За приблизними оцінками, щорічне міграційне сальдо в європейських країнах складало приблизно 1 млн. чоловік, тобто в приймаючі країни приїжджало в середньому на 1 млн. чоловік більше. Чим їхало.

Табл. 2.0 Міграційне сальдо в європейських країнах в 2000-2002 р. млн. чол

Як показує наступна таблиця, за прогнозами, у найближчі роки в зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватися.

Обсяги щорічних грошових потоків, зв'язаних з міжнародною міграцією, виміряються сотнями мільярдів доларів і цілком порівнянні по масштабах із щорічними прямими закордонними інвестиціями.

На розвиті країни приходиться приблизно 9/10 усіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і 2/3 усіх приватних неоплачених перекладів, тоді як на всі країни, що розвиваються - тільки, відповідно, 1/10 і 1/3. Це означає, що в розвитих країнах зосереджена основна частка тимчасових робітників-мігрантів, і що саме туди емігрують працездатні працівники з країн, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою, що стають там резидентами. У рамках грошових потоків, зв'язаних із трудовою міграцією, переклади працівників займають близько 62%, трудові доходи - близько 31% і переміщення мігрантів - близько 7%.

Найбільш великі виплати трудового доходу приватним особам-нерезидентам здійснюють Швейцарія, ФРН, Італія, Японія, Бельгія, США. У світі, що розвивається, найбільше активно іноземну робочу силу використовують ПАР, Ізраїль, Малайзія, Кувейт. Найбільш великі переклади приватного характеру здійснюються з основних розвитих країн (США, Німеччина, Японія, Великобританія) і нових індустріальних і нафтовидобувних країн, що розвиваються, (Кореї, Саудівської Аравії і Венесуели). Основними одержувачами перекладів з-за кордону є розвиті країни, в основному за рахунок перекладу частини зарплат працівників іноземних підрозділів ТНК, військовослужбовців, розміщених за рубежем, співробітників загранапарату. У багатьох країнах, що розвиваються, масштаби перекладів приватного характеру складають 25-50% доходів від товарного експорту (Бангладеш, Буркіна-Фасо, Єгипет, Греція, Туреччина й ін.). У Йорданії, Лесото, Ємену переклади досягають 10-50% ВНП.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються перекладами емігрантів з-за кордону, хоча вони і складають їхню основну частку. У числі інших доходів, що збільшують сукупний ВНП і сприятливо позначаються на платіжному балансі, - податки, що накладаються на фірми по працевлаштуванню за рубежем, прямі і портфельні інвестиції емігрантів в економіку рідної країни, скорочення витрат на навчання, охорону здоров'я й інших витрат соціального характеру, що покриваються для емігрантів іншими країнами. Повертаючи на батьківщину, мігранти, по оцінках, привозять із собою ще стільки ж нагромаджень, скільки ними було переведено через банки. Більш того, маючи досвід роботи за рубежем і підвищивши кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, у результаті чого країна безкоштовно одержує додаткові кваліфіковані кадри.

Еміграція робить досить відчутний позитивний вплив на економіку країн, оскільки від'їзд працівників за рубіж скорочує масштаби безробіття. Так, у 70-і роки єгипетський уряд, приймаючи програми по боротьбі з безробіттям, спеціально закладало в них стимулювання еміграції в стани Перської затоки. У Пуерто-Ріко закон про мінімальну зарплату виходив з того, що щонайменше третина робочої сили переїде в США.

«Витік мізків» є серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія). Однак «витік мізків» у більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали у високотехнологічних американських корпораціях у районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості по створенню нових комп'ютерних програм.

Табл..2.1 Нелегальна міграція, тис. чол.

Як показує таблиця, на сучасному етапі розвитку суспільства значно збільшилася нелегальна міграція робочої сили, що перетворилася на світову проблему. На початку 00-х років в Європі перебувало близько 2 млн нелегалів, у США - 6 млн (а за деякими джерелами - 13 млн), в Японії - менше 300 тис., у Малайзії - близько 500 тис., у Росії - від 500 тис. до 1 млн, в Україні - до 100 тис.[табл.2.1].

Міграційні переміщення, процеси, міграційний простір, еміграція, імміграція, депортація, нелегальна міграція - ці поняття все більше входять до наукової термінології практичного використання. Вони відображають складні та болісні процеси, що забарвлені темними кольорами трагедій людських доль, несправедливості та брутальності. Можливо, саме з цієї причини міграційні процеси перебувають у центрі уваги європейського співтовариства і національних урядів демократичних країн, а їх вирішення є дуже актуальним.

Соціальним двигуном і рушійною силою міграції є боротьба особистості за власне самоствердження в житті, що гарантується, захищається та охороняється міжнародним правом. Тому цілком зрозумілими є принципи, що забезпечують права та свободи мігрантів, які визначено у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадські й політичні права (1966 р.), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) і т. ін.

Рис1. Нелегальна міграція в європейському просторі

Економічні ефекти імміграції найчастіше спрощено описуються як негативні, оскільки робітники, що приїжджають з-за кордону, скорочують кількість робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи існування такої проблеми, необхідно, однак, відзначити, що іммігранти привносять новий досвід, знання і навички. США, Канада, Австралія - країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прикладом можуть служити китайські промислові робітники в Індонезії і Малайзії, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські і ліванські бізнесмени в Африці, йорданські і палестинські службовці в нафтовидобувних країнах Перської затоки. Більш того, іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які все рівно немає претендентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини і Північної Африки складають 60-80% імміграції у ФРН, Францію. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлю, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більш того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний доход для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів - гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзії й Іспанії, каучукова і гумова промисловість Малайзії.

Не можна, зрозуміло, заперечувати і негативні наслідки імміграції, що у розвитих країнах зв'язані, насамперед, зі зниженням у результаті припливу іммігрантів реальних зарплат некваліфікованої робочої сили. Наприклад, у США один з кожних чотирьох зайнятих з утворенням менш 12 класів - іммігрант.

2.3 Імміграція в європейському просторі

міграція імміграція європейський потік

Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, насамперед, проводять чітке розходження між іммігрантами - людьми, що переїжджають у країну на постійне місце проживання, і неіммігрантами - людьми, що приїжджають у країну тимчасово і не претендують там на постійне місце проживання. Незважаючи на те, що неіммігранти найчастіше можуть знаходитися і працювати в приймаючій країні протягом тривалого періоду часу, найбільш важливим з економічної точки зору є регулювання трудової імміграції.

Ідея уніфікації політики імміграції в Європейському Союзі з огляду на існування кількох субрегіонів зі специфічним видом міграції може реально паралізувати прийняття рішень керівними органами ЄС. Приєднання до ЄС ряду країн з їх власними серйозними міграційними проблемами ситуацію не полегшить, хоча, як не парадоксально, об'єднання з країнами третьої хвилі повинно частково реалізувати превентивні заходи, зважаючи на розширення ЄС. Отже, існує кілька шляхів вирішення проблеми.

За умови точного дотримання букви і духу Шенгенської угоди і відсутності будь-яких винятків для нових членів ЄС країни-кандидати і Росія опиняться в досить складному становищі: залишиться незрозумілим, як зможе Литва ввійти до Європейського Союзу без спеціального протоколу щодо Калінінградської області. Якби існували деякі поправки до спеціальних візових режимів, це питання можна було б вирішити безболісно. Для цього потрібно, щоб укладення Шенгенських угод і здійснення політики імміграції належало до міжурядової компетенції (наприклад, спеціальні відносини Німеччини з Польщею в межах Шенгенської зони). Однак Європейський Союз і досі не в змозі вирішити: як встановити баланс між гнучкою політикою ЄС щодо нових потенційних країн-членів і політичними критеріями Копенгагена? приєднання до Шенгенських угод повинно бути повним чи можливі якісь винятки?

Сценарій майбутнього процесу міграції дуже влучно схарактеризував професор Стефан Кестлес (Castles St.): "Якщо уряди спробують зупинити міграцію, почне діяти новий ринок: усесвітній ринок міграції, організований міграційними агентами і "ділками", які отримають прибуток від міграції, легальної чи ні. Цей ринок поєднається з неформальними соціальними мережами, які розвиваються всередині міграційного процесу. Міграційні мережі й індустрія міграції разом більше впливатимуть на формування руху населення, ніж будь-яка політика держав" [1, с. 181]. Зміцнення кордону між Шенгенською зоною і Росією та країнами ЦСЄ не створить проблем для тих, хто займається нелегальною міграцією по обидва боки кордону, і навіть сприятиме подорожчанню їх послуг. А згортання прикордонної торгівлі може спричинити появу ще одного реального стимулу для еміграції на Захід. Російські "човники" (пересувні торговці, що закуповують за кордоном переважно дешеві товари) нададуть перевагу азіатським ринкам: Туреччині, Китаю, Індії та ін.

Сьогодні шенгенська система охороняє переважно інтереси ключових країн - членів ЄС, аніж країн-кандидатів, перед якими постала дилема: або не підтримувати стосунки з їх східними сусідами, або опинитися поза шенгенською "землею". Таким чином, проблема винятків і доповнень до шенгенських стандартів не повинна бути проігнорованою ЄС. Однак вирішити всі теоретичні і прагматичні проблеми можна лише тоді, коли до обговорення процесу розширення ЄС будуть залучені всі зацікавлені сторони.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили (іммігрантів) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Табл. 2.2 Грошові потоки, зв'язані з трудовою міграцією ( у млрд дол)

Обсяги щорічних грошових потоків, зв'язаних з міжнародною міграцією, виміряються сотнями мільярдів доларів і цілком порівнянні по масштабах із щорічними прямими закордонними інвестиціями (табл.2.2).

На розвиті країни приходиться приблизно 9/10 усіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і 2/3 усіх приватних неоплачених перекладів, тоді як на всі розвиваючі країни - тільки, відповідно, 1/10 і 1/3. Це означає, що в розвитих країнах зосереджена основна частка тимчасових робітників-мігрантів і що саме туди емігрують працездатні працівники з країн, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою, що стають там резидентами. У рамках грошових потоків, зв'язаних із трудовою міграцією, переклади працівників займають близько 62%, трудові доходи - близько 31% і переміщення мігрантів - близько 7%.

Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тім, що держава не перешкоджає в'їздові тих категорій, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів варіюється від країни до країни, але звичайно вони відносяться до однієї з наступних категорій:

· працівники, готові за мінімальну оплату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу, - будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

· фахівці для нових і перспективних галузей - програмісти, інженери, банківські службовці;

· представники рідких професій - огранщики алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

· фахівці зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, учені, спортсмени, лікарі, письменники;

· великі бізнесмени, що переносять свою діяльність у приймаючу країну, що інвестують капітал і нові робочі місця, що створюють.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути приймаючих країн, що діють на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод. Звичайно в дозволі проблем імміграції задіяний як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське керування видачею в'їзних віз, міністерство юстиції в особі служби по імміграції або інші органи прикордонного контролю, що безпосередньо виконують визначений законом режим в'їзду, і міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.

У більшості країн дозвіл на в'їзд іммігрантові видається на підставі підписаного контракту з наймачем про його працевлаштування і висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зобов'язаний дістати згоду міністерства внутрішніх справ і профспілок даної галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконних актів. Основні риси імміграційного законодавства наступні:

Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн установлюють тверді вимоги до рівня утворення і стажеві роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до утворення вважається закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного училища, що повинно підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати або оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника по даній спеціальності в країні - експортері робочої сили. Пріоритет при найманні на роботу віддається приймаючими країнами фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть знадобитися також і рекомендаційні листи.

Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані представити довідку про стан свого здоров'я, завірений консульською установою приймаючої країни, або пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством у залежності від галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати. Звичайно він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного і соціального вигляду іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше судженим за карні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.

Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, установлюють їхню максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; у рамках визначених підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом року. Кількісне квотування є досить твердим методом державного регулювання імпорту робочої сили і звичайно визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правоохоронні органи.

Економічне регулювання. Воно уводить визначені фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосується юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненні визначеного обсягу обороту і продажів або після внесення визначених платежів у державних бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити визначена кількість робочих місць. По законодавству деяких країн за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її особи, заможним іноземцям, готовим використовувати праця місцевих громадян у домашнім господарстві.

Тимчасові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їхній території, після закінчення яких вони повинні або залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що мали в приймаючій країні статус стажистів або студентів, передбачаються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебування в ній, що вимагають обов'язкового виїзду на батьківщину, перебування там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони здобувають право знову приїхати в приймаючу країну.

Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну і національну структуру імміграції. Вона звичайно регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з визначених країн. Іноді, щоб уникнути обвинувачень в упередженості і порушенні прав людини, уряду проводять у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками різних країн з одного географічного регіону.

Заборони. Явні і сховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно утримуються в законах про професії, що іноземцям займатися заборонено. Явні заборони прямо перелічують галузі або спеціальності, у яких працювати іноземцям не можна. Сховані заборони, навпроти, установлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Звичайно для будь-яких пересувань іммігранта, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційної влади, що можуть і відмовити в його видачі. Зрозуміло, заборонена нелегальна імміграція, що у більшості країн перетинається поліцейськими методами, що, щоправда, далеко не завжди ефективні.

Законодавчо встановлюються санкції на порушення порядку імміграції. Вони можуть накладатися як на самих іммігрантів, так і на ті, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає них на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його здійснення передбачається депортація, грошові штрафи або тюремне ув'язнення. Подібний злочин, зроблений повторно, карає повторною депортацією, великим грошовим штрафом і більш тривалими термінами висновку. За незаконне посередництво або наймання на роботу нелегального іммігранта, що також вважаються злочином, передбачаються настільки великі штрафи, що вони можуть вести до руйнування деяких великих фірм і підприємств.

Розділ 3. Тенденції та перспективи міграційних процесів