Аналіз зовнішньої торгівлі України

В експортних поставках домінували метал та металопродукція (42,2%), хімічна продукція (10,1%), мінеральні продукти (9,2%). В імпорті переважали енергоносії (40,5% припадає на Росію), обсяг яких знизився на 5% порівняно з 1997 роком, позаяк було припинено подання природного газу з Туркменістану. Починаючи з 1992 року, в географічній структурі експорту відбувалися значні зміни. Скоротився обсяг експорту, що припадав на країни колишнього СРСР (з 60% до 35,6%), в тому числі Росію. Зросли обсяги експорту до країн Європейського співтовариства, Китаю, США. Серед імпортерів слід виділити Росію, Німеччину та США. Таким чином, за період 1994-1998 років намітилася тенденція зниження частки країн СНД в українському експорті та імпорті та збільшення частки країн ЄС.

Зовнішньоторговельний обіг товарів в 1999 році становив 23,4 млрд доларів США, скоротившись на 14% в порівнянні з 1998 роком. Це зниження відбулося за рахунок зменшення як експорту України (до 11,6 млрд доларів США), так і імпорту (до 11,8 млрд доларів). В результаті склалося від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами - 256 млн доларів США, хоча ситуація значно поліпшилася відносно цього ж показника минулого року.

В складі експортних поставок відбулися структурні зміни: обсяги експорту зернових клуьтур зросли на 62%, деревини та продуктів з неї - на 60%, палива - на 35%, алюмінію та товарів з нього - на 31%. Разом із тим скоротився експорт засобів наземного транспорту - на 22%, хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості - на 20%, продукції легкої промисловості - на 9% і металургійної - на 8,7%.

Скорочення зовнішньоекономічної діяльності України викликане негативним впливом ряду внутрішніх та зовнішніх чинників. Як наслідок фінансової кризи зменшилися обсяги торгівлі з Росією - основним партнером України (на неї припадає 37% зовнішньоторговельного обігу країни). Це, звичайно, значною мірою відбилося на скороченні загального зовнішньоторговельного обігу України. Крім того, металургійна та хімічна продукція стає неконкурентоспроможною на світовому ринку. Високі витрати на виробництво та низька якість в порівнянні зі світовими вимогами обмежують можливості цієї продукції для експорту. Що стосується послуг, то їх зовнішньоторговельний обсяг в 1999 році становив 4,6 млрд доларів США - на 12% менше, ніж у попередньому році. Експорт послуг з країни зменшився до 3,6 млрд доларів США, а імпорт в Україну - до 1 млрд доларів США. Таким чином, у 1999 році в торгівлі послугами склалося додатнє сальдо в 2,6 млрд доларів США. Зменшення обсягів експорту послуг відбулося насамперед за рахунок скорочення подорожей та туризму, послуг з будівництва, послуг залізничного транспорту, а також фінансових послуг. Як і раніше, головним споживачем послуг залишається Росія, на яку припадає 60% українського експорту послуг. Тим часом спостерігається тенденція скорочення експорту послуг на 4,3% до країн СНД, в тому числі Росію та Молдову, і збільшення - в інші країни світу: Великобританію, Ірландію, Бельгію, Індію тощо.

Серед країн далекого зарубіжжя в структурі українського ексопрту слід виділити Великобританію (137,6 млн доларів США), США (102,5 млн доларів), Німеччину (100 млн доларів), Кіпр (63,4 млн доларів), Бельгію (60,4 млн доларів), Австрію та Швейцарію ( по 55 млн доларів США).

Найбільшу питому вагу (85%) в експорті становили транспортні послуги - 3 млрд доларів США, зокрема послуги трубопровідного транспорту (52%), морського транспорту (13%), залізничного (10%), повітряного транспорту (6%). Обсяг імпорту послуг скоротився на 30% в порівнянні з 1998 роком і досяг 1 млрд доларів США. Приблизно на 36% менше отримано послуг з країн СНД, а обсяги імпорту послуг до України з інших країн світу скоротилися на 27%. Додатне сальдо 2,6 млрд доларів США, що склалося в торгівлі послугами, компенсувало від'ємне сальдо у зовнішній торгівлі товарами, що становило 265 млн доларів США. Таким чином, Україна в 1999 році отримала додатне сальдо зовнішньоторговельного обігу товарів та послуг за рахунок торгівлі послугами. При чому така тенденція спостерігалася і в попередні два роки, коли вдалося вперше за п'ять років досягти додатнього сальдо торгівельного балансу.

Протягом останніх років геополітична структура зовнішньої торгівлі України істотно змінювалася. Якщо в 1998 році країни СНД становили 45,5% загального зовнішньоторговельного обігу, то в 1999 році їхня частка зменшилася до 44,5%, в тому числі питома вага експорту зменшилася з 39,8% до 36,2%, імпорту зросла з 51,3% до 54,3%. Відповідно зросла частка інших країн світу у торгівельному обігу з 54,5% до 55,5%, експорт збільшився до 63,8% і імпорт зменшився до 45,7%.

За перший квартал 2002 року вже спостерігалася тенденція збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України, оскільки експорт становив 3,9 млрд доларів (на 18% більше, ніж за відповідний період 1999 року), а імпорт - 4 млрд доларів США (на 23% більше, ніж за перший квартал 1999 року). Проте сальдо зовнішньої торгівлі - від'ємне (-121, 2 млн доларів США). Обсяги зовнішньої торгівлі збільшувалися переважно за рахунок збільшення експорту та імпорту товарів, тим часом як експорт послуг скоротився. Експорт товарів здійснювався переважно в такі країни, як Росія (20,4% загального обсягу експорту), Туреччина (6,7%), США (6,2%), Китай (5,3%), Німеччина (4,9%), Італія (4,3%). В цілому можна сказати, що Україна поступово починає зміцнювати свої торгівельні зв'язки з країнами СНД, обсяг торгівлі з якими скорочувався протягом останніх років. Так, експорт товарів до СНД зріс на 25%, в тому числі до Росії - в 1,4 рази. Збільшилися поставки до країн, які традиційно є активними споживачами українських товарів: Болгарії, Італії, Німеччини, Польщі, Туреччини, США. Скоротилися поставки до таких країн Європи, як Великобританія, Ірландія, Норвегія тощо.

Аналізуючи товарну структуру експорту України, слід виділити збільшення в першому кварталі 2002 року частки чорних металів (до 37,8%), мінеральних добрив (до 3,8%), алюмінію та продукції з нього (до 4,1%), руд, шлаків та золи (до 3,3%). Зменшилася частка виробів з чорних металів - до 3%, зернових культур до 0,8%, продукції текстилю до 2,4%, м'яса та харчових субпродуктів до 1%.

Найбільше зросли поставки хімічної продукції, чорних металів, алюмінію, харчових продуктів, деревини та виробів з неї, мінеральних продуктів, машин та устаткування, приладів, виробів з каменю та цементу. Що стосується імпорту в Україну, то в його структурі також відбулися зміни: значно зросли обсяги імпорту продукції тваринництва, риби, плодово-овочевої продукції, чаю та кави, цукру, кам'яного вугілля, газу, хімічної продукції, текстильних матеріалів, одягу, чорних та кольорових металів та виробів з них, машин, приладів та транспортних засобів. Таким чином, можна спостерігати посилення попиту на імпортні товари та сировину, яких бракує підприємствам для використання у розширенні власного виробництва.

Експорт послуг скоротився в порівнянні з відповідним періодом 1999 року на 11,4 млн доларів США, або 1,3%.Зокрема найбільше скорочення експорту послуг відбувається за рахунок зменшення транспортних перевезень, туристичних послуг, страхових, ліцензійних послуг, послуг зв'язку. Одначе, незважаючи на це, зріс обсяг послуг морського та повітряного транспорту, будівельних, фінансових послуг, а також ділових, професійних та технічних послуг. Імпорт послуг зріс на 52,9 млн доларів США або 20%. Зокрема, спостерігається зростання імпорту комп'ютерних послуг, повітряного транспорту, ділових, професійних та технічних послуг, послуг ремонту, державних, послуг морського транспорту. Зменшилися тим часом обсяги отриманих послуг зв'язку, будівельних, фінансових, страхових послуг. Таким чином 2002 рік - рік, коли до влади прийшов уряд Віктора Ющенка - став зламним для української економіки.

2.2 Зовнішня торгівля України в 2002 році

Інформація, наведена у цьому розділі, підготовлена на основі даних Держмитслужби України з дорахуванням обсягів електроенергії, нафти, природного газу (Мінпаливенерго, Держнафтогазпром та НАК “Нафтогаз України) та звітів підприємств та організації по товарах, що не проходять митного декларування. Інформація про зовнішню торгівлю послугами підготовлена за даними підприємств, установ і організації України, що звітували перед органами статистики.

Зовнішньоторговельний обіг України в 2002 році склав 33,9 млрд доларів США, зокрема експорт 18, 6 млрд і імпорт 15,3 млрд доларів США; додатнє сальдо становить 2,75 млрд доларів. У тому числі на країни СНД і Балтії припадає експорту 6,97 млрд доларів, іморту 8,5 млрд доларів, сальдо від'ємне -1,53 млрд доларів. На інші країни світу експорту 11,09 млрд доларів, імпорту 6,82 млрд доларів, додатнє сальдо 4,28 млрд доларів.

У зовнішній торгівлі товарами експорт становив 14,58 млрд доларів, імпорт 13,96 млрд доларів, сальдо додатнє 617 млн доларів США. У тому числі на країни СНД та Балтії припадало експорту 4,8 млрд доларів, імпорту 8,26 млрд доларів, сальдо від'ємне -3,46 млрд доларів. На інші країни світу експорту припадало 9,77 млрд доларів, імпорту 5,69 млрд доларів, додатнє сальдо 4,07 млрд доларів.

Експорт послуг становив 3,49 млрд доларів США, імпорт 1,36 млрд доларів, додатнє сальдо 2,13 млрд доларів. У тому числі на СНД та країни Балтії припадає експорту послуг 2,17 млрд доларів, імпорту 237 млн доларів, додатнє сальдо 1,93 млрд доларів. На інші країни припадає експорту 1,32 млрд доларів, імпорту 1,123 млрд доларів, додатнє сальдо 197,7 млн доларів США.

Партнерами України в зовнішній торгівлі товарами в 2002 році були 189 країн світу, у торгівлі послугами 196 країн.

Зовнішня торгівля товарами. Експорт товарів. У січні-грудні 2002 року 14649 підприємств і організацій Украйни здійснили експортні поставки на суму 14,6 млрд. дол. США. Частка експорту товарів до країн СНД та Балтії становила 33 %, до інших країн світу - 67 %. Майже 50 відсотків експорту товарів було здійснено у 6 країн світу : Росію,Туреччину, Німеччину, США, Італію, Китай. Основу експорту товарів становили : чорні метали - 5,0 млрд. дол. CША (34,5% загальнодержавного експорту товарів), машини та устаткування - 872,3 млн . дол. (6,0%), паливо, нафта та продукти її переробки - 807,7 млн. дол. (5,5%).

В обсязі експорту України частка готової продукції, виготовленої з давальницької сировини - 10,7 відсотка(див. Таб.2.1).

Табл..2.1 - Структура експорту товарів:

Країни	Млн. доларів США	% від загального обсягу
Всього	1457,2	100
Росія	3515,6	24,1
Туреччина	868,5	6,0
США	725,3	5,0
Італія	638, 9	4,4
Китай	628,8	4,3
Польща	417,9	2,9
Болгарія	382,5	2,6
Угорщина	327,3	2,2
Інші	6326,3	43,4

Імпорт товарів. Протягом 2002 року до 21073 підприємств і організацій України надійшло товарів на суму 14,0 млрд. дол. США . З країн СНД та Балтії в Україну було імпортовано 59,2 % загальнодержавного обсягу імпорту товарів, з інших країн світу - 40,8 % . Більше 60 відсотків імпортних надходжень було здійснено з 4 країн світу : Росії, Німеччини, Туркменістану, Білорусі. Основу імпорту товарів становили : газ природний - 3,3 млрд. дол. (23,8% загальнодержавного іипорту товарів), машини та устаткування - 1,3 млрд. дол. (9,5%), нафта сира - 1,1 млрд. дол. (7,6%) та ін. Частка давальницької сировини в обсязі імпорту країни - 6,6 %. (див. Таб.2.2)

Табл..2.2 - Структура імпорту товарів:

Країни	Млн. доларів США	% від загального обсягу
Всього	13956	100
Росія	5824	41,7
Німеччина	1134,4	8,1
Туркменістан	946,2	6, 8
Білорусь	601,9	4,3
Казахстан	412,8	3,0
США	360,4	2,6
Італія	346, 0	2,5
Польща	312,5	2,2
Франція	236,1	1,7
Інші	3780,8	27,1

Зовнішня торгівля послугами. Експорт послуг. Обсяг експорту послуг у січні-грудні 2002 року становив 3,5 млрд. дол. США. Послуги надавали 3083 підприємства, організацій та установи України. Майже 70% обсягу послуг надано 4 країнам : Росії, Великобританії, США та Німеччині. В структурі експорту послуг домінуюче місце займали транспортні послуги - 83,7% або 2,9 млрд. дол. , з них послуги трубопровідного транспорту - 60,0% обсягу послуг транспорту або 1,7 млрд. дол. , морського - 14,9% або 0,4 млрд. дол. , залізничного - 11,2% або 0,3 млрд. дол. , повітряного - 7,5% або 0,2 млрд. дол. США . (див. Таб.2.3)

Табл.2.3 - Структура експорту послуг:

Країни	Млн. доларів США	% від загального обсягу
Всього	3486,8	100
Росія	2049	58,8
Великобританія	123,2	3,5
США	122,7	3,5
Німеччина	105,0	3,0
Бельгія	70,5	2,0
Кіпр	68,4	2,0
Швейцарія	47,8	1,4
Інші	900,1	25,8

Імпорт послуг. Протягом 2002 року іноземні партнери надали послуги 2088 підприємствам та установам України на суму 1,36 млрд. дол. США. Третю частину послуг одержано від США та Росії . В структурі імпорту послуг майже половина - державні послуги - 49,2% або 0,67 млрд. дол., послуги залізничного транспорту - 8,8% або 0,12 млрд. дол., різні ділові, професійні та технічні - 8,2% або 0,11 млрд. дол. . (див. Таб.2.4)

Табл..2.4 - Структура імпорту послуг:

Країни	Млн. доларів США	% від загального обсягу
Всього	1360,8	100
США	268,2	19,7
Росія	184,7	13,6
Великобританія	104,6	7,7
Німеччина	68,7	5,1
Швейцарія	33,2	2,4
Австрія	21,7	1,6
Швеція	20,8	1,5
Інші	658,9	48,4

Іноземні інвестиції . Протягом 2002 року в економіку України іноземними інвесторами вкладено 792,2 млн. дол. США прямих інвестицій , у тому числі з країн СНД та Балтії надійшло 40,5 млн.дол. (5,1 % загального обсягу), з інших краін світу - 751,7 млн. дол. (94,9%). Нерезидентами було вилучено капіталу на 189,6 млн. дол.

Загальний внесок прямих інвестицій в Україну на 1 січня 2001 року становив 3865,5 млн. дол., що склало 78 доларів на одного мешканця України. Інвестиції надійшли з 110 країн світу у 7794 підприємства України . Більше половини інвестицій було внесено нерезидентами 5 країн : США - 635,8 млн. дол. (16,4% загального обсягу), Кіпру - 372,6 млн. дол. (9,6%),Нідерландів - 361,8 млн. дол. (9,4%), Росії - 314,3 млн. дол. (8,1%), Великобританії - 299,4 млн. дол. (7,7%).

Найбільш інвестиційно привабливими в Україні були такі галузі економіки як харчова промисловість - 775,5 млн. дол. (20,1% загального обсягу), внутрішня торгівля - 727,8 млн. дол. (18,8%), машинобудування і металообробка - 347,6 млн. дол. (9,0%). (див. Таб.2.5)

Табл..2.5 - Основні країни-інвестори:

Країни	Млн. доларів США	% від загального обсягу
Всього	3865,5	100
США	635,8	16,4
Кіпр	372,6	9,6
Нідерланди	361,8	9,4
Росія	314,3	8,1
Великобританія	299,4	7,7
Німеччина	237,9	6,2
Віргінські острови (Брит.)	176,8	4,6
Корея	170,4	4,4
Швейцарія	169,3	4,4
Інші	1127,2	29,2

Інвестиції в галузі економіки України станом на 1.01.2001 р. У січні-грудні 2002 року з України в економіку інших країн світу спрямовано 2213,7 тис. дол. США . Одночасно резидентами вилучено капіталу на 1629,7 тис. доларів.

Обсяг інвестицій з України на 1 січня 2001 року становив 98,5 млн. дол., у тому числі в країни СНД та Балтії - 18,4 млн. дол.(18,7%), в інші країни світу - 80,1 млн. дол. (80,9%). Інвестиції здійснили 114 підприємств України .

Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких галузей економіки : транспорт - 65,5 млн. дол. (66,5%), машинобудування та металообробка - 7,5 млн. дол. (7,6%), охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення - 4,0 млн. дол. (4,2%). (див. Таб.2.5)

Табл..2.5 - Прямі інвестиції з галузей економіки України станом на 1.01 2002

Країни	Млн. доларів США	% від загаль-ного обсягу
Всього	98,5	100
Панама	46,8	47,4
В'єтнам	16,4	16,9
Росія	15,9	16,5
Швейцарія	6,5	6,6
Кіпр	2,4	2,5
Греція	1,6	1,6
Естонія	1,1	1,1
Грузія	0,9	0,9
Інші	6,3	9,5

Розумна політика уряду Віктора Ющенка у галузі зовнішньої торгівлі сприяла поліпшенню зовнішньоторговельних зв'язків України, відкриттю перед країною нових перспектив, ринків та партнерів. Після відставки В.Ющенка подальший розвиток цього процесу може порушитися.

Розділ 3 Завдання економічної політики щодо поліпшення зовнішньої торгівлі України

Аналіз української зовнішньополітичної діяльності свідчить про певне підвищення її активності при відсутності змін в орієнтирах. Поряд з тенденцією “динамізації” з'являються ознаки зростання змістовності завдань. Особливо це стосується європейського виміру. Досить активно опрацьовуються також південно-східний -- Кавказ, Центральна Азія (участь у ГУУАМ), північний -- країни Балтії (участь в Раді держав Балтійського моря (РДБМ) та південний - країни басейну Чорного моря (участь в ЧЕС) напрями. Набуває більшої конкретики ідея поєднання північного і південного напрямів співробітництва в рамках моделі Балто-Чорноморської Співдружності (БЧС).

Проте процес утвердження міжнародного авторитету України, підвищення її ролі та місця у міжнародних відносинах залишається поки що “в'язким”. Його бажаний рівень і показники на сьогодні не можуть бути досягнуті через об'єктивну обмеженість організаційних і ресурсних можливостей. Подолати таку обмеженість, як доводить світовий досвід, можна через “зосередження” або акумуляцію можливостей для розв'язання тих визначальних завдань, виконання яких забезпечується наявним ресурсним потенціалом.

Серед суттєвих зовнішньополітичних здобутків -- обрання України до складу непостійних членів РБ ООН та ухвалення Спільної стратегії ЄС--Україна. Викликом для української зовнішньої політики у найближчий перспективі залишатиметься проблема проголошеного нейтралітету держави, який через дію низки об'єктивних чинників дедалі більше заважатиме реалізації стратегії європейської інтеграції. Останнім часом Європа все наполегливіше вимагає від Києва уточнення його зовнішньополітичних настанов і найближчим часом на поставлені запитання доведеться давати конкретні відповіді. При цьому можна стверджувати, що внутрішньополітична ситуація в Україні є нині досить сприятливою, з одного боку, для ведення зовнішньополітичної діяльності за всіма “векторами”, а з іншого -- для спрямування її в пріоритетному, європейському напрямі. У суспільних очікуваннях починають переважати ті, здійснення яких пов'язується передусім з євроатлантичними цінностями.

3.1 Позаблоковість України: можливі втрати і здобутки

Дві обставини зумовили сьогоднішнє загострення інтересу до позаблокового статусу України. Це актуалізація проблеми глобалізації та початок, після відомих подій 11 вересня 2001 р. в Нью- Йорку і Вашингтоні, ери всесвітньої боротьби з тероризмом.

З усього розмаїття європейських форм нейтралітету та позаблоковості для України найбільш цікавий австрійський досвід постійного нейтралітету і шведський досвід позаблоковості.

Австрія. Проголосивши в односторонньому порядку постійний нейтралітет, Австрія, починаючи з 1955 р. і до кінця “холодної війни”, практично відігравала роль “буферної держави” між Сходом і Заходом, намагаючись підтримувати “добросусідські” стосунки з обома конфліктуючими блоками. В той же час Австрія повністю відкинула спроби поширити нейтралітет на сфери економіки, внутрішньої політики чи ідеології і одночасно заявила про свою відданість принципам західної демократії. Завдання забезпечення “оборони нейтралітету” було висунуто як першорядний національний пріоритет ще у 1955 р. і закріплене як основоположний принцип Федеральної Конституції у 1975 р.

Австрійська військова доктрина передбачала на випадок війни можливість “контрольованої втрати” частини території в обмін на значні втрати агресора в часі, техніці, живій силі. Така тактика давала виграш у часі, забезпечувала підтримку “потенційного суперника” агресора і робила ціну агресії “неприйнятною”. Закінчення “холодної війни” і зміна стратегічного балансу сил у Європі поставили цілий ряд питань щодо місця Австрії в новій Європі й доцільності збереження нею статусу “постійного нейтралітету”.

Заявку на вступ до ЄС Австрія подала ще у 1989 р. Референдум (1994 р.) дав Австрії можливість з початку 1995 р. стати повноправним членом ЄС і одразу наголосити на необхідності координації своєї політики безпеки з політикою безпеки ЄС в цілому. Після приєднання до Західноєвропейського Союзу (1995 р.) як спостерігача в країні почалися широкі дебати відносно доцільності збереження нейтрального статусу, можливості вступу до НАТО і приєднання до ЗЄС як повноправного члена.

Ці дебати продовжуються і сьогодні, вони навіть загострилися у зв'язку з новими можливостями, які з'явилися у Австрії на період її президентства в ЄС і різким посиленням впливу правих сил в країні. При цьому необхідність серйозного перегляду політики безпеки, зовнішньополітичних та історичних реалій сумніву не піддаються.

Аналітики австрійської Національної оборонної академії Австрії виділяють такі можливі варіанти політики національної безпеки Австрії на перспективу:

* підтримка існуючого нейтрального статусу;

* відхід від політики нейтралітету, інтеграція в структури безпеки ЄС, проте поза рамками НАТО;

* відмова від нейтрального статусу, вступ до НАТО, курс на повну інтеграцію до євроатлантичних структур безпеки [5].

Перший варіант політики, на думку більшості австрійських аналітиків, політичних діячів та представників з мас-медіа, більше не відповідає потребам часу і європейським реаліям епохи після закінчення “холодної війни”. Роль “чесного брокера” між Сходом і Заходом, яку традиційно грала Австрія починаючи з 1955 р., отримуючи при цьому чималі дивіденди з обох сторін, сьогодні себе вичерпала. Навіть у питаннях врегулювання регіональних конфліктів цю роль сьогодні перехопили міжнародні організації чи самі військово-політичні блоки. Адже нейтралітет, тим більше постійний нейтралітет у новій Європі це вже вчорашній день і несе в собі більше втрат, ніж прибутків.

Реалізація другого варіанту політики сьогодні фактично вже почалася. Проте політична думка в країні схиляється до того, що сьогодні цей варіант політики є “занадто слабким” і не може забезпечити необхідний рівень національної безпеки.

За таких умов тільки третій варіант політики може забезпечити надійний захист національних інтересів Австрії. Поза сумнівом, НАТО вітатиме такий вибір, і інтеграція Австрії до Альянсу буде проведена у найкоротші строки. За будь-яких обставин відхід від геополітики постійного нейтралітету і приєднання до європейських і євроатлантичних структур стає для Австрії лише питанням часу і внутрішніх політичних ігор.

Швеція. На відміну від Австрії Швеція після розвалу імперії Густава Адольфа завжди дотримувалася значно слабших, інколи дуже оригінальних форм нейтралітету. Так у 1939 р. після нападу Радянського Союзу на Фінляндію вона проголосила свій принципово новий статус “неворожнечості” (“nonbelligerency”), під прикриттям якого активно постачала зброю, волонтерів і стратегічні матеріали Фінляндії.

За часів “холодної війни” самопроголошений статус Швеції визначався так: “позаблоковість у мирний час, націлена на нейтралітет під час війни”. Усі спроби лівих сил Швеції в 60-х роках (насамперед комуністичної партії Швеції) нав'язати країні більш “сильні” форми нейтралітету були ефективно заблоковані шведським парламентом.

Разом з тим питання інтеграції Швеції до європейських політичних, економічних і військово-політичних структур завжди були дуже контроверсійними і викликали жваві дебати як у шведський правлячій еліті, так і в широких колах громадськості.

Протягом більше 30 років Швеція постійно відкидала пропозиції приєднання до Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) і пізніше Європейського Союзу (ЄС), обґрунтовуючи свою відмову вимогами підтримки повного державного суверенітету і позаблокового статусу. Тільки у 1991 р. після розпуску Варшавського Договору і зникнення прямої загрози для Швеції з боку радянських військ у Центральній Європі й республіках Балтії Швеція подала заяву на вступ до ЄС.

Проте і сьогодні Швеція займає в ЄС певною мірою відокремлену позицію, відкидає саму ідею спільної європейської оборони і прикладає максимально можливі зусилля по найшвидшого приєднання до ЄС країн Балтії, вбачаючи в цьому головну запоруку власної безпеки.

Подібна політика проводиться і щодо НАТО. Активна кооперація і співпраця з НАТО іде по всіх можливих напрямках, зокрема в рамках Ради Євроатлантичного Співробітництва (РЄАП), програми “Партнерство заради миру” (ПЗМ).

В той же час, як свідчить опитування громадської думки, більшість населення Швеції продовжує підтримувати політику позаблоковості й не поспішає приєднуватися до НАТО чи інших європейських військово-політичних структур.

Характеризуючи поточні дебати в Швеції щодо майбутньої політики національної безпеки, шведський Національний коледж оборони окреслює такі основні варіанти на перспективу.

* Продовження політики неприєднання. В сучасних умовах ця політика визначається так: “неприєднання у мирний час з метою забезпечення для Швеції можливості бути нейтральною на випадок війни у сусідніх регіонах.

* “Нордична кооперація” (передусім з Фінляндією та Норвегією).

* Створення балтійської системи регіональної безпеки.

* Інтеграція до спільної системи європейської оборони.

* Повне членство в НАТО [6].

Перший варіант політики в цілому відповідає традиційному позаблоковому статусу Швеції. Разом з тим цілком очевидно, що на випадок серйозного конфлікту в Європі Швеція однозначно дотримуватиметься західноєвропейських орієнтацій і її нейтралітет, якщо він буде проголошений, носитиме обмежений, умовний характер.

Другий і третій варіанти політики теж принципово не нові й відповідають довгостроковій зовнішньополітичній стратегії Швеції спрямованій на формування (у тому чи іншому вигляді) регіонального союзу нордичних балтійських країн під її лідерством.

І хоча ідея створення регіональних структур безпеки, які б доповнювали існуючі інституції й могли б у перспективі стати підсистемами більш загальної всеохоплюючої системи європейської безпеки, цілком слушна і перспективна, але друга спроба створення скандинавського альянсу цілком може повторити долю першої.

Інтеграція в тій чи іншій формі до існуючих структур європейської й євроатлантичної безпеки уявляється для Швеції сьогодні найраціональнішим вибором, незважаючи на те, що більшість населення країни ще не підготовлено, до такого рішення.

Проте, незважаючи на все вищеназване, Швеція перебуває до НАТО значно ближче, ніж Австрія, і впевнена в автоматичній підтримці НАТО на випадок кризи, а також наголошує на готовності швидко змінити свій позаблоковий статус у разі необхідності.

Несамостійний статус України за часів російської а, пізніше, радянської імперій повністю вилучав будь-які самостійні зовнішню чи військову політику. Питання про зовнішньополітичні орієнтації України, її статус, як суб'єкта міжнародних відносин, виникли лише після проголошення незалежності України.

З найбільш загальних геополітичних міркувань спектр альтернатив політики України щодо міжнародного оточення і структур євроатлантичної безпеки є досить широким.

* Опора на власні сили.

* Приєднання до одного з існуючих блоків чи альянсів.

* Створення регіональних структур безпеки в рамках більш широкої архітектури європейської безпеки.

Нейтралітет або позаблоковість можуть бути такої форми:

а) продовження підтримки існуючого статусу самопроголошеної позаблоковості;

б) постійний нейтралітет, гарантований великими державами або Радою Безпеки ООН;

в) “активний” нейтралітет, “особливі” відносини з НАТО, орієнтація на європейську інтеграцію з приєднанням до ЄС і участю в європейських структурах безпеки.

Коли відбулися події 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку і Вашингтоні, найбільш раціональною і, можливо, “найкращою можливою” стратегічною відповіддю України на тодішні виклики мав стати так званий “активний нейтралітет”, “спеціальні відносини” з НАТО і курс на політичне членство в цій організації, паралельно з орієнтацією на ЄС і європейські структури безпеки. “Активний нейтралітет” передбачає статус, подібний до статусу Швеції в її відносинах з європейськими структурами безпеки.

У цьому випадку формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищуватиме рівень своєї кооперації з НАТО в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин “особливого партнерства”.

Сьогодні НАТО дедалі більшою мірою набуває рис системи колективної безпеки, і об'єктивно стає головним елементом майбутньої загальноєвропейської системи безпеки з ймовірним розповсюдженням сфери її відповідальності на географічний простір від Ванкуверу до Владивостоку.

Україна не стоїть осторонь цього процесу. Підписання Хартії між Україною і НАТО стало важливим етапом у цьому напрямку. А що далі?

Нові обставини світової та європейської безпеки певною мірою спростовують ідею про можливу відкритість питання про вступ України до НАТО як повноправного члена ще 5--7 років залежно від успіху економічних реформ в Україні й загального розвитку геополітичної ситуації в Європі й Росії.

Україні важливо активізувати дипломатичні зусилля з метою сформувати на Заході стійкі переконання в тому, що відсутність можливості безпосередньо увійти не тільки до ЄС, але й до НАТО здатна завдати чималої шкоди нашій державі й у перспективі може підірвати реформаторський процес.

Саме тому надзвичайно актуальним стає питання про розробку спільних із Заходом стратегій і програм з прискорення інтеграції України в євроатлантичні структури, оскільки сама Україна може не впоратися з вирішенням проблем, що стоять на цьому шляху.

Труднощі, які виникають у зв'язку з цим питанням, стосуються не тільки України. ЄС (насамперед малі європейські країни), незважаючи на гучні заяви про прийняття нової “консистентної” стратегії щодо України, дуже обережно ставиться до самої ідеї європейської інтеграції України і продовжують балансувати між небажанням створювати собі нові економічні, політичні проблеми, які можуть виникнути при спробах навіть часткової інтеграції України до ЄС і страхом підштовхнути Україну в тісні обійми Москви.

НАТО, на відміну від ЄС, завжди послідовно провадило курс на широке співробітництво з Україною за всіма можливими напрямами. Прийняття Хартії про “особливе партнерство” між Україною і НАТО значно розширило можливості цього співробітництва і дозволило підняти його на рівень стратегічного партнерства. Питання про необхідність розробки скоординованої стратегії по інтеграції України в євроатлантичні структури знаходить розуміння і підтримку в НАТО.

Прийняття такої стратегії сприяло б широкому співробітництву науково-аналітичних закладів України з провідними мозковими центрами країн НАТО.

У подальшому їхні спільні розробки і рекомендації могли б стати основою спільної стратегії на перспективу.

Можна стверджувати, що політика нейтралітету і позаблоковості була правильним та єдино можливим вибором України у 1991 році.

Але вона вже не може розглядатися як доцільна і раціональна у майбутньому. У найближчий перспективі Україна на межі зіткнення конкуруючих геополітичних інтересів двох цивілізаційних просторів як позаблокова держава історично приречена на втрату свого статусу або добровільно, або примусово. Про що об'єктивно свідчить міжнародний досвід.

Минулий і сьогоднішній стратегічні курси України і розклад сил у європейському і світовому геополітичному просторі ще дають їй можливість увійти до цивілізаційного простору повноправним членом європейських і євроатлантичних структур. Цей шанс не можна втратити.

3.2 Перспективні шляхи зовнішньополітичної активності

Центральна Азія. Курс на інтеграцію України до Європи, стратегічне партнерство зі США та РФ певною мірою зумовили послаблення уваги до розвитку партнерських зв'язків з країнами Центральної Азії. Проте роки незалежного розвитку держави довели, що сподівання на швидке зближення з Європою були надто оптимістичними: Україна виявилася не готовою до існування у відсутності ринків сировині та збуту своїх товарів, багато з яких залишилися в колишніх радянських азіатських республіках.

Серед найактуальніших зовнішньополітичних завдань України стосовно Центральноазіатського регіону -- забезпечення реалізації проектів створення трансконтинентальних енергетичних і транспортних коридорів, в яких вона відіграватиме роль природної з'єднувальної ланки між Сходом і Заходом. Цьому сприятиме участь України в проекті ТРАСЕКА, запропонованого Комісією Європейського Союзу. Відтак зростає значення відносин України з Киргизстаном, який за згаданим проектом перетворюватиметься на головне перехрестя глобальної транспортної мережі.

У зв'язку з реалізацією плану ТРАСЕКА велике значення для України набувають відносини з Узбекистаном, який до того ж є учасником міждержавного утворення ГУУАМ. Ця країна володіє потужним промисловим, сільськогосподарським та людським потенціалами і претендує на роль регіонального лідера, має всі підстави бути одним із зовнішньополітичних пріоритетів України.

“Обіймаючи серединне положення між Європою та Азією та будучи жвавою ареною економічних і політичних контактів, Казахстан здатний стати ланкою, що пов'язує дві великі цивілізації”, -- так говорить президент Казахстану Н. Назарбаєв про місце і роль цієї країни у створенні трансконтинентальних комунікацій. Через багаті поклади газу та нафти, потужну науково-виробничу базу винятково важливою справою слід вважати забезпечення співпраці України з Казахстаном у розвідці, видобутку та переробці вуглеводнів, ядерній енергетиці, сільському господарстві, машино- та літакобудуванні, космічній, військовій галузях тощо. Потужним імпульсом для прискореного розвитку українсько-казахстанського співробітництва у зазначених галузях став офіційний візит Президента України до Республіки Казахстан у вересні 2001 р., за результатами якого лідерами обох країн було ухвалено Спільну заяву.

З огляду на необхідність диверсифікації джерел енергопостачання, життєво важливими є для України поставки газу з Туркменістану. Проте проблема полягає в тому, що газовий транзит з цієї країни здійснюється через територію Російської Федерації, а відтак часто-густо суто економічна взаємна зацікавленість сторін у співпраці потрапляє у щільний геополітичний контекст.

Розвиток відносин з Таджикистаном протягом останніх років гальмувався внутрішнім збройним конфліктом, що точився в цій країні, а також дистанціюванням України від миротворчої місії там Москви. Втім є усі підстави вважати, що за умов стабілізації внутришньополітичного стану в Таджикистані зміцнюватимуться й українсько-таджицькі зв'язки.

Займаючи особливу позицію щодо інтеграції в рамках Співдружності, Митного союзу чотирьох, а також Центральноазіатського союзу і Організації економічного співробітництва, Україна змушена конкурувати за місце на центральноазіатському економічному і політичному просторі на загальних умовах зі значно потужнішими гравцями -- США, Японією, Німеччиною, Туреччиною, Саудівською Аравією тощо.

Проте, оцінюючи в цілому азіатську політику України, не можна не помітити її позитивної еволюції. На зміну спрощеному підходу, коли відносини з будь-якою державою в Азії ставилися в залежність від миттєвої вигоди, прийшло співробітництво за стратегічними напрямами, із будуванням багатосторонніх союзів з учасниками, що мають подібні вектори державних інтересів.

Латиноамериканський регіон. Реалії політико-економічного розвитку України довели наступне:

* період переговорів з Заходом затягується, в останнього є відповідні рамки, егоцентризм, що зумовлюють певною мірою патерналістську політику Києва;

* помітно посилилося відродження національно-державних почуттів українців;

* усвідомлюються на набувають більшої реалістичності зовнішні інтереси виявляються усвідомлено і реалістично; вже є досвід просування на європейські й північноамериканські ринки (сировини і напівфабрикатів), що зумовлює загрозу маргіналізації української економіки;

* посилилась консолідація мегаблоків (НАФТА, ЄС, ОПЕК), у результаті чого можливості України зменшуються;

* західний романтизм українських надій повільно зникає через усвідомлену ревізію основних орієнтирів у межах збалансованих схем зовнішньої політики.

Все це об'єктивно зумовлює зростання інтересу України до Латиноамериканського континенту. У свою чергу країни цього регіону, виходячи з геополітичних реалій, відповідно прагнуть до створення глобальних стримувань і противаг. Латиноамериканці почали цікавитися незалежними виробниками, новими експортерами та імпортерами в усьому світі, особливо тоді, коли впали державні програми науково-технічного і торгово-економічного співробітництва колишнього СРСР.

Таким чином, Україну і держави Латинської Америки зближують:

* відсутність спірних проблем;

* взаємодоповнюваність економік;

* взаємні симпатії народів;

* наявність української діаспори;

* історичний досвід відносин у минулому.

Україну і латиноамериканські держави єднають:

* спільність стратегічної мети та інтересів;

* вони опинилися в одній перехідній фазі розвитку і вирішують однотипні завдання суспільної модернізації на основі консолідації громадянського суспільства та ринкових реформ;

* спільна парадигма модернізації та стійкого розвитку створює принципово нове і ширше поле для взаємовигідного партнерства;

* подібність ситуації в системі країн-боржників і країн-кредиторів;

* Україна здатна виступати взаємодоповнюючим партнером для окремих країн регіону;

* подібність або близькість підходів до проблематики міжнародної безпеки.

Розробка стратегічних засад відносин Україна-Латинська Америка може виходити з таких концептуальних положень:

* латиноамериканці й українці йдуть шляхом “доганяючого розвитку”;

* не дивлячись на відмінності, країни є потенційними партнерами;

* латиноамериканські країни та Україна мають подібності в історичному розвитку (подолання кризи, найбільш гострих протиріч, ліквідація диспропорцій економіки, початок нового етапу розвитку);

* на розбудову сучасного соціально-економічного ладу суттєво впливає історична спадщина;

* припустиме типологічне співставлення ключових завдань (лібералізація економіки, зміна ролі держави, демократизація в умовах нерозвинутості громадянського суспільства і сильного впливу традиціоналізму в соціальній психології та культурі населення, інтеграція у світове співтовариство при пріоритетному розвитку тісних зв'язків з “близьким зарубіжжям”);

* подібність завдання переходу від авторитарного устрою до розбудови демократичного суспільства, що потребує вирішення проблеми зниження витрат і соціальної ціни модернізації;

* ідентичність завдання забезпечення безпеки кордонів.

Україну і країни Латинської Америки зближує взаємодоповнюваність їхніх виробничих систем, споживання технологій і капіталу з відносно невисоким рейтингом, розмаїття продукції, порівняно недорогої, але такої, що не відповідає світовим стандартам якості, дешева робоча сила тощо. Вони здійснюють жорсткий курс на фінансову стабілізацію при повільній зміні доларового паритету національної валюти, що негативно впливає на динаміку експорту і зниження імпортного мита. В Україні та в країнах Латинської Америки створилися умови, за яких відносно вигідно створювати фірми всередині інтеграційних об'єднань, є можливість розвивати співробітництво у галузі високих технологій.

За роки незалежності започатковано розвиток, передусім, економічних відносин. Протягом 1993--1999 рр. Україна підтримувала торговельно-економічні стосунки з 35 країнами регіону. За даними Державного митного комітету у 2002 році обсяг зовнішньої торгівлі України з регіоном збільшився на 360 % і склав понад 300 млн доларів. Нинішній стан торговельно- економічних відносин не відповідає потенційним можливостям, що зумовлено дією низки чинників, серед яких -- втрата торгово-економічних зв'язків, які до розпаду СРСР здійснювали союзні зовнішньоторговельні об'єднання, навіть і досі окремі експортні операції українських підприємств частково здійснюються за контрактами російських зовнішньоторговельних організацій і від їхнього імені.

На відновлення зв'язків з країнами регіону спрямовуються зусилля зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних відомств України, триває розвиток цих відносин передусім з найбільшими країнами континенту, а також із Болівією, Панамою, Перу, Венесуелою, Колумбією та Кубою.

Традиційний розподіл праці в регіоні дозволяє зробити акценти в економічній політиці України щодо латиноамериканських країн по наступних напрямках: Чилі, Панама, Бразилія, Карибські країни -- фінансові центри; Болівія, Венесуела, Колумбія, Мексика -- енергетичні; Перу, Венесуела, Бразилія, країни Центральної Америки -- сировинні; Аргентина, Уругвай, Чилі, Бразилія -- сільськогосподарські; Панама -- міжнародна торгівля.

Україна об'єктивно здатна посісти гідне її місце у новому світоустрої, забезпечити свої національні інтереси, безпеку і умови для економічного прогресу тоді, коли її зовнішня стратегія буде збалансованою, забезпеченою по всіх азимутах і Латинська Америка не є винятком. Багатовекторність зовнішньої політики України зумовлює необхідність зосередження постійної уваги до Латинської Америки як континенту, де знаходяться 33 незалежні держави і 13 залежних територій, загальною площею понад 20 млн км², і де проживають близько 500 млн осіб. Багатий природними ресурсами континент і динамічний розвиток його країн потенційно і практично може стати важливим чинником вирішення Україною нагальних і складних проблем розбудови нового модернізованого суспільства.

Перспективи цього регіону чудово усвідомлюються найбільшим спадкоємцем колишнього СРСР -- Російською Федерацією, про що свідчить посилена увага Москви до Латиноамериканського континенту. Так, ще у 1998 р. колишній російський президент Б. Єльцин затвердив Програму подальшого розвитку співробітництва РФ з країнами Латинської Америки. Москва створила двосторонні міжурядові комісії з країнами регіону; протягом 1996--1998 рр. Російською Федерацією укладено з країнами регіону понад 60 міжурядових угод; вона має статус постійного наглядача в ОАД. Значно зростає товарообіг Росії з Латинською Америкою -- у 1998 році він склав 2,4 млрд доларів, у 2002 -- понад З млрд доларів. До середини 90-х років темпи зростання взаємного товарообігу збільшились на 30 % щорічно і в цілому утричі перевищили загальні темпи зростання торгівлі РФ, уп'ятеро перевищують показник близького зарубіжжя, ушестеро -- по країнах Азії, удвічі -- по Північній Америці й Африці, у 2,4 разу -- по Європі. Росія і країни Латинської Америки досить плідно співпрацюють у електроенергетиці, паливно-енергетичній сфері, транспорті. Усього на сьогодні РФ підтримує дипломатичні відносини з 28--ма з 33--х держав регіону.

Україна мусить адекватно реагувати на активізацію латиноамериканської політики свого основного конкурента в регіоні -- Росії. У міжнародному плані Україна і країни Латинської Америки можуть вже сьогодні спільно вирішувати або активно взаємодіяти у вирішенні таких проблем як недопущення і попередження глобальних і регіональних воєнних конфліктів, нерозповсюдження зброї масового знищення, боротьба з тероризмом і піратством, обігом наркотиків і психотропних засобів, організованої злочинності та контрабанди зброї, прогнозування природних катаклізмів, спільного пошуку шляхів забезпеченні національної й регіональної безпеки у нових геополітичних умовах, поглиблення контактів у військово-технічній галузі.

У загальних рисах стратегією України щодо країн Латинської Америки мають охоплюватися такі основні завдання:

* розвитку сталих стосунків з усіма країнами регіону;

* встановлення і розвиток відносин з інтеграційними об'єднаннями континенту;

* формування ефективного механізму для зміцнення своїх позицій в окремих субрегіонах і регіоні в цілому.

Для України дуже важливо використовувати налагоджений політичний діалог, механізми консультацій і своєчасно (а краще з випередженням) знаходити робочі схеми подолання наявних і можливих суперечностей, завчасно переходити від розв'язання вузлів у двосторонніх відносинах до вирішення питань договірно-правового регулювання з відповідними групами латиноамериканських країн на багатосторонній основі. Необхідна формула поєднання зусиль різноманітних вітчизняних структур на стратегічних напрямках, особливо щодо регіональних інтеграційних об'єднань, національних і міжнародних банківських інститутів.

Це тим більше важливо, що в українському суспільстві загалом склався консенсус щодо латиноамериканської політики. Практична лінія українських дипломатів в Латинській Америці має бути направлена на те, аби, з урахуванням об'єктивних сприятливих і несприятливих чинників, максимально розширювати взаємодію у світовій політиці, сприяти інтенсифікації взаємовигідного економічного співробітництва, різноманітних і різнобічних зв'язків на культурних теренах, у сфері особистих контактів тощо.

У галузі міжнародних стосунків Україна і країни Латинської Америки вже сьогодні активно співпрацюють у вирішенні таких проблем, як реформування Статуту ООН, оновлення правової бази сучасних міжнародних відносин, регламентація миротворчої діяльності, зміцнення режиму нерозповсюдження зброї масового ураження і ракетних технологій, вироблення і ухвалення ООН нової Всесвітньої Конвенції з боротьби із незаконним обігом наркотичних речовин, з тероризмом, контрабандою зброї, корупцією і злочинністю, обмеження торгівлі зброєю, забезпеченні економічної безпеки.

На найближчу перспективу латиноамериканську політику України доцільно спрямувати на зміцнення контактів з ОАД, вивчення досвіду її функціонування, співробітництво з “Групою Ріо”, до якої входить 14 країн регіону (передусім стосовно вивчення механізму політичних консультацій та коаліційної дипломатії), налагодження контактів з НАФТА та МЕРКОСУР, вивчення програм і проектів МАБР, входження до його програм, особливо до “Програми Болівар”, розвиток відносин з впливовими країнами регіону. При цьому варто враховувати, що країни Латинської Америки реалізують сьогодні нову економічну стратегію, якою передбачається:

* глобальне зниження протекціоністських тарифів;

* всебічне стимулювання експорту і міжнародного туризму;

* збільшення свободи на фінансових і обмінних ринках, залучення національних та іноземних інвесторів без обмеження капіталу і прибутку;

* прискорення економічної регіональної інтеграції;

* реформа держави і державного управління.

Очевидно, Україна теж може знайти в цій програмі своє місце, до того ж її економіка, як і латиноамериканська, знаходиться в процесі оздоровлення, існує чималий перелік товарів і послуг, що становлять взаємний інтерес. Виходячи з завдання економізації зовнішньої політики, українська дипломатія має враховувати, що ринки Латинської Америки характеризуються ємністю динамізмом, прагненням до розширення своїх зовнішньоекономічних зв'язків, створення умов для розвитку технічного і технологічного співробітництва, зокрема в таких галузях як космічні програми, поставка технологій, геологорозвідка, охорона довкілля, інвестиційне співробітництво, пошук нетрадиційних сфер відносин. На жаль, українські суб'єкти відносин з Латинською Америкою виявилися непідготовленими належним чином до повномасштабної присутності на регіональному ринку. Виняток становить сектор українського збройового експорту.

Не завершено процес розбудови українських дипломатичних установ у латиноамериканських країнах. Визначати кількість посольств і консульств у регіоні, виходячи з обсягу торговельних відносин, було б великою помилкою (наявність трьох амбасад на 33 країни регіону сьогодні виглядає анахронізмом), а тим більше віддавати перевагу виключно найбільшим країнам. Україна мала б підійти до цього питання таким чином: забезпечити відносно невеликою кількістю дипломатичних представництв увесь регіон. У цьому сенсі українські посольства доцільно створювати у таких субрегіонах як Центральна Америка (8 країн, Мехіко), Карибський басейн (13 країн, Гавана), країни Амазонки (4 країни, Каракас), Андські країни (4 країни, Ліма), країни Південного конусу (4 країни, Бразиліа, Буенос-Айрес). В окремих країнах зазначених субрегіонів могли б функціонувати українські консульства.

Збіг чи подібність політичних інтересів і підходів до проблем сучасного світу і міжнародних відносин не замінить глибоких знань економічної кон'юнктури та ринків, господарської системи зв'язків та техніки зовнішньоекономічних відносин, що стримує розвиток взаємних стосунків. Країни Латинської Америки далеко не рівнозначні з точки зору пріоритетів і можливостей української політики. Відносини з будь-якою групою держав мають будуватися на комплексній основі, коли багатосторонні форми взаємодії підкріплюються двосторонніми конструкціями, кожна з яких має свою специфіку. Однак, в основу цієї багатоярусної будівлі треба покласти міцні підвалини -- систему загальних цінностей і співпадаючих довгострокових завдань розвитку, національних інтересів обох сторін.

Далекий Схід і Південно-Східна Азія. Стратегічна мета України -- повноправне входження до економічного та політичного європейського простору, ефективно реалізувавши при цьому власні національні інтереси, до головних з яких слід віднести: технологічну модернізацію виробництва, залучення західних інвестицій, розвиток зовнішньоекономічних відносин. У цьому контексті винятково перспективним для України виглядає співробітництво з країнами Далекого Сходу (ДС) та Південно-Східної Азії (ПСА).

Політичний імідж України у зазначених регіонах знаходиться в стадії формування. Тут діє ряд позитивних факторів, головними серед яких є те, що Україна не несе на собі тягар статусу “наддержави”, не має із жодною з країн ДС і ПСА будь-яких спірних політичних проблем. Як країна-засновниця ООН, Україна зробила значний внесок в утвердження політичного суверенітету і незалежності багатьох держав регіону. За радянських часів частка України у загальносоюзному обсязі економічного співробітництва з цими країнами подекуди становила до 50 і більше відсотків. У регіоні наявні місткі ринки збуту, менш вибагливі й доступніші, ніж північноамериканський та європейський, а господарські системи деяких країн технологічно сумісні з українською. Тому поновлення і нарощування потенціалу ефективного співробітництва з державами ДС і ПСА є справою природною, актуальною і перспективною, а відтак повинною стати одним із стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів України.

В цілому економічні й політичні інтереси України у згаданому регіоні можна окреслити таким чином:

* налагодження та розвиток взаємин з тими країнами Далекого Сходу та Південно-Східної Азії, які своєю діяльністю сприяють зміцненню регіональної та міжнародної стабільності;