Проблеми формування європейської ідентичності в Європейському Союзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми формування європейської ідентичності в Європейському Союзі

Мовчан П.П.

У статті розглянуті сучасні проблеми формування європейської ідентичності в Європейському Союзі. Зазначені негативні тенденції у розвитку Союзу через фінансово-економічну та міграційну кризи, Brexit, посилення право-радикальних партій та рухів. Обґрунтовані два основні напрями поси-лення європейської ідентичності: через історичну спадщину та політичну ідентичність. Підкрес-лена роль у цьому процесі європейського громадянства. Розкриті потенційні можливості зміцнення європейської ідентичності, які полягають у становленні європейської системи освіти, створенні умов для оволодіння спільної мови та посиленні академічної мобільності студентів.

Ключові слова: Європейський Союз, європейська ідентичність, європейське громадян-ство, культурна спільнота, політична ідентичність, освіта, спільна мова.

Постановка проблеми. Формування та затвердження загальнонаціональної ідентичності громадянського типу в Україні постає особливим завданням державотворення, що є рушійною силою для здійснення необхідних суспільству реформ. Крім питань корупції, економічних нега-раздів, зубожіння переважної більшості населення країни, серйозну загрозу національній безпеці України становить розколотість суспільства не тільки за ознаками доходів, але й за регіональною поляризацією. Особливо чітко це простежується у визначенні та ставленні до питань, які є традиційно гострими для громадян: мовна

політика, перспективи вступу до НАТО, оцінка історичних подій тощо. Негативні тенденції також зумовлені ізольованістю соціокультурного життя регіонів, браком ефективних комунікацій, обміну та взаємодії між ними, а також зовнішніми впливами, що ускладнює формування цілісного національного простору. європейський ідентичність економічний криза

Значні проблеми спостерігаються і країнах Європейського Союзу (далі - ЄС). Фінансова- економічна криза 2008-2009 рр. позначилася на гальмуванні економічного розвитку протягом десятиліття. До цього додалася міграційна криза, що почалася у 2010 р. і досягла свого піку 2015 р., внаслідок чого кількість біженців та мігрантів (легальних та нелегальних) на європейському континенті перетнула позначку у 3,5 млн осіб. Серйозного удару євроінтеграційним проектам Брюсселя завдало рішення громадян Великої Бри-танії щодо виходу зі складу ЄС на референдумі 23 червня 2016 р. Відцентрові тенденції спостері-гаються і в деяких інших країнах ЄС на тлі поси-лення право-радикальних партій і рухів.

Водночас лідери ЄС та його країн-членів не залишають амбітних планів щодо формування європейської ідентичності, подолання існуючих розбіжностей у напрацюванні ефективної стра-тегії розвитку Союзу, посилення його ролі і зна-чення у світі. На цьому шляху є певні здобутки та втрати, які становлять не тільки теоретичний, але і практичний інтерес для українського суспіль-ства, що реалізує курс на євроінтеграцію.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Серед дослідників теорії європейської ідентич-ності слід відзначити В. Бреда, Д. Лакроікса, К. Тонкісса, Ю. Хабермаса, Д. Штернбергера, Б. Яка та ін. Політику ЄС стосовно формування європейської ідентичності розглядали у своїх працях А. Дрейс-Френсіс, С. Каєбл, Б. Крум, Ф. Слайдер, П. Хіршоп тощо. Перспективи побу-дови європейської ідентичності зробили ключо-вим елементом своїх досліджень К. Арпінгейм, С. Вільям, Д. Кіршоф, А. Прутч, Й. Фоссум та інші вчені. Динамічні зміни глобального світу вимагають постійної уваги до політико-культуро- логічної проблематики, яка визначає економічні перспективи та питання забезпечення міжнарод-ної, регіональної та національної безпеки.

Постановка завдання. Мета статті - з'ясувати основні змістовні складові частини формування європейської ідентичності в ЄС з урахуванням сучасних умов та тенденцій світу, що глобалізується.

Виклад основного матеріалу дослідження. З'ясування ідентичності, що підіймається на транс- або наднаціональний рівень, особливо у випадку Європи, де необхідно враховувати наці-ональне, культурне та мовне різноманіття конти-ненту, перетворюється на дуже складне завдання.

Тим не менш, існує значний пласт літератури, присвяченої «європейській ідентичності», яка аналізується із застосуванням різних дисциплі-нарних та методологічних перспектив і підходів. Багато хто з дослідників не переймався питан-ням, що таке Європа і «європейство» як таке. Європа - географічне поняття, у культурному сенсі, у розумінні ЄС або ж трансцедентальна утопія чи модель? Проте саме ЄС слугує визна-чальним ядром належності до Європи. Сьогодні існують два основні уявлення про сутність та зміст європейської ідентичності: 1. Європа як культурна спільнота, що поділяє спільні цін-ності, які становлять «культурну ідентичність»;

2. Європа як політична спільнота, що поділяє демократичні практики, які складають «політичну ідентичність».

Відповідно до першої гіпотези, європейська ідентичність багато в чому визначається спіль-ними цінностями, що походять від загальної (культурної) спадщини та історичного досвіду. Будь-яке співтовариство - особливо політичне - базується на культурній основі, і колективна іден-тичність походить від загальних мови, історії та / або культури. Спільні цінності гарантують узго-дженість співтовариства і формують основу для колективних (політичних) дій, що робить його стабільність та реалістичність залежними від характеру культурної спільноти. Для ЄС ця думка передбачає історично обґрунтовану ідентичність на основі спільних цінностей. У цьому контексті йдеться про європейську культурну спадщину не лише як вираз колективної ідентичності, але і як джерело спільної ціннісної орієнтації [1, с. 16].

Розуміння Європи як політичного співтовари-ства робить акцент на «політичній ідентичності» та наголошує на необхідності відокремити куль-туру від політики, щоб мати загальноєвропей-ський сенс, якому належить розвиватися. Серед найбільш поширених концепцій європейської політичної ідентичності є «конституційний патрі-отизм», найвидатнішим прихильником якого був німецький філософ Ю. Хабермас. Він базується на ключовому припущенні, що люди повинні розви-вати прихильність до ліберально-демократичних установ, а не до будь-якої національної культури. Відтак ідентифікація групи переосмислюється. Демократичне громадянство має примат над куль-турною та / або етнічною ідентифікацією осіб [2].

Поняття конституційного патріотизму вва-жається важливим для багатьох національних держав, що належать до такого наддержавного суб'єкта, як ЄС. [3]. Сам цей термін свідчить про те, що демократичні структури та інститути мають відігравати вирішальну роль у формуванні передбачуваної «політичної ідентичності». Проте «конституція» відповідної політичної системи є лише одним із двох елементів, які слід розглядати як тісно взаємопов'язані; інший представлений демократичним процесом і активним громадян-ським залученням. Вважається, що демократичні інститути забезпечують основу для розвитку колективної ідентичності, потенціал для демосу щодо ідентифікації з цими інститутами може бути використаним лише демократичним проце-сом. Відповідно, політична спільнота може реа-лізуватися лише через активну взаємодію грома-дян у контексті публічної сфери. Має з'явитися демократична політична культура, заснована на інституційному рівні. Гарантовані громадянські права та участь у політичному житті виступають як противага закритим національним культурам, зі своїми специфічними етнокультурними ціннос-тями. Це підкреслює конструктивістський харак-тер побудови громади і відкидає припущення про нації як давні природні або ж квазіприродні явища. Проте така політична ідентичність ґрун-тується на раціонально-демократичних інститу-тах та практиках і постає занадто абстрактною. Їй бракує емоційно-психологічних елементів [4], відтак втрачається більш глибокий зв'язок між членами спільноти, притаманний більшості форм національної ідентичності.

Європейські політичні еліти намагалися додати транснаціонального виміру до існуючої націо-нальної колективної ідентичності від початку європейської інтеграції. Ці зусилля були засновані на припущеннях, що є потреба породити відчуття належності до Європи, що йде поза економічним та інституційним виміром. Однак тільки 14 грудня 1973 р. було зроблено рішучий крок і ухвалено дев'ятьма міністрами закордонних справ тодіш-ніх «європейських співтовариств» Копенгаген-ську Декларацію про європейську ідентичність [5, с. 227-228]. До сьогодні вона залишається, мабуть, найбільш чіткою заявою щодо спільної європейської ідентичності і декларує перевагу принципу єдності над різноманітністю.

Однак після цього питання європейської ідентичності, аж до недавніх часів, у практичну площину не переводилося, чому сприяв провал амбітного проекту «Конституція для Європи», що знайшло відображення у відмові від проекту тек-сту на референдумах у Франції та Нідерландах у 2005 р. Це виглядало як зростаюче суспільне роз-чарування у політиці ЄС [6].

Громадянство як наріжний камінь залиша-ється відмінною рисою політики ЄС щодо іден-тифікації в Європі в останнє десятиліття, про що свідчить нова програми «Європа для громадян», затверджена Радою Європейського Союзу в квітні 2014 р. на період 2014-2020 рр. На демокра-тичне залучення та громадянську участь у про-грамі передбачається до 60% загального бюджету (185,5 млн євро). Багато уваги буде приділено історичній пам'яті (до 20% бюджету). Водно-час ідентичність у програмі згадується менше, ніж раніше, як основна категорія та поняття, але також як термін (згадується лише один раз). Це можна тлумачити як прояв зростання незацікавле-ності або ж дискомфорт щодо європейської іден-тичності як виразну політичну ціль на рівні ЄС.

Ми твердо переконані, що, з огляду на високо політизований характер дискусій про європей-ську ідентичність, зусилля, спрямовані на її фор-мування, повинні зосереджуватися на діяльності політичної системи ЄС, а не на розробку будь- яких політик ідентичності, політичних або куль-турних.

Крім цього, значні можливості відкриваються з огляду на формування загальної історичної пам'яті. Д. Пелс справедливо підкреслює, що Європі не вистачає душі. На його думку, на від-міну від національних держав, спостерігається занадто мало емоційної європейської взаємодії [7]. Проте відповіді громадян на питання: «Чи вва-жаєте Ви себе громадянином ЄС?» надають іншу перспективу. У 2015 р. більше двох третин євро-пейців вказали на те, що вони почувають себе гро-мадянами ЄС [8]. Частка європейців, які не відчу-вають причетності до громадян ЄС, склала 31%. Громадяни Люксембургу (88%), Мальти (84%), Фінляндії (81%) та Німеччини (81%) почуваються європейцями. Це різко контрастує з Болгарією, Кіпром та Грецією, де лише половина населення почувається європейцями.

Як вже зазначалося, європейське громадянство зосереджується на цінностях, представницькій демократії та розвинутому громадянському сус-пільстві [9], а також почутті належності до єдиної спільноти. Національна освіта має зробити свій внесок у національну ідентичність та національне громадянство. Країни-члени ЄС ухиляються від прив'язування національного виховання та освіти до питання європейського громадян-ства. З моменту підписання Римського договору освіта була прерогативою національних держав. Але у Маастрихтському договорі заявлено (гл. 3, ст. 126), що Співтовариство сприяє розвитку якісної освіти шляхом заохочення співпраці між державами-членами шляхом таких дій, як сприя-ють мобільності громадян, розробляючи спільні навчальні програми, створюючи мережі, обміню-ючись інформацією або вивчаючи мови ЄС. Дого-вір також містить зобов'язання сприяти навчанню протягом усього життя для всіх громадян ЄС.

З того часу ЄС активно бере участь у просу-ванні «європейського виміру» у навчальні про-грам країн-членів через документи, які при-вертають їхню увагу до цих питань. Приклад можна знайти в декларації Єврокомісії 2017 р. «Сприяння громадянству та загальним ціннос-тям свободи, толерантності та недискримінації» [10]. Цей документ вимагає мобілізації сектора освіти для сприяння включення у європейські процеси та розвиток фундаментальних цінностей. Він встановлює перелік конкретних завдань, що мають бути досягнуті на національному та місце-вому рівнях, та визначає чотири основні пріори-тети співробітництва на рівні ЄС: забезпечення для молоді набуття соціальних, громадянських та міжкультурних компетенцій шляхом просу-вання демократичних цінностей та основних прав, соціальної інтеграції та недискримінації, а також активного громадянства; підвищення кри-тичного мислення та грамотності щодо засобів масової інформації, зокрема у сфері використання мережі Інтернет та соціальних мереж із тим, щоб розвинути опір дискримінації та ідеологізації; заохочення до набуття освіти малозабезпеченими дітьми та молоддю; сприяння міжкультурному діалогу через всі форми навчання разом із іншими відповідними політиками та зацікавленими сторо-нами.

Значну роль у формуванні європейської іден-тичності може відігравати спільна мова. Сьогодні в ЄС офіційними є 24 мови. Тим самим підкрес-люється повага до національної мови. Але це не знімає необхідність існування другої, спільної для усіх мови. Із виходом Великої Британії з ЄС англійська мова стає іноземною для всіх країн, крім Ірландії, однак вона є мовою науки і бізнесу у світі. Відтак в ЄС англійська, defacto, є мовою міжкультурного спілкування. Сьогодні більше 40% громадян ЄС розмовляють англійською. Це більше ніж в чотири рази перевищує популярні мови в Європі (французька, німецька, іспанська). Водночас є багато європейських країн, де значна частка населення не володіє іноземними мовами. В Угорщині таких - 65%, в Італії - 62%, в Ірлан-дії - 60% та 61% у Великій Британії, яка вирішила залишити ЄС [11, с. 9].

Серед найбільш значних досягнень ЄС - мобільність для студентів та підвищення можли-вості отримання вищої освіти. Як свідчать дані, студенти, які навчалися за програмою Erasmus, демонструють кращі індивідуальні характерис-тики (толерантність, довіра, навички розв'язання проблем, допитливість, знання сильних / слаб-ких сторін та рішучість у прийнятті рішення під час підбору персоналу). Різниця в цих значеннях зростає на 42% в середньому, порівняно з іншими студентами, і 92% роботодавців шукають саме таких працівників. Представники європейських вищих навчальних закладів підкреслюють, що їхня роль полягає не тільки у підготовці наступ-ного покоління працівників для економіки знань, але й у підвищенні відповідальності за культурно- соціальний та громадянський розвиток на націо-нальному та європейському рівнях [12].

Організація економічного співробітництва та розвитку відзначає, що школа та університет, а також шлях між ними, відіграють домінуючу роль в осмисленні освітньої політики. Але поза цими двома інститутами існує менш зрозумілий світ коледжів, дипломів, атестатів та професій-них іспитів - післядипломна професійна освіта та навчання [13].

Тим не менш, мобільність відіграє важливу роль у створенні почуття європейського грома-дянства. У 2005 р. молодь взагалі не мала чіт-кого уявлення про те, що означає Європа чи чого хоче Європа [14]. Для мобільних студентів все виглядає інакше. Вони чітко усвідомлюють куль-турну різноманітність, у них сформована потреба включення «соціального досвіду» вимірювання в існуючі теоретичні основи політичних та куль-турних вимірів європейської ідентичності, що необов'язково пов'язана з ЄС як політичною кон-струкцією.

Конкуренція між університетами відбувається явно не на рівних умовах. Управління з погляду автономії університету, під чіткою відповідаль-ністю за результати та фінансування на одного студента, значно відрізняється. Результати дослі-джень тісно пов'язані як із фінансуванням, так і з управлінням. Емпіричні дослідження показують, що один відсоток додаткового фінансування при-зводить (зазвичай) до 3% покращення положення у рейтингу університетів.

Незважаючи на те, що в Європі традиційно існує більш егалітарний підхід до вищої освіти, ніж на американському континенті, останніми роками спостерігається більша готовність урядів у Європі сприяти різнорівневій диференціації наці-ональних систем, що стосуються таких аспектів, як інституційні місії, розподіл коштів або рамки регулювання. Отже, справа егалітарного підходу до європейської вищої освіти послаблюється, і нинішня ситуація свідчить, що ця тенденція буде і надалі посилюватися.

Висновки. Незважаючи на існуючі негаразди у розвитку ЄС, є значні потенційні можливості посилення роботи щодо формування європейської ідентичності. Вони обумовлені об'єктивними процесами глобалізації, поступовим становлен-ням єдиного європейського освітнього простору, посиленням академічної мобільності студентів, прогресом у ствердженні спільної мови на євро-пейському континенті. До цього слід також додати уніфікацію медіапростору і зміцнення політичних інститутів ЄС.

Список літератури

1. Prutsch M.J. Research for CULT Committee - European Identity. Policy Department for Structural and Cohesion Policies, European Parliament. Strasburg, April 2017. 45 p.

2. Tonkiss K. Constitutional patriotism, migration and the post-national dilemma. Citizenship Studies. 2013. № 17 (3-4). P. 491-504.

3. Lacroix J. For a European Constitutional Patriotism. Political Studies. 2002. Vol. 50 (5). P. 944-958.

4. Yack B. The Myth of the Civic Nation. Critical Review. 1996. Vol. 10 (2). P. 193-211.

5. European Identity: A Historical Reader. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2013. 328 p.

6. Crum B. Learning from the EU Constitutional Treaty: Democratic Constitutionalization beyond the Nation-State. London: Routledge, 2012. 224 p.

7. Pels D. A Heart for Europe; the Case for Europatriotism. Bristol: Good works publishing cooperative, 2016.158 p.

8. Public Opinion Analysis - Standard Eurobarometer 83. Spring 2015. URL: http://ec.europa.eu/ commfrontoffice/publicopinion/archives/eb/eb83/eb83_first_en.pdf.

9. Marques S., Silva P., Silva M. European Identity - Supranational Citizenship. JANUS.NET, e-journal of International Relations. 2011. Vol. 2. № 1. P. 14-26.

10. European Comission. Promoting social inclusion and shared values through formal and non-formal learning, 2017. URL: https://ec.europa.eu/education/sites/education/files/2017socialinclusionstrategy_en.pdf.

11. Ritzen J., Haas J., Neeleman A., Teixeira P. European Identity and the Learning Union. IZA Policy Paper. №.121. Bonn, December 2016. 25 p.

12. Brodin J. Education for Global Competencies. Journal of Studies in International Education. 2010. Vol. 14 (5). P. 569-584.

13. OECD Reviews of Vocational Education and Training. Skills Beyond School. URL: https://www.oecd.org/ edu/skills-beyond-school/Skills-Beyond-School-Synthesis-Report.pdf.

14. Fernandez O. Towards European Citizenship through Higher Education? European Journal of Education. 2005. Vol. 40. № 1. P. 60-68.

15. Marconi G., Ritzen J. Determinants of international university rankings scores. Applied Economics. December 2015. Vol. 47 (57). P. 6211-6227.

Размещено на Allbest.ru