* участь у роботі Економічної та соціальної комісії Організації Об'єднаних Націй у справах країн Азії та басейну Тихого океану (ЕСКАТО), міжнародних конференцій з питань економічного співробітництва та забезпечення регіональної безпеки;

* прискорення розвитку зовнішньоекономічних зв'язків з Китаєм, Японією, країнами-членами Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та іншими державами, що входять до Конфедерації азіатсько-тихоокеанських торгово-економічних палат (КАТТПП) і Азіатсько-Тихоокеанського Економічного Співробітництва (АПЕК);

* залучення інвестицій до промислового та аграрного секторів України з фінансових центрів регіону -- Японії, Південної Кореї, Тайваню, Сингапуру, які мають значні валютні резерви і можуть стати для України кредиторами та експортерами капіталу;

* створення сприятливих правових та соціально-економічних умов для діяльності на теренах України спільних підприємств за участю державних, приватних та змішаних капіталів розвинутих у промисловому відношенні, неіндустріальних країн ПСА;

* сприяння взаємним передачам високих технологій, залучення провідних країн регіону до програм перепрофілювання та диверсифікації підприємств військово-промислового комплексу України.

Але необхідно зазначити, що правилами жодного з економічних угруповань ДС і ПСА для окремої країни регіону не передбачається статусу асоційованого члена або спостерігача. Відсутні також прецеденти щодо участі у діяльності торговельно-економічних об'єднань позарегіональних країн. Отже, на сьогоднішній день важко передбачити можливість безпосередньої участі України в діяльності торговельно-економічних об'єднань країн ДС і ПСА, але це не означає, що вони повністю зачинені для співпраці. Україна має дипломатичні відносини з багатьма країнами Азії і басейну Тихого океану, зокрема, з найбільшими, -- КНР, Індією, Індонезією, Японією. Вирішальним чинником інтеграції світогосподарських зв'язків нині стає не відмінність природно-географічних, соціокультурних умов та рівнів розвитку чи їхнього інституціонального оформлення, а спільність економічних інтересів та інформаційно-технологічного взаємозв'язку. Тому залучення України до процесів виробництва і обміну товарами й позиками на Далекому Сході та в ПСА обов'язково матиме якщо не швидкі здобутки, то створюватиме міцне підґрунтя на майбутнє.

Найперспективнішим шляхом активізації зусиль України в зазначеному напрямку уявляється розбудова та розвиток двосторонніх відносин з країнами регіону. При цьому пріоритет у стосунках з потенційними інвесторами доцільно надавати передовим у технологічному і потужним у фінансовому відношенні країнам, або тим, які демонструють найвищі темпи економічного зростання (Японія, КНР, Республіка Корея, Сингапур, Індонезія, Таїланд, Малайзія). Перспективними сферами взаємодії з ними можуть, наприклад, стати: залучення інвестицій у реконструкцію і технічне переобладнання вітчизняних підприємств промислового та аграрного секторів і конверсії українського ВПК, співробітництво у мирному освоєнні космосу та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Слід зазначити, що представники “елітарного азіатського клубу” виявляють неабияку зацікавленість до деяких вітчизняних технологій, зокрема, у галузях металургії, машинобудування, цивільного літакобудування, суднобудування, а також виробництва деяких видів озброєнь і військової техніки.

Водночас варто приділити увагу й закріпленню на ринках азіатських країн, порівняно відсталих як економічно, так і технічно (В'єтнам, Лаос, Камбоджа), які зацікавлені в отриманні продукції вітчизняного машинобудування, металургійної, хімічної та деяких інших базових галузей індустрії. Це зумовлене певною мірою прив'язаністю таких країн до радянських технічних стандартів, надійністю та відносною дешевизною вітчизняної продукції. Саме ці країни володіють величезними запасами природних ресурсів (коштовне каміння, цінні породи деревини), але на сьогоднішній день не мають коштів для ефективного їх використання. Україна має неабиякі можливості для партнерства з названими країнами у галузі геологічної розвідки корисних копалин і постачання гірничого обладнання для подальшого видобутку. У перспективі Україна могла б можливість отримувати власну частку від реалізації видобутої продукції і взяти на себе технічне обслуговування та модернізацію гірничого та деревообробного обладнання. У зв'язку з цим слід підкреслити, що зазначені країни досить неохоче йдуть на співпрацю з потужними транснаціональними корпораціями, оскільки побоюються втратити національний контроль за сировиною. Натомість співпраця з Україною може бути для них більш прийнятною. Ще одним, досить важливим аспектом є те, що майже всі технічні кадри в цих країнах отримали вищу освіту у колишньому СРСР і володіють російською мовою, а це відчутно спрощуватиме налагодження координації.

Перспективною справою уявляється також участь України в реалізації технічної допомоги країнам регіону, наприклад, залучення українських установ і підприємств до переобладнання та реконструкції діючих промислових об'єктів та комунікацій в КНР, країнах Індокитаю за фінансової підтримки Японії та деяких інших країн. Подальшому розширенню української присутності на Далекому Сході та у Південно-Східній Азії сприяло б також відкриття безпосереднього авіасполучення маршрутами Київ--Делі--Бангкок--Сингапур, Київ--Пекін--Сеул--Осака та постійної морської лінії вантажоперевезень Одеса--Йокогама із заходами українських суден до найбільших портів регіону.

У подальшому національну стратегію варто диверсифікувати від, переважно, двостороннього співробітництва у згаданих галузях до розгортання взаємодії із субрегіональними і регіональними азіатськими угрупованнями. Йдеться про можливу участь у багатонаціональних проектах під егідою АПЕК, АСЕАН тощо. При цьому як сприятливою обставиною слід скористатися тим, що інтеграційні процеси на Далекому Сході та у Південно--Східній Азії перебувають поки що на початковій стадії, закриті політико-економічні регіональні союзи типу ЄС остаточно не склалися. Отже, підвалини зазначеної перспективної стратегії можна закладати вже сьогодні, паралельно зі зміцненням двосторонніх відносин з окремими країнами регіону.

Особливістю поточної ситуації на Далекому Сході та в ПСА є високий динамізм політичних та економічних процесів, що формують усталену тенденцію до перетворення регіону на важливий центр світової політики і економіки, який на межі ХХІ століття зможе реально конкурувати з Євроатлантичним. При цьому важливою домінантою, що визначає характер ситуації, є зорієнтованість більшості держав на широкомасштабні економічні реформи та наявність реальних передумов для їхнього здійснення. У цьому зв'язку країни, які не відповідають загальнорегіональній тенденції до сталого економічного розвитку, об'єктивно перебувають у менш сприятливих умовах щодо їхнього залучення до процесу регіонального співробітництва, зокрема через участь у двосторонніх і багатосторонніх торгово-економічних структурах.

Україна залишається об'єктом, перш за все, активної економічної експансії з боку провідних країн ДС і ПСА. Політичні аспекти взаємин України з Японією, Китаєм, Південною Кореєю та іншими країнами регіону мають здебільшого протокольний характер, а реальна взаємодія на міжнародній арені відбувається в межах загальносвітових процесів і пов'язана з діяльністю ООН та інших міжнародних організацій.

Як суб'єкт міжнародної політики Україна має значення в системі зовнішньополітичних пріоритетів країн Далекого Сходу та ПСА в перш за все, в контексті українсько-російських та українсько-американських відносин, де вона розглядається як певна політична альтернатива. Водночас зацікавлення в активізації економічної взаємодії та науково-технічного співробітництва з Києвом виявляють практично всі країни регіону. Умовно їх можна поділити на дві групи.

* Японія, Південна Корея та так звані “азіатські тигри”, які вбачають в Україні ринок збуту своєї високотехнологічної продукції, що користується значним попитом навіть в умовах низької платіжної спроможності переважної більшості українських споживачів. Водночас, ці країни зацікавлені в імпорті української сировини, що робить для них український ринок ще привабливішим.

* Китай, Індія, В'єтнам та інші країни, що традиційно були зорієнтовані на споживання промислової продукції колишнього СРСР, і які вбачають в Україні джерело сучасних технологій та машинотехнічної продукції військового і цивільного призначення. Ця група країн також зацікавлена в експорті до України своїх товарів народного споживання в обмін на українські технології та продукцію машинобудування.

Досвід, зокрема й негативний, української співпраці з зазначеними групами регіональних партнерів свідчить про те, що побудувати життєздатну систему взаємин з країнами Далекого Сходу та ПСА Україна зможе тільки за умови коректного забезпечення балансу стратегічних завдань і національних інтересів обох боків. На жаль сьогодні, як свідчить набутий вже кількарічний досвід, українській стороні поки що бракує здорового прагматизму в цих стосунках. Так, доводиться констатувати невиправдано низький рівень економічної взаємодії з Китаєм, потенціал якого є величезним. КНР була і залишається найвпливовішою азіатською державою, постійним членом Ради Безпеки ООН, а водночас -- дружньою країною, з якою встановлено повне взаєморозуміння на міждержавному рівні, підтримується активний політичний діалог. Проте реалізація домовленостей відбувається вкрай повільно через відсутність ефективного механізму з боку відповідних українських відомств. Наприклад, у 1994 році обсяг торгово--економічного співробітництва між Україною і КНР був на рекордно високому рівні -- 837 млн дол., у наступному він скоротився до 613 млн дол., а у 1997-му дорівнював лише 456 млн дол. На жаль, у 1998--1999 рр.обсяг торгово-економічного співробітництва між Україною і КНР продовжував скорочуватися. І це при тому, що китайська сторона наполегливо демонструє свою зацікавленість до розгортання співпраці.

Ще повільніше формуються відносини з іншою регіональною країною світового масштабу -- Японією. Але привертає до себе увагу той факт, що у доповіді “Виклик 2001 р.: зовнішня політика Японії в канун ХХІ віку”, підготовленій групою відомих японських вчених і направленій міністру закордонних справ цієї країни Масахико Комурі, серед інших пропозицій чимало місця відведено боротьбі з тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення [1]. З огляду на відомі історичні події та місце, яке займають “ядерні питання” у суспільній свідомості населення обох країн уявляється, що останній аспект міг би стати однією з відправних точок для інтенсифікації політичного діалогу Києва з Токіо.

У цьому контексті варта уваги й та обставина, що підтримання безпеки в ПСА є постійною турботою США -- стратегічного партнера України. Це підтверджується і останньою -- вже четвертою із Стратегічних доповідей щодо Східної Азії міністерства оборони Сполучених Штатів, які регулярно готуються військовим відомством починаючи з 1990 р. Документом підтверджується, що США продовжуватимуть підтримувати їхніх регіональних союзників, мир і дружні відносини між державами, запорукою чому і надалі слугуватиме 100-тисячний американський військовий контингент, що знаходиться в Азії. Отже, співробітництво у галузі безпеки -- це той місток, у будівництві якого Київ міг би, очевидно, розраховувати на підтримку Вашингтону.

Африка. Абсолютна більшість африканських країн (51) визнали Україну як незалежну державу і встановили з нею дипломатичні відносини. Проте лише в Алжирі, Єгипті, ПАР діють українські посольства. У більшості інших країн Африки українські дипломати були акредитовані по сумісництву, що свідчить про низький рівень налагодження відносин з африканськими країнами.

Безпосередні торговельні контакти встановлені лише з обмеженою кількістю північноафриканських держав. Переважну більшість товарів, вироблених на Африканському континенті, Україна закуповує на міжнародних біржах. В цілому пряма торгівля України з Африкою не перевищувала за роки незалежності 2-3 відсотків загального обсягу товарообігу.

Якщо говорити про економічний аспект інтересів України, то Африканський континент поки що нещільно інтегрований у глобальну економіку і його роль у світовій торгівлі вимірюється кількома відсотками, це величезний ринок, який не варто ігнорувати. Зважаючи на те, що найважливішою складовою реальної торговельно-економічної політики України повинна бути цілеспрямована інтеграція країни у світове господарство на основі нарощування обсягів вивезення готової продукції на світовий ринок, розвиток співробітництва з африканськими країнами мав би стати стратегічним завданням.

Після розпаду Радянського Союзу сировинна база української економіки значно звузилася. Скоротилися обсяги надходжень матеріалів, життєво важливих для переробного сектору, зазнали істотних змін як умови їх постачання, так і якісні характеристики. В Україні немає достатньої кількості марганцевих і хромових руд, барію, деяких інших корисних копалин. Слабко організована база з переробки свинцю, цинку, танталу. Скоординувати діяльність тих або інших українських гірничовидобувних компаній, націлити їх на вирішення проблеми ресурсозабезпечення за рахунок різних видів торгово-економічного співробітництва з африканськими партнерами може тільки держава. У цьому контексті особливої привабливості набувають контакти з тими африканськими державами, які володіють значними покладами корисних копалин.

Україні також варто розвивати співробітництво з країнами-постачальниками, насамперед, енергетичної сировини -- нафти і газу. Серед країн-експортерів енергоносіїв перспективними для співробітництва є країни Північної Африки, які експортують вуглеводні до країн Європи і їхнє значення у найближчі роки зростатиме, адже 56 % розвіданих запасів вуглеводневої сировини перебуває саме у цій частині африканського континенту. Наближеність до Європі, а також зручні й порівняно дешеві шляхи транспортування нафти через Середземне море роблять цей субрегіон дуже привабливим і перспективним.

Сьогодні Алжир, Єгипет і Лівія домінують у Північній Африці в галузі видобутку та переробки нафти. Однак, все більше конкурують з ними Марокко і Туніс. У Тунісі, наприклад, понад 50 іноземних компаній вже інвестували свої кошти у пошук і наступну розробку родовищ нафти і газу. Тут спостерігається тенденція до постійного зростання капіталовкладень. Місткий ринок цих країн міг би стати додатковим споживачем української високо- і середньотехнологічної продукції.

Серед інших напрямів і форм українсько-африканського співробітництва не можна не торкнутися такої перспективної форми розширення постачань високотехнологічної продукції на африканський ринок, яким є військово-технічне співробітництво (ВТС).

До 1991 р. ВТС розглядалося африканськими країнами як важливий чинник у створенні умов їхньої політичної й економічної незалежності. СРСР був головним постачальником зброї низці африканських країн, серед яких -- Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Кабо-Верде, Нігерія. Україна може запропонувати свої послуги цим державам у модернізації ними величезних запасів озброєнь радянського виробництва. Адже пільгові умови цього виду співробітництва забезпечували близько 44 % імпортних потреб африканських держав у військовій техніці, озброєнні й спорядженні. Зв'язки СРСР у військово-технічній сфері, до яких входили постачання озброєнь, виконання робіт і послуг по спорудженню військових об'єктів, підтримувалися з 21 африканською країною. Масштаби співробітництва з деякими з них були дуже значними. Наприклад, відповідно до міжурядової угоди від 1979 року, лише у Лівії на умовах технічного сприяння в будівництві, доустаткуванні й пуску в експлуатацію СРСР зобов'язувався збудувати спеціальних об'єктів на загальну суму понад 2 млрд доларів.

Подальшому розширенню співробітництва у військовій сфері, безумовно, сприяло б збільшення кількості міждержавних угод з рядом платоспроможних африканських країн.

Існує широкий спектр можливостей українсько-африканського співробітництва у сфері інфраструктури, розвиток будівництва та транспорту. Є всі передумови для розвитку української присутності на ринку авіаційних пасажироперевезень та вантажоперевезень.

Але зусилля Києва будуть малоефективними без орієнтації на встановлення тісних політичних, господарчих та технічних контактів з країнами -- субрегіональними центрами сили. Така політика уявляється доцільною з огляду на дію низки факторів об'єктивного характеру, що є похідним від особливого статусу згаданих держав. Саме ці країни володіють більшою часткою природних ресурсів, засобів виробництва та інфраструктури материка.

Маючи значний вплив в окремих районах Африки, вони спроможні мобілізувати політичний потенціал регіонів в рамках міждержавних організацій і як осередки інтеграційних процесів можуть сприяти утвердженню присутності України на ринках членів відповідних економічних об'єднань. До таких держав слід віднести Алжир, Єгипет, Південно-Африканську Республіку, Нігерію, Кенію, Гвінею.

Треба визнати, що з метою усунення наявних протиріч між кон'юктурними і стратегічними цілями українсько-африканських торговельно-економічних зв'язків, для успішної реалізації істотного потенціалу українсько-африканських відносин необхідна політична, правова і кредитно-фінансова підтримка учасників зовнішньоекономічної діяльності з боку державних структур. За відсутності державної допомоги і підтримки розширення економічного співробітництва України з країнами Африки навряд чи можливо вирішення таких завдань:

* модернізація деяких раніше побудованих промислових і енергетичних об'єктів;

* розширення експорту промислової продукції, зокрема військової техніки, на комерційній основі;

* створення умов для стабільного і довгострокового одержання на взаємовигідній основі необхідних українській економіці деяких видів мінеральної сировини і сільськогосподарської продукції;

* об'єднання розрізнених учасників зовнішньоекономічної діяльності у таку організаційну структуру, яка б забезпечила просування на африканський ринок новітніх українських технологій.

Важливого значення набуває вивчення специфіки африканського ринку, проблем економічного розвитку країн Африки, їхнього експортного потенціалу і перспективних потреб у тих або інших видах імпортної продукції.

Отже, умовою реалізації потенційних можливостей торговельно-економічних відносин і співробітництва є розробка концепції зовнішньоекономічних відносин України з країнами Африки. Першочерговими завданнями цієї концепції доцільно визнати розвиток співробітництва з африканськими країнами-постачальниками насамперед енергетичної сировини -- нафти та газу.

Найперспективнішим для розгортання українсько-африканського співробітництва є весь південноафриканський регіон, де порівняно міцну економіку мають ПАР, Ботсвана, Намібія, Зімбабве, швидко прогресує Мозамбік. На базі встановлених і порівняно розвинутих українсько-єгипетські відносин варто просуватися в інші держави регіону вздовж русла річки Ніл -- Судан, Кенію, Уганду й Ефіопію. Україні варто взяти активну участь у вирішенні африканськими країнами їхнього стратегічного завдання - подолати соціально-економічну відсталість у розвитку продуктивних сил, допомогти у підвищенні рівня освіти і фахової підготовки населення. Варті також посиленої уваги зусилля контингенту “блакитних шоломів” з України. Подальша робота у цьому напрямі і, зокрема, те, чи вдасться українським миротворцям зробити реальний внесок у процес врегулювання політичної ситуації у Сьєрра-Леоне, визначатиме майбутнє зовнішньої політики України не тільки в цій держави, але й у субрегіоні в цілому.

Нарешті, проблема безпеки й силового її забезпечення на вибухонебезпечному Африканському континенті завжди була гострою й залишатиметься такою в осяжній перспективі. На озброєнні армій низки африканських країн, серед яких -- Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Нігерія, у величезній кількості залишається зброя радянського виробництва, яка нині потребує ремонту та модернізації у великих обсягах. Україна має у цьому неабиякі перспективи.

Висновок

Основною тенденцією розвитку зовнішньої торгівлі України на початку поточного 2004 року є збереження додатнього сальдо. Очевидно, Україна збереже додатнє сальдо за підсумками всього року, хоча воно в порівнянні з попереднім повинне зменшитися. Основними позиціями українського експорту залишаться: продукція чорної та кольорової металургії, продукція хімічної промисловості. Уряд навіть після відставки провадить активні переговори з метою максимально зберегти позиції українських товарів на зовнішніх ринках.

За даними Державного комітету статистики України, додатнє сальдо зовнішньої торгівлі товарами за січень 2001 року становило 78,3 млн доларів США, тим часом як у січні 2002 від'ємне сальдо становило 335,4 млн доларів СШа. Обсяг зовнішньої торгівлі товарами на січень 2001 року зріс на 7,1% в порівнянні з рівнем на січень 2002 року і склав 2,236 млрд доларів США. Експорт становив 1,157 млрд доларів США, що є більшим на 10,9% за рівень січня 2002 року, імпорт - 1,079 млрд доларів. Але, знов-таки, зміна економічного курсу, а саме відмова від політики реформ, яку здійснював уряд Віктора Ющенка, може призвести до яких завгодно наслідків, у тому числі і різко негативних. Крім того, авторитет України серйозно зіпсований у зв'язку з політичними скандалами, нестабільністю у політичному житті країни та зміною уряду, в діяльності якого були зацікавлені зовнішньоторговельні партнери України на Заході. Україна втрачає привабливість для інвесторів, дедалі більше західних країн відмовляються від тих чи інших торгівельних угод з українськими підприємствами. В результаті можлива різка зміна балансу у зовнішній торгівлі на користь Росії та країн СНД. Вже зараз Туреччина та Китай вийшли на одні з перших місць у торгівлі з Україною, хоча їй вочевидь набагато вигідніше було б розвивати зовнішню торгівлю з країнами ЄС, США та іншими розвиненими країнами світу. Питання «Чи хоче Україна до Європи?» та «З ким Україні йти до Європи?» стають ключовими у визначенні зовнішньоекономічного курсу нашої країни, так само як і політичного. Орієнтація на Росію може не тільки згубно вплинути на економіку країни, а й прив'язати в кінцевому підсумку Україну до колишньої метрополії новим економічним та політичним союзом, як це сталося з Білоруссю. Це надовго закриє Україні шлях до Європи, прив'яже її до політичних та економічних інтересів Росії, зрештою, становитиме загрозу для існування самостійної української держави.

Водночас Україні не випадає відмовлятися від зовнішньоекономічних зв'язків з країнами СНД: до них нас прив'язує суміжне географічне положення, деяка культурна спільність та комплекс економічних зв'язків, що збереглися після руйнації СРСР та були трансформовані під час розвитку колишніх радянських республік у якості незалежних держав. Розрив цих зв'язків позначав би грандіозний спад в українській економіці, втрату величезних ринків, майже повну переорієнтацію цілих галузей промисловості. Навіть часткове здійснення таких змін вимагає величезної фінансової допомоги з-за кордону, а отже - збільшення зовнішнього боргу країни.

Подальший розвиток зовнішньої торгівлі України, його тенденції та напрями напряму залежать від того, який саме уряд буде керувати країною, які політичні сили будуть у ньому представлені, якою буде його цінова, кредитна, митно-тарифна політика, на яку групу країн він передусім орієнтуватиметься.

Список літератури

1. Гончаренко О. М. Національні інтереси України та альтернативи стратегії безпеки // Глобальні трансформації та стратегії розвитку. -- К., 2001. -- С. 144-159.

2. Дипломатический словарь / Под ред. А. А. Громыко. -- М. : Политиздат, 1971. -- Т. 2. -- С. 373.

3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и геостратегические императивы. -- М.: Междунар. отношения, 1999. -- 256 с.

4. Геополітичні пріоритети основних світових потуг і Україна // www.niss.gov.ua

5. Дацюк С. Тезисы по внешней политике Украины // http:// xyz.org.ua/russian/win/strategy/foreign_policy.html

6. Україна в зарубіжних доктринах та стратегіях ХХ століття / М. Держалюк, С. Віднянський, В. Коваль, В. Сергійчук, А. Мартинов // Політ. думка. -- 2002 -- № 1. -- С. 64--85

7. Доступ ограничен // The Economist. -- 1999. -- 23--29 оct. // http://xyz.org.ua/russian/win/strategy/limit_cases.html

8. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття // Політ. думка. -- 2003. -- № 2. -- С. 67--75.

9. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття // Політ. думка. -- 2003. -- № 3. -- С. 58--67.

10. Несук М., Репринцев В., Камінський Є. Україна у зарубіжних доктринах та стратегіях ХХ століття // Політ. думка. -- 2000 -- № 2--3. -- С. 50--69.

11. Дэниелс Джон ., Радеба Ли Х. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. - М.: Дело Лтд. 2001.

12. Макконелл К. Брю С. Макроекономіка. - Львів : Просвіта, 1997..

13. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения : учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. - М.: Финансы и статистика, 2000

Международные экономические отношения / Под ред. Р. И. Хасбулатова. - М.: Новости, 1999

Міжнародні економічні відносини. Історія міжнародних економічних відносин / Керівник авт. кол. Філіпенко А. С. - К.: Либідь, 2001

Пебро М. Международные экономические, валютне и финансовые отношения. - М.: Прогресс, Универс., 2002

Суторміна В. М. та ін. Фінанси зарубіжних корпорацій. - К.: Либідь, 2001

Філіпенко А. С. Міжнародні економічні відносини (система регулювання МЕВ). - К.: Либідь, 2003

Школа І. М., Козменко В. М. Міжнародні економічні відносини: середовище, форми, бізнес та інтеграція. Навчальний посібник. - Чернівці, 2003

Размещено на Allbest.ru