по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;

по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

важливим чинником міграційних процесів є економічне зростання у країні перебування трудового мігранта, під час якого збільшується потреба у робочій силі, в тому числі й в низькокваліфікованій. Це у свою чергу є додатковим фактором, який стимулює потік трудових мігрантів до цієї країни. Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів:

1). Донбас, до якого іммігрували головним чином біженці із зон бойових дій - Нагорного Карабаху, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Чечні;

2). Південь України, куди переселились мігранти з Придністров'я, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану;

3). Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців.

128. Наслідки міжнародної міграції людських ресурсів на українському ринку праці

Трудова міграція як наслідок переходу від планової економіки до ринкової набула в Україні загрозливого масштабу. Недостатня кількість робочих місць з прийнятною зарплатою і низький рівень соціальних гарантій призвели до того, що мільйони наших співгромадян виїхали (і продовжують виїжджати) на заробітки за кордон. Нехтуючи своїми майбутніми пенсіями, формують натомість власні пенсійні заощадження, не довіряючи державному і приватним пенсійним фондам в Україні. В У. трудова міграція керуються ЗУ «Про основні засади державної міграційної політики України » За даними Держкомстату, на 1 квітня 2006 року в Державній службі зайнятості було зареєстровано 0938 млн. безробітних, що сприяє посиленню трудової міграції.

Вплив міжнародної трудової міграції на економіку і суспільство як на регіональному, так і на державному рівні не можна оцінити однозначно.

Позитиви: 1. збільшення обсягів інвестицій, які отримує Україна завдяки заробітчанству. За деякими оцінками, середньомісячні доходи громадян, які працюють за кордоном, сягають 2 млрд. грн., що можна порівняти з третиною номінальних грошових доходів усього населення .2. Значні кошти, які надходять від заробітчан, підвищують платоспроможний попит і таким чином стимулюють виробництво. 3. сприяють розвиткові малого бізнесу, 4. сприяють прискоренню формування середнього класу. 5. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Негативи: 1. Збільшення грошової маси призводить до зростання цін. 2. дешеві імпортні товари, привезені “човниками”, створюють конкуренцію товарам вітчизняного виробництва. 3. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. 4. Вплив заробітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу. 5. Зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили у певних галузях та регіонах. 6. Вона призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу.7. Відплив молоді спричиняє негативні демографічні наслідки.

129. Міжкраїнові трудові потоки в прикордонних територіях України

Після набуття Україною незалежності одним із здобутків демократизації суспільного життя стало зняття обмежень на перетин державного кордону, забезпечення вільного пересування громадян. Якщо в попередній період у відокремленій від світу “залізною завісою” країні закордонні поїздки були привілеєм небагатьох обраних, то в 90-і роки минулого століття вони стали доступними пересічним громадянам. Коли кордони було відкрито, “перші ластівки” заробітчанства виїжджали до сусідніх країн з дешевими товарами вітчизняного виробництва. Продавши їх і придбавши за кордоном предмети широкого вжитку, вони заробляли, продаючи привезене вдома. “Човникові” міграції не тільки допомогли багатьом українцям вижити у найскрутніший період реформ, але й дозволили їм набути досвіду господарювання в ринкових умовах, уможливили перетворення частини з них на підприємців. Вони відіграли також помітну роль у забезпеченні споживчого ринку дешевими імпортними товарами широкого вжитку в умовах, коли власне їх виробництво було у кризі, а купівельна спроможність населення низькою.

У подальшому набуті завдяки комерційним поїздкам досвід та зв'язки використовувалися для налагодження поїздок з метою працевлаштування, що забезпечували, як правило, вищий і стабільніший заробіток. Таким чином, заробітчанські міграції громадян України на сьогодні трансформувалися з переважно комерційних („човникових”) у, головним чином, трудові, що здійснюється з метою працевлаштування.

Міграційний рух населення областей Західного регіону має істотні відмінності від інших регіонів України. Це, передусім, пов'язано з прикордонним розміщенням регіону, високою густотою населення, особливо сільського, та історичними особливостями соціально-економічного розвитку областей регіону. З огляду на існування значних резервів трудових ресурсів у Західному регіоні спостерігається сезонна міграція населення, за якої переважна більшість працездатного населення щорічно виїздить на сезонні роботи в інші регіони України і за кордон, минаючи біржі праці й державну систему служб зайнятості. Серед тих, хто виїздить тимчасово (як правило, терміном від 6 місяців до 1 року) на сезонні роботи за кордон, переважна більшість працює на збиранні врожаю цитрусових, фруктів та овочів у Греції, Кіпрі, Польщі, Угорщині, Німеччині, на лісозаготівлях - у Литві й Росії, на виконанні будівельних і сільськогосподарських робіт - у Чехії, Угорщині, Росії й Польщі, на підприємствах нафтової та газової промисловості - в Тюменській області Російської Федерації. З-поміж областей Західного регіону України найбільше число сезонних зовнішніх трудових мігрантів припадає на Закарпатську область.

Найбільше зовнішніх трудових мігрантів , які тимчасово працюють за кордоном, налічують у Закарпатській, Львівській (1871 чол.), Тернопільській та Івано-Франківській областях. З областей Західного регіону на тимчасові роботи за кордон щорічно виїжджають приблизно 800 тис.чол., що становить п'яту частину трудових ресурсів регіону.

130. Співпраця України з Міжнародною організацією з питань міграції (МОМ)

Міжнародна організація з міграції (МОМ) є міжурядовою організацією, що спрямовує свої зусилля на впровадження підходів, заснованих на принципах гуманності та поваги до прав людини у питаннях міграції, у сприянні та регулюванні міграційними процесами, а також у протидії торгівлі людьми.

МОМ була заснована в 1951р. На сьогодні до її складу входить 120 країн-членів та 19 країн із статусом спостерігачів. МОМ має більш ніж 280 представництв у світі. Представництво МОМ в Україні, що є її членом, розпочало свою діяльність у 1996р.

На сьогодні, МОМ в Україні виконує шість програм:

1. Протидія торгівлі людьми- складається із трьох компонентів: попередження та запобігання, надання підтримки правоохоронним органам, а також захист та реінтеграція потерпілих. 2.Програма зміцнення потенціалу у сфері управління міграційними процесами-МОМ надає допомогу українському уряду у зміцненні потенціалу в управлінні міграційними потоками, а також у гармонізації міграційної політики із Європейськими вимогами та міжнародними стандартами з прав людини.

3. Трудова міграція.

MOM проводить щорічний Аналіз трудової міграції у регіоні Західних нових незалежних держав (ЗННД). Україна є у більшій мірі країною походження та транзиту для трудових мігрантів, які прямують до Західної Європи та Росії. У меншій мірі, Україна є також країною призначення для іммігрантів з інших країн СНД та Азії. Громадяни України, що працюють за кордоном, щорічно пересилають додому перекази на суму від 4 до 6 мільярдів доларів.

4. Прикордонне співробітництво/Седеркопінгський процес. З 2004 року, цей процес зосереджується на обміні досвідом між державами - новими членами ЄС (Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія та Словаччина) та країнами на зовнішньому східному кордоні розширеного ЄС - Білоруссю, Молдовою та Україною.

Метою є приведення законодавства, політик та практик Білорусії, Молдови та України з питань міграції та надання притулку у відповідність із стандартами ЄС, а також створення ефективної та життєздатної регіональної мережі з питань міграції та надання притулку серед держав-учасниць.

5. Програма управління міграційними переміщеннями (ПУМП) була здійснюється у партнерстві із урядами США, Канадою, країн Європи, Нової Зеландії та Австралії з метою підготовки документів до та після проведення співбесід, проведення тренінгів з питань культурної орієнтації до виїзду, а також допомоги з організації переїзду для потенційних мігрантів.

6. Програма надання медичних міграційних послуг

131. Міжнародна міграція робочої сили в системі факторів економічного розвитку України

Міграція робочої сили, базуючи на розходженнях у рівнях економічного розвитку, сприяє ослабленню ряду проблем країн еміграції. Зокрема, для ряду країн, у тому числі й України грошові перекази емігрантів відіграють важливу роль як джерело їхніх валютних надходжень. Для робітників - емігрантів характерна висока норма заощаджень. Їхня середня схильність до заощаджень коливається від 35% у турецьких емігрантів до 70% у пакистанських. Середня схильність переводити в країну виїзду нижче, коливаючись у межах 11-50%. Вона знижується в міру збільшення терміну перебування іммігранта в приймаючій країні.

Грошові перекази стимулюють внутрішній попит, що може принадити до зростання виробництва і зайнятості. У ряді країн з вузькими внутрішніми ринками вони можуть збільшувати інфляційний тиск і викликати розширення імпорту. У соціальній сфері позитивний ефект міграції зв'язують звичайно з ростом добробуту, якщо не всього суспільства, то хоча б деякої його частини. Позитивний вплив може робити при спілкування тимчасових мігрантів до більш передових технологій, застосовуваним у країнах імміграції, більш високим стандартам трудової етики.

132. Конкурентоспроможність людського капіталу України в умовах міжнародної трудової міграції

Покращання якості життя населення є одним із ключових чинників конкурентоспроможності країни, оскільки є передумовою залучення інвестиційних та трудових ресурсів, інтелектуального капіталу і, з іншого боку, дестимулює відтік людського і фінансового капіталу за кордон. Якість життя як передумова розвитку людського капіталу є одночасно засобом і метою посилення національної конкурентоспроможності.

За відомими оцінками Всесвітнього економічного форуму відбулося істотне послаблення конкурентних позицій України на світовій економічній арені. Якщо в 2005 р. Україна посідала 68-е місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності серед 117-и країн, то у 2006 р. - лише 78-е серед 125-и країн (для порівняння, Польща посідає 48-е місце).

Згідно інших оцінок ("Звіт ООН про людський розвиток - 2006"), Україна за розвитком людського потенціалу у 2006 р. зайняла 77-е місце серед 177-и країн світу і входить до групи країн із середнім рівнем у той час, як Польща - 37-е місце і входить до групи країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу.

Загальновизнано, що зміцнення і утримання конкурентних позицій країни в глобальному світі залежить від таких параметрів якості життя, як: рівень охорони здоров'я і початкової освіти; якість послуг вищої освіти та професійного вдосконалення; рівень розвитку соціальної інфраструктури, інноваційна активність тощо.

До сукупності головних індикаторів якості життя, які істотно послаблюють конкурентні позиції нашої країни відносяться: рівень охорони здоров'я та якості початкової освіти, фінансування розвитку людського капіталу (видатки на охорону здоров'я та освіту в Україні є незначними у порівнянні з країнами з високим рівнем розвитку людського капіталу та іншими країнами з транзитивною економікою, простежується спадаюча динаміка обсягів цих витрат), демографічні зрушення (за роки незалежності чисельність населення зменшилася більше ніж на 5 млн. осіб, ще 2-3 млн. українців здійснюють трудову діяльність за межами країни, з них 80 % жінок репродуктивного віку). В Україні прийнято "Стратегію демографічного розвитку України на 2006-2015 роки", основним завданням якої є подолання демографічної кризи, поліпшення якості життя населення та збереження духовного потенціалу. Проте слід зауважити, що проблему якості життя не визнано пріоритетом соціально-економічного розвитку України у стратегічних загальнодержавних планах та регіональних програмах соціально-економічного розвитку.

133. Соціально-економічні наслідки міжнародної міграції людських ресурсів Україні

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

134. Україна на світових ринках об'єктів інтелектуальної власності

Ринок інтелектуальної власності - це ринок ОПІВ, що засвідчені патентами, свідоцтвами, ліцензіями, ноу-хау та іншими охоронними документами. На цьому ринку купуються продаються не твори, а право на їх використання. В умовах світової глобалізації та інтеграції рівень економічного розвитку країни визначає НТП та здатність до комерціалізації інтелектуальних факторів. Важливим і перспективним механізмом економічної стабілізації держави є трансферт технологій, сутність якого полягає в передачі ноу-хау, нових технологій, технологічного обладнання та науково-технічних знань від власника до замовника. Саме зміни технологій забезпечують розвиток галузей промисловості, є основою якісних змін в економіці в цілому. В Україні через слабку взаємодію науки і бізнесу трансфер технологій не знайшов свого розвитку. Через недостатнє розповсюдження прогресивних технологій країна втрачає можливість використання стратегії нарощування інноваційного потенціалу на пріоритетних напрямах НТП, що загрожує закріпленням екстенсивної моделі розвитку економіки. Саме зміни технологій забезпечують розвиток галузей промисловості, є основою якісних змін в економіці в цілому, на 75-80 % визначають приріст ВВП розвинутих країн. Низький успіх в реалізації проектів по трансферу технологій в Україні головним чином зумовлено двома групами чинників: по-перше, безпосередньо пов'язаних з недостатнім розвитком інноваційних процесів, що гальмує участь країни у міжнародному обміні технологій, та по-друге, зумовлених недоліками вітчизняного законодавства щодо визначення та захисту права інтелектуальної власності учасників інноваційного процесу. Чинники:

Скорочення частки інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції України та зниження інноваційної активності підприємств. Науково-технічний потенціал України практично виключений з економічної діяльності. Частка інноваційної продукції у 2006 р. склала лише 6,2 % від загального обсягу промислової продукції. Наукомісткість промислового виробництва України на сьогодні не перевищує 0,3 %, що у десятки разів менше світового рівня. У 1998 р. вона складала 3,1 %, у 2004 р. - знизилась до 0,7 %. Скорочуються обсяги науково-дослідних робіт. Протягом 1996-2006 рр. їх обсяг скоротився з 1,38 до 1,0 % ВВП. Кількість підприємств, що впроваджували інновації, за підсумками 2006 р. становить 1118 (11,2 % від загальної кількості), тоді як у 2003 р. складала 1120 (11,5 %). У 2006 р. лише 8,2 % підприємств займалися розробкою та впровадженням інновацій, що на 0,7 % менше ніж у 2005 р. Витрати на придбання нових технологій українськими підприємствами зменшились з 243,4 до 159,5 млн грн, а витрати на підготовку та впровадження інновацій скоротились на 0,5 % або на 40 млн грн.

Загрозливою є товарна структура українського експорту: його обсяги формуються переважно за рахунок сировинних галузей. На відміну від розвинутих країн, у яких 85-90 % приросту ВВП забезпечує виробництво та експорт наукомісткої продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції, загальні оцінки якого складають 2,5-3 трлн дол., становить приблизно 0,05-0,1 %. Станом на кінець 2006 р. в українському експорті домінували: продукція металургії (45 %), хімічної промисловості (12 %), машини та устаткування (15 %). У структурі експорту-імпорту зберігається вузька спеціалізація - 75 % зовнішньоторговельного обороту припадає на 3-4 товарні групи. Це свідчить, що Україна знаходиться у великій технологічній залежності від розвинутих країн. У 2005 р. імпорт в Україну високотехнологічних товарів становив 2341,4 млн дол., (6,5 % загального обсягу), а домінуючі позиції в його структурі посіла електроніка (782,8 млн. дол.), хімічні вироби (404 млн дол.) і неелектрична техніка (371,2 млн дол.). Український експорт високотехнологічних товарів склав лише 2,35 % сукупного обсягу.

Відбувається викривлення структури вітчизняного трансферу технологій переважно в бік залучення. В світовій практиці є три типи стратегій інноваційного розвитку: стратегія перенесення (використання зарубіжного науково-технічного потенціалу та його досягнень), стратегія запозичення (освоєння виробництва високотехнологічної продукції шляхом використання власної дешевої робочої сили та власного науково-технічного потенціалу), стратегія нарощування (використання власного науково-технічного потенціалу, залучення іноземних учених і конструкторів). В Україні використовується перший та частково другий тип інноваційного розвитку. Основну частину вітчизняного трансферу технологій складає придбання іноземних технологій.

В Україні відсутня сучасна законодавча база та єдиний керівний орган з питань трансферу технологій.

Недосконалість захисту права інтелектуальної власності через вади законодавчої бази.

Не забезпечено загальний та вільний доступ до міжнародної патентної класифікації об'єктів інтелектуальної власності, яка містить не тільки їх опис, але і характеристику та переваги.

Не врегульовано питання вартісної оцінки об'єктів інтелектуальної власності та їх відображення у бухгалтерському обліку.

135. Технопарки та технополіси в стратегії розвитку відкритої економіки України

ТПарк - наук.-вир. (територ.) комплекс, до якого входить дослідний центр і компактна вир. зона, що прилягає до нього, де на орендних чи ін. умовах розташовані малі наукоємні фірми. Сучасні засоби комунікації дозв. об'єднати просторово розрізнені елементи ТПарку в одне ціле, не збираючи їх терит-о, тому можна очікувати появи "віртуальних" об'єднань як самост. і впливових сегментів. ТПоліс - наук.-вир. комплекс із розв. інфр-ою сфери обслуг-ня, що охоплює територію окремого міста. Місто, в екон. якого головну роль відіграють дослідні центри, що розробляють нові технології, і вир-ва, що ці технології викор-ть. ТПарки У. - клас-я: створювалися при вузах, НДІ: Львівська політехніка, ф-ть при спец.екон. зонах: Яворів, СЕЗ «Славутич», ств.на базі вел-х наук. центрів та кор.-ся пільгами: Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона, Інститут монокристалів, Вуглемаш, „Інститут технічної теплофізики, Укрінфотех, Київська політехніка, Інтелектуальні інформаційні технології. (діє в У.: 8 Тпарків)

144. Інструменти захисту прав інтелектуальної власності в Україні

Закони: Конституція У. - ст.41: право кожного володіти, корист-ся і розпор-ся результатами своєї інтелект. та творч. д-ті. Ст.. 54: свобода літер., худ., наук. творч-сті, захист інтелект. Вл-ті. Цивільний кодекс - визнач-ня пон-тя право інтелект. вл-ті, Госп. Кодекс, ЗУ Про авторське право і суміжні права, Про видавничу справу, Про електронний цифровий підпис, Про захист від недобросовісної конкуренції, Про інформацію, Про охорону прав на винаходи і корисні моделі, Про рекламу. Мнр. договори: Римська конвенція 1961 р.; Женевська конвенція 1974 р.; Договір про патентне право 2000 р.; Будапештський договір 1977 р. Вступ в СОТ - угода ТРІПС. 2000 р. - у складі МОН створено Держ. Департамент інтелект. вл-ті. Мета д-ті: участь в запров. держ. політики інтелект. вл-ті, орг. забезп-ня охорони пав на об'єкти інтелект. вл-ті та ін.. відп. до Положення про Держ. департамент… (1999 р.). Окрім МОН, інтелект. вл-тю займ-ся МВС, митна служба, АМКУ, СБУ, податкова, отже, є виконавча інфр-ра. 17.04.2008: ВРУ ухвалила проєдн-ня до Страсбурзької угоди про мнр. патентну клас-ю (57 країн). 17.12.2008: Локарнська угода про заснування Мнр класифікації промислових зразків (для гармон-ії укр.. законів з мнр. правом), 18.02.2009 Віденська угода про заснування мнр. класифікації зображувальних елементів знаків

136. Захист прав інтелектуальної власності: світова практика та реалії України

Захист прав інтелект. вл-ті в У. гарант-ся Конст. У. та рядом НПА. Нині у світі діють понад 4 млн. патентів; щороку подається приблизно 700 тис. заявок на патентування; 2000 р. доход від продажу ліцензій на запатентовані об'єкти становив 100 млрд. дол., що вдесятеро більше, ніж 1990 р. Глобальна сист-ма захисту прав інтелект. вл-ті вже сформована (26 конвенцій). У.: 60% загальної кількості заявок на винаходи і корисні моделі щорічно подається підприємствами та організаціями. 2008 р. - 4,6 тис. заявок. (МОН - 1627, в осн. - НТУУ КПІ). Всього на 2008 р. поступило 28 тис. заявок на об'єкти промислової власності, на знаки для товарів і послуг - 17 тис. Станом на 2008 р. видано майже 233 тис. охоронних документів (патенти та документи на винаходи). Проблеми: погіршення матеріально-технічних і фін. умов в інноваційній сфері (насл-к: не функ-нує сист-ма захисту); не розв-ні елем-ти комерціалізації запатентованих досл-нь; не розвинені інст.-ти захисту: комп.програм та БД; від недобросовісної конкуренції, виробників аудіовізуальної продукції.портних субсидій і митних пільг для наукомістких та високотехнологічних виробництв.

137. Інформатизація як визначний фактор міжнародного економічного співробітництва

І. - сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки. Наприкінці XX століття інформатизація стала важливою галуззю економіки розвинених країн і визначальною сферою суспільного життя, оскільки дає змогу заощаджувати основні види ресурсів, забезпечувати ефективне адміністративне і господарське управління та знижувати соціальну напруженість. Із цього погляду інформатизація стає важливою функцією держави, фактором забезпечення її безпеки та суверенітету. Далі: 151, важливість комп.технологій і т. д., тому що чогось, окрім «води», на це питання відповісти не можна.

138. Міжнародне науково-технічне співробітництво та потенціал участі в ньому України

Тенденції:

зменшення попиту виробничого сектора на науково-технічні розробки (занепад високотехнологічних виробництв через податковий тиск, нестача на підприємствах обігових коштів призводить до зрост-ня ролі держ. фін-ня);

зменшення державної підтримки науки в усіх економічних програмах, спричинене бюджетними дефіцитами, вимогами іноземних кредиторів, політичною та економічною нестабільністю, відсутністю стратегічних програм розвитку чи їх невиконанням;

руйнація системи матеріально-технічного забезпечення наукових досліджень, зумовлена зростанням цін на комунальні та інші послуги, на наукове устаткування;

проблеми, пов'язані з конверсією військово-промислового комплексу, яка здійснювалася без додаткового фінансування, під наглядом спостерігачів, під тиском із боку іноземців;

труднощі становлення національних систем керування наукою і технікою, що виникли через відсутність низки оптимальних заходів організаційного, правового та економічного забезпечення становлення та саморозвитку інноваційного сектора, формування відповідної інфраструктури, економічного інтересу, політичного впливу;

різке падіння престижу наукової праці, зумовлене, з одного боку, хронічними для 1990-х років невиплатами зарплати й нестачею державних пільг і субсидій у науковій та інноваційній діяльності, а з іншого, - викликане занепадом складних і наукоємних виробництв, відсутністю перспектив вітчизняної легальної комерційної реалізації наукового продукту;

слабка соціальна захищеність науковців, що супроводжується “відтоком” інтелектуального потенціалу країни, скорочення штатів, раніше існуючі й нові “технологічні” затримки і перепони на шляху наукових досліджень і кар'єрного зростання.

На державну політику України у сфері наукового та науково-технічного співробітництва з країнами СНД та ЄС впливають сучасні геоекономічні та геополітичні процеси. Йдеться про глобалізацію та інтернаціоналізацію світової економіки, широке використання інформаційних технологій, формування “економіки знань” (інформаційної економіки), інтернаціоналізацію наукових досліджень. Зміна форм і механізмів міжнародного співробітництва вимагає від нашої держави таких дій:

забезпечення інформаційної та науково-технологічної безпеки України;

формування інфраструктури, яка обслуговуватиме науково-технічну сферу;

програмно-цільове здійснення переходу до інноваційного шляху розвитку;

забезпечення оптимальних форм та ефективних механізмів участі України в регіональних, міжрегіональних і глобальних процесах співробітництва у сфері науки, технологій та наукоємних виробництв;

підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної наукоємної продукції, вихід України на сучасні ринки інтелектуальних продуктів, наукомістких товарів і послуг.

З огляду на прийняте керівництвом нашої держави політичне рішення про рух України в напрямі до ЄС стає очевидною необхідність низки дій щодо полегшення адаптування нашої країни до європейського наукового простору та використання досвіду організації європейських рамкових програм. 1. необхідно підвищити рівень поінформованості української наукової спільноти про міжнародне науково-технічне співробітництво.

2. слід активізувати участь України у загальноєвропейських програмах (COST (співробітництво в галузі наукових досліджень) та EUREKA (співробітництво з метою реалізації наукових досягнень у промисловості)). 3. потрібно створити національний центр інноваційних пропозицій щодо міжнародного науково-технічного співробітництва за аналогією з європейськими IRC (Innovation Relay Center). Розгалужена мережа таких центрів (їх близько 70) була заснована для обслуговування окремих регіонів країн ЄС.

4. в Україні слід створити власний єдиний науковий простір, об'єднавши в ньому академічну, вузівську та галузеву науки. Тут мають діяти створені провідні центри (за європейською термінологією - Centeres of Excellence), де зосередяться дослідження за передовими напрямами, що узгоджуватимуться як з державними пріоритетами розвитку науки й техніки, які періодично затверджуються Верховною Радою, так і з європейськими.

Дослідження трансферу технологій в Україну на основі ліцензійних угод показує, що майже всі ліцензійні технології не відносились до останніх досягнень у науково-технологічній сфері і надходили до України майже із 10-річним запізненням. Таким чином, упродовж тривалого часу закріплювалась технологічна відсталість національних галузей і вітчизняних виробництв.

139. Україна в міжнародній торгівлі високотехнологічними товарами та послугами

Розробці, виробництву й застосуванню машин, устаткування й технологій належить особлива роль у розвитку продуктивних сил, у формуванні загальногосподарської кон'юнктури й рішенні соціальних проблем. Пріоритети інвестиційно-інноваційного розвитку, проголошені указом Президента України «Про Стратегією економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 рр.», не принесли очікуваного зростання долі виробництва у технологічному секторі загалом і збільшення технологічного експорту зокрема. Аналізуючи товарну структуру зовнішньої торгівлі України, зазначимо що найбільшу питому вагу в українському товарному експорті має продукція металургійної промисловості, машинобудування, сільськогосподарські товари. В товарній структурі імпорту перевага належить мінеральним продуктам, продукції машинобудування та транспортним засобам. Аналіз структури зовнішньої торгівлі України щодо частки високотехнологічних товарів показав, що незважаючи на намагання України перейти на інноваційну модель економічного розвитку, суттєвих зрушень у цій сфері не відбулося, адже експорт високотехнологічних товарів поступається їх імпорту. У 2009 р. частка технологічних товарів у загальному імпорті складала 11,5%, експорті - 2,9%, темпи росту експорту технологічних товарів порівняно до попереднього року - 67%, імпорту - 41,4%. Для порівняння: у 2008 частка технологічних товарів в експорті становила 2,5%, в імпорті 14%, темпи зростання експорту 117,6%, імпорту 142,4%. Протягом 2001 - 2006 рр. темпи росту технологічного імпорту переважає темпи росту експорту технологічних товарів. У 2009 році спостерігається погіршення ситуації: значно зменшився показник темпу росту як експорту, так і імпорту технологічних товарів. Це пояснюється чуттєвістю українського ринку високотехнологічних товарів до впливу негативних зовнішніх факторів, зокрема світової фінансової кризи. В структурі експорту високотехнологічних товарів переважають продукція аерокосмічної галузі, електроніка та засоби зв'язку та фармацевтичні препарати - сукупна питома вага цих груп товарів складає 85 % експорту товарів хай-тек. В імпорті перевага належить фармацевтичним виробам, електронним товарам і засобам зв'язку, неелектричній техніці (сукупна частка цих товарів -75 %). На сьогодні, основна частка експорту технологічної продукції припадає на країни СНД (близько 70%), крім того експорт здійснюється у країни ЄС, азіатські країни. Однак, орієнтація українського експорту технологічної продукції на ринок Європейського Союзу постає недоцільною, що пояснюється тим фактом, що європейський ринок є вже сформованим, крім того багато країн ЄС є виробниками конкурентоспроможної високотехнологічної продукції і не мають необхідності у імпорті товарів високотехнологічного сектору. Проте, можна сказати, що на мнр. ринку високотехнологічної продукції та послуг У. майже не представлена. Серед пріоритетних заходів підвищення інноваційної складової України слід передбачити: формування програмних орієнтирів обміну з іншими країнами науково-технічними досягненнями на комерційних засадах; розробка ефективного інвестиційного клімату, який дав би змогу залучити капітал великих ТНК, зокрема через надання преференції щодо розміщення

на території України міжнародних наукових центрів; економічні стимули до створення спільних підприємств, які виготовляють інноваційну продукцію, на національному та світовому ринках.

140. Наднаціональне регулювання міжнародних ринків інтелектуальної власності

СОТ: угода ТРІП - угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність - це продукти творчої діяльності в виробничій, літературній, художній галузях, що мають нематеріальний характер. До об'єктів права інтелектуальної власності належать: патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, програми для ЕОМ, ноу-хау, торгівельні секрети, авторські та сумісні права та ін. Захист інтелектуальної власності безпосередньо пов'язаний із боротьбою з недобросовісною конкуренцією. Під недобросовісною конкуренцією розуміють: розповсюдження викривлених відомостей про товар, характер чи спосіб його виготовлення, споживчих якостях та інших властивостях товару, використання товарного знаку без дозволу, використання фірмового найменування, маркування товару, копіювання форми, пакування, зовнішнього оформлення товару.

Питання інтелектуальної власності є предметом багатосторонніх міжнародних угод:

1883 р. - Паризька конвенція про охорону промислової власності;

1886 р. - Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів (з подальшою редакцією 1928, 1948, 1971 рр.);

1952 р. - Всесвітня конвенція про авторське право;

1961 р. - Римська конвенція про міжнародний захист артистів-виконавців, виробників звукозаписів та підприємств радіомовлення;

1970 - Вашингтонський договір про патентну кооперацію;

1973 - Віденський договір про реєстрацію товарних знаків;

1994 р. - Євразійська патентна конвенція

У 1967 було засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІС), яка має сприяти захисту прав інтелектуальної власності в усьому світі. Об'єднує 130 країн.

За результатами Уругвайського раунду ГАТТ було укладено Угоду Про торгівельні аспекти права на інтелектуальну власність (ТРІП або ТРІПС), яка стала складовою пакету угод СОТ. Згідно ТРІП, країни-члени СОТ зобов'язані:

1. Створити національні механізми захисту прав інтелектаульної власності;

2. Прийняти відповідні закони щодо захисту прав національних та іноземних власників;

3. Вживати заходів щодо боротьби із фальсифікацією товарів та товарних знаків, в тому числі припинення випуску товарів митницею у вільний обіг на території країни-імпортера;

4. Інформувати СОТ про всі закони та підзаконні акти, що стосуються режиму інтелектуальної власності.

141. Інформатизація як визначальний фактор моделі міжнародного співробітництва України

І. - сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки. Головним інструментом реалізації державної політики у сфері інформатизації є Національна програма інформатизації, прийняття якої Верховною Радою України у 1998 році мало на меті узгодження інтересів у сфері інформатизації всіх гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, громадян, суспільства в цілому.

Національна програма інформатизації визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення. Національна програма інформатизації включає:

Концепцію Національної програми інформатизації;

сукупність державних програм з інформатизації;

галузеві програми та проекти інформатизації;

регіональні програми та проекти інформатизації;

програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування

НПА: ЗУ Про нац. Програму інформатизації (1998); Про Концепцію Нац. Програми інформатизації (1998); Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки (2005); Закон України “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”

142. Стандартизація як фактор та умова міжнародного співробітництва України

С. (за ISO) - встан-ня та заст.-ня правил з метою підпорядкування д-ті в певній галузі на користь та за участю всіх зацікавлених сторін, зокрема, для дос-ня всебічної оптим. економії, за умов дотр-ня вимог тех.. безпеки. За СОТ Стандарт - це док., який затв-но визнаним органом і який виз-є призн-ні для заг. і багатократного викор-ня правила, інструкції

або хар-ки тов.. чи пов'язаних з ними вир. процесів або способів вир-ва, дотр-ня яких є необов'язковим. У. має гармон-ти свої норми станд-ії до умов СОТ до 2011 р. Зараз рівень гармоніз-ії укр.. стандартів з мнр. стан-ть 28%. 46% стандартів в У. було прийнято до 1980 р. (ГОСТи). Рег-ня станд-ії обов'язкове та необов'язкове. Обов'язкове в У.: технічні регламенти (ЗУ «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» 2005 р.). Добров. рівень: технол., ноу-хау, рецептура та шляхи, які обирають вир-ки задля дос-ня обов'язкових вимог безпеки. (стандарти в ЄС). Добров-ть стандартів є в ЗУ: «Про стандартизацію» (2001). Проте: більш-ть стандартів в У. є обов'язковими через недостатню кільк-ть Техн.регламентів. Стандарти в У. прийм-ся згідно директив Держспоживстандарту (в ЄС - неуряд.орг). Висновки: необхідно зробити: станд-ією не мають займ-ся орг.-ни держ. влади; стандарт має добров. хар-р, отже, не має затв-ся НПА; необх. визначити рівні безпеки для різних тов.. Реформи потрібні тому що: шкода екон.потенціалу У.; перешкоди на шляху впров-ня інновацій; складність техн.. рег-ня; неефект-ть норм мнр. правилам та принципам (ЄС та СОТ); неузгодж-ть законів (напр.., декрету 1993 р. «Про стандартизацію та сертифікацію» та ЗУ Про захист прав споживачів). В сер-му трив-ть отр-ня серт-тів в У. стан-ть 3 міс-1 рік, коштує від 2 тис. дол. до 8 тис. дол.. Також в У. існує обв'язкова с-ма сертифікації (в ЄС необов'язкова, обов'зкова тільки для небезпечних товарів).

143. Інноваційні системи як основа підвищення міжнародної конкурентоспроможності України

У. займає 82 місце в рейтингу мнр. конкурентоспром-ті (2010). Чинники: недостатні витрати на інновації в обробній пром.-ті (в світі до 90% всіх витрат на інновації саме в обробній пром.-ті). Ефект від інновацій: зрост. прод-сті факторів вир-ва, зрост. обсягів вир-ва; структ. зрушення, сприяють перерозподілу ресурсів, статус країни в глоб. екон. та підв-ть нац.. конкурентоспром-ть. Чинники інновац. розв-ку в У.: 1. Високий рівень ресурсо- та енерго- витр-ті екон-ки. В У. обсяг створ. ВВП на одиницю спож. енергії стан-ть 1,8 дол (2007). 2. Відс-ть мотивації в підпр-в для інновац.д-ті (тільки 6,7% всіх тов.. реаліз-них в У. - інновац.прод-я). 3. Значна чатка сировинної пром.-ті в заг.обсязі реаліз. прод-ії (70%). 4. Зниж. обсягів держ. витрат на інновації (1% Ввп - 2006). Вирішення проблеми: 1. Створ-ня сист-ми фін-ня інновацій в У. (частка бюдж. на НДДКР). 2. Створ-ня прав-вих та екон. основ існ-ня елем-тів держ. інновац. інфр-ри. 3. Технопарки! 4. Сист-ма пільгового оподатк-ня. 5. Держ. фонди та венчурний банк. Кредитування.

144. Стратегічні пріоритети сучасної інтеграційної політики

Формуючи власну інтеграційну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи із сучасних умов ефективного функціонування національної економіки

Середньострокові інтеграційні пріоритети перебувають у полі двох різноспрямованих векторів. З одного боку, обережне ставлення до участі в інтеграційних угрупованнях країн з високим рівнем наднаціонального регулювання, зумовлене особливостями України як самостійного суб'єкта інтеграції. З другого, неможливість тривалого "позаінтеграційного" розвитку в регіоні, де масштаби і динаміку економічної інтеграції визначають не лише внутрішні, а й потужні зовнішні (глобальні) фактори

У перспективі на найближчі 10-15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД.

На мікроекономічному рівні цьому мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації в науково-технічній і виробничій сферах різних галузей економіки.

На макроекономічному рівні доцільно, щоб Україна дедалі повніше входила до міждержавних координируючих структур Економічного союзу при збереженні статусу асоційованого члена. Без налагодження такого типу інтеграційних зв'язків Україна може втратити "свої" зовнішні ринки в країнах СНД. Вона не буде готова до активних дій на інших ринках (низька конкурентоспроможність українських товарів, насиченість міжнародних ринків, їх закритий характер тощо). Інтеграційна політика щодо східноєвропейських країн має орієнтуватися на відновлення ефективних традиційних зв'язківу сфері міжнародної спеціалізації та кооперування.

Специфічне місце серед інтеграційних угруповань може зайняти Черноморське економічне співробітництво (ЧЕС), декларацію про створення якого 1992 р. підписали керівники Албанії, Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Грузії, Росії, Румунії, Туреччини, України. Основні напрями причорноморського співробітництва:

-формування інфраструктури бізнесу через створення та розвиток спільних фінансових та інформаційних мереж;

-спільне будівництво о'єктів транспортної інфраструктури, розвиток транспортно-експедиторського співробітництва;

-комплексне використання і охорона ресурсів Чорного моря;

-співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази регіону, у справі раціонального енергоспоживання;

-реалізація спільних проектів щодо технологічного переобладнання метелургічних виробництв країн-учасниць;

-участь у конверсії оборонної промисловості та ін.

у довгостроковому контексті очевидна орієнтація України на європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС.

145. Регіональна інтеграція як фактор нових реалій міжнародної економічної діяльності України

Оцінка тенденцій регіоналізації, які можуть радикально вплинути на умови міжнародної економічної діяльності країни, є важливим завданням.

Важливою умовою формування ефективної системи міжнародної економічної діяльності України є визначення регіональних пріоритетів співробітництва з іншими країнами. При цьому очевидно, що особливий інтерес мають становити ті інтеграційні процеси, які локалізуються в географічній близькості від її кордонів, тобто вибір своєрідних центрів гравітації -- тих інтеграційних систем, на які слід орієнтуватися, формуючи власну геоекономічну модель. Для перспектив вітчизняної міжнародної економічної діяльності актуальним є питання: яка з двох таких, географічно найближчих систем є більш привабливою -- ЄС чи СНД.

Певні міжнародні інтеграційні процеси виявилися, з одного боку, недосяжними для України, а з іншого -- навіть такими, що реально ускладнюють її становище. Формування єдиного європейського ринку супроводжувалось ускладненнями для українських виробників з погляду можливостей потрапити на ринки деяких західноєвропейських країн, що раніше мали нижчі митні ставки та нетарифні бар'єри, ніж ті, якими вони стали в Європі після єдиного ринкового простору. Утворення митного союзу між Росією та Білоруссю також призвело до погіршення умов торгівлі з останньою через те, що вона перейшла на російський, більш закритий стосовно України, режим.

Резюмуючи сказане про участь України в регіональних міжнародних економічних процесах, повноправним учасником яких вона є або прагне стати, можна відзначити, що, на жаль, нашій державі взагалі поки що не вдалося забезпечити собі повноцінну за глибиною спеціалізації й інтегративних контактів, а також за обсягами торговельних відносин участь в міжнародній інтеграції.

146. Процес регіоналізації в міжнародній економічній діяльності та участь в них України

Україна теж не стоїть осторонь інтеграційних процесів, намагаючись відстоювати свої національні економічні інтереси, а також регіональні і локальні, пов'язані з потребами внутрішнього розвитку. Україна співпрацює з багатьма країнами шляхом розвитку двосторонніх міждержавних відносин з прикордонними країнами, Росією, країнами Східної Європи, країнами ЄС, США, Японією, Китаєм, країнами, що розвиваються, країнами ОПЕК, НІК, Індією, країнами Латинської Америки і Африки.

Після розпаду СРСР відбулося створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Воно є добровільним об'єднанням суверенних країн як самостійних і рівноправних суб'єктів міжнародного права з метою регулювання за допомогою міжнародно-правових засобів, міждержавних договорів й угод політичного, економічного, гуманітарного, культурного, екологічного й іншого співробітництва держав-учасниць. СНД не має національних повноважень.

Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) було створено 25 червня 1992 р. у Стамбулі в ході зустрічі на найвищому рівні глав держав і урядів Азербайджану, Албанії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини та України шляхом прийняття Декларації та підписання Босфорської заяви, в якій було виражено бажання перетворити Чорне море в регіон миру, свободи, стабільності і процвітання через взаємне співробітництво.

Крім Україна приймає участь в ГУАМ. Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

Україна також намагається вступити до ЄС.

147. Задачі та передумови Європейської інтеграції

Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла у нову, вищу якість, є важливим фактором міжнародних економічних відносин.

Європейська інтеграція не тільки є фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, а й центром тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.

Умови міжнародної економічної діяльності на території європейського континенту протягом останніх десятиліть значною мірою визначаються активними процесами так званого євробудівництва, які розпочалися практично в перші роки після Другої світової війни. Адже, з одного боку, йдеться про потужний блок країн, який відіграє вагому роль у системі міжнародного поділу праці, а з іншого -- про поступове створення та розширення єдиного ринкового, навіть соціального простору. А це, як ми вже знаємо, породжує таке своєрідне явище, коли інтернаціоналізація, сягнувши певного ступеня своєї вираженості, набуває ознак цілісного господарського комплексу, який має типові риси відособленої національної економіки. До складу Європейського Союзу входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Швеція, Об'єднане Королівство, Чехія, Угорщина, Словенія, Словаччина, Румунія, Польша, Мальта, Литва, Латвія, Кіпр, Естонія.

До числа таких країн належить й Україна. Можливості українського співробітництва з ЄС мають визначатися за умови врахування тенденцій фронтальної регіональної інтеграції, яка стала основним інструментом перетворень у Старому світі та поєднала в собі як риси базової їх філософії, так і цільової функції. Для України воно являє собою такий процес регіоналізації, який стає дійовою формою вираження тенденції глобалізації. Причому такою, яка з очевидних географічних та історичних причин не може не зачіпати життєвих інтересів України.

Зважаючи на пострадянські умови -- неконкурентоспроможність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з ЄС стала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету.

Справді, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС стали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства.

Членами Європейського Союзу є країни з потужними економічними системами та високим рівнем життя. Проте недоречними є безапеляційно-скептичні оцінки перспектив українського співробітництва з ЄС. Європа, хоча і не виявляє на зламі століть великого бажання включати до інтеграційних процесів таку велику східноєвропейську державу, як Україна, не є принципово закритою для неї зоною.

Скоріше об'єктивне відставання українського господарського комплексу від економік західних європейських країн є підставою для прискореного його ринкового реформування, зокрема відповідно до вимог так званої Білої Книги, де визначалися принципові заходи щодо реформування внутрішнього ринку країн -- кандидатів на вступ до ЄС, необхідного узгодження їхніх законодавчих систем тощо.

Для України економiчна iнтеграцiя в європейський економiчний простiр є, як було не одноразово проголошено найвищими чинниками в державі, прiоритетним географічним напрямом і практичним засобом входження у свiтове господарство.