Теоретико-методологічні аспекти регіоналізму: проблеми взаємодії прикордонних регіонів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні аспекти регіоналізму: проблеми взаємодії прикордонних регіонів

Толстов С.В.

В науковій літературі зустрічаються різні визначення понять «регіоналізм», «регіоналізація» та «міжрегіональна взаємодія». Процеси, пов'язані з глобалізацією та інтеграцією, знайшли втілення в ущільненні макрорегіональних зв 'язків. Формування великих макроекономічних зон пріоритетного співробітництва охоплює сусідні і територіально близькі країни. Формування великих економічних просторів супроводжується створенням регіональних економічних організацій та інтеграційних об'єднань, спрямованих на поглиблення торговельно-економічної співпраці та регіонального поділу праці.

Паралельно зі становленням великих економічних і політичних регіональних об'єднань на макрорівні, під впливом глобалізації прискорився процес диверсифікації функцій територіального управління всередині окрем их держав. Перерозподіл владних повноважень усередині окремих країн розглядається як паралельний процес регіоналізації. До ознак регіоналізму на мікрорівні належать підвищення ролі субнаціональних територіальних спільнот, зростання їх зацікавленості в налагодженні тіснішої взаємодії з прикордонними територіями сусідніх країн.

В найбільш загальному сенсі автор цієї статті розглядає регіоналізм як динамічну ознаку міжнародних політико-економічних процесів, позначених диверсифікацією функцій управління на різних рівнях суспільно-політичної організації. Методологія політичних наук розрізняє прояви регіоналізму на макро- та мікрорівнях. Різноманітні прояви регіоналізму знаходять втілення в оформленні великих економічних просторів, перерозподілі владних повноваже нь усередині окремих країн, підвищенні рівня регіонального самоуправління, розвитку міжрегіональних контактів та міжрегіональних інтеграційних зв 'язків між сусідніми та /або територіально близькими країнами.

Найбільш вдало практика міжрегіональної взаємодії застосовується у межах багатосторонніх інтеграційних об'єднань, насамперед у ЄС та ширшому європейському просторі, охопленому сферою дії європейських конвенцій та рішень у сфері просторового співробітництва територіальних співтовариств і влад, включно з органами місцевого і регіонального самоврядування. Взаємодія між субнаціональними регіонами включає укладенні угод між територіальними громадами сусідніх країн, створення міжрегіональних об'єднань і договірних структур міжрегіональної співпраці.

Ключові слова: регіоналізм, глобалізація, інтеграція, міжрегіональне співробітництво, прикордонне співробітництво, трансрегіональне співробітництво.

Tolstov S. Theoretical and Methodological Aspects of Regionalism: Problems of Interaction of Border Regions.

The scientific literature presents various definitions of the concepts of `regionalism ', `regionalization' and `interregional interaction'. The processes associated with globalization and integration manifest themselves in the form of consolidation of macro-regional ties. The formation of big macroeconomic zones of priority cooperation covers neighbouring and geographically close countries. The consolidation of large economic spaces is accompanied by the creation of regional economic organizations and integration communities aimed at deepening trade, economic cooperation and regional division of labour.

In parallel with the formation of large economic and political regional associations at the macro level, globalization has accelerated the process of diversification of territorial administration functions within individual states. The redistribution of power within individual countries is seen as a parallel process of regionalization at the grassroots level. The signs of regionalism at the micro leve l include the increasing role of subnational territorial communities, the growth of their interest in establishing closer cooperation with the border territories of neighboring countries.

In the most general sense, the author considers regionalism as a dynamic feature of international political and economic processes, indicated by the diversification of management functions at different levels of socio-political organization. The methodology of political science distinguishes the manifestations of regionalisms at the macro and micro levels. Various manifestations of regionalism are embodied in the design of large economic spaces, the redistribution of power within individual countries, increasing the level of regional self-government, development of interregional contacts and interregional integration ties between neighbouring and/or geographically close countries.

The practice of interregional cooperation is most successfully applied within the framework of multilateral integration associations, primarily in the EU and in the wider European space covered by the scope of European conventions and decisions in the field of spatial cooperation of territorial communities and authorities, including local and regional self-government. Interaction between subnational regions includes the conclusion of agreements between territorial communities of neighbouring countries, the creation of interregional associations and contractual networks of interregional cooperation.

Keywords: regionalism, globalization, integration, interregional cooperation, cross-border cooperation, trans-regional cooperation.

Активізація прикордонних зв'язків та урізноманітнення форм співпраці прикордонних регіонів сусідніх держав стали відображенням та невід'ємною ознакою міжнародних політико-економічних процесів, які розгорнулися у світі після Другої світової війни. Пожвавлення міжнародних контактів та економічних обмінів було тісно пов'язано з масштабними економічними, культурними, соціальними і політичними змінами, сумарно поєднаних поняттям глобалізації. Розгалуженню міжнародних зв'язків сприяли різноманітні й різнопланові процеси глобальних масштабів, які охоплювали зміни в соціальній структурі найбільш розвинених країн світу, прискорення суспільно-політичних процесів у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, підвищення рівня освіти та охорони здоров'я, стрімкий розвиток міжнародних комунікацій та інформаційних технологій.

Еволюція соціально-економічних систем у країнах Європи та Північної Америки - ядра світової капіталістичної системи - поставила у порядок денний перегляд традиційного розподілу функцій між органами влади в ієрархічній системі державного управління. Започаткування міждержавних інтеграційних процесів обумовило встановлення наднаціональних координаційних структур, що стимулювало перерозподіл компетенції між органами влади різних рівнів усередині окремих держав та керівними установами на рівні інтеграційних об'єднань. Після створення Європейського Економічного Співтовариства (1958 р.) у Західній Європі постала проблема розмежування владних повноважень та управлінських функцій на чотирьох рівнях - між вищими органами ЄЕС, урядами країн-членів, субнаціональними (регіональними) структурами управління, такими як уряди земель та провінцій федеративних держав, та органами місцевого самоврядування. Попервах ця схема розмежування компетенцій виступала скоріше як бажаний орієнтир, аніж як робоча матриця. Проте по мірі зміцнення європейського інтеграційного проекту ця схема все більшою мірою набувала втілення на практиці. До того ж слід враховувати що різні країни ЄЕС/ЄС мали суттєві конституційно-правові відмінності та різний адміністративно-територіальний устрій, що потребувало врахування у Європейській регіональній політиці.

Різні форми відносини між прикордонними територіями та субнаціональними регіонами сусідніх країн практикуються і поза межами ЄС. Однак у більшості випадків така практика ґрунтується на засадах міжнародних угод, які визначають умови співпраці між виконавчими органами адміністративно-територіальних утворень чи керівництвом муніципалітетів.

В широкому контексті дослідження регіоналізму, феномену порубіжжя та практики прикордонних зв'язків розвитку включає декілька методологічних вимірів, які охоплюють систематизацію і науково-практичну інтерпретацію різних складових елементів, присутніх у процесах інтеграції та диференціації.

До них належать:

- аналіз впливу тенденцій глобалізації та регіоналізації на умови й обставини міжнародної взаємодії;

- диференціація форм і методів міжрегіонального співробітництва між державами та субнаціональними регіонами країн світу;

- обґрунтування, виявлення та систематизація передумов розвитку співпраці прикордонних територій сусідніх держав у контексті макрорегіональних інтеграційних процесів;

- формування та розвиток регіональної політики у межах окремих країн та інтеграційних угруповань, у першу чергу в межах Європейського Союзу;

- класифікація форм та порівняльний аналіз особливостей ідентичності в прикордонних регіонах сусідніх держав, включно з перехідними формами самосвідомості.

З огляду на специфічний характер проблеми порубіжних зв'язків і транскордонних інтеграційних процесів та відмінність їх перебігу у різних країнах доцільно зауважити відсутність загальних, трафаретних правил і закономірностей, придатних для класифікації форм міжрегіональних зв'язків за відмінних політичних обставин. В цьому сенсі значно легше визначити загальні процеси та обставини, які сприяють активізації прикордонних зв'язків та транскордонного міжрегіонального співробітництва між сусідніми державами. Зазначимо, що найбільші перспективи розвитку така транскордонна співпраця має між прикордонними регіонами гомогенних у політичному сенсі суміжних країн, які входять до багатосторонніх інтеграційних об'єднань.

Мета дослідження полягає у визначенні теоретико-методологічних аспектів взаємодії прикордонних регіонів та політичної обумовленості транскордонного співробітництва сусідніх держав як вагомої складової проблематики міжрегіональної взаємодії в сучасному світі.

Проблематика регіоналізму та порубіжних зв'язків привертає сталу увагу з боку економістів, істориків та політологів. Представники західних наукових шкіл зосереджують увагу на таких аспектах проблеми, як розширення повноважень органів місцевого та регіонального самоврядування, становлення і розвиток міжрегіональної взаємодії у країнах Європи та інших регіонах світу [1]. Ці питання досліджували численні переважно європейські дослідники Р. Агранофф [2], Л. Бреннан, Р. Мюррей [3], І. Духачек [4], Б. Юссон [5], Р. Скаллі, Р. Джонс [6], Дж. Стокер [7] та ін.

Популярний аспект сучасного наукового дискурсу становить феномен «нового регіоналізму», включаючи його вплив на перерозподіл владних повноважень, переважно у країнах ЄС та федеративних країнах в інших регіонах. Ці питання, включаючи еволюцію регіональної ідентичності висвітлюються у працях М. Кітінга [8; 9], М. Симона [10], М. Сторпера [11], Б. Хеттне [12], Е. Харрела [13], а також у дослідженнях, присвячених проблематиці націоналізму та етнополітичної свідомості [14-16].

Основні напрями регіональної політики, децентралізації державного управління та питання транскордонного співробітництва в практиці ЄС та його країн-членів представленні у дослідженнях російських авторів [17-19].

Серед українських дослідників до проблематики регіоналізму, міжрегіональної співпраці та специфіки соціально-економічних відносин у порубіжжі зверталися Т.В. Будзінський [20], Я.В. Верменич [21], С.В. Віднянський [22], В.В. Гоблик [23], В.О. Дергачов [24], А. Киридон [25], В.Ю. Константинов [26], А. Круглашов [27], В.П. Cеминоженко [28], Р.В. Тульчинський [29] та ін.

Базові поняття та дефініції

регіоналізм транскордонне співробітництво держава

Взаємозв'язок територіального управління та політичної влади вважається фундаментальною прерогативою державних інституцій та відповідних політик. З погляду географії територія є незалежною змінною, яка включає природно-кліматичні умови та наявні ресурси. Водночас географія не визначає тип суспільства, організацію економіки та форму державного устрою. Натомість соціальні науки розглядають територію як залежну змінну, набагато ширшу за її фізично-просторові характеристики чи географічні ознаки, включаючи результати суспільної діяльності.

Територія виступає в якості визначального чинника державної організації різних суспільств, розділених державними кордонами. До того ж географічний кордон між сусідніми країнами може слугувати і як інструмент розмежування, виконуючи бар'єрну функцію, так і сприяти взаємодії суміжних держав і прилеглих регіонів, виконуючи роль контактної зони.

До кінця 1950-х рр. європейський федералізм відносив проблеми територіального управління до компетенції урядів держав та міжурядових відносин. На думку західних дослідників, практика територіального управління у централізованих державах, сформована під впливом римського права, тлумачила цю сферу як центро-периферійні відносини [30].

Ситуація докорінно змінилася лише під впливом діяльності Ради Європи та розвитку європейського інтеграційного проекту, в межах якого були сформульовані завдання побудови спільного європейського економічного та політичного простору.

Розбудова міждержавних відносин на новій нормативно-ціннісній основі зумовила актуалізацію проблеми розвитку міжрегіональних відносин на засадах концептуального поєднання політико-інституціональних, економічних і соціокультурних зв'язків фізичних і юридичних осіб сусідніх держав, пов'язаних приналежністю до певних прикордонних просторів [31].

Ущільнення транскордонних зв'язків між країнами західноєвропейського регіону спонукало до переосмислення феномену порубіжжя та становлення нової спеціальної термінології. Цьому вочевидь сприяло поширення досвіду успішних транскордонних зв'язків та позитивних практик прикордонної співпраці.

В переліку понять, які використовуються в сучасних регіональних дослідженнях, найважливішу роль відіграють такі поняття, як «прикордонне співробітництво», «транскордонне співробітництво» та «транснаціональне співробітництво».

Прикордонне співробітництво (cross-border cooperation) означає співпрацю між регіональною та місцевою владою по різні боки державних кордонів у різних сферах взаємодії. В такому спілкуванні беруть участь учасники, які представлять різні рівні державного управління, місцевого самоврядування та соціальної організації. Прикордонне співробітництво передбачає наявність міцної організаційної основи й зазвичай спирається на тривалий історичний досвід прикордонних контактів.

Європейська рамкова конвенція про прикордонне співробітництво територіальних співтовариств і влад (Мадридська конвенція 1980 р.) визначала «прикордонну співпрацю» як «будь-які узгоджені дії, узгодження та поєднання відносин між соціальними територіальними спільнотами та владами, що перебувають під юрисдикцією двох і більше договірних Сторін, а також укладення будь-яких угод і домовленостей для досягнення цих цілей» [32].

Транскордонне (міжрегіональне) співробітництво (inter-regional/transborder cooperation) означає співпрацю між місцевою регіональною та національною владою, метою якої є розвиток інтеграційних процесів у великих групах регіонів. Така форма відносин передбачає, що деякі регіони можуть бути не пов'язані між собою територіально. Організаційні зв'язки між такими регіонами слабші, ніж у прикордонних регіонах, а менеджмент спільних проектів і програм, у яких вони беруть участь, передбачає значно складнішу організацію.

Транснаціональне співробітництво (transnational cooperation) передбачає різні форми співпраці між країнами з певних питань великих взаємопов'язаних територій (наприклад, у контексті поліпшення умов регіонального розвитку). Договірна основа таких контактів та проектів ґрунтується на двосторонніх міждержавних угодах та/або багатосторонніх конвенціях. Участь у таких контактах і програмах можуть приймати й безпосередньо не пов'язані один з одним регіони субнаціонального рівня, однак за обов'язкового дозволу відповідних урядових структур.

Організаційні зв'язки між регіональними структурами, які беруть участь у міжрегіональному транснаціональному співробітництві на основі міждержавних угод, можуть бути різними по формі. Транснаціональне співробітництво здебільшого стосується налагодження економічної співпраці, сприяння туризму, проведення тематичних культурних, наукових або рекламних заходів.

Прикордонне співробітництво становить найбільш поширену форму міжрегіональних зв'язків. На різних стадіях та етапах прикордонна співпраця може включати зусилля державних органів сусідніх країн, спрямовані на облаштування прикордонних переходів, врегулювання порядку перетину кордону, пом'якшення візового режиму, налагодження митного контролю, спільної охорони кордону тощо.

Більш активні форми співробітництва передбачають сукупність цілеспрямованих заходів з метою усунення бар'єрів та прискорення розвитку. Вони включають сукупність узгоджених дій органів державної влади всіх рівнів, які перебувають на суміжних територіях, налагодження співпраці органів місцевого самоврядування, взаємодію господарюючих суб'єктів, громадських організацій, наукових установ і учбових закладів, залучення фінансових установ, зацікавлених у розвитку прямих взаємовигідних і довгострокових зв'язків підприємств, організацій, установ і громадян, що мешкають на суміжних територіях. Успішне налагодження співпраці сусідніх областей на порубіжних територіях залежить від правового режиму, який визначається законодавчими нормативами, міжнародними угодами, двосторонніми чи багатосторонніми проектами і програмами.

Критерії успішності прикордонного співробітництва визначають зацікавленість місцевих громад і досягнення спільної вигоди. Питанням ділової ефективності та соціальної віддачі прикордонних зв'язків були присвячені періодично обновлювані з 1992 р. видання «Практичного керівництва для прикордонного співробітництва» [33; 34], ініційовані Асоціацією європейських прикордонних регіонів. Перша редакція цього посібника (1992 р.), присвячена створенню Спільного ринку, звертала увагу на масштабне розширення можливостей фірм і компаній раціоналізувати ділові зв'язки й знаходити вигідних партнерів у сусідніх регіонах поза межами своїх країн.

У виданні «Керівництва» 2015 р. пропонується будувати стратегічні партнерства для транскордонного економічного розвитку на основі ретельного врахування економічної структури та існуючих або потенційних «транскордонних компонентів в економіці конкретних територій» для «підтримки транскордонного економічного розвитку». Водночас підкреслено загальне ущільнення конкурентного середовища, адже «побудова стратегічного партнерства для вироблення загального бачення розвитку прикордонної території може виявитися складним завданням у такій конкурентній галузі, як економіка». Відтак не лише економічні гравці, а й самі території перебувають у конкуренції, через відмінні умови, включаючи відмінні ставки оподаткування. Оскільки в умовах загострення конкурентних відносин, які можуть існувати між державними органами та напівдержавними агентствами, учасникам державного сектору в прикордонних регіонах сусідніх країн було адресовано побажання «виробити спільну філософію співробітництва щодо державної політики, яка підтримуватиме економічний розвиток» [34, р. 7, 13].

Учасникам міжрегіональної співпраці радять уникати «рефлексу», який втілюється у захисті інтересів суто «своєї території». Адже конкурентні мотивації, які спричиняють «суто національний погляд на сектори економіки», прагнення локалізувати та своїй території створення нових компаній та робочих місць, шкодять взаємовигідному співробітництву.

Загалом поняття «транскордонна співпраця» вважається ширшим і більш загальним по відношенню до поняття прикордонної співпраці. Воно може застосовуватися і до прикордонного співробітництва, і до міжрегіональних проектів за участю територій, які не мають прямих виходів до державних кордонів або навіть перебувають на великій відстані одна від одної.

Поряд із використанням поширеного поняття «прикордонний регіон», у регіональних дослідженнях нерідко згадується і таке поняття, як «транскордонний регіон». Цілком очевидно, що під нього не підпадають відносини між віддаленими областями різних країн, в основу яких покладено насамперед економічні зв'язки. Концепція «транскордонного регіону» полягає в наявності комплексу регіональних або зональних характеристик, які обумовлюють потребу спільних регулюючих заходів з боку суміжних країн. Такий набір властивостей мають розділені державними кордонами цілісні природні ареали, які входять до складу сусідніх держав, зокрема гірський масив Карпат, басейн ріки Дунай, прикаспійський регіон, Балтійське море чи Арктика. Подекуди транскордонний регіон розглядається як умовна можливість налагодження багатосторонньої співпраці з урахуванням спільних проблем і перспектив їх вирішення на міждержавному рівні.

Регіоналізм у методологічному вимірі

Методологічні аспекти сучасного регіоналізму знаходять прояв у п'яти взаємопов'язаних дискурсах, до яких належать:

- Вплив глобалізації.

- Інтеграційні процеси.

- Регіональна політика.

- Транскордонні міжрегіональні зв'язки.

- Еволюція форм самосвідомості та трансформація ідентичностей.

1. Актуалізація проблематики регіоналізму тісно пов'язана з наслідками глобалізації як планетарного політико-економічного, інформаційного- технологічного і суспільно-гуманітарного явища. В широкому контексті регіоналізація знаходить прояв як супутня ознака глобалізаційних процесів і антипод уніфікації.

Роль глобалізації як рушія різнобічних процесів економічної інтеграції вважається універсальною аксіомою, що знайшло відображення в матеріалах міжнародних організацій. В документах Парламентської асамблеї Ради Європи глобалізація тлумачиться як «усе більша економічна інтеграція всіх країн світу, пов'язана з лібералізацією і наступним збільшенням обсягу і багатоманітності міжнародної торгівлі товарами та послугами, зменшенням ціни на транспорт, підвищенням інтенсивності міжнародного проникнення капіталу, величезним зростанням глобальної робочої сили і прискореним розповсюдженням у масштабах всього світу технологій, насамперед у сфері комунікацій» [35].

Фінансово-економічна криза 2008-2009 рр. продемонструвала, що форми прояву і наслідки глобалізації мають суперечливий характер і не рівнозначно впливають на розвиток країн світу. Так, в економічній сфері глобалізація асоціюється з глобальним поширенням капіталізму як економічної системи, яка нерідко асоціюється з вірою у ринки, що саморегулюються. З погляду неолібералів, лібертаріанців та ринкових фундаменталістів вважається, що глобалізація розвиває економічні свободи та попри зростання розриву в доходах між багатими і бідними сприяє підвищенню рівня життя в усьому світі, хоча це суперечить сукупним статистичним показникам.

Дещо більша згода присутня з приводу впливу глобалізації на розвиток міжнародної торгівлі та глобальний розподіл виробництва товарів і послуг, що досягається завдяки зменшенню перешкод на шляху міжнародної торгівлі, таких як тарифи, експортні мита та імпортні квоти. Окрім зрушень у міжнародному розподілі праці найбільш суттєві зміни стосувалися скорочення обмежень на рух капіталів та інвестицій. Глобалізація сприяла поширенню аутсорсингу та переведенню фінансових потоків в офшори, надавши транснаціональним корпораціям додаткові важелі для експлуатації малого та середнього бізнесу.

До фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. в неоліберальній політології побутували твердження про те, що роль національної держави занепадає, корпорації стають сильнішими за окремі держави, а держава як інститут втрачає частину своїх традиційних функцій. Унаслідок глобалізації у виграші опинялися сильніші держави, чиї компанії отримували величезні прибутки через високі ціни на нові технології, високотехнологічну продукцію, лікарські препарати, використання прихованих державних субсидій та біржові спекуляції. Поряд із посиленням ролі корпорацій, глобалізація загалом сприяла пом'якшенню обмежень транскордонного пересування товарів, послуг і капіталів. До певної міри це сприяло послабленню значення національних і геополітичних кордонів як бар'єрів для економічних обмінів та пересування людей. Однак ці зміни не варто тлумачити як «стирання» національних кордонів під тиском економічних факторів, діяльності ТНК та переміщення капіталів. Ослаблення державної влади спостерігалося насамперед у нестабільних державах, не здатних контролювати розвиток економіки, соціальну сферу та зовнішні міграції. Натомість у разі виникнення критичних загроз економіці та соціальній сфері уряди сильніших, найбільш розвинених в економічному відношенні держав з легкістю поверталися до засобів жорсткого державного економічного регулювання та протекціонізму попри формальне декларування відданості неоліберальним принципам.

В контексті центро-периферійних відносин глобалізація підштовхнула декомпозицію і рекомпозицію територіальних меж суспільного життя, які зачіпають зміни на макрорівні (адміністративно-територіальні та політичні реформи в окремих державах) та консолідацію великих геоекономічних, макрорегіональних просторів на міжнародному рівні [8].

Науково-методологічний апарат теорії міжнародних відносин розрізняє зміст поняття регіону на мікро- і макрорівнях. Під мікрорегіонами маються на увазі субнациональні адміністративно-територіальні одиниці, котрі беруть активну участь у ширших міждержавних інтеграційних процесах та здобувають певного статусу в міжнародній взаємодії. У побутовому значенні поняття регіон може застосовуватися до локальних територіальних просторів усередині окремих держав і безвідносно до ступеня їх внутрішньої автономії, адміністративних повноважень чи участі в міжнародних відносинах. У цьому випадку поняття регіон може недиференційовано застосовуватися до адміністративних, географічних або економічних зон всередині окремих держав, які зазвичай займають значну площу й позначені суттєвими відмінностями у порівнянні з іншими частинами країни. В такому значенні регіон - це умовна спільнота (та зазвичай адміністративно-територіальна підсистема) всередині окремої держави, яка охоплює частину її території [36, с. 268-269].

Натомість поняття макрорегіон застосовується до геополітичних ареалів, які охоплюють більші чи менші групи держав. Макрорегіон має окреслені географічні межі й характеризується загальновизнаними специфічними ознаками цивілізаційного, економічного, політичного та культурного характеру. Поняття макрорегіон типово застосовується до європейського ареалу (як до сукупності країн географічної Європи, так і до спільного політико- правового простору Європейського Союзу), Близького Сходу, Південно- Східної Азії, Південної Азії, Латинської Америки, Азійсько-Тихоокеанського простору тощо.

В політології міжнародних відносин макрорегіоном вважають масштабні, асиметрично організовані комплекси економічної та політичної взаємодії, нерідко позначені явним або потенційним регіональним лідерством. Невід'ємну ознаку структурування макрорегіонів (умовного явища «глобальної регіоналізації») становить поява та функціонування регіональних економічних і політичних організацій. Загалом процес консолідації макрорегіонів як елемента геополітичної структури світу позначений поглибленням економічних і закріпленням певного режиму політичних зв'язків між країнами, що входять до такої сукупності. На певному етапі, в разі успішного просування процесів економічної кооперації та інтеграції, учасники макрорегіональної спільноти вдаються до інституціоналізації відносин, укладення безпекових угод, створення координаційних, регулюючих і представницьких органів.

2. Другий дискурс, який має принципове значення для розуміння порубіжних зв'язків та обмінів, стосується багатосторонніх інтеграційних процесів. Після Другої світової війни процеси глобалізації суттєво сприяли урізноманітненню форм інтеграційних зв'язків, які спричиняли еволюцію методів державного управління та розробку різних моделей регіональної політики.

На тлі активізації міждержавних контактів і обмінів у сфері торгівлі, промисловості, сільського господарства, науки та культури, у багатьох країнах було відзначено зростання зацікавленості населення прикордонних областей у розширенні зв'язків із суміжними областями держав-сусідів.

В історичній пам'яті багатьох європейських країн відображений минулий, позитивний або негативний досвід співіснування прикордонних областей в межах колишніх державних утворень. В минулому прикордонні регіони сусідніх держав нерідко були частинами великих імперій, які припинили існування після Першої світової війни. За підсумками війн низка територій по кілька разів змінювала свою державну приналежність. Провінції та землі багатоскладових чи федеративних держав протягом тривалого часу були самостійними політичними утвореннями, зберігши історичні традиції та квазідержавні атрибути. Не рідкісні приклади, коли суміжні провінції сусідніх держав були ареалом розселення певних етносів, які виявилися розділеними між двома чи більшою кількістю суміжних державних утворень.

Перелічені випадки ілюструють різноманіття форм міжрегіональних зв'язків суміжних територій сусідніх держав, що знаходяться в різних географічних і політичних умовах. У переважній більшості випадків проблема зв'язків між суміжними територіями сусідніх держав розглядається як політично мотивована. Міжрегіональні зв'язки можуть сприйматися або як бажані (потрібні і взаємовигідні), або як такі, що містять певну загрозу, політично несприятливі або завдають шкоди економіці, екології чи соціально-політичній стабільності.

Далеко не в усіх випадках історична пам'ять надає міжрегіональним зв'язкам між порубіжними територіями позитивного забарвлення. У країнах Європи періоди мирного співіснування чергувалися з війнами та ворожнечею. Що стосується прикордонних зв'язків багатьох суміжних держав Азії та Африки, зазвичай вони мають історично обумовлений негативний відтінок. Причинами цього можуть служити:

- домінування в суміжних державах різних релігій та / або конфесій, що служили приводом для релігійних утисків, політичних репресій і культурного гноблення;

- міждержавне суперництво за регіональне домінування або цивілізаційне лідерство;

- регулярна в минулому практика прикордонних набігів кочових народів, які здійснювалися з метою грабежу;

- територіальні суперечки і конфлікти, включаючи стійкі форми збройного протистояння;

- політика урядів, що ґрунтується на ворожому ставленні до держави-сусіда й призводить до відтворення і закріплення фабули конфлікту методами агітації і пропаганди.

Консолідація макрорегіонів загалом сприяє пом'якшенню міждержавних протиріч та врегулюванню територіальних спорів. Своєю чергою це зумовлює пожвавлення взаємодії прикордонних регіонів, насамперед через полегшення режиму перетину кордонів та нормалізації умов економічних обмінів.

Розвиток інтеграційних процесів між державами-учасницями макрорегіональних спільнот позначений поглибленням економічних і закріпленням певного режиму політичних зв'язків. На певному етапі, в разі успішного просування процесів економічної кооперації та інтеграції, учасники макрорегіональної спільноти вдаються до інституціоналізації відносин, укладення безпекових угод, створення спільних координаційних, регулюючих і представницьких органів. Скасування економічних бар'єрів обумовлює потребу в активізації прикордонних зв'язків, усуненні взаємної недовіри, пом'якшенні економічних диспропорцій та розвитку інфраструктури депресивних регіонів.

3. Будь-які міждержавні інтеграційні процеси неминуче актуалізують проблематику рівномірного розвитку країн та регіонів, гармонізації їх ролі в розподілі доходів, скороченні диспропорцій між найбільш розвиненими і депресивними територіями. Ці проблеми становлять зміст регіональної політики, яка тривалий час вважалася виключною сферою компетенції національних держав. Нові підходи до регіональної політики були обумовлені розвитком європейського інтеграційного проекту після Другої світової війни. Інтеграція в Західній Європі в 1960-1980-х рр. сприяла зосередженню уваги на проблематиці міжрегіональних відносин і становленню такого специфічного інструменту, як Європейська регіональна політика (ЄРП). Її специфіка полягає у тому, що вона здійснюється керівними інтеграційними установами ЄС у межах усього інтеграційного об'єднання і в інтересах Союзу паралельно з регіональною політикою, яку проводять уряди окремих держав-членів.

Загальноєвропейська регіональна політика спрямована на скорочення розриву між рівнями ВВП різних регіонів, подолання відставання економічних потенціалів окремих частин ЄС, реформування економіки регіонів, які знаходяться в найменш сприятливих умовах, зокрема сільські та слабо заселені райони. ЄРП враховує, що 27 країн, які увійшли до складу Союзу, від самого початку мали й досі мають неоднакові соціально-економічні умови та рівні технологічного розвитку.

ЄРП почала активно проводитися лише з середини 1970-х рр. й перетворилася на постійно діючий фактор, без якого важко уявити сучасні контури європейського інтеграційного проекту. В рамках регіональної політики і політики згуртування ЄС поняття регіон тлумачиться як державне територіальне утворення рівня, який безпосередньо передує рівню держави і має відповідні політичні повноваження.

Операціоналізація поняття «регіональна політика» ускладнюється відсутністю узгодженого розуміння цього терміну. Адже зміст поняття «регіональна політика» часто визначається залежно від того, які напрями і механізми економічної політики застосовуються у тій чи іншій країні для пом'якшення міжрегіональних дисбалансів, перерозподілу бюджетних коштів чи приваблення інвестицій. Найбільш обґрунтованим видається підхід, який передбачає порівняльний аналіз «інструментів економічної політики окремих країн, які переслідують мету підтримки соціально-економічного розвитку окремих регіонів (територій)», відносно яких можна застосувати більш широкий термін - «державне регулювання територіального розвитку» [37, с. 6].

Приміром, у Німеччині до регіональної політики належить досить обмежений набір інструментів, оскільки міжбюджетні відносини і територіальне планування вважаються окремими, самостійними напрямами федеральної політики. В Росії регіональна політика має дуже широке тлумачення - як фактичний синонім державного регулювання розвитком територій, який включає і міжбюджетні відносини, і територіальне планування [37, с. 6]. В публічному просторі України про регіональну політику згадують хіба що при порівнянні середніх рівнів заробітної платні по окремих областях.

З приводу концептуальних форм регіональної політики висловлюються припущення, що чим більші масштаби міжбюджетного перерозподілу доходів, тим меншими будуть можливості регіональних органів влади здійснювати бюджетне інвестування й таким чином впливати на економічний розвиток підзвітних територій. Отож, «сильна» регіональна політика вимагає не тільки планування регіонального розвитку, але й визначення самостійних джерел фінансування. Інша важлива передумова «сильної» регіональної політики полягає в ступені децентралізації повноважень, від чого залежить характер участі структур регіонального управління (влади на місцях) у розробці та реалізації планів та програм регіонального розвитку.

Європейська регіональна політика пройшла декілька фаз реформування. Внаслідок п'яти хвиль розширення до ЄЕС/ЄС вступали країни, які мали значно нижчий рівень економічного розвитку або специфічні місцеві проблеми, як то французькі заморські департаменти, Азорські острови, Мадейра та Канари.

В основу реформи ЄРП (1989 р.) були покладені чотири основні принципи:

- концентрація коштів на потребах найбільш нужденних регіонів;

- програмний, а не проектний підхід;

- партнерство на всіх рівнях: від загальнонаціонального до місцевого;

- додатковість, тобто спільне виділення коштів з наднаціонального та національного бюджетів.

Тоді ж було переглянуто й функції структурних фондів як інструментів реалізації ЄРП - Європейського фонду орієнтації та гарантій у галузі сільського господарства, Європейського соціального фонду та Європейського фонду регіонального розвитку. Дещо пізніше, за Маастрихтським договором від 7 лютого 1992 р. було створено новий Фонд згуртування з метою «підтягування» чотирьох найбідніших країн (Іспанії, Португалії, Греції та Ірландії) до середнього рівня за показниками ВВП.

Реформа 1989 р. передбачала різке збільшення асигнувань на заходи регіональної політики (аж до їх подвоєння). Були виділені основні типи регіонів, які мали отримувати допомогу через структурні фонди. В текстах керівних інституцій ЄС термін «регіональна політика» все частіше пов'язувався з поняттям «політика згуртування» (cohesion). Такий підхід вказував на поєднання цілей регіональної та соціальної політики, які розглядалися комплексно. В цьому сенсі політика згуртування поєднувала горизонтальну інтеграцію (згуртування між регіонами) і соціальну інтеграцію по вертикалі (між верствами суспільства).

Серед труднощів на шляху реалізації ЄРП доцільно згадати наступні:

- вступ нових країн нерідко спричиняв потребу реагування на нові типи регіональних проблем;

- брак коштів, необхідних для виконання цілей регіональної політики, особливо в перші роки існування ЄЕС, коли була поширена ілюзія, що інтеграція автоматично призведе до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій;

- відсутність синхронізації чи неузгодженість між регіональною політикою ЄС та урядів національних держав;

- як з'ясувалося в процесі втілення ЄРП, оскільки кожен напрям регіональної політики має територіально виражений ефект, результат однотипних заходів регіональної політики у регіонах різних типів може бути відмінним;

- часова віддаленість результатів від початкових заходів;

- часте відхилення отриманих результатів від запланованих [37, с. 9-24; 38, р. 104-113].

Останнє зауваження пояснюється тим, що впродовж доволі тривалого часу використання засобів регіональної політики здебільшого забезпечувало не стільки усунення регіональних диспропорцій, скільки дозволяло утримувати їх у певному діапазоні. При цьому успіх заходів, пов'язаних з подоланням економічної відсталості окремих районів переважно залежав від ставлення з боку загальнонаціональних / федеральних урядів окремих країн, без активної зацікавленості та сприяння яких програми регіонального розвитку (INTERREG) об'єктивно не могли досягати бажаної ефективності.

У 2000 р. у спільній регіональній політиці ЄС було виділено три пріоритети, які передбачали:

1) Підтримку найбідніших районів, рівень ВВП на душу населення у яких становив менше 75% від середнього рівня ЄС. Перелік найбільш відсталих регіонів визначається Європейською Комісією за погодженням держав-членів. Ця група включає й найбільш віддалені території, зокрема заморські департаменти та острівні автономні провінції.

2) Підтримку регіонів, у яких відбуваються процеси реструктуризації економіки в урбанізованих районах, виникають диспропорції та спостерігається занепад у галузях промисловості, сільському господарстві, або які переважно залежать від рибальства. Програми «конверсії регіонів» були спрямовані переважно на подолання наслідків занепаду традиційних галузей виробництва в урбанізованих районах, де переважали «старі» галузі промисловості, а також у прикордонних територіях, які постраждали внаслідок промислового спаду.

3) Забезпечення адаптації та модернізації систем освіти і зайнятості у регіонах, не охоплених цілями 1 і 2 [39, с. 178-179].

Згідно встановлених правил, для регіонів першої групи (віддалені та острівні території) кошти за програмами ЄС мали становити 75% асигнувань (або до 85% для острівних територій Греції). Для решти регіонів кошти ЄС мали становити не більше 50% асигнувань. Рішення керівних установ ЄС обумовлюють, що Європейська регіональна політика має здійснюватися у відповідності до низки визначених принципів. До них належать програмування розвитку, партнерство, координація, концентрація, додатковість, компактність і згуртованість, оцінка та контроль.

При проведенні реформи 2006 р. основна увага була зосереджена на чотирьох основних напрямках: розвитку «економіки знань»; децентралізації відповідальності в сферах управління і фінансового контролю в бік розширення повноважень країн ЄС та адміністрацій регіонів; процедурах спрощення та прискорення; розвитку потенціалу кожного європейського регіону з акцентом на ресурсах найбільш депресивних [40, с. 6].

Серед основних цілей регіональної політики Європейська Комісія виокремлює наступні:

- формування конкурентних переваг по відношенню до решти світу;

- реформування процесу розробки і реалізації стратегії для регіонів, постійний процес перегляду і корегувань;

- вирішення проблем зміни клімату і усталеності (досягнення певного балансу між економічними, соціальними та екологічними пріоритетами);

- використання регіональних і місцевих ресурсів та вмінь;

- співпрацю країн-учасниць на всіх рівнях;

- наближення країн-учасниць через транспортні зв'язки;

- збалансованість розвитку міст і сільських територій, що має охоплювати всі регіони незалежно від географічного розташування;

- демонстрацію солідарності на фоні природних лих;

- інтеграцію нових країн-учасниць через фінансову солідарність, формування сильних адміністрацій/інститутів, надання фінансування разом з технічною допомогою [40, с. 6-8].

Загалом функції і переваги «сильної» регіональної політики полягають не в перерозподілі бюджетних надходжень на користь відсталих чи депресивних регіонів на потреби споживання, а в створенні можливостей для ефективного використання відносних факторів виробництва, заохоченні інвестицій, реконструкції інфраструктури та збільшенні зайнятості. На загал регіональна політика як на національному, так і на європейському рівнях не може забезпечити повне вирівнювання показників економічної статистики, однак здатна подолати найбільш разючі диспропорції та відчуття зневажливого ставлення з боку виконавчої влади. Враховуючи механізм розподілу повноважень між національними чи федеральними урядами, - з одного боку, і європейськими інтеграційними установами - з другого, на уряди окремих держав припадає головна відповідальність за ефективність програм регіонального розвитку. Головна причина - у тому, що успіх виконання європейських програм у субнаціональних регіонах суттєво підвищується за сприяння урядів відповідних країн, від ставлення яких залежить ефективність використання коштів та узгодження зусиль на всіх щаблях ухвалення рішень.

4. Важливий напрям, який уособлює прояв і втілення тенденцій регіональної та міжрегіональної взаємодії, становить феномен порубіжжя . Населення прикордонних територій сусідніх країн зазичай має тривалий досвід взаємного спілкування, який може мати негативну, нейтральну чи позитивну конотацію.

Дослідження просторово-часових відносин у порубіжжі становить предмет особливого наукового напряму - історичної лімології. Ця галузь досліджень охоплює відносини порубіжних народів та етносів у перманентно конфліктних середовищах та у великому хронологічному діапазоні. Як зазначає Я.В. Верменич (Інститут історії України НАН України), історична лімологія зосереджує увагу «на розгляді процесів формування і розвитку центр- периферійних відносин, виникненні й еволюції територіальних ідентичностей, організації транскордонних просторових систем» [21, с. 57]. На її думку, сучасні реалії вимагають переосмислення вибудуваної впродовж ХХ ст. теорії кордонів. Адже в багатьох ситуаціях кордони «перетворюються на осередки притягання й відштовхування, руйнуючи монополію колишніх центрів влади і впливу» [21, с. 57]. Нова роль кордонів полягає у тому, що вони можуть виконувати роль не тільки розподільчих, але й «контактних зон». Для культурних обмінів «ця обставина має вирішальне значення, оскільки на порубіжні формується новий тип особи і багато в чому відмінний тип суспільних відносин» [21, с. 57].

Утім відкидаючи схильність окремих європейських дослідників містифікувати роль кордонів у міждержавному та міжетнічному спілкуванні, зазначимо їх можливі ролі у суспільно-політичній взаємодії:

- як лінії стику та засобу розмежування між різними - антагоністичними, однорідними чи взаємодоповнюючими політичними та економічними системами;

- як лінії розмежування між різними етносами, расовими групами, релігійними (конфесійними, етноконфесійними) спільнотами та носіями відмінних ідентичностей;

- як лінії розподілу між спорідненими чи стику між конфліктуючими етносами;

- як роздільної лінії в ареалі проживання єдиного у минулому етносу, який на певному історичному етапі опинився у стані «розділеного народу» в складі територій сусідніх держав.

Як зазначає Я.В. Верменич, до 1950-1960-х рр. у дослідженні проблематики кордонів домінували традиційні, позитивістські у своїй основі історико- географічні підходи. Пояснювальні моделі базувалися переважно на аналізі політичних чинників, а держави розглядалися як цілісні суб'єкти [21, с. 63].

В підходах сучасних дослідників до проблематики порубіжжя продовжує домінувати просторовий підхід, який поєднується з історико-типологічним та соціально-політичним. Порубіжжя розглядається як ареал, який може втілювати різноспрямовані тенденції, стимулювати конфліктність або створювати додаткові можливості для економічного та культурного обміну. Водночас залишається дискусійним, чи можна розглядати, і якщо можна - то в якій мірі доцільно виокремлювати пограниччя як особливий різновид соціокультурного та етносоціального простору. Хоча прикордонні суспільства на загал тлумачаться як особливий тип соціуму, нерідко викликає сумніви можливість виявлення типових форм місцевої ідентичності, розподілених по шкалі «маргінальна - інтеграційна - ізоляціоністська». Якщо смисл маргіналізації та ізоляціонізму (сегрегаціонізму) загалом очевидний, то інтеграційна спрямованість в залежності від політичних обставин може сприйматися або як прояв національно-державної самоідентифікації, або як уособлення сепаратизму.

Кордони не лише розмежовують простір держав, а й визначають межі ідентичностей - як реально існуючих, територіальних, так і постійно конструйованих, символічних. З урахуванням цього окремі автори пропонують аналізувати різні типи порубіжжя / пограниччя як «перехідні», «стикові», «фронтирні», акцентуючи увагу на специфічних формах взаємодії різних культур, перетині інтересів, зіткненні відмінних світоглядів і систем цінностей [41, с. 6].

Нові підходи та уявлення про роль кордонів поширилися лише в останній третині ХХ ст. В цьому контексті суттєве значення мав відхід від традиційних геополітичних підходів до символічно-конструктивістських тлумачень. Новітнє сприйняття кордону ґрунтується на розрізненні реальних (міждержавних, міжетнічних, адміністративних тощо) і символічних кордонів, а також на усвідомленні полісемантичності самого поняття «кордон» як чітко визначеної лінії розмежування з відповідними атрибутами. Поняття кордону сприймається і як потужний централізуючий фактор - символічний атрибут державної політики, і як прикордонний ареал, «зона переходу», межа, перехрестя [42].

В сучасному світі, включаючи відносини між учасниками інтеграційних об'єднань, кордон зберігає функцію окреслення національної території та сфери виняткового національного суверенітету. Держава пропускає через кордони корисні для національної економіки комунікації з зовнішнім світом і затримує чи блокує негативні. Таким чином ситуація на кордонах впливає на внутрішню і зовнішню політику. Через певне співвідношення комунікаційної та бар'єрної функцій державного кордону встановлюється взаємозв'язок між внутрішнім та міжнародним поділом праці, відбувається взаємодія національного господарства певної країни з господарствами інших країн [42, с. 155].

Зв'язки між суміжними територіями сусідніх держав розрізняються в першу чергу за вектором їх сприйняття населенням прикордонних регіонів - умовного порубіжжя, та урядами сусідніх держав. Залежно від місцевих умов міжрегіональні зв'язки можуть сприйматися або як бажані - потрібні і взаємовигідні, або як такі, що містять певну загрозу, політично несприятливі або навіть завдають шкоди економіці, екології або соціально-політичній стабільності.

Прикладом сприятливого ставлення до прикордонного співробітництва служить політика регіонального розвитку в Європейському економічному співтоваристві, а згодом - у Європейському Союзі, де в основу інтеграційних проектів за участю прикордонних територій були покладені принципи спільного ринку, включаючи свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Одним з важливих мотиваційних підходів до розвитку прикордонних зв'язків служить пом'якшення наслідків розділення між сусідніми державами територій, заселених окремими етносами та етнічними групами, а також налагодження співпраці між колишніми «спірними землями», які становили предмет міждержавного суперництва. Введення спеціальних режимів перетину кордону для жителів суміжних територій сусідніх держав полегшує людські контакти і, зазвичай, призводить до розширення прикордонного торгового обміну.

У практиці розвинених інтеграційних спільнот застосовується введення полегшених режимів перетину кордону, як для населення країн-учасниць, так і в багатьох випадках - для жителів прикордонних територій сусідніх держав, які не є учасниками інтеграційного угруповання. Характерним прикладом пільгового режиму прикордонних зв'язків можна вважати застосування режиму «малого прикордонного руху» - полегшеного перетину кордону для громадян двох сусідніх держав, які проживають в прикордонній зоні. Згідно з умовами малого прикордонного руху жителі прикордонної зони можуть регулярно перетинати спільний кордон для перебування в прикордонній зоні іншої держави. Для цього не потрібна віза, але передбачено отримання спеціального дозвільного документа (прикордонної карти або карти прикордонного руху). Поїздки на територію сусідньої країни можуть здійснюватися з соціальних, культурних або сімейних причин, а також з обґрунтованих економічних причин (крім офіційного працевлаштування, що передбачає оплату трудової діяльності) [43].

Проблема зв'язків між суміжними територіями сусідніх держав завжди розглядається як політична - така, що відображає наявність певних політичних та економічних інтересів. За сприятливого збігу обставин, у залежності від позиції урядів сусідніх держав, прикордонні зв'язки можуть позитивно впливати на розвиток відносин і стимулювати співпрацю. В іншому випадку такі зв'язки розглядаються як неможливі або небажані через ворожі двосторонні відносини.

Після п'ятої хвилі розширення ЄС (2004 р.), під час якої до складу об'єднання увійшли Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта і Кіпр, Україна уклала угоди про малий прикордонний рух з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією. Зазначені угоди були покликані частково компенсувати наслідки скасування безвізового режиму і раніше чинних угод про вільну торгівлю. За умовами угод про малий прикордонний рух жителями прикордонної зони вважаються особи, які постійно мешкають у прикордонній зоні (30-50 км вздовж кордону) протягом встановленого періоду та їх найближчі родичі.