Конкурентна політика країн наздоганяючого розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при президентові України

Одеський регіональний інститут державного управління

Кафедра економічної та фінансової політики

Дисципліна: Інноваційна конкурентна політика та інноваційний менеджмент

Конкурентна політика країн наздоганяючого розвитку

Виконав:

слухач 3 групи 3 курсу факультету “ДУ”

заочної форми навчання

Дубина А.О.

Перевірив:

доц. Козинський С.М.

Одеса-2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Конкурентна політика наздоганяю чого розвитку на прикладі Індії та Пакистану

Розділ 2. Вплив глобалізаційних процесів на країни наздоганяю чого розвитку

Висновок

Список літератури

Вступ

Типологія моделей економічного зростання за національною ознакою та залежно від рівня економічного розвитку країни дозволила виділити досягнуті переваги та невдачі їх економічної політики. Таке, прискорений економічний розвиток демонструють ті країни, що забезпечують системну реалізацію єдиної стратегії через інструменти економічної політики, використання яких коригується залежно від поточної ситуації.

Модель наздоганяючого зростання базується переважно на зовнішніх стимулах, прискореній індустріалізації розвитку, запозиченні технологій, що розроблені розвинутими країнами. Характерним є досягнення високих темпів зростання, що в 1,5-2 рази перевищують цей показник у розвинутих країнах. Шлях наздоганяючого розвитку пройшла Японія. Характерною ознакою моделі випереджаючого економічного зростання є досягнення темпів зростання, які у 2-3 рази вищі порівняно з розвинутими країнами. Економічний прорив досягається на основі впровадження новітніх, неосвоєних іншими країнами технологій і, як наслідок, виходу на світовий ринок з новими, унікальними ресурсами і послугами. При цьому визначальна роль відводиться державі, яка повинна сприяти реалізації конкурентних переваг національного виробництва та забезпечувати захист його інтересів. В кінці ХIХ століття ці принципи лежали в основі реформ економіки Німеччини. Відомий світовий досвід використання окремих елементів цієї моделі (Японія, Індія, Китай).

1. Конкурентна політика наздоганяючого розвитку на прикладі Індії та Пакистану

економіка глобалізаційний конкурентний наздоганяючий

Для комплексного економічного аналізу регіональних процесів показовим є досвід Індії в пошуку науково адаптивних моделей суспільного ладу та господарського розвитку.

Для Індії вона визначилась як "суспільство демократичного соціалізму, матеріальний базис якого формується переважно державним виробничим комплексом в умовах регульованої дії ринкових механізмів, множинності форм власності та демократичних правових норм". Соціалізм тут розглядається не як економічна доктрина, а як філософія життя - така собі уявна гармонія розвитку суспільства і природи, рівність людей тощо.

Вибраний Індією шлях є досить результативним і контрастує з досягненнями інших країн регіону. На відміну від них Індія стає "членом клубу" нових індустріальних країн, тут створюється цілісний народногосподарський комплекс, а основне джерело коштів на цілі індустріалізації формує мобілізація внутрішніх, а не зовнішніх ресурсів (тобто ендогенний характер нагромадження).

Змістова і складова етатиської політики, заходи по її практичній реалізації багато в чому подібні для країн регіону, хоча і в цьому Індія пішла далі. Зокрема, держава взяла на себе вироблення та здійснення загальнонаціональних програм і планів індустріалізації й суспільного впорядкування. Планування стало осьовою константою економічного передбачення та управління. В країні функціонують різного ступеня диверсифікації структури загальнонаціональних і регіональних органів адміністративного і фінансово-інвестиційного регулювання та контролю. Діють механізми економічних регламентуючих засобів і методів стимулювання бажаних та гальмування небажаних господарських процесів і тенденцій.

Створено державний сектор економіки як матеріальну базу активного втручання держави в процес суспільного відтворення, його підвалини були закладені в перші десятиріччя незалежності, коли національний приватний капітал перебував в стадії становлення, не маючи достатніх ресурсів і можливості для спорудження капіталомістких підприємств із довгими термінами окупності та невизначеною кон'юнктурою.

Структурна політика різнилась у країнах субконтиненту. Зокрема, в Індії держсектор створювався переважно за рахунок вводу нових об'єктів (виняток становить масштабне одержавлення банків на початку 70-х років). Тут зосереджена більшість великих підприємств базових галузей економіки. Контролюючи процеси концентрації та централізації виробництва й капіталу, держава забезпечила собі монопольні позиції у:

1) промисловості - видобуток вугілля, нафти, нафтопереробка, виплавка чавуну й сталі, виробництво електроенергії, випуск важкого машинобудування, добрив;

2) кредитно-банківській і фінансовій сфері;

3) соціально-економічній інфраструктурі - залізничний та повітряний транспорт, зв'язок, радіо, телебачення.

Сукупна частка продукції держсектора у ВНП Індії складає мало не 25%.

У Бангладеш, на відміну від Індії, формування держсектора йшло шляхом націоналізації діючих промислових і торговельних підприємств, банків та страхових компаній, зовнішньоторговельних організацій. Держсектор в економіці цієї країни має провідне місце.

У Пакистані, на противагу Індії, процеси становлення держсектора із самого початку були підпорядковані інтересам великого приватного підприємництва. Тут, наприклад, немає характерної для Індії автономії влади. Навпаки, тон у політиці й економіці задають "монополістичні родини Пакистану", тісно пов'язані з урядовими та партійно-владними структурами. Хоча позиції держсектора не виглядають тривкими, він все-таки займає провідне місце в галузях ВПК, металургійній та хімічній промисловості, на транспорті й у системі зв'язку (нерідко спільно з приватним капіталом).

Останнім часом у Пакистані нові цільові імпульси отримує третій елемент етатизму - підтримка національного приватного капіталу. Як вже зазначалось, державний сектор сформовано переважно з виробництва базових, первинних галузей (паливо, сировина тощо). Для приватних підприємницьких структур призначались переважно переробні галузі та кредитно-банківська сфера, послуги.

У протилежність процесам індустріалізації Індії, де наголос робився на розвиток базових галузей, випуску засобів виробництва, в Пакистані політика анклавного промислового розвитку була сфокусована на виготовлення предметів праці у галузях легкої та харчової промисловості, а також ВПК. Інші держави регіону у реалізації своїх програм індустріалізації виходили головним чином не з побажань, а з можливостей для практичного досягнення мети. Промисловість в цілому залишилася в підлеглому становищі. Частка її продукції у ВВП коливається у межах від 6 (Мальдиви) до 25% (Індія). Переважно екстенсивний характер промислового росту без адекватного врахування інтенсивних факторів і тенденцій у МПП призвів до низької конкурентоздатності продукції; адаптованості до середньої, а не до вищої технології, до речової, а не технологічної кооперації національного виробничого капіталу з ТНК.

Кредитно-фінансова й банківська сфери в економіці країн ПА відіграють роль регулятора і мобілізатора внутрішніх резервів розвитку. В Індії практично всі великі фінансові установи належать державному секторові. Головний банк країни - Резервний - забезпечує традиційні функції Центральної банківської установи. Операції з обіговим капіталом і торгово-посередницькі функції забезпечують комерційні банки. З функціонуючих у країні 273 таких банків (222 з них - державні) керівна роль належить 28, у тому числі "Сентрал Бенк оф Індія" (найбільший банк ПА та ПСА), "Стейн Бенк оф Індія", "Пенджаб Нешнл Бенк", "Бенк оф Індія", "Бенк оф Барода" та ін.

Для того, щоб інвестувати в Індію, функціонують численні спеціалізовані фінансові установи - "Інститути розвитку". Це урядові агентства, державно-приватні банки розвитку, державні інвестиційні корпорації, приватні інвестиційні будинки, комерційні організації, їхня роль істотно зросла у 80- 90-ті роки, коли зміни пріоритетів у новій економічній політиці привели до зменшення масштабів державного субсидування і пільгового фінансування об'єктів індустріалізації. Варто звернути увагу на незначну кількість представництв іноземних банків - в Індії їх всього 21.

2. Вплив глобалізаційних процесів на країни наздоганяючого розвитку

Глобалізація створює безпрецедентні можливості на шляху розвитку та розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимального комбінування різноманітних ресурсів, особливо завдяки транснаціоналізації світової економіки. Привабливість ТНК для країн, що приймають, полягає в тому, що вони приносять визначені інвестиції, нарощують виробництво, створюють робочі місця і тією чи іншою мірою відкривають доступ до досягнень сучасної науки і техніки [13, с. 7].

У цих умовах деякі країни стали наздоганяти передові держави й навіть кидати їм виклик. Так, у 1981-1997 р. вперше в історії розвитку Периферії позначилася тенденція до скорочення розриву між країнами, що розвиваються, й індустріально розвинутими економіками. Темпи щорічного приросту сукупного ВВП країн, що розвиваються, у розрахунку на душу населення в цей період склали 2,8% проти 1.8% у державах індустріального авангарду. У цей самий період замість Бразилії і Мексики, які потрапили в лещата глибокої структурної, а потім і боргової кризи, групу динамічних країн поповнили Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш, В'єтнам. У результаті частка динамічних країн у загальній чисельності населення країн Периферії зросла з 1/10 до 2/3 [9, с. 10]. 25 років тому ВНП Китаю складав 16,93% від американського, а у 2000 році - вже 59.26%. Темпи зростання Китаю у середині 90-х років - 8,8% на рік проти 3,8% американських. Для порівняння: Індія, що має майже таку кількість населення, як і Китай, скоротила своє відставання з 12,32% до 22,28% за той самий час. Крім того, Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років. Тому майбутнє глобалізації, на думку Е. Заграви, не має безхмарний вигляд [10].

Таким чином, одним із головних викликів для національних економік Периферії на сучасному етапі глобалізації стає проблема збереження і підйому на новій технологічній базі національного виробництва, коли, з одного боку, частини держав - компанії - вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині [10], а, з іншого - коли самі держави передають частину своїх функцій наднаціональним інститутам.

На найвищому рівні теоретичної абстракції використання переваг глобалізації більшістю країн, що розвиваються є можливим, оскільки “відкритість сприяє перетіканню нових технологій з розвинених країн до країн, що розвиваються”, а “освіта сприяє прийняттю, пристосуванню до місцевих умов та впровадженню технологій” [15, с 35]. З іншого боку, з утвердженням економіки знань глобалізація надає людству шанс на основі об'єднання в мережі знань, талантів і розуму людей подолати засилля бідності та забезпечити прорив в соціальному розвитку [16, с. 5].

Однак сьогодні реальний світ значно відрізняється від цієї моделі, оскільки, темпи зростання ВВП розвинених країн досягаються завдяки використанню економічної системи, що базується на знаннях, а в країнах Периферії економічне зростання досягається завдяки інвестиціям у старі технологічні уклади.

Тому складно в подібних умовах знайти обґрунтування тези, згідно з якою відставання буде переборене, особливо враховуючи той факт, що і в країнах Центру спостерігається зростання поляризації між різними верствами населення, а також регіонами. Так, в більшості країн OECР останніми десятиліттями основні інвестиції вкладалися в дослідження і розробки (R&D), освіту і підготовку, що вказує на роль зростання ролі виробництва знання як чинника економічного зростання.

Проте, як свідчить практика, соціальна і регіональна поляризація між здатними повільно і швидко навчатися людьми, фірмами і регіонами також прискорилася за цей період [17].

В той самий час, жорстка конкуренція між знаннєвмісними мережами приводить до ситуації, коли деякі країни й регіони стають більш підключеними до найбільш динамічних мереж, тоді як інші залишаються виключеними із них. І це є проблемою не тільки для країн, що розвиваються, але також для країн і регіонів Європейського Союзу, у яких є ознаки зростаючої розбіжності між регіонами через можливості доступу до бази знань. В цих умовах розбудова регіональних знаннєвмісних мереж і з'єднання їх з міжнародними мережами повинна стати основною частиною державної стратегії розвитку [17].

Але щоб подібна політика сприяла трансферу нових технологій і припливу реального транснаціонального капіталу, держава повинна при формуванні довгострокової національної стратегії розвитку враховувати негативний вплив на національні економіки віртуальних фінансів і контролювати обсяг та напрямки залучення транскордонних фінансових ресурсів, для чого необхідно створити відповідні механізми та інститути, які б стримували спекулятивну активність за рахунок поетапного впровадження кожного істотного нововведення і його апробації до того, як воно набуває в сили [2, с. 53-54; 11; 21].

Висновок

Таким чином, аналіз процесів економічного розвитку свідчить - їх основою є інновації і інноваційна діяльність. Практика переконливо підтвердила тезу Й. Шумпетера, що основним механізмом розвитку економіки є конкуренція, заснована на інноваціях, яка призводить до "творчого руйнування" вже сформованих галузей і ринків, а також творчість людини, інноватора-підприємця, здатного втілити нові ідеї в ефективні економічні рішення.

Країни, що стали на шлях інноваційного розвитку, першими починають виходити із світової економічної кризи і переходити до економічного зростання.

При цьому слід зазначити, що стратегія наздоганяючого розвитку, яку намагалися реалізувати ряд країн Латинської Америки, Азії, Африки, бувших республік СРСР показала свою безперспективність.

Список літератури

1. Крапивний І. Особливості конкуренції і співробітництва в контексті транснаціоналізації економіки //Механізм регулювання економіки. - 2006. - № 4.

2. Майбуров И. Глобализация сферы высшего образования // Мировая экономика и международные отношения - 2005. - № 3. - С. 10-17.

3. Примаков Е.М. Постиндустриальная эпоха: Вызов российским политикам // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 3. - С. 45-53.

4. Мовсесян А., Огнивцев С. Транснациональный капитал и национальные государства // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 6. - С. 55-63.

5. Эльянов А. Глобализация и расслоение развивающихся стран//Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 6. - С. 3-13.

6. Заграва Е. Глобалізація і нації//observer.sd.org.ua/.

7. Стиглиц Дж. В тени глобализации//www.patriotica.ru/.

8. Крапивный И. Проблемы устойчивого развития экономики Украины // Механізм регулювання економіки. - 2004. - № 3. - С. 179-184.

9. Коллонтай В. О неолиберальной модели глобализации // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 10. - С. 3-13.

10. Косолапов Н. Глобализация: Сущностные и международно-политические аспекты // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 3. - С. 69-73.

11. Звіт про світовий розвиток: Важке завдання розвитку / Пер. з англ. - К.: Абрис, 1994. - 270 с.

12. Соколенко С. Кластери у глобальній економіці. - К.: Логос, 2004.- 848 с.

13. Lundvall, B.-Е. and Bоrras, S. The globalising learning economy: Implications for innovation policy, DG XII, European Commission. Bruxelles, 1998.

14. Стратегія економічного і соціального розвитку України “Шляхом європейської інтеграції” на 2004-2015 роки//www.niss.gov.ua/.

15. Гелбрейт Дж. Кризис глобализации//www.patriotica.ru/.

16. Кочетов Э.Г. Глобалистика как геоэкономика, как реальность, как мироздание: Новый ренесанс - истоки и принципы его построения, фундаментальные опоры, теоретический и методологический каркас. - М.: ОАО Издательская группа «ПРОГРЕСС», 2001. - 704 с.

17. Клейн Л. Глобализация: вызов национальным экономикам//www.patriotica.ru/.

18. Шумпетер Й. Теория экономического развития // Пер. с англ. - М. : Прогресс, 1992. - 456 с.

Размещено на Allbest.ru