МАКРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЛОКАЛІЗАЦІЯ

Рис. 1. Схема впливу регіоналізації на розвиток держави. (Складено автором.)

В світовій економічній літературі мікрорегіоналізація набула назви «локалізації». Наведена схема відтворює організаційно-інституціональний механізм регіоналізації, реалізований шляхом делегування повноважень від держави до регіонального економічного угруповання («догори») та до регіональних структур («донизу»).

Процес локалізації надає ряд переваг:

· розширення міжнародного економічного співробітництва держави на основі активного включення регіонів до сфери міжнародного поділу праці;

· активізація інвестиційної діяльності, залучення іноземного інвестування;

· трансформація структури господарства;

· зниження навантаження на державний управлінський апарат, а відтак скорочення його чисельності та витрат на його утримання;

· оптимізація системи державного управління;

· зростання конкуренції між регіонами за залучення інвестицій, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування місцевих органів влади;

· посилення участі прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві;

· запобігання розвитку радикального сепаратизма всередині країни;

· скорочення розмірів фінансування діяльності регіонів з державного бюджету.

Процеси локалізації позначаються на розвитку транскордонного співробітництва, формуванні єврорегіонів, які є так званими полями зближення сусідніх економік та сприяють прискоренню інтеграційних процесів. Важливого значення для територій, залучених до транскордонного співробітництва, набуває прикордонна торгівля [3, 121-122; 4, 145].

Проте локалізація може супроводжуватись виникненням інституціональних та політичних проблем, пов'язаних з децентралізацією влади. Факт розширення повноважень субнаціональних органів влади впливає не лише на економічне зростання та макроекономічну стабільність, але й на систему управління в державі, обсяг і умови міжнародного фінансування, системи надання державних послуг та управління мережами соціального забезпечення [5,42-43]. Відтак, локалізація може спричинити до:

· порушення балансу у взаємовідносинах державних та місцевих органів управління у разі відсутності чіткого розмежування щодо їх компетенції на законодавчому рівні та послаблення виконавчої влади;

· посилення процесів дивергенції на регіональному рівні всередині країни;

· зниження ефективності владних комунікацій по вертикалі [6, 106].

Дослідження макрорегіоналізації потребує нового позиціонування регіоналізації як явища світового масштабу в системі детермінант світового економічного розвитку. В науковій сфері та сфері бізнесу сформувалися протилежні позиції щодо співвідношення регіоналізації та глобалізації. З точки зору представників ГАТТ/СОТ, система регіональних блоків створює закриті від решти світу осередки, що стримує процес лібералізації світової торгівлі. Їх опоненти визначають регіоналізацію лише одним з напрямів розвитку глобалізації, тому що регіоналізація є «транзитивною фазою, що передує інтернаціоналізації економічної діяльності на глобальному рівні» або, як твердить Д. Джонстон, Генеральний секретар Організації економіч-ного співробітництва та розвитку, «існування регіональних союзів - це лише етап в процесі становлення багатосторонніх відносин» [7,170].

Розкривши дуалістичну природу глобалізації, можна дійти висновку, що чим вищого рівня досягатиме глобалізація, тим сильнішим ставатиме прагнення індивіда (соціуму, суспільства) до самовизначення через заперечення загального та утвердження особистої самобутності. Сукупність цих самобутностей, ймовірно, й визначатиме стан світу у майбутньому, що підтверджує дію глобального парадоксу, сформульованого Дж. Найсбіттом: чим глобальнішою є економіка, тим більш значущими (глобальнішими) стають її найменші суб'єкти. Підтвердження дії глобального парадоксу засвідчують процеси локалізації, які призводять до виникнення та виходу на світову арену все менших суб'єктів - регіонів, різних за масштабом.

Для поглиблення концептуального визначення співвідношення процесів глобалізації та регіоналізації проведемо порівняльний аналіз їх ознак та факторної обумовленості (табл. 1.).

Таблиця 1. Порівняння ознак процесів глобалізації та регіоналізації

На основі пропонованого аналізу можна дійти висновку, що процес регіоналізації відрізняється від процесу глобалізації певними характеристиками, а саме: добровільністю, паритетністю, керованістю, планомірністю, еволюційністю та поступовістю процесу. Регіоналізація, на відміну від глобалізації, максимально враховує національні, історичні, культурні особливості країн, що інтегруються, надає можливість застосовувати адаптаційні механізми за умови збереження самобутності регіону. Порівняння факторної обумовленості обох процесів доводить, що глобалізація та регіоналізація не є суперечливими, а навпаки, вони зумовлюють та стимулюють один одного (див. табл. 2).

Таблиця 2. Обумовленість глобалізації та регіоналізації (компаративний підхід)

Ступінь загрози для регіонального економічного угруповання виявляється значно нижчим, ніж для національної економіки. Елементами механізму колективного захисту від дії негативних наслідків глобалізації, що формують конкурентні переваги регіонального економічного угруповання, є:

· Економіко-географічні: значна територія та широка ресурсна база, висока фінансова й економічна потужність.

· Політичні: політична вага та відповідний на світовому рівні імідж (для зрілих інтеграційних об'єднань), можливості щодо утвердження власної точки зору в міжнародних переговорах.

· Інституціональні: колективне прийняття рішень, наявність спільних структур управління, усталена система колективної безпеки, складність щодо застосування санкцій до угруповання.

В умовах розгортання процесів глобалізації та регіоналізації національні економіки зазнають значного впливу ряду факторів, а саме:

· зростання кількості учасників світового економічного процесу;

· посилення регулюючої ролі міжнародних та регіональних організацій;

· перехід функцій, традиційно приналежних державі, до інших суб'єктів, зокрема законодавчої (через необхідність адаптування національних правових норм до вимог міжнародних організацій та регіональних інтеграційних угруповань) та судової (посилення ролі міжнародних судових інституцій, а в деяких сферах - повне витіснення національних інстанцій міжнародними, як, наприклад, у сфері міжнародних економічних відносин, де діє система міжнародного комерційного арбітражу);

· неспроможність держави забезпечити відповідний контроль над своїми ресурсами, в тому числі через діяльність ТНК;

· зрощування державних структур управління й ТНК.

За нових умов, що формуються в системі міжнародних економічних відносин, кожна країна повинна враховувати інтереси всіх суб'єктів світової економіки. Така система інтересів включає:

· інтереси розвитку світової економіки;

· інтереси регіональних економічних угруповань;

· інтереси національної економіки;

· інтереси ТНК;

· інтереси регіонів.

Характер зв'язків у цій системі визначається не як певна ієрархія, а як узгодження інтересів, тому що у разі виникнення конфронтації або конфлікту інтересів навіть між кількома з суб'єктів втратиться стабільність у діючий системі.

Поряд із впливом процесів глобалізації та регіоналізації на розвиток міжнародного економічного співробітництва конкурентоспроможність країни також визначається залежно від її позиціювання в системі координат: «традиційна економіка - інноваційна економіка». З часів рабовласництва, феодалізму та так званого Нового часу основним шляхом інноваційного розвитку була територіальна експансія - колоніалізм, захоплення нових територій. Результатом реалізації такої політики стало сформування економічної структури світу, має місце й нині: країни світу поділені на розвинуті, відсталі та такі, що прагнуть досягти вищого рівня розвитку й намагаються з відсталих перетворитись на розвинуті.

Впродовж століть триває пошук «панацеї від відсталості». Представники владних структур, економісти-теоретики та практики намагаються визначити джерела та чинники досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки або принаймні окреслити площину їх пошуку. Ступінь участі країни в процесі міжнародного поділу праці, рівень її економічного розвитку нині визначається не лише традиційними факторами (доступ до сировини, мінеральних ресурсів, дешева та кваліфікована робоча сила тощо), які не втратили своєї актуальності, але й рядом нових факторів, пов'язаних насамперед з підвищенням ролі людини як такої та значенням сильної особистості в будь-якій сфері діяльності, що виявляється в нових вимогах до якості робочої сили, продуктивності й характері праці, інноваційних методах діяльності, екологічності процесу виробництва й продукції, високому рівні технологічності та інтелектуалізації праці. Одним із основних факторів економічного зростання країн стає ступінь технологічного розвитку, зумовлений характером НТП. Можна чітко визначити країни - технологічні донори та країни - технологічні споживачі. На 20% населення, яке мешкає у розвинутих країнах, припадає 86% світового валового продукту. Сім провідних країн - технологічних донорів володіють 80,4% світової комп'ютерної техніки, забезпечують 90,5% високотехнологічного виробництва та контролюють 97% зареєстрованих у світі патентів [8, 54].

На перший погляд посилення процесів глобалізації має призвести до уніфікації рівнів технологічного розвитку країн, проте спостерігається розвиток тенденцій до дивергенції між країнами-лідерами, послідовниками та аутсайдерами. Кожен новий етап глобалізації збільшує розрив у рівні економічного розвитку цих країн, не дозволяючи країнам-кандидатам увійти до системи створення, використання та розповсюдження новітніх технологій і знань, сформованої країнами-лідерами. Саме ця система є ядром нової постіндустріальної парадигми світового економічного розвитку, міжнародної конкурентоспроможності. Наближення ряду країн до параметрів якісно нової моделі економічного розвитку із відмінними від попередніх цінностями, цілями та засобами їх досягнення трансформує фактори економічного зростання: відбувається соціалізація економічних відносин; основною рушійною силою та найважливішим ресурсом стають наука, знання та інформація, а матеріальною основою економічного зростання стає інновація.

Відтак Україна, яка впродовж значного періоду вважалась високорозвинутою країною, нині опинилась серед аутсайдерів світової економіки. Необхідність досягнення значного економічного зростання, що постала перед нашою країною, передбачає реалізацію нової моделі розвитку. Посилення інтеграційних процесів в Європі та наближення кордону «Спільної Європи» до України вимагає проведення ряду адаптаційних заходів, які б дозволили Україні нівелювати негативні наслідки розширення ЄС та в подальшому брати участь у європейському процесі поділу праці на паритетних засадах [9, 77].

Як засвідчив світовий досвід, екстенсивний тип економічного розвитку вичерпав себе, саме це підтверджують й реалії України. Навіть надходження іноземних інвестицій, надання міжнародних кредитів не дають поштовху до економічного зростання. Неможливість забезпечення сталого економічного розвитку на основі традиційних факторів об'єктивно зумовлює необхідність реалізації нової моделі.

Нині участь країни у міжнародному процесі поділу праці визначається вже не власним рівнем технологічного розвитку, а її здатністю продукувати наукові знання для створення новітніх технологій, інноваційністю всіх сфер суспільного життя. Знання стає одним із провідних і визначальних чинників економічного розвитку, що дає підстави твердити про формування на світовому рівні нового економічного порядку та про початок формування нового типу економіки, що базується насамперед на знаннях. Глобалісти переконують, що за останні сто років швидкість передання інформації збільшилась у 10 міліонів разів, а обсяг знань у 100 разів і що кожні 5-7 років у деяких наукових дисциплінах знання оновлюється наполовину, а то й повністю. Тому в розвинутих країнах розвиток системи знання поступово стає основною стратегією розвитку суспільства і вирішальним чинником його поступу.

Новий тип економіки, який почав формуватись у США, Японії, країнах Західної Європи, за якого економічне зростання стає результатом постійних інноваційних змін й характеризується такими принциповими рисами, як провідна роль малого та середнього підприємництва, значна частка некапіталомістких інновацій. Метою діяльності корпорацій стає максимізація доходів акціонерів, економіка країни реструктуризується навколо сфери виробництва інформації. Головною формою власності стає інтелектуальна власність. Все більшу роль відіграє метаекономіка - посилюється вплив «неекономічних факторів» (демографії, освіти, психології, культури) на ефективність виробництва, застосування інновацій поширюється у всіх сферах життя: прийняття творчих рішень перестає бути прерогативою «обраних» [10, 508-509]. За даними Світового Банку, нині 64% світового багатства сконцентровано у людському капіталі [11, 5]. За експертними висновками еміграція спеціаліста високого класу дорівнює вкладенню в економіку країни, що його приймає, мільйону доларів. Відтак потенціал, яким володіє людина у формі знань, інтелектуальних здібностей, досвіду, стає найважливішою формою капіталу [12, 30].

Інноваційний тип економіки протистоїть традиційному, але доцільність превалювання інноваційності чи традиційності має визначатись щодо конкретної країни або регіону. Традиційність може визначатися як консерватизм у використанні комбінації ресурсів, у той час як інноваційність передбачає постійний пошук нових способів згаданих комбінацій. Проте проблема щодо критерію зазначеного розмежування в економічній теорії поки залишається невирішеною. В статистиці індикатором інноваційності економіки є показники діяльності сектора інформаційних та комунікаційних технологій (ІКТ) та витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) у ВВП. За першим критерієм найінноваційнішою з країн Тріади (країни ЄС, США, Японія) є Швеція, де витрати у сфері IКT у ВВП є максимальними та становлять 7,4% (відповідно у США - 5,9%, Японії - 4,3%). За рівнем витрат на НДДКР у ВВП також лідирує Швеція, де зазначені витрати уряду становлять 0,97%, а витрати корпоративного сектора - 2,77% (середніми по ЄС є показники відповідно 0,7 та 1,2%). У США дані показники становлять відповідно 0,78 і 2,04%, в Японії - 0,59 та 2,18% [13, 31; 14, 238]. Серед інших критеріїв інноваційності називають частку, що займає на ринку нова та наукоємна продукція. На світовому ринку цивільної наукоємної продукції частка США становить 36%, Японії - 30, Німеччини - 16, Китаю - 6, Росії - 0,3-0,5% [14, 12; 15, 6; 16, 17; 17, 12]. В.Р. Сіденко наводить дані про 6-відсоткову частку високотехнологічного українського експорту в світовому експорті готових виробів [18, 28].

Показником високотехнологічного розвитку країни є частка витрат на науку та дослідження у ВВП, які у США становлять 2,63%, ЄС - 2,16, Японії - 2,8, Україні - 1,13%. За показником обсягу високотехнологічного експорту на душу населення країни Тріади також лідирують: ЄС - 827 дол. США, США - 632, Японія -752 дол. США. В Україні цей показник дорівнює 12 дол. США [18, 28].

Проблематичність порівняльного аналізу в сфері інновацій зумовлюється як складністю щодо збирання необхідної інформації, так і методико-методологічними труднощами, пов'язаними в тому числі із відсутністю єдиної загальноприйнятої системи показників. Для оцінки стану інноваційної сфери ЄС було розроблено систему показників інноваційного розвитку, яка містить такі блоки, як показники розвитку людських ресурсів (частка випускників у сфері науки і технологій від загального складу всіх випускників; частка у складі робочої сили дипломованих осіб та осіб із науковими ступенями; частка зайнятих у високотехнологічних секторах в промисловості та сфери послуг); показники генерації знань та науково-дослідної діяльності (частка державного, приватного фінансування НДДКР у ВВП, кількість патентів, зареєстрованих у високотехнологічних галузях на 1 млн. населення); показники комерціалізації знань (частка інноваційних малих та середніх підприємств, співвідношення витрат на інновації й товарообігу); показники розвитку інфраструктури (частка венчурного капіталу у ВВП, частка капіталізації нових ринків у ВВП, частка нових продуктів у загальному товарообігу, частка ринку IКT у ВВП, кількість Інтернет-користувачів на 100 осіб тощо) [14, 31].

Важливе значення регіонального чинника в розвитку інноваційної діяльності вимагає удосконалення системи моніторингу стану інноваційної сфери та оцінки перспектив її подальшого розвитку. На макрорівні ми пропонуємо використовувати агрегований показник інноваційного потенціалу регіонів, обираючи для його розрахунку найбільш значущі критерії.

Коефіціент інноваційного потенціалу Кіп можна представити у вигляді лінійної функції основних показників Кi. Таким чином,

де L_i - значимість і-го показника, O ? L_i ? 1, ?L_i = 1; К_і - значення і-го показника.

Чим вагоміший I-ий показник, тим більше значення має L_i. Для обчислення формули використуємо такі показники Ki:

· К₁= Д_ін/Д_заг, де К₁ - частка інноваційної продукції в загальному обсязі продукції, реалізованої в регіоні; Д_ін - загальний обсяг реалізації інноваційної продукції регіону; Д_заг - загальний обсяг реалізації промислової продукції.

· К₂ = З_ін/З_заг, де К₂ - показник співвідношення витрат на інноваційну діяльність і загальних капіталовкладень у промисловість; З_ін - витрати на інноваційну діяльність у регіоні; З_заг - загальні капіталовкладення у промисловість регіону.

· К₃ - питома вага зайнятих на інноваційних підприємствах регіону в загальній кількості зайнятих у промисловості регіону.

· К₄ = Т_осв/Т_ін, де К₄ - показник рівня кваліфікації населення; Т_осв - кількість докторів і кандидатів наук, зайнятих в економіці регіону; Т_ін - загальна кількість зайнятих на промислових підприємствах регіону, що здійснювали інновації.

· К₅ = В_ін/Д_ін, де К₅ - капиталоємність інноваційної продукції, В_ін - витрати на інноваційну діяльність у регіоні; Д_ін - вартість інноваційної продукції, реалізованої промисловими підприємствами регіону.

Таким чином,

К_ін = L₁K₁ + L₂K₂ + L₃K₃ + L₄K₄ + L₅K₅,

?L_i = 1.

Наприклад, якщо розподілити ці показники за вагомістю - К₅, K₁, K₄, K₂, K₃, то можно обрати L₅ = 0,4; L₁ = 0,2; L₄ = 0,15; L₂ = 0,15; L₃ = 0,1.

Пропонований коефіцієнт також може бути використаним регіональними та державними органами влади для оцінки ступеня впливу того чи іншого чинника на стан інноваційного потенціалу території, а також визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку.

2. Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента

Участь країни в міжнародному економічному співробітництві в умовах постійного еволюційного розвитку світової економіки, ускладнення форм, диверсифікації напрямів співробітництва визначається значною кількістю чинників. Аналіз розвитку міжнародної торгівлі, руху капіталів, науково-технологічного співробітництва дозволяє виділити традиційну та засновану на інноваціях моделі залучення країн до міжнародного поділу праці. Приналежність до певної моделі дає можливість із значним ступенем ймовірності визначити, оцінити та спрогнозувати структуру, напрями, форми та методи участі країни в міжнародному економічному співробітництві.

Визначення поняття «інноваційний розвиток» є предметом дискусій як економістів-теоретиків, так і економістів-практиків. Так, інноваційним розвиток можна визначити як результат реалізації нововведень [19, 58]. Але при цьому інноваційність визначається ще рядом критеріїв, залежних від суб'єкта, що піддається аналізу - підприємства або національної економіки, й передбачає як результат досягнення нової позитивної якості досліджуваної системи або принаймні окремих її параметрів.

Наочно це демонструють зрушення в міжнародному поділі праці між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Якщо визначальними для цих двох груп країн традиційно вважається відповідно промисловість і сільське господарство, то нині в основу нового поділу праці покладений «інноваційний» критерій, відтак провідні країни світу спеціалізуються на наукоємному та високотехнологічному виробництві, а менш розвинуті - на виробництві технологічно простої продукції [20, 153].

Необхідність інновації індустріального типу розвитку та вичерпаність подальшого розвитку за «наздоганяючим» принципом насамперед передбачає спрямування розвитку сфери науки і техніки не на копіювання передових світових досягнень, а на пошук та реалізацію принципово нових вирішень та створення унікальних наукових розробок [21, 12]. Згідно з положеннями Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України нині головною метою інноваційного розвитку є підвищення ролі наукових і технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання; створення ефективних механізмів збереження, використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу; технологічне переоблад-нання й структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних як на світовому, так і вітчизняному ринках; збільшення експортного потенціалу на основі розвитку наукоємних галузей виробництва, зниження залежності економіки України від імпорту; органічне включення інноваційних факторів у процес соціально-економічного розвитку держави; збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів; сприяння створенню достатньої кількості робочих місць; створення стимулів до відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва; розвиток людини як особистості, створення умов для її високопродуктивної, творчої та безпечної праці й комфортного побуту, збереження й захист її здоров'я, а також оточуючого її середовища [22].

Важливим завданням є подальший розвиток науки, яка нині виступає продуктивною силою суспільства. Розвиваються нові форми взаємодії науки та виробництва, нові види виробництва започатковуються в надрах науково-дослідних установ. Скорочується проміжок між здійсненням наукового відкриття і його комерційним та промисловим використанням, зростає обсяг наукових досліджень в корпоративному секторі, підвищується кваліфікаційний рівень працівників. Водночас у другій половині ХХ ст. мали місце такі негативні явища, як мілітаризація науки, набуття нею надмірно утилітарного, практичного значення, втрата наукою прогностичної сили, що зумовило загострення кризи наукових шкіл. Зміна парадигми супроводжується демілітаризацією наукових досліджень, зростанням значення фундаментальних розробок, гуманізацією знань [23, 193-196].

Не менш важливою рисою сучасного етапу розвитку науки, техніки та технології є те, що наукові дослідження в світі набувають глобалізованого характеру, що означає майже паралельне та одночасне дослідження одних і тих же проблем різними вченими у різних країнах. Стає можливим використання досвіду світової наукової спільноти, відбувається уніфікація методів та засобів здійснюваних досліджень. Розширюються масштаби й підвищується вартість досліджень, що зумовлює посилення процесу кооперації у науково-технічній сфері. У розвитку науки простежуються такі об'єктивні тенденції, як зростання частки приватних досліджень, скорочення державних витрат на науку, у тому числі за рахунок скорочення витрат на дослідження у військово-промисловому комплексі; посилення взаємодії між фундаментальною та прикладною наукою; зростання уваги до питань, пов'язаних із невизначеністю впливу НТР та розвитку науки на суспільство, екологію; зміна цілей та мотивів наукової діяльності, вихід на перший план економічних інтересів.

Посиленню глобалізації науково-технологічних та інноваційних процесів сприяє діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), частка яких у глобальних НДДКР сягає 80%. ТНК активізують діяльність у напрямі закордонної експансії не лише в сфері виробництва, але й у сфері НДДКР. Основним мотивом придбання або заснування закордонних науково-дослідних підрозділів стають адаптація й удосконалення продуктів і технологій, пропонованих ТНК, до місцевих умов, створення нових продуктів або зміна їх споживчих якостей відповідно до місцевих запитів, раціоналізація науково-дослідних робіт компанії, моніторинг НДДКР, що проводяться закордоном тощо [24, 29].

Кожна країна в своєму науково-технологічному розвитку просувається в певному напрямі, який еволюційно оформлюється в інноваційну політику. Відтак можна визначити декілька моделей здійснення інноваційної політики. По-перше, це політика «технологічного поштовху», яка в різні періоди розвитку була притаманна окремим державам, наприклад, США у 40-50-х роках та у 90-ті роки ХХ ст., у певні періоди розвитку Франції, Великої Британії, СРСР. Згідно з цією концепцією пріоритетні напрями розвитку науки і техніки визначає держава, яка має в своєму розпорядженні достатні ресурси для реалізації державних програм, здійснення значних капіталовкладень та інших форм державної підтримки. По-друге, це модель «ринкової орієнтації», в якій провідну роль відведено ринковому механізму саморегулювання у розподілі ресурсів та визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки. Передбачається обмеження втручання держави у процес стимулювання досліджень, скорочення кількості форм регулювання інноваційної діяльності. Цю модель використовує зокрема Японія, Німеччина, США у 70-80-х роках ХХ ст. По-третє, модель «соціальної орієнтації» передбачає визначення, передбачення та регулювання соціальних наслідків НТР. Цей напрям притаманий країнам, які вели активний пошук у сфері подвійного використання технологій як у військовій, так і в цивільній сферах. По-четверте, модель «реструктуризації» передбачає зміни економічної структури господарського механізму, що потребує пошуку нових форм організації та управління розвитком науки і техніки із одночасним вирішенням соціально-економічних проблем, зміни галузевої структури господарства тощо. Такої політики дотримується Японія, ряд її елементів наявний у Франції [25, 20-21].

Щодо поняття «інноваційна політика», то й досі немає як єдиного його визначення, так і одностайності щодо трактування його змісту. Часто інноваційну політику ототожнюють із науково-технологічною, часом із прогресивними міжгалузевими зрушеннями, що є наслідком структурної політики. Термін «інноваційна політика» введений у науковий обіг у 1967 р. у доповіді Міністерства торгівлі США «Технологічні нововведення: управління та умови здійснення» й визначає сукупність науково-технологічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, пов'язаних із просуванням нової та удосконаленої продукції на ринок збуту [26, 31-33]. Дане визначення з організаційної точки зору є досить вдалим, оскільки чітко окреслює мету провадження політики та способи досягнення її цілей. Також передбачається, що суб'єктами провадження інноваційної політики можуть виступати одиниці різних рівнів: держава, регіони, підприємства тощо. Нині виділяють такі рівні інноваційної активності, як глобальний, гіпер-, макро-, мезо-, мікро - та нанорівень [27, 20].

Обираючи той чи інший варіант інноваційної політики, країнам слід визначити джерело надходження інноваційних продуктів, процесів і технологій. Країни, що перебувають на периферії технологічного розвитку, розраховуючи на імпорт технологій та інвестиції, насамперед мають розвивати власний науково-технологічний потенціал. Світова практика свідчить, що, хоча трансфер технологій є досить важливим чинником економічного розвитку, передання технологій від розвинутих до менш розвинутих країн пов'язане з певними проблемами. По-перше, застосування новітньої технології потребує наявності специфічного досвіду та володіння унікальною інформацією (ноу-хау). По-друге, новітня технологія може бути несумісною із застарілою технологічною базою та нерозвиненою інфраструктурою, зокрема через відмінності у національних системах безпеки або стандартів. При цьому виникає необхідність перекваліфікування персоналу. Труднощі міжнародного трансферу технологій зумовлюються також певними характеристиками сучасних технологій - їх вузькою спеціалізацією, швидким застаріванням, необхідністю постійного оновлення, високою ризикованістю фінансових результатів, швидким розповсюдженням по всьому світу, складністю щодо забезпечення тривалої технологічної монополії. А саме досягнення певного рівня технологічної монополії на основі власних розробок й визначає ступінь технологічного розвитку, інноваційності національної економіки, а відтак успіх внутрішньої політики та позиції країни на міжнародному ринку.

Застосування інновацій, «нових комбінацій», за твердженням Й. Шумпетера, надає економіці поштовху до позитивних зрушень. Інновації, які нині виступають запорукою та матеріальною основою економічного зростання, надають змогу країні прискорено подолати стадії економічного розвитку на основі розвитку виробництва та збільшення інвестицій, й перейти до більш високої стадії інноваційного розвитку. Наука, інновації та економічне зростання нині формують трикутник, кожний з елементів якого стратегічно залежить від інших.

Відтак одним з найважливіших завдань сучасної економічної політики є стимулювання інноваційної діяльності. У Законі України «Про інноваційну діяльність» від 4.07.2002 р. інноваційною визнається діяльність, спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює вихід на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [28]. Зокрема, Законом «Про інвестиційну діяльність» 18.09.1991 р. інноваційною визнається одна з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. Така діяльність включає випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки та технології, прогресивні міжгалузеві зрушення, реалізацію довгострокових науково-технічних програм із значними термінами окупності витрат, фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил, розробку та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій [29].

Відомі різні підходи щодо визначення інновацій та їх класифікації. На основі глибокого наукового аналізу П.Н. Завліним, А.К. Казанцевою та Д.Є. Мінделі запропоноване універсальне визначення поняття «інновація», сформульоване на засадах системного підходу, що найбільш адекватно й повно відбиває зміст досліджуваного явища, але певні його елементи потребують додаткової аргументації [30, 5-6]. Так, наприклад, твердження зазначених авторів про необхідність «задоволення існуючої на ринку потреби» не завжди є правильним, оскільки інновації нового покоління спрямовані не лише на вирішення існуючих проблем ринку, але й на ініціювання щодо формування нових потреб, нових ринків. Якщо розглядати інновацію в запропонованому авторами контексті, то вона ототожнюється із модернізацією. Іншим проблемним моментом пропонованого визначення є надмірна концентрація на економічному ефекті від реалізації інновацій. Проблематичною також є методика оцінки економічної ефективності певних видів інновацій, зокрема, організаційно-управлінських, оскільки невідомо, чи вплинуть зміни в системі управління та організації на зростання ефективності функціонування об'єкта управління.

Пошук досконалого визначення змісту економічної категорії «інновація» відбиває еволюцію поглядів на інноваційний розвиток. Теорії інноваційного розвитку, що почали формуватись на початку ХХ ст., розвиваються під впливом таких об'єктивних та суб'єктивних чинників, як зростання потреб у сфері матеріального виробництва та в нових сферах вкладення капіталу, пошук ефективних інструментів для підвищення конкурентоспроможності, потреби науково-технічної сфери в самоорганізації, внутрішня логіка розвитку економічної науки як такої, посилення вимог до сайєнтифікації управлінської праці та науково-методичного забезпечення сфери державного управління.

Значни й внесок у теоретичне обгрунтування поняття «інновація» належить таким відомим вченим-економістам першої поливини ХХ ст., як Н.Д. Кондратьєв та Й. Шумпетер. У другій половині ХХ ст. концепцію щодо визначення поняття «інновація» було розвинуто в працях Г. Менша, Х. Фрімена, А. Кляйнкнехта. Згідно з теорією «довгих хвиль» Н.Д. Кондратьєва, причиною коливань економічної активності є циклічне виникнення науково-технологічних інновацій, передумовами для якого є наявність видатних науково-технічних винаходів чи відкриттів та відповідні господарські можливості щодо їх реалізації на практиці [23, 113]. Й. Шумпетер, спираючись на положення попередніх теорій, запропонував цілісну концепцію інноваційного розвитку, визначив та обгрунтував поняття «інновація» та здійснив їх першу класифікацію. «Креативна руйнація» існуючої економічної системи, що супроводжує виникнення базисної іннова-ції, забезпечує її перехід до нового рівня розвитку від спадаючої стадії економічного циклу до зростаючої. Цю точку зору поділяють Г. Менш та А. Кляйнкнехт, проте Х. Фрімен вважає, що інновації набувають інтенсивності лише в період стабільності та піднесення. В умовах розпаду соціалістичної системи та подальшої її трансформації, що відбувалася в пострадянських країнах, мав місце занепад винахідницької, наукової та інноваційної діяль-ності. Проте активізація інноваційної діяльності, що розпочалася з 2000 р., свідчить про початок переходу від спадаючої стадії їх економічного розвитку до зростаючої.

Традиційно поняття «інновація» визначається з одного боку, як процес, а з другого - як результат - матеріальний (новий продукт, нова технологія) чи нематеріальний (нові організаційні форми, управлінське ноу-хау) об'єкт. Як процес інновацію визначають з позицій:

· концепції етапів створення (існування) інновації;

· концепції життєвого циклу інновації;

· концепції дифузії інновацій;

· кластерного аналізу тощо.

У межах концепції етапів створення інновацій, як правило, виділяють такі етапи: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, НДДКР, виробництво, споживання. Також залежно від масштабів розповсюдження інновації визначають: а) простий внутрішній організаційний інноваційний процес як «створення та використання нововведення у межах однієї організації» й простий міжорганізаційний інноваційний процес, коли нововведення «стає предметом купівлі-продажу»; б) розширений інноваційний процес, що проявляється в «порушенні монополії виробника-піонера» та виникненні нових суб'єктів інноваційного процесу [31, 161-162]. Виділення даних етапів інноваційного процесу корелює з етапами виникнення, зростання, зрілості, старіння та зникнення згідно з концепцією життєвого циклу інновації.

Серед основних тенденцій інноваційного розвитку та управління ним слід зазначити: перехід від проведення наукової, технічної та промислової політики до здійснення інноваційної політики; узгодженість інноваційної політики з іншими напрямами економічної політики; націленість інноваційної політики на генерування структурних зрушень в економіці; активізація механізмів венчурного фінансування та підприємництва; взаємодоповнення державних і ринкових механізмів інноваційного розвитку; зростання значущості інфраструктурних нововведень; інтернаціоналізації інноваційної діяльності фірм; випереджаюче зростання обсягів міжнародного трансферу технологій у формі права на інтелектуальну власність тощо [32, 6-7; 33, 19]. Відбувається постійна диверсифікація та індивідуалізація продукту, розширюється асортимент продукції, скорочується тривалість життєвого циклу та часу розповсюдження інновації, яка стає рушієм економічного розвитку. Інтеграція національної економіки у світове господарство на основі активізації інноваційного розвитку забезпечить економічне зростання в країні та досягнення її стабільної міжнародної конкурентоспроможності.

3. Порівняльний аналіз моделей функціонування регіональних інноваційних комплексів

Розвиток регіональних інноваційних процесів у різних країнах має певні особливості, що дає підстави твердити про сформування та функціонування ряду моделей регіональних інноваційних комплексів (РІК). Утвердження моделей РІК відбувається не лише на основі постійної підприємницької практики, але й у законодавчому порядку, що не може бути безпідставно порушеним суб'єктами, які прагнуть заснувати нову структуру. Процес регулювання й управління РІК є досить інноваційним як такий, тому що регулюючі та управлінські механізми постійно вдосконалюються. Як правило, дослідники виділяють ряд моделей РІК: англо-американську, європейську, японську. На етапі становлення перебувають китайська, південноазійська, східноєвропейська, пострадянська моделі регіональних інноваційних комлексів тощо.

Символічним є той факт, що в країні, яка є лідером у побудові постіндустріального суспільства - США, діють близько 160 технопаркових структур, що становить 30% загального числа РІК у світі. У 1999 р. прямі вкладення в принципово нові технологічні розробки зросли з 6,4 до 35,5 млрд. дол. США порівняно з 1995 р. Нині частка США становить 44% від загального обсягу витрат на наукові розробки у світі, а протягом останніх 10 років інституційні та приватні інвестори країни витрачали на наукові розробки близько 240 млрд. дол. США щорічно [8, 55-56].

Серед характерних особливостей притаманних американській моделі регіонального інноваційного процесу слід виділити наявність провідних у світовому масштабі та найстаріших РІК, використання найрізноманітніших форм і видів організації інноваційної діяльності, високий рівень розвитку венчурного капіталу. Створювані технопарки розраховані на тривалу перспективу із значним періодом становлення: Стенфордському технопарку, який започаткував розбудову Кремнієвої долини, знадобилося 30 років для завершення будівництва та передання в оренду всієї вільної землі. При цьому слід зазначити, що становлення американської моделі регіональних інноваційних процесів зумовлене також певними особливостями національної інноваційної системи, удосконаленню якої приділяється значна увага не лише на рівні суб'єктів мікроекономіки, але й на рівні штатів і держави загалом. Завдяки цьому активно розвиваються не лише удосконалюючі, а й базисні інновації, які є запорукою досягнення успіху у різних галузях науки і техніки.

Технологічна політика США ставить за мету досягнення світового лідерства, зокрема у фундаментальній науці, та передбачає вирішення таких завдань, як створення сприятливого інвестиційного клімату в сфері інновацій, сприяння розробці й комерціалізації новітніх технологій, створення належної інфраструктури, розроблення механізмів передання та застосування досягнень військового комплексу у цивільній промисловості, формування робочої сили, здатної оволодіти новітніми технологіми та діяти у нових умовах економіки, що базується на знаннях [34, 59].

Інноваційна політика США традиційно ґрунтується на таких принципах: державна підтримка фундаментальних досліджень; фінансування прикладних досліджень приватним сектором; визначення державою пріоритетів у сфері розвитку науки та техніки; стимулювання реорганізації промисловості [25, 23]. У 1987 р. загальні витрати США на НДДКР становили 190 млрд. дол. США, що перевищувало сумарні витрати Японії, Великобританії, Франції та Німеччини [35, 59]. Державні витрати США на проведення досліджень у державних установах та підприємствах у 90-ті роки перевищували 70 млрд. дол. США щорічно. Поряд із федеральними програмами підтримки інноваційного розвитку реалізуються численні загальні, галузеві та регіональні програми на рівні штатів [25, 53-55]. Серед складових досягнення успіху інноваційної сфери США слід зазначити значний обсяг витрат на дослідження й розвиток науки, високий рівень координації різного роду досліджень як у цивільній, так і в військово-промисловій сферах, тісні зв'язки між науковцями вищих навчальних закладів та промисловістю, високо розвинутий венчурний бізнес, сприятливі психологічні фактори (суспільна підтримка інновацій, дух підприємництва, схильність до ризику), відносно низький рівень витрат на реалізацію внутрішніх ліцензійних договорів, єдина потужна система правового захисту тощо.

Поступальний розвиток регіональних інноваційних процесів здійснюється на основі відповідного вдосконалення правового поля. Реформування державної патентної політики розпочалось із прийняттям Закону про процедури патентування в університетах та малому бізнесі, Закону Бай-Доула 1980 р., спрямованого на сприяння ліцензуванню приватним сектором розробок і відкриттів, створених за фінансової підтримки уряду. Важливу роль у розвиткові інноваційного бізнесу відіграло прийняття 1980 р., Закону Стівенсона-Уайдлера «Про технологічні нововведення», спрямованого на розвиток малого інноваційного бізнесу, передання новітніх технологій та наукових розробок від державних науково-дослідних установ та вузів у сфері промисловості шляхом створення центрів промислових технологій. Положення зазначеного закону сприяли наданню ширших можливостей для участі в реалізації технологічних нововведень найменш соціально захищених верств населення, а також ставили за мету використання малого бізнесу для задоволення потреб федерального уряду в сфері НДДКР [21, 55]. У 1982 р. Законом про розвиток інновацій в малому бізнесі федеральні агенції США були зобов'язані надавати асигнування малому бізнесу на проведення НДДКР. Значний вплив на розвиток інноваційної сфери у США спричинило прийняття законів: про торгові марки 1984 р., про національні кооперативні дослідження 1984 р., про трансфер федеральних технологій 1986 р., про національну конкурентоспроможність при переданні технологій 1989 р. Започаткована Б. Клінтоном програма «Технологія: рушій економічного зростання» була спрямована на досягнення технологічного лідерства США у світі. Для її реалізації була створена Національна рада з питань науки і техніки [35, 59-60].

Нині у США серед РІК, що займають площу від 60 до 2600 га кожний, найвідомішими є Кремнієва долина, «Дослідницький трикутник» у Північній Кароліні, парк Філадельфії у Пенсільванії, «Маршрут 128» навколо Бостона, що сформувався навколо Масачусетського технологічного університету.

Одним з різновидів англо-американської моделі регіональних інноваційних процесів є британська. На відміну від інших європейських країн регіональні інноваційні процеси у Великій Британії мають багато спільних рис із американською моделю, що виявляється у високому рівні розвитку венчурної індустрії, принципах правового регулювання, потужній підтримці малого інноваційного підприємництва. Увага до регіональних інноваційних процесів посилилась у Великій Британії наприкінці 60-х років ХХ ст. Перші технопарки були створені у 70-х роках у Трініті колледжі Кембриджа (Trinity College Cambridge) та при Херіот-Уотському університеті (Heriot-Watt University). У 80-ті роки внаслідок структурної перебудови та ряду кризових явищ в економіці, що зумовили падіння ВВП, скорочення фінансування наукової сфери, для академічних установ створення технопарків стало засобом вирішення виниклих фінансових проблем. Так, у 1983 р. відкриваються технопарки у Бредфорді, Лідсі, Глазго; у 1984 р. - у Норвічі, Саутгемптоні, Ноттінгемі, Манчестері та ін. За даними Міжнародної асоціації наукових парків, наприкінці 80-х років у Великій Британії налічувалось 40, а у 2000 р. - 55 технопарків. Якщо у 1985 р., за даними Асоціації наукових парків Великої Британії, на території технопарків 301 компанією були надані робочі місця 3,8 тис. особам, то у 1990 р. ці цифри зросли відповідно до 1010 та 14 708. У 1997 р. на їх території налічувалось 1414 компаній із загальною чисельністю зайнятих 27 371 осіб. Відтак за 10 років кількість компаній зросла у 4 рази, а кількість зайнятих - у 7 разів.