив натяк на те, що автомобіль міністра куплений на нетрудові доходи. Сам Грачов не одноразово закликав підлеглих вплинути на автора цих публікацій.

За наказом міністра журналіста перестали впускати на прес-конференції, бріфінгі та інші офіційні зустрічі міністра оборони зі ЗМІ.

В 1994 році Холодова вбили. В своєму кабінеті в редакції “МК” він відчинив дипломат, в який було вмонтовано взривний пристрій. Саме його журналістська діяльність та матеріали про міністра оборони і коштували йому життя.

Список загиблих журналістів поповнив Ігор Александров.

Президент України Леонід Кучма доручив Генеральному прокурору Михайлові Потебеньку і міністру внутрішніх справ Юрію Смирнову “забезпечити повне і максимально прозоре розслідування причин і обставин загибелі директора телерадіокомпанії “ТОР” (місто Слов'янськ Донецької області) Ігоря Александрова, широко і постійно інформувати громадськість про хід слідства”. Глава держави дав вказівку “посилити увагу до приміщень, в яких розташовані редакції засобів масової інформації”, щоб забезпечити там належний громадський порядок, повідомляє “Інтерфакс-Україна”. За дорученням Леоніда Кучми планується створити у Києві та обласних центрах так звані гарячі канали телефонного зв'язку, “з допомогою яких працівники ЗМІ могли б оперативно інформувати правоохоронні органи, інші державні структури про реальну загрозу їхньому життю внаслідок виконання службових обов'язків”. Прем'єр-міністрові Анатолію Кінаху доручено “спеціально розглянути” на урядовому засіданні стан виконання Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, указів Президента та інших нормативних актів, спрямованих на забезпечення умов для безперешкодної діяльності вітчизняних журналістів, підвищення їхнього захисту, в тому числі й правового.

Третього липня вранці невідомі по-звірячому побили Ігоря Александрова бейсбольними бітами біля входу до офісу ТРК “ТОР”. З тяжкою черепно-мозковою травмою його доставили до лікарні. Сьомого липня він помер, не приходячи у свідомість. Злочинців поки не затримано, хоча, як заявив кореспонденту агенції УНІАН заступник голови Донецької обласної адміністрації Олександр Гурбич, “просування у розслідуванні є”. Він вважає: начальник донецьких правоохоронців Володимир Малишев “абсолютно обгрунтовано говорить, що до кінця наступного тижня будуть ті результати, на які чекає не тільки Слов'янськ, а й уся область, уся Україна”. Міське управління міліції Слов'янська пообіцяло три тисячі гривень (550 доларів) винагороди за інформацію, яка допоможе у розкритті вбивства.

Прізвище Александрова буде викарбувано на пам'ятній стелі на честь загиблих журналістів поряд з прізвищем Гонгадзе.

Журналістика є доволі неоднозначною сферою діяльності. Працівники засобів масової інформації повідомляють суспільство про найрізноманітніші факти та явища, аналізують та інтерпретують дійсність, а також значно впливають на розвиток подій, відіграють важливу роль у розвитку тих чи інших процесів у конкретній державі й у світі загалом. Максимально повно висвітлювати факти та водночас намагатися не зашкодити - одне з головних правил журналістської діяльності. Це завдання дуже ускладнюється під час екстремальних подій. Адже працівник засобу масової інформації в таких умовах не лише дбає про те, як висвітлити ту чи іншу ситуацію, а також мусить особливо ретельно підходити до кожного слова, яке може і подарувати надію, і посіяти паніку, і навіть спричинити жахливі наслідки, призвести до сотень, а то й тисяч жертв. Ще одним надзвичайно актуальним аспектом діяльності у надзвичайних ситуаціях для журналіста має бути питання власної безпеки, не тільки наявність професійних, фахових навиків, а й знання особливостей екстремальних умов, уміння знайти вихід і розробити певну схему такої поведінки, за якої в незвичних і небезпечних ситуаціях він зможе і вижити, і виконати своє редакційне завдання. ХХ століття стало періодом безлічі воєн, локальних і міждержавних конфліктів, масштабних стихійних лих, аварій і катастроф. Працівники засобів масової інформації, які висвітлювали ці події, не раз опинялися під кулями, потрапляли в ув'язнення, виконували свою роботу там, де лилась кров, ставали свідками жахливих людських трагедій. Аби поінформувати широку громадськість про такі події, журналістам неодноразово доводиться ризикувати власним здоров'ям і життям. А водночас - не забувати про свою частку відповідальності, зокрема, за психологічний стан суспільства, тому ставати максимально сконцентрованим і уважним до найменших деталей. Репортажі з “гарячих точок”, повідомлення у прямому ефірі про теракти, висвітлення катастроф, інформація із зон повеней - за них журналістам часто доводиться розплачуватися життям. Зокрема, 2001 року, названого Комітетом захисту журналістів роком аномалій, під час виконання своїх професійних загинуло 37 працівників ЗМІ. Більш ніж удвічі розширилася географія насильства впродовж трьох років: якщо 1999-го працівники ЗМІ гинули в десяти державах, то 2001 кількість країн зросла до шістнадцяти, а 2001 - до двадцяти двох. На жаль, аномалії з часом мають здатність перетворюватися на тенденцію.

Основні джерела небезпеки в роботі журналіста.

Основними факторами ризику та безпеки діяльності журналіста можна виділити такі:

1. Надзвичайні ситуації природного, техногенного та антропогенного характеру. Ступінь та характер їх небезпеки для журналіста, що працює в зоні лиха.

2.Журналістські розслідування та особиста безпека журналіста.

3. Контактування журналіста з працівниками охорони, військовими, співробітниками правоохорон-них служб та служб безпеки під час виконання ними службових обов`язків.

4. Небезпека замаху, теракту, пограбування, фізичного нападу в роботі журналіста.

5. Правове поле діяльності журналіста (фінансові ризики, судові позови, збереження таємниці тощо).

6. Фізичні та психологічні перевантаження, стреси, втома.

Правові засади безпеки діяльності журналіста:

Законодавство про охорону здоров'я: Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (від 24.02.1994, №4004-ХІІ).

Законодавство про охорону праці: Закон України “Про охорону праці” (від 14.10.1992, №2694-ХІІ).

Закондавство про надзвичайний стан: Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” (від 16.03.2000 №1550-ІІІ).

Законодавство про цивільну оборону: Закон України “Про цивільну оборону” (від 03.02.1993 №2974-ХІІ), Закон України “Про аврійно-рятувальні служби” від 14.12.1999 № 1281-ХІV), Закон України “Про захист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру” (від 08.06.2000 №1809-ІІІ), Закон України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” (від 13.07.2000 №1908-ІІІ).

Закон України “Про пожежну безпеку” (17.12.1993 №3745-ХІІ).

Положення Кабінету Міністрів України “Про Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення” (15.09.1993 №733).

Закони України, що регламентують діяльності журналістів (Закони України “Про інформацію”, “Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні”).

Режими доступу до інформації в Україні (відкрита інформація, інформація з обмеженим доступом, конфіденціальна інформація, таємна інформація).

Соціальний захист журналіста (ЗУ “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналіста”).

Завдання: Методи журналістського розслідування: робота з документами, інтерв'ю, спостереження, метод маски, метод уживання. Проілюструвати кожний метод прикладами з журналістськіх розслідувань з газет, журналів, інтернету.

Робота з документами на етапі підготовки журналістського розслідування є одним з найважливіших етапів. Розумінню документа може допомогти відтворення інтелектуальних світів та сил, які нав'язують свою волю тому, хто працює над розслідуванням (питання: хто стоїть за спиною?).

Під час роботи з документами треба відповісти на такі питання:

Для чого створювався документ, який ви вивчаєте? Які первісні функції він мав виконувати? (Вивчення, моделювання обставин створення документа нерідко допомагає знайти реальних адресатів окремих його частин).

А також встановити та осмислити зв'язки між фактами (інтерпретація та аналіз).

Уривок з журналістського розслідування “Чим вакцинували дітей?” на прикладі якого видно, як потрібно використовувати різноманітні документи під час підготовки статті:

“Весь час, поки ми займалися темою вакцинації, нас дивувала одна річ - наказ МОЗ № 48 від 03.02.2006. За цим наказом нині проводиться вакцинація населення України, Національний Календар щеплень теж за 2006 рік. Нам це видавалось дещо неприроднім - на вулиці 2009 рік, а Календар щеплень - за 2006. Ми почали запитувати, чому так? Жоден із кременчуцьких медиків роз'яснень не надав. Ми почали шукати відповідь самі.

Спершу знайшли Розпорядження Кабінету Міністрів № 462-р (від 03.08.2006 р.) - «Про схвалення Концепції Загальнодержавної програм імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2007-2015 роки». Підписане воно прем'єр-міністром Єхануровим. Гарнющий, до речі, документ. Читаєш його, і думаєш - ба, та цей документ складений у європейській країні! Він навіть передбачає створення клінічного центру, де б детально вивчались причини поствакцинальних ускладнень. Ми кинулись шукати цю чудову Загальнодержавну програму імунопрофілактики на 2007-2015 рр.

Ми її не знайшли. Серед зареєстрованих документів МОЗ, Мін'юсту, Кабінету Міністрів такої програми немає. Зрештою «ТелеграфЪ» отримав документ, який знищив наші останні сподівання на адекватність українського уряду. Документ цей - лист Міністерства охорони здоров'я до Кабінету Міністрів (№ 05.0206/1422, від 25.11.08). У ньому МОЗ просить перенести остаточне подання до Кабміну «Загальнодержавної програми імунопрофілактики на 2007-2015 роки» на січень 2009 року.

Тобто, Програма, за якою Україна мала протидіяти інфекційним хворобам вже майже три роки, досі не затверджена. А, значить, і не профінансована…”

Метод спостереження - пасивний метод наукового дослідження, при якому дослідник, тобто спостерігач не впливає на розвиток подій. На відміну від спостереження, активний метод дослідження експеримент вимагає постановки, при якій дослідник підбирає систему, яку збирається дослідити й організовує умови, при яких проходитиме дослід.

При спостереженнях спостерігач може отримувати дані або безпосередньо, за допомогою свої органів чуття, або ж за допомогою наукових інструментів (камери, диктофону, нотаток) . Спостереження проявляється безпосередньо у спілкуванні з героєм статті чи матеріалу. За допомогою цього методу можна простежити характер людини, а відтак спрогнозувати, як вона буде поводити себе, які вчинки зробить.

Спостереження дають дуже багато матеріалу для статей: в одному з останніх випусків програми “Правила життя” журналіст щоб дізнатися про состав пельменів спостерігав за машиною, яка вивозили рештки м'яса, щоб з'ясувати, які частини туші використовуються в виробництві.

Інтерв'ю як жанр публіцистики характеризується цільовою установкою на получення інформації, на виявлення точки зору співбесідника з питання, яке обговорюється. Найважливішим у жанрі інтерв'ю є створення діалогічності, яке б забезпечило б взаємодію журналіста з іншою людиною і адекватний відгук в основного адресата (читача, слухача, глядача).

Створення жанра інтерв'ю забезпечується особливими професійно значимими комунікативно-мовними навичками, знанням психології та культурним вихованням особистості журналіста.

Інтерв'ю і бесіда - цей метод є провідним у підготовці історії на телебаченні або статті в пресі.

В історії „Лист із прокльоном” в програмі Ключовий момент був активно використаний метод інтерв'ю (молодша сестра говорила, що в усьому винна старша. Для того щоб уникнути однобічного звинувачення, редактор ставив уточнюючі запитання. Відтак дійшов висновку, що в конфлікті винні обидві сестри. Старша заздрила молодшій через те, що її більше любили батьки, що вона краще навчалась. Молодша сестра (героїня) завдяки запитанням редактора згадала, що й сама заздрила сестрі через те, що та була вродливіша. Таким чином, за допомогою методу інтерв'ю, бесіди та опитування редактор уникнув недостовірної інформації).

Метод маски широко використовується в міжнародній журналістиці, окремі моменти його застосування можуть не збігатися з юрисдикцією тієї чи іншої країни або з моральними переконаннями певної категорії людей. Але все, як правило, відступає на другий план, коли читач, глядач, слухач переконується в ефективності застосування "методу маски". Перший варіант "методу маски" -- загальновідомий завдяки викривальній творчості класика жанру журналістського розслідування Гюнтера Вальрафа. Йдеться про фізичну зміну зовнішності журналіста шляхом пластичних операцій, накладання перук, контактних лінз, що змінюють колір очей, тощо. Цей метод, наскільки нам відомо, в Україні ще не застосовувався, бо для його ефективного використання вкрай необхідні певні акторські характеристики. Другий варіант "методу маски" -- дешевий і не менш ефективний. Цей варіант передбачає збирання інформації під виглядом іншої людини: державного службовця, аматора-колекціонера, працівника рекламної агенції і т.д.

Наведемо приклад використання цього методу на прикладі тієї ж передачі “Правила життя”. Журналістка під виглядом студентки кулінарного технікуму через знайомих побувала на виробництві пельменів і її втаємничили в кількість та склад домішок для їх втробництва.

Завдання : Представити план власного журналістського розслідування, вказати на джерела інформації, визначити і проаналізувати його послідовність та зміст, пояснити методи вибору інформаційних джерел.

Назва проекту власного журналістського розслідування - “Кредит для батьків: тепер ще далі за межами реального.”

Підставою для написання статті-розслідування стали нові норми та приписи щодо видання кредитів сім'ям з малолітніми дітьми.

Крім здорожання кредитів з липня вступили в силу поправки до Інструкції. Зокрема в частині 3 пункт 40 йдеться про захист прав малолітньої дитини, які суттєво зменшують можливість отримати кредит на житло особливо в іншому місті.

Для викладення цієї теми ми взяли за основу реальну історію молодої сім'ї, яка через нови приписи не змогла вчасно оформити кредит, а робітники банку віддали перевагу молодій бездітній парі.

На початку статті ми викладемо спочатку нові законодавчі приписи, а також джерело конфлікту - різницю між Інструкцією та сімейним Кодексом (а саме ст.117).

Наступний крок - бесіда з юристом Максимом Глотовим і його пояснення законів.

Потім планується розповісти історію постраждалої сім'ї: молодих специалістів, які не змогли знайти за фахом роботу у маленькому місті і приїхали до Києва. Знайшовши достойну офіційну роботу сім'я вирішила скористуватись кредитом. Але, згідно нових поправок в інтереси малолітньої дитини не входить придбання житла, тим більше, що дитина зареєстрована в маленькому містечку, і з точки зору закону їй є де проживати. Не отримавши вчасно довідку з опікунської ради молода сім'я втратила можливість отримати житло. Після викладу історії, наведення прикладів відповідних документів, бесіди з юристом і постраждалими, планується зробити запит за роз'ясненням в Міністерство юстиції України.

Цю тему можна по-різному модифікувати або зробити серію матеріалів, яка зацікавить молодих людей, які планують одружуватись, заводити дітей, але не мають власного життя. Наприклад, затронути тему підтримки і кредитування соціального житла державою і т.п.

Матеріали для написання статті це: документи та правові акти, спілкування з постраждалими (бесіди, інтерв'ю), звернення за роз'ясненням до фахівців (у нашому випадку - до юриста), а також подання офіційного запиту до законодавчого органу.

Приклади пропаганди в ЗМІ.

Пропагамнда -- поширення певних ідей, поглядів чи ідеології. Найчастіше, пропаганда є засобом певної політики. Головними інструментами пропаганди є засоби масової інформації та комунікації.

Пропаганда - це цілеспрямовані, систематичні спроби формувати сприйняття, маніпулювати свідомістю та спрямовувати поведінку в необхідний пропагандисту бік.

Агітамція (лат. agitatio -- приведення в рух, спонукання) -- найважливіший засіб впливу на свідомість і настрій широких мас, з метою спонукати їх до політичної чи іншої активності, ідеологічна зброя боротьби партій. Агітація провадиться шляхом поширення певних ідей і лозунгів за допомогою різноманітних засобів: через пресу (газети, журнали, брошури, листівки, заклики і т. п.), усні виступи (доповіді, бесіди, читання газет та ін.), радіо, телебачення, кіно, театр, образотворче мистецтво (плакати, діаграми, карикатури і т. п.), політичну і художню літературу.

Агітація тісно пов'язана з пропагандою, агітацію деколи розглядають як форму пропаганди.

Прикладом агітації є матеріали газети “Вечірній Київ”, які безсоромно поливають брудо попередню владу і звеличують Черновецького. Стаття «Будівельники припаркувалися в тунелі метрополітену». Цитуємо: «Він (нинішній керівник метробудівців - Володимир Петренко) також зазначив, що причиною виникнення подібних аварій є те, що колишня столична влада часто практикувала зведення масивних будівель над гілками метро, не особливо замислюючись при цьому про безпеку пасажирів підземного транспорту».

Ідеологія - це організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.

Кожна політична сила, яка приходить до влади є популяризатором своєї ідеалогії та світогляду. Нову українську ідеологію прививають дітям вже змалечку: прикладом ідеологічної пропаганди є новітній підручник для початкових класів “Я і Україна”.

Зі смаком політичної пропаганди націоналістичних ідей останнім часом часто в пресі використовують цитату з І. Франка : “Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.” Наприклад, газета “Полісся”, 2008 рік.

Дезінформування -- спосіб психологічного впливу, що полягає в намірі подання противникові такої інформації, яка вводить його в оману відносно справжнього стану справ.

Існують різні методи проведення заходів із дезінформування, кожен з яких, має власні позитивні та негативні риси. Конкретний вибір того чи іншого методу безпосередньо залежить від оперативної обстановки, яка складається на конкретній ділянці діяльності спецслужби, завдань, які перед нею поставлені, тощо.

Наприклад стаття в “Вечірньому Києві”, в якій нібито вірменська діаспора пропонує змінити назву міста: “Настоятель Вірменського кафедрального собору у Львові о. Тадеос вважає поширену днями дезінформацію про те, що вірменська громада Львова хоче перейменувати місто, початком інформаційної війни. Зрештою, інформаційна, ідеологічна війна завжди існувала і існуватиме далі. Але дуже важливо періодично проливати світло на істину. Сьогодні вірмени мають дуже добрі стосунки з українцями і безпосередньо з громадою Львова. Ці стосунки сприяють укріпленню позиції вірмен не лише в місті, але й в Україні. Знаючи, яка атмосфера панує у Львові, недруги, можливо, сподівалися, що на цю провокацію відреагують львівські націоналістичні сили.”

Мета такої дезінформації - розжигання міжнаціонального конфлікту.

Велика брехня (нім. GroЯe Lьge) -- пропагандистський прийом. Визначений Адольфом Гітлером в книзі Моя Боротьба (нім. Mein Kampf, 1925 р.) як «брехня настільки велика, що ніхто не повірить у те, що хтось мав сміливість спотворити реальність так безсоромно».

Газета “День” надрукувала статтю-откровення про Юліну тисячу та розкриття великої брехні: “ Нарешті і я одержала ту злощасну "тисячу", яку дає Юля. Правда, в ощадній книжці написали, що видано тисячу, а на руки видали лише 958,44 грн. А мені дуже важко було з хворими ногами добиратися до райцентру, ще й недодали до тисячі. Я пенсіонер, дитина війни, ветеран праці, а заплатила за автобус 5 гривень. Пільговиків возять чомусь тільки у середу, а в інші дні - платити треба. І що сьогодні дала та "тисяча"? Хліб дорожчає через день: сьогодні - одна ціна, а завтра - вже інша. Все дуже дороге: рис по 12-13 гривень за кілограм, цукор - по 4 гривні, пшоно - і те по 6 гривень (мабуть, щоб курчат не тримали). На базар із півсотнею можеш не йти. А молоко в нас приймають по 90 копійок за літр. Оце так прорив Юлин!”

Ще одним прикладом великої брехні та дезінформаціє була Чорнобильська трагедія. Ось стаття присвячена 20 літтю трагедії: “Тепер, через 20 років, ми ще не знаємо всієї правди про Чорнобиль. І невідомо, чи дізнаємося її взагалі. Наша співвітчизниця Алла Ярошинська, філософ, політик і белетрист, віце-президент міжнародної організації «Вчені й інженери за глобальну відповідальність», автор документальної повісті «Чернобыль. Совершенно секретно», відзначеної альтернативною Нобелівською премією (1992, Швеція), редактор першої у світі «Ядерной энциклопедии» (1996), готує до видання документальний роман «Большая ложь. Чернобыль 20 лет спустя». У ньому вона вперше опублікує нові таємні матеріали (документи Політбюро ЦК КПРС, закрите листування між Банковою і Кремлем, шокуючі подробиці секретних циркулярів про переселення назад у 30-кілометрову зону вагітних жінок та дітей України і Білорусії через два місяці після катастрофи, правду про будівництво саркофага, про фонд «Україна -- Чорнобиль», про будівництво сховищ для ядерних відходів і багато іншого)…”