Економіка зарубіжних країн

1. Зміна економічної ідеології, у тому числі поглядів на роль держави у суспільстві. Основний творець «нового консерватизму» К. Джозеф чітко визначив суть нової концепції: «Існують межі користі, яку можуть принести урядові заходи для заохочення економіки, проте немає меж шкоди» Западноевропейские страны: особенности социально-экономических моделей / Отв. ред. В. П. Гутник. --М.: Наука, 2002. -- С. 109..

2. Відхід від корпоратизму, який вважався в Британії основною ознакою демократичної моделі устрою суспільства та являв собою сукупність компромісів між державою, приватним бізнесом та профспілками щодо узгодження та прийняття відповідних рішень, до індивідуалізму, що орієнтувався на особисті переваги та особистий успіх.

Жорстке протистояння між урядом М. Тетчер та профспілками вугільників закінчилося поразкою останніх.

3. Децентралізація управління економікою, що мала на меті зменшити залежність від національного уряду і перекласти відповідальність за кінцеві рішення на місцеві органи влади. Цей процес у цілому відповідав європейському принципу субсидіарності, який було імплементовано в країнові моделі держав--учасниць ЄС у 1990-і рр. Він був схвально сприйнятий перш за все в Шотландії та Уельсі.

4. Масштабна приватизація, що мала місце у 1980-х рр., привела до того, що збиткові державні підприємства були чи закриті, чи продані приватному бізнесу, при цьому значна частина акцій від денаціоналізації реалізовувалась серед робітників та службовців на пільгових умовах. Другим напрямом цього процесу стала приватизація державного, у тому числі муніципального, житла, в ході якої значна частина британців, які викупили його, стали повноправними власниками.

5. Контрактування підрядів на конкурентних засадах на послуги. Будівельні та ремонтні роботи, прибирання територій сприяло підвищенню їх якості та збільшенню зайнятості населення, а відтак і зменшенню рівня безробіття. З цим заходом була пов'язана також демуніципалізація державного майна, яке знаходилося в розпорядженні місцевих органів влади. При цьому в державній владі залишилися типові для всіх країн установи: пошта, лондонський транспорт, управління цивільної авіації; проте відтепер вони діяли вже як комерційні фірми.

6. Перегляд моделі взаємодії між державними та підприємницькими структурами через введення критерію «компліментарності» (доповнювальності, тобто такого, який діє й зараз в ЄС), за яким дотації та субсидії надходили від держави тільки виходячи з того, що у разі відмови у їх наданні реалізація проекту стане неможливою через відсутність коштів в інших джерелах чи відмови банків у наданні кредитів.

7. Введення нової моделі захисту національної економіки, яка була досить суперечливою. З одного боку, не було обмежень щодо іноземного інвестування та діяльності ТНК, у тому числі на приватизацію державного майна (за винятком аерокосмічної промисловості, авіаційного та морського транспорту, телебачення та радіомовлення), з другого -- відповідно до закону про промисловість перехід під іноземний контроль великих підприємств обробної промисловості міг бути заборонений урядом. При цьому критерії, механізми та інструменти такої дії не визначалися.

8. Ліквідація валютного контролю, який ще донедавна стримував рух капіталу між країнами. У 1981 р. було скасовано систему коефіцієнтів резервних активів банків, а вже у 1986 р. було реорганізовано одну з найбільших у світі Лондонську фондову біржу, внаслідок чого до участі в торгах були допущені банки та іноземні установи, а членам біржі було дозволено суміщати функції брокера і джоббера. У цей же період суттєво розширилися функції банків, які відтепер отримали доступ до страхування, а також до галузей виробництва, які ще донедавна були «нетиповими» для банківської діяльності.

9. Зниження базової ставки прибуткового податку з 33 % у 1979 р. до 28 % у середині 1980-х. У 1995 р. він ще знизився й сягнув рівня 25 %.

Повномасштабна реалізація неоліберальної англо-саксонської (англо-американської) моделі продовжувалася і в 90-ті рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст., коли до влади в країні прийшли лейбористи. У сучасній економічній літературі дещо пом'якшений неоліберальний варіант розвитку британської економіки нерідко називають «моделлю акціонерного капіталізму» (Shareholder capitalism), яка відрізняється від європейського «капіталізму співучасті» (Stakeholder capitalism). Головними відмінностями першої з них є:

високий рівень злиття та поглинання провідних фірм;

висока капіталізація цінних паперів;

низький щодо інших країн ЄС рівень перерозподілу ВВП через бюджет;

вищий рівень конкуренції та відсутність законодавчих актів, які б обмежували її;

зняття частини соціальних обмежень, які були запроваджені за часів прем'єрства Маргарет Тетчер, швидкий розвиток «соціальних інвестицій», що мають на меті значні вкладання коштів у людину (освіта, культура, наука, охорона здоров'я) У червні 1997 р. Великобританія приєдналася до Соціальної хартії ЄС, яка є основним документом співтовариств щодо регулювання найважливіших соціальних пропорцій..

У наш час британська модель розвитку в межах Європейського Союзу також зазнає численних змін, які нерідко називають європеїзацією її економіки. Головним питанням при цьому є входження чи невходження до Європейського монетарного союзу (ЄМС), яке передбачає не тільки відповідність (чи невідповідність) Маастрихтським критеріям, а й відмову (чи обмеження) від традиційних засобів впливу на національному рівні від політики «дорогих» чи «дешевих» грошей. Великі британський та європейський капітали та уряд Т. Блера вбачають у цьому вигоди, які вони матимуть від зниження трансакцій національної грошової одиниці та євро, а відтак і більшу доступність товарів і послуг на європейських ринках. Супротивники стверджують, що нова колективна валюта -- євро є ризиковою грошовою одиницею через те, що пов'язана з економічними системами, які мають досить різний рівень розвитку, а тому спроба емісії з боку їх урядів (тобто навмисне порушення монетарних угод) з метою подолання дефіциту бюджету є загрозою для цілісності ЄМС. Якщо перехід до євро буде зроблено у недалекому майбутньому, то процес конвергенції (зближення) буде розтягнений на декілька років, тому що вимагає не тільки відповідності «європейському валютному стандарту», а й подальшу модернізацію британської економіки.

5.5.3 Галузева структура господарства

Структура господарства сучасної Великої Британії є в цілому типовою для постіндустріальних країн, в якій на сферу послуг припадає близько 73 % ВВП і лише 25,3 % на промисловість та 1,7 % на сільське господарство (1998). Подібною до цього є структура зайнятості. Рівень безробіття відносно середнього по ЄС є останнім часом досить низьким і становить 6--7 %. Разом з тим, у країні існують великі регіональні диференціації, які не можуть не турбувати не тільки британський уряд, а й відповідні структури Євросоюзу. Традиційним порівнянням при цьому є контраст між Великим Лондоном та островами Скілі, у першому з них виробляться близько 250 % від середнього рівня ВВП по ЄС, а в останньому лише 60--70 %. Такі диспропорції простежуються також у Центральній Англії, на півночі країни та в деяких інших місцях, що дозволило Єврокомісії ідентифікувати їх як депресивні території, які отримуватимуть підтримку не тільки з боку уряду, а й з боку численних наднаціональних фондів ЄС.

Промисловість. Ринкова капіталізація найбільших британських компаній станом на 9 березня 2003 р. була така: ВР -- 141,6 млрд дол., Vodafone -- 118 млрд дол., Glako Smith Kline -- 101 млрд дол. Вони ж очолювали шістку провідних за торговим оборотом британських корпорацій (табл. 5.4).

Таблиця 5.4 Найбільші корпорації Великобританії (млн євро), 2001 р.

Джерело: Журн. европ. экономики. -- 2003. -- № 2(3). -- С. 419--428.

Аналізуючи структуру національної промисловості, британські економісти нерідко використовують не стільки співвідношення у виробництві ВВП окремих галузей скільки аналіз обробної індустрії за обсягами продажів Див.: The Statesman's yearbook 2004 / Ed. By Barry Turner. -- N.Y. Palgrave Macmillan, 2003. -- P. 1648--1652.. Відповідно до цієї методики склад провідних секторів може змінюватися з року в рік залежно від кон'юнктури ринку на окремі товари.

Як і скрізь в Європейському Союзі, в Британії існує чотири «сензетивні» галузі, які всіляко оберігаються урядом і є високопротекціоністськими відповідно до національного законодавства, передусім це металургійна промисловість, яка у багатьох випадках має містоутворююче значення у місцях її зосередження, текстильна, розвиток якої пов'язувалася з початком капіталізму, а також вилов риби (він включає також первинну переробку морепродуктів, а тому ці «поверхи» (тобто наступні технологічні процеси) можуть бути віднесені до харчової промисловості), а також сільське господарство.

Упродовж останньої чверті ХХ ст. -- початку ХХІ ст. невпинно зростала питома вага машинобудування, хоча в ньому відбувалися значні структурні зрушення. Так, у підгалузі «Інженерні вироби, машини та інструменти» у першу чергу виділялося виробництво та продаж автомобілів, які попри все мали тенденцію до зниження (у 1999 р. їх було продано на суму 1787 млн фунтів стерлінгів, а вже у 2001 р. лише на 1492 млн фунтів стерлінгів). Проте найбільш значущим для британської економіки є виробництво і продаж двигунів (на суму майже 20 млрд фунтів стерлінгів у 2000 р.), літаків та космічного обладнання (12,8 млрд фунтів стерлінгів), деталей моторів та запасних частин для них (8,3 млрд фунтів стерлінгів).

Електротехнічна промисловість (Electrical Goods), чи виробництво електричних товарів, не розглядається в країновій статистиці як складова машинобудування, а як окрема галузь обробної індустрії, підгалузями-лідерами в якій є виробництво комп'ютерів (11,7 млрд ф.ст.), телефонів та телеграфного обладнання (5,5 млрд ф.ст.), радіотоварів та електроніки (4,9 млрд ф.ст.). Як видно з табл. 5.4, британське машинобудування хоча й має багато в чому інноваційний характер, однак не є безперечним лідером в європейській економіці, чого не можна сказати про хімічну та нафтопереробну промисловість. Визнаним лідером національної економіки, який посідає п'яте місце у світі (2001 р.) за торговим оборотом, є компанія «British Petroleum» -- майже 200 млрд євро. Кількість зайнятих у ній перевищує 110 тис. осіб. Наступна за нею «авангардна трійка» представлена виробництвом первинних пластмас та пластику (обсяг продажів у 2000 р. становив 17,4 млрд ф.ст.), фармацевтичних товарів (8,8 млрд), органічної хімії (5,4 млрд).

Виробництво чорних і кольорових металів за останні роки у цілому знижувалося, а обсяг продажу основної продукції становив у 2000 р. лише 4,8 млрд ф.ст.

Досить сильними є позиції країни і в харчовій промисловості, яка має високодиверсифіковану структуру виробництва. При цьому слід передусім виділити діяльність британсько-голландського консорціуму Unilever, торговий оборот якого дорівнював у 2001 р. 51,514 млрд євро, а кількість зайнятих становила 265 тис. найманих працівників.

Сільське господарство. Аграрна галузь у Великобританії є типовою для всього Європейського Союзу, з досить низькою питомою вагою в структурі ВВП та в цілому з високим рівнем фінансової допомоги з боку Європейського Союзу відповідно до «Спільної аграрної політики» та дією програми «set-aside», спрямованої на контроль за обсягами продукції, що випускається. Кількість зайнятих у цьому секторі (2001 р.) становила 184 тис. осіб, проте додатковим людським ресурсом виступали 63,2 тис. сезонних та тимчасових працівників, які залучалися фермерами для збирання врожаю влітку та восени. Для порівняння, у 1990 р. кількість зайнятих у аграрному виробництві становила 273,8 тис. осіб, що досить красномовно говорить про зростання технологічності сільського господарства та збільшення концентрації аграрного капіталу, а відтак і скорочення потреби у додаткових трудових ресурсах.

Кінець 1990-х рр. не був вельми вдалим для аграрного сектору країни. Якщо вирощування пшениці впродовж 1996--2000 рр. залишалося практично без змін (на рівні 15--16 млн т), то посівні площі, зайняті під цукровий буряк, картоплю та деякі інші культури, суттєво скоротилися. Аналогічні зміни сталися також у тваринництві. Так, поголів'я сільськогосподарських тварин у період, що розглядається, зменшилося: свиней в 1,4 раза, овець в 1,2 раза, великої рогатої худоби в 1,1 раза. Частково це пояснювалося епізоотією так званого «коров'ячого сказу» наприкінці 90-х рр. ХХ ст., проте справжні причини криються у зміні кон'юнктури (боротьба з холестерином) та реалізацією відповідної аграрної політики ЄС.

У цілому рівень доходів у сільському господарстві впродовж 1995--2000 рр. упав з 5,3 до 1,5 млрд ф.ст., а структурні зміни в аграрному секторі призвели до того, що питома вага продуктів харчування в експорті зменшилася з 4,5 % у 1991 р. до 2,9 % у 2001 р., в імпорті -- з 8,6 % до 6,4 %.

Сфера послуг. Ця галузь є досить великою і різноплановою у країні як за кількістю зайнятих (68,9 %), так і за виробленою часткою ВВП -- 73 % (1998 р.). Ураховуючи острівне положення країни, досить важливою підгалуззю національної економіки є транспорт, представлений усіма видами. Після введення в експлуатацію Трансламаншського тунелю (49,4 км) країна отримала прямий вихід до континентальних транспортних сполучень, що суттєво скоротило транспортні витрати експортерів та імпортерів.

Британія посідає одне з перших місць в Європі за розвитком морського транспорту. Однією з найбільших авіакомпаній у світі є British Airways, яка за протяжністю авіаліній є абсолютним європейським лідером. Проте за торговим оборотом (13 411 млн євро у 2001 р.) поступається німецькій Lufthansa. Разом з тим, загальна світова тенденція на посилення конкуренції між основними авіаперевізниками підштовхує British Airways на конгломерацію з іншими партнерами всередині країни, з якими має франчайзінгові угоди (ВМА, BRA, Maersk Air тощо) та за її межами (створення наднаціонального об'єднання з деякими американськими, європейськими, азіатськими підприємствами, що привело до виникнення нового транснаціонального консорціуму One World).

Досить сильними є позиції країни в галузі телекомунікацій. На відміну від абсолютного лідерства у Німеччині Dеutsche Telecom та у Франції France Telecom, British Telecom посідає другу сходинку у своїй країні, пропустивши вперед Vodafone, обсяги торгового обороту яких становили у 2001 р. -- 33,1 млрд євро у першої та 36,7 млрд євро у другої, хоча суттєво випереджаючи її за кількістю працюючих та розмірами отриманого прибутку.

Досить помітними у сфері послуг є банківський сектор, концентрація та централізація капіталу в якому привела до формування потужних фінансових груп. Приміром British Banking Groups за даними на кінець 2002 р. мала загальний депозит у розмірі 1 318 734 млн ф.ст. На другому місці був банк HSBC (капіталізація 674 млрд ф.ст.). Третю сходинку посідає Royal Bank of Scotland. Питома вага британських банків у міжнародному кредитуванні на початку ХХІ ст. перевищувала 20 %, приблизно стільки ж становить сфера страхування.

Великобританія посідає помітне місце й у сфері туризму. Щорічно доходи від цього бізнесу перевищують 26 млрд ф.ст., це менше ніж доходи Франції та Іспанії, проте все одно країна є одним з європейських та світових лідерів зі щорічною кількістю іноземних туристів у 22,8 млн осіб (2001).

5.5.4 Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Як і більшість постіндустріальних країн Великобританія має негативне сальдо зовнішньої торгівлі, яке вже у ХХІ ст. зросло з 53 млрд дол. у 2000 р. до 67 у 2001 р. Загальний обсяг експорту тоді ж становив 273,5 млрд дол., що дозволяло країні чітко утримувати за його обсягами п'яте місце у світі і водночас бути четвертим у світі імпортером товарів. Основними статтями британського експорту є промислові товари (у тому числі машини, обладнання), хімічні продукти, продовольчі товари, напої, тютюн. Останнім часом суттєво зросла роль високотехнологічних товарів у структурі зовнішньої торгівлі, що зумовило значні зміни в її географії. Якщо до Другої світової війни значна частина експортно-імпортних операцій припадала на існуючі чи колишні колонії, то вже після її завершення зовнішньоекономічні пріоритети змінилися: країна максимально розширила торгівлю з найрозвинутішими державами і насамперед з Євросоюзом, на який у 2001 р. припадало 54,6 % обсягів зовнішньої торгівлі проти 25,2 % у 1956 р. Частка ж США за той самий період зменшилася з 13,5 % до 9,1 %, проте питома вага решти країн світу також скоротилася з 65,7 % до 31,9 %.

Основним статтями імпорту країни є промислове обладнання, технології, паливо, продукти харчування.

У торгівлі з деякими державами, перш за все з Японією, Великобританія має явну асиметрію. Так, імпорт у 2001 р. становив 12,7 млрд дол., а експорт лише 8,4 млрд дол.

Розвиток інноваційно-інвестиційних комплексів «нової економіки» у 1990-ті рр. призвів до швидкого збільшення питомої ваги експорту високих технологій, яка в загальній структурі експорту промислових товарів становила у 2000 р. близько 32 % (у Німеччини лише 18 %, Італії -- 9 %, Франції -- 24 %, США -- 34 %).

Країна є потужним світовим інвестором у селективні для неї галузі -- обробну промисловість, нафторозвідку та нафтопереробку, страхову та банківську справу тощо. Значна частина цих інвестицій припадає на країни ЄС, у тому числі на Німеччину (особливо це проявилося у східній зоні після об'єднання ФРН на НДР на початку 1990-х рр.) та Францію. А ось у самій Великобританії досить високою є частка ПІІ США. Країна є одним із донорів економічної допомоги, що спрямована на підтримку розвитку в інших країнах (у 1997 р. з цією метою було виділено 3,4 млрд дол.).

5.6 Економіка Італії

5.6.1 Італія в системі міжнародних економічних відносин

За рівнем економічного розвитку Італія посідає шосте місце у світі і належить до країн Великої сімки, питома вага яких є визначальною у світовій економіці. За кількістю населення у 58,9 млн жителів та за сумарним ВВП -- 1365 млрд євро (оцінка на початок 2004 р.) вона поступається в ЄС лише ФРН, Франції та Великобританії, проте за його відносним показником на душу населення відстає від середнього по Євросоюзу (ЄС - 15 = 100 %) індикатора -- 91,3 %, поступаючись десяти іншим країнам.

Італія має невисокий (порівняно з іншими державами ЄС) індекс конкурентоспроможності національної економіки, посідаючи за ним 41-е місце у світі та 44-е -- за технологічним індексом (2002 р.). За індексом технологічних досягнень країна не потрапляє до числа глобальних лідерів і у 2000 р. її відносили разом з Іспанією, Чехією, Угорщиною і Словенією до потенційних лідерів глобального інноваційного простору.

Цій державі притаманні досить помірні позиції серед країн-лідерів і в соціально-економічній сфері -- за індексом розвитку людського потенціалу вона посідає лише 21-е місце (2001 р.).

Разом з тим, було б несправедливим недооцінити економічну роль Італії у Південній Європі та ЄС. Нерідко саме від її позиції залежить прийняття важливих європейських документів щодо подальшого розвитку Європейського Союзу, у тому числі його розширенні. Так, Центр стратегічних досліджень у Мілані ще у 1995 р. спрогнозував «вибухоподібне» розширення ЄС 2004 р., а також передбачив створення спільного європейського економічного простору впродовж наступних десяти років, досить чітко обґрунтувавши при цьому переваги і недоліки збільшення Євросоюзу взагалі та своєї держави зокрема.

Сучасна Італія має цілу низку специфічних соціально-економічних проблем, серед яких на перше місце виступає депресивність півдня країни та непомірно високий рівень там безробіття, значне соціальне розшарування населення та його прогресуюче старіння. Слабка ресурсна забезпеченість основного виробництва також виступає є чинником, який стримує розвиток економіки.

5.6.2 Особливості італійської моделі розвитку

У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих у Європі макроекономічні показники, а рівень безробіття в ній, особливо на півдні, сягав 30--40 %, що було рекордним серед розвинутих держав світу та перевищувало показник у 25 % у США під час Великої Депресії 1930-х рр. який вважався критичним у ринковій економіці. Застосування інструментів та механізмів кейнсіанської моделі розвитку впродовж перших повоєнних років дало значний макроекономічний ефект -- швидко зростало національне виробництво, а за його середньорічними темпами країна твердо посіла друге місце в Європі та четверте в західному світі (після Японії та Південної Кореї); до Італії надійшли значні європейські та американські інвестиції. Разом з тим, суттєвою проблемою періоду відбудови був досить високий рівень безробіття та інфляції, що знову ж таки повністю відповідало кейнсіанській моделі розвитку, хоча й знецінювало результати праці італійців та спонукало їх до міграції до більш «вдалих» у цьому відношенні країн Західної Європи. Особливістю цього періоду можна вважати також швидке нарощування державного контролю, національного регулювання і, що дуже важливо, питомої ваги державного сектору економіки в структурі ВВП. Вже на початку 1960-х рр. в Італії існувало чотири державні господарські структури, які мали складну систему підпорядкування:

державні підприємства з бюджетами, що є частиною державного бюджету;

організації з самостійними бюджетами, що діяли у сфері послуг, у тому числі у банківській та страховій галузях;

муніципальні підприємства, у тому числі банківські установи, що були підпорядковані місцевим органам влади;

підприємства з державною участю на паях, які регулювалися холдингами.

Така система державного підприємництва була досить ефективною в післявоєнний період та забезпечила країні швидкий розвиток. Реалізовані у 1950-ті рр. заходи щодо модернізації економіки та високі темпи нарощування основних макроекономічних показників вивели країну в число лідерів західного світу і вже на початку 1970-х рр. частка Італії у виробництві становила 3,5 %, а в експорті 4,2 % всього капіталістичного світу. Щоправда, деяке уповільнення темпів економічного зростання мало місце у 1960-ті рр., проте це суттєво не вплинуло на зайняті перед цим провідні позиції у світовій економіці.

Упродовж 1970--1971-х рр. в Італії розпочалася досить серйозна криза, що тривала понад двадцять місяців, внаслідок цього в країні відбулося значне скорочення виробництва, дефіцитними виявилися торговий та платіжний баланси, збільшилася інфляція, зросло безробіття і, як наслідок, знизилася купівельна спроможність населення. Заходи уряду середини 1970-х рр. дозволили певною мірою виправити становище, проте простежити чітку тенденцію до зростання, а тим більше відновити темпи 1950--60-х рр., вже не уявлялося можливим. Цей період, як правило, характеризується не тільки коливаннями основних результатів виробництва, а й нагальною необхідністю відходу від кейнсіанської моделі розвитку, чи принаймні її суттєвим оновленням.

Слід також зазначити, що період 1970-х рр. характеризувався загостренням суперечностей в ЄС і виникненням так званих «продуктових війн» між основними товаровиробниками продуктів харчування. Італія, що мала на той час відносно велику частку аграрного сектору в структурі ВВП, суттєво страждала від помилок та прорахунків тодішньої сільськогосподарської політики Спільного ринку, що викликало стихійні бунти фермерів.

Створені у ті часи державні холдинги -- ІРІ, ЕNІ (нафтогазова промисловість) та ЕFІМ (машинобудування) -- були в цілому досить великими зі значною концентрацією ресурсів, але на початку 1970-х рр. виявилися малоефективними структурами, тому що базувалися на залученні бюджетних асигнувань та дотацій у вигляді трансфертів та пільг, що надавалися капіталомістким галузям, малим та середнім підприємствам, депресивним регіонам Півдня тощо; їх загальна сума інколи перевищувала 6 % виробленої доданої вартості. Збитки окремих підприємств компенсувалися за рахунок перерозподілу прибутку всередині холдингу. Досить важливим для функціонування цих «пірамід» було те, що держава контролювала їх діяльність через участь своїх представників в адміністративних радах фінансових та оперативних підрозділів.

Початок 1990-х рр. виявився найсприятливішим для економіки країни, коли вона не тільки досягла середнього рівня ВВП на душу населення по ЄС, й перевищила його. Так, у 1991 р. цей індикатор становив уже 105,4 %. Проте далі розпочався етап зниження темпів економічного зростання, які виявилися меншими за середні по Євросоюзу (рис. 5.2).

Рис. 5.2. ВВП Італії на душу населення за валютним курсом (ЄС - 15 = 100 %)

Примітка: Включаються п'ятнадцять країн, у тому числі ті, які не були членами Євросоюзу впродовж періоду 1960--2000 рр.

Побудовано за: Journal of European Economy. -- 2003. -- № 2 (4). -- P. 500--501.

Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії у кілька етапів і мав певну країнову специфіку, яка виявлялася у тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через запровадження основних монетаристських концепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолютизація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економіки. Проте процес відставання від країн-лідерів, неефективність державного сектору економіки привели до необхідності зміни методів та форм урядового втручання. Умовно це виглядало таким чином.

І етап (1970-ті рр.) -- спроби переглянути промислову політику країни, що були зумовлені погіршенням економічної ситуації в країні, енергетичною кризою та іншими проблеми, про які йшлося вище, не мали системного характеру, а лише орієнтувалися на галузеву трансформацію.

ІІ етап (1980-ті рр.) характеризувався кризою державного регулювання, необхідністю зменшення його ролі, а також обмеження повноважень уряду щодо регулювання приватного підприємництва. У цей час відбувається загострення протистояння між профспілками та підприємцями, яке привело до того, що на вимогу останніх було скасовано рухливу шкалу підвищення заробітної плати залежно від темпів інфляції. Це дало змогу зменшити показники знецінення національної грошової одиниці, проте радикально не вирішило всі економічні проблеми. Мало місце також швидке нарощування зовнішнього боргу країни У 1995 р. він досяг 125 % ВВП, що відповідало рівню багатьох африканських держав. Подальше його нарощування могло викликати руйнацію національної економіки через фактичний дефолт. Слід зазначити, що й зараз Італія має борг, який перевищує 50 млрд дол., проте це не суперечить маастрихським критеріям і є зіставним з її ВВП., відплив з країни інвестицій, очікування неефективними секторами національної економіки подальших трансфертів від уряду, зростання інфляційного розриву між Італією та іншими членами тодішнього Європейського Союзу.

ІІІ етап (розпочався у 1992 р.) був ознаменований приходом до влади команди Сильвіо Берлусконі з його фактично хрестоматійними для неоліберальної моделі заходами макроекономічного регулювання, які передбачали проведення суворої бюджетної та монетарної політику уряду. Цим досить жорстким діям передувала фінансова криза в країні, яка проявила себе у тому, що вже у вересні 1992 р. відбулася чергова девальвація італійської ліри і випадіння її з ЄBC (Єдиної валютної системи, куди країна увійшла у 1979 р.). Основними заходами оздоровлення економіки були:

швидка приватизація державних підприємств, перш за все тих, що були збитковими та отримували трансфертні платежі з боку уряду;

стимулювання залучення інвестицій шляхом скорочення рівня оподаткування та введення податкових пільг;

обмеження зростання заробітної плати через відміну індексації та встановлення залежності зарплати від продуктивності праці, що врешті-решт привело до скорочення рівня інфляції;

зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу (частково на це пішли кошти, які були отримані від приватизації) через суворий контроль прибутків та видатків;

створення нових робочих місць та заохочення підприємців, які відкривають нові вакансії;

обмеження соціальних гарантій, у тому числі збільшення пенсійного віку Частково цей непопулярний захід був зумовлений швидкими темпами старіння нації, тобто флоридизацією., скорочення переліку безплатних медичних послуг що надаються.

Якщо до початку здійснення системних реформ майже 50 % ВВП перерозподілялося через державний бюджет, то вже наприкінці 1990-х ця цифра зменшилася до 35--40 %. Вдалося стабілізувати ліру, зменшити інфляцію, знизити торговий та платіжний дефіцити, певною мірою приборкати розростання тіньового сектора, обсяги якого становили на початку періоду, що розглядається, близько 25 % ВВП.

Негативними наслідками реформ було різке розшарування населення країни та його маргіналізація. Якщо у 1980 р. в країні налічувалося близько 2 млн осіб, що жили за межею бідності, то вже у 1995-му їх кількість зросла до 7 млн осіб. Суттєво зросла також географічна різниця в отриманні доходів між південною та північною частинами держави.

Входження Італії до Європейського валютного союзу та введення безготівкового (1999 р.) та готівкового євро (2002 р.) також відповідало цілям італійського уряду, зорієнтованого на фінансову стабільність у своїй країні, і вимагало дотримання цілого пакета монетарних вимог, який передбачав жорсткий контроль за рівнем інфляції, державним боргом, платіжним дефіцитом, тобто обмежував (а в деяких випадках блокував) класичні підходи долання бюджетного дефіциту. Таким чином, у цій середземноморській державі процес конвергенції з іншими членами ЄС набув незворотного характеру.

Італійська модель розвитку повинна розглядатися насамперед через призму в цілому унікальної корпоративної структури, головною рисою якої є висока концентрація власності переважно у руках «сімейних кланів», на які припадає близько 60 % вартості цінних паперів. Складовою корпоративних структур є фінансово-промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдинг. Він пов'язаний з вертикальними ланцюжками управління незалежними фірмами, над якими здійснюється контроль за принципом піраміди, котрій притаманні кілька рівнів. Диверсифікація діяльності структурних елементів холдингу відбувається через міжгрупове володіння акціями, що в цілому нагадує японську модель. Посилює корпоративну структуру італійської економіки ще й те, що вона має розвинену систему договірних відносин між окремими компаніями та наявність неформальних угод між ними, які, на думку ряду дослідників Западно-европейские страны: особенности социально-экономических моделей / Отв. ред. В. П. Гутник. -- М.: Наука, 2002. -- С. 165--166., охоплюють 76 % великих і середніх фірм та 73 % загальної кількості працюючих. Понад 40 % таких угод включають спеціальний пункт про пряму заборону передачі основних прав власності.

Нерідко навколо одного з підприємств формується мережеве оточення, яке будується на основах спеціалізації та кооперування дрібних фірм, що веде до формування гнучких коопераційних зв'язків. Така система стосунків була причиною успіху багатьох італійських фірм у 1980 -- на початку 90-х рр.

В умовах посилення глобалізації світового господарства наприкінці 1990-х рр. у корпоративну структуру Італії все більше залучалися представники «нової економіки», що відбивалося на рівні капіталізації найбільшої в країні Міланської фондової біржі, сукупний показник якої зріс з 25 % ВВП Італії на початку 1990-х рр. до 69 % у 2000 р. Проте більша частина акцій та інших цінних паперів все одно належить індивідуальним власникам, а провідні корпорації включаються в процес акціонування дуже повільно.

Попри всі проведені заходи щодо приватизації державної власності питома вага цього сектору національної економіки в Італії продовжує залишатися значною і також розглядається як важливе доповнення до цілісності корпоративної структури. На початку ХХІ ст. її частка становила 19,4 % додаткової вартості, 23,6 % інвестицій та 15 % зайнятих (без аграрного сектору). За розрахунками російських дослідників італійської моделі, питома вага держсектору Італії перевищує аналогічний показник у Франції, проте поступається Португалії та Греції, що в цілому досить адекватно відображає її позиції в європейській економіці.

Класичним прикладом сформульованого свого часу К. Марксом закону нерівномірності розвитку капіталізму завжди вважалася регіональна модель Італії, яка ще у XVIII--XIX ст. чітко дистанціювала за рівнем соціально-економічного розвитку південь та північ країни. Центральна ж частина являла собою точкові центри економічного зростання в Римі та Неаполі при, в цілому, «південному» характері хронічної депресивності і стала відомою пізніше під назвою «третя Італія». У другій половині ХХ ст. подолати таку диспропорційність між двома частинами країни повністю не вдалося. Залишається високою різниця у рівнях безробіття (від 5 % для півночі до 30 % на півдні), рівень доходів працюючих відрізняється у 2,5--3 рази, а по лінії велике місто на півночі -- сільський район півдня у 4--5 разів. Прийняті в ЄС рівні депресивності щодо відсотка ВВП на душу населення до середнього показника в ЄС засвідчили, що найнижчий його індикатор був притаманний у 1998 р. Калабрії (60,7 %, у 1988 р. -- був 56,5), Кампанії (64 %) та Пуглії (65,1 %). Рівень безробіття у першому з цих регіонів, за даними Євростата, у квітні 1999 р. дорівнював 28,7 % working for the regions. -- Luxembourg: EC. -- 2001. -- P. 30--31. (найнижчий показник в ЄС -- 15), при тому що його мінімальний рівень припадав на регіон Трентіно-Алто Адіже -- 3,9 %. Великий потік мігрантів, передусім молоді, завжди був проблемою для країни, проте різна ментальність «двох» Італій нерідко призводила до того, що дехто з вихідців з південної частини країни, що мігрував на північ та не зміг там адаптуватися, вимушений був повернутися додому.

Політика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі, децентралізація управління вели до швидких змін в італійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету, що спонукало уряд до проведення реформи національного та місцевого управління. Основними її чинниками були:

перехід наприкінці 1990-х рр. до європейської моделі вимірювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання;

реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передбачав співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів;

вплив європейського процесу децентралізації;

формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з Соціальної хартії, для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсів;

поширення ідей «асистенціалізму» на півдні Італії, які декларують необхідність постійного забезпечення бідних регіонів багатими через трансфертні платежі, дотації та субсидії.

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. швидкими темпами у різних провінціях Італії зростали нові інноваційно-інвестиційні моделі підприємництва. Відомий західний дослідник М. Бест досить чітко їх класифікує, виділяючи при цьому в «Третій Італії» Мається на увазі мале і середнє підприємництво Центральної та Східної Італії. центри колективних послуг, консорціуми, промислові парки, промислові райони, кластери Бест М. Новая конкуренция: Институты промышленного развития. -- М.: ТЕИС, 2002. -- 279--263.. Передбачається, що стимулювання малого і середнього бізнесу в інноваційні сфері по всій країні сприятиме вирівнюванню макроекономічних показників двох мегарегіонів країни. Основними засадами такої політики регіональної конвергенції стали закладені у прийнятому на Берлінському самміті Європейської Ради «Порядку денному -- 2000» механізми та інструменти вирівнювання.

5.6.3 Галузева структура господарства Італії

Системні реформи, які проводили різні уряди Італії у 1990-ті рр., суттєво вплинули на структуру економіки країни, що привело до зменшення рівня безробіття в країні, збільшення часток зайнятих у сфері послуг та промисловості. Сучасний склад та співвідношення окремих галузей італійської економіки наведено у табл. 5.5. Упродовж п'яти років (1996--2000) питома вага сфери послуг у структурі ВВП зросла з 65,8 % до 68,8 %, при цьому зменшилася частка промисловості з 31,6 % до 28,4 % та зросла частка сільського господарства з 2,2 % до 2,8 % в умовах скорочення кількості зайнятих в останньому з 7 % до 5,3 %, що красномовно говорить про піднесення його товарності. На організаційному рівні швидкий розвиток був притаманний малому і середньому бізнесу. Так, тільки у 1998 р. по всій країні було створено близько 12 тис. нових підприємств, при цьому більша їх частина була організована італійською молоддю. Змінилася і система легального і нелегального працевлаштування, за якою зменшилася питома вага зайнятих у «тіньовому бізнесі» та в «сірій економіці», тобто тих сферах, де існує напівлегальна зайнятість, а податки сплачуються не в повному обсязі. У зв'язку зі складною демографічною структурою на початку 2000 р. уряд країни легалізував значну частину іноземної робочої сили, яка мігрувала сюди з країн Східної Європи та Північної Африки. Суттєво зросла неформальна трудова діяльність, яка зараз охоплює близько 20 % працездатного населення країни. Офіційно за сумісництвом на початок ХХІ ст. в Італії працювало близько 1 млн осіб, за розрахунками італійських фахівців неповною зайнятістю було охоплено близько 7 млн жителів країни та іноземців. Лідерами щодо ринкової капіталізації в Італії станом на початок 2002 р. виступали Telecom Italia -- 65 млрд євро, ENI (Ente Nazionale Idrocarburi) -- 60 млрд євро, а також Telecom Italia Mobile, TIМ Spa -- 44 млрд євро.

Таблиця 5.5 Структура економіки Італії

Джерело: The Statesman's Yearbook. 2004 / Ed. Barry Turner. -- NY: Palgrave Macmillan, 2003. -- P. 946--951.

Промисловість країни представлена передусім обробною, що сформувалася фактично в умовах відсутності сировинної бази, а відтак орієнтується на працемісткі галузі виробництва. Італійські фірми за своїми розмірами та торговим оборотом не можуть претендувати на світове лідерство, хоча мають сильні позиції в ЄС. Так, вдома автомобільна корпорація Fiat посідає лише 38-е місце у світі за торговим оборотом (2001 р.), проте у європейському машинобудуванні вона є третьою, пропускаючи перед собою лише Daimler-Chrysler та Volkswagen. До числа європейських лідерів відносять також корпорації Eni, Telecom Italia, Enel та енергетичну компанію Montedicon (табл. 5.6).

Таблиця 5.6 Провідні італійські корпорації

Джерело: Journal of European Economy. -- 2003. -- № 2 (4). -- P. 427.

Італійське машинобудування має різні напрями виробництва, проте найбільш диверсифікованими на початку ХХІ ст. виявився випуск автомобілів (хоча ця галузь зараз переживає суттєву кризу), обладнання для дорожнього будівництва, залізничний рухомий склад (друге місце у світі), сільськогосподарське машинобудування, виробництво текстильного обладнання тощо.

Галуззю міжнародної спеціалізації країни є випуск електроніки та електротехніки, з якої майже 40 % іде на експорт.

Чорна металургія Італії, яка повністю працює на імпортній сировині та посідає шосте місце у світі за прокатом чорних металів (40 % виробництва в Європейському Союзі), поступово втрачає свої позиції. Так, у 2000 р. питома вага імпорту в структурі зовнішньої торгівлі перевищувала аналогічну частку експорту.

Традиційними галузями для Італії є хімічна промисловість (передусім фармацевтика), легка (текстиль, модельне взуття, готовий одяг), а також виробництво будівельних матеріалів.

Формування нових інноваційно-інвестиційних моделей -- кластерів привело до швидкого прогресу окремих галузей італійської промисловості. Прикладом може бути керамічна промисловість, яка впродовж останніх двадцяти років не тільки повністю задовольнила внутрішній попит, а й вийшла на авангардні позиції у світі (близько 30 % світового виробництва та 60 % світового експорту облицювальної плитки). Відомі світові експерти щодо оцінки конкурентоспроможності виробництва М. Портер та М. Бест вважають, що це є прикладом швидкого прогресу кластерної моделі розвитку малого і середнього бізнесу, яке стало можливим лише за умов не тільки ефективного поєднання підприємств, інвестицій та науки на локальній території, а й за рахунок констеляції, тобто поглиблення кооперації невеликої кількості підприємств (до 10), кожне з яких спеціалізується на проміжних чи кінцевих стадіях виробництва і в основу яких покладено формальні (контракти) та неформальні відносини.

Сільське господарство представлене вирощуванням фруктів (передусім цитрусових), овочів, винограду, картоплі, зернових культур, маслин, а також розведенням великої рогатої худоби. Як і на початку ХХ ст. рівень концентрації аграрного капіталу, а відтак і механізації та інтенсифікації основного виробництва є досить різним на півдні і півночі країни. До 1998 р. країна вважалася світовим лідером з виробництва вин, проте вже в 1999 р. поступилася Франції. В цілому виробництво цього традиційного для країни продукту суттєво зменшувалося останнім часом з більш ніж 110 л на одного жителя у 1966 р. до 56,6 л у 1999 р. Італійські фермери та товаровиробники харчових продуктів (питома вага їх виробництва в структурі валової додаткової вартості країни становив у 1999 р. 12 %) завжди боляче реагували на зміни в пріоритетах Європейського Союзу, передусім в САП (Спільній аграрній політиці). Якщо до 2006 р. напрями розвитку цього сектору були чітко визначені у «Порядку денному -- 2000», то вже в наступний період країні прийдеться рішуче відстоювати свої національні інтереси щодо недопущення скорочення аграрних квот і субсидій.

Сфера послуг, як зазначалося вище, є основною в Італії. Найбільш значущими при цьому є три галузі -- туризм, транспорт та банківська діяльність.

У 1999 р. країну відвідали 36 млн іноземних туристів, які принесли в економіку країни 28,4 млрд дол. доходу, а враховуючи обсяги внутрішнього туризму цей показник перевищує 45 млн. У цьому плані Італія є унікальною країною, в якій сконцентровані природно-кліматичні та історико-культурні рекреаційні ресурси, інтерес до яких у всьому світі є домінуючим. Цікаво, що тільки за два роки (1999--2000) кількість осіб, що побувала у музеях, зросла на 3 млн, досягнувши у 2000 р. 30 млн відвідувачів.

Італія є батьківщиною банків і цей сектор був розвинутий у країні завжди досить добре. Проте загальносвітові тенденції концентрації та централізації капіталу не обминули її. Якщо у 1990 р. їх налічувалося в країні 1176, то вже у 2000-му залишилося лише 862. Особливістю банківської системи цієї держави є наявність кооперативних банків. Так, серед 921 банків, які існували у 1998 р. -- 562 були саме такими. На початку 2001 р. на перше місце в країні вийшов Banka Intesa, активи якого становили 643 000 млрд лір, далі йдуть Banka Coomeciale Italiana, San Paolo-IMI, UniCredito Italiаno.

В Італії розвинуті всі види транспорту, які виконують не тільки функції обслуговування внутрішніх потреб, а й виступають південними воротами Європейського Союзу. У першу чергу це стосується морських портів та трубопроводів, які йдуть від них до споживачів по всій країні.

5.6.4 Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

У структурі експортно-імпортних операцій Італія мало чим відрізнялася від інших країн Європейського Союзу, на які припадає 60,6 % імпорту і близько 57,2 % експорту країни (1999 р.). При цьому основними партнерами в ЄС були Німеччина (19,2 %), Франція (12,6 %), Великобританія (6,1 % всього обсягу зовнішньої торгівлі). Частка США при цьому становила лише 5 %. У світовому рейтингу зовнішньої торгівлі країна посідає шосте місце, а ось за експортом послуг -- п'яте. Упродовж п'яти років (1996--2000) обсяги експорту зросли в 1,3 раза, імпорту в 1,5 раза.

Особливості міжнародної спеціалізації країни досить чітко може проілюструвати структура зовнішньої торгівлі товарами (табл. 5.7), яка відрізняється від тієї, що існувала на початку 90-х рр. і стала результатом глибокого реформування національної економіки. Якщо порівняти частку імпорту та експорту у 2000 р., то можна дійти висновку, що в межах міжнародного поділу праці Італія мала пріоритети у ввезені хімічних товарів, електротоварів та інструментів, продуктів харчування, мінеральної сировини та транспортного обладнання. Проте у ряді галузей експорт переважав над імпортом, зокрема у торгівлі шкіряними виробами, машинами та обладнанням, текстилем, взуттям та одягом.

Таблиця. 5.7 Структура зовнішньої торгівлі товарами, 2000 р.

Джерело: The Statesman's Yearbook. 2004 / Ed. by B. Turner. -- NY: Palgrave Macmillan, 2003. -- P. 953.

Відмінною особливістю зовнішньої торгівлі Італії від багатьох інших постіндустріальних країн світу є наявність позитивного сальдо торгового балансу, хоча таким він став лише наприкінці 1990-х рр.

Разом з тим, країна, як зазначалося раніше, навіть зараз є досить великим зовнішнім боржником, проте водночас Італія виступає досить потужним європейським донором економічної допомоги -- близько 1,3 млрд дол. (1997 р.), яка в основному зорієнтована на країни Середземномор'я.

5.7 Скандинавська модель розвитку

5.7.1 Особливості розвитку економіки скандинавських країн

До скандинавських країн відносять, як правило, три країни відповідного півострова -- Норвегію, Швецію та Фінляндію, а також Данію, яка знаходиться поза його межами, але має тісні господарські зв'язки з названими країнами та подібну до них економічну модель, яку нерідко називають «скандинавською» з її відмінними рисами: високою питомою вагою державного сектора в структурі ВВП та перерозподілом його значної частини через бюджет (понад 50 %); найвищою у світі заробітною платою за годину роботи та одним з найбільших у світі рівнем оподаткування; великим соціальним пакетом, що включає допомогу у разі безробіття, тривалу відпустку матері у зв'язку з доглядом за дитиною, безкоштовне медичне обслуговування, безкоштовну освіту тощо. Разом з тим, такі «завоювання» країн Північної Європи стали можливими лише за умов наполегливої боротьби профспілок та соціал-демократичних урядів скандинавських держав за права їхнього населення, формування високого рівня культури праці та етики бізнесу, системних заходів щодо охорони навколишнього середовища і відповідного менталітету населення.

Разом з тим, країни цієї групи належать до макроекономічних (за відносними показниками) лідерів нашої планети (табл. 5.8), питома вага яких у світовій економіці перевищує 3 % світового ВВП, а населення становить менше 1 %, що змушує їх проводити досить обережну політику щодо розширення не тільки в межах національних економік, а й в Європі В Євросоюзі Фінляндія першою наполягала на віднесенні вільної міграції робочої сили з нових країн -- учасниць Євросоюзу на термін 5 і більше років. На правовому рівні її парламент ухвалив закон, згідно з яким тільки через 8 років громадяни з країн ЦСЄ, Мальти при прийомі на роботу матимуть ті ж самі права, що й старі члени ЄС.. Наприклад, Норвегія вийшла зі складу ЄС, залишившись членом Європейської Асоціації вільної торгівлі, а Данія і Швеція, перебуваючи в Євросоюзі, не бажають приєднуватися до монетарної системи і вводити євро, хоча їх валюти повністю відповідають системним критеріям ЕМС, і лише Фінляндія має в цьому плані «повноцінне членство», замінивши свою марку на європейські гроші у 2002 р.

Особливістю сучасного стану скандинавських країн у глобальній економіці є їх високий відносний показник ВВП, при цьому найбільшого рівня він досяг у Данії та Норвегії. Країни цієї групи є визнаними лідерами щодо такого інтегрованого показника, як індекс розвитку людського потенціалу, за яким Норвегія та Швеція традиційно утримують перші місця.

Таблиця 5.8 Основні індикатори розвитку Скандинавських країн

Джерело: Доклад о мировом развитии: 2003. -- М.: Весь мир, 2003.

Скандинавські держави відзначаються також досить високим рівнем технологічності їх господарства. Так, за індексом технологічних досягнень (1999 р.) перше місце у світі посідає Фінляндія, третьою йде Швеція, а питома вага експорту високих і середніх технологій становить у них відповідно 50,7 та 59,7 %, що також дозволяє відносити їх до глобальних технологічних лідерів.

У 2003 р. за мікроекономічним індексом конкурентоспроможності на перше місце вийшля Фінляндія, на третє -- Швеція, на четверте -- Данія і лише на двадцять друге -- Норвегія. Скандинавські країни виступають також лідерами у локалізації інноваційно-інвестиційних моделей національної економіки. Так, упродовж останніх двадцяти років ці держави створили кілька потужних глобальних центрів технологічного новаторства (табл. 5.9).

Таблиця 5.9 Глобальні центри технологічного новаторства в скандинавських країнах та їх світовий рейтинг

Серед 47 локалізованих інноваційних центрів швидкого економічного зростання, які за класифікацією ООН визначаються оцінками від 16 до 4 балів, п'ять знаходяться в цьому мегарегіоні, а центр «Стокгольм -- Кіста» є найпотужнішим в Європі.