Теоретичні основи дослідження міжнародного торговельно-інвестиційного співробітництва

12

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні основи дослідження міжнародного торговельно-інвестиційного співробітництва

1. Суть, детермінанти та економічні ефекти зовнішньої торгівлі

Міжнародна торгівля є центральною ланкою в складній системі світогосподарських зв'язків, опосередковуючи практично усі види міжнародного поділу праці і зв'язуючи всі країни світу в єдину міжнародну економічну систему. Вона представляє сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Сучасна міжнародна торгівля - торгівля між країнами, при якій відбувається ввіз (імпорт) і вивіз (експорт) товарів. У ній беруть участь різні юридичні особи - корпорації, їхні об'єднання, держави, окремі індивідууми. Вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і, таким чином, збільшувати загальний обсяг виробництва [30].

Міжнародна торгівля досить динамічно розвивається в сучасних умовах. Структура й обсяг експорту, імпорту, товарообігу різних країн і регіонів світу безупинно змінюється. Інтенсивність торгових зв'язків різних країн значно відрізняється. На частку тільки промислово розвитих країн приходиться близько 70% міжнародної торгівлі і більш 3/4 усього торгового обороту, включаючи послуги. В основному вони ведуть цю торгівлю один з одним: близько 80% експорту промислово розвитих країн призначається для інших промислово розвитих країн. На частку взаємної торгівлі країн, що розвиваються, припадає лише чверть їхнього експорту [41].

Практично усі сучасні країни світу - країни з відкритою економікою, тобто значна частина ВВП виробляється в них за участю зовнішньоторговельного сектору. Різноманітна зовнішньоторговельна діяльність поділяється за товарною спеціалізації на торгівлю готовою продукцією, торгівлю машинами й устаткуванням, торгівлю сировиною і торгівлю послугами.

Під міжнародною торгівлею розуміють оплачуваний сукупний товарообіг усіх країн світу. Однак поняття “міжнародна торгівля” використовується й у більш вузькому значенні: наприклад, сукупний товарообіг промислово розвитих країн, сукупний товарообіг країн, що розвиваються, сукупний товарообіг країн будь-якого континенту, регіону. Міжнародна торгівля здійснюється за світовими цінами, котрі є різними в залежності від пори року, місця, умов реалізації товару, особливостей контракту. На практиці під світовими цінами розглядають ціни великих, систематичних і стійких експортних або імпортних угод, що укладаються у визначених центрах світової торгівлі відомими фірмами-експортерами або імпортерами відповідних видів товарів. На значну частину сировинних товарів (зернові, каучук, бавовна й ін.) світові ціни встановлюються в процесі операцій на найбільших світових товарних біржах.

Кожна країна зацікавлена в тому, щоб спеціалізуватися на виробництві, у якому вона має найбільшу перевагу і для якого відносна вигода є найбільшою.

Національні виробничі структури визначаються різними факторами виробництва - працею, землею, капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або інших товарах. Ефект зовнішньої торгівлі (зокрема, експорту) на динаміку зростання національного доходу, на розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність, характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути обчислений і виражений у вигляді визначеного коефіцієнта - мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення безпосередньо збільшать випуск продукції, отже, і заробітну плату в галузях, що виконують це замовлення. А потім зміни відбудуться у споживчих витратах.

Фірми прагнуть до міжнародної діяльності з різних причин. Так, зокрема, може знадобитися закупівля сировини або будь-яких товарів за кордоном, оскільки немає можливості придбати дану продукцію у вітчизняних виробників. Така ситуація спонукає до імпорту. Можлива і зворотна ситуація - коли фірма має товари, продаж яких за кордоном може виявитися більш вигідним, ніж у своїй країні. Так виявляється потреба в експорті. Нерідко трапляється, що фірми виступають на зовнішньому ринку і як торговельні посередники між продавцями і покупцями в різних країнах.

У міжнародній торгівлі експортер звичайно виставляє рахунок покупцеві в іноземній валюті, або покупець оплачує товар у валюті своєї країни, що є іноземною для експортера. Часто валютою платежу стає валюта третьої країни, наприклад, долари США, євро. У зв'язку з цим, однією з проблем імпортера є необхідність одержання іноземної валюти для здійснення платежу, а в експортера може виникнути необхідність продажу отриманої іноземної валюти за валюту своєї країни. Послуги з продажу і купівлі іноземної валюти за валюту країни експортера або імпортера здійснюють банки. Однак, купівля або продаж іноземної валюти не настільки безпечні для фірми, як може видатися на перший погляд. Причина цього - нестабільність валютних курсів. Можливість несприятливої зміни обмінних курсів іноземної валюти на валютному ринку і є потенційним валютним ризиком для кожного з контрагентів.

Можливість уникнути валютних ризиків є у фірм, зовнішньоторговельні платежі і надходження яких здійснюються в одній і тій ж іноземній валюті. Однак, обмінний курс іноземної і вітчизняної валюти не буде таїти істотної небезпеки для фірми лише в тому випадку, якщо надходження на валютний рахунок і платежі з нього відбуваються узгоджено. Така ситуація можлива за умови, що фірма значною мірою займається як імпортом, так і експортом.

Розрізняють такі форми міжнародних торговельних відносин:

а) за специфікою регулювання:

В основу даного критерію покладено наявність відповідних міждержавних і багатосторонніх угод, які визначають тип торговельного режиму даної країни з кожною окремою країною партнером. За цим критерієм виокремлюється звичайна торгівля, торгівля за режимом найбільшого сприйняття, периферійна, прикордонна та дискримінаційна торгівля. Форми міжнародної торгівлі за специфікою регулювання є віддзеркаленням державно-політичного підходу уряду певної країни до торговельно-економічних відносин з іншими країнами.

Звичайна торгівля і відповідний торговельний режим виникають в умовах відсутності торговельних, торгово-економічних угод і домовленостей між країнами. За умов звичайної торгівлі застосовуються і жорсткіші інструменти регулювання товарних потоків - кількісні обмеження, адміністративні формальності, звичайна система оподаткування імпортних товарів тощо [64].

Торгівля за режимом найбільшого сприяння передбачає, що держави, які домовляються на взаємній основі, надають одна одній привілеї та пільги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здійснення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є одним із головних принципів діяльності країн, що приєдналися до СОТ - Світової організації торгівлі. При цьому особи, фірми і організації країн - членів СОТ користуються митними податковими та всіма іншими привілеями, які мають у країні партнера фізичні та юридичні особи третьої країни [71].

Преференційна торгівля передбачає падання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку пільг у торговельному режимі.

Подібні торговельні преференції застосовуються у всіх сферах торговельного та економічного регулювання. Преференції надаються на підставі участі в митних та економічних союзах, міжнародних організаціях, у результаті багатосторонніх домовленостей та угод.

Особливу групу утворюють преференції, які застосовуються відносно країн, що розвиваються. Такі преференції надаються найрозвинутішим країнам в односторонньому порядку, але рішення щодо їх застосування розробляються на багатосторонній основі. Гак, в ЄС існує загальна система преференцій як сукупність митно-тарифних пільг, що надаються державами ЄС країнам, що розвиваються. Ці пільги переважно стосуються готових виробів і напівфабрикатів [41].

Дискримінаційна торгівля виникає у результаті застосування в торговельно-економічних відносинах жорстких обмежувальних заходів (ембарго, торговельний бойкот, торговельна блокада) або інших інструментів, що дискримінують права торговельного партнера. Дискримінація у зовнішній торгівлі є відходом від принципу однакового режиму для всіх торговельних партнерів - принципу недискримінації. Згідно з цим принципом, прийнятим ООН та ГАТТ-СОТ, жодна з країн не може бути дискримінована в процесі міжнародної торгівлі та інших форм міжнародних економічних відносин. Однак на практиці дискримінація у зовнішній торгівлі зустрічається доволі часто, а застосування таких заходів, як ембарго, бойкот і блокада, дозволяється ООН як метод торговельно-політичного тиску на країну, що порушує норми міжнародного права.

б) за специфікою взаємодії суб'єктів:

Найпоширенішою серед цих форм міжнародної торгівлі є традиційна (проста) торгівля, тобто “вільний” експорт та імпорт товарів і послуг, який не зумовлений коопераційними зв'язками та зобов'язаннями щодо збалансованого обміну товарів. Така торгівля регулюється Конвенцією ООН щодо Договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, відомою під назвою Віденська конвенція. При традиційній торгівлі в обов'язки продавця (експортера) входить: поставити товар, передати документи стосовно нього та передати право власності на товар відповідно до вимог договору та чинної Конвенції, а в обов'язки покупця (імпортера) - сплатити ціну за товар та прийняти поставку товару відповідно до вимог договору та чинної Конвенції. Отже, крім зазначених, ані в експортера, ані в імпортера не виникає інших зобов'язань. Це означає, що після виконання угоди експортер має право, якщо це доцільно, змінити споживача (знайти іншого імпортера), не відступаючи при цьому від жодних зобов'язань. Аналогічно й імпортер має право вибору постачальника, заміни експортера без юридичних наслідків.

Торгівля за кооперацією, на відміну від традиційної торгівлі, характеризується довгостроковою узгодженістю безпосередніх виробничих зв'язків. Основними ознаками міжнародної виробничої кооперації є: попереднє узгодження сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності; наявність як безпосередніх суб'єктів виробничої кооперації промислових підприємств з різних країн; координація господарської діяльності підприємств-партнерів з різних країн у визначеній, взаємоузгодженій сфері діяльності як головний метод співробітництва; закріплення в договірному порядку головних об'єктів кооперування - готових виробів, компонентів, напівфабрикатів, технологій тощо; розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації з урахуванням основних цілей коопераційної угоди; здійснення взаємних або односторонніх поставок товарів за узгодженим графіком виконання виробничих програм у межах угоди щодо кооперації, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі-продажу.

Таким чином, виробник повинен заздалегідь знати, хто і в якій кількості купуватиме його продукцію. Крім того, він повинен завчасно узгодити всі якісні, експлуатаційні та техніко-економічні параметри продукту. Тобто, сутність торгівлі за кооперацією полягає в тому, що юридично самостійні виробники різних країн у результаті здійснення на договірній основі спільної діяльності створюють окремі види продукції, котрі мають чітко визначене адресне призначення і є складовими кінцевої продукції [41].

Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідком його спеціалізації, проявом зростаючої взаємозалежності між фірмами різних країн. Найбільшого розвитку виробнича кооперація набула в таких галузях, як автомобільна, суднобудівельна, тракторобудівельна, електротехнічна (особливо виробництво побутових приладів) тощо.

Маркетингова кооперація на міжнародному ринку поєднується, як правило, зі збутовою та знаходить своє відображення в проведенні спільних рекламних кампаній, організації акцій зі стимулювання збуту, в обміні комерційною інформацією, узгодженні товарних і цінових політик тощо.

Промислове співробітництво може в різних варіантах поєднувати різноманітні форми виробничої, науково-технічної, збутової і маркетингової кооперації. При цьому в таких угодах передбачається обмін товарами та послугами між сторонами, а в деяких випадках продукція, що отримується при промисловому співробітництві, використовується для оплати інших поставок або послуг, які є частиною угоди.

При компенсаційній (зустрічній) торгівлі специфіка взаємовідносин експортера та імпортера полягає в тому, що продаж товарів (послуг) пов'язується з відповідною закупкою або, навпаки, закупівля товарів (послуг) зумовлюється продажем. При цьому оплата передбачається поставками товарів та/або послуг у доповнення або замість фінансового врегулювання, а угода може бути оформлена як одним, так і кількома зв'язаними контрактами.

Згідно з термінологією, яку застосовують фахівці Європейської економічної комісії ООН, усі види товарообмінних і зустрічних угод об'єднуються поняттям “міжнародні компенсаційні угоди”, відповідно до яких фірми різних країн домовляються про те, що конкретні дії (поставка товарів, послуг або технології) однією із сторін компенсуватимуться чітко визначеним у відповідних договірних документах способом та у встановлених у них розмірах іншими конкретними діями (поставкою товарів, послуг, технології) іншої сторони. При цьому в поняття “зустрічної торгівлі” не включаються товарообмінні (бартерні) операції. Тож пропонується така класифікація компенсаційних угод.

Угоди зі зворотною закупівлею продукції найчастіше укладаються у зв'язку з продажем підприємства, комплектного обладнання або технології; при цьому експортер зобов'язується закуповувати частину або всю продукцію, що вироблятиметься на поставленому підприємстві або обладнанні. Таким чином, ці угоди мають певні особливості: виплата здійснюється за рахунок продукції, що отримана внаслідок укладеної угоди; вартість угоди, як правило, дуже значна; термін дії угоди може становити 10-20 років; зобов'язання щодо зворотної закупівлі можуть перевищувати (і справді перевищують) вартість початкової експортної угоди. Компенсаційні угоди є поширенішою і різноманітнішою групою, ніж угоди зі зворотною закупівлею. Відповідно до компенсаційної угоди експортер зобов'язується закуповувати (або забезпечити закупку третьою стороною) певну кількість товарів імпортера протягом узгодженого терміну. Експортні та імпортні товари, як правило, не мають прямого зв'язку. Компенсаційна угода зазвичай укладається на меншу суму, ніж угода зі зворотною закупівлею. Те саме стосується і терміну дії контракту, який укладається на термін від одного до трьох років.

Власне компенсаційні угоди передбачають, що експортер товару дає згоду на те, що імпортер повністю або частково оплачує його поставки товарами, а угода на закупівлю та угода на продаж поєднані в одному контракті. Зустрічна закупка відрізняється від власне компенсаційних угод восновному тим, що розробляються разом два окремі договори: договір напродаж і договір на закупівлю. Угоди зустрічної закупівлі можуть мати двіформи: форму паралельної закупівлі, за якої продаж і закупівля відбуваються одночасно, та форму попередньої закупівлі, за якої експортер спочатку виконує свої зобов'язання з імпорту, з тим щоб мати можливість виконати свій експортний контракт.

Угоди, що передбачають відшкодування, є гнучкішою формою угоди про зустрічну закупівлю і характерні для крупних контрактів між урядами (поставка озброєння, літаків, енергетичного обладнання тощо). Фахівці Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) також розрізняють торговельну та промислову компенсацію, називаючи їх основними формами зустрічної торгівлі (як і експерти ООН).

Найстарішою формою компенсаційних угод є бартер, під яким розуміється обмін певної кількості одного товару на інший у вигляді натурального обмін без застосування механізму валютно-фінансових розрахунків. Використовуючи бартер, як й інші форми товарообмінних операцій, сторони прагнуть до пом'якшення проблеми валютного фінансування імпорту, спрощення порядку розрахунків, розширення можливостей виходу на зарубіжні ринки, отримання високотехнологічного обладнання в обмін на товари (переважно сировинні), збільшення реалізації товарів, яка укладена на звичайних комерційних умовах.

За орендної торгівлі специфіка взаємовідносин експортера та імпортера полягає в тому, що продаж товарів (переважно машин та обладнання) з акту купівлі-продажу перетворюється фактично на процес купівлі-продажу, який може тривати кілька років і результатом якого не завжди буде перехід права власності па предмет угоди. Основою цієї форми торгівлі є орендні відносини.

Можна виокремити такі етапи розвитку міжнародних торговельних відносин:

I - початковий (з XVIII ст. до першої половини XIX ст.);

II - друга половина XIX ст. -- початок Першої світової війни (1914р.);

- період між двома світовими війнами (1914-- 1939рр.);

- повоєнний (50--60-ті роки);

V - сучасний (з початку 70-х років).

Сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі вже сьогодні можна поділити на два періоди:

1. Конкуренції двох світових систем господарства - капіталістичної та соціалістичної (до початку 90-х років);

2. Глобалізації світової економіки (з початку 90-х років) [41].

З другої половини XX століття помітно проявилася нерівномірність динаміки зовнішньої торгівлі. Це вплинуло на співвідношення сил між країнами на світовому ринку. Поки країни, що розвиваються в основному залишаються постачальниками сировини, продовольства і порівняно простих виробів готової продукції на світовий ринок. Однак темпи зростання торгівлі сировиною помітно відстають від загальних темпів зростання світової торгівлі. Таке відставання обумовлюється виробітком замінників сировини, більш ощадливим його використанням, поглибленням його переробки. Промислово розвиті країни практично цілком захопили ринок наукомісткої продукції. Разом з тим, окремі країни, що розвиваються, насамперед “нові індустріальні країни”, зуміли домогтися істотних зрушень у реструктуризації свого експорту, підвищення в ньому частки готової продукції, промислових виробів, у т. ч. машин і устаткування.

Сфера зовнішньої торгівлі завжди цікавила економістів різних країн світу у зв'язку з тим, що вона займає особливе місце у загальній системі світогосподарських зв'язків і опосередковує майже усі види міжнародного співробітництва. Протягом століть економічні погляди щодо цілей і механізмів здійснення зовнішньої торгівлі змінювалися. Це спричинено особливостями розвитку економіки і конкретними задачами, які ставили перед собою держава й суб'єкти господарювання на певних історичних відрізках часу.

Міжнародна торгівля являє собою найбільш розвинену форму міжнародних економічних відносин і за своїми розмірами і функціями займає особливе місце в досить складній системі світогосподарських зв'язків. Вона опосередковує практично усі види міжнародного співробітництва. Ось чому теоретичне дослідження міжнародної торгівлі викликає інтерес у багатьох як вітчизняних, так і іноземних учених. Насамперед, з'ясовується сутність економічних відносин, що складають поняття “міжнародна торгівля”, а також функції міжнародної торгівлі.

Як уже зазначалося, міжнародна торгівля розглядається як сфера міжнародних товарно-грошових відносин, як специфічна форма обміну результатами праці (товарами, послугами) між продавцями та покупцями різних країн, як форма зв'язку між товаровиробниками різних країн, який виникає на основі міжнародного поділу праці і виражає їх взаємну економічну залежність, посилює взаємодію національних господарств різних країн, сприяє активізації міжнародної торгівлі, стимулює зростання виробництва внаслідок того, що вона опосередковує рух товарних потоків між країнами [64].

Таким чином, з одного боку, зовнішня торгівля являє собою сферу економічної діяльності окремих країн світу, яка стимулює розвиток національного виробництва і спрямована на отримання прибутку шляхом продажу товарів та послуг на зовнішні ринки і за рахунок митних зборів від імпорту. А з іншого боку, зовнішня торгівля - це об'єктивний процес обміну товарами та послугами, який виникає в результаті спеціалізації країн на виробництві тих чи інших матеріальних благ і рушійною силою якої є економічні інтереси окремих суб'єктів господарської діяльності або країн.

Міжнародна торгівля є рушійною силою економічного розвитку будь-якої країни, яка бере участь у міжнародних економічних відносинах. За деякими оцінками економістів, торгівля складає майже 80% від загального об'єму міжнародних економічних відносин, що характеризується активним розвитком міжнародної торгівлі. За визначенням Дж.Сакса, економічних успіх будь-якої країни залежить від зовнішньої торгівлі. Кожна країна постає перед вибором найбільш ефективної зовнішньоторговельної політики. Країна зацікавлена у спеціалізації того виробництва, у якому вона має найбільші переваги та найменші слабкості, для якої відносний виграш є найбільший. Міжнародна торгівля - це обмін товарами та послугами, за допомогою якого країни задовольняють свої значні потреби.

міжнародна торговельна зовнішня

2. Роль іноземних інвестицій в економічному розвитку країни

Будь-яка держава у своєму розвитку - як економічному, так у політичному - за певних обставин потребує залучення іноземних інвестицій. Основною метою цього процесу є насичення інвестиційними потоками пріоритетних напрямів розвитку економіки держави, для повного нею функціонування.

Міжнародні, або іноземні інвестиції - це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій країні.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій полягають:

· у посиленні диверсифікації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи та структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

· у поширенні інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фактором інвестування та змін структури глобальної економіки;

· у розвитку економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшення взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угрупувань;

· у багатосторонніх угодах, які сприяють іноземним інвестиціям;

· у стимулюванні інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Мотиви інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику.

Ризик - це ймовірність відхилення досягнутого результату інвестицій від запланованого. Чим вищий очікуваний прибуток, тим більший ступінь ризику його досягнення, і навпаки - за високого ризику здійснення інвестицій очікуваний дохід має бути адекватно високий.

Інвестиції з низьким ступенем ризику - це прямі інвестиції в країні зі стабільною законодавчою та економічною системами або в державні цінні папери розвинутих країн, як, наприклад, казначейські облігації США, які вважаються так званим “безризиковим” засобом отримання певного прибутку.

Інвестиції з високим ступенем ризику - це вкладення у країни з нестабільною економікою та правовою системою. Такими вважаються ризиковані цінні папери, що є спекулятивними стосовно можливостей отримання прибутку, тому його рівень має бути набагато вищим, ніж забезпечують “безризикові” інвестиції.

Портфельні іноземні інвестицій - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери - інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відповідний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестувань.

Прямі іноземні інвестиції (ППІ) - вкладання капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство-резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

Довготривалий інтерес - це тривале володіння інвестором активами (акціями) компанії, а також участь інвестора у прийнятті стратегічних рішень в управлінні об'єктом інвестування - компанією.

До складу прямих інвестицій входять:

· вкладання компаніями власного капіталу за кордон - формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові дочірних підприємств, частка акцій головної компанії, в яких більше 50%, асоційованих компаній (в яких інвесторові-нерезиденту належать 25% капіталу і більше);

· реінвестування прибутку - частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розділена як дивіденти і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

· внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

Світовий досвід доводить, що країни з перехідною економікою не в змозі вийти з економічної кризи без залучення та ефективного використання іноземних інвестицій. Активізація міжнародного інвестування має стати одним із головних пріоритетів економіки України.

Іноземний капітал особливо необхідний у тих сферах економіки, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану. Це виробництво продуктів харчування, товарів широкого попиту та послуг, ліків та іншої життєво важливої продукції, все агропромислове господарство України, паливно-енергетичні галузі, військове виробництво.

До числа пріоритетних напрямків слід віднести створення в Україні сучасної інфраструктури, включаючи транспорт, технічно оснащене складське господарство, телекомунікації, ділову інфраструктуру та побутовий сервіс. Саме в цих галузях відносно короткі строки окуповуються початкові затрати й одночасно створюється сприятлива матеріальна основа для подальшої ділової активності іноземного капіталу.

Інвестиції формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі та зумовлюють конкурентні позиції на світових ринках, є основою для розвитку підприємств, окремих галузей та економіки в цілому. Під час економічної кризи інвестиційна діяльність в Україні значно знизилась.

Великого значення для посилення інвестиційної активності набувають законодавчі гарантії для інвесторів. Особливу роль в активізації інвестиційної діяльності повинно мати страхування інвестицій від некомерційних ризиків.

Протягом останніх років знизилися обсяги надходження іноземних інвестицій у виробництво, зокрема, в промислового інвестування в економіку України. За кількістю іноземних інвестицій переважають партнери з країн, що розвиваються, з огляду на розмір інвестицій - партнери з промислово розвинутих країн. Спостерігається поступове збільшення частки інвестицій із країн СНД у загальному обсязі інвестицій, нерівномірність розподілу інвестицій за галузями та регіонами України, зосередження у промислових центрах, реалізація спільних інвестиційних проектів, як правило, відбувається на двосторонній основі. Отже, ключовим моментом активізації іноземного інвестування в економіку України залишається питання формування сприятливого інвестиційного клімату [12].

Адже від створення сприятливого інвестиційного клімату в країні залежить подальший соціально-економічний розвиток. Оскільки інвестиції за своєю природою є ризикованими, особливо на міжнародному рівні, тому один з вагомих факторів, який у першу чергу привертає увагу потенційних інвесторів, - це стан інвестиційного клімату тієї держави, куди вони планують свої капіталовкладення. Для створення сприятливого інвестиційного клімату держава повинна ефективно застосовувати засоби грошово-кредитної, бюджетної, валютної та фіскальної політики.

Іноземні інвестиції є сьогодні тим ресурсом, який, у найближчій перспективі може найвагоміше сприяти підвищенню ефективності функціонування українських підприємств, а відтак і розвитку відповідних територій та міст, поліпшенню соціального захисту громадян.

Забезпечення зростання обсягу надходжень у країну іноземних інвестицій залежить, по-перше, від поліпшення макроекономічної ситуації в країні в цілому, фінансового становища держави, включаючи скорочення дефіциту консолідованого бюджету, зменшення внутрішнього та зовнішнього державного боргу, реформування відносин власності, вдосконалення податкової системи, зміцнення економічної стабільності з подальшим зростанням темпів ВВП.

По-друге, зростання обсягів іноземних інвестицій визначається здійсненням заходів економічного, нормативно-правового, інформаційного та організаційного механізмів залучення іноземного капіталу, що здатні забезпечити стабільні умови для інвесторів.

Інвестор має доступ до ринків дешевої робочої сили чи сировини, збуту продукції зменшує свої ризики шляхом міжнародної диверсифікації капіталу, що знижує довіру населення і сприяє до міграції.

Інвестування буде продовжуватись тільки, якщо використовується за цільовим призначенням і характерним результатом.

Прямі іноземні інвестиції в економіці країни - реципієнта можуть відігравати як позитивну так і негативну роль.

За умов обмеженості ресурсів прямих іноземних інвестицій в економіці України важливого значення набуває оцінка результативності та потенційної можливості їх впливу на вирішення завдань, які офіційно були визначені пріоритетними для іноземного інвестування:

- виробництво товарів широкого вжитку з орієнтацією на підвищення якості життя, культури споживання;

- структурна перебудова економіки, створення сучасної галузевої структури на основі технологічного оновлення виробництва;

- подолання залежності України від імпорту [11].

Найбільш конкурентоспроможні корпорації переважно орієнтовані на використання глобальних експортних стратегій. Така орієнтація за відсутності збалансованої національної протекціоністської політики залишиться домінуючою на довгу перспективу. Увагу іноземних партнерів привертають такі особливості українського ринку, як невибагливість споживачів, можливість у цьому зв'язку продовжити життя товарам, які для західних ринків застаріли і припинили бути достатньо рентабельними. Це призводить до стагнації національних виробників і в цілому ефективність реального використання іноземних інвестицій залишається низькою.

Щодо участі іноземних інвесторів у структурній перебудові слід зазначити, що їх в Україні цікавлять насамперед сировина, метал, продукти хімічної промисловості, невикористані відходи та вторинні ресурси. Потенціал масштабної участі іноземних фірм у технологічному оновленні виробництва об'єктивно стримується.

Діяльність спільних підприємств орієнтована в основному на такі цілі:

· постачання виробів іноземних фірм з наступним їх складанням і налагодженням, а не на створення високотехнологічних виробництв;

· створення виробництв і виготовлення виробів, компонентів і запасних частин для підтримки в робочому стані підприємств, які створюються за участю іноземного капіталу;

· використання виробництв, що володіють певними технологічними;

· створення підприємств, що забезпечують іноземним фірмам доступ до використання науково-технічного потенціалу українських підприємств та проектно-дослідницьких організацій [10].

Слід також мати на увазі, що через ці підприємства можливий відтік українських винаходів через їх недостатню патентну захищеність, відсутність досвіду українських партнерів у цій сфері.

Структура експортно-імпортної діяльності спільних підприємств з іноземними інвестиціями фактично дублює традиційну структуру зовнішньої торгівлі України і неспроможна подолати залежності від імпорту.

На думку іноземних інвесторів, головна причина незначних обсягів прямих іноземних інвестицій в економіку нашої країни полягає в тому, що в Україні досить несприятливий інвестиційний клімат. Це, перш за все, - нестабільність та невизначеність законодавства; труднощі з отриманням необхідної інформації інвестором для організації бізнесу в Україні; все ще складне фінансово-економічне становище в країні; бюрократизація державного апарату, тіньовий фактор та інші.

A.T. Kearney провела опитування серед керівників світових компаній, які забезпечують до $2 трлн. всесвітнього доходу щорічно. За результатами опитування було складено рейтинг 25 найкращих країн для інвестицій [101].

Згідно з рейтингом, Китай як і раніше залишається однією з найпопулярніших країн для іноземних капіталовкладень. США займають друге місце, посунувши Індію, яка утримувала цю позицію з 2005 року. П'ятірку лідерів замикають Індія, Бразилія та Німеччина [101].

Розвинені економіки піднялися в рейтингу, тому що інвестори перш за все звертали увагу на безпеку. Найбільш яскравий виняток - Великобританія, чия залежність від фінансових послуг залишила її позаду інших країн під час світової кризи.

У той же час, позиції Китаю, Індії та Бразилії в п'ятірці кращих свідчить про підвищення довіри інвесторів і стійкість економік цих країн.

У десятку лідерів також увійшли, відповідно, Польща, Австралія, Мексика, Канада, Великобританія.

В Україні в даний час для малого бізнесу залишилися, по суті, поодинокі інвестори: банки, венчурні фонди тощо. Малий бізнес в Україні взагалі не становить інтересу для великих закордонних компаній, крім вкладень зроблених по знайомству. Венчурні фонди та інституційні інвестори (ЄБРР, МФК) взагалі не цікавляться проектами вартістю менше $ 500 тис і без успішної практики бізнесу.

Пріоритетними галузями для фондів прямих інвестицій є АПК, харчова промисловість, IT і телекомунікації, енергозбереження та імпортозаміщення, фармацевтика і т.д. Саме фонди прямих інвестицій можуть стати покупцями численних проблемних активів в Україні.

У зв'язку з цим великих інвесторів (у тому числі - і банки) навряд чи зацікавлять навіть номінально малі підприємства, якщо тільки на них не значиться якийсь серйозний сегмент ринку з великими перспективами.

Загалом обсяги ПІІ в світі в 2009 р. скоротилися на 39%, склавши за підсумками року близько 1 трлн. дол. Таким чином, глобальні потоки прямих іноземних інвестицій продовжили зниження, розпочате в кризовому 2008 р. Тоді цей показник скоротився на 14% - до 1,7 трлн. дол. Тим часом експерти профільної комісії ООН відзначають, що в цьому році глобальні ПІІ, від яких особливо сильно залежать держави, що розвиваються, можуть повернутися до зростання настільки, наскільки швидко відновлюватиметься світова економіка. Поки що оцінки по ПІІ у світі за IV квартал минулого року про початок цього процесу не свідчать, однак "цілком імовірно, що в 2010 р. відбудеться помірний відскік, оскільки інвестиційні умови в багатьох країнах поліпшуються", вважають експерти [102].

3. Зовнішньоекономічна політика як складова економічної політики держави

В економічній науці немає чіткого поділу економічної політики на зовнішньоекономічну і внутрішньоекономічну. Економічну політику поділяють за різними критеріями, наприклад, на інституціональній або галузевій основі: промислова, соціальна, енергетична, торговельна (зовнішня і внутрішня), і т.д. [45, с. 29]; на функціональній основі - на політику економічного порядку (ладу), або системну, стабільності, зростання, структурну, розподільчу та зовнішньоекономічну [93, с. 10-11].

Внутрішня економічна політика не вичерпує й не задовольняє повною мірою потреб та інтересів держави, її громадян. Доповнює і продовжує її на світовому ринку зовнішньоекономічна політика. Водночас, зовнішньоекономічна політика здійснюється за інших умов, ніж внутрішньоекономічна, оскільки міжнародні економічні відносини структурно відрізняються від внутрішніх економічних відносин. Зовнішньоекономічну політику суттєво обмежують міжнародні зобов'язання держав, тому вона не може бути лише продовженням внутрішньоекономічної політики держави [93, с. 5-6]. До того ж, роль і значення зовнішньоекономічної політики в сучасному взаємопов'язаному глобалізованому світі невпинно і швидко зростають, що безумовно дає чіткіші орієнтири для визначення її суті.

Більшість використаних у рамках цієї роботи термінів або понять у вітчизняній чи закордонній літературі мають різне визначення або синонімічне трактування. Тому всі поняття, що тісно пов'язані з зовнішньоторговельною політикою, повинні бути чітко і систематично визначені в економічному світлі понять.

Усталеного визначення зовнішньоекономічної політики в економічних дослідженнях не знаходимо. Однак більшість дослідників одностайні у тому, що зовнішньоекономічну політику здійснює держава або група держав. Українські економісти слідом за російськими, пропонують таке визначення зовнішньоекономічної політики: це державна політика країни у сфері експорту та імпорту товарів, послуг, мита, тарифів, обмежень, залучення іноземного капіталу у формі інвестицій, вивезення капіталу за кордон, зовнішніх позик, надання капіталу, економічної допомоги іншим країнам, здійснення спільних економічних проектів тощо [47, c. 703].

Дещо по-іншому тлумачить зовнішньоекономічну політику, зокрема її мету О. Сліпушко: як політику, „що здійснюється державою або угрупованнями у сфері економічних відносин з іншими державами або групами держав, спрямовану на забезпечення найбільш сприятливих умов включення економіки країни або групи країн у світову економіку” [52, c. 103].

Російський учений Е.П. Бабін у монографії „Основи зовнішньоекономічної політики” наводить подібне до цього, але дещо ширше визначення. Зовнішньоекономічна політика, за його визначенням, - це система заходів спрямованих на досягнення економікою певної країни деяких переваг на світовому ринку і водночас на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів [3, c. 7].

Предметом зовнішньоекономічної політики держави є комплекс форм і методів держави, спрямованої на досягнення певних переваг на світовому ринку і водночас на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції в інтересах суспільного розвитку та власної безпеки. За своєю суттю це єдиний неперервний економіко-політичний процес, система зовнішньополітичних цілей, концепцій, стратегій, тактик, програм. Його розвиток забезпечується певними засобами як внутрішньоекономічними, так і зовнішньополітичними. Цей процес відображає об'єктивні можливості конкретної країни адаптуватися до змін, що відбуваються в системі міжнародних економічних відносин.

Об'єктами зовнішньоекономічної політики держави є власне національне господарство, національні господарства інших держав, світове господарство. Суб'єктами зовнішньоекономічної політики держави виступають держава, фізичні та юридичні особи. Фізичні особи - громадяни окремої держави, іноземні громадяни, особи без громадянства, що є учасниками зовнішньоекономічних зв'язків. Юридичні особи - підприємства та організації, що беруть участь у зовнішньоекономічних відносинах.

Однак головним суб'єктом зовнішньоекономічної політики є національна держава. Вирішальну роль у формуванні зовнішньоекономічної політики країни відіграють законодавча (наприклад, парламент) та виконавча (наприклад, уряд) гілки влади. Судова гілка влади не відіграє істотної ролі у формуванні зовнішньоекономічної політики.

До суб'єктів зовнішньоекономічної політики належать також інтеграційні об'єднання країн світу (наприклад, ЄС, НАФТА). Діяльність цих суб'єктів, з одного боку, відповідає завданням економічного розвитку конкретних країн-членів світового співтовариства і спрямована на реалізацію їхніх національних інтересів, з іншого, - діяльність кожного з них спрямована на реалізацію власних інтересів.

Зовнішньоекономічна політика є складовою економічної політики держави, тобто це та складова, яка впливає на зовнішньоекономічні зв'язки. Вона, своєю чергою, є частиною зовнішньої політики держави. У вузькому значенні зовнішню політику трактують як досягнення цілей, що безпосередньо не забезпечують доступ до ринків збуту, економічну недискримінацію і захист власного ринку. Проте інколи політичні цілі (оборонна політика, права людини), поєднуючись з зовнішньоекономічними інструментами, можуть впливати на ситуацію в іншій державі або на її поведінку.

Зовнішньоекономічна політика - це гібрид зовнішньої і економічної політики, оскільки політичні зусилля, спрямовані державами на організацію власної торгівлі та інвестицій таким чином, щоб максимізувати національний прибуток. Така політика має велике значення для безпеки держави та її економічного добробуту. Деякі дослідники вказують на неможливість у сучасному світі розмежувати внутрішню економічну політику від зовнішньоекономічної [73, с. 14].

Дослідники виокремлюють три рівні державної зовнішньоекономічної політики: національний В західній науці терміни нація, національний є тотожними державі, державний., наднаціональний і супернаднаціональний, або міжнародний [72, c. 7]. Тобто на національному рівні формується сама зовнішньоекономічна політика держави, на наднаціональному - в контексті її країни в інтеграційному об'єднанні, а на міжнародному, або супернаднаціональному - під впливом міжнародних організацій (зокрема СОТ). На міжнародному рівні погоджуються і реалізуються стратегічні економічні інтереси партнерів щодо напрямів розвитку обміну товарами, руху та використання факторів виробництва.

Принципи зовнішньоекономічної політики базуються на загальних принципах, визначених декларацією ООН „Новий економічний порядок”, і є обов'язковими для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної політики. До них належать такі принципи, як суверенітет кожної держави, мирне співіснування, рівноправність, мирне врегулювання спірних проблем, повага прав і свобод людини, взаємодопомога, взаємна вигода, невтручання у внутрішні справи один одного, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань. За визначенням СОТ, основними принципами сучасної зовнішньоекономічної політики є:

· недискримінація в торгівлі, що забезпечується взаємним наданням, з одного боку, режиму найбільшого сприяння відносно експортних, імпортних і транзитних операцій і пов'язаних з ними митних зборів, а з іншого, - національного режиму, який прирівнює в правах товари імпортного і вітчизняного виробництва щодо внутрішніх податків і зборів, а також правил, які регулюють внутрішню торгівлю;

· взаємне надання сторонами, що домовляються, тих прав, переваг і пільг, якими користується у них будь-яка третя держава, тобто надання режиму найбільшого сприяння. Цей принцип поширюється на ввезення та вивезення товарів, митні збори, промисловість, мореплавство, правове становище юридичних і фізичних осіб;

· використання переважно митних засобів захисту національного ринку, усунення імпортних квот та інших нетарифних обмежень;

· прогресивне зниження митних тарифів шляхом проведення багатосторонніх переговорів;

· надання преференційного режиму в торгівлі з країнами, що розвиваються;

· розв'язання торговельних суперечок шляхом переговорів;

· взаємність у наданні торговельно-політичних поступок [33, с. 155- 156].

Зовнішньоекономічну політику, як засвідчує історія, часто використовують для досягнення певних політичних цілей і тому вона вважається складовою зовнішньої політики держави, сферою в якій перехрещуються інтереси політики та економіки, інтереси різноманітних груп, партій, держав тощо. Вона є центральним перехрестям взаємодії політики і економіки, політичного та економічного світів у міжнародних економічних відносинах. Зовнішньоекономічна політика служить таким цілям держави: політико-економічним і зовнішньоекономічним (наприклад, стабільність грошей, вільна торгівля), політичним (наприклад, дотримання прав людей), воєнним (наприклад, послаблення технічної воєнної могутності конкурента).

Зовнішньоекономічна політика виникла водночас з появою держави і великих суспільних груп, тому на неї впливають не тільки державні і суспільні діячі з прямими політико-економічними інтересами, а й потенційно всі зацікавлені групи держави [63, c. 5].

У формуванні зовнішньоекономічної політики окрім держави, активну участь беруть монопольні угруповання і створені ними різноманітні асоціації, об'єднання, комітети [63, c. 8]. У багатьох країнах існують могутні об'єднання національного капіталу: національні асоціації промисловців і підприємців, галузеві об'єднання підприємців, торговельні палати та інші організації, в діяльності яких відображаються як компроміси між інтересами національно самодостатніх капіталів, які намагаються забезпечити надійний захист від іноземної конкуренції, так і об'єктивні потреби забезпечення міжнародного співробітництва за умов інтернаціоналізації і глобалізації виробництва та капіталу.

Сьогодні в систему зовнішньоекономічної політики активно увійшли міждержавні офіційні і напівофіційні інститути. Серед них найбільше значення мають регулярні (з 1975 р.) наради глав урядів восьми провідних країн з розвинутою ринковою економікою (США, Японії, ФРН, Франції, Великої Британії, Росії, Канади і Італії); ГАТТ / СОТ, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Цілі і завдання зовнішньоекономічної політики змінюються під впливом конкуренції національної економіки на світовому ринку. Різноманітність цілей і завдань зовнішньоекономічної політики визначають складність і багатофакторність її механізму. Українські вчені їх класифікують на стратегічні (довгострокові), що передбачають структурну перебудову секторів економіки, безпосередньо пов'язаних із зовнішніми ринками, і тактичні, короткострокові, зумовлені поточними потребами [6, c. 551].

Зовнішньоекономічна політика насамперед повинна забезпечувати збут національних товарів на ринках інших країн, створення кращих умов для своїх фірм у конкурентній боротьбі з експортерами, а також сприяти вирішенню таких внутрішньоекономічних завдань, як скорочення безробіття, підвищення зайнятості в певних регіонах і галузях, вирішення соціально-економічних проблем тощо.

Загалом зовнішньоекономічну політику держави можна вважати успішною, якщо завдяки усім економічним і фінансово-політичним заходам досягнуто: стабільності рівня внутрішніх цін; високого рівня зайнятості; зовнішньоекономічної рівноваги; безперервного зростання економіки.

У своїй зовнішньоекономічній політиці кожна держава, як правило, висуває кілька цілей одночасно, які не обов'язково збігаються з комплексом цілей інших держав в коротко- чи довгостроковий періоди. Існують так звані конфлікти цілей як на державному, так і на міжнародному рівнях. Досягненню цілей може перешкоджати також неадекватне застосування інструментів зовнішньоекономічної політики.

Теоретичні засади зовнішньоекономічної політики країн з розвиненою економікою почали формуватися із розвитком капіталізму. У різні періоди свого існування окремі держави провадили ту зовнішньоекономічну політику, яка на цьому етапі найбільше відповідала конкретній ситуації.

Зовнішньоекономічна політика перебуває історично у парадигматичній взаємозалежності між ліберальною і інтервенціоніською (наступальною) концепціями [87, с. 66].

Прихильники ліберальної концепції відмовляються від прямих державних втручань на користь максимального ступеня свободи дій суб'єктів господарювання. Ця концепція базується на здобутках загального добробуту через використання вигод міжнародного поділу праці, який, своєю чергою, ґрунтується на перевагах розподілу.

Інтервенціоніська зовнішньоекономічна політика базується на твердженні, що загального добробуту можна досягти тільки на основі розподілу між учасниками світового ринку, а тому рекомендує використовувати державні інструменти для захисту вітчизняного виробника від іноземних конкурентів. До цих інструментів належать передусім цінові та обмежувальні зовнішньоторговельні заходи (мито, ввізні і вивізні контингенти) на зовнішньоекономічну діяльність.

Ліберальна позиція переважає у тих державах, позиції яких на світовому ринку є міцними, тоді як до інтервенціоніської вдаються тоді, коли постає загроза від іноземних конкурентів.

Складовими зовнішньоекономічної політики є зовнішньоторговельна політика, валютна політика та політика розвитку (дві останні почались формуватись лише у XX ст.).

Під валютною політикою розуміють сукупність економічних, правових та організаційних заходів і форм, що здійснюються державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями у галузі валютних відносин.

Політика розвитку - це політика країн з розвиненою ринковою економікою, метою якої є забезпечення мінімальних стандартів людського життя в країнах, що розвиваються, вирівнювання їхнього економічного розвитку, зменшення розриву між “багатими” і “бідними” країнами за допомогою засобів зовнішньоторговельної і валютної політики - преференцій, економічної допомоги, технічної допомоги тощо [87, с. 179]. Політика розвитку є найбільш характерна для зовнішньоекономічної політики країн-членів ЄС.

Зовнішньоторговельна політика є найважливішою складовою зовнішньоекономічної політики країни.

За визначенням українських вчених, зовнішньоторговельна політика - це сукупність державних заходів, спрямованих на стимулювання і розвиток торговельних відносин з іншими країнами, забезпечення державних інтересів у галузі зовнішньої торгівлі, підтримку національних суб'єктів зовнішньоторговельної діяльності в їхніх відносинах із закордонними контрагентами. На думку закордонних економістів, зовнішньоторговельна політика - це прийняті в країні правила для здійснення або регулювання зовнішньої торгівлі і платежів [88, c. 190].

Впродовж існування міжнародних торговельних зв'язків зовнішньоторговельна політика була предметом наукових досліджень представників різних концепцій економічної теорії, зокрема монетарної і реальної. Прихильники реальної зовнішньоторговельної концепції відсторонюються від існування грошей, а тому не розглядають функціонування різних валют і обмінних курсів. Монетарна зовнішньоторговельна концепція зосереджується на ролі грошей. Проаналізуємо коротко деякі найважливіші зовнішньоторговельні концепції.

Меркантилісти Меркантилізм - це збірне поняття для економічної політики і економіко-політичного втручання держави в економічний процес в XVI-XVIII ст. першими почали систематично аналізувати міжнародну торгівлю і світову економіку. Основні його ознаки - державне втручання і дирижизм. Вони вважали, що для накопичення великих запасів золота (ідеал меркантилістів) держава за допомогою економіко-політичних заходів повинна сприяти зовнішній торгівлі і домагатися позитивного торгового балансу. Торгівля приймалася як гра з нульовою сумою “zero-sum game”, за якої максимального добробуту однієї нації можна досягти лише за рахунок іншої. За економіко-політичний засіб досягнення позитивного торгового балансу, приймався виражений протекціонізм. Імпорт пропонувалося обмежити, тоді як експорту усіляко сприяти. Проте метою такого протекціонізму було не лише досягнення позитивного торгового балансу і максимізація резервів благородних металів, а й захист власних виробників від іноземних конкурентів.

Зокрема, для французького меркантилізму характерні такі ознаки: 1) інтенсивне сприяння бізнесу при ігноруванні сільського господарства, оскільки припускалося, що в сільському господарстві можна отримати менші прибутки від господарської діяльності; 2) створення уніфікованої митної зони; 3) централізація економічних процесів і ухвалення управлінських рішень; 4) створення сприятливої для бізнесу інфраструктури.