Американська політика економічних санкцій щодо Куби в 1990-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

АМЕРИКАНСЬКА ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНИХ САНКЦІЙ ЩОДО КУБИ У 1990-х рр.

ЮЛІЯ СЕДЛЯР

доктор політичних наук, професор кафедри політології

Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського

м. Миколаїв, Україна

У статті охарактеризовано політику санкцій США щодо Куби протягом 1990-х рр., з'ясовано ієрархію американських національних інтересів щодо Куби. Встановлено, що санкції США щодо Куби було упроваджено для повалення кубинського політичного режиму, сприяння демократичним перетворенням на Кубі, протидії геополітичним інтересам Куби в Латиноамериканському регіоні. Розкриваються підвалини американської політики санкцій проти Куби, наводяться фактори, що визначають низьку ефективність стратегії антикубинських санкцій.

Ключові слова:США, Куба, політика санкцій, міждержавні відносини, Акт Торрічеллі, Закон Хелмса-Бертона.

політика санкцій політичний режим Куба

Aмeрикaнcькo-кубинcькi взаємини фoрмують унігальний фeнoмeн cучacних мiжнa- рoдних вiднocин, aджe дoнинi cвiтoвa пoлi- тичнa пpaктикa нє знaлa тaкoгo тpивaлoгo і нacтiльки acимeтpичнoгo мiждeржaвнoгo кoнфлiктy. Минyлo вже 6ільшє п'ятдecят poкiв, aлe клiмaт у двocтopoннiй взaємoдiї між СШA і Kyбoю зaлишaєтьcя cтaбiльнo хoлoдним. Звaжaючи ж нa cпeцифiкy cитyaцiї, дocлiджeння eвoлюцiї aмepикaнcькo- кyбинcькoгo пpoтиcтoяння у пocтбiпoляpний пepioд нaбyвaє доволі важливoгo знaчeння, aджe джepeлo і yчacники юнфлікту cфop- мyвaлиcя зa чaciв бiпoляpнocтi і виcтyпaють cвoєрiдним пpoдyктoм aнтaгoнiзмy двox iдeoлoгiчниx cиcтeм.

Аналіз політики санкцій США щодо Куби у постбіполярну добу посідає вагоме місце в історичній науці як у межах вітчизняної, так і зарубіжної школи. Серед усіх робіт фундаментальністю відрізняються наукові розвідки Зб. Бжезинського, Г. Кіссінджера, В. Голов- ченка, Є. Камін- ського, М. Засядька, С. Рома- ненка, Г. Савєльєва. Роль і значення санкцій у міждержавних відносинах Куби і США знайшли своє представлення у широкому колі публікацій з історії міжнародних відносин, серед яких аналітикою і значним масивом фактологічного матеріалу відрізняються праці О. Бен- дюк, Г. Віарди, Д. Давидова, Д. Домінеса, Т. Ешбі, В. Кременюка, С. Парселла, С. Рогова, В. Согріна, Р. Хаасса.

Фактично відразу після руйнації СРСР Конгрес США 23 жовтня 1992 р. схвалив «Акт про демократію на Кубі», більш відомий як 114

Акт Торрічеллі. Головним лобістом даного закону виступив впливовий Американсько- кубинський національний фонд (АКНФ) на чолі із Мас-Каносою, який відрізнявся непримиренним ставленням до режиму Ф. Кастро. Документ було представлено на 102 сесії Конгресу США республіканцем від штату Нью- Джерсі Р. Торіччеллі і Б. Грехамом.

Сутність нормативного акту зводилась до посилення торговельно-економічного ембарго за рахунок заборони торгівлі з Кубою для іноземних філій американських компаній, заборони на півроку для іноземних суден входити і обслуговуватися у портах США, якщо вони заходили у кубинські порти (§ 1706); передбачалася можливість політичного тиску Вашингтону на держави, які підтримують кубинський політичний режим «фінансово- економічними засобами» [3].

У частині 6 п. 2 документу читаємо: «Крах комунізму у колишньому СРСР і Східній Європі, повне визнання у сучасних умовах країнами Латинської Америки і Карибського басейну того факту, що Куба представляє собою тупикову модель розвитку й управління при очевидній нездатності кубинської економіки встояти, надає США і міжнародному демократичному співтовариству безпрецедентну можливість забезпечити мирний перехід до демократії на Кубі» [6]. Отже, з тексту документу випливало, що він спрямовувався на повалення режиму Ф. Кастро.

Варто вказати на те, що «Акт про демократію на Кубі», за задумом його автора Р. Торрічеллі, повинен був містити ембарго на поставки товарів гуманітарного призначення, зокрема ліків, медичного обладнання і продовольства. Однак, конгресмени відхили настільки жорсткий проект, увівши до нього поправку Т. Вейсса (§ 1705 «Підтримка народу Куби»), все одно лишивши під санкціями групу продовольчих товарів, що було скасовано лише у 2000 р.

Особливістю Акту Торрічеллі було те, що ним передбачалося сприяти формуванню демократичної опозиції на Кубі через збільшення неформальних контактів між неурядовими організаціями, надання зі сторони США фінансової допомоги кубинським демократичним силам. У § 1705 (Ь) «Допомога у підтримці демократії на Кубі» зокрема, знаходимо: «Уряд Сполучених Штатів може надавати допомогу через відповідні неурядові організації для підтримки індивідів й організацій, що сприяють ненасильницьким демократичним змінам на Кубі» [6]. Останнє різко негативно сприймалося офіційною владою Ф. Кастро, котрий назвав такий підхід «політичним пряником» і звернувся до населення протидіяти йому [11, Р. 45].

§ 1708 «Політика відносно демократичного кубинського уряду» описує умови зняття санкцій з боку США. У ньому зазначається: «Президент може відмінити обмеження, викладені у § 1706, якщо він ... виступить з доповіддю у Конгресі, в якій вказуватиметься, що уряд Куби: 1) провів вільні і чесні вибори під наглядом міжнародних спостерігачів; 2) надав опозиційним партіям достатньо часу, аби організувати виборчу кампанію, відкрив доступ до ЗМІ всім кандидатам, що беруть участь у виборах; 3) демонструє повагу основним правам і свободам громадян Куби;

4) рухається у напрямку встановлення вільної ринкової економічної системи; 5) вніс зміни до Конституції, які гарантували б проведення вільних і чесних виборів» [6]. § 1707 п. 3 доповнює список ще одним критерієм - а саме, президент США повинен поінформувати профільні комітети Сенату і Конгресу про те, що «діючий уряд Куби не надає зброю, фонди буд-якій групі, країні, що прагне здійснити силовий переворот у даній державі» [6]. Дана політична вимога США щодо Куби була вказана в «Акті про іноземну допомогу» від 4 вересня 1961 р., уведеного в дію проти Куби 7 лютого 1962 р. - Авт. У разі ж задоволення вище вказаних вимог, президент США на знак поваги до кубинського уряду, обраного у результаті демократичних виборів, «сприятиме вступу або відновленню у членстві такого уряду в міжнародних організаціях і міжнародних фінансових інститутах; здійснить кроки на завершення торговельного ембарго США проти Куби» [6].

Міжнародна реакція на даний документ була неоднозначною. Більшість держав Латинської Америки зустріли «Акт про демократію на Кубі» із насторогою. Мексика, Колумбія, і особливо Бразилія розкритикували екстериторіальний принцип Акту Торрічеллі. Венесуела та Чилі акцентували увагу на значній потенційній важливості Куби для розвитку латиноамериканського континенту, тим самим непрямо засудивши політику Білого дому на кубинському напрямі [4]. Проте, далі дипломатичного демаршу дані країни не пішли і утримались від конфронтаційної лінії поведінки у відносинах із Вашингтоном. Свідченням цьому є й відмова держав регіону у вересні 1992 р. підтримати проект резолюції ГА ООН, запропонований Кубою, в якій засуджувалася нова жорстка політика санкцій Білого дому. Серед держав регіону найбільшу політичну підтримку Акту Торрічеллі демонструвала Аргентина, тодішній президент якої К. Менем під час проведення Ібероамерикан- ського саміту 1992 р. в Іспанії заявив про свою готовність зробити все можливе, аби встановити на Кубі демократичне правління.

Разом з тим, деякі країни, як наприклад Мексика, попри тиск Вашингтону продовжувалинарощувати свою економічну присутність на Кубі [10, Р. 47]. У 1995 р. мексиканський бізнес на Острові Свободи було вже представлено 200 компаніями, серед яких діловою активністю і розміром капіталу вирізнялися нафтогазовий концерн «PetroleosMexi- canos», телекомунікаційне підприємство «GrupoDomos», авіакомпанія «MexicanadeAviacion», «Cemex» банк «Bancomext».

Євросоюз, хоча у цілому і підтримав американський курс на посилення ізоляції Куби, все ж таки не зміг виробити консолідовану позицію по даному питанню. Наприклад,

Іспанія та Португалія у межах реалізації Ібе- роамериканського процесу у 1992 р. засудили новий політичний підхід Вашингтону відносно Гавани. Користуючись посиленням політики ізоляції, Іспанія, всупереч сподіванням американських дипломатів, взяла курс на розширення присутності своїх інтересів на Кубі у межах концепції «демократичного іс- панізму». Іспанська корпорація «Меііа» вирішила навіть згорнути свій бізнес у США, аби розширити економічні контакти з Гаваною. До середини 1990-х рр. на Острові Свободи було створено 104 спільних підприємств з Іспанією, 57 - з Італією, 34 - з Португалією. Загальний товарообіг Куби з державами- членами ЄС станом на 1995 р. досяг 1,5 млрд. дол. США [3, с. 93].

Разом з тим, інші країни Європи офіційно встали на бік США. Р. Хаасс пояснює даний факт двома обставинами: по-перше, Акт Тор- річеллі націлювався на обмеження торговельних зв'язків між кубинськими та американськими компаніями, яким пропонувались натомість субсидії і фактично не забороняв торговельно-економічну діяльність європейських підприємств на Кубі; і, по-друге, європейські політики розраховували на скасування документу новою президентською адміністрацією Б. Клінтона [10, Р. 47].

Пожвавленню роботи іноземного капіталу на кубинському економічному просторі попри уведені США торговельно-економічні санкції слугували й системні реформи народного господарства країни, які легалізували приватне підприємництво (Закон № 141 1993 р.), дозволили вільний обіг долара (Закон № 140 від 13 серпня 1993 р.), забезпечили пільги і гарантії іноземним інвесторам (Закон № 73 «Про податкову систему» 1994 р.), демонополізували зовнішню торгівлю, скоротили частку державного сектора, проклали шлях для подальшого створення індустріальних парків і вільних економічних зон [12].

Важливим для функціонування кубинської економіки в умовах санкцій США першої половини 1990-х рр. стало скасування режимом Ф. Кастро заборони на візити на Кубу і надання фінансової допомоги емігрантів- кубинців своїм родичам на острівній державі. За деякими даними, загальна сума таких грошових переказів досягала 500 млн. дол. США на рік.

Більше того, у цей час кубинське керівництво здійснило декілька кроків задля посилення в країні позицій правлячої Комуністичної партії. Насамперед, у 1990-1991 рр. пройшло масове вивільнення Комуністичної партії Куби (КПК) від старої прорадянської номенклатури. Зі складу Політбюро були виведені найближчі союзники Ф. Кастро, ветерани «Руху 26 липня» В. Еспін, П. Мирет, Х. Рискет, Х. Фернандес, А. Харт. Одночасно склад ЦК і Політбюро було суттєво омолоджено, до нього увійшло 60% молодих членів, налаштованих на проведення соціально-економічних реформ при збереженні існуючої політичної системи [993, Р. 47].

Покращенню іміджу правлячої партії, популяризації її керівної ролі послугувало і прийняття «Закону про вибори» 1992 р., яким остаточно закріплювався порядок проведення прямих, таємних й альтернативних виборів при обранні органів влади всіх рівнів. Закон № 147 дозволив реорганізувати виконавчі органи влади, зокрема Раду Міністрів, під нові політичні вимоги конституції, адаптувати структуру державного апарату до здійснюваних соціально-економічних реформ [8].

Чергове загострення американсько-кубинського конфлікту спричинилося ухвалою США 12 березня 1996 р. закону Хелмса-Бертона («Акт про свободу і демократичну солідарність із Кубою»). Документ вперше було представлено у Конгресі 14 лютого 1995 р., де його було прийнято 21 вересня 1995 р. 294 голосами «за», «проти» - 130. Сенат, зі своєї сторони, підтримав законопроект 19 жовтня 1995 р. Слід вказати, що адміністрація Б. Клінтона із самої появи документу усіляко прагнула його заблокувати. Напередодні голосування акту у Конгресі тодішній державний секретар У. Крістофер направив листа до спікера Н. Гінріча, в якому висловив «своє глибоке занепокоєння» документом, і попередив конгресмена, що він рекомендуватиме президенту ветувати закон, у разі його ухвали Палатою представників.

Закон «Про свободу і демократичну солідарність з Кубою» складався із чотирьох головних частин: І - посилення міжнародних санкцій проти уряду Кастро; ІІ - допомога вільній і незалежній Кубі; ІІІ - захист прав власності американських громадян; ^ - позбавлення права на проживання в США іноземців, які надають підтримку кубинському режиму.

Особливістю нового акту став принцип екстериторіальності його дії, що дозволяло Вашингтону інтернаціоналізувати свій двосторонній конфлікт із Гаваною. Зокрема, розділ 1 характеризує систему та правила накладання санкцій, що можуть бути застосовані США проти іноземних компаній. Важливим у даному контексті є п. 104 Ь, яким «забороняється надання фондів фінансовим організаціям, які здійснюють допомогу Кубі» [7, Р. 32]. Примітним стало й те, що головною умовою скасування санкцій стала демократизація Куби, критерієм ж демократичності визначалась здатність нового кубинського уряду повернути конфісковану власність, у тому числі і ту, що належала кубинцям, які емігрували з країни після 1959 р. Як відзначалося, після відновлення двосторонніх контактів торговельно- економічні зв'язки регулюватимуться спеціальним органом - «Американсько-кубинською радою», сформованою із представників американського уряду і бізнесу. Більше того, передбачалося поступове скасування ембарго протягом невизначеного у законі терміну, якій розумівся як «перехідний період» [7, Р. 32].

Документ призвів до ефекту «бомби, що вибухнула», адже унілатералізм прийняття рішення США по новому пакету санкцій залишив їх без політичної підтримки на міжнародній арені, відштовхнувши навіть найближчих союзників.

Про свій намір не дотримуватися положень акту відразу заявив Європейський Союз [12, РР. 108-112]. Відштовхуючись від вказаної негативної оцінки політики ембарго, європейські компанії продовжили свою роботу на Кубі, активністю відрізнялись іспанські, італійські, французькі, бельгійські, португальські підприємства [12, РР. 109-110]. Висхідну динаміку економічному співробітництву між ЄС і Кубою забезпечило і приєднання останньої у 2000 р. до групи країн Африки, басейну Карибського моря і Тихого океану, які відповідно до Ломейських угод мають преференції у торгівлі з Євросоюзом; отримання у тому ж році статусу спостерігача під час підписання Договору Котону.

Таким чином, попри те, що США продовжують застосувати примусові механізми задля розв'язання двосторонніх протиріч, що призводить до тяжких наслідків для Куби, у ході дослідження було встановлено, що тотальне міжнародне неприйняття американської політики ізоляції, поєднані із системними внутрішніми перетвореннями, націленими на лібералізацію економічного життя й одночасне зміцнення позицій Комуністичної партії Куби, визначили низьку успішність політики військово-політичного та торговельно- економічного ембарго США у 1990-х рр.

Список використаних джерел

1.Батчиков С., Кононученко С. Экономические отношения России и Кубы: прошлое, настоящее, сценарии будущого. М.: РЭЖ, 1997. 206 с.

2.Бэлфор С. Фидель Кастро. Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. 320 с.

3.Латинская Америка в современной мировой политике / отв. ред. В. Давыдов. Институт Латинской Америки РАН. М.: Наука, 2009. 584 с.

4.Необходимость прекращения экономической, торговой и финансовой блокады Кубы, введенной США 1992 г. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.un.org

5.Constitucion de la Republica de Cuba. La Habana, 1992. 29 p.

6.Cuban Democracy Act of 1992. The Library of Congress. Public Law 102-484S/1704-1705.

7.Cuban Liberty and Democratic Solidarity Act of 1996 (Helms-Burton Law) // Proyecto Cuba. 1997/1998. P. 32.

8.// Gaceta Oficial de la Republica de Cuba. 1994. 21 de Abril.

9.Granma. 1991. 12 de Octubre.

10.Haass R. Economic Sanctions and American Diplomacy / R. Haass: A Council on Foreign Relations Book, 1998. 222 p.

11.Lopez J. The US Economic Embargo and Transition in Cuba // Cuban Studies. London, 1998. P. 45.

12.Portela С. EU Sanctions and Foreign Policy. When and why do they work? London: Routledge, 2010. 206 р.

13.Thomas Leonard Castro and Cuban Revolution. Westport, London, 1999. 224 p.

Размещено на Allbest.ru