Міжнародні економічні відносини

виходить із передумови повної зайнятості, тобто, робітники однієї галузі одразу можуть знайти собі роботу в іншій більш продуктивній. Іншими словами, робиться припущення про постійні витрати, і таким чином, ігнорується закон зростаючих витрат;

не дозволяє пояснити торгівлю між приблизно однаковими за економічним розвитком країнами, жодна з яких не має відносної переваги перед іншою.

4.4 Теорія розміру країни

Суть теорії розміру країни: через те, що країни з більшою територією зазвичай мають більш різноманітні кліматичні умови та природні ресурси, вони у загальному ближче до економічної самодостатності, ніж малі за розміром країни. Основні складові теорії:

великі країни порівняно з малими експортують меншу частку виробленої продукції та імпортують меншу частку товарів;

великі країни, на відміну від малих, мають більш різноманітні ресурси;

великі країни порівняно з малими мають більш високі транспортні витрати у міжнародній торгівлі;

великі країни, на відміну від малих, зазвичай можуть здійснювати великосерійне виробництво.

4.5 Теорія співвідношення факторів виробництва

У середині 20-х років шведські економісти-неокласики Елі Хекшер та Бертіл Олін розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка пізніше отримала назву теорії Хекшера-Оліна.

Зміст теорії Хекшера-Оліна полягає, за словами Оліна, у наступному: “Товари, які потребують для свого виробництва значних затрат (надлишкових факторів виробництва) та невеликих затрат (дефіцитних факторів), експортуються в обмін на товари, які продукуються з використанням факторів у оберненій пропорції. Так, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортують дефіцитні фактори виробництва”. Або, інакше: країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю та рештою факторів у неї вище, ніж у решти світу.

Продукт вважається трудомістким, якщо частка затрат на робочу силу у його вартості вище, ніж у вартості інших продуктів.

4.6 Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

У 1948 році американський економіст Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва, яка отримала назву теореми Хекшера-Оліна-Самуельсона міжнародна торгівля призводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у торгуючих країнах.

Гомогенний капітал це капітал, який має однакову продуктивність та ризикованість; гомогенна праця це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенна земля це земля з однаковою родючістю, станом грунтів тощо. Основні висновки теорії:

згідно теорії Хекшера-Оліна у країнах спостерігається тенденція експортувати товари, для продукування яких використовуються надлишкові фактори виробництва та, навпаки, імпортувати товари, для виробництва яких необхідні відносно рідкісні фактори;

згідно теорії Хекшера-Оліна-Самуельсона у міжнародній торгівлі, за відповідних умов, простежується тенденція до вирівнювання “факторних цін”;

теорія факторів виробництва пояснює виробництво товарів як результат використання первісних елементів факторів виробництва. Класична економічна теорія виділяє три основних фактори: працю, землю та капітал;

експорт товарів може бути замінений переміщенням факторів виробництва;

під ціною фактора розуміється винагорода, яку отримує власник фактора за його використання. Для праці це заробітна плата, для капіталу процентна ставка, для землі рента.

4.7 “Парадокс Леонтьєва”

Парадокс Леонтьєва теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера-Оліна не підтверджується на практиці: трудонасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені трудомістку.

Парадокс Леонтьєва не дає відповіді на численні запитання, а багато інших тестів, враховуючи кваліфікаційний склад робочої сили та інші фактори, охоплюючи великі групи країн, підтвердили справедливість теорії Хекшера-Оліна. Даний парадокс застерігає від прямолінійного використання теорії Хекшера-Оліна у практиці міжнародної торгівлі. Разом з тим, теорія Хекшера-Оліна разом з доданими пізніше уточненнями залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на розподіл та перерозподіл доходів.

4.8 Теорія життєвого циклу товару

Основні постулати даної теорії полягають в наступному:

теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що багато нових виробів спочатку будуть вироблятися у країнах, де ці товари були вивчені та розроблені. Це майже завжди промисловорозвинуті країни, причому на США останнім часом припадала значна частка, хоча Японія та Німеччина змогли перегнати США, спеціалізуючись на певних видах продукції;

протягом життєвого циклу товару, який складається із чотирьох етапів (впровадження, зростання, зрілість та занепад), виробництво прямує до більшої капіталомісткості та переміщується до інших країн;

теорія не поширюється на деякі групи товарів та майже на всі вироби транснаціональних корпорацій;

теорія міжнародного життєвого циклу продукту лише стверджує, що коли та якщо наукові дослідження та розробки перестають бути вирішальним фактором порівняльної переваги, виробництво переміститься у країни, які мають порівняльну перевагу по інших елементах затрат, наприклад, некваліфікованої праці.



4.9 Теорія подібності країн або теорія перехресного попиту

Основні постулати теорії:

згідно теорії подібності країн, значна частка обсягу міжнародної торгівлі у наш час припадає на торгівлю виробами між промисловорозвинутими країнами, тому що у них є подібні сегменти ринку;

теорія подібності країн пояснює міжнародну торгівлю не з боку пропозиції товарів, а з боку попиту на них;

торгівля між двома країнами буде здійснюватись тими товарами, якість яких приблизно однакова;

чим більше людей у торгуючих країнах мають однакові доходи, тим вищий рівень торгівлі.

4.10 Теорія конкурентних переваг М.Портера

Згідно цієї теорії відповідь на запитання: “Чому країна добивається міжнародного успіху у тій чи іншій галузі?” полягає у чотирьох властивостях країни, які носять загальний характер та формують середовище, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти утворенню конкурентної переваги, а може і перешкоджати цьому.

Основні постулати даної теорії:

чотирма головними параметрами (детермінантами) конкурентної переваги країни є такі фактори і умови: умови попиту, споріднені та обслуговуючі галузі, стратегія фірми та конкуренція;

теорія конкурентних переваг показує взаємодію чотирьох детермінантів, об'єднаних у національний “ромб”, від яких залежить конкурентоспроможність країни на світових ринках;

детермінанти кожна окремо і усі разом сприяють досягненню національного успіху або гальмують його;

детермінанти національної конкурентоспроможності представляють собою комплексну систему, яка перебуває у стані розвитку. Детермінанти постійно впливають одна на одну;

підтримка конкурентоспроможності у галузі на високому рівні є результатом “самопідсилюючої” взаємодії переваг відразу у декількох сферах, що визначає середовище, яке іноземним конкурентам важко відтворити.

ТЕМА 5. МІЖНАРОДНИЙ РУХ КАПІТАЛУ

5.1 Міжнародна міграція капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхня кінцева роль буває різною. Мета залучення іноземного капіталу визначається тими пріоритетами, які визначені програмами економічного розвитку країни.

В основі його міжнародної міграції лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому, основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

неспівпадання попиту на капітал з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

різницю у витратах виробництва в різних країнах за рахунок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати та ін.;

інтернаціоналізацію виробництва;

зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення постачання сировиною своїх підприємств;

різницю в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення потреб своїх країн;

бажання обійти тарифні і нетарифні бар'єри, які є при звичайному комерційному експорті;

захист грошей від інфляції;

технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Основними цілями вивозу капіталу є:

одержання прибутку;

одержання відсотків за наданий капітал в грошовій формі;

забезпечення довготермінових політичних та економічних інтересів власників капіталу;

встановлення контролю за діяльністю імпортерів капіталу.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) і недержавні (приватні).

Державний капітал це засоби з державного бюджету, які направляються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарів чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал це засоби приватних фірм чи організацій, які направляються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому випадку уряд має право його регулювати і контролювати.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький капітал;

б) позичковий капітал.

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є :

а) вивезення підприємницького капіталу;

б) вивезення позичкового капіталу.

Підприємницький капітал це засоби, які вкладаються у виробництво з метою отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

5.2 Міжнародні інвестиції

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств, розрізняють прямі і портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням, інвестиції це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність з метою отримання доходу. За економічним визначенням, інвестиції це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та пов'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої країни.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, який забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

До прямих іноземних інвестицій відносяться як першорядне придбання інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений капітал. Прямі інвестиції включають (поділ прийнято МВФ, ОЕСР та в системі національних рахунків ООН):

вкладення компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і доля акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

реінвестування прибутку;

внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами за яких інвестор отримує значний вплив на рішення, які приймає підприємство.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу у цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

акціонерні цінні папери;

боргові цінні папери: облігації, прості векселі, боргові розписки інструменти грошового ринку казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи опціони, варранти, ф'ючерси, свопи тощо.

Портфельні інвестиції більш характерні для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позичковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк з метою отримання відсотків.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн. Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони містять в собі більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позичковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. В той же час кредити можуть видаватись і під конкретні цілі чи програми.

Експорт позичкового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту.



5.3 Міжнародний кредит

Міжнародний кредит (МК) - позика в грошовій або товарній формі, яка надається кредитором з однієї країни позичальнику з іншої, на визначених умовах.

Ціль МК - одержати максимальний дохід у вигляді відсотків. Принципи МК - визначений термін дії, поверненість, платність, гарантованість (види гарантій - матеріальні, державні). Форми надання - товарний та валютний.

За характером забезпечення МК є забезпечені, які надаються під заставу товарно-матеріальних цінностей і комерційних документів та бланкові (без забезпечення).

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х роках ХХ ст. єдиного ринку позичкових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основу його складають національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позичкового капіталу між країнами.

Міжнародний фінансовий ринок це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал. Його основна ціль - акумуляція та перерозподіл фінансових ресурсів за допомогою посередників

За своєю структурою світовий фінансовий ринок представляє собою сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позичальниками. Через ці організації здійснюється рух позичкового капіталу. До них відносяться транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних (державних органів, приватних фірм, страхових кампаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим організаціям ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.

Ринок позичкових капіталів складають світовий грошовий ринок та світовий ринок капіталів.

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські і комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками між собою, переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів 1,3 і 6 місяців, а граничні від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Позики на світовому грошовому ринку короткострокові і призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.

Ринок капіталів охоплює середньоі довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньоі довгострокових) і ринок середньоі довгострокових банківських кредитів.

Основна частка міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Майні. З'явились фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій в світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від другого, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Країни для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки використовують різні методи, серед яких:

позичкові стимули встановлення прямих позичкових пільг або зниження податку та ін.;

фінансові методи надання кредитів, субсидій, позик;

нефінансові методи надання інформаційної допомоги, допомоги в управлінні, створення спеціальних економічних зон та ін.;

Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні корпорації (ТНК) та транснаціональні банки (ТНБ).



ТЕМА 6. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ПОСЛУГАМИ

6.1 Поняття та структура міжнародних послуг

Світовий ринок послуг це система міжнародних відносин обміну, які існують на основі міжнародного поділу праці та інших форм міжнародних економічних відносин, де основним товарним об'єктом виступають різноманітні види послуг.

Послуга це продукт праці, створений в результаті угоди про купівлю-продаж, якому притаманні властивості товару, але у якого відсутня уречевлена форма.

Особливості міжнародної торгівлі послугами:

більшість видів послуг базується на прямих контактах між їхніми виробниками і споживачами, оскільки послуги, на відміну від речових товарів, виробляються, в основному, одночасно і не підлягають зберіганню. Це відособлює міжнародну торгівлю послугами від торгівлі речовими товарами, у якій багато операцій здійснюється на основі торговельного посередництва і можливості зберігати товари;

міжнародна торгівля послугами вимагає більшої присутності за кордоном безпосередніх виробників послуг або ж присутності іноземних споживачів у країні виробництва послуг;

світовий ринок послуг тісно пов'язаний із світовим товарним ринком і все сильніше й сильніше впливає на його розвиток. Успіх товару на зовнішньому ринку в багатьох випадках залежить від якості й кількості послуг, які залучаються для його виробництва, продажу та реалізації, а часто і для післяпродажного обслуговування;

сфера послуг більше захищена державою від іноземної конкуренції, ніж сфера матеріального виробництва, оскільки більшість закладів з виробництва послуг знаходяться у власності держави і/або під її контролем. Звідси й багато бюрократичних та іншого роду перепон на шляху розвитку міжнародної торгівлі послугами з боку держав та їхніх органів;

не всі види послуг, на відміну від речових товарів, широко залучені у міжнародний господарський оборот (наприклад, комунальні й більшість побутових послуг).

Що стосується структури світового ринку послуг, то її розглядають по-різному. У Міжнародному валютному фонді, наприклад, усі послуги зводять до чотирьох груп:

фрахт;

решта транспортних послуг;

туризм;

інші послуги.

За іншим, більш детальним підходом, структуру послуг можна подати по-іншому:

фінансові послуги, до яких відносять: міжнародний лізинг, міжнародний факторинг, міжнародний франчайзинг, міжнародний форфейтинг;

міжнародний туризм;

міжнародний ринок професійних послуг;

міжнародний консалтинг;

інші послуги.

6.2 Характеристика видів міжнародних послуг

Міжнародний лізинг це складна фінансова операція, при якій спеціальна лізингова фірма (орендодавець) у відповідності з домовленістю з офіційним орендарем купує у виробника відповідне устаткування, обладнання, машини, і передає їх на визначений час за встановлену плату орендарю.

Структура міжнародного лізингу складна і багатопланова. За терміном дії оренди міжнародний лізинг ділиться на :

рентинг короткострокова оренда на термін від однієї години до одного місяця;

хайринг середньострокова оренда терміном від одного місяця до одного року;

лізинг довгострокова оренда (терміном більше, ніж на рік).

За окупністю:

фінансовий лізинг при якому лізингова компанія старається повернути авансований капітал з певним прибутком, а тому період оренди відповідає строку економічного життя об'єкта лізингу;

оперативний лізинг це свого роду прокат, при якому об'єкт лізингу здається на термін, що становить тільки частину терміну його економічного життя.

За суттю експортно-імпортних операцій:

експортний лізинг;

імпортний лізинг ;

транзитний лізинг.

За формою надання оренди:

звичайний трьохсуб'єктний лізинг, при якому лізингова компанія купує об'єкт лізингу у фірми-виробника і віддає в оренду фірмі-орендарю;

зворотній лізинг це лізинг, при якому фірма-власник продає лізинговій компанії обладнання і бере його в оренду в тої ж компанії, якій його продала;

лізинг постачальника передбачає ситуацію, при якій виробник здає в оренду власний товар (машини чи обладнання) ;

розподільчий лізинг це лізинг, який передбачає декількох орендарів, тобто лізингова компанія розподіляє об'єкт лізингу на двох і більше орендарів.

Загальна цінність міжнародного лізингу полягає в тому, що в такий спосіб споживачеві полегшується доступ до високих технологій, вдається оперативно заміняти старе обладнання на нове прогресивніше, направляти зекономлені кошти на інші цілі, що в кінцевому результаті призводить до оптимального розвитку світової економіки.

Міжнародний факторинг це вид міжнародних послуг у сфері міжнародного фінансування, при якому постачальник товарів віддає короткотермінові вимоги за товарними угодами факторинговій компанії (фактор-фірмі, фактору) з метою негайного отримання більшої частини платежу (як правило, 70-90% платежу за 2-3 дні), гарантії повного погашення заборгованості, зниження витрат при проведенні розрахунків.

Іншими словами, суть міжнародного факторингу зводиться до того, що фактор-фірма погоджується звільнити експортера від фінансового тягаря експортної угоди, особливо від очікування платежу від закордонних покупців, для того, щоб експортер зміг зосередитися на своїй безпосередній діяльності: виробництво, продаж і маркетинг товарів.

Міжнародний факторинг:

спрощує отримання експортером грошей під час ділових операцій, що прискорює процес кругообігу його капіталу;

захищає експортера від ризику неплатежу;

дозволяє зменшити витрати на заробітну плату та інші операції, пов'язані з трудомісткою роботою щодо перевірки платоспроможності своїх клієнтів і проведення бухгалтерського обліку по відношенню до своїх вимог, оскільки ці проблеми перебирає на себе фактор-фірма;

сприяє посиленню дисципліни погашення боргів, так як факторинговій компанії легше заставити покупця заплатити вчасно, адже більшість факторингових компаній функціонують у царині банківської системи, з якою жодна фірма-споживач не захоче конфліктувати шляхом порушення термінів платежу, щоб не зіпсувати своє реноме;

дозволяє уникнути валютних ризиків;

дозволяє експортеру уникнути позики грошей для продовження власного виробництва.

Міжнародний факторинг поділяють на:

прямий факторинг, котрий передбачає наявність трьох суб'єктів: виробника, факторингової компанії з експорту і покупця товару , котрий одночасно є ще й боржником (позичальником), і при цьому перші два суб'єкти знаходяться, як правило, на території однієї країни, а покупець на території іншої;

непрямий (опосередкований) факторинг, за яким уже передбачено чотири головні діючі особи: виробник, фактор з експорту, фактор з імпорту і покупець.

Міжнародний форфейтинг є таким видом діяльності у сфері міжнародного фінансування, при якому експортер продає форфейтеру (форфейтинговій компанії) без права регресу боргове зобов'язання іноземного покупця, яке виступає у формі комерційного переказного або простого векселя з авалем. Аваль це письмова фінансова запорука, тобто це форма гарантії банку, фірми або іншого закладу, яка сприяє підвищенню довіри до фінансових можливостей володаря обігового кредитно-грошового документу, на якому зазначена така зопорука.

Отже, суть міжнародного форфейтингу полягає в тому, що зобов'язання імпортера боржника, термін виконання якого ще не настав, може бути експортером-кредитором перетворене у валютне надходження шляхом продажу цього зобов'язання форфейтеру, котрий погоджується його купити на беззворотній основі тільки при умові наявності гарантії з боку якоїсь відомої фінансової установи у країні імпортера.

Міжнародний форфейтинг:

покращує становище експортера з ліквідністю, так як він отримує гроші, на які мав би ще довго не розраховувати;

зменшує для експортера валютний ризик;

зменшує для експортера і ризик неплатежу, а тому не потрібно витрачати кошти на страхування експортного кредиту для свого захисту;

не існує ризику зміни процентних ставок, так як облікова ставка відома.

Отримані й зекономлені гроші, що з'явилися в експортера, можуть піти на реконструкцію та розширення виробництва, на інші цілі. Від угоди про форфейтинг виграє форфейтер, оскільки він отримує прибуток від своєї спеціалізованої діяльності, хоч при цьому він до певної міри ризикує.

Плата за послугу здійснюється частково експортером, частково покупцем і повинна покривати:

вартість виплачених форфейтером грошей при купівлі векселів;

витрати на страхування від зміни процентних ставок, від комерційного та політичного ризиків;

вартість страхування від зміни валютних курсів;

запланований прибуток форфейтера.

Надзвичайно ефективним міжнародний форфейтинг є при експорті засобів виробництва, коли договір купівлі-продажу може передбачати сплату купівельної ціни частинами протягом 2-5 років.

Слід зазначити, що існують ще й вторинні угоди про форфейтинг, тобто форфейтер може перепродати обігові документи, які він купив під час угоди про форфейтинг.

Міжнародний франчайзинг це система міжнародних відносин, що виникають з приводу надання дозволу відомою великою фірмою однієї країни бізнесмену чи фірмі (як правило, малому підприємству) іншої країни на використання її торгової марки або на експлуатацію її готового підрозділу. При цьому фірма, котра віддає право на користування своїм підрозділом або іменем, називається франчайзером, а мале підприємство чи бізнесмен, що придбав дозвіл на таке користування, має назву франчайзі. І нарешті сам дозвіл, що виступає об'єктом купівлі-продажу, зветься франчайзою (або франшизою).

Відповідно з міжнародною франчайзинговою угодою франчайзер зобов'язується надавати франчайзі допомогу у підготовці персоналу, з організаційних питань, реклами, у постачанні (пошук постачальників й отримання від них сировини за пільговими цінами) тощо. Франчайзі за ці послуги вносить одноразову плату при організації бізнесу і здійснює періодичні платежі, а також зобов'язується вкласти в цю компанію частину свого капіталу й надавати послуги в області маркетингу та менеджменту.

Позитивне в цій угоді для франчейзера:

продаж франчайзи приносить додаткові грошові кошти, які можна використати для розширення виробництва, реконструкції його тощо;

періодичні надходження забезпечують подальше зростання виробництва без зовнішніх позик;

мінімальний ризик для перевірки якогось почину на практиці.

Негативне для франчейзера:

втрата безпосереднього контролю над підрозділом;

необхідно виконувати певні зобов'язання перед франчайзі, а це деякі витрати і, головне, додаткові організаційні витрати часу;

немає повної гарантії ефективної роботи (діяльності) франчайзного підрозділу через відсутність безпосереднього контролю з боку франчайзера.

Позитивне для франчайзі:

порівняно меншим є початковий капітал для створення бізнесу;

економія на створенні іміджу фірми для її визнання;

батьківська фірма зобов'язується й надалі покривати витрати на рекламу;

економія витрат на дослідженнях і розробках, які також входять в обов'язки головної фірми;

економія часу на підборі кадрів, плануванні ринку, в чому також допомагає франчайзер;

досить часто франчайзер бере на себе ще й забезпечення необхідними матеріалами й устаткуванням.

Негативне для франчайзі:

щомісячні відрахування з продаж;

певна залежність від франчайзера, яка інколи сковує підприємницьку ініціативу.

Міжнародний консалтинг це вид міжнародної діяльності, яку здійснюють спеціалізовані фірми одних країн у вигляді надання порад державам, виробникам, продавцям і покупцям інших країн з широкого кола питань економічної діяльності, а також яку здійснюють спеціалізовані фірми однієї країни у вигляді порад з питань зовнішньоекономічної діяльності фірмам з цієї ж країни. Іншими словами, міжнародний консалтинг є такою системою послуг міжнародного рівня, при якій спеціалізовані фірми проводять аналіз, дослідження і видають рекомендації стосовно об'єкта консультацій, отримуючи за це певну винагороду.

Досить часто консалтингові послуги проводяться паралельно чи разом з наданням інших видів послуг, а тому суто консультаційних фірм у світі не так уже й багато, ніж таких, котрі спеціалізуються на наданні змішаних видів послуг. Консалтингові послуги надають і фірми, що спеціалізуються на далеко непослугових видах діяльності. Досить відомі гіганти нафтового, автомобільного та електронного бізнесу створюють свої філії, дочірні компанії, які спеціалізуються в консалтинговому бізнесі.

Основні споживачі консалтингових послуг на світовому ринку:

державні організації й розподільчо-постачальні структури;

торгові фірми;

банківські структури;

страхові компанії;

фірми виробничого профілю.

Консалтинг передбачає також організацію й проведення консультантом навчання та професійної підготовки спеціалістів замовника, що надзвичайно підсилює практичне застосування порад консультанта, тобто підвищує ефективність використання тих порад. Попередня оцінка консультативних послуг, як правило, здійснюється саме з урахуванням професійної цінності та досвіду практичної діяльності, а також із врахуванням економічного ефекту, що передбачається отримати від втілення поради.

Світовий ринок професійних послуг це відносини, які виникають з приводу надання спеціалізованими за певними професіями фірмами (чи підрозділами великих фірм) одних країн профільних послуг фірмам інших країн.

Перелік основних професійних послуг, за якими спеціалізуються фірми:

архітектурні послуги;

інженерно-будівні послуги фахівців;

послуги з аналізу фінансової діяльності;

бухгалтерські послуги та послуги з рахівництва;

юридичні послуги (особливо з міжнародних питань);

послуги з дизайну та іншого оформлення;

маркетингові послуги;

інші професійні послуги.

Значення ринку професійних послуг для розвитку світової економіки:

відособлення й розвиток професійних послуг оптимізує процеси, що відбуваються у світовому господарстві;

підвищується професіоналізм при наданні таких послуг, а, відповідно, й покращується якість самих послуг, ефективнішим є результат на практиці;

як і всяка спеціалізація, спеціалізація на професійних послугах призводить до економії часу в масштабах світового господарства і, зокрема, в господарствах, які користуються такими послугами;

в результаті використання (споживання) професійних послуг фірми економлять на витратах коштів, які би пішли на створення своїх власних підрозділів, котрі би займалися тими чи іншими питаннями, що вирішуються;

за допомогою використання послуг професіоналів фірмам легше освоювати світовий ринок.

Міжнародний туризм багатопланова система послугових заходів, що направлені на задоволення потреб осіб, котрі є представниками одних країн і знаходяться з короткотерміновими візитами в інших країнах.

Основні види міжнародного туризму:

рекреаційний туризм це туризм, метою якого є проведення екскурсій, відпочинок, лікування, заняття спортом, відвідування спортивних змагань. Рекреаційний туризм є наймасовішим серед інших видів міжнародного туризму (його частка складає понад 70% усіх міжнародних туристичних поїздок).

науковий туризм це туризм, метою якого є відвідування наукових конгресів, симпозіумів та інших подібних зібрань та зустрічей. Нерідко даний вид туризму супроводжується екскурсіями по країні перебування, що частково пересікається з рекреаційним туризмом.

діловий туризм це туризм, метою якого є налагодження та підтримання ділових стосунків: підготовка й укладання угод, відвідування міжнародних ярмарків і виставок, наради ділового характеру.

Страхові послуги на світовому ринку. Страхування це особлива форма економічних відносин, що мають послуговий характер, і виникають в результаті стихійних і випадкових дій природи та людини. Основною організаційною формою проведення страхових операцій є акціонерні компанії:

публічні страхові компанії, акції котрих котуються на біржі й вільно продаються та купуються;

приватні страхові акціонерні компанії, акції яких належать певному колу осіб і можуть передаватись (перепродуватись) акціонерам компанії або іншим особам тільки з дозволу Правління з врахуванням благонадійності особи, що купує акції;

державні страхові компанії, акції котрих повністю або частково належать державі, тобто держава володіє контрольним пакетом.

Міжнародні транспортні відносини. Визначити міжнародні транспортні відносини можна як форму міжнародних економічних відносин, які виникають між суб'єктами світового господарства з приводу переміщення (перевезення) вантажів і людей з одних країн в інші. Особливості транспортної продукції:

немає речового вигляду,

має вартість (на її виготовлення витрачається праця, енергія, матеріальні засоби) і споживну вартість (є корисною для споживачів);

споживається у вигляді імпорту (адже платить за транспортні послуги імпортер), а тому для країни учасника транспортних засобів є експортною продукцією.

Прийнято розрізняти транспорт: водний, сухопутний і повітряний. Водний, у свою чергу, поділяється на морський і річковий, сухопутний на залізничний, автомобільний і трубопровідний. Є декілька факторів, що впливають на вибір виду транспорту для перевезення вантажів чи людей. Ось основні з них:

вид вантажу;

відстань і маршрут перевезення;

фактор часу;

вартість перевезення.

Товар проходить складний шлях від експортера до імпортера і досить часто його перевозять не одним видом транспорту. Під час такого перевезення виникають різноманітні відносини між різними суб'єктами. Окрім експортера та імпортера тут і перевізники, і експедитори, і стивідори, і докери, і багато інших. Тобто міжнародні транспортні відносини представляють собою досить самостійну систему різноманітних відносин, в основному, економічного характеру.

Якщо у перевезеннях бере участь один з видів транспорту, то це називається прямим одновидовим міжнародним сполученням. Якщо два і більше, то комбінованим (змішаним) міжнародним сполученням.

Для більш чіткого розуміння функцій деяких суб'єктів варто знайти їм визначення. Отже, перевізник це довільна особа, котра укладає контракт (або від імені якої складається контракт) на перевезення товарів тим чи іншим шляхом. Експедитор це посередник, який організовує від імені експортера перевезення вантажів перевізниками, а також їх супроводжує. Експедиторів ще називають фрахтовими агентами, комісіонерами, брокерами. Стивідори це оператори вантажних терміналів у морських та річкових портах, в аеропортах, на залізничних та автомобільних станціях. За час міжнародного перевезення товари по декілька разів переходять від перевізників до стивідорів і навпаки, а це означає, що по декілька разів міняються суб'єкти, що відповідають за вантаж.

ТЕМА 7. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

7.1 Суть та характеристика мiжнародної трудової мiграцiї

Явище міграції є досить давнє і існує в двох напрямках: міграція населення і міграція трудових ресурсів.

Міграція населення - це переміщення людей (сімей) у територіальному просторі з метою пошуку нового місця проживання. Міграція трудових ресурсів це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи. Це явище спричинене факторами економічного та неекономічного характеру.

Сучасні МЕВ нерозривно пов'язані з такими поняттями як міграція, імміграція, еміграція, рееміграція населення.

Під цими поняттями слід розуміти:

міграція (переселення, переміщення) це переміщення через кордон;

імміграція (вселяюся) це в'їзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

еміграція (виселення) це переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;

рееміграція це в'їзд іммігрантів з країни імміграції або це процес повернення емігрантів на батьківщину.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили набувала поширення в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям слід розуміти переміщення осіб найманої праці через кордони в пошуках роботи. Це є стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічну основу його складає відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємопов'язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці. Світовий ринок трудових ресурсів - це система взаємовідносин, що виникають з приводу постійного балансування попиту і пропозицій щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв'язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення трудових ресурсів по світу.

Пропозиція робочої сили на цьому ринку залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.

Міжнародна трудова міграція на сучасному етапі набула ряду особливостей, найсуттєвішими з яких є:

зростання масштабів міграції;

збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;

розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу;

формування нових центрів залучення робочої сили;

ріст нелегальної імміграції;

посилення “відпливу інтелекту”;

ротаційний характер міграції.

Розширення процесу міграції спричинило появу у країнах імміграції двох ринків праці для робітників громадян даної країни та для іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн. Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах з шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям. В більшості розвинутих країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для іммігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці, тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.

Основними постачальниками робочої сили на світовий ринок є слаборозвинуті в економічному відношенні країни. Відсутність роботи, зубожіння примушують населення цих країн мігрувати у пошуках роботи в більш розвинуті країни.

Причинами існування надлишкової робочої сили є:

різний рівень розвитку країн;

науково-технічний прогрес;

бум народжуваності в окремих країнах;

закриття добувних галузей;

зміни кон'юнктури світового ринку;

відсутня або невдала соціально-економічна політика держави.

Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться у постійному русі, переживає тенденційні зміни.

Основними тенденціями світового ринку трудових ресурсів є:

збільшення потреб у високоосвічених висококваліфікованих працівниках;

насиченість “білими комірцями” і зменшення бажаючих виконувати чорну роботу;

розвиток сфери послуг, який сприяє створенню нових робочих місць.

Неекономічні причини міграції робочої сили:

політичні;

релігійні;

національні;

расові;

сімейні.

Економічні причини виходять з різного рівня розвитку окремих країн. Робоча сила рухається з країн, де низький рівень життя, до країн з високим рівнем життя.

Найсуттєвішими факторами є:

безробіття;

вивіз капіталу;

функціонування ТНК тощо.

Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є процес “відпливу інтелекту” або “відтік розумів” (виїзд національної еліти в інші країни).

Під цим слід розуміти безповоротну або довготривалу еміграцію вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять свого кінцевого призначення;

бажання покращити своє матеріальне становище;

більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

національна та релігійна нетерпимість;

зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють розширенню масштабів еміграції.

Для міграції трудових ресурсів характерне поняття міграційний потік. Основу міграційних потоків складають робітники, у меншій мірі службовці.

Використання іноземної робочої сили в сучасних умовах є важливим елементом функціонування міжнародної економіки.

Виділяють напрямки міжнародної міграції робочої сили:

міграція з країн, що розвиваються, в розвинуті країни;

міграція всередині розвинутих країн;

міграція між країнами, що розвиваються;

міграція з країн колишнього соціалістичного табору;

міграція наукових робітників, кваліфікованих спеціалістів з промислово розвинутих країн в країни, що розвиваються;

міграція між країнами перехідного періоду.

Для промислово розвинутих країн іноземна робоча сила забезпечує цілий ряд галузей, інфраструктурних служб необхідними робітниками, без яких неможливий виробничий процес.

Міграція всередині розвинутих країн в більшій мірі пов'язана з неекономічними факторами .

Виділяють також легальну (організовану) та нелегальну трудову міграцію. Легальна міграція здійснюється як правило через спеціальні фірми згідно із законодавством. Самодіяльна (нелегальна) трудова міграція формується під впливом наступних причин:

відсутність чіткої міграційної політики;

юридична неосвіченість мігрантів;

суперечливий та складний характер процедури легалізації;

попередні таємні домовленості між мігрантами та наймачами.

Основними центрами притягування робочої сили є Північна Америка та Західна Європа (традиційні центри).

Є також нетрадиційні центри притягування робочої сили і нові (виникаючі) центри притягування робочої сили:

Близький Схід;

Латинська Америка;

Австралія;

Азіатсько-Тихоокеанський регіон;

Південна Африка.



7.2 Характеристика основних свiтових ринків та експортерів робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі утворились постійні ринки робочої сили.

Перший ринок традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються країною, яка притягує емігрантів. Але в міграційних потоках, які направляються в США і Канаду, знизилась частка мігрантів з Європи і зросла їх кількість із Латинської Америки та Азії (китайці, японці, індонезійці, філіппінці). Серед емігрантів, які направляються в США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів.

Другий ринок країни Західної та Північної Європи. Велику роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного потоку у високорозвинуті країни Німеччину, Англію, Францію, Австрію, Голландію складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Iспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусії, а також з Iндії, Пакистану, Афганістану, В'єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни в іншу.

Третій ринок район нафтодобувних країн Близького Сходу. Основними приймаючими країнами регіону є Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50%, а в Катарі 85%, ОАЕ 90%. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Iрак, Сірія, Йорданія, Палестина.

Четвертий ринок Латинська Америка. Iнтенсивними є міграційнi потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу.

Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Iзраїль, Південно-Африканська Республіка, Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Основні імпортери - Японія, Гонконг, Тайвань, а також робоча сила з В'єтнаму, Індії, Лаосу, Китаю.

7.3 Регулювання та наслідки міжнародної міграції трудових ресурсів

Існує два види важелів при регулюванні міжнародних міграційних процесів: адміністративно правові та економічні.

Економічні важелі:

легальне вербування іноземних робітників;

візові ставки;

регулювання заробітної плати мігрантів;

запровадження різних штрафних санкцій.

Адміністративно - правові:

встановлення міграційних квот;

діяльність національних міграційних служб;

встановлення правових норм міграції.

Практикується одно-, двоі багатостороннє регулювання міжнародних міграційних процесів. Воно здійснюється на національному рівні (сукупність заходів окремої держави із здійснення власної міграційної політики), міжнародному (система заходів регулювання міграції в різних регіонах світу) та інтеграційний (в рамках інтеграційного об'єднання).

На міжнародному рівні регулюванням міграції займаються міжнародна організація праці та міжнародна організація міграції. Найбільш дієвим є двостороннє співробітництво, так як пріоритети в цьому напрямку надаються міжнаціональним відносинам.

Міжнародна міграція на країни, які приймають робочу силу, має як позитивний (підвищення конкурентноздатності національної економіки; збільшення попиту на товари та послуги; економія коштів на освіту та кваліфікаційну підготовку; іноземні робітники служать амортизатором в разі кризи безробіття; як правило іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і на них не розповсюджується діяльність соціальних програм, крім того іммігранти покращують демографію розвинутих країн) так і негативний вплив (прояви дискримінації; додаткові проблеми, пов'язані із соціальним захистом мігрантів; відтік національної валюти; втрата спеціалістів в разі репатріації (повернення до дому).

Перевагами для країн, які експортують робочу силу є:

суттєві надходження конвертованої валюти в країну;

зменшення тиску надлишків робочої сили;

підвищення кваліфікації робочої сили.

Негативними наслідками для країни експортера трудових ресурсів є:

відтік розуму;

додаткові витрати на освіту;

поглиблення спаду темпів економічного росту.



ТЕМА 8. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

8.1 Суть та структура світової валютної системи (МВС)

Валютна система (ВС) це форма організації і регулювання валютних відносин, закріплених національним законодавством і міжнародними угодами. В основі світової валютної системи (СВС) лежить розвиток міжнародних валютних відносин (МВВ).

Міжнародні валютні відносини (МВВ) це відносини між суб'єктами світового господарства, пов'язані з використанням валюти в їхній фінансово-господарській діяльності.

Існує три рівні ВС, що діє у світовому співтоваристві:

національний (НВС);

регіональний (РВС);

світовий (СВС).

Національна валютна система складова частина даної системи країни, що закріплена національним законодавством з врахуванням норм міжнародного права.

Основні функції НВС:

формування механізмів взаємодії національних і світових грошей (засіб їхньої конвертованості, котування, регулювання валютних курсів);

формування і використання міжнародної ліквідності (ліквідні це кошти, цінні папери, що можуть використовуватися для погашення боргових зобов'язань);

формування золотого-валютного запасу країни;

формування кредитних ресурсів.

Органами НВС є:

банківські і кредитно-фінансові установи;

біржа;

спеціальні органи валютного контролю;

приватні комерційні інститути.

Регіональна валютна система це договірно-правова форма організації валютних відносини між групою країн (наприклад Європейська ВС почала діяти в 1979 р.).

Основні функції РВС (на прикладі Європейської ВС):

формування і використання міжнародної грошової одиниці - ЕКЮ (на даний час євро);

розробка і закріплення заходів для регулювання валютних відносин в інтеграційному об'єднанні;

підтримка взаємозв'язків НВС і СВС;

узгодження режиму регулювання валютних курсів.

Основні органи РВС:

міжнародні валютні фонди;

міжнародні кредитно-розрахункові організації (Європейський банк реконструкції і розвитку).

Світова валютна система це форма організації МВВ, що закріплюється міждержавними угодами.

Основні функції СВС:

формування міжнародних ліквідних ресурсів (золото і платіжні засоби);

забезпечення дії механізму регулювання валютних курсів;

забезпечення функціонування валютних ринків і ринків золота;

розвиток міжнародного кредитування і міжнародних розрахунків.

Основні органи СВС:

міжнародні валютні організації (наприклад, МВФ);

міжнародні банківські заснування (наприклад, МБРР).

Валюта це грошові знаки іноземних держав і міжнародні (регіональні) грошові розрахункові одиниці.

Вільно конвертована валюта (ВКВ) валюта, що вільно й у необмеженій кількості обмінюється на інші іноземні валюти. В даний час національна валюта 132 країн світу є ВКВ.

Частково конвертована валюта (ЧКВ) національна валюта країн, де застосовуються валютні обмеження для визначених тримачів валюти та з окремих видів обмінних операцій. Застосування ЧКВ є характерним для більшості держав, що розвиваються.

Замкнута (неконвертована) валюта національна валюта, що функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти.

Резервна валюта це найбільше стабільна ВКВ, у якій здійснюються міжнародні розрахунки і кредити, а також національні кредитно-грошові засоби провідних країн світової торгівлі.

Види резервної валюти:

долар США;

євро;

японська єна;

англійський фунт стерлінгів;

швейцарський франк.

Види конвертованості, тобто оборотності на інші грошові знаки:

внутрішня оборотність валюти для всіх резидентів і нерезидентів;

зовнішня оборотність валют тільки для іноземних юридичних і фізичних осіб (нерезидентів).