Соціально-культурне середовище МЕВ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-культурне середовище МЕВ

1. Соціально-культурне середовище МЕВ.

Соціально-культурне середовище МЕВ - це напрям, що досліджує закономірності територіальної організації соціальної сфери, просторові процеси й форми організації життя людей й суспільного виробництва різних держав, передусім з погляду людей - умов їх праці, побуту, відпочинку, розвитку особи й відтворення життя. Тобто, це таке середовище, що досліджує відмінності в умовах, способах, рівні й характері життя населення різних держав світу.

Так у соціально-економічному аспекті особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, котрий не є еквівалентним. Глобалізація справляє неоднозначний вплив на умови життєдіяльності людей.

Через зміни у глобальній економіці в останню чверть століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш аніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Частка населення світу з середнім рівнем розвитку людського потенціалу зросла з 55% в 1985 р. до 66% в 2001 p., а з низьким - скоротилася за цей період з 20% до 10%.

Однак зростання обсягів торгівлі і капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн. Так, розрив в доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах, і 1/5, що проживає в найбідніших країнах, в 1997 р. виражався співвідношенням 74: 1 порівняно з 60:1 в 1990 р. і 30:1 в 1960 р. Для порівняння: в 1820 р. цей розрив становив 3:1, в 1870 р. - 7:1, в 1913 р. - 11: 1.

Наприкінці 1990-их pp. на 1/5 частину світового народонаселення, що проживало в країнах з найбільшим доходом, припадало 86% світового ВВП (а на найбіднішу 1/5-1%); 82% світових експортних ринків (а на найбіднішу 1/5-1%); 68% прямих іноземних інвестицій (а на найбіднішу 1/5-1%).

На країни ОЕСР, де проживає 19% світового народонаселення, припадає 71% глобальної торгівлі товарами і послугами, 58% прямих іноземних інвестицій та 91% всіх користувачів Інтернет.

В той же час в країнах, що розвиваються, 1,3 млрд чол. не мають доступу до чистої води, близько 840 млн чол. не мають повноцінного харчування, а в 1,3 млрд чол. доходи становлять менше 1 дол. США на день. Уже зараз щорічні втрати країн, що розвиваються, внаслідок невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд дол. США, що в 10 разів перевищує обсяг одержаної іноземної допомоги. А це сприяє поглибленню нерівномірності економічного і соціального розвитку в глобальному масштабі.

Не спостерігається глобальної тенденції скорочення розриву між багатими і бідними верствами працюючого населення всередині країн. Навіть у найбагатших країнах світу розрив між найбагатшими 20% і найбіднішими 20% населення значний і становить, наприклад, у Австралії і Великій Британії 9,6 раза, США - 8,9 раза, Новій Зеландії - 8,8 раза, Швейцарії - 8,6 раза. Частка населення, що проживає за межею бідності, становить 36,5% в Ірландії, 21% - в Іспанії та більше 14% у США та Нідерландах.

У глобальному масштабі не вирішеними залишаються дві гострі соціальні проблеми - бідність і безробіття, що може призвести до соціальних стресів планетарного масштабу. Не випадково відбуваються відповідні трансформації в світових регулятивних інституціях: створення нової структури Групи-20 (Г-20) за участю восьми найбільш розвинених країн, десяти найбідніших країн, що розвиваються, та по одному представнику від МВФ/СБ та ЄС; нова кредитна політика США та МВФ з пріоритетом допомоги найбіднішим країнам тощо.

Показово, що саме проблеми подальшого взаємоіснування багатих і бідних країн стають ключовими у тематиці світових економічних форумів.

Розвитку процесу культурної глобалізації сприяють: відкриті та демократичні суспільства, деідеологізація та лібералізація світового розвитку, міжнародний туризм, дерегіоналізація інформації та засобів масової комунікації. На його заваді стоять: релігійно-цивілізаційна мозаїчність світу та етнічний націоналізм.

Показово, що поряд з США, Євросоюзом, Японією найвпливовішими (за Г. Кіссінджером) у XXI ст. будуть також Китай, Індія, можливо, Росія, тобто держави, що належать до принципово відмінних цивілізацій. Окрім них існують також ісламські країни, чия впливовість в сьогоднішній міжнародній політиці обумовлена геополітичною значимістю та багаточисельністю мусульманських общин по всьому світу, геостратегічно важливим місцерозташуванням, багаточисельністю населення, наявністю стратегічно важливої сировини - нафти. До речі, питання мусульманської нетерпимості до західної уніфікації має історично глибоке коріння, носить постійний характер і виявляється в протиставлена ісламу не тільки ідеям християнства, але й універсальним принципам демократії.

Загалом саме проблеми міжцивілізаційної взаємодії стають найбільш значимими і водночас складними для вирішення. Як зазначає Ю. Павленко, «нині конфронтаційні розлами людства припадають, головним чином, на стики цивілізуй (Балкани, Кавказ, Палестина, Синцзянь-Уйгурія, Тибет)».

У посиленні суперечностей та напруженості між суспільними прошарками та групами не тільки на майновому, але й на релігійному, етнічному, клановому, регіональному та цивілізаційному підґрунті проявляються соціокультурні виклики XXI століття.

Демократизація була провідною тенденцією у формуванні політичної архітектури XX століття, про що, зокрема, свідчать узагальнені дані Світового банку стосовно загальної кількості країн і країн з демократичними устроями. Зазначимо, що на сьогодні із 24 найбільш розвинених країн 80% є демократичними, а із 42 найменш розвинених 95% - недемократичними.

Розвиток політичної демократії безпосередньо був пов'язаний зі зростаючим освітньо-інтелектуальним рівнем суспільства та його інформатизацією. Відомо, що загальна середня освіта стала ключовим чинником дієвості демократичних виборчих систем, а суттєве збільшення прошарку людей з вищою освітою збільшило коло питань, що можуть бути прийняті прямим голосуванням (референдуми). У розвиненому інформаційному середовищі з'явилась можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до передвиборчих програм, текстів законопроекті в, різнопланової аналітичної інформації тощо.

Разом з тим безпрецедентне розширення впливу мас-медіа не тільки на культуру, побут, а й на економіку й політику несе в собі якісно нові проблеми і виклики. У провідних західних країнах уже проходить перерозподіл влади: мас-медіа, уособлені могутніми мультимедіа-компаніями, перестають бути в ролі підлеглих до політичних партій, а останні стають все більш залежними від них. Таким чином формується інформаційна олігархія - новий і по-справжньому впливовий «клас», здатний «знищити» західно-ліберальну демократію, котра його породила. Дещо у гіпертрофованому вигляді аналогічні процеси відбуваються і в Росії, і в Україні (наприклад, показові виборчі PR-технології). У результаті майже у всіх країнах спостерігається невисокий рівень соціальної довіри до. політичних і громадських інститутів. Це особливо характерно було для країн з перехідними економіками у найбільш складні трансформаційні часи.

Велику роль відіграє інтелектуальний ресурс суспільства як глибинна основу соціально-економічного прогресу. В процесі формування і економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку - це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» у всіх сферах діяльності - науці, політиці, бізнесі, культурі.

Потенційно цим ресурсом володіє кожна країна, однак оптимально його використовувати і розвивати вдається насамперед тим із них, які здатні забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. В сучасних умовах для цього необхідні фінансові ресурси, акумулювати котрі здатні лише окремі країни. Так, у середині 1990-их pp. загальні витрати на НДДКР складали в США - 173 млрд USD, Великій Британії - 21,6 млрд USD, Франції - :б млрд USD, Німеччині - 37,3 млрд USD, Японії - 74,8 млрд USD в Україні близько 900 млн USD).

З інформаційно-цивілізаційної точки зору важливо усвідомлювати, що у надрах Інтернету виникла не тільки «віртуальна економіка», але вже і «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії через вплив неекономічного і несилового характеру, а безпосередньо на розум людей фактично придушують індивідуальність та інтелект, нещадно при цьому їх експлуатуючи. І це виклик загально-цивілізаційний.

Для більшості країн світу участь у глобалізації є безальтернативним варіантом вибору подальшого шляху, який, як ми бачимо, пов'язаний з серйозними викликами - геоекономічними, технологічними, соціальними, цивілізаційними, загрозами поглиблення соціально-економічного розриву та посилення політичної експансії країн - глобальних лідерів (рис, 3.9). Консолідація людства шляхами глобальної інституалізацІЇ можлива на загальноцивілізаційних засадах демократизації та гуманізму.

2. Міжнародний кредит та його види

Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером і імпортером капіталу. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капітала на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову у виробничу, виробничу - у товарну, а товарну - знову у грошову).

Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля - не обмін товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товару в майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.

Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Якщо країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають визначається виробничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можливості, беруть позики в інших країн, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи.

Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосування всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отримує можливість збільшити свій національний дохід за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, порівняно з внутрішніми, умовах кредитування. В цілому за допомогою міжнародного кредиту відбувається максимізація світового продукту за рахунок загального приросту світового виробництва.

Значення міжнародного кредиту саме й полягає в тому, що завдяки йому відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами і можливостями більш прибуткового його застосування. Кожна країна є імпортером і експортером капіталу. Кредиторами і позичальниками виступають банки, фірми, державні установи, уряди, міжнародні й регіональні валютно-кредитні та фінансові організації.

Ефективність кредиту досягається за умови:

* вільного переміщення капіталу;

* стабільності й передбачуваності розвитку світової економіки;

* виконання позичальниками своїх зобов'язань, повної оплати своїх боргів.

Розвиток міжнародного кредиту на сучасному етапі значною мірою визначається діяльністю ТНК, зростанням їх ролі в розвитку міжнародних економічних відносин. Це проявляється в:

* інтенсивному розвитку єврокредиту, тобто кредитних зобов'язань банку в іноземній валюті, яка виступає вже як наднаціональна валюта Приставка «євро» вказує не лише на іноземний характер валюти по відношенню до місця здійснення кредитних операцій, а й про вихід міжнародного кредиту зі сфери національного валютного й податкового контролю;

* появі синдикованих єврокредитів, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку;

* сек'юритизації, тобто заміщенні традиційних банківських кредитів емісією цінних паперів (облігацій, акцій, векселів);

* виникненні нових форм кредитування - факторингу, форфейтингу, лізингу.

Особливістю сучасного міжнародного кредиту є світова криза заборгованості, суть якої полягає у відмові від платежів по боргу суверенним боржникам з ряду причин. Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються.

В основу класифікації міжнародного кредиту можна покласти різні ознаки: джерела, призначення, валюту позики, строки кредиту та ін.

Основними формами міжнародного кредиту вважаються:

* товарний, або комерційний кредит;

* валютний, що видається банками у грошовій формі.

Міжнародний комерційний кредит надається на закупівлю певних товарів або оплату послуг і має, як правило, «пов'язаний» характер, тобто чітко цільовий, закріплений у кредитній угоді.

Міжнародний комерційний кредит часто виступає у вигляді «фірмового» кредиту. Останній має місце тоді, коли фірма-екс-портер однієї країни надає імпортеру іншої країни відстрочку платежу при реалізації товарів і послуг. За нинішніх умов строки фірмових кредитів стали досить тривалими (від двох до семи років) і визначаються кон'юнктурою світових ринків, видами товарів і послуг, зацікавленістю постачальника у збереженні зовнішньоекономічних зв'язків і розширенні обсягів експортних поставок тощо. Фірмовий кредит звичайно оформляється векселем або надається по відкритому рахунку.

За вексельним кредитом експортер, уклавши угоду про продаж товару, виставляє перевідний вексель (тратту) на імпортера, який, отримавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату у вказаний у ньому строк.

Кредит по відкритому рахунку надається шляхом угоди між експортером та імпортером, згідно з яким постачальник записує на рахунок покупця, борг, вартість проданих і відвантажених товарів, а імпортер зобов'язується погасити кредит у встановлений строк. Ця форма вигідна для імпортера, тому що в цьому випадку імпортер отримує можливість здійснити продаж до здійснення оплати. Експортер ризикує тим, що імпортер може не виконати своїх зобов'язань. Відтак розрахунки за методом відкритого рахунку використовуються лише в тих випадках, коли між продавцем і покупцем встановились давні й міцні стосунки. За методом відкритого рахунку проводяться всі розрахунки за операціями продажів, які здійснюються між ТНК та їхніми зарубіжними відділеннями або філіями, а також торговельні операції з покупцями, які мають високий кредитний статус, між підприємствами держав зі стабільною економікою. За цим методом обидві сторони заощаджують свої кошти (комісійні, що надаються банком за відкриття акредитивів і перевірку документів).

Різновидом фірмових кредитів є оплата наперед (купівельний аванс), яка надається експортеру як самим імпортером, так і банком імпортера або банком експортера. Цей метод використовується лише тоді, коли кредитне становище імпортера вважається незадовільним або коли експортер не може отримати грошові кошти, необхідні для виробництва замовлених імпортером товарів. У цьому випадку імпортер бере на себе всі ризики.

Фірмове кредитування здійснюється і за методом консигнації. За умов, обумовлених в угоді про консигнації, експортер транспортує товари імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці товари доти пір, доки імпортер не продасть їх і не розрахується з експортером (консигнатором). У цьому випадку кредитування продажу товарів і ризики бере на себе експортер. Така угода укладається у випадках, якщо експортер повністю довіряє імпортеру, або якщо реалізації підлягає новий товар.

Фірмовий кредит виражає відносини між фірмою-експортером і фірмою-імпортером, проте він, як правило, сполучається з банківським кредитом. Оскільки довгостроковий фірмовий кредит відволікає значні кошти експортера, останній вдається до банківського кредиту або рефінансує свій кредит у банку.

Банківське кредитування експортера й імпортера виступає у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів та обліку тратт. Інколи банки надають великим фірмам-експортерам банківський кредит, тобто без формального забезпечення.

Експортний кредит - це кредит, який видається банком країни-експортера банку країни-імпортера для кредитування поставок машин, устаткування і т. ін. Видається він у грошовій формі і має «пов'язаний» характер: позичальник зобов'язаний використати позику виключно для закупівлі товарів у країни-кредитора. Однією з форм експортного кредиту є кредит покупцеві, за якого банк експортера безпосередньо кредитує фірми країни-імпортера та їхні банки. Такі кредити пов'язуються з придбанням товарів і послуг у певної фірми.

Банківський кредит дає можливість закуповувати товари на будь-якому ринку. Найчастіше він не пов'язаний з кредитуванням зовнішньої торгівлі, а призначається для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу, поповнення рахунків в іноземній валюті.

Проміжною формою між фірмовим і банківським кредитом деяких країнах є брокерський кредит. Як і комерційний кредит, він має справу з товарними операціями й одночасно з банківським кредитом, оскільки брокери беруть позику у банків.

Міжнародний кредит може надаватися у валюті країни-кредитора, країни-позичальника, третьої країни і в колективній валюті (євро, СДР тощо).

Міжнародний кредит може здійснюватися шляхом придбання облігацій, акцій та інших цінних паперів на міжнародному та національних ринках капіталу. Як основний посередник між позичальниками і безпосередніми кредиторами-інвесторами, котрі вміщують свої кошти в цінні папери, виступають ТНБ. Останні можуть надавати позики під цінні папери брокерам і дилерам фондових бірж, фінансових компаній та інших кредитно-фінансових установ.

Останнім часом зросло значення облігаційних позик як форми залучення довгострокових коштів з міжнародного і національних ринків капіталу. Емісію і розміщення облігаційної позики організовує керівна група банківського синдикату - так звані менеджери. На чолі цієї групи стоїть провідний менеджер, який виступає контрагентом позичальника і несе відповідальність за організацію, передоплату і розміщення позики серед інвесторів. Учасники синдикату (андеррайтери) разом з менеджерами гарантують розміщення всієї суми позики за погодженим курсом. Нерозпродані на ринку облігації вони зобов'язані взяти до свого портфеля.

У міжнародній практиці застосовуються різні види облігаційних позик. Класичні позики здійснюються шляхом публічної емісії іноземних облігацій на національному ринку цінних паперів синдикатами місцевих банків у відповідній валюті з котируванням на біржі даної країни. Нині переважають міжнародні облігаційні позики, які імітуються на євроринку у валюті третьої країни інтернаціональними за складом учасників синдикатами.

У міжнародній практиці застосовуються також конвертовані облігації, які за певних умов можна обміняти на акції ком-панії-боржника за заздалегідь погодженим курсом. Протягом останніх років великою популярністю в інвесторів користуються облігації з варіантом - окремим документом, який дає власникові право купівлі протягом вказаного строку акції за фіксованим курсом. Особливим різновидом таких цінних паперів є облігації із золотим варіантом, що дає можливість інвестору придбати золото за твердою ціною незалежно від кон'юнктури ринку.

Найпоширеніший вид міжнародного кредиту - синдиковані єврокредити, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку. Як правило, такі кредити організують великі комерційні банки, які очолюють консорціуми і погоджують з позичальником умови кредитування.

Строк позики найчастіше становить 5 - 10 років. Євро-кредити надаються на умовах «роловер». Це означає, що відсоткова ставка не фіксується на весь строк кредиту, а регулярно переглядається (кожні 3 або 6 місяців) згідно відповідно зі зміною вартості позичкових коштів на міжнародному грошовому ринку.

Міжнародний кредит за сучасних умов здійснюється і через посередництво так званих нових фінансових інструментів. До них належать короткострокові і середньострокові зобов'язання з плаваючою відсотковою ставкою, а також регулярно відновлювані гарантії розміщення цінних паперів. Серед короткострокових фінансових інструментів чільне місце займають єврокомерційні папери - зобов'язання приватних корпорацій, що випускаються на строк 3-6 місяців з невеликою маржею до відповідної базової ставки міжнародного грошового ринку.

При веденні міжнародного бізнесу управління рахунками до отримання фірмою-позикодавцем і рахунками до оплати фірмою-боржником утруднене через те, що вартості валют постійно змінюється. Відтак міжнародні фірми, щоб уникнути ризику великих витрат і вартості оформлення акредитиву, використовують факторинг для фінансування експорту.

Факторинг - це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього. Факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова організація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з компанії, що продала їх. Однак зазвичай факторинг зарубіжних рахунків до отримання здійснюється без права регресу.

Особливості факторингу: приймаються вимоги угод до 1 року, немає обмежень щодо суми; використовуються в основному на внутрішньому ринку; можливий регрес вимог на покупця; використовується широке коло валют; не завжди потребуються додаткові гарантії.

Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато яких належать банкам. Вони скуповують рахунки в експортерів зі скидкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Решта суми виплачується після сплати рахунків імпортерам. Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не мати справу з акредитивом.

Міжнародні факторингові операції координуються спеціально створеною міжнародною організацією «Фекторз Чейн Інтернешнл». Цією організацією розроблено спеціальний кодекс проведення факторингових операцій, в якому визначені зобов'язання факторингової компанії в країні експорт експортера і відповідної компанії в країні імпортера.

Форфейтинг - це операція купівлі банком-форфейтором на повний строк і за наперед встановленими умовами векселів та інших боргових і платіжних документів. Згідно з угодою про форфейтинг імпортер звичайно надає простий вексель, який гарантується банком за дорученням імпортера. Експортер продає цей простий вексель форфейтинговому банку зі скидкою. Банк-форфейтор бере на себе ризик несплати боргових зобов'язань без права регресу (обігу) цих документів на колишнього власника. Форфейтори можуть перепродавати куплені в експортерів векселі на вторинному ринку, котрий отримав назву «а форфе» (від фрац. а forfeit, що означає - поступитися правом).

Для експортера форфейтингова угода вигідна тим, що вона перетворює кредитну угоду в готівкову; йому немає необхідності турбуватися про кредитоспроможність імпортера. Форфейтинг звільняє експортера від відповідальності за векселем після його продажу. Імпортер отримує товари в кредит, не піддаючись, як і експортер, ризику обмінних курсів.

Метод форфейтингу найчастіше застосовується при здійсненні середньострокового кредитування зовнішньої торгівлі засобами виробництва, насамперед з країнами Східної Європи, і Азії та Латинської Америки, що розвиваються.

Лізинг - це операція кредитування у формі оренди устаткування, суден, автомобілів, літаків тощо строком 3-15 років. Оренда виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Лізингова компанія (лізингодавець) купує устаткування і т. ін. за свій рахунок і передає за контрактом оренди фірмі (лізингоотримувачу) на певний строк. Після закінчення строку оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орендоване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встановлюється на рівні, що перевищує ціну об'єкта оренди, за якою його можна купити на звичайних комерційних умовах.

Лізингові операції мають різні види. Розрізняють операційний лізинг та фінансовий лізинг.

Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об'єкта за залишковою вартістю.

За методом кредитування розрізняються строковий та відновлюваний лізинг. Строковий лізинг - це одноразова оренда. Відновлюваний (ролловерний) лізинг - договір оренди, який відновлюється після закінчення його першого строку.

За умовами експлуатації орендованого об'єкта розрізняють:

* договір чистого лізингу, за яким фірма-лізингоотримувач бере на себе витрати за обслуговування орендованого майна;

* договір повного лізингу, за яким лізингова компанія бере на себе витрати з технічного обслуговування та інші витрати, які пов'язані з експлуатацією об'єкта лізингу.

Розрізняють також лізинг рухомого і нерухомого майна.

ізноманітні й форми лізингових угод, що застосовуються у міжнародній практиці.

Стандартний лізинг: фірма-виробник устаткування продає його лізинговій компанії, яка здає його в оренду фірмі-споживачеві. Технічне обслуговування здійснюється за окремим договором з фірмою-виробником.

Зворотний лізинг («ліз-бек»): власник устаткування продає його лізинговій компанії, а потім бере його в оренду. Така операція проводиться в тих випадках, коли фірма-власник устаткування, маючи потребу в грошових коштах, продає устаткування, яке вже було в користуванні, а потім перетворюється в лізингоотримувача.

«Мокрий лізинг»: передбачає широке коло додаткових послуг лізингодавця лізингоотримувачу (ремонт, страхування, поставку пального, інколи управління виробництвом). Використовується стосовно високоточного і новітнього устаткування.

«Чистий лізинг»: обслуговування й утримання устаткування в робочому стані покладається на лізингоотримувача. Він же несе відповідальність за дії, пов'язані з використанням цього устаткування.

Лізинг постачальнику: постачальник устаткування виступає в ролі і продавця, і основного орендатора, не будучи користувачем устаткування. Орендар повинен підшукати суборендарів і здати їм устаткування в суборенду. При цьому згоди орендаря не потрібно, а здача устаткування в суборенду - обов'язкова.

Відновлюваний лізинг: періодична заміна раніше зданого в оренду устаткування досконалішим.

Вендор-лізинг (кооперація виробників): при просуванні на ринок особливо коштовного устаткування в ролі лізингової компанії виступає асоціація фірм-виробників спільно з лізинговою компанією або банком. Виробник бере на себе пошук партнерів і технічне обслуговування, а лізингова компанія - розроблений проектів, вирішення адміністративних питань тощо.

Лізинг вигідний усім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою. Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для погашення боргу з оренди він може відібрати об'єкт лізингу і передати його в оренду іншій особі або продати. Вигода для лізингоотримувача полягає в тому, що немає необхідності фінансувати торгівлю і негайно витрачати валютні кошти. Орендна плата сплачується періодично після того, як устаткування встановлено і досягло відповідної продуктивності. Лізинг дає можливість постійно модернізувати устаткування. З точки зору бухгалтерського обліку лізинг зручний тим, що орендоване устаткування не береться на баланс підприємства, а орендні платежі розглядаються як поточні витрати.

Лізинг має і негативні сторони. Наприклад, лізинг може виявитись дорожчим, ніж кредит на купівлю устаткування. Лізингодавець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутства лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе останнім додаткових боргових зобов'язань.

Міжнародний лізинг особливо важливий для країн, що розвиваються, оскільки дозволяє скорочувати відплив валютних коштів, які витрачаються на імпорт дорогих засобів виробництва, зменшує дефіцит платіжного балансу, сприяє введенню нових технологій у національну економіку.

3. Етапи інтеграційного процесу й основні типи інтеграційних об'єднань

Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного територіального поділу праці. На певному етапі розвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світу характеризуються вже не тільки торговельними, але й тісними виробничими, фінансовими зв'язками. Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового господарства. Слово «інтеграція» походить від латинського «integer» - цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.

Міжнародна економічна інтеграція

Сучасна міжнародна економічна інтеграція відбувається під впливом низки факторів світового розвитку, серед яких найсуттєвішими є глобалізація і регіоналізація.

Глобалізація означає тісну взаємодію і переплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв'язків між суб'єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Поняття глобалізації тісно пов'язане з інтернаціоналізацією господарського життя. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу. В економічній сфері це, перш за все, економічні підрозділи ООН (ЕКОСОР, ЮНІДО, ЮНКТАД та ін.), Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова організація торгівлі, міжнародні організації в окремих галузях економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо). Глобалізація надає інтеграційним процесам загальносвітовий характер; кожна країна взаємодіє з іншими країнами не тільки безпосередньо (наприклад, через зовнішню торгівлю), але й через механізм опосередкування, - включаючись до світового ринку, світової валютної системи, до системи міжнародних організацій глобального типу.

Регіоналізація - це поглиблення міжнародних зв'язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, але й спільністю природних, історичних, економічних, політичних, культурних умов. Такі умови, наприклад, наявні в Західній Європі, що значно полегшує там процес економічної інтеграції. На регіональному рівні утворюються міждержавні угрупування, які мають характер інтеграційних об'єднань. Економічне згуртування є головною метою і чинником їх утворення, але часто цей процес підсилюється політичними, культурними й іншими умовами. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) була, в першу чергу, політичною організацією. Європейський Союз, навпаки, розпочався в 50-х роках як суто економічна організація, а тепер дедалі більше набуває рис політичного союзу. Регіональні угрупування в Латинській Америці значною мірою ґрунтуються на культурній, мовній, регіональній спільності. Спонукальним чинником африканських об'єднань є спільність історичних умов розвитку.

Хоч на перший погляд глобалізація і регіоналізація є процесами протилежного напрямку, вони не виключають, а доповнюють одна одну. На регіональному рівні конкретизуються, організаційно упорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на глобальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розширюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм економічного співробітництва, який стає надбанням світової спільноти на глобальному рівні. Цей факт має відображення в системі міжнародних організацій: Організація європейського економічного співробітництва, утворена в 1948 р. як регіональна організація, з 1961 р. перетворилася на глобальну Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), що сьогодні об'єднує країни всіх континентів.

Найбільш чітко міжнародна інтеграція проявляється на регіональному рівні, тому доцільно розглянути докладніше механізм інтеграції на прикладі регіональних інтеграційних угруповань.

У просторовому відношенні можна виокремити такі рівні регіоналізації:

* макрорегіональний - об'єднання держав великого регіону. Такими регіонами є: Західна Європа, Центральна Європа, Східна Європа, Центральна Азія (азіатські країни колишнього СРСР, а також Монголія), Південна Азія, Східна і Південно-Східна Азія, Азіатсько-Тихоокеанський регіон (сполучає кілька регіонів Азії, Австралію, деякі країни Північної й Південної Америки), Північна Америка, Латинська Америка, Близький Схід, Західна і Центральна Африка, Східна Африка, Південна Африка;

* мезорегіональний - співробітництво між прикордонними адміністративно-територіальними утвореннями держав, наприклад, єврорегіони;

* мікрорегіональний - спільні спеціальні економічні зони (СЕЗ).

Найбільш інтенсивний розвиток інтеграційні процеси дістали у другій половині XX століття. Вони набули різних організаційних форм. Найбільш широко вживаними на мікрорівні вважаються:

- спільне проведення проектно-конструкторських робіт;

- спільне будівництво господарських об'єктів;

- формування спільних підприємств;

- спеціалізація і кооперація виробництва;

- формування міжнародних науково-виробничих, господарських і економічних організацій.

Сьогодні інтеграційні процеси носять здебільшого регіональний характер. Вони реалізуються через формування мiжнapoдниx регіональних інтеграційних угруповань.

Шляхи формування міжнародних регіональних інтеграційних угруповань

міжнародний економічний кредит інтеграційний

Інтеграційні процеси відбуваються з неоднаковою глибиною й інтенсивністю в різних регіональних угрупованнях. Це залежить від загального рівня розвитку країн регіону і рівня поглиблення територіального поділу праці між ними. За ступенем інтегрованості в економічній літературі частіше виділяють шість основних і етапів розвитку інтеграційних об'єднань: зона преференційної торгівлі, вільний торговельний простір (зона вільної торгівлі), митний союз, спільний ринок, економічний союз.

Зона преференційної торгівлі - початкова стадія регіонального інтеграційного процесу. Країни такого угруповання лібералізують торговельні відносини між собою, усуваючи перепони в торгівлі деякими (але не всіма) товарами та послугами. На цій стадії ще не відпрацьовано єдиний механізм оподаткування при перетині товаром кордону, діють різні митні правила тощо. Квоти для імпорту товарів з країн-партнерів можуть бути розширені, але не ліквідуються цілком. Полегшуються умови для руху факторів виробництва (наприклад, для пересування робочої сили), але й тут можуть бути обмеження.

На цій стадії сьогодні перебуває переважаюча більшість регіональних інтеграційних угрупувань світу, в тому числі СНД.

У вільному торговельному просторі всі бар'єри на шляху торгівлі усунені. В ньому не допускаються ніякі дискримінаційні податки, квоти, тарифи, інші торговельні бар'єри. Вільний економічний простір інколи створюється для певного класу товарів і послуг. Наприклад, створюється вільний торговельний простір сільськогосподарських товарів, котрий передбачає відсутність обмежень на торгівлю лише сільськогосподарськими товарами.

Головною рисою вільного торговельного простору є те, що кожна країна продовжує проводити свою власну політику стосовно до країн, що не є членами даного вільного торговельного простору. Іншими словами, кожна країна - член вільного торговельного простору - вільна встановлювати будь-які тарифи або інші обмеження на торгівлю з країнами, які не входять до цього об'єднання.

Найвідомішим вільним торговельним простором є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Вона була створена у 1960 р. угодою 7 європейських країн. Сьогодні ЄАВТ втратила колишню важливість у зв'язку з більш високим рівнем інтеграції Європейського Союзу. Ще одним прикладом є Північно-Американська асоціація вільної торгівлі між США, Канадою та Мексикою - НАФТА (1994 p.), яка еволюціонує в бік спільного ринку (до 2010 p.).

Митний союз, як і вільний торговельний простір, усуває бар'єри в торгівлі товарами серед країн-учасниць. Але крім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику стосовно до країн, що не входять до митного союзу. Звичайно це проявляється при прийнятті зовнішнього тарифу (мита), за допомогою якого імпорт з країн, що не входять у митний союз, обкладається однаковим митом при продажу товарів будь-якій країні - учасниці митного союзу. Доходи від тарифів потім розподіляються між учасниками митного союзу згідно з певними встановленими пропорціями. «Спільний ринок» ЄЕС - яскравий, але не єдиний приклад економічної ефективності митного союзу. На всіх континентах існують регіональні союзи у формі митних союзів: ЄАВТ, «МЕР-КОСУР», Андський пакт, Митний союз Центральної Африки, Асоціація країн Південно-Східної Азії.

Як і митний союз, спільний ринок не має торговельних бар'єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Крім того, у спільному ринку мобільними є чинники виробництва між країна-ми-учасницями. Обмеження на імміграцію, еміграцію та переливання капіталу через кордони усунені. Чинник мобільності дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал і технологію. Таким чином, у спільному ринку починається інтеграція безпосередньо у сфері виробництва, що змушує членів спільного ринку тісно співпрацювати у грошовій, податковій (фіскальній) політиці і в політиці зайнятості.

Прикладом успішної політики спільного ринку може слугувати ЄЕС.

Економічний союз вимагає не лише інтеграції у сфері зовнішньоторговельної і виробничої діяльності, але й інтеграції економічної політики. Країни - учасниці економічного союзу на доповнення до вільного переміщення товарів, послуг, чинників виробництва повинні гармонізувати грошово-кредитну політику, оподаткування та державні витрати. Крім того, учасники економічного союзу повинні використовувати спільну валюту. Фактично останнє може бути реалізоване створенням систем фіксованих валютних курсів. Формування економічного союзу вимагає від держав відмови від значної частини їх національного суверенітету. Це - серйозна перешкода на шляху формування економічного союзу. Тим більше, що світова політична система побудована на вищій владі національної держави. Процес формування економічного союзу успішно відбувається лише в Європі. Тільки тут розвивається інтеграційне утворення, що досягло ступеня економічного союзу, це - Європейський Союз.

Політичний союз - гармонізація внутрішньої та зовнішньо! політики країн-учасниць, в тому числі військової.

На сьогодні в світі нараховується близько 20 міжнародних інтеграційних угруповань.

Деякі з інтеграційних угруповань нараховують десятки країн.

На їхню частку припадає майже 2/3 ВВП планети і основна частина міжнародної торгівлі (приблизно 7 трлн. дол.). Склад восьми найбільших міжнародних регіональних економічних об'єднань наведений нижче.

Європейський союз (ЄС) - Австрія, Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція, Естонія, Латвія, Литві Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина, Словенія, Німеччина, Ірландія, Кіпр, Мальта.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА) СПА, Канада, Мексика.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) - Ісландія, Норвггія, Швейцарія, Ліхтенштейн.

Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЄС) - Австрія, Малайзія, Сингапур, Таїланд, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Індонезія, Філіппіки, Тайвань, Гонконг, Японія, Південна Корея, Китай, Канада, США, Мексика, Чілі, В'єтнам.

Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) - Бразилія. Аргентина, Парагвай, Уругвай.

Південноафриканський комітет розвитку (САДК) - Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве.

Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва - Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Мальдівія, Бутан, Непал.

Андськнй пакт - Венесуела, Еквадор, Перу, Болівія, Колумбія.

Аналіз регіональних інтеграційних об'єднань дає підставу зробити висновок, що на перший план виходить концепція географічної близькості. Зокрема це стосується Європейської асоціації вільної торгівлі, Європейського Союзу, Північноамериканської асоціації вільної торгівлі, Латино-американської асоціації інтеграції. Територіальна близькість країн - учасниць регіональних інтеграційних об'єднань передбачає наявність наступних стимулюючих факторів до інтеграції:

- близькість території, передбачає зменшення витрат на транспортне обслуговування;

- схожість смаків, що полегшує формування розподільчих каналів;

- сусідні країни, як правило, мають спільну історію, близькість культур, що формує їх спільні інтереси.

Використана література

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учебное пособие. - М., 1996.

2. Киреев А. Международная экономика. Международные отношения. - М., 1997.

3. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогоп Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. - Вид. 2-ге, перероб, та доп. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 672 с.

4. Міжнародні економічні відносини (Сучасні міжнародні економічні відносини). - К: Либідь, 1998.

5. Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. - К., 2000.

6. Цыганков П.А. Международные отношения: Учебное пособие. - М., 1996.

Размещено на Allbest.ru