Котирування валют. Міжнародні розрахунки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейський університет

Кафедра економіки та менеджменту

Контрольна робота

Міжнародні фінанси

Виконав:

Монченко А.В.

Перевірив:

Черненко Т.М.

Київ 2015

Зміст

1. Метод прямого та оберненого котирування валют

2. Передумови та форми вивезення та розміщення капіталу

3. Використання страхування та гарантій при проведенні міжнародних розрахунків

4. Задача

Список використаних джерел

1. Метод прямого та оберненого котирування валют

На міжбанківському ринку або на валютній біржі операції з купівлі-продажу іноземної валюти здійснюються шляхом котирування валют. Котирування - це офіційно встановлений центральним банком ринковий курс (ціни) національної валюти до відповідних іноземних валют на день проведення операцій. Інакше кажучи, котирування валют - це встановлення ринкового курсу дня. При продажу і купівлі національної валюти банки диференціюють рівні курсів: “курс продавця” встановлюється вищим від курсу “покупця”. Повна котировка включає курс покупця і продавця, у відповідності з якими банк купить або продасть іноземну валюту на національну. Курс купівлі при цьому розраховується, виходячи з рівня офіційного курсу проданої валюти та курсу, згідно з яким здійснена угода купівлі-продажу, за формулою:

КК = ОК : (ОК : КП),

Де, КК - курс купівлі;

ОК - офіційний курс;

КП - курс продажу за домовленістю.

Різниця між курсами покупця і продавця - “маржа” - джерело доходу, за рахунок якого покриваються витрати і забезпечується банком прибуток від валютних операцій. Крім цього, оскільки валютні операції пов'язані з певним ризиком, маржа в деякій мірі служить для страхування валютного ризику. Існують два методи котировки іноземної валюти до національної - пряма і непряма. Більшість країн викоритсовує пряму котировку. При прямій котировці вартість одиниці чи 100 одиниць іноземної валюти виражена в національній грошовій одиниці. При непрямій котировці за одиницю прийнята національна валюта, курс якої виражений у певній кількості іноземної валюти. Непряма котировка - це величина зворотня прямій котировці. Непряма котировка використовується переважно у Великобританії. Що стосується США, то для внутрішніх цілей використовується принцип прямої котировки, а в міжнародній сфері американські банки застосовують метод непрямої котировки для багатьох валют, крім фунта стерлінга.

Можна розглянути приклади визначення курсу продавця і покупця при прямій і непрямій котировці валют на таких прикладах.

Приклад 1.

Нью-Йорк на Лондон (пряма котировка):

1 ф.ст. - 1,6427 дол. США -курс покупця, 1 ф.ст. - 1,6437 дол. США - курс продавця.

Банк в Нью-Йорку прагне продати фунти стерлінгів, одержавши при цьому більше національної валюти (1,6437), а купуючи їх, платити меньшу кількість її (1,6427).

Приклад 2.

Нью-Йорк на Франкфурт-на-Майні (непряма котировка):

1 дол. США - 1,7973 марки -курс продавця, 1 дол. США - 1,7983 марки - курс покупця.

Банк у Нью-Йорку, продаючи марки ФРГ, бажає заплатити за кожний долар меньше марок ФРГ (1,7973) і отримати їх більше при покупці (1,7983).

Процедура котировки, яка складається шляхом послідовного зіставлення попиту і пропозиції по кожній валюті, називається “фіксинг”. На основі фіксинга встановлюються курси продавця і покупця, які публікуються в офіційних бюлетенях. В операціях на міжбанківському валютному ринку котировка проводиться переважно по відношенню до долара США, так як він являється міжнародним платіжним і резервним засобом. Конверсійні операції з готівкою інвалютою здійснюються через крос-курс. Крос-курс - співвідношення між двома валютами, яке визначено через їх курс до третьої валюти. Отже, розрахунок крос-курсу для української гривни можна здійснити за схемою:

На певну дату офіційний курс гривни становить:

українська гривня / долар США - Х грн. за долар;

українська гривня / марка ФРН - Y грн. за марку;

тоді крос-курс долара США до марки ФРН становить:

Х / Y німецької за один американський долар.

Якщо банк (клієнт) бажає у цей день обміняти (N) доларів США на німецькі марки; то з урахуванням крос-курсу він може отримати:

N · (X / Y) німецьких марок.

Конверсійні операції з готівковою іноземною валютою здійснюються винятково з валютами, що відносяться до групи “Вільноконвертована валюта”.

2. Передумови та форми вивезення та розміщення капіталу

котирування валюта капітал міжнародний

Форми вивезення капіталу бувають різні:

1. Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій - Східна та Південно-Східна Азія - 49,8 млрд дол. у 1994 році, Латинська Америка - 36,1, Африка - 17,8 млрд дол. Серед країн головними інвесторами виступають США - 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій - 49 млрд дол.

2. Портфельні інвестиції - капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів України функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Українська фондова біржа.

Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки - 23,5%, дрібні інвестори - 23,3%, інвестиційні компанії, фонди - 22,5%, підприємства - 21,5%, іноземні інвестори - 9,2%. Поки що Україна для іноземних інвесторів належить до країн з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом.

3. Міжнародні позики - надаються одними країнами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками. По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені країни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити її вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополії різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити її вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед країн, що освоюють ці інвестиції, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компанії ФРН. Після Великої Британії вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, країни Східної Європи. В Україні спільно з німецьким концерном «Сіменс» створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн «Фольксваґен» продає у Києві автомобілі.

Міжнародна міграція робочої сили. Причини переміщення робочої сили пов'язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці - у США. Тим часом існує «перетікання мізків» з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили.

Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Арґентина й Венесуела. Ці країни стали об'єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому реґіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили - Південно-Східна Азія.

Акумулювання коштів спільного інвестування відбувається за рахунок продажу інвесторам інвестиційних сертифікатів, які підтверджують придбання паїв фонду. Розміщення капіталу здійснюється в цінні папери, нерухомість або частки в підприємствах. Крім того, можливі такі форми розміщення капіталу, як операції із строковими цінними паперами, похідними паперами, надання кредитів під заставу. Кошти, отримані від інвесторів, та фінансові інструменти, в які їх вміщено, становлять «спеціальні активи». Останні відповідно до умов договору, який регулює відносини між інвестиційною компанією і пайовиками, можуть бути власністю фонду або спільною пайовою власністю учасників. Компанія є гарантом використання довірених їй коштів і несе відповідальність перед інвесторами в розмірі засновницького капіталу, який не може бути меншим 5 млн. марок. Законодавство вимагає здійснення управління коштами фонду не менш як двома керуючими, діяльність яких контролюється також спостережною радою фонду, незалежним аудитором та банком -- депозитарієм фонду.

У Німеччині переважають інститути спільного інвестування відкритого типу. Найбільшими активами володіють фонди, які інвестують у цінні папери із сталими відсотками. Це -- наслідок формування виробничого капіталу переважно за рахунок емісій облігацій, а не випуску акцій. В 1991 р. в цій країні існувало 411 публічних фондів, активи яких становили 144 млрд. марок. За 1980--1990 рр. їх активи зросли приблизно в 5 разів. Керуючі компанії в Німеччині, як правило, є дочірніми підприємствами банків, які виконують функцію депозитаріїв інвестиційних фондів.

Для економіки Японії також характерна значна роль банків у спільному інвестуванні. Основною часткою капіталів спільного інвестування тут управляють сім найбільших трастових банків -- спеціалізованих структур, що виконують як функції довірчого управління коштами вкладників, так і організації спільного інвестування. Зокрема до функцій цих інститутів належать: управління нагромадженими на трастових рахунках коштами шляхом вкладення їх у цінні папери; використання таких рахунків для організації кредитування корпорацій; управління за дорученнями коштами пенсійних фондів та інших інституційних інвесторів, сформованими портфелями цінних паперів клієнтів, нерухомістю та інші піклувальні функції. Однак найрізноманітніше за формами організації та масштабністю спільне інвестування в Сполучених Штатах Америки, для яких традиційними є заборона або жорсткі обмеження на операції банків з цінними паперами, оскільки саме ці фінансові інструменти -- оптимальні активи для розміщення коштів інститутів спільного інвестування. Тому тривалий час останнє було відокремлене від банківської діяльності і досягло нині вражаючих масштабів.

Сучасне законодавство дозволяє банкам створювати трастові відділи, які займаються управлінням коштами клієнтів за договорами доручення. Ними можуть бути як великі індивідуальні, так і інституційні інвестори -- пенсійні, благодійні, сімейні фонди, фонди страхових компаній та громадських організацій. Банки Америки, в тому числі інвестиційні -- один з елементів системи спільного інвестування. Останнім часом вони спрямовують свою увагу, крім великих клієнтів, на дрібних вкладників-інвесторів, відкриваючи дві групи рахунків -- ризикові та безризикові. Перші створюють сукупний капітал, використовуваний для фінансування ризикових операцій. Процент на них нараховується пропорційно доходу, отриманого від операцій з даним рахунком. З їх коштів можуть фінансуватися і угоди щодо торгівлі цінними паперами.

Кошти безризикових рахунків інвестуються в державні зобов'язання та в забезпечені заставою кредити. Такі рахунки страхуються державою і являють собою надійну форму розміщення коштів інвесторів. Доход, отримуваний за безризиковими рахунками, нижчий від отримуваного власниками ризикових рахунків. Отже, американські банки можуть виступати як керуючі коштами спільного інвестування компанії та як суб'єкти, що акумулюють його кошти. Однак кількісні характеристики такої діяльності значно нижчі від відповідних показників небанківських закладів -- інститутів спільного інвестування, які поділяються на три основні види: компанії сертифікатів з готівковою вартістю (Face Amount Companies), об'єднані інвестиційні трасти (Unit Investment Trust Companies), менеджеріальні компанії (Management Companies).

Перші емітують сертифікати з визначеною номінальною вартістю, яка по суті є формою контракту між інвестором і компанією. В них визначається номінал, еквівалентний сумі коштів інвестора, термін дії контракту щодо управління ними, умови управління, включаючи умови сплати базової інвестиційної суми і доходу, які провадяться після завершення терміну дії контракту. Таким чином, FA-компанії виступають боржником інвесторів і несуть ризики від інвестицій капіталів клієнтів у фінансові активи. Термін погашення сертифікатів компанією становить у середньому 8 років, а середній розмір номіналу -- приблизно 3 тис. дол. Номінальна вартість таких сертифікатів, як правило, сплачується інвестором частками протягом певного періоду. Об'єкти інвестування -- іпотека, кредитування будівництва, цінні папери. Ці компанії користувались великою популярністю у інвесторів в 30-і роки ХХ ст., а в середині 60-х років на ринку залишилось лише п'ять компаній сертифікатів з готівковою вартістю, 94 % від загальної акумуляції коштів яких припадало на «Інвесторз Синдикат оф Америка», яка існує і сьогодні.

Другий тип інвестиційних фондів -- об'єднані інвестиційні трасти -- формуються на підставі трастового договору, тобто контракту на управління інвестиційним портфелем за дорученням власника. При їх створенні визначається структура портфеля, який надалі залишається незмінним. Акумулювання грошового еквіваленту майбутнього портфелю здійснюється за рахунок продажу інвесторам сертифікатів пайової участі. Завдяки статичності структури активів фонду відсутня необхідність в оперативному його управлінні та створенні ради директорів. Функції з технічного обслуговування фонду виконує так званий депозитор, статус якого визначається як статус першого принципала. Саме він вносить початковий капітал при створенні трасту (не менше 100 тис. дол.), в обмін на який отримує відповідний пакет сертифікатів, що розповсюджуються між дрібними інвесторами. Статична структура активів юніт-трастів позбавляла їх можливості реагувати на зміни кон'юнктури ринку, але й захищала від зловживань керуючих активами. У 1993 р. кількість UIT-компаній становила 15 тис., а сукупна вартість активів -- 107 млрд. дол., або приблизно загальних активів інвестиційних фондів Америки.

Водночас кількість інвестиційних фондів третього типу -- менеджеріальних компаній -- досягала 5070, а вартість їх активів -- 2135 млрд. дол. Протягом останніх двох десятиліть кількісний розвиток інститутів спільного інвестування відбувався саме за рахунок менеджеріальних компаній відкритого типу. Так, на початку 1997 р. їх вже було 6000, а їх активи становили понад 3 трлн. дол. (10 % усіх фінансових активів країни та 5 % вартості активів компаній відкритого типу).

Майже 40 % американців є інвесторами М-компаній, які Законом про інвестиційні компанії 1940 р. визначаються як компанії, відмінні від інвестиційних трастів та компаній сертифікатів з номінальною вартістю. Як видно, визначення цього закону ще менш виразне, ніж українського Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Однак законом (як і положенням) визначаються критерії організації таких компаній, які дозволяють виділити їх у відокремлену групу інститутів спільного інвестування. Принципи організації М-компаній передбачають формування їх як самостійних юридичних осіб у формі корпорацій, товариств з обмеженою відповідальністю або партнерств за участю спонсора або довіреної особи, які гарантують капітал компанії. Управління компанією здійснюється зовнішніми менеджерами. До речі, даний принцип є загальним для інститутів спільного інвестування різних країн.

3. Використання страхування та гарантій при проведенні міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки - являють собою систему регулювання платежів за грошовими вимогами, які виникають між державами, організаціями, громадянами різних країн. Міжнародні валютні розрахунки здійснюються в основному через банки.

Форми міжнародних розрахунків:

100% аванс(авансові платежі, передоплата) - дуже рідкісне явище у нормальних міжнародних відносинах.

Акредитивні розрахунки - це доручення банку(клієнтом якого є імпортер) одному або декільком банкам здійснити платежі фізичній або юридичній особі в межах визначеної суми на умовах, указаних в акредитиві.

Акредитив - це платіжний документ за яким банк дає розпорядження іншому банку за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар або виплатити пред'явнику акредитива визначену суму грошей.

Акредитив є вигідним для експортера, бо забезпечує надійність платежу і швидке його отримання, захищаючи експортера від валютних і політичних ризиків.

Інкасо - це банківська операція, коли банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок свого клієнта. Для експортера все-таки інкасо є вигідною формою розрахунків, так як такі операції до певної міри гарантують до того моменту, як імпортер отримає товар.

Розрахунки при відкритому рахунку - це форма розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, котрий направляє на адресу покупця товар і товарні документи, а імпортер протягом обумовленого терміну повинен переказати на рахунок експортера гроші. Відкритий рахунок використовують при розрахунках між: фірмами пов'язаними традиційними торговими відносинами; транснаціональними корпораціями та їхніми закордонними філіями приекспортному постачанні.

Розрахунки з використанням векселів і чеків - застосовують розрахунки чеками і переказними векселями.

Баланси міжнародних розрахунків - це співвідношення грошових зобов'язань, надходжень і платежів між країнами за певний проміжок часу. До балансів міжнародних розрахунків відносять:

А) Платіжний баланс - який включає в себе три основні розділи:

торговельний баланс - це різниця вартості експорту і імпорту, або так званий чистий експорт.

баланс послуг та некомерційних платежів(“невидимі операції”) - включає платежі та надходження від транспорту, страхування, зв'язку, туризму, споживчі перекази грошових коштів(зарплата, спадщина, пенсії).

баланс руху капіталів та кредитів - показує надходження закордонних інвестицій та позик, а також надання кредитів та здійснення капіталовкладень в інших країнах.

Б) Розрахунковий баланс - це співвідношення вимог та зобов'язань країни по відношенню до інших країн на певну дату(наприклад: на початок року).

Відмінність платіжного балансу від розрахункового полягає в тому, що він характеризується фактичними надходженнями, а розрахунковий - обсягом вимог та зобов'язань.

В) Баланс міжнародної заборгованості країни - це сума боргових та майнових зобов'язань країни іноземним кредиторам, яку необхідно сплатити в установлений термін з виплатою відсотків.

4. Задача

Французська компанія має дочірню фірму в Канаді. Рахунки канадської філії в млн. канадських доларів наведено в таблиці.

Канадський долар знецінився на 10% по відношенню до евро (1,15CAD = 1$, 0,825євро = 1$). Визначити розмір збитків понесених французською фірмою.

Рішення.

1євро = 1,15 / 0,825 = 1,394CAD

1євро = 1,394 * 10% / 100 = 1,533CAD

200 / 1,34 = 143,47 євро .

200 / 1,533 = 130,46 євро.

Висновок:

Французська фірма понесла збитків у сумі 130,46 євро.

Список використаних джерел

котирування валют капітал міжнародний

1. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 494 с.

2. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. -- 4-те вид., стер. -- К.: Знання-Прес, 2003. -- 406 с.

3. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -- К.: Центр навчальної літератури, Видавництво «АртЕк», 2002. -- 436 с.

4. Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; За ред. А.П. Румянцева.--К.: Знання-Прес, 2003. -- 447 с.

5. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 494 с.

Размещено на Allbest.ru