Інтеграційні процеси в арабських країнах та їх вплив на світову політику

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Факультет міжнародних відносин

Кафедра країнознавства та міжнародних відносин

Зміст

1. Специфічні риси інтеграції арабських країн

2. Історія утворення та діяльність Союзу Арабського Магрибу

3. Утворення та напрями функціонування Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ)

4. Перспективи розвитку глобалізаційних процесів в арабському світі

Список використаних джерел

1. Специфічні риси інтеграції арабських країн

Арабські народи об'єднані спільністю мови та історичної долі. У період нової історії арабські території, окрім Марокко, були частиною Османської імперії, а в епоху капіталізму стали об'єктом європейського колоніалізму - англійського, французького, іспанського та італійського. Територія арабських країн становить 10 % світового суходолу, тут зосереджено 64 % світових запасів нафти і 22 % природного газу. В європейських та американських банках розміщено понад 700 млрд дол. арабських “нафто доларів”.

Арабські країни традиційно відносять до так званого Світового Півдня, який включає близько 140 держав (за даними ООН), що розвиваються, і в яких проживає 80 % населення Землі. Населення ряду близькосхідних країн зростає надзвичайно високими темпами (біля 3 відсотків на рік). Швидке зростання населення ставить перед країнами регіону проблему харчового забезпечення, яку важко самостійно вирішити у складних умовах регіону. У політичній площині арабський світ є досить нестабільним через низку факторів: розповсюдження ісламського фундаменталізму, арабсько-ізраїльська конфронтація, високі темпи зростання населення на тлі відставання виробництва продовольчих товарів і нестачі водних ресурсів, гонка озброєнь, значні контрасти в рівні економічного розвитку арабських країн, а також їх залежність від провідних західних держав, які намагаються встановити контроль над енергетичними ресурсами Близького Сходу. До цього слід додати також цивілізаційні розбіжності між арабськими країнами. Незважаючи на спільне етнічне походження, спільність мови і релігії, поняття арабської єдності є досить умовним.

Просування процесу політичної інтеграції арабських країн, що передбачає формування наднаціональних органів керування (за аналогією з Євросоюзом, деякими іншими найбільш “просунутими” угрупованнями й альянсами), більш ніж проблематично. Тим часом однієї з фундаментальних основ всієї архітектоніки, що формується, сучасного світового порядку є поступове (поетапне) просування від національного до наднаціонального рівня державних, суспільно-політичних структур (аж ніяк не означаюче зламування основних національних складових не тільки в найближчій чи середньострокової, але в довгостроковій перспективі). Специфіка правлячих режимів, ступінь зрілості політичної культури еліт і не тільки (більш масових соціально-політичних сил) поки блокують таку можливість. Не випадково, окремі арабські держави зневажають можливостями поглиблення інтеграційних міжарабських зв'язків і більш прагнуть чи віддають явну перевагу інтеграційним угрупованням із промислово розвитими країнами (ЄС, ВТО), а також із сусідніми країнами що розвиваються (Африканський Союз і ін.). І це - знаковий факт, що порушує питання - чому це відбувається, які перспективи такого “нетрадиційного” напрямку інтеграції, що воно несе країнам Близької Схід і Північної Африки, у тому числі - чи загрожує розмивом підвалин і навіть розвалом таким тільки що ще формується в рамках Ліги Арабських держав регіональним інтеграційним формам, як АФТА (єдиний торгово-економічний простір арабських держав) і т. д.

Інтеграційні процеси арабських країн мають досить вагоме значення. Найпомітнішу роль тут відіграє Рада по співробітництву арабських держав Персидської затоки. Вона була створена в 1981 р. в складі шести країн: Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія.

Керівними органами є: Найвища рада в складі глав держав, Міністерська рада, постійні міністерські комітети і Генеральний секретар.

Діяльність об'єднання спрямована на поетапну реалізацію колективних підходів і стратегії економічного співробітництва в галузі промисловості, торгівлі, митних тарифів, фінансів, сільського господарства, транспорту. При цьому накреслено заходи щодо сприяння руху товарів, капіталів. Створюються спільні підприємства, центри та науково-дослідні установи, розглядається питання про створення спільного ринку з метою надання можливості громадянам країн-членів жити, працювати, володіти власністю і займатися бізнесом в будь-якій із країн, що входять до складу об'єднання.

В регіоні діють й інші об'єднання. Серед них Рада арабської економічної єдності (нараховує 12 членів), Організація арабських країн-експортерів нафти (нараховує 11 членів). Окремі країни є членами всіх трьох об'єднань. Метою діяльності названих угруповань є зміцнення взаємозв'язків між країнами і піднесення на цій основі рівня економічного розвитку.

Про інтерес до глобалізаційних процесів в арабському світі свідчить велика кількість конференцій і круглих столів, які проводяться в арабських столицях. Переважна більшість арабських інтелектуалів і населення арабських країн ставляться до глобалізації, особливо до її культурних та ідеологічних аспектів, негативно з більшою чи меншою мірою радикалізму Одні вбачають у глобалізації загрозу секуляризації та руйнації ісламських засад арабських суспільств, інші вважають, що глобалізація є “формою американської гегемонії”, яка загрожує арабській культурній спадщині. Лише незначна частина арабських інтелектуалів вважає, що глобалізація відкриває арабам шлях до прогресу і співпраці з іншими народами світу. Деякі арабські дослідники розглядають глобалізацію як нову форму колоніалізму, коли розбудова національних держав вступає в конфлікт із логікою глобалізаційного розвитку.

Аналізуючи роботи арабських авторів, можна виділити три основні підходи до глобалізації в арабському світі:

Перший підхід - страх перед глобалізаційними змінами, які можуть призвести до нищення культури, руйнації традиційних засад арабського суспільства, до посягань на національний суверенітет. Апологети такого підходу закликають до майже повної ізоляції, замкнутості й спротиву західній гегемонії.

Другий підхід - сприйняття глобалізації як багатопланового і різнобічного об'єктивного процесу. Послідовники цього підходу пропонують відкинути західну ідеологію й використовувати лише досягнення новітньої технології.

Третій підхід - глобалізація бере свої початки в Арабському халіфаті, й цілком можливо, що незабаром процес глобалізації знов очолить арабо-мусульманский світ. Арабам не треба боятися глобалізації, а слід розробити власні проекти, які мінімізують її негативні впливи, ризики і виклики. Необхідне глибоке вивчення проблеми глобалізації, щоб згодом арабо-мусульманский світ зміг оптимально адаптувати її до своїх реалій.

Арабський Схід, як і будь-який інший регіон світу, не може уникнути процесу глобалізації. Оскільки соціально-економічний і політичний розвиток арабських країн досить різноманітний, і процеси їх інтеграції у світову економіку значно відрізняються, то і рівень їх охоплення глобалізаційними процесами є неоднаковим. Рівень життя громадян нафтовидобувних арабських країн (арабські країни Перської затоки, Лівія) значно вищий, ніж у тих арабських країнах, які практично не мають власних енергоресурсів взагалі (Ємен, Йорданія, Ліван, Туніс, Марокко, Мавританія, Джібуті) або мають їх у незначних обсягах (Єгипет, Сирія, Алжир, Судан). Згідно з дослідженнями Швейцарського інституту економіки, проведеними у 2000-2004 рр. серед 22 арабських країн, найбільш глобалізованими є ОАЕ, Йорданія, Кувейт і Бахрейн, а найменш - Сирія, Алжир і Туніс.

Наприкінці 90-х рр. була почата в цілому успішна спроба реанімувати ідею інтеграції арабських країн в економічній сфері й ініціювати створення єдиного торговельно-економічного простору за участю країн регіону. Проте окремі арабські держави, у тому числі Ірак, Сирія, Ліван, Судан, Сомалі, Ємен та інші, і дотепер знаходяться поза активною інтеграційною тенденцією. На міжарабську торгівлю приходиться лише 5-8 % усього товарообігу країн регіону Північної Африки і Близького Сходу. Це говорить про наявність серйозних проблем економічного та політичного характеру в регіоні.

Стосовно економічного розвитку арабських країн, рівень реальної економічної інтеграції яких залишається слабким, вони постійно зазнають тиску з боку глобальної ринкової економіки. На даний час саме глобальна економіка встановлює правила економічної політики арабських країн. Головна проблема полягає в тому, що арабські країни часто змагаються між собою замість того, щоб співпрацювати. Не зважаючи на реформи 70-80-х рр., арабське співтовариство, за винятком нафто-експортних держав, не змогло подолати стан технологічної відсталості та продемонструвало нездатність до спільних дій з метою розв'язання глобальних фінансово-економічних проблем. На даний час арабські країни конче потребують взаємної довіри і створення власних регіональних об'єднань з метою встановлення певної економічної рівноваги в епоху глобалізації. Країни, що діють поодинці, не можуть розраховувати на успіх у протистоянні великим економічним блокам країн розвиненої Півночі. Без політичної й економічної інтеграції між арабськими країнами неможливі рівноправні стосунки між Північчю і Півднем.

Слід зазначити, що процес регіональної інтеграції в арабському світі перебуває на початковій стадії. Найбільше інтеграційні процеси притаманні арабським країнам, що входять в Раду співпраці арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Оману та Саудівської Аравії. У цих країнах проводяться реформи по вдосконаленню політичної системи, розвитку процесу приватизації, підвищенню кваліфікації місцевих людських ресурсів і створенню нових робочих місць. Колективні зусилля країн-членів Ради співпраці спрямовані на створення спільного ринку товарів, послуг і робочої сили, на подальший розвиток стандартизації в різних сферах, становлення єдиної транспортної мережі, поглиблення кооперації в сільському господарстві, оброблювальній промисловості, виробництві електроенергії й телекомунікаціях.

2. Історія утворення та діяльність Союзу Арабського Магрибу

Ідея єдності Арабського Магрибу сформувалася на початку XX ст. та у процесі еволюції наповнювалась новим змістом. До завоювання країнами регіону політичної незалежності ідея об'єднання Магрибу була безпосередньо пов'язана з національно-визвольною боротьбою, про що свідчить проголошення в 1945 р. лідерами марокканської партії “Істікляль” та туніської “Новий Дустур” Магрибинської хартії та утворення в Каїрі Комітету звільнення Арабського Магрибу представниками політичних сил трьох країн.

Після проголошення незалежності Марокко та Тунісу першу серйозну спробу реалізації ідеї єдності Магрибу було зроблено у квітні 1958 р. на конференції представників провідних політичних партій Магрибу у Танжирі (Марокко), яка прийняла рішення про створення Консультативної Асамблеї Арабського Магрибу та Постійного секретаріату для реалізації ухвалених рішень конференції. У 1961 р. відбулася зустріч короля Марокко Хасана II, президента Тунісу Х. Бургіди та голови Тимчасового уряду Алжирської Республіки Ф. Аббаса, предметом якої стало обговорення планів створення єдиного Магрибу.

У 1964 р. (після завоювання незалежності Алжиром) було прийнято рішення (на рівні експертів) про налагодження міжмагрибинських економічних зв'язків. У 1966 р. створюються Постійний консультативний комітет Магрибу, Рада міністрів економіки, секретаріат, спеціалізовані економічні комісії та комітети. Співробітництво країн Магрибу охопило такі сфери, як торгівля, промисловість, транспорт, телекомунікації та туризм.

Однак ідея магрибинської єдності не була реалізована у період 60-х - кінця 70-х рр. через посилення відцентрових тенденцій у міжрегіональних відносинах.

У 1973 р. більшість лідерів держав Магрибу виступили з ініціативами об'єднання зусиль як регіональних, так і деяких африканських держав. Алжир мав намір вести переговори щодо об'єднання з Тунісом, Марокко, Мавританією та Нігером; Марокко - з Алжиром, Мавританією та Тунісом; Туніс - з Алжиром, Лівією та Мавританією (концепція Х. Бургіби створення Сполучених Штатів Магрибу). Однак, усі спроби реалізувати на практиці вищезгадані ідеї не мали успіху. Досягнення міждержавних угод про інтеграцію на двосторонній основі (наприклад, договір 1974 р. про союз Тунісу та Лівії, який передбачав створення єдиної держави - Мусульманської арабської республіки) або про створення військово-політичних союзів (наприклад, угода між Лівією та Алжиром в 1975 р. про формування політичного, економічного та військового союзу тощо) носило кон'юнктурний характер, що зумовило їх недовготривалість та нежиттєздатність. Результатом загострення протиріч між країнами регіону стало й те, що на сьомій і останній конференції міністрів економіки, що проходила в Алжирі в 1975 р., проект магрибського договору був відкладений на невизначений час.

На початку 80-х рр. між лідерами держав регіону активізувалися контакти, у ході яких обговорювались перспективи двостороннього співробітництва у таких сферах, як промисловість, сільське господарство, фінанси, будівництво, транспорт, зв'язок, освіта, охорона здоров'я тощо. Не дивлячись на існуючі протиріччя між країнами Магрибу, розвиток двосторонніх відносин між ними свідчив про наявність політичних та економічних факторів, що стимулювали інтеграційні процеси. У березні 1983 р. між Алжиром та Тунісом було підписано Договір про братерство та згоду, до якого у грудні 1983 р. приєдналася Мавританія. Підписання такого Договору значною мірою стало можливим завдяки переходу Алжиру до нової регіональної політики, в основу якої було покладено концепцію “позитивного добросусідства”, що базувалася на принципах визнання та поваги існуючих кордонів і в межах якої алжирське керівництво вжило низку заходів з демаркації державних кордонів із сусідніми країнами (у 1983 р. підписано відповідні угоди: з Нігером - у січні, з Тунісом - у березні, з Малі - у травні, з Мавританією - у грудні).

У серпні 1984 р. було підписано договір про “Арабо-африканський союз” між Лівією та Марокко, який мав привести до створення лівійсько-марокканської конфедерації. Полярність соціально-політичних систем обох країн виключала можливість їх реального об'єднання, що свідчило про те, що підписання договору було лише реакцією на зближення Алжиру та Тунісу і не мало реальних шансів на успіх. Після денонсації договору з боку Марокко (1986 р.) активізувався процес зближення Лівії та Алжиру; лідери останніх у 1987 р. підготували Хартію єдності, в якій передбачалось створення федерації зі спільними столицею, гімном, грошовою одиницею, законодавством, зовнішньою політикою, армією. Однак радикалізм М. Каддафі призвів до того, що проект не перейшов до стадії практичної реалізації.

Алжирське керівництво прийшло до розуміння неефективності розгортання інтеграційного процесу на базі утворення двосторонніх союзів і виступило у підтримку проведення загальномагрибської зустрічі у верхах. У червні 1988 р. в Алжирі вперше в історії зібрались разом з метою обговорення проблеми досягнення єдності у регіоні лідери Алжиру, Марокко, Лівії, Тунісу та Мавританії. Цьому форуму передувало відновлення в травні 1988 р. дипломатичних відносин між Алжиром та Марокко. Було створено велику магрибську комісію та п'ять підкомісій, які мали вивчити економічні, фінансово-митні, соціальні та культурні питання на предмет створення у регіоні організації на кшталт європейського Спільного ринку та виробити відповідні рекомендації.

16-17 лютого 1989 р. під час другої зустрічі у Марракеші керівників п'яти держав Північної Африки - Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу - було підписано три документи: Угода про створення Союзу Арабського Магрибу (САМ), Декларація про заснування САМ та Резолюція за підсумками роботи великої магрибської комісії, що знаменувало собою започаткування нової регіональної організації - Союзу Арабського Магрибу.

До складу Союзу Арабського Магрибу входить п'ять держав: Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко та Туніс.

Згідно з Угодою цілі Союзу полягали у: зміцненні братніх зв'язків країн-членів; досягненні прогресу та процвітання їх суспільств; збереженні миру, який ґрунтується на справедливості та праві; поетапному здійсненні свободи пересування громадян, товарів та капіталів між країнами САМ; формуванні спільної політики у різних сферах, яка має на меті досягти:

- на міжнародній арені - забезпечення та встановлення дипломатичного співробітництва між ними на засадах діалогу;

- у сфері оборони - збереження незалежності кожної держави-члена;

- в економічній сфері - забезпечення промислового, сільськогосподарського та соціального розвитку держав-членів;

- у сфері культури - співробітництво у галузі освіти, збереженні духовних та творчих цінностей, які спираються на іслам, збереження національної арабської сутності.

3. Утворення та напрями функціонування Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ)

інтеграція арабський співробітництво глобалізаційний

Умовно можна виділити три етапи у розвитку регіонального співробітництва у зоні Перської затоки, яке привело до створення РСАДПЗ, а саме:

Перший етап, хронологічні межі якого охоплювали першу половину 70-х рр. - характеризувався пошуком шляхів створення регіонального об'єднання, на яке були б покладеш функції підтримки безпеки у зоні Перської затоки і яке б формувалося на базі всіх (як арабських, так і неарабських) країн регіону. Активізація діяльності у цій сфері значною мірою була реакцією на вивід англійських військ з регіону та виникнення своєрідного “вакууму сили”. У січні 1971 р. шахський Іран запропонував створити військовий блок країн Перської затоки, до якого ввійшли б Саудівська Аравія, Іран, Кувейт та Арабські Емірати Договірного Оману. Однак Саудівська Аравія виступила проти цієї пропозиції. У 1975 р. офіційний Тегеран висунув пропозицію знову повернутися до питання забезпечення безпеки у регіоні, заявивши про необхідність скликання з цією метою наради на вищому рівні. У межах вказаної ініціативи відбулися як ірано-саудівські контакти, так і зустріч міністрів закордонних справ держав Затоки, яка мала місце в липні 1975 р. під час зустрічі ісламських держав у Джидді.

У листопаді 1976 р. у Маскаті (Оман) було проведено конференцію міністрів закордонних справ регіону, на якій було розглянуто три проекти забезпечення безпеки у Перській затоці: іранський, іракський та оманський. Іранська модель передбачала створення системи колективної безпеки (шляхом укладення відповідного пакту), за якої кожна із країн-учасниць мала робити свій внесок відповідно до своїх можливостей (матеріальних та людських). Оманський проект концентрувався в основному на гарантуванні безпеки судноплавства в Ормузькій протоці та передбачав залучення західних держав до розв'язання цієї проблеми. Ірак, у свою чергу, пропонував, щоб держави Затоки заявили про готовність власними силами протидіяти загрозі судноплавства у протоці та уклали при необхідності відповідні двосторонні угоди між зацікавленими сторонами. Жодний із проектів не був прийнятий.

Другий етап, який охоплював другу половину 70-х рр., позначений висуненням на перший план ідеї створення регіональної організації виключно у складі арабських монархій Перської затоки, одним із пріоритетів діяльності якої мало стати забезпечення інтенсифікації економічного співробітництва країн-членів. У 1976 р. Кувейт звернувся із закликом до монархічних держав Аравійського півострова створити такий тил об'єднання або союзу, який би ґрунтувався на засадах захисту інтересів арабських народів регіону та його стабільності, забезпечив розвиток співробітництва у політичній, економічній, освітянській та інформаційній сферах. Кувейтська ініціатива фактично визначала об'єкти інтеграційного процесу та окреслювала межі співробітництва. Візити у грудні 1978 р. прем'єр-міністр Кувейту до Саудівської Аравії, Бахрейну, Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) та Оману засвідчили повну підтримку ідеї досягнення єдності арабських країн Перської Затоки та необхідність активізації зусиль у даному напрямку.

Слід зауважити, що у цей період були запропоновані й інші моделі розвитку регіональної інтеграції (наприклад, Іраком - пакт між арабськими країнами Затоки; Оманом - план системи безпеки з обов'язковою участю країн Заходу). Однак останні не знайшли підтримки серед аравійських монархій.

Третій, завершальний етап припадає на 1980-1981 рр. Інтенсифікація процесів формування міждержавної організації у цей період відбувалася під дією чинників як регіонального (посилення нестабільності у зоні Перської затоки внаслідок падіння шахського режиму; пропаганда Іраном ідеї експорту шиїтської революції; початок ірано-іракського конфлікту), так і глобального (введення радянських військ в Афганістан та активізація політики СРСР в Ефіопії та в Південному Ємені; проголошення Сполученими Штатами “доктрини Картера” щодо Перської затоки, що свідчило про потенційну можливість перетворення регіону на арену протистояння наддержав) порядку.

У листопаді 1980 р. на 11-й конференції керівників урядів та держав арабських країн в Аммані (Йорданія) Кувейт розповсюдив меморандум, в якому закликав арабські держави Перської затоки до об'єднання. Положення цього плану були конкретизовані у ході поїздки у грудні 1980 р. міністра закордонних справ Кувейту по регіону та у розповсюдженому на початку 1981 р. кувейтському проекті створення міждержавної організації. Як наслідок, у січні 1981 р. на зустрічі у верхах арабських країн Перської затоки, що відбулася під час роботи ісламської конференції в Ет-Таїфі (Саудівська Аравія), було досягнуто принципової домовленості про створення регіональної організації. 4 лютого 1981 р. на конференції на рівні міністрів закордонних справ шести країн Затоки було санкціоновано створення Ради співробітництва арабських країн Перської затоки та Генерального секретаріату Ради, визначено межі її діяльності. Зустріч 25 травня 1981 р. в Абу-Дабі керівників держав Саудівської Аравії, ОАЕ, Бахрейну, Оману, Катару, Кувейту стала завершальним етапом у процесі формування Ради співробітництва, який характеризувався у період лютого-травня 1981 р. особливою інтенсивністю консультацій та нарад на різному рівні. Саме на цій зустрічі був затверджений внутрішній Статут Ради, що знаменувало собою юридичне оформлення діяльності організації.

До складу Ради співробітництва арабських країн Перської затоки (РСАДПЗ) входить шість держав: Бахрейн, Катар, Кувейт, Королівство Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Султанат Оман.

Штаб-квартира РСАДПЗ розташована у столиці Саудівської Аравії - Ель-Ріаді.

Згідно зі Статутом РСАДПЗ були визначені наступні цілі діяльності організації:

- забезпечення координації, інтеграції та взаємозв'язку між державами-членами Ради у всіх життєво важливих сферах, до досягнення їх повної єдності включно;

- сприяння поглибленню взаємозв'язків та розширенню всіх галузей співробітництва у різних сферах між народами держав-членів Ради;

- розробка ідентичних систем в економічній, торгівельній, комунікаційно-інформаційній, соціальній, культурній, освітній, адміністративній, законодавчій сферах, а також у сфері митної служби і туризму;

- надання імпульсу науково-технічному прогресу у різних сферах господарства, створення центрів наукових досліджень, будівництво спільних підприємств, сприяння співробітництву у приватному секторі.

З моменту створення РСАДПЗ найбільш динамічно почалося розвиватися співробітництво в економічній сфері, що значною мірою було зумовлено наявністю спільного попереднього досвіду: двосторонні економічні угоди, спільні комітети та комісії, різні спеціалізовані організації, спільні виробничі проекти тощо. Вже у червні 1981 р. на зустрічі міністрів фінансів та економіки Ради була прийнята, а в листопаді 1981 р. санкціонована Вищою Радою Єдина економічна угода. Цей документ являє собою програму координації політики держав-членів Ради в економічній, нафтовій, фінансово-валютній та торговельній сферах та спрямована на створення спільного ринку арабських країн Перської Затоки. Концепція економічної інтеграції передбачає створення вільної торговельної зони, митного союзу, спільного ринку та економічної єдності.

Серед важливих заходів з реалізації угоди можна виділити перехід до єдиної стратегії у сфері видобутку та збуту нафти; скасування тарифів у відносинах між країнами-членами РСАДПЗ; введення єдиних тарифів на товари, що ввозяться із країн, які не є членами Ради; прийняття закону про свободу пересування громадян та товарів у державах-членах; вироблення єдиної аграрної стратегії тощо.

У 1985-1986 рр. було ухвалено два важливих рішення з погляду поглиблення та розширення інтеграційних процесів: концепція єдиної стратегії економічного розвитку (1985 р.) та постанова про розробку єдиної концепції реалізації економічної угоди (1986 р.). Єдина стратегія економічного розвитку має базуватися на наступних принципах: диверсифікація джерел прибутку внаслідок поступового зниження опори на нафту та зростання ролі ненафтових секторів у створенні національного продукту; стимулювання процесу індустріалізації в кожній державі члені РСАДПЗ із врахуванням можливостей кожної окремої країни та зменшення розриву у рівнях промислового розвитку між державами “шістки”; надання пріоритетів галузям виробництва, які базуються на використанні національних природних ресурсів і виробляють конкурентоспроможну продукцію для зовнішнього ринку або продукцію, орієнтовану на внутрішньо-регіональний ринок; стимулювання приватного сектору у сфері створення ефективних промислових об'єктів; участь урядів країн-членів РСАДПЗ у створенні високорентабельних виробництв.

Було запропоновано сконцентрувати увагу на розвитку таких перспективних галузей промисловості, як нафтопереробна, нафтохімічна, галузь чорної та кольорової металургії, деякі види переробної промисловості.

Для прискорення реалізації накреслених цілей було створено Союз торгівельних та промислових палат РСАДПЗ, який мав на меті підвищення рівня співробітництва між приватними секторами країн-членів та сприяння їх більш широкій участі у промисловому розвитку.

У валютно-фінансовій сфері співробітництво здійснюється між організаціями (включаючи комерційні банки) не тільки з метою спільного фінансування проектів, але й для координації фінансової політики у цілому. Національні банки держав РСАДПЗ відповідно до рішень наради у верхах (м. Маскат (Оман), грудень 1995 р.) мають можливість відкривати, свої філії в усіх країнах-членах цієї організації. Створюються спільні банки і страхові компанії, заплановано введення єдиної розрахункової системи.

Було вжито заходи з лібералізації взаємної торгівлі. З 1 березня 1983 р. набула чинності угода про введення безмитної торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами національного виробництва. Обсяг торгівлі між країнами РСАДПЗ ще невеликий, але має тенденцію до швидкого зростання. У період з 1985 по 1995 р. експорт виріс на 53 %, у той час, як імпорт збільшився на 45 %. Були також введені єдині мита на продукцію, що імпортується не з країн РСАДПЗ. Держави-члени РСАДПЗ послідовно приймають заходи, спрямовані на створення митного союзу, запланованого згідно із рішеннями Вищої Ради (Абу-Дабі (ОАЕ), грудень 1998 р.) на 2001 р.

На шляху до економічної інтеграції зроблені лише перші кроки. Проте характерними рисами економічної інтеграції у межах РСАДПЗ є відносно високі темпи проведення інтеграційних заходів, домінанта проектів у сфері виробництва, а не обігу, що створює сприятливі умови для формування єдиного процесу відтворення у регіональному масштабі. На нараді у верхах (Абу-Дабі, грудень 1998 р.) було затверджено єдину стратегія промислового розвитку та довготермінова економічна програма на період до 2025 р.

Військово-політичне співробітництво є одним із ключових напрямків діяльності РСАДПЗ, що значною мірою зумовлено особливим місцем регіону Перської затоки у системі міжнародних відносин завдяки його геостратегічному положенню, унікальним нафтовим ресурсам та підвищеній нестабільності. Не дивлячись на те, що РСАДПЗ не розробила всеохоплюючої доктрини забезпечення безпеки у регіоні, основні положення підходу країн-членів Ради до цієї проблеми були визначені та сформульовані на нарадах керівників держав-членів РСАДПЗ у Бахрейні (листопад 1982 р.) та у Доcі (листопад 1983 р.), а також в угоді про спільну оборонну стратегію, яку було затверджено в листопаді 1984 р.

6 березня 1991 р. країнами-членами РСАДПЗ, а також Єгиптом та Сирією (так звана формула 6-2) було парафовано Дамаську декларацію, яка включала положення економічного, політичного та військового характеру і передбачала можливість приєднання до неї будь-яких арабських країн з метою спільних дій у межах формування нового світопорядку. У декларації наголошувалось, що єгипетські та сирійські військові контингенти, які знаходяться у Саудівській Аравії та на території інших аравійських держав, можуть стати ядром для створення міжарабських сил з підтримання миру, які б гарантували збереження безпеки у зоні Перської затоки. Однак незабаром до цього важливого положення декларації було внесено суттєве доповнення, а саме: кожна із держав - членів РСАДПЗ має право за своїм бажанням вдатися до допомоги сирійських та єгипетських військ, які у травні 1991 р. були виведені з території Саудівської Аравії та Кувейту.

На зустрічі керівників держав-членів РСАДПЗ у березні 1994 р. в Ер-Ріаді наголошувалось на необхідності забезпечення безпеки власними силами та переходу до нової спільної військової доктрини. Однак остання не була конкретизована, що стало відображенням того, що у цей період не існувало одностайності думок серед країн-членів РСАДПЗ щодо шляхів підтримки миру та стабільності у регіоні.

У найближчій перспективі проблеми військово-політичного співробітництва і надалі будуть пріоритетними у діяльності РСАДПЗ.

4. Перспективи розвитку глобалізаційних процесів в арабському світі

Стосовно прогнозів розвитку глобалізаційних процесів в арабському світі, то значною мірою вони зазнаватимуть впливу демографічних, економічних, науково-технічних, соціальних, політичних та військових факторів.

Демографічний фактор. Збереження в більшості близькосхідних країн високих темпів росту населення загострить проблему створення нових робочих місць, особливо серед молоді, що зробить її більш сприйнятливою до політичної радикалізації. Ріст чисельності населення загострить водну проблему, що, у свою чергу, підсилить імовірність виникнення конфліктів за володіння джерелами води.

Природні ресурси. Нафта і природний газ залишаться основою економіки регіону. До 2020 р. між близькосхідними державами не тільки збережеться, але навіть посилиться різниця в умовах економічного розвитку і шляхах проведення економічної політики. При цьому визначальним фактором стане збереження чи виснаження запасів вуглеводної сировини в тій чи іншій країні.

Досягнення у сфері науки і техніки. Подальший розвиток інформаційних технологій полегшить поширення як різного роду інформації, так і ідей, у тому числі екстремістських. Це сприятиме активізації політичних процесів у різних арабських країнах.

Релігійний фактор. Важливим фактором у глобалізаційних процесах у близькосхідних країнах стане зростання ролі ісламу, зокрема політичного.

Проблема відносин влади і суспільства. У більшості країн Близького Сходу збережуться автократичні режими з централізованим управлінням. Разом з тим правлячим режимам на Близькому Сході стане все сутужніше керувати процесами, що відбуваються в суспільстві, не віддаючи йому частини своїх владних функцій та економічних привілеїв. Держава збереже свій домінуючий вплив на життя суспільства. На місцевому рівні збережеться вплив племінного та кланового факторів. Реальне громадянське суспільство може з'явитися до 2020 р. лише в окремих країнах регіону - Єгипті, Лівані, Тунісі, Марокко, Йорданії, ОАЕ. При цьому в деяких арабських країнах реальною альтернативою існуючим урядам можуть стати модерністські чи радикальні ісламські режими. Дії ж правлячих кіл у боротьбі з опозицією будуть варіюватися від прямих репресій до різних варіантів кооптування опонентів режиму в структури влади.

Тероризм. Очікується, що до 2020 р. політичне насильство на Близькому Сході, включаючи тероризм, у більшій мірі буде націлене як на дії всередині країн регіону, так і на дії проти інших держав, зокрема проти Ізраїлю, США та інших країн Заходу. У той же час посилення міжнародного тиску на уряди деяких близькосхідних держав змусить їх приймати більш ефективні заходи проти тероризму.

Головні конфлікти будуть пов'язані з боротьбою за володіння ресурсами (водними, енергетичними). Арабо-ізраїльський конфлікт відіграватиме дуже велику роль у регіональних справах, тому будь-яка зміна в його нинішньому стані може істотно змінити всю обстановку на Близькому Сході.

Поява нових радикальних режимів. Ріст невдоволення населення погіршенням свого положення може стати причиною революційних змін у регіоні Не виключена можливість появи на Близькому Сході нових радикальних режимів, причому не обов'язково ісламістських. Цілком ймовірно, що це торкнеться тих країн, що у даний час відносяться до помірних - Саудівська Аравія та Єгипет. Оскільки нові радикальні режими в цих ключових країнах арабського світу матимуть антиамериканський і антиізраїльський характер, то США робитимуть все можливе для збереження існуючих режимів у цих країнах.

Список використаних джерел

1. Мировая экономика: введение во внешнеэкономическую деятельность: Учеб. пособие / М. В. Елова и др. - М., 2000.

2. Мировой рынок ссудных капиталов: Учеб. пособие. / Под ред. Е. Ф. Жукова. - М., 1992.

3. Николаев Д. С. Международные транспортные и фрахтовые операции: Учеб. пособие. - М., 1990.

4. Носкова И. Я., Максимова Л. П. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. - М., 1995.

5. Філіпенко А. С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посібник. - К., 2000.

6. Фаминский И. П. Международные экономические отношения. - М., 2001.

7. Фомичев В. И. Международная торговля: Учебник. - М., 1998.

8. Фомичев В. И. Международные экономические отношения. - С.-Пб., 1992.

9. Школа І. М., Козменко В. М. Міжнародні економічні відносини. - Чернівці, 1996.

10. Шреплер Х. А. Международные организации: Справ. - М.,1995.

11. Шмелев Н. В. Всемирное хозяйство: тенденции, сдвиги, противоречия. - М., 1987.

Размещено на Allbest.ru