Економіка зарубіжних країн

Крім цього, в США добре відомі й інші моделі швидкого економічного зростання, а саме кластери. На відміну від технопарків вони можуть спеціалізуватися не тільки (і навіть не стільки) на наукомісткому виробництві. Це можуть бути деревообробні, виноробні, рекреаційні та інші комплекси, які використовують новітні технології, мають на території кілька фірм, що конкурують одна з одною, та університетів, які забезпечують виробництво та лабораторії висококваліфікованими кадрами й сучасними технологічними розробками. Докладно розробив теорію кластерів як інноваційних моделей економічного зростання американський економіст Майкл Портер спираючись на роботи Маршалла, Сабели та ін. Саме досвід США став взірцем для імплементації спеціалізованих кластерів в інші регіони світу.

На галузевому рівні впровадження у перспективі, припустимо, біотехнологічного кластеру могло б визначити характер регіонального руху та синергетичний ефект розширення, який можна проілюструвати на прикладі американської схеми розвитку названого вище формування із застосуванням венчурного капіталу (рис. 3.1).



Рис. 3.1. Регіональна структура біотехнологічного венчурного капіталу

Умовні позначки: NY -- Нью-Йорк; B -- Бостон;

C -- інші регіони; BA -- район Затоки Сан-Франциско; SD -- Сан-Дієго

Джерело: Powell W., Koput K., Bowie J. and Smith-Doerr L. The spatial Clustering of Science and Capital: Accounting for Biotech Firm -- Venture Capital Relationships // Regional Studies. -- 2002. -- № 3. -- p. 291--305.

Трирічні цикли (у даному разі це регіонально-галузеві) досить ємко характеризують ті локальні зміни, що сталися за дев'ять років стимулювання підприємництва в біотехнологічній галузі. Якщо на початку 1990-х рр. пропонована структура досить чітко відображала регіональні зв'язки по лінії Нью-Йорк -- Бостон, та Нью-Йорк -- інші території, а зв'язок Бостон -- Сан-Франциско мав умовний характер, то вже наприкінці періоду, що розглядається, регіональні зв'язки не тільки поглибились та розширились, а й диверсифікувалися як на локальному, так і на галузевому рівнях. Слід також звернути увагу на те, що протягом дев'яти років створення та функціонування кластера відбулося його стрімке просування від першої до третьої стадії циклу, а це явно вказує на той факт, що в умовах інноваційно-інвестиційного буму терміни регіонально-галузевої циклічності обмежені 12-ма, максимум 15-ма роками ефективної роботи.

3.5 Зовнішньоекономічна експансія США

У 1988 р. в США був прийнятий Комплексний закон про торгівлю та конкурентоспроможність, який запропонував нові напрями підтримки вітчизняного експорту та захисту національних товаровиробників від зовнішньої конкуренції. Це дало можливість американським компаніям збільшити свою активність, покращити торговельні та коопераційні зв'язки з іноземними фірмами, організувати спільний бізнес із зарубіжними партнерами у себе в країні та за кордоном.

Упродовж 90-х рр. ХХ ст. США суттєво активізували застосування антидемпінгових заходів та компенсаційного мита, що стало справжнім лихом для більшості торговельних партнерів цієї країни. За даними Інституту США та Канади Російської Академії наук (2002)¹¹ Государственная экономическая политика США: современные тенденции. -- М.: Наука. 2002. станом на середину 1999 р. на США припадало більш як третина антидемпінгових заходів, що діяли в усіх країнах СОТ (326 з 1011) і майже дві третини компенсаційних заходів (60 зі 100). Наприкінці ХХ ст. -- на початку ХХІ ст. основні протекціоністські заходи уряду США були спрямовані на контроль за поставками стального прокату. Так, у 2000 р. з 251 антидемпінгового розслідування, що ініціювалося 21 членом СОТ, 46 випадків припадало на США, з яких 80 % стосувалися чорних металів.

Разом з тим, рівень захисту внутрішнього ринку, а відтак і вітчизняного виробника в США не закінчується тільки наведеними вище заходами, він спрямований насамперед на обмеження «чутливого імпорту» (до нього відносять продукцію чорної металургії, сільського господарства, легкої промисловості та рибної ловлі) з країн, що розвиваються. Середній рівень ввізного мита становить зараз близько 4 %, проти 10 % тарифних ставок на імпортовану продукцію обробної промисловості та 19 % -- на аграрну продукцію. Розклад «пікових» тарифних ставок за окремими промисловими товарами засвідчує існування пріоритетних і непріоритетних галузей: з одягу їх питома вага становить 44 %, взуття -- 42 %, текстилю -- 21 %, шкіряні вироби -- 12 %, посуд -- 10 %. До цього слід додати, що всі ці товари виключені із загальної програми преференцій, що відносяться до країн, що розвиваються.

Другим важливим напрямом функціонування американської зовнішньоторговельної моделі є підтримка експорту капіталу на національному рівні. Головним інструментом прямої підтримки компаній США є корпорація закордонних приватних інвестицій (Overseas Private Investment Corporation -- OPIC). Її основними функціями є: фінансування закордонної діяльності американських компаній шляхом видачі позик і гарантій позик, страхування закордонних інвестицій американських компаній від різного роду політичних ризиків, організаційна та інформаційна підтримка національних інтересів. Ця організація є високоприбутковою як за американськими, так і за світовими масштабами. Так, у 2000 р. ОРІС від своєї діяльності заробили 185 млн дол., а за весь період діяльності -- більш як 3,5 млрд дол., маючи в штаті лише близько 200 співробітників. Разом з тим, питома вага США у вивозі ПІІ за останні двадцять років скорочувалася. Що наочно показано на рис. 3.2.

Рис. 3.2. Зміни у питомій вазі США у вивозі прямих іноземних інвестицій у 1980--1998 рр., %

Джерело: World Investment Report, 1999. FDI and the Challenge of Development / UN. -- N.Y., 2000.

На початку ХХІ ст. ці тенденції посилились, і зараз США виступають найбільшим у світі експортером капіталу, а уряд країни надає своїм компаніям необхідну підтримку. Виходячи з цього можна спрогнозувати, що в умовах глобалізації ринків господарство США має розвиватися у перший чверті ХХІ ст. у трьох напрямах:

максимальне просування товарів та послуг на світові ринки;

захист інвестицій американських компаній за кордоном;

диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків у межах інтеграційного угруповання НАФТА.

Зараз на сучасні США припадає близько 13 % світового експорту та 18 % світового імпорту, що висуває цю країну у вартісному та відсотковому відношенні на перше місце у світі за експортом товарів та послуг, який щорічно створює близько 11--12 % ВВП цієї держави.

Суттєвою проблемою для США є значне перевищення імпорту над експортом, що стало наслідком стрімкого нарощування ввезення в цю країну товарів та послуг з Японії, держав Євросоюзу та деяких НІК. В окремі роки темпи зростання імпорту вдвічі перевищували темпи збільшення експорту. Через це у 1998 р. в країні спостерігався досить високий (120 млрд дол.) дефіцит зовнішньоторговельного балансу. Внаслідок цього, адміністрація президента Б. Клінтона розгорнула широкомасштабну кампанію щодо усунення бар'єрів для американських товарів на ринках Китаю, Японії та деяких нових індустріальних країн. У 2001--2003 рр. односторонні дії адміністрації Буша-молодшого викликали значні проблеми у стосунках США та Євросоюзу, а також цілої низки країн Центральної та Східної Європи через нарощування протекціоністських заходів захисту внутрішнього ринку.

У структурі експорту США останнім часом випереджаючими темпами нарощуються поставки на світовий ринок напівпровідників, телекомунікаційного обладнання, транспортних засобів (автомобілів та літаків), енергетичного обладнання, двигунів, вимірювальних та наукових приладів, космічної та лазерної техніки (тобто наукомістких товарів). З 1980 по 1996 р. значно зріс експорт сільгосппродукції з 42 млрд дол. до 61 млрд дол., хоча питома вага його у загальній структурі експорту скоротилася з 15 % до 7 %.

Вивіз послуг із США розвивається удвічі швидше, ніж торгівля товарами. Якщо у 1980 р. експорт останніх оцінювався у 28 млрд дол. і становив 18 % усього обсягу експорту, то вже у 1996 р. цей показник досяг 237 млрд дол. (26,8 %). В експорті послуг переважають фінансові, управлінські, транспортні, медичні, освітні та консалтингові.

Значний стимул нарощуванню американського експорту дало входження Мексики до складу НАФТА у 1994 р. Це дозволило значно збільшити експорт інвестиційних та споживчих товарів у цю країну. Американськими ТНК було створено потужну виробничу базу в прикордонних з США районах цієї країни (maguailadora industry), що створило певний економічний феномен транскордонного співробітництва, який на відміну від європейської моделі не мав домінуючого інституційного впливу, а ґрунтувався переважно на підприємництві.

Основними партнерами США в експорті на початку ХХІ ст. були: Канада (23 %), Японія (10,3 %), Мексика (10,1 %), Велика Британія (5,2 %), Німеччина (3,7 %), Південна Корея (3,4 %), Тайвань (3,2 %).

У структурі експорту переважають засоби виробництва, автомобілі, промислове обладнання та сировина, споживчі товари, аграрна продукція. Основними країнами -- експортерами товарів на американський ринок виступають Канада (19 %), Японія (17,4 %), Мексика (7,3 %), Китай (5,6 %), Німеччина (4,6 %), Тайвань (3,9 %), Велика Британія (3,6 %).

У структурі імпорту в США переважають наукомісткі товари та послуги, товари споживчого призначення. Серед них: обладнання для оброблення інформації, верстати, промислові роботи, телевізори, відеотехніка, автомобілі, кіно- та фотоапаратура, текстиль та взуття. Останнім часом зменшилась залежність США від зовнішніх джерел, хоча в країну продовжують ввозити нафту, кольорові та рідкоземельні метали, сталь.

Одним із чинників, що стримує розширення ділової активності в США, є досягнутий рівень цін на енергоносії. Враховуючи те, що країна є імпортером нафти, стабілізація цін на цей ресурс на рівні 20--25 дол. за барель в останні роки та максимальне зростання цін до 50 дол. і більше у 2004 р. справляє у цілому негативний вплив на економічний розвиток США, сприяючи зростанню наднормативних витрат ряду секторів американської економіки, передусім транспортного та енергетичного.

Особливістю американської економіки та структури зовнішньоекономічних зв'язків є те, що країна виступає найбільшим у світі зовнішнім боржником (на середину 1995 р. загальний обсяг становив 862 млрд дол.) і водночас найбільшим донором економічної допомоги, яка називається в США офіційною підтримкою розвитку (6,9 млрд дол. у 1997 р.).

Кошти, що виділяє уряд США через агенцію з міжнародного розвитку (табл. 3.5) на допомогу іншим країнам, передбачаються бюджетними асигнуваннями і мають бути відповідним чином розподілені між державами-реципієнтами. стратегічні пріоритети позначаються досить чітко. Це насамперед країни близького сходу -- Ізраїль, Єгипет, Йорданія, а також Західний сектор Газа (спірна територія між Ізраїлем та арабськими країнами), на які припадає 65,2 % обсягу допомоги десяти країнам світу. Далі йдуть постсоціалістичні країни, де ринкова трансформація та характер відповідних перетворень є досить важливими для США. Разом на Росію, Україну, Боснію та Грузію у 2000 р. припадало 772,5 млн дол., що становить 26,6 % загального обсягу іноземної допомоги.

Таблиця 3.5 Десять найбільших реципієнтів, що отримали іноземну допомогу від США у 2000 році (бюджетні асигнування Агенції США з міжнародного розвитку (USАІD)

Назва країни	Обсяг допомоги, млн дол.	Питома вага, %
1. Ізраїль	930,000	32,0
2. Єгипет	715,000	24,6
3. Росія	295,000	10,2
4. Україна	219,000	7,5
5. Боснія	175,000	6,0
6. Йорданія	150,000	5,2
7. Індія	126,350	4,3
8. Західний сектор газу	100,000	3,4
9. Грузія	83,500	2,9
Разом по постсоціалістичних країнах	772,500	26,6
Разом по десяти країнах	2905,746	100

Джерело: Glenoe social studies Economic update, 1999. -- n.-y.: Glenoe, 2000. -- P. 20; Власні розрахунки.

Симптоматичним є той факт, що серед усіх постсоціалістичних країн виділені Росія та Україна, які мають найбільшу кількість населення серед мегарегіону центральної та східної Європи, а також потужний військовий, промисловий та інтелектуальний потенціал.

Важливе значення для світогосподарських позицій США має міжнародна роль американського долара, на який припадає близько 65 % світових валютних резервів. Сучасні конкурентні позиції цієї валюти та євро оцінюються як рівні, а відтак підтримка купівельної спроможності своєї грошової одиниці на світових торгах є важливим чинником американської економічної безпеки.

3.5.1 Особливості економічних зв'язків між Україною та США

Розвиток українсько-американських економічних відносин на сучасному етапі є досить важливим для двох країн, який нерідко пов'язують у США з подальшим реформуванням вітчизняної економіки. Для України є дуже важливою підтримка США в Міжнародному валютному фонді, ГАТТ/СОТ та інших наднаціональних структурах. Крім цього, досить значущим для України є стимулювання залучення в її економіку прямих іноземних інвестицій, за обсягами яких США посідають перше місце серед інших країн світу. Їх загальний обсяг станом на 1 січня 2004 р. становив 1074,8 млн дол. (рис. 3.3), що становить 16,1 % всіх ПІІ. Для порівняння: українські інвестиції в США на той же період становили лише 5,4 млн дол. (5-е місце), що майже у 200 разів менше за американські інвестиції до нашої економіки. Разом з тим, говорити про суттєве збільшення інвестицій поки що не приходиться. Практично відсутні інвестиції в галузі машинобудування та інноваційний комплекс, натомість найбільші їх обсяги надходять до харчової промисловості (компанія «Пепсі-Кола»), виробництва побутової хімії («Джонсон та Джонсон») тощо.

Структура експортно-імпортних операцій на галузевому рівні у цілому відбиває всі особливості торгівлі США з третіми країнами. Сполучені Штати посідають четверте місце (близько 4 % товарообігу) в українській зовнішній торгівлі товарами та друге місце в експорті послуг. Загальний же рівень експорту до Америки як материка у 2003 р. становив 1219,3 млн дол., імпорт -- 1072,3 млн дол., тобто мало місце позитивне сальдо у 147 млн дол. Щодо послуг, то відповідне співвідношення становило 259,5 млн (експорт) та 282,9 млн (імпорт).



Рис. 3.3. Нарощування ПІІ США в економіку України (станом на 1 січня відповідного року) (20 %) -- відсоток американських інвестицій у структурі ПІІ, що надійшли в Україну.

Джерело: Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році». -- К, 2004. -- С. 375; Власні розрахунки.

Зрозуміло, що левова частка експортно-імпортних операції по лінії Україна -- Америка припадала саме на США. Найбільшою проблемою України у зовнішній торгівлі є переважання «сензитивного» («чутливого») експорту і передусім такої продукції, як сталь та прокат. Односторонні дії американської адміністрації спрямовані на підтримку своєї чорної металургії (2002--2003 рр.) дуже боляче вдарили по українському експорту до США. Відміна дискримінаційних обмежень у торгівлі України та США відповідає інтересам двох країн.

3.6 Основні напрями державного регулювання економіки у ХХІ ст.

Сучасну модель економіки США не можна ідентифікувати тільки на одному рівні, скажімо віднести її до неоліберальної чи кейнсіанської, насамперед через те, що погляди американських економістів та урядовців на роль держави перебували у постійному русі, так само змінювалася внутрішня та зовнішня політика. Проте в умовах посилення процесів глобалізації світового господарства державне регулювання стає дедалі помітнішим. Так, в Економічній доповіді Конгресу США у 1998 р. було сформульовано щонайменше три ключові елементи подальшої стратегії розвитку країни: скорочення дефіциту бюджету, інвестування у людський капітал, відкриття зарубіжних ринків.

З приходом до влади адміністрації Дж. Буша перелік державних пріоритетів було розширено, а саме: забезпечення сталих темпів економічного зростання, низького рівня безробіття та інфляції, зростання реальних доходів населення, бюджетного профіциту тощо. Амбітні цілі вимагають більшого ніж раніше втручання держави в економіку країни, яке нерідко трактується як створення оптимальних умов для розвитку національного бізнесу на внутрішньому та зовнішньому рівнях.

На думку російського дослідника економіки США В. Супяна (2002), упродовж наступних 10--15 років державне регулювання стосуватиметься щонайменше шести основних блоків проблем.

1. Подальша стабілізація економічного зростання, розроблення збалансованої макроекономічної політики з метою досягнення сталого зростання з урахуванням економічних та соціальних вимог.

Серед бюджетних пріоритетів (які можна віднести до тактичних) слід назвати погашення чи принаймі зниження державного боргу та проведення податкової реформи.

2. Сприяння зростанню продуктивності праці через здійснення інноваційної політики, проведення заходів щодо прискорення НТР, подальший розвиток фундаментальної науки, підтримка інформаційних технологій.

Федеральні витрати у 2000 фінансовому році на НДДКР становили 75 млрд дол. (у 2001 р. вони зросли до 78,2 млрд дол., у тому числі на фундаментальні дослідження було витрачено тільки по лінії Національного Наукового Фонду 675 млн дол.).

3. Всебічний розвиток освіти і підвищення кваліфікації робочої сили, що впливає на економічне зростання, а також на покращання рівня життя американців, починається передусім зі шкільної освіти. Державне фінансування тільки у 1999 р. становило близько 98 млрд дол. Асигнування ж на вищу освіту сягнули рекордної величини -- 159 млрд дол. (а якщо сюди включити приватні внески -- то й усі 246 млрд дол.). Прийняті у 1990-ті рр. федеральні закони та державні програми передбачають зробити упродовж наступних десяти років доступною вищу освіту в США. Тільки з цією метою у 2000 фінансовому році на гранти Пелла (субсидії на отримання вищої освіти, що повертаються отримувачами-студентами після працевлаштування протягом 10--15 років) було виділено 7,6 млрд дол. Аналогічна програма існує й для шкільної освіти: «Цілі 2000 р. -- освіта для Америки».

4. Забезпечення соціальної функції держави, яка включає в себе модернізацію діючих програм у галузі пенсійного та медичного страхування, допомогу у разі бідності та підтримку сімейних цінностей.

Передбачається, що суттєво зросте у 1996--2050 рр. питома вага витрат у структурі ВВП на дві основні програми медичного страхування: «Медікер», яка спрямована на медичне забезпечення літніх американців, з 2,7 % до 8,1 % та «Медікейд», що надає медичні послуги бідним, з 1,2 % до 4,9 %.

У цілому витрати з бюджету на соціальне забезпечення зростатимуть з 22,9 % витратної частини у 2000 фінансовому році до 25,6 % -- у 2006 р. у першу чергу через очікуваний профіцит. Разом з тим, відповідно до Закону «Про особисту відповідальність та можливості працевлаштування» (1997) виплати соціальної допомоги обмежуватимуться п'ятирічним терміном.

5. Реалізація позитивного ефекту від глобалізації американської економіки.

З позиції експертів МВФ в умовах сьогодення світ переживає інформаційно-технологічну революцію, яка відрізняється від технологічної революції за масштабами поширення у різних країнах світу та глибиною дії на різні сфери життя. У зв'язку з цим перед урядом стоїть двоєдине завдання: підтримка ефективного рівня конкуренції серед вітчизняних фірм та збільшення відкритості та свободи конкуренції на світовому ринку. Монополізація на ринках програмних продуктів все більше призводить до виникнення таких прецедентів, як проблема корпорації «Майкрософт», очолюваної Білом Гейтсом: за рішенням суду її було розділено на кілька компаній з метою уникнення монопольного контролю цією корпорацією ринку програмних продуктів.

6. Покращання навколишнього середовища, удосконалення економічного регулювання, можливість впливу на клімат у зв'язку з глобальним потеплінням.

Основним напрямом реалізації цього завдання є подальше удосконалення природоохоронного законодавства та проведення комплексних наукових досліджень, пов'язаних з моніторингом навколишнього середовища.

3.7 Характерні риси функціонування національної економіки Канади

Канада -- друга за площею країна світу (9,8 млн км²) та третя після Росії та Китаю за розмірами суходолу. Вона відноситься до сімки найбільш розвинутих постіндустріальних держав,

з сумарним щорічним ВВП, який перевищує 700 млрд дол. (ПКС). Маючи відносно невелику кількість населення -- 32 млн жителів, Канаді притаманні в цілому високі макроекономічні показники, особливо відносні. Так, у 2001 р. ВВП на душу населення становив 27 130 дол. (ПКС), індекс рівня освіти становив 0,97 (максимум -- 0,99), а очікувана тривалість життя -- 79,2 року (максимум -- 81,3). Комплексні розрахунки Індексу розвитку людського потенціалу (0,937) за цей же рік вивели Канаду на восьме місце у світі (максимальний показник був у Норвегії -- 0,944).

Канада стала самоврядованим домініоном у 1867 р. і при цьому зберегла традиційні економічні та політичні зв'язки з Великобританією. Проте на сучасну економіку цієї країни впливають щонайменше три основні чинники: наявність великих природних ресурсів, сусідство з США, з якими країна має необладнану прикордонну лінію і разом з Мексикою ці три держави утворюють НАФТА, та системою соціальної організації суспільства, яка суттєво відрізняє її від США.

У цілому країна має структуру виробництва тотожну до більшості постіндустріальних країн. Так, у 1998 р. на сільське господарство припадало лише 3 % ВВП, промисловість -- 31 %, сферу послуг -- 66 %. Подібною до цього розподілу була й структура зайнятості, у сфері послуг працювало 75 % робочої сили, промисловому виробництві -- 16 %, будівництві -- 5 %, сільському господарстві -- 3 %, в інших галузях -- 1 %. Взагалі сучасна Канада нагадує США передусім своєю ринковою економікою, системою виробництва, високими соціальними стандартами, хоча за розвитком сфери послуг, рівнем доходів населення вона поступається цій країні, проте співробітництво зі своїм єдиним сусідом вважає головним пріоритетом, тісна економічна співпраця з яким розпочалася ще у ХІХ ст.

У 1854 р. Канада та США уклали договір про взаємну торгівлю, який у подальшому вилився у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю 1994 р. (НАФТА), саме ця угода прискорила взаємну інтеграцію двох Північно-Американських держав з Мексикою. Це дозволило посилити співробітництво на континенті і суттєво диверсифікувати зовнішньоекономічні відносини, що швидко відбилося на структурі економіки країн-учасниць, у тому числі Канади. Основними її сферами зараз є: видобування та переробка мінеральних ресурсів, виробництво продуктів харчування, лісова та паперова промисловість (зараз кожна друга газета світу друкується на канадському папері), виробництво транспортного обладнання, хімічна промисловість, виробництво рибопродуктів, нафтогазова промисловість.

Загальний експорт країни у 1999 р. становив 277 млрд дол. (франко-борт), при цьому основними його статтями були: автомобілі та комплектуючі, газетний папір, целюлоза, деревина, сира нафта, машини, природний газ, алюміній, телекомунікаційне обладнання, електроенергія, пшениця. Найбільшими партнерами по експорту виступають США -- 84 %, Японія -- 3 %, Великобританія, Німеччина, Південна Корея, Нідерланди, Китай. Мексика посідає скромні позиції, незважаючи на членство в єдиному інтеграційному угрупованні.

У структурі канадського імпорту в основному переважають більш технологічні продукти -- машини та обладнання, хімікати, споживчі товари, електроенергія Канада водночас і експортує електроенергію -- 39,502 млрд кВт · г (1998) і імпортує її -- 11,725 млрд кВт · г, що пов'язано з особливостями просторового розташування країни та існуванням спільної з США електроенергетичної мережі.. Географічна структура імпорту виглядає подібною до експортної: США -- 77 %, Японія -- 3 %, і далі -- Великобританія, Франція, Мексика, Тайвань, Південна Корея.

У недавньому минулому країна мала досить великий зовнішній борг -- 253 млрд дол. (1996), що дорівнювало 35 % її щорічного ВВП. Проте, починаючи з кінця 1990-х рр. за аналогією зі США почала його активно зменшувати. Водночас Канада виступає потужним донором підтримки розвитку в інших країнах, її щорічний внесок у цю справу перевищує 2 млрд дол.

3.7.1 Еволюція соціальної моделі Канади

Маючи спільні зі США риси економіки та особливості формування соціально-економічної моделі майбутнього в межах НАФТА, тим не менш Канада вирізняється своєю соціальною системою, яка багато в чому є унікальною не тільки на континенті, а й в усьому світі.

Соціальні реформи в Канаді розпочалися у 60--70-х рр. ХХ ст. і мали на меті суттєве посилення участі держави насамперед у таких секторах цієї сфери, як соціальне забезпечення, охорона здоров'я, освіта. З 1961 р. почала діяти система загального медичного страхування, а вже з 1971 р. вона трансформується у загальне медичне страхування, яке зробило для широких верств населення отримання лікувальних та діагностичних послуг більш доступним. З 1965 р. в країні почала діяти нова загальнонаціональна програма -- Канадський план допомоги бідним, за яким федеральний уряд узяв на себе покриття половини витрат регіонів на допомогу малозабезпеченим громадянам.

Упродовж 1965--1974 рр. обсяг ВВП та реальні доходи населення зростали досить швидкими темпами, а відтак збільшувалися і надходження до державного бюджету. До цього слід додати також масований наступ профспілок, які традиційно були значно сильнішими, ніж у США. Названі чинники створили належні умови для реалізації оновленої соціальної політики в Канаді, яка у цей період опиралася на фундамент фіскального федералізму, що зумовлювало не тільки декларування подальшого соціального розвитку, а й реальне фінансування відповідних програм.

З середини 1970-х рр. розпочалося поступове погіршення економічного стану: уповільнилися темпи зростання ВВП, щорічний дефіцит бюджету у середині 1980-х рр. перевищив 200 млрд кан. дол. Стало зрозумілим, що підтримка у таких масштабах соціальних гарантій виступатиме дестабілізуючим чинником подальшого розвитку. Крім цього, мало місце подальше нарощування суперечностей між федеральним та регіональними урядами Канади.

Найбільш рельєфно це проявилося у ситуації з франкомовною провінцією Квебек, яка вважала себе обділеною під час розподілу федеральних коштів. Суттєвий вплив мав також чинник приходу до влади консерваторів (1984--1993). На початку 1990-х рр. уряд відмовився від «універсальних» програм соціального забезпечення, виплати за якими здійснювалися не за показником злиденності, а за соціально-віковими критеріями, а вже у 1993 р. соціальну модель Канади було трансформовано через введення принципу «селективності» щодо виплати допомоги, за яким масштаби та пріоритети її надання було змінено.

Основні реформи 1990-х рр. зводилися до такого:

була змінена федеральна система страхування у разі безробіття. Федеральний уряд країни повністю усунувся від фінансування допомоги -- фонд виплат став формуватися тільки за рахунок внесків працівників та працедавців. Внаслідок цього кількість отримувачів допомоги скоротилася майже вдвічі, хоча, за даними Л. Немової (2003), кількість безробітних зменшилася при цьому тільки на 20 %;

у 1996 р. замість відокремленого переведення коштів на різні соціальні програми вводився єдиний блоковий трансферт на соціальні потреби. Суми, що поступали через нього, були приблизно на 4 млрд дол. нижчими за ті суми, що надходили раніше;

відбувся перерозподіл повноважень у сфері соціальної політики, за рахунок чого «центр відповідальності» змістився в провінції. Це не зменшило труднощі розподілу і перерозподілу бюджету, а відповідні переговори закінчилися на початку 1999 р. підписанням Загальної Угоди про соціальний Союз (Social Union Framework Agreement), яка чітко розподілила права і обов'язки кожного з урядів;

відбулися значні зміни у системі охорони здоров'я, яка тоді являла собою сукупність федеральної і десяти провінційних систем. Так, за даними Канадського інституту інформації, сукупні державні та приватні витрати на медичне обслуговування становили наприкінці періоду, що розглядається, 102,5 млрд кан. дол., чи 10 % ВВП. При цьому державні витрати всіх рівнів становили близько 68 %, що у розрахунку на одного жителя сягало 3300 дол. Проте якісні та кількісні позиції 1980-х рр. щодо співвідношення між кількістю медичного персоналу та кількістю населення було втрачено. Виник дефіцит лікарів та медичних сестер, який був зумовлений передусім їх відпливом до США, де заробітна плата цього персоналу була значно вищою;

суттєві зміни відбулися також у системі соціального забезпечення. Так, сучасна пенсійна система складається зараз з трьох позицій: пенсії за віком, пенсії за працю та приватні пенсійні плати;

федеральна програма страхування зайнятості була введена у 1996 р. Її головний принцип полягав у тому, що зайнятість є більш вигідною справою ніж отримання допомоги. Правила 2000 р. досить чітко декларували можливості отримання виплат: претендент має відпрацювати не менше 910 годин (22 тижні

у перерахунку на повний робочий день) перед тим, як після звільнення претендувати на отримання допомоги. Цим заходом було ліквідовано штат «літунів», які трималися на роботі не більше

місяця.

Зараз страхові виплати становлять близько 55 % середнього заробітку канадців, проте вони не можуть перевищувати 413 кан. дол. на тиждень (у 1995 р. цей ліміт становив 465 кан. дол.), а термін виплат не може перевищувати 45 тижнів. Суттєвих змін зазнали також програми соціальної допомоги та соціальних послуг.

У цілому в Канаді та в США на початку ХХІ ст. розрив між рівнем грошових доходів збільшився до 30--33 % проти 25 %, що існував у 1980-ті рр. Разом з тим, питома вага витрат на соціальні потреби в Канаді зростала швидше, ніж у США (табл. 3.6).

Таблиця 3.6 Питома вага витрат на соціальні потреби у ВВП Канади в загальній сумі державних витрат, %

Показник	Роки
	1965	1971	1981	1991	1995	2001
Питома вага соціальних витрат* у ВВП	13,5	18,3	20,8	22,2	22,6	23,5
Питома вага соціальних витрат у загальнодержавних витратах**	51,0	58,6	59,5	58,3	61,6	66,2

Джерело: Немова Л.А. Канада: реформы в социальной сфере // США--Канада. -- 2003. -- № 4. -- С. 6.

^*Витрати на охорону здоров'я, освіту, соціальне забезпечення

^**Усі витрати держави за винятком виплат за державним боргом

Разом з тим, посилення соціального вектора розвитку в США, міграція кваліфікованих працівників до цієї країни з Канади, досягнення оптимальної моделі витрат на соціальну галузь у країнах Європейського Союзу вимагатиме впродовж 2005--2010 рр. подальшої модернізації соціальної моделі у Канаді.

4. Економіка Японії

4.1 Місце країни у глобальній економіці та в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

Переживши поразку у Другій світовій війні у 1945 р., за останні п'ятдесят років Японія досягла значних змін в економіці та соціальній сфері. Разом з тим, країні вдалося зберігти свою самобутність, культуру, особливості менталітету додавши до цього західні технології та підприємливість, що дозволило їй посісти провідні позиції у глобальній економіці у 70--90-х рр. ХХ ст.

Сучасна Японія посідає друге, після США, місце за економічним потенціалом, а масштаби розвитку її економіки майже у два рази перевищують аналогічні розміри господарства решти країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). У 1999 р. ВВП цієї держави (за ПКС) становив близько 3 трлн дол., випереджаючи наступну за нею Німеччину в 1,7 раза. Питома вага японського ВВП зараз становить близько 8 % світового продукту. Вражають також відносні показники: так, ВВП на душу населення у 2001 р. становив 25 130 дол., а індекс рівня освіти -- 0,94 (0,99 -- максимальний). Японія має найбільший у світі показник очікуваної тривалості життя -- 81,3 року (станом на 2001 р.), індекс розвитку людського потенціалу становить 0,932 (9-е місце у світі). (Для порівняння: серед країн АТР 4-е місце посідає Австралія, 20-е -- Нова Зеландія, 28-е -- Сінгапур, 30-е -- Південна Корея).

Системна криза кінця 1990-х рр. суттєво відкинула Японію назад за всіма макроекономічними показниками, проте економічне лідерство країни є беззаперечним навіть і зараз. До цього можна віднести позитивне сальдо балансу поточних рахунків, а також нагромаджені золотовалютні резерви, які становили на початку ХХІ ст. суму, що перевищує 220 млрд дол. Країна є одним із найбільших донорів економічної допомоги, щорічно витрачаючи на неї близько 9 млрд дол. Крім цього, Японія традиційно вирізняється своїми кредитними ресурсами, поступово перетворюючись з тихоокеанського мегарегіонального лідера у світового. Так, пай Японії в Міжнародному валютному фонді зараз становить понад 10 млрд дол. (друге місце після США).

Загальновідомими є також науково-технічні досягнення Японії. Так, за індексом технологічних досягнень (ІТД) -- 0,698, країна посідала четверте місце у світі (після Фінляндії, США та Швеції), а експорт товарів секторів високих та середніх технологій становить 80,8 % загального обсягу експорту товарів (1999). Країна посідає перше місце у світі за кількістю патентів, що були видані на 1 млн осіб -- 994 (1998), випереджаючи при цьому Південну Корею у 1,3 раза, США -- у 3,4, ФРН -- у 4,2, Австралію -- у 13,3 раза. Роботизація виробництва становить основу її майбутнього економічного зростання -- серед 720 тис. промислових роботів -- 410 тис. (57 %) припадає на Японію.

Питома вага Японії у світовому промисловому виробництві перевищує 10 %. Країна є світовим лідером у виробництві верстатів, роботів та роботехнічних комплексів, автомобілів, танкерів, побутової техніки, електроніки, штучних волокон, сталі, хоча впродовж 1990-х рр. мала місце міграція названих вище виробництв у країни АТР. Крім цього, перебуваючи у рангу морської держави, країна вийшла на перше місце у світі щодо вилову риби (близько 12 млн т щорічно), що становить близько 15 % її світового виробництва (включаючи морепродукти).

Японська єна є однією з самих сталих валют світу, проте, як відомо, у світовій торгівлі розрахунки проводяться переважно у доларах чи євро. Разом з тим, ця грошова одиниця має стійки позиції в країнах АТР, для яких Японія надає кредити переважно у своїй національній валюті. Токіо -- є найбільшим в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні валютно-фінансовим центром, проте поступається у цій діяльності світовим центрам -- Нью-Йорку, Лондону, Цюріху.

Виходячи з цього можна зробити висновок: Японія має сильні позиції у глобальній економіці та домінуючі в АТР. За короткий термін вона перетворилася у могутню технологічну державу, основою якої є не природні ресурси (понад 90 % сировини вона імпортує), а людській капітал та технології.

4.2 Галузева структура господарства

Як і будь-яка постіндустріальна країна Японія має відповідну структуру виробництва ВВП, у якому 2 % припадає на сільське господарство, 35 % на промисловість і 63 % становить сфера послуг (2000). Відмінність від США чи країн-лідерів Європейського Союзу полягає у досить низькій питомій вазі аграрного сектору і високій -- промисловості (у названих вище країнах її частка становить близько 20 %). Подібною до ВВП є структура зайнятості, у якій провідною галуззю виступає торгівля та сфера послуг -- 65 %, промисловість -- 30 %, сільське, лісове та рибне господарство -- 5 %. Системна криза японської економіки, яка розпочалася у середині 1990-х рр. швидше за все наблизить відповідну пропорцію виробничої та сервісної галузей до аналогічного в країнах -- лідерах світової економіки рівня.

Сфера послуг. Японія має розвинену сферу послуг, основними елементами якої є торгівля, транспорт та телекомунікації, банківська сфера та інші галузі виробничої та соціальної інфраструктури. Значна модернізація галузі, що мала місце на початку 90-х рр. ХХ ст. зробила японський транспорт та зв'язок одним з найконкурентніших у світі. Проте, оцінюючи відповідні переваги, не можна обійти банківську сферу, значення якої у цій країні є більшим, ніж в інших країнах-лідерах.

Японська банківська система складається з державних і приватних фінансово-кредитних установ. На початку 1990-х рр. у країні існувала розгалужена мережа банків, до якої входили державні організації (Центральний Банк Японії, Японський банк розвитку тощо) та приватні фінансові установи, серед яких вирізняється 11 найбільших міських банків; приватні спеціалізовані банки (довгострокового фінансування, траст-банки тощо), банки для малого та середнього бізнесу. Усю систему японських банків об'єднувала міжбанківська інформаційна система телекомунікацій. Проте криза кінця ХХ ст. внесла суттєві зміни як у структуру банківської діяльності, так і у формування подальшої моделі. Справа у тому, що впродовж 1980 -- початку 90-х рр. японські банки нагромаджували чималі борги, орієнтуючись на те, що у довгостроковій перспективі їм вдасться їх позбутися, коли темпи економічного зростання стануть більшими, проте таке не відбулося. Більше того, мало місце банкрутство в елітарній групі міських банків «Хоккайдо такусьоку». Стрімко падав також світовий рейтинг найбільших ТНБ: якщо у 1993 р. 8 банків з першої десятки лідерів були японськими, то вже у 2000 р. серед двадцяти п'яти найбільших їх налічувалося тільки чотири. Проте на початку ХХІ ст. ситуація почала змінюватися на краще. Перш за все мав місце глобально-національний процес злиття та поглинання ТНБ з утворенням чотирьох провідних фінансових груп:

«Мідзухо» (банки «Industrial Bank of Japan», «Дайити кангьо», «Фудзі»);

«Сумітомо -- Міцуї» (банки «Сумітомо» та «Сакура»);

«Міцубісі -- Токіо» (банки «Токіо--Міцубісі та «Mitsubishi Trust & Banking Corp.»);

«UFJ» (банки «Санва», «Токай», «Toyo Trust & Banking co»).

Внутрішні витрати у цих групах є нижчими за аналогічні західні структури, проте вони певною мірою програють їм як на рівні прибутковості, так і на рівні менеджменту.

Промисловість. Майже 99 % усіх підприємств Японії за розмірами капіталу та найманими працівниками належать до малого та середнього бізнесу, проте у матеріальному виробництві їх питома вага дорівнює 74 %. У структурі японської промисловості протягом останніх двадцяти років продовжувала скорочуватись питома вага видобувних галузей та намітилося активне зростання наукомісткого виробництва. На початку 1990-х рр. досягла відповідної сталості автомобільна промисловість зі щорічним обсягом продукції у 12--13 млн шт., загальне та транспортне машинобудування, випуск електронного обладнання, а також продукція хімічної промисловості, чорної металургії (остання має високодиверсифіковану структуру виробництва та експорту).

Наприкінці ХХ -- на початку ХХІ ст. у промисловості країни сталися значні зміни, які були зумовлені швидкою міграцією промислового капіталу Японії до інших країн, передусім до держав АТР. Так, у 1995 р. обсяг зарубіжного виробництва японських компаній (41,2 млрд єн) перебільшив експорт цієї країни (39,6 млн єн). Лідером при цьому виявилася компанія «Айва», закордонні підприємства якої забезпечують близько 90 % продажів. Аналізуючи цей процес, у країні нерідко використовують індекс транснаціоналізації, який слід розуміти як середній показник питомої ваги зарубіжних активів у всіх активах компанії, питомої ваги зарубіжних продажів у загальному обсязі продажів компаній та питомої ваги зайнятих на закордонних підприємствах в офісах компанії від загальної кількості її персоналу. Результати таких досліджень наведено у табл. 4.1.

Таблиця 4.1 Індекси транснаціоналізації провідних японських компаній

Місце у рейтингу у 1998 р. (у дужках у 1993 р.)	Назва корпорації та її основна діяльність	Індекс транснаціоналізації (у дужках у 1993 р.)	Місце серед 100 ТНК за індексом транснаціоналізації (у дужках за 1993 р.).
6 (6)	«Тойота» -- автомобілі та запчастини до них	50,1 (32,3)	60 (74)
16*	«Хонда» -- автомобілі та запчастини до них	60,2	38
20 (9)	«Соні» -- електротехніка	59,3 (63,2)	41 (25)
24 (10)	«Міцубісі» -- торгівля	34,2	81 (68)
25 (13)	«Ніссан» -- автомобілі та запчастини	42,6 (33,4)	67 (69)
37 (22)	«Міцуї» -- торгівля	34,9 (27,3)	78 (89)
55 (14)	«Мацусіта денкі» -- електротехніка	38,9 (39,1)	72 (59)
(8)**	«Хітаті» -- електроніка	(23,8)	(87)

^*У 1993 р. «Хонда» не входила до числа перших 25 ТНК за розміром зарубіжних активів.

^**Компанія «Хітаті» у 1998 р. не потрапила до першої сотні ТНК за індексом транснаціоналізації.

Джерело: Япония и современный мировой порядок: Моногр. -- М.: Вост. лит., 2002. -- С. 103.

Як випливає із таблиці, незважаючи на явні успіхи у виробництві та збуті своєї продукції провідні японські фірми мають у цілому невисокий рейтинг за рівнем транснаціоналізації.

Більше того, за винятком фірми «Тойота» впродовж 1993--1998 рр. провідні корпорації цієї країни втрачали свої позиції в глобальному конкурентному середовищі.

Сільське господарство частково забезпечує потреби країни в продовольстві (на 70 %) й відрізняється високим рівнем урожайності та інтенсивності праці. Основними видами виробництва є вирощування рису, цукрового буряку, фруктів; розведення свиней, домашньої птиці, великої рогатої худоби.

Проте найважливішим для японців є рибне господарство та продукування аквакультури, тобто перетворення певних ділянок моря в інтенсивні центри вирощування водоростей, розведення риб та молюсків.

4.3 Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Сучасна Японія має високодиверсифіковану структуру зовнішньоекономічних зв'язків, які не обмежуються лише зовнішньою торгівлею, хоча остання відіграє суттєву роль у відтворенні ВВП. Значною мірою сучасні особливості зовнішньоекономічних відносин країни зумовлені п'ятьма основними чинниками, які були домінуючими в цій державі впродовж 60--80-х рр. ХХ ст.:

стрімке нарощування експорту продукції трудомісткого машинобудування та інших обробних галузей (період 1970--80-х рр.);

поступовий перехід до імпортозаміщення тих товарів та послуг, які могли вироблятися в країні. (Ці заходи призвели до так званих торгових війн, приміром автомобільних, у 1970--80-х рр. між Японією та США, дисбаланс у зовнішній торгівлі між якими в окремі роки призводив до того, що японських легкових машин експортувалося до США 2 млн, а американських в Японію -- 20 тис.);

створення потужних експортних компаній з диверсифікованою структурою зовнішньої торгівлі, в основі якої лежала протекціоністська політика уряду щодо стимулювання виробництва та постачання автомобілів, побутової техніки, а потім і комп'ютерів на світові ринки. З цією метою вище згадувані компанії отримували пільгові кредити від банків під гарантії Міні-

стерства фінансів Японії, що різко її дистанціювало від інших розвинутих країн світу, законодавство яких забороняло подібного роду конкурентну експансію;

сприяння розвиткові енергозберігаючих та матеріалозберігаючих технологій, яке призвело до раціоналізації структури імпорту. Нарощування темпів зростання ВВП у зв'язку із цим в Японії було вищим за темпи зростання ціни на енергоносії та інші види ресурсів;

визначання з боку Японії зовнішньоекономічного географічного пріоритету для себе -- Азіатсько-Тихоокеанський регіону, який є містким ринком збуту та унікальним джерелом сировини, проте вже у 1980-ті рр. райони збуту суттєво розширилися до всього глобального простору. Саме у цей період розпочалося перенесення виробничої бази за кордон, де мав місце стрімкий процес нарощування випуску продукції за японськими ліцензіями.

Обсяги сучасного експорту Японії є досить вражаючими -- 413 млрд дол. (франко-борт, 1999), що перевищує ВВП багатьох європейських країн. Основною продукцією, що вивозиться, є транспортні засоби, напівпровідникові прилади, офісна техніка, автомобілі, хімікати, риба та рибопродукти. Найбільшими партнерами за експортом є США -- 31 %, Тайвань -- 7 %, Китай -- 5,5 %, Південна Корея -- 5,4 %, Гонконг Після приєднання Гонконгу та Макао до Китаю ця країна вийшла на друге після США місце. -- 5,2 %.

Японський імпорт у 1999 р. становив 306 млрд дол. (СИФ) і складався в основному з палива, різних руд, продуктів харчування, хімікатів, тканин, певних видів машин та обладнання (наприклад цивільних літаків, які в країні не випускаються). Основними партнерами по імпорту є ті ж самі країни, що і за експортом: США -- 22 %, Китай -- 14 %, Південна Корея -- 5,1 %, Австралія -- 4,2 %, Тайвань -- 4,1 %. Проте не тільки структура зовнішньої торгівлі визначає особливості сучасної Японії. Значною мірою це віддзеркалюють прямі іноземні інвестиції, що надходять з країни за кордон (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Питома вага японських інвестицій у структурі вивезених ПІІ у 1980--1998 рр.

Джерело: World Investment Report, 1999. -- UN-NY, 1999.

Досить цікавий вигляд має також структура взаємних інвестицій між Японією та США. Так, якщо у 1970 р. загальний обсяг ПІІ США в Японії становив 1,5 млрд дол., то вже у 2000 р. його рівень зріс до 55,6 млрд дол., при цьому за два останні десятиріччя він збільшився майже у 9 разів. Зустрічна міграція була більш вражаючою: з 1980 до 2000 р. японські капіталовкладення в американську економіку зросли у 39 разів (з 4,2 млрд до 163,2 млрд).

Інші пріоритети інвестицій визначаються таким чином: 24 % направляється в країни Азії, 15 % -- у країни Західної Європи, 9 % -- у Латинську Америку (для порівняння: на США припадає 42 % ПІІ Японії).

4.4 Еволюція економічних моделей

Японська економічна модель суттєво відрізняється від будь-якої у Європі чи у Північній Америці передусім за рівнем участі держави у диверсифікованому регулюванні соціальних, економічних та ментальних відносин. Разом з тим, вона не є повторенням кейнсіанської чи неокейнсіанської моделей перш за все тому, що основою підтримки макроекономічних пропорцій економіки є насамперед монетаристські принципи. З одного боку, Японія має один з найвищих у світі показник конкурентоспроможності власної продукції та послуг, з другого -- її продуктивність праці суттєво відстає від американської, а у деяких випадках й від західноєвропейської. Контрастність порівнянь можна доповнити також рідкісним інноваційним динамізмом і наявністю малих підприємств, які не можуть являтися зразковими щодо механізації та автоматизації виробничих процесів, проте на відміну від західних товаровиробників мають усі можливості для швидкого переходу на випуск нової продукції. Разом з тим, серед усіх постіндустріальних країн світу Японія виділяється більшою тривалістю робочого дня. Середній японський працівник проводить на службі, за даними В. Ломакіна (1999), 57,7 годин на тиждень, тобто на 10 годин більше ніж американець чи європеєць. Суто японським є принцип пожиттєвого найму, за яким великі фірми можуть гарантувати зайнятість цінним працівникам упродовж усього їхнього трудового стажу. Саме цей принцип було покладено в основу національної виробничої філософії «наша фірма -- наш дім», яка сформувала рідкісне ментально позитивне ставлення найманого робітника до місця своєї постійної роботи. Система оплати праці також є багато у чому унікальною, тому що ґрунтується на потрійному стимулюванні отримання доходів (тарифна ставка, премії, надбавка за додаткову працю).

Особливістю економічної моделі Японії є також високий ступінь вертикальної інтеграції корпорації. При цьому в країні виділяються два рівні: західний, побудований відповідно до американської чи європейської моделей, та суто японський, більш відомий під назвою Кейрецу, що являє собою угруповання середніх та малих компаній без участі фінансових установ. Провідним корпораціям, тобто тим, що стоять на вершині піраміди, притаманна виробнича функція з фінансовим управлінням усією групою, тобто відбувається формування холдингу та виробничої кооперації з усіма учасниками (малі, середні, великі підприємства).

Своєрідність формування та функціонування сучасної моделі Японії багато у чому зумовлена, з одного боку, історичною еволюцією її господарства, з другого -- потужними трансформаційними реформами, які мали місце у повоєнний період.

4.4.1 Чинники економічного успіху Японії у післявоєнний період. Динаміка розвитку японської моделі (1945--1995 рр.)

Після поразки у Другій світовій війні та американської окупації 1945 р., Японія опинилася у вкрай скрутному економічному становищі. Випуск промислової продукції у цьому році відповідав 20-відсотковому довоєнному рівню, країна мала високий рівень інфляції, існував прямий розподіл продукції. Крім цього, існувала й ментальна криза, яка погіршувала соціальний та духовний стан японців тієї пори.

Більшість сучасних японознавців пов'язують початок системних реформ з дією двох людей: генерала Макартури -- командувача американських окупаційних військ та Д. Доджа -- керуючого Детройським банком, який очолив групу підприємців та менеджерів, що розробили програму виходу з кризи. Основною метою цього документа стало проведення заходів, спрямованих на демілітаризацію та демократизацію Японії, а також рішучий перехід від тоталітарної командно-адміністративної економіки до ліберальної моделі розвитку.

Реформи розпочалися з того, що впродовж 1947--1948 рр. були розпущені дзанбацу -- закриті вертикально-інтегровані концерни військово-промислового комплексу. У цей же період активно відбувався процес розукрупнення промислових та торговельних компаній, чиї акції були пущені у вільний продаж. Прийняте антимонопольне законодавство заборонило картельні угоди, ринкову дискримінацію, відкрило доступ до кредитних ресурсів.

Другим кроком економічних змін була аграрна реформа, яка поклала край засиллю феодальних відносин у сільському господарстві. Її суть полягала насамперед у викупі державою поміщицьких земель та продаж її селянам, які тепер виступали як орендарями, так і власниками земель. Це сприяло нарощуванню товарного виробництва та переходу від його, по суті, натуральної форми до фермерського господарства, основою якого були товарно-грошові відносини.

Бюджетна реформа 1950 р. була спрямована на досягнення бездефіцитності бюджету та лібералізації зовнішньої торгівлі, також відмінявся контроль за цінами. Водночас з цим активно йшов процес державного регулювання економіки, перш за все на індикативній основі. Якщо перший план відродження господарства (1949--1952 рр.) мав на меті досягнення довоєнного рівня економічного та соціального розвитку (це було зроблено вже у 1953 р.), то економічний план, що був прийнятий у 1955 р. чітко визначив національні галузеві пріоритети: чорна металургія, енергетика, хімічна промисловість, суднобудування, судноплавство. Високі темпи нарощування виробництва дуже швидко привели до посилення амбітності подальших планів та прогнозів. Так, план 1960 р. «Подвоєння національного доходу» передбачав, що цей показник мав збільшитися у 2 рази за десять років, проте реально був виконаний вже у 1967 році (тобто за 7 років). Розвиток японської економіки відбувався найбільш активно у 1970--80-ті рр., забезпечуючи щорічне десятивідсоткове зростання ВВП, проте на початку 1990-х рр. ці темпи уповільнилися. Стало очевидним, що усталені механізми та інструменти економічного регулювання вже не відповідають тим технологічним змінам в глобальному господарстві, що сталися останнім часом.