Размещено на http://www.allbest.ru/

Теорії міжнародної міграції робочої сили

План

• Вступ
• 1. Суть та причини міжнародної міграції
• 2. Етапи розвитку міжнародної міграції
• 3. Наслідки міжнародної міграції
• Висновок
• Література

Вступ

Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Існує дві групи причин, які породжують міграцію робочої сили: загальні, що визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, які пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин належать: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомісткі виробництва в одних країнах і наукомісткі в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах.

Як бачимо, основними причинами міжнародної міграції робочої сили є економічні. Вони діють більш-менш постійно і рівномірно. Політичні причини виникають рідше, але в окремі періоди при певних умовах можуть виникати переміщення великих мас населення. Скажімо, після другої світової війни, згідно з Потсдамською угодою трьох країн-СРСР, США і Великобританії - було змінено кордони Німеччини, а тому переважна більшість німецького населення, що раніше мешкало східніше лінії Одер-Нейсе, а також в країнах Центральної і Південно-Східної Європи, була примусово переселена на територію тодішніх Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини.

1. Суть та причини міжнародної міграції

У післявоєнний період примусове переселення майже 6 млн. чоловік відбулося також в результаті утворення самостійних країн на місці колишніх колоній. З колоній емігрувало населення в колишні метрополії. У 80-90-х роках XX століття масштаби міграції значно зросли за рахунок біженців. В Африці їх нараховувалось майже 12 млн. чоловік, в Азії - понад 5 млн. чоловік. В кінці 90-х років XX століття загальна кількість біженців становила майже 30 млн. чоловік.

Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестачу робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Якщо не брати до уваги примусове масове завезення рабів з Африки на Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя населення. Скажімо, на межі ХХ-ХХІ століть, за даними ООН, з 6 мільярдів чоловік лише понад 500 мільйонів мали нормальні умови життя, 900 мільйонів жили в злиднях та бідності, 2,5 мільярда чоловік постійно недоїдали. Безперечно, що саме злидні примушували багатьох людей шукати кращого життя в інших країнах.

Види міжнародної міграції робочої сили класифікуються за напрямами руху робочої сили, її якістю, часом і організацією переселення тощо. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни), імміграцію (в'їзд робочої сили в країну), рееміграцію (повернення іммігрантів на батьківщину на постійне проживання). За якістю робочої сили, тобто залежно від рівня її кваліфікації, можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Переміщення малокваліфікованої робочої сили відбувається, як правило, з країн менш розвинутих у більш розвинуті. Переміщення спеціалістів відбувається головним чином між розвинутими країнами (наприклад, всередині ЄС), а також їх імміграція в розвинуті країни з менш розвинутих. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземному капіталу. Сьогодні проблема еміграції робочої сили, в тому числі і проблема "відпливу умів", гостро постала і перед постсоціалістичними країнами. За часом переміщення міграцію поділяють на остаточну (виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання), тимчасову (виїзд в іншу країну на певний термін), сезонну (виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін, скажімо, на проведення сільськогосподарських робіт), маятникову, яка характерна для! прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

За характером організації міграцію поділяють на добровільну (непримусове переселення), примусову (виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів), організовану (її здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством), самодіяльну (нелегальне переміщення населення за межі своєї країни).

Розрізняють кілька етапів розвитку міжнародної міграції робочої сили:

До початку XVIII століття, коли мало місце масове примусове переміщення рабів з однієї країни в іншу, передусім із Африки на Американський континент;

1725-1880 pp., коли мала місце масова еміграція робочої сили з Європи в Північну Америку, Австралію та Нову Зеландію;

1880-1914 pp., коли розгорнулась масова еміграція робочої сили із Східної та Південної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки в - Америку;

1918-1939рр., коли зросли масштаби міжнародної міграції робочої сили в традиційні центри прийому іноземної робочої сили;

1945-1989 pp.; коли зросли масштаби внутріконтинентальної міграції. З 1989 року по даний період, коли розгорнулась масова еміграція з країн з перехідною економікою.

Сучасний етап міжнародної міграції робочої сили характеризується певними особливостями, серед яких найбільш вагомими є:

- зростання ролі демографічних факторів (зростання чисельності населення, зміни його вікової й статевої структури); розширення географії міжнародної міграції робочої сили, що проявилося у зростанні кількості країн, охоплених міграційними потоками;

- розширення структури міграційних потоків в результаті масової міграції вчених, спеціалістів та висококваліфікованих робітників; збільшення обсягів нелегальної міграції робочої сили, особливо між країнами, що мають спільні кордони. За оцінками відповідних служб, в США постійно перебуває до 4 млн. нелегальних іммігрантів. В Західній Європі цей показник, знову ж таки за оцінками, становить не менше 3 млн. чоловік;

- підвищення інтенсивності міжнародної міграції робочої сили в результаті збільшення кількості та швидкості міграції населення.

2. Етапи розвитку міжнародної міграції

Точно визначити обсяги міжнародної міграції робочої сили вкрай складно. Проте навіть приблизні дані свідчать про те, що масштаби міграції робочої сили є достатньо великими. Так, за підрахунками авторитетних міжнародних організацій та окремих вчених в другій половині 90-х років XX століття в світі постійно понад 125 млн. чоловік перебували за межами своїх країн. При цьому із країни в країну щороку переїжджають до 20 млн. чоловік. З них у країни, що приймають, приїжджає в середньому на 1 млн. чоловік більше, ніж виїжджає з них. Загальна кількість іноземних робітників у QUA становить понад 7 млн., в Західній Європі - понад 6,5 млн., Латинській Америці - 4 млн., країнах Близького Сходу і Північної Америки - 3 млн. чоловік.

В окремих країнах на праці іммігрантів тримається переважна частина національної промисловості. Скажімо, у нафтодобувних країнах таких як Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати питома вага іноземних робітників становить від 50 до 90% загальної чисельності робочої сили країни. Іноземними є половина гірників Бельгії, понад 40% будівельників Швейцарії, майже 35% автомобілебудівників Франції.

Про масштаби міжнародної міграції робочої сили судять також за вартісними показниками, що фіксуються у платіжних балансах країн світової співдружності. В статистиці платіжного балансу показники, пов'язані з міграцією робочої сили, виступають частиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями: трудовий доход (виплати зайнятим), переміщення мігрантів і перекази працівників.

Трудовий доход " це заробітна плата і інші виплати готівкою або натурою, одержані приватними особами - нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. В цю статтю включаються також і всі виплати резидентів у пенсійний, страховий та інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидентів. До осіб-нерезидентів належать всі іноземні працівники, що перебувають в даній країні менше року, в тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних країн, Що приїжджають на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств. Стаття платіжного балансу переміщення мігрантів відображає в грошах вартість майна мігрантів, яке вони перевозять з собою, переселяючись з країни в країну. При цьому вивезення майна емігрантів в натурі фіксується як експорт товарів з країни. Перекази працівників становлять собою пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. Якщо висилаються товари, то враховується їх грошовий еквівалент. В практичній діяльності статті "переміщення мігрантів" і "перекази працівників" об'єднуються в рамках поточних операцій в групу приватних неоплачених переказів. Приватні неоплачені перекази відображають у грошовій формі вартість майна, що його перевозять мігранти в момент їх від'їзду за кордон, і вартість наступних посилок товарів на батьківщину. Як свідчить міжнародна статистика, на розвинуті країни припадає майже 90% всіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і близько 70% всіх приватних неоплачених переказів, в той час як на всі інші країни припадає відповідно 10%і 30%. А це означає, що саме в розвинуті країни емігрує працездатне населення з країн, що розвиваються, в тому числі і країн з перехідною економікою. В рамках грошових потоків, пов'язаних з міграцією робочої сили, перекази працівників становлять понад 60%, трудові доходи - понад 30% і переміщення мігрантів - менше 10%.

Щодо напрямів трудової міграції, то вони протягом історичного розвитку зазнали певних змін. Скажімо, у XVIII-XIX століттях трудова міжнародна міграція була спрямована в основному в бідні капіталом колонії, і передусім в Північну Америку та Австралію. Переміщення іммігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло розвитку світової господарської системи. В цей же період відбувалось також значне переміщення населення з Китаю та Індії переважно у Південно-Східну Азію та райони Індійського океану.

У XX столітті, особливо в його другій половині, основні потоки мігрантів направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами. В сучасних умовах склалося кілька основних центрів, які притягують мігрантів з інших країн. До них відносяться: США, Канада і Австралія. Населення цих країн в свій час повністю сформувалося за рахунок іммігрантів. І сьогодні США притягують великі потоки іноземних робітників. Причому сюди приїжджає більше іммігрантів, ніж в усі інші країни разом взяті. Малокваліфікована робоча сила прибуває в США головним чином з сусідніх латиноамериканських країн, а висококваліфіковані спеціалісти - практично з усіх країн світу, в тому числі і з Західної та Східної Європи. Притік іммігрантів у США в кінці 90-х років XX століття оцінювався в більш як 700 тис. чоловік за рік, а відтік емігрантів приблизно 160 тис. чоловік;

Західна Європа, і передусім країни - члени ЄС, притягують робочу силу менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, східноєвропейських країн та республік колишнього СРСР. Притік іммігрантів в Західну Європу в кінці 90-х років XX століття оцінювався на рівні близько 200 тис. чоловік за рік. Слід мати на увазі, що в межах ЄС створено спільний ринок робочої сили, який забезпечує свободу пересування працівників між країнами - учасницями і уніфікацію трудового законодавства;

Близький Схід, зокрема нафтовидобувні країни, залучають іноземних робітників на важкі низькооплачувані роботи. В основному приїжджають сюди із сусідніх країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Понад 50% робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту і Оману становлять іноземні робітники; Азіатсько-Тихоокеанський регіон (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) притягує значну кількість іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи;

Латинська Америка, передусім Аргентина, Бразилія, Венесуела, Чилі, характеризується внутріконтинентальною міграцією, а також притоками робочої сили з країн СНД і Східної Європи;

Африканський континент характеризує внутрішня міграція, а також залучення спеціалістів з інших регіонів світу, в тому числі і з країн СНД та Східної Європи.

3. Наслідки міжнародної міграції

Масове переміщення робочої сили, якими б причинами воно не обумовлювалось викликає помітні соціально-економічні наслідки як в країнах-експортерах робочої сили, так і в країнах-імпортерах її. Причому ці наслідки позитивні і негативні. До позитивних наслідків еміграції робочої сили можна віднести те, що в країнах експортерах зменшується рівень безробіття, знижується соціальна напруженість, зростають валютні надходження за рахунок обкладання податками тих фірм, які організовують переміщення населення, а також за рахунок обкладання переказів мігрантів на батьківщину для підтримки своїх сімей чи родичів.

Разом з тим країна, з якої емігрує робоча сила, зазнає негативних наслідків. В неї зменшується обсяг виробництва національного доходу і ВВП падають темпи розвитку НТП. Еміграція дуже часто завдає шкоди інтелектуальному потенціалу країн-експортерів робочої сили. При цьому слід мати на увазі, що ця шкода визначається не стільки кількістю спеціалістів, що емігрували, скільки значенням їх діяльності для країни. Адже від'їзд того чи іншого науковця може паралізувати роботу творчого колективу, який працював над важливою проблемою.

Під впливом еміграції відбуваються негативні змінну віковій та статевій структурі населення країн-донорів. Серед тих, хто залишає країну в пошуках роботи і заробітку, переважають чоловіки працездатного віку. А тому в країні спостерігається старіння нації та зростання питомої ваги жінок в загальній чисельності населення.

Не можна не бачити негативних наслідків еміграції і для самих мігрантів. Вони, по-перше, несуть певні матеріальні збитки, зв'язані з переїздом з однієї країни в іншу, а також витрати, пов'язані з пошуками роботи. Крім економічних, мігранти зазнають моральної та соціально-психологічної шкоди: відірваність від сім'ї і друзів, необхідність вивчати чужу мову, звичаї та порядки. Приймаючи рішення емігрувати, люди піддають себе ризику, адже ніхто з них не знає як складеться їх життя на новому місці. Цей ризик особливо великий у випадку, коли організують еміграцію сумнівні посередники.

Масова імміграція робочої сили також викликає позитивні і негативні наслідки. Позитивним є те, що притік іноземних працівників дає можливість забезпечити непривабливі робочі місця робочою силою, зменшити вартість робочої сили, прискорити темпи розвитку НТП, збільшувати обсяги виробництва ВВП і національного доходу. Користь від імміграції є особливо відчутною, якщо іммігранти везуть з собою в чужу країну значний фінансовий капітал, або ж є висококваліфікованими спеціалістами. Саме фінансові засоби, рівень освіти і кваліфікації іммігрантів перетворюють їх у важливе джерело економічного зростання країни, що приймає переселенців. Проте міграція робочої сили нерідко викликає негативні наслідки в країнах імміграції. Причому ці наслідки важко, або й зовсім неможливо оцінити в грошах. Скажімо, надлишкова імміграція може призвести до надмірної густоти населення в окремих містах та регіонах країни, що, зрозуміло, викличе певні труднощі щодо забезпечення корінного населення роботою, місцями в школах та дошкільних закладах.

Негативним моментом імпорту робочої сили є підвищення соціальної напруги в країні, оскільки місцеві робітники та їх профспілки зростання безробіття і погіршення умов продажу робочої сили пов'язують з притоком в країну іммігрантів.

Звичайно, міграція вигідна і самим мігрантам, які завдяки в'їзду в ту чи іншу країну одержують можливість працювати і отримувати більш високу, ніж на батьківщині, заробітну плату. Інколи це може бути не економічна вигода, а політична чи фізична свобода.

До середини 80-х років XX століття в Україні проблеми зовнішньої міграції робочої сили практично не існувало, оскільки еміграція була вкрай ускладнена і забюрократизована. Тому кількість емігрантів визначалась кількома десятками, рідше - сотнею чоловік на рік. З початку так званої перебудови і послаблення обмежень на виїзд потік емігрантів значно зріс і в кінці 90-х років становив понад 200 тис. чоловік на рік. Основні потоки еміграції спрямовані в Росію, Ізраїль, США, Німеччину, Білорусь і Молдову. Причому на Росію припадало понад 60% української еміграції. В наш час число осіб, котрі бажають емігрувати за кордон, головним чином в розвинуті країни, продовжує зростати. З огляду на це, більшість країн Європи та Америки посилили контроль за імміграцією, запровадивши квоти на в'їзд емігрантів та більш високі вимоги до них.

Поряд з легальною міграцією набула розповсюдження нелегальна. Нелегальні мігранти працюють в сфері тіньової економіки і нерідко у вкрай складних умовах.

Основними причинами еміграції з України є зниження життєвого рівня населення, безробіття та неможливість реалізувати себе як спеціаліста. Невпевненість у завтрашньому дні, неможливість реалізувати свій талант і здібності спонукають до еміграції інженерів, лікарів, талановитих вчених. Україна сьогодні поповнила число країн, з яких відбувається масовий "відплив умів".

Імміграція в Україну також бере початок в основному з другої половини 80-х років XX століття. В кінці 90-х років число іммігрантів коливалось в межах 130-140 тис. чоловік. Основні потоки імміграції в Україну йшли з Росії, Молдови, Узбекистану, Казахстану і Білорусі. Серед причин, що обумовили імміграцію, були: повернення на історичну батьківщину кримських татар і повернення осіб української національності, що проживали в колишніх республіках СРСР.

Як вже зазначалося, міжнародна міграція робочої сили викликає не тільки позитивні, а й негативні соціально-економічні наслідки. Тому здебільшого під тиском громадської думки і профспілок країни вимушені здійснювати регулювання міграційних процесів. Несистематичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або перешкодити виїзду окремих категорій працівників, а також заключення двосторонніх угод щодо регулювання міграції спостерігалися в Європі ще у XVIII столітті. Наприклад, в Англії в кінці XVIII століття були прийняті закони, які обмежували в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни почали заключати двосторонні угоди щодо регулювання міграції, окремі з яких діють і в наш час.

Кінець широкомасштабній вільній міграції населення було покладено в 20-х роках XX століття, коли в більшості країн утвердилось імміграційне законодавство і появилися міжнародні угоди, регулюючі переміщення населення. Відтоді правові акти, що регулюють міграцію населення, розвивалися в напрямі запровадження більш жорстких обмежень для міжнародного пересування робочої сили. При цьому, незважаючи на те, що імміграційне законодавство окремих країн не уніфіковане, в ньому можна помітити деякі спільні риси.

Коротко зупинимося на характеристиці таких загальних рис щодо трудової міграції, яка з економічної точки зору становить найбільший інтерес.

Передусім імміграційне законодавство більшості країн чітко розмежовує виїжджаючих в країну на іммігрантів - людей, які в'їжджають в країну на постійне місце проживання, і неіммігрантів - які приїжджають в країну тимчасово і не претендують на постійне місце проживання. До неіммігрантів відносяться ті особи, які прибули в країну на більш-менш тривалий строк, але не претендують на постійне місце проживання. Скажімо, законодавством США в'їзд неіммігрантів регулюється за допомогою віз, класи яких чітко визначають перелік осіб, які є неіммігрантами. До неіммігрантів з відповідним класом віз відносяться: посли та консули і члени їх сімей; інші іноземні державні службовці та члени їх сімей; тимчасові відвідувачі з метою бізнесу чи відпочинку; іноземці, проїжджаючі транзитом; члени екіпажів морських та повітряних суден і члени їх сімей; студенти, співробітники міжнародних організацій і члени їх сімей; іноземний спеціаліст; тимчасові працівники, що виконують роботи, які відсутні в США; представники зарубіжних засобів масової інформації і члени їх сімей; наречена або наречений громадянина США; відвідувачі за обміном і т. ін.

Як правило, державне регулювання міграційних процесів здійснюється шляхом прийняття відповідних програм, спрямованих на обмеження імміграції робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання міграції в своїй країні. Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства. Інтеграційний рівень становить собою сукупність заходів групи країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами - учасниками інтеграційного об'єднання.

Більшість країн застосовує вибірковий метод при регулюванні імміграції. Суть цього методу полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, і обмежує в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів кожна держава визначає з врахуванням конкретної економічної, демографічної, соціальної та політичної ситуації в країні в той чи інший період. Проте, як свідчить практика, для кожної країни бажаними є, як правило, такі категорії іммігрантів:

працівники, які погоджуються за мінімальну заробітну плату виконувати важку, шкідливу і некваліфіковану роботу (будівельні робітники, сезонні працівники, підсобні робітники тощо);

спеціалісти нових і перспективних галузей народного господарства (програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці); представники рідких професій (обробники цінного каміння, реставратори картин);

спеціалісти зі світовим іменем (музиканти, лікарі, письменники, вчені, артисти, спортсмени);

великі бізнесмени, які інвестують свій капітал в чужу країну, створюючи нові робочі місця.

Проблемами трудової міграції на національному рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ через свої структури. Всі вони реалізують національне законодавство як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості. Проте в більшості країн імміграційне законодавство та підзаконні акти мають такі основні риси. По-перше, встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості випадків Диплом необхідно перезахищати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні експортері робочої сили. В багатьох країнах, крім диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт - ще й рекомендаційного листа.

По-друге, законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги щодо здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в яку вони в'їжджають, або пройти спеціальне медичне обстеження. Крім того, встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політичного та соціального стану (як правило, забороняється в'їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, що притягалися до кримінальної відповідальності).

По-третє, країни-імпортери, як правило, встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей, окремих підприємств.

По-четверте, законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо економічного регулювання імміграції. До таких заходів відносяться: встановлення мінімального обсягу товарообороту фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних працівників; дозвіл на імміграцію тільки тим фізичним особам, які-здатні інвестувати в економіку країни визначену законом суму, попередньо доказавши її легальне походження, і створити певну кількість робочих місць. Крім того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємства; іммігранти зобов'язані внести плату.

По-п'яте, законодавство більшості країн встановлює максимальні строки перебування іноземних робітників на щ території, після закінчення яких необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження перебування в ній.

По-шосте, в законодавстві кожної країни має місце явна та прихована заборона наймати іноземну робочу силу, оформлена у вигляді заборони іноземцям займатися певним видом діяльності.

Країни-імпортери робочої сили під тиском профспілок; здійснюють заходи щодо стимулювання рееміграції, тобто; повернення іммігрантів на батьківщину. До таких заходів належать:, надання економічної допомоги країнам масової еміграції, професійна підготовка іммігрантів, виплата іммігрантам спеціальної допомоги.

Економічна допомога зводиться до надання інвестицій країнам-експортерам робочої сили з метою створення нових підприємств, на яких могли б працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у відносинах ФРН з Туреччиною.

Професійна підготовка іммігрантів зводиться до надання іноземним робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. В цьому плані багато роблять ФРН, Франція, Швеція та деякі інші країни.

Надання спеціальної допомоги іммігрантам запроваджується в тих випадках, коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в Нідерландах, ФРН, Франції.

Слід мати на увазі, що всі ці заходи не змогли повністю вирішити проблеми рееміграції. Тому багато держав вживає комплекс адміністративних обмежень з метою зменшення притоку іноземних робітників.

На міжнародному рівні регулювання міграції робочої сили здійснює Міжнародна організація праці (МОП), яка в певній мірі регламентує набір робітників, сприяє створенню більш-менш нормальних умов життя емігрантів та їх соціальний захист. Питаннями міграції робочої сили займається і Міжнародна організація міграції (MOM), яка розробляє довгострокові програми щодо регулювання міграційних потоків, надання допомоги в організації міграції, відвернення "відпливу умів", розвитку технічного співробітництва в галузі міграції тощо.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених між державами інтеграційного об'єднання. Воно зводиться головним чином до забезпечення безвізного пересування населення в рамках інтеграційного об'єднання, створення спільних інформаційних систем щодо міграції робочої сили, вжиття спільних заходів щодо недопущення нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.

міграція заробітний робочий біженець

Висновок

Міграції у широкому розумінні слова, крім переселень, охоплюють усі види переміщень населення в просторі - сезонні, епізодичні, маятникові. Вони являють собою масові переміщення населення через кордони тих чи інших територій будь-якої тривалості, регулярності і цільової спрямованості зі зміною місця замешкання назавжди або на більш-менш тривалий час.

Міграційні процеси, якщо вони широко масштабні, мають істотні наслідки для держави, а тому завжди знаходяться в центрі уваги не тільки міграційних служб, але і соціальних працівників. Отже, можна стверджувати, що трудова міграція є об'єктивним фактором сучасної української дійсності. Основною її причиною є вкрай низький рівень доходів основної маси населення України. Трудова міграція об'єктивно впливає на формування соціально-економічного, суспільно-політичного та морально-психологічного клімату як в окремих регіонах, так і в Україні в цілому і належить до сфери державних інтересів.

Процеси міграції населення завжди будуть існувати і робити на суспільство значний вплив. Головним завданням держави є зведення до мінімуму тих негативних тенденцій і наслідків, що вона в собі несе. Міграція може стати і благом і злом, врятувати економіку регіону чи привести до соціального вибуху. У результаті проведеного нами дослідження ми дійшли висновку, що міжнародну міграцію зумовлюють такі причини як: відсутність робочих місць; економічні причини; незадоволеність людей своїм матеріальним становищем; незадоволеність заробітною платою. Звичайно, що у ході таких причин люди виїжджають за кордон, а це в свою чергу приносить ряд інших проблем, тобто наслідки, а саме: зменшення чисельності населення; зниження рівня робочої сили; занепад економічної сфери; занепад сільсько - господарської сфери [11, с. 233]. У такому випадку державі потрібно насамперед навчитися керувати міграцією, розробляти законопроекти за допомогою яких можна контролювати та керувати цим процесом. Звичайно, що це принесе позитивні результати при наявності чіткої і продуманої державної політики і програми по прогнозуванню міграційних процесів і конкретних міграційних потоків, регіональних міграційних програм, сприянні мігрантам і біженцям в адаптації до нових місць поселення. На нашу думку, рішення подібних проблем можливе за умови спільної роботи Державного комітету у справах національностей та міграції й інших органів влади (центральних і місцевих), виділення для мігрантів квот і визначених територій для поселення. Має вестись велика організаторська робота з прийому й облаштування біженців і мігрантів [7, с. 64]. Отже, щоб запобігти міжнародній міграції слід зробити ряд таких заходів, а саме: відновити діяльність потужних державних заводів, фабрик; переобладнати їх новими технологіями та устаткуванням. Таким чином зменшиться коло безробітних, тому що появляться нові робочі місця; збільшити заробітну плату; стабілізувати ціни комунальні послуги, товари і продукти, та встановити контроль над цим; збільшити кількість робочих місць для робітничих професій; звернути увагу і надалі не залишати поза увагою проблему працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які складають досить високий відсоток у лавах безробітних; сформулювати ефективну модель молодіжної політики, основні її напрямки та цілі і ввести це в дію.

Література

1. Киреев А. Международная экономика, -М, 1997.

2. Кугман П., Обстфельд М., Международная экономика. Теория и практика"-М.:. МГУ, 1997.

3. Овчинников Г.П. Международная экономика, Санкт-Петербург, 1999.

4. Сутырин Е.Ф., Международные экономические отношения, Санкт-Петербургского университета, 1996.

Размещено на Allbest.ru