Конфлікт у Косово та досвід його розв’язання

Размещено на http://allbest.ru

Конфлікт у Косово та досвід його розв'язання

Зміст

Вступ

1. Історичні аспекти проблеми Косово

1.1 Передумови виникнення косовської проблеми

1.2 Косово у період Першої і Другої світових війн

1.3 Активізація визвольного руху в Косово в кінці 70-их років ХХ ст.

2. Загострення косовської проблеми

2.1 Ескалація конфлікту на початку 90-их років

2.2 Шляхи врегулювання проблеми

2.3 Операція НАТО «Союзна сила» та її наслідки

3. Переговори стосовно статусу Косово та їх результати

3.1 Ситуація в Косово напередодні переговорного процесу

3.2 Проголошення незалежності Косово і реакція світової спільноти

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. 17 лютого 2008 року Генеральна асамблея Косово прийняла декларацію про незалежність краю. Косово оголошено суверенною, незалежною, демократичною державою. За ратифікацію проголосували всі 109 депутатів, що знаходилися в залі. Представники сербів, які мають 10 місць в парламенті, на цій церемонії не були присутні.

17-го лютого уряд Сербії, а 18-го лютого парламент Сербії анулювали це рішення, оскільки воно порушило сербську конституцію, а також норми міжнародного права про недоторканість територіальної цілісності країн.

На даний момент статус Косово - де-факто самопроголошена незалежна держава, оскільки офіційно незалежність Косову поки що не надана.

18 лютого 2008 року визнали незалежність Косова Афганістан, Тайвань, Франція, Великобританія, Італія, Німеччина і США.

Проти визнання незалежності Косово виступили Іспанія, Кіпр, Греція, Словаччина, Болгарія, Румунія і Росія.

Визнання незалежності Косово дає підстави стверджувати про можливість появи прецеденту для інших самопроголошених утворень або таких, що вимагають незалежності. Мова йде про невизнану Країну Басків в Іспанії, які прагнуть відокремлення; також слід згадати курдів, що проживають на території Туреччини, Ірану та Іраку і намагаються створити власну державу. Така ж проблема спостерігається і в Російській Федерації, в складі якої є автономії, що близькі до відокремлення. Проголошення незалежності Косово може стати зразком для сепаратистських рухів, і невідомо яких заходів вони будуть вживати, щоб досягнути своїх інтересів.

Для того, щоб зрозуміти, що представляє собою потенційно нова держава, слід дослідити історичні аспекти Косовської проблеми та заходи, що приймалися для її вирішення.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу джерел визначити основні передумови та етапи становлення проблеми Косово, а також з'ясувати сучасний стан ситуації в регіоні.

Відповідно до поставленої мети вирішуються такі завдання:

- проаналізувати умови виникнення косовської проблеми та її еволюцію, розглянути основні етапи;

- простежити ставлення міжнародного співтовариства до проблеми та шляхи її розв'язання;

- проаналізувати наслідки проголошення незалежності Косово та її вплив на подальші події у регіоні.

У даній роботі будуть використовуватися наступні методи:

- порівняльний - порівняти характер проблеми та відносин між сторонами протягом різних історичних періодів;

- аналіз - визначити сутність проблеми Косово шляхом дослідження окремих її аспектів;

- синтез - на основі наявних фактів та матеріалів сформулювати основні складові конфлікту у Косово.

Для дослідження теми використовуються такі підходи:

- історичний - визначити основні причини та етапи Косовської проблеми, з'ясувати вплив Першої та Другої світових війн на її розвиток, а також подальший розвиток ситуації;

- системний - розглянути та дослідити конфлікт у Косово комплексно і цілісно.

косовський конфлікт міжнародний

1. Історичні аспекти проблеми Косово

1.1 Передумови виникнення косовської проблеми

Після розпаду Римської імперії територія сучасного Косова ввійшла до складу Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частина Балканського півострова, було колонізовано слов'янами, які частково асимілювали, а частково витіснили місцеве романізоване населення на побережжя (іллірійці) або в гори (влахи, албанці). Хоча території, на яких розселилися слов'яни, залишалися під номінальним сюзеренітетом Візантії, фактично влада належала місцевим слов'янським племінним вождям (жупанам), які на території сучасної Сербії, включаючи Косово, утворили декілька квазідержавних племінних утворень - жупаній. Жупанії поступово об'єднувалися в невеликі князівства, проте процес формування державності був істотно сповільнений із-за відособленості територій, населених різними сербськими племенами, їх віддаленості від міст і центрів торгівлі і відсутності взаємних економічних зв'язків. В результаті на сербській території утворилося декілька центрів формування держави, один з яких знаходився на землях, розташованих безпосередньо на північ від сучасного Косово, - в Рашці. Паралельно із формуванням держави відбувалася християнізація древніх сербів. РРоРозпочавшись в період правління Іраклія, хрещення населення Рашки і Косово було в цілому завершене до середини IX століття.

У другій половині IX століття почалася інтенсивна експансія болгар у напрямі сербських земель. Косово стало ареною боротьби між Першим болгарським царством, Візантією і слабшим сербським князівством Рашка. На початку X століття Косово було включено до складу Болгарської держави Сімеона. Спроба відновлення самостійності Рашки під час правління Чаславе завершилася невдало: до кінця X століття Косово знов повернулося під владу болгар, визнавши сюзеренітет царя Самуїла. Проте в 1018 році болгарська держава була завойована візантійським імператором Василем II, а Косово і Рашке, фактично вперше після VI століття, опинилися під контролем Візантії. Це призвело до переміщення ядра формування сербської державності в приморські області - в Дуклю, де в середині XI століття утворилося сильне слов'янське князівство (з 1077 року - королівство), яке за Костянтина Бодіна підпорядкувало Рашку і північне Косово.

На початку XII століття, після смерті Костянтина Бодіна, Дуклянська держава розпалася. Косово знов стало ареною протистояння між відновленим князівством Рашка і Візантією. Перелом в цій боротьбі стався після вступу на престол Рашки князя Стефана Немані, засновника династії Неманичів. У кінці 1160-х рр. він підпорядкував північну частину Косово, а до кінця 1180-х рр. завоював все Косово, Метохію і Вардарську Македонію. Хоча в 1190 році Стефан Неманя зазнав поразки від візантійців в Моравській битві, велика частина Косово і Метохіі була визнана володінням Сербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне включення території сучасного Косово до складу Сербії сталося в 1208 році з встановленням контролю над Прізреном і Ліпляном.

У 1217 році князь Стефан був коронований королем Сербії. Косово стало релігійним, культурним і політичним центром Сербії. Тут було засновано безліч монастирів і церков, зокрема Собор Богоматері в Прізрені (1307 р.), монастир у Високих Дечанах (1327 р.), монастир Грачаніца біля Приштина (1335 р.). Значні земельні володіння, особливо в західній частині Косово, в Метохії, були передані церкві. Активно розвивалася торгівля, ремесло, центрами яких стали Ново Брдо і Приштин. Економічний і культурний розквіт Косово і всієї Сербії припав на час правління Стефана Душана (1331-1355 рр.), коли до складу сербської держави ввійшла Македонія, Північна Греція та Албанія. У 1346 році Стефан Душан був коронований «царем сербів і греків», а Печський архієпископ отримав статус патріарха. У цей період переважна більшість населення Косово були слов'янами, головним чином сербами. Про це свідчать монастирські грамоти, що збереглися з того часу, в яких згадуються виключно слов'янські імена. Окрім сербів, вочевидь, в Косово проживала певна кількість албанців, влахів, а також греків, болгар, німців (у містах).

Смерть Стефана Душана привела до швидкого розпаду Сербської держави. У Косово встановив свою владу князь Воїслав Войнович, який проводив власну політику, не зважаючи на номінального царя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, які вели між собою місцеві правителі, значно ослабили Сербію в умовах наростаючої загрози з боку Османської імперії. У 1371 році король Вукашин зазнав поразки в Марицькій битві, внаслідок чого Македонія і Південне Косово потрапили в залежність від турків. Спробу об'єднання Сербії зробив князь Лазар за підтримки Печського патріархату. Але в 1389 році на Косовому полі об'єднана сербська армія князя Лазаря була розбита військами султана Мурада I, які мали чисельну перевагу, а сам князь був убитий. Сербія визнала сюзеренітет Османської імперії. На початку XV століття за правління Стефана Лазаревича сербська держава пережила короткий період відродження, єдність сербських земель була відновлена. Ядро держави, проте, змістилося в північні області, в район Смедерево, що менше постраждав від турецьких набігів. Косово продовжувало залишатися важливим економічним (срібні і золоті копальні Ново Брдо) і релігійним центром Сербії. В середині XV століття почався новий наступ турків. Територія Сербії була остаточно завойована Османською імперією.

Турецьке завоювання мало катастрофічні наслідки для господарства, що сприяло відтоку сербського населення з рівнинних районів в гори або за кордони Османської імперії. На землі, що звільнялися, переселялися скотоводи-влахи та албанці. Розселення в рівнинних областях Косово і Південній Сербії влахів, суспільний устрій яких залишався патріархальним, сприяло консервації відсталих форм господарювання і громадської організації.

З XVI століття розпочався підйом визвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османської імперії, почастішали повстання селян. Політична еліта сербського населення встановила зв'язки з іноземними державами - противниками Порти (Венеціанська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило поєднувати повстання з війнами, які вела Османська імперія. Рушійною силою антитурецького опору з початку XVI століття була Австрія. Наступний підйом визвольного руху припав на кінець XVII століття, коли австрійським військам вдалося вигнати турків з Угорщини. У 1688 році австрійці зайняли Белград. Це викликало масові виступи по всіх сербських землях і звільнення деяких територій з-під влади Османської імперії. З'явилася надія на звільнення всієї Сербії і відновлення її незалежності. У 1689 році австрійська армія за підтримки місцевого населення звільнила значну частину Косово і Південної Сербії і рушила до Македонії.

Проте в 1690 році почався масовий турецький наступ. Турецькі війська знов зайняли Ніш і Белград. Відновлення османської влади супроводжувалося розоренням країни. Розчарування в можливості досягнення незалежності і турецькі репресії змусили сербів залишати свої землі. За закликом печського патріарха Арсенія III в 1690 році почався масовий відхід православного населення з територій Косово, Південної і Центральної Сербії і його переселення за Дунай, на територію Австрійської монархії. Цей відхід отримав назву Великого переселення сербів. Його результатом стало розширення етнічної сербської території на північ: Банат, Срем, Бачка і Бараняча були заселені сербами. З іншого боку, опустіли південно-сербські території. Лише з Косово емігрувало близько 37 тисяч сімей. Відхід сербського населення продовжився і в першій половині XVIII століття, особливо після поразки австрійців в австро-турецькій війні 1735 - 1737 років. Землі обезлюділи, господарство занепало.

На територію, що звільнилася після відходу значної частини сербів з кінця XVII століття почалося поступове переселення албанців. Цей період можна охарактеризувати як початок швидкого підйому албанської економіки, перш за все торгівлі і ремесла. Ці чинники сприяли колонізації албанським населенням сусідніх територій, спорожнілих в результаті війн та еміграції. Зміна етнічного складу населення Косово призвела до виникнення сербо-албанського протистояння. У Косово продовжувалося зростання частка албанського населення, особливо в західній частині області. Послаблення сербського національного руху в Косово з кінця XVIII століття супроводжувалося зародженням і зростанням албанського національного руху.

Вторгнення османських військ до Албанії, а також постійні міжусобиці між місцевими феодалами на рубежі XVIII-ХIX століть дали новий поштовх до переселення албанців в спокійніше Косово. Частка албанського населення продовжувала збільшуватися і до середини XIX століття склала більш 50 % населення краю.

У початковий період «Східної кризи» (1876-1877) албанці підтримали повстання в Герцеговині і Болгарії та відмовлялися нести військову службу в османській армії. Проте після підписання в 1878 році Сан-Стефанського мирного договору, що не враховував інтереси албанців, відбувся корінний перелом в національному русі. Питання про антиосманське повстання було зняте з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєю об'єднання всіх населених албанцями земель в автономний край у складі імперії і проти розчленовування країни іноземними державами.

Ядром нового руху стало Косово. Тут, в місті Прізрен, 10 червня 1878 року пройшов загальноалбанський з'їзд, на якому була заснована Албанська Прізренська ліга - військово-політична організація, покликана захищати національні інтереси албанців. Ліга розвинула бурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косово і Західній Македонії, в деяких регіонах відділення Ліги встановили контроль над місцевою адміністрацією. На цих територіях була сформована місцева албанська адміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги. В той час саме Косово стало ядром національного опору, в який були залучені широкі верстви албанського населення краю. Проте радикальний тимчасовий уряд в Прізрені не отримав підтримки поміркованих комітетів північної і південної Албанії. Тому, коли в 1881 році до Косово вступила османська армія, рух був швидко пригнічений. Прізренськая ліга припинила існування.

В кінці XIX століття в Косово посилився албанський просвітницький рух. У 1897 році утворився союз Косовських міст (Прізрен, Печ, Приштин) в підтримку самоврядності Албанії. У 1899 році в Печі була заснована Албанська ліга, метою якої стала організація боротьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військові формування і місцеві комітети, але в 1900 році до Косово і Албанії були введені турецькі війська, що подавили виступи албанців. В той час, як албанський національний рух в Косово в кінці XIX століття було в розквіті, сербський національний рух продовжував знаходиться в застої. У останній третині XIX століття не відбулося жодного масштабного виступу сербського населення Косово і Македонії проти османської влади. Значний результатів вдалося, проте, досягти в культурно-освітній сфері: в кінці XIX століття в Косово, особливо в східних і північних регіонах краю, було засновано безліч сербських шкіл і культурно-просвітницьких громад. У 1896 році була досягнута угода між Сербією і Чорногорією про розділ сфер впливу в Косово, Македонії і Албанії: Метохія, Санджак і Північна Албанія визнавалися зоною інтересів Чорногорії, Східне Косово і Македонія - Сербії.

1.2 Косово у період Першої та Другої світових війн

Після п'яти сторіч Турецького панування (до першої Балканської війни 1912 р.), Косово і Метохія возз'єдналися із Сербією. Косово ввійшло в склад Королівства сербів, хорватів і словенців.

Перша світова війна перешкодила створенню ефективного сербського керівництва в Косово і не дала можливості створити союз Сербією і Чорногорією. В Албанії тривала громадянська війна. Австро-Угорщина не залишала спроби направити зусилля албанців на реалізацію планів Великої Албанії. Влітку 1914 року Сербія підтримала прихід до влади в Албанії Ессада-паши Топфані і підписала з ним договір про союз і військову співпрацю. Згідно з договором сербські війська увійшли до Північної Албанії для допомоги уряду Топфані. Проте, внаслідок спільного австро-угорського, німецького і болгарського наступу сербські війська зазнали поразки.

Косово і Метохія були звільнені союзними військами восени 1918 року. Влада була передана сербській адміністрації. У 1921 році великими державами була підтверджена незалежність Албанії, а в 1926 році встановлений її кордон з Королівством Сербів, Хорватів і Словенців. Для того щоб запобігти вторгненню з боку Албанії, де формувалися комітети із створення Великої Албанії, сербські війська зайняли прикордонні райони.

Післявоєнний розвиток характеризувався спробами Італії встановити свій контроль над регіоном. У Албанії було посаджено маріонетковий проіталійський уряд, а сама Албанія розглядалася як плацдарм для експансії на Балкани. У цих умовах Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (з 1931року - Королівство Югославія) вимушене було вживати заходів із забезпечення власних інтересів.

У стосунках нового уряду з албанським і турецьким населенням Косово були певні проблеми. Цим групам населення були надані ті ж цивільні права, що і сербам: вони формували свої партії, були представлені в Скупщині, могли здобувати початкову освіту на рідній мові; діяли також ісламські релігійні школи. Політикою югославського уряду було надавати національним меншинам в Косово на взаємній основі такі ж права, які серби і чорногорці отримували в Албанії. Проте, і албанцям, і туркам було психологічно важко пережити різкий перехід від привілейованого положення, яке вони займали в Косово при владі турецьких султанів. Не менш важко було бачити рівними собі тих «невірних» у ісламському розумінні, хто ще недавно був абсолютно безправним і поза законом.

Перепис населення 1921 року показує, що цього року в Королівстві Югославія проживало 439 657 етнічних албанців, на 15 000 менше, ніж було в 1912 році в Косово, Метохії і Македонії. У 1931 році 505 259 албанців проживало в трьох адміністративних районах Югославії. У 1939 році число неслав'янського населення Косово складало 422 828 чоловік (65,6% всього населення). 25,2% складало корінне слов'янське населення і 9,2% - сербські переселенці.

Під час Другої світової війни італійці створили в Албанії колабораціоністський режим - Велика Албанія, до складу якої було включено і Косово. В кінці 1943 року утворилась «Друга албанська ліга», а в квітні 1944 року - 21-я Добровольча дивізія СС «Скандерберг» булаукомплектована мусульманами з Албанії і їх співвітчизниками з Косово. Дивізія СС «Скандерберг» виявилася небоєздатною, її солдати більше грабували, ніж воювали із партизанами, і влаштували масову різанину сербського цивільного населення. Майже 100 тисяч сербів з 800-тисячного населення змушені були тікати. У той самий час албанці з Албанії безперешкодно в'їжджали до Косово і поселялися на землі вигнаних сербів і Чорногорії, ще більше змінюючи етнічну структуру населення на користь албанців. У Косово і Метохії італійська фашистська влада надавала албанцям земельні ділянки і будинки сербів, які були вбиті або вигнані. Всього за 1941 - 1945 роки чисельність албанців, переселених до Косово і Метохії, склала близько 100 тис. чоловік, відповідно до планів італійських міграційних служб. В цілому за роки війни втрати сербів в Косово і Метохії склали більше 100 тисяч. Після війни Б. Тіто, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії, в обмін на передачу їй Косова і Метохії, прийняв 400 тис. біженців з Албанії і переселив з Косово і Метохії в інші регіони Югославії 200 тис. сербів. Одночасно розширювалася самоврядність провінції: у 1946 році вона була національною областю, а з 1963 року - автономним краєм. До цього часу співвідношення албанського і сербського населення досягло 9:1.

Після Другої світової війни уряд Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ) прагнув до об'єднання з Албанією, як і з деякими іншими країнами. Аби створити привід для об'єднання з Албанією, Б. Тіто дозволив албанцям, які в ході Другої світової війни були на території Югославії, залишитися у Косово. Історично албанці давно проживали в Косово, але не складали істотної частини населення аж до початку XX століття. Чималу роль в створенні сучасної проблеми Косово зіграла та обставина, що італійські та німецькі окупаційні власті включили Косово до складу так званої Великої Албанії, і в період Другої світової війни албанці селилися в будинках сербів, вигнаних із краю. В результаті цього етнічний склад краю почав поступово змінюватися.

Після війни, Б. Тіто за угодою з Албанією не дозволив більшості вигнаних сербів повернутися до Косово, обмежившись виплатою їм компенсації.

Незважаючи на значні природні ресурси, Косово і Метохія була протягом десятиліть однією з найменш розвинутих частин Югославії.

Величезні повоєнні капіталовкладення Югославії та Сербії в економіку Косово і Метохії, особливо через Фонд прискореного розвитку слаборозвинених областей, обумовили значне процвітання промисловості, сільського господарства і соціального забезпечення регіону.

Демографічна ситуація в Косово і Метохії декілька разів змінювалась під впливом глибоких соціально-економічних змін, політичних переворотів, а також у результаті визвольної боротьби сербського і чорногорського народів проти Османської імперії. Протягом п'ятьох сторіч оттоманського поневолення через політику тиску Туреччина примушувала до масової втечі православних сербів і чорногорців із Косово і Метохії і переселенню в край албанців-мусульман із областей Албанії. Таким чином, співвідношення сербсько-чорногорського і албанського населення було суттєво порушено. Вже у 1929 році в населенні Косово і Метохії було 61 % сербів і чорногорців і 39 % інших. Після поразки Королівства Югославії в 1941році багато сербів були змушені залишити Косово під тиском албанських шовіністів і окупаційної влади. Поруч з цим відбувалося облаштування в Косово і Метохії албанців з Албанії та Туреччини, а також з інших європейських країн (Італії, Швейцарії, Австрії), де жили албанські емігранти.

Тільки протягом Другої світової війни, приблизно 100 000 сербів і чорногорців було вислано з Косово і Метохії, така ж кількість албанців з Албанії була переселена на їхні місця. Тенденція зростання албанського населення була офіційно зафіксована у 1961 році, коли перепис зареєстрував 646 605 албанців, або 67,1% від загального населення Косово і Метохії. Після 1961 року, це демографічне явище набуло драматичних змін. Тільки в період між 1968 і 1988 роками через виїзд слов`янського населення з Косово і Метохії, більш ніж 700 населених пунктів стали етнічно чистими. Згідно переписів 1971 і 1981 років частка албанців у населенні Косово і Метохії складала вже відповідно 73,7% і 77,5%.

Повоєнна Югославія була побудована на федеральному принципі як держава-союз народів з однаковими правами і забезпеченням всіх прав національних меншин. Відповідно до Конституції СФРЮ 1946 року, Войоводині був наданий статус області, насамперед з історичних причин, і Косово передавалася Метохія. Розходження в стані Войоводини та Косово і Метохії, виражене в назвах «Область» і «Край», протрималося до 1963 року, коли був введений термін «Автономна Область». У 1955-56 і 1968 роках на території автономії мали місце періоди політичної нестабільності; підсумком кризи 1968 років стала зміна назви краю, замість «Косово і Метохія» він став іменуватися «Косово».

1.3 Активізація визвольного руху в Косово в кінці 70-их років ХХ ст.

На рубежі 70-х років національно-реформістські сили прийшли до влади в Союзах комуністів Сербії і Хорватії. Вони намагалися досягнути «оновлення соціалізму» і розширення національних прав. Але після розгрому в 1971 році національно-ліберальної «хорватської весни» і ліберального руху в Сербії, після подій в Косово в кінці 60-х років, стало очевидно, що необхідні реформи, які б змінили баланс сил і принципи функціонування держави. І все більше було зрозуміло, що Югославія існує завдяки авторитету Й. Тіто. Конституційна реформа, що розпочалася, закінчилася прийняттям Конституції 1974 року.

Згідно з Конституцією, Косово і Метохія, а також другий автономний край у складі Сербії - Воєводина, отримали не тільки внутрішньореспубліканський, але й загальнофедеральний статус. Цей статус дозволяв їм блокувати рішення Белграду. Але про етнічну державність ні у Косово, ні у Воєводині мова не йшла.

Конституція 1974 року була політико-юридичним оформленням складного балансу сил та інтересів, як в рамках СФРЮ, так і в рамках Соціалістичної Республіки Сербії. Стаття 2 проголошувала автономні краї суб'єктами федерації поряд із республіками. Автономний край Косово є складовою частиною як СФРЮ, так і Сербії.

Конституція розширювала і підвищувала рівень повноважень республік та автономних областей. Визнавалося право кожного народу на самовизначення навіть до відділення.

Саме з 1974 року починається новий етап югославо-албанських відносин, які можна назвати конфліктом. За новою конституцією Косово залишався автономним краєм, але фактично він став республікою. Його державною мовою стала албанська, відкривалися албанські газети, радіо і телебачення, національні школи. Всі ключові пости в краю займали албанці, а представники краю в Союзній Президії отримали право вето, тобто прирівнювалися в правах до депутатів з інших республік. Вже в кінці 70-х років багатьом стало зрозуміло, що Федерація не зможе уникнути розпаду, тому статус республіки дозволив би Косово при першій слушній нагоді оголосити незалежність.

У 1970-ті роки почастішали випадки прояву нетерпимого ставлення до сербів з боку албанського населення краю. Між 1971 і 1981 роками, в які проводився перепис населення, 50 тисяч чоловік сербського населення залишили Косово. Аналіз проведений у 1991 році, що базувався на оцінках Центру Демографічного Дослідження (албанська спільнота бойкотувала перепис) свідчив на користь великого зростання кількості албанців, що склали 1 607 690 чоловік, або 82,2% від загальної сукупності населення Косово, тобто приблизно 16,5% від населення Республіки Сербія.

Очевидно, на тлі прогресивного росту албанського населення в 1961-1991 роках серед сербів і чорногорців відбувався зворотний процес. Їх кількість зменшилась не тільки у відносній, але також і в абсолютній величині.

Після Другої світової війни комуністична влада Югославії прийняла закон, що забороняв повернення сербів і чорногорців, які залишили Косово, сподіваючись посилити довіру албанської національної меншини до нового режиму.

У березні 1981 року в Косово почалися антисербські демонстрації. Вже через декілька днів після початку соціальні вимоги переросли в політичні, демонстранти несли транспаранти з гаслами: «Косово - республіка», «Ми албанці, а не югослави», «Косово - косоварам». Поступово мітинги стали носити антидержавний характер - все частіше звучали вимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори. Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо- і телепередачі якої здійснювалися майже на всій території Косово. Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем на окремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності з перетворення Косово в етнічно чистий край. Націоналісти використовували будь-які методи, аж до фізичного винищування сербів. Албанці знищували пам'ятники культури і православні церкви, підпалювали будинки, вбивали людей, захоплювали чужі земельні ділянки, обмежували свободу пересування.

Наслідком цього став масовий від'їзд сербських сімей з краю. У 1981 році з 1451-го населеного пункту у 635 не залишилося жодного серба. Чисто сербськими залишалися лише 216 сіл. Впродовж 10 років на цій території панував албанський терор, зупинити який було вкрай важко.

Проблема Косово викликала відродження сербського націоналізму, духовним центром якого стала Сербська Академія Наук і Мистецтв. 1987 року її члени підготували «Меморандум про ситуацію в Югославії», в якому режим Тіто звинувачувався у антисербській політиці. До керівництва ЦК СК тоді прийшов директор Белградського банку Слободан Мілошевич, який підтримав основні положення Меморандуму і розгорнув активну діяльність з метою посилення загальносоюзного управління, відновлення у ньому впливових позицій сербів.

Союзний уряд спробував нормалізувати становище економічними заходами, але ситуація в Косово продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців повинні були залишати край. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами висування чергових програм вирішення проблеми за допомогою економічних або політичних важелів. Однак усі заходи врешті-решт виявилися неефективними. Нерозв'язуваність проблеми Косово підривала єдність федеративної держави, заважала здійсненню реформ.

Союзна скупщина 25 листопада 1988 року прийняла 39 поправок до Конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта - взаємовідносин між федеративним центром і республіками. Союзний уряд здобув право втручання у справи республік і країв у випадку невиконання ними союзних законів. Автономні краї позбавлялися елементів державності.

Того ж 1988 року були прийняті поправки до Конституції Сербії, які суттєво обмежували автономні права Косово та Воєводини. Це рішення викликало масові акції протесту Косовських албанців. У відповідь по території Сербії прокотилася хвиля масових контрдемонстрацій, які вимагали жорстких заходів проти албанських сепаратистів. Були застосовані силові адміністративні методи, змінено керівників, запроваджено комендантську годину. Наслідком політики Слободана Мілошевича, обраного головою Президії Соціалістичної Республіки Сербія, по захисту прав сербів стала ліквідація в 1989 році албанської автономії в Косово.

2. Загострення косовської проблеми

2.1 Ескалація конфлікту на початку 90-их років

У березні 1989 року вміло підібраний С. Мілошевичем керівний склад представницьких органів Косово та Воєводини висловився за повернення ключових функцій автономій сербському керівництву. Таким чином, автономія Косово та Воєводини була зведена нанівець шляхом введення в краю прямого правління Сербії, що було затверджено відповідними поправками до конституції Сербії.

У відповідь на такі дії сербського керівництва влітку 1990 року косовська опозиція, яка мала більшість у Скупщині Косово, проголосила край самостійною республікою у складі СФРЮ. Одразу після цього представницькі органи Косово були розпущені і край був поставлений під пряму юрисдикцію сербського уряду. Засоби масової інформації та навчальні заклади було взято під суворий контроль, проведено чистку кадрів, внаслідок якої багато албанців втратили робочі місця, що в умовах великого безробіття суттєво загострило ситуацію. В лютому 1991 року з приводу конституційного статусу Косово відбулося спеціальне засідання Конституційного суду СФРЮ, який виніс рішення залишити статус Косово без змін. З 1990 року понад 400 тис. албанців переїхали до Македонії. Саме на території Македонії політичні емігранти з Косово - депутати розігнаної крайової Скупщини - проголосили «Республіку Косово». У грудні 1994 року в Македонії було заарештовано та депортовано в Косово 20 депутатів парламенту Республіки Косово.

У 1990 році була прийнята нова конституція Республіки Сербія. Вона гарантувала територіальну й культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави (ст. 108- 112). Краї мали право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, використання мови, охорони здоров'я, соціального захисту тощо. Політика національної рівноправності декларувалася основним політичним та конституційним принципом СФР Югославії, у котрій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СФР Югославії третина статей була пов'язана з правами членів національних меншин та з громадянськими правами. Статті 46 та 47, спеціально присвячені національним меншинам, забезпечували їм право на освіту й інформацію їхньою рідною мовою, а також право засновувати навчальні й культурні організації та асоціації. Незважаючи на ці декларовані демократичні норми конституцій Сербії та СФРЮ, з 1990 року в Косово було скасовано викладання албанською мовою в усіх навчальних закладах; лише в 1994 році викладання албанською відновилося в середніх школах.

З 1990 року албанське населення бойкотує усі заходи сербського уряду - від виборів до перепису населення. З 1989 року рух опору краю очолює Ібрагім Ругова - професор літературознавства, в минулому викладач університету в Приштині. Він створив та очолив Демократичну партію (ДП) - найпопулярнішу албанську політичну партію. У відповідь на дії сербського уряду ДП почала утворювати власні паралельні суспільні структури: систему освіти, охорони здоров'я. У вересні 1991 року ДП провела референдум серед албанців, на якому 99 % учасників висловилися за створення окремої албанської держави. 24 травня 1992 року вона організувала вибори до парламенту неіснуючої «Республіки Косово». Президентом було обрано Ібрагіма Ругову, якого називають «Косовським Ганді», оскільки він був противником насильницьких методів боротьби. На початку 90-х років І. Ругова вважав, що будь-які спроби албанського населення захистити свої права силою обернуться для нього репресіями з боку властей. Він сподівався на підтримку світового співтовариства. І. Ругова не погоджувався з тлумаченням Косовської проблеми як внутрішньої сербської проблеми, не був згоден вдовольнитися відновленням автономії та забезпеченням албанцям статусу національної меншини, виступав за створення незалежної держави на основі вільного волевиявлення народу.

Такі задуми не відповідали інтересам Сербії, яка не хотіла втратити територію, багату на корисні копалини (цинк, магній, хром, срібло, нікель та буре вугілля). Косово стало найбільш неспокійним районом Соціалістичної Республіки Югославії(СРЮ). 1 жовтня 1997 року сербська поліція загострила конфлікт у краю, жорстоко розігнавши мирну демонстрацію студентів Приштинського університету. 17 жовтня відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією, і, таким чином, спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. Ситуація в краю ускладнилася тим, що протягом 1992-1995 років сербські власті розмістили тут тисячі сербських біженців із Хорватії та з Боснії і Герцеговини.

Озброєні загони албанського населення Косово об'єдналися у Визвольну армію Косово (ВАК). За деякими оцінками, ця армія налічувала близько 20 тис. бійців, зброя яких постачалася переважно з Албанії. Першою акцією ВАК вважається одночасний скоординований напад на сербські поліцейські дільниці в Косово навесні 1996 року.

У сепаратистському русі в Косово, радикалізація якого почалася в 1998 році, можна виділити три течії:

Перша - політична, яка діяла через Демократичну партію Косово на чолі з Ібрагімом Руговою. Він виступав за здобуття незалежності Косово політичними засобами.

Друга - пов'язана з діяльністю «уряду в підпіллі» та ім'ям Буяра Бухоши. Штаб - квартира уряду знаходилася недалеко від Бонна в Німеччині. Б. Бухоши мав великий вплив на албанців, що були в еміграції або на роботі за кордоном.

Третя - екстремістська, що діяла терористичними методами в рамках Визвольної армії Косово. Цілі екстремістського крила сепаратистів полягали в наступному: викликати шляхом провокацій війну в краю, розширити «вільну територію», де діє ВАК, добитися визнання своєї боротьби як національно-визвольної і, нарешті, відокремившись від Югославії, об'єднати території Косово, Чорногорії, Македонії та інші землі, населені албанцями. Політичне крило ВАК представляв колишній голова Комітету захисту прав Косовських албанців Адем Демачи. Він отримав потужну підтримку своїх планів з боку Албанії. Дисидент із стажем, що провів у в'язницях Югославії більше 25 років, він був непримиренним критиком політики Ібрагіма Ругови.

2.2 Шляхи врегулювання проблеми

До 1998 року серед Косовського керівництва став помітний розкол, який визначив тенденцію посилення позицій радикалів, готових до військових дій. Почалася нова фаза загострення конфлікту. У 1998 році разом із озброєними учасниками ВАК та озброєними формуваннями СРЮ були знищені і мирні жителі села Доні-Обриньє. Відбувалися постійні збройні зіткнення албанців з сербською поліцією, вибухи в македонських містах, вбивства мирних жителів за етнічною ознакою. Заходи у відповідь сербської поліції викликали нові хвилі терору. Потік зброї і підготовлених на території Албанії бойовиків збільшувався, що свідчило про підготовку широкомасштабних військових дій. Зіткнення озброєних албанців із поліцією вже нагадували військові дії. ВАК намагалася розширити зону впливу, а урядові армійські підрозділи і поліція не лише намагалися перешкодити їм, але і активно знищували склади зброї, опорні пункти, просуваючись до кордону з Албанією. До осені 1998 року збройні формування албанців майже повністю були відтіснені до кордону.

Ситуація по суті нагадувала поліцейський режим, що неминуче спричиняв репресії і порушення прав людини. Поліція заарештовувала членів нелегальних організацій, звільняла блоковані села, вводила свій контроль над звільненою територією. Все це викликало запеклий опір, внаслідок чого гинули мирні жителі, руйнувалися села, збільшувався потік албанських біженців.

Поліція СРЮ розпочала активні дії проти албанського руху опору 28 лютого 1998 року в с. Лікошани (40 км на захід від Приштина). В ході операції було вбито 12 албанців. Поліція вдавалася й до операцій «зачистки» територій, в яких застосовувалися загони спеціального призначення, БТР, бойові вертольоти. З початку березня 1998 року зареєстровано різке збільшення виїзду сербів та чорногорців із Косово. У хорватських ЗМІ повідомлялося, що в операціях поліції СРЮ в Косово брали участь до 40 тис. військових. Уся ж армія СРЮ перебувала в цей час у стані підвищеної бойової готовності. Керівництво албанського руху опору не мало єдності щодо стратегії і тактики подальших дій. Причиною були різні погляди організацій Косовських албанців на майбутнє краю та форми боротьби за зміни в його статусі.

Світова спільнота з тривогою спостерігала за розвитком конфлікту в Югославії. ООН, ОБСЄ, Контактна група відзначали порушення прав людини на території Косово. Західні ЗМІ говорили про «рух за автономію Косово» і багато численні порушення прав людини, але не про сепаратизм Косовських албанців і терористичні дії ВАК. Поширення набула точка зору, згідно якої вся вина покладалася лише на Белград і стверджувалася необхідність застосування військової сили.

З огляду на небезпеку поширення Косовської кризи на сусідні країни, на початку 1998 року НАТО розпочав розробку програми військової допомоги Албанії та її сусідам у випадку ескалації Косовського конфлікту. США також вдалися до низки зовнішньополітичних кроків з метою вивчення ситуації, що склалася в регіоні. Представник держсекретаря США С. Телбот протягом березня 1998 року відвідав Албанію, Словенію, Болгарію, Румунію та Македонію, де провів переговори з приводу подій у Косово. Для встановлення діалогу між Косовською опозицією та офіційним Белградом Президент США призначив свого спеціального представника на Балканах Роберта Гелбарда. За заявою останнього, США та західні країни більше не бажають поновлення ситуації 1991- 1992 років, коли їхні занадто довгі вагання призвели до початку міжетнічної різанини в Боснії та Герцеговині.

У РБ ООН не було єдності стосовно Косовської проблеми. Якщо представник США висловлювався за рішучі дії світового співтовариства проти СРЮ, то представники РФ та КНР виступали за те, щоб визнати Косовську проблему внутрішньою проблемою СРЮ.

У 1997 році став абсолютно очевидним той факт, що США і НАТО переходять на сторону Косовських албанців. Це стимулювало останніх на терористичні дії не лише проти офіційних сербських властей, поліцейських і цивільних осіб сербської національності, але і власних лояльних албанців.

Що стосується Росії, то у своєму підході до вирішення Косовської проблеми вона послідовно дотримувалася принципового положення про непорушність державного суверенітету та територіальної цілісності СР. У міру загострення ситуації російська сторона все більш наполегливо добивалася від Белграду прояву політичної гнучкості і розсудливості по відношенню до національного руху косоварів. У спільній заяві, прийнятій під час перебування 15-16 червня 1998 року в Москві з робочим візитом Президента СФРЮ С. Мілошевича, йшлося про зобов'язання Белграду негайно відновити переговори з косоварами відносно форм автономії, підкреслювалася необхідність припинення будь-яких репресивних дій проти мирного албанського населення, а також гарантій доступу в край без будь-яких обмежень дипломатів і представників міжнародних організацій. У вересні 1998 року РБ ООН своєю резолюцією зобов'язала сербів припинити бойові дії, вивести з Косово сили безпеки і забезпечити умови для міжнародного спостереження. До початку жовтня ситуація продовжувала загострюватися, НАТО погрожувала Югославії повітряними ударами, а РБ ООН з властивою їй «делікатністю» не рекомендувала натівську військову операцію в Югославії.

Протягом останніх місяців 1998 року Президент СФРЮ Слободан Мілошевич продовжував грати на тому, що серби побоювалися військового вторгнення, в той же час використовуючи страх міжнародного співтовариства перед сербським радикальним націоналізмом.

У цей же період активність Косовських албанців, що прагнули створення незалежної держави, ставала дедалі загрозливішою для сербських сил безпеки. Що стосується НАТО, який формально не підтримував відділення Косово, то чим далі, то більше роздратування країн блоку викликали постійні напади сербських збройних підрозділів на беззахисних мирних жителів-албанців. НАТО спирався на прагнення етнічних албанців самостійно підтримувати порядок на території Косово за допомогою міжнародних сил безпеки. Офіційний Белград зіткнувся з дилемою - війна з НАТО чи компромісне рішення щодо суверенітету даного регіону, який переважна більшість сербів вважає своєю історичною батьківщиною.

З метою зміцнення єдності серед своїх прибічників у жовтні й листопаді 1998 року С. Мілошевич влаштував чистку керівництва армії та поліції, яке він сам сформував і на яке спирався під час війн у Хорватії та Боснії. Також було проведено чистку правлячої партії з метою позбутися «невпевнених» у її керівництві.

Восени 1998 року збройна конфронтація в Косово ще більше загострилася. Кожні кілька днів приходили повідомлення про нові жертви серед албанців. Визвольна армія Косово в свою чергу також влаштовувала напади на сили безпеки. З 24 по 28 грудня відбувалися великі збройні сутички неподалік м. Подуєво. У цей період ОБСЄ закликала сербські сили і ВАК припинити збройні акції, звинувачуючи у кровопролитті обидві сторони.

Жорстоке вбивство сербськими вояками 45 мирних албанців у с. Рачак, що сталося 15 січня 1999 року, підштовхнуло НАТО втрутитися в конфлікт на боці етнічних албанців Косово.

17 січня Вільям Волкер, глава місії ОБСЄ у Косово, повідомив, що в Рачаку було вбито принаймні 40 осіб. Президент Республіки Сербія Мілан Мілутинович звинуватив Волкера в упередженості і перевищенні своїх повноважень, і 17 січня федеральний уряд наказав Волкеру протягом 48 годин залишити країну. На терміново скликаному надзвичайному засіданні в Брюсселі Рада НАТО зажадала, щоб Мілошевич з'ясував імена тих, хто віддав наказ про операцію в Рачаку, і притяг їх до суду. Мілошевича також закликали до співробітництва з Міжнародним Трибуналом із колишньої Югославії з метою розслідування масового вбивства в Рачаку. Головний обвинувач Трибуналу Луїз Арбор оголосила, що сама вирушає до Косово, щоб особисто очолити розслідування різанини в Рачаку. Проте групу слідчих та її саму затримали на югославсько-македонському кордоні і заборонили в'їзд у країну під приводом відсутності «належних» віз. 19 січня представники командування НАТО Веслі Кларк і Клаус Номанн направили Мілошевичу «останнє» суворе попередження, що мало такі пункти: скасувати рішення про висилку Волкера, дозволити групі слідчих Трибуналу розслідувати масове убивство в Рачаку, вжити заходів щодо з'ясування імен і притягнення до суду тих, хто відповідає за різанину в Рачаку, припинити порушення сербськими силами безпеки в Косово угоди про припинення вогню, досягнуте у жовтні 1998 року. Після візиту в Белград голови ОБСЄ Кнута Волебека 22 січня югославський федеральний уряд «призупинив» виконання рішення про висилку Волкера.

У середині січня представники країн Контактної групи на основі «плану Гілла» працювали над новим планом проведення негайних переговорів між сербами та етнічними албанцями. Контактна група була створена в 1994 році з метою координації міжнародних дій у зв'язку з війною в Боснії. До неї входять представники Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Росії та США. «План Гілла», що отримав свою назву за ім'ям посла США в Македонії, котрий також був представником американської сторони на переговорах з приводу кризи в Косово, пропонував умови надання автономії Косово, не передбачаючи повної незалежності даного регіону. Контактна група дала планові нову назву - «Десять принципів» - і виробила додаток про дислокацію миротворчих сил НАТО на території Косово. Незабаром після цього Рада НАТО висунула ультиматум сербам і Косовським албанцям, вимагаючи, щоб переговори за планом «Десять принципів» почалися негайно. Міжнародна конференція з мирного врегулювання в Косово мала розпочатися 6 лютого в Шато Рамбуйє, неподалік Парижа. На досягнення угоди сторонам було дано три тижні.

Сербський парламент ухвалив пропозицію сербського уряду про участь у мирних переговорах. З 250 делегатів 227 проголосували «за», три - «проти» і три утрималися. Дане рішення виходило від сербського, а не від федерального, парламенту, що відображало головну позицію Мілошевича: конфлікт у Косово є внутрішньою справою Сербії. Сербську делегацію очолив Ратко Маркович (член СПС і глава делегації на переговорах), до якого приєдналися заступники федерального прем 'єр-міністра і помічники Мілошевича Никола Саінович і Владан Кутлесич. До складу делегації також увійшли Володимир Стамбук, заступник голови сербського парламенту, і Воїслав Живкович, керівник регіональної організації СПС у Косово. Делегація Косовських албанців не відрізнялася єдністю поглядів. Очолив делегацію Ібрагім Ругова.

У Рамбуйє делегації безпосередньо не зустрічалися одна з одною. Посередники ознайомили спочатку одну, а потім іншу сторону з планом «Десять принципів» і додатками до нього, що стосувалися військових питань. Після оптимістичного початку переговори зайшли у безвихідь. В ході переговорів каменем спотикання на шляху підписання політичного договору стали два положення проекту. По-перше, сербська делегація і делегація Косовських албанців по-різному трактували поняття «істотна автономія Косово». На думку делегації косовських албанців, автономія, що надається краю протягом трирічного перехідного періоду - лише перший крок на шляху досягнення незалежності, сербська ж делегація вважала цей період лише першим кроком до подальшого розширення автономії в Косово. 13 лютого Мілутинович прибув у Рамбуйє, аби наполягати на підписанні обома сторонами плану мирного врегулювання. Однак він звинуватив посередників і делегацію Косовських албанців у тому, що вони ускладнюють переговорний процес, не допускаючи прямих контактів між двома делегаціями. Проте незабаром посередники зрозуміли, що метою прибуття Мілутиновича в Рамбуйє було блокування планів НАТО, пов'язаних з можливістю використання наземних військ як миротворчих сил у Косово. Після зустрічі з Мілутиновичем 22 лютого держсекретар США Мадлен Олбрайт попередила сербів, що коли вони спровокують зрив переговорів, то по СРЮ будуть завдані повітряні удари. Але Мілутинович твердо дотримувався позиції, яка не припускала введення наземних сил НАТО на територію Косово, навіть якщо російська сторона погодиться з цим положенням. Незабаром сербська сторона стала заперечувати свою готовність прийняти умови Контактної групи. Зі свого боку ВАК наполягала на тому, що тільки війська НАТО можуть захистити етнічних албанців від сербської агресії. Делегація албанців почала вимагати внесення до угоди положень, що передбачають вихід Косово зі складу Сербії та Союзної Республіки Югославії, що також ускладнило ситуацію на переговорах.

Термін підписання угоди минув опівдні 20 лютого, проте він був подовжений до 23 лютого, аби дати сторонам можливість дійти згоди щодо додатку, який визначав статус і склад миротворчих сил. Хоча цивільні аспекти плану мирного врегулювання в Косово були прийняті обома сторонами, два питання залишалися невирішеними: Косовські албанці наполягали на проведенні референдуму з питання про незалежність Косово після закінчення трирічного перехідного періоду, в той час як представники сербської сторони категорично відхиляли введення на територію Косово іноземних військ, особливо військ НАТО, у якості миротворчих сил. Серби також підкреслювали, що висунута албанцями вимога проведення референдуму підтверджує законність військових акцій Сербії, спрямованих на захист цілісності єдиної держави.

Після невдалих спроб досягти угоди на переговорах була оголошена перерва. Сторонам було запропоновано протягом двох тижнів обміркувати план мирного врегулювання і передати його на розгляд глав сторін у Белграді та Приштині. Під час другого раунду переговорів, що проходив 15-18 березня в Парижі, обом делегаціям не була надана можливість обговорювати запропонований проект договору, а було запропоновано лише підписати його. Нарешті, 15 березня Ругова оголосив, що делегація етнічних албанців готова підписати «Десять принципів» Контактної групи. Проте серби так і не оголосили свого рішення.

2.3 Операція НАТО «Союзна сила» та її наслідки

По суті, переговори в Рамбуйє не були переговорами в звичному розумінні. Югославії був продиктований ультиматум: або погодитися з натівською окупацією фактично всієї країни (оскільки військові застосування передбачали не лише введення військ НАТО в Косово, але і їх вільне пересування по всій території Югославії) і втратою Косово, або перейняти на себе авіа удари НАТО.

24 березня 1999 року сили НАТО почали бомбардування території СРЮ - операція «Союзна сила». При тому згоди ООН на момент початку операції не було. Лише 26 березня 12 із 15 членів РБ висловилися за схвалення акції. Проти виступили Росія, Китай та Нігерія. Росія пропонувала засудити дії НАТО проти СРЮ як агресію.

Акція НАТО була обмеженою, але мала безкомпромісний характер. Від СРЮ беззастережно вимагалося вивести свої війська та поліцію з Косово та прийняти мирний план врегулювання на основі визнання автономії краю. Безпосередню участь в операції шляхом надання збройних сил або території для їх розгортання взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Угорщина, Німеччина, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція. Повітряний простір або територію для розгортання підрозділів НАТО надали нейтральні держави: Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія.