Інфляційні процеси в економіці зарубіжних країн. Грошово-кредитна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Реферат

На тему: «Інфляційні процеси в економіці зарубіжних країн. Грошово-кредитна політика»

Рівне-2008

Зміст

Вступ

Сутність і причини інфляції

Методи антиінфляційного оподаткування

Регулювання цін за умов інфляційної нестабільності

Класична і кейнсіантська теорія рівноваги ринку праці

Міжнародна торгівля. Теорія порівняних переваг

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Найефективнішим індикатором “здоров'я” економіки країни є її фінансовий стан. Адже фінансова система не лише забезпечує необхідні взаємозв'язки в економіці, вона є одним з найдієвіших інструментів макроекономічного регулювання, інструментом, за допомогою якого уряди країн мають змогу регулювати економічний розвиток. Саме тому діяльність уряду кожної країни спрямована на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому. Запорукою цього має бути стан “керованості” інфляційними процесами. Необхідність цього викликана тим, що інфляція призводить не лише до тяжких соціально-економічних наслідків. За її умов втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

Особливо виразно деформація економічних механізмів проявляється в умовах гіперінфляції. В економічній науці вважається, що інфляція переходить у гіперстадію за умов перевищення швидкості зростання цін 50% за місяць. Прикладом тому є Німеччина 1920-1923 рр., Австрія 1921-1922 рр., Росія 1921-1924 рр., Греція 1943-1944 рр., латиноамериканські країни 1970-1980 рр. Інфляція в Угорщині після Другої світової війни була найсильнішою з усіх, які відомі історії світової економіки. З червня 1946 р. були випущені банкноти на сумму в егімільярд більйонів (один мільярд мільярдів) . У червні 1946 р. золотий пенге 1931р. випуску коштував 130 трильйонів паперових.

Сутність і причини інфляції

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це заходи або безкомпромiсноi боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий - це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцii та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцii. Адаптацiйна полiтика має свої недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцii. Як правило, в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом'якшити труднощi, що випали на долю економiки країни.

Методи антиiнфляцiйного оподаткування

В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, зі зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцiї до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов'язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема є дуже складною, оскiльки зростання капiталу, пов'язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацii наслiдкiв впливу iнфляцii на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у виглядi вiдсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiдсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Зі збiльшенням номiнальної вiдсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiдсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiдсотки оподатковується в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiдсоткового пункту (0,28 помножити на 5%) із сукупних п'яти пунктiв iнфляцiйноi надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки внаслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв iнфляцiї.

Слiд зазначити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляції мається на увазi такий метод стягування податкiв, за якого не оподатковусться iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцii на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї. Державний бюджет на наступний рiк може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося зі збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економiки. Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансферних виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному положеннi AD, а економiчну систему - в станi стабiльностi.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми наймані робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Фiрмам повiдомляється, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає жодних штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцii скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення - забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарної i грошової мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснує дуже тiсний взаємозв'язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб'єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке регулювання цiн державою за допомогою податкової системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.

Скорочення податків у світлі «концепції пропозиції»

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї. Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якби було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчної практики став вiдомим як “концепцiя пропозицiї”.

Основне питання полягає в тому, яким чином здiйснити бажане збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники “концепцiї пропозицiї” як один iз способiв досягнення цього результату розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те, що на протязi 70-х рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильникiв “концепцiї пропозицiї”, стала дiюча в США податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацiї i дуже заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Поєднана дiя iнфляцiї, прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою ставкою. Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на дохід громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд приросту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для пiдприємств, що збiльшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та iнвестицii. По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiєю.

Регулювання цін за умов інфляційної нестабільності

інфляція опадаткування міжнародний торгівля

Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цiнами, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду заходiв - вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчноi полiтики.

Одним з пiдходiв є перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового заморожування цiн й надалi їх часткового перегляду. Вiн полягає у забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував на протязi базового перiоду перед “заморожуванням”. При цьому пiдвищення цiн вважасться допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язане з ростом цiн на iмпортнi вироби (тобто коли збiльшення витрат неможливо контролювати); недопустимим - якщо його причиною стало невиправдане пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприємцiв самим обмежувати зростання заробiтноi плати.

Заморожування цiн дозволяє долати iнфляцiйнi очiкування населення, господарюючих суб'єктiв, кредитноi cистеми, внести деяке заспокоєння в економiку.

В ролi альтернативи прямому державному регулюванню цiн iнодi розглядаються картельнi згоди про цiни, якi можуть зiграти позитивну роль, якщо однiєю зі сторiн, що беруть в них участь буде уряд, що забеспечує загальну узгодженiсть цiн.

МАКСИМАЛЬНИЙ РIВЕНЬ ЦIНИ являє собою законодавчо встановлену максимальну цiну, яку продавцю дозволяєтся запрошувати за свiй товар або послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi. Інфляція особливо небезпечна для тих споживачiв, чиї грошовi доходи не встигають за швидким зростанням цiн.

Тому, щоб протистояти iнфляцiї й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхiднi їм товари, уряд може встановити максимальний рiвень цiн. Причому, встановлення обмеження цiни має сенс тiльки при умовi, що нова цiна буде нижчою за рiвноважну.

Якi ж будуть наслiдки введення цього обмеження? Спроможнiсть вiльного ринку нормувати споживання буде паралiзована. Iснування обмеження цiн створює стiйкий дефiцит даних товарів.

Оскiльки введення цiнового обмеження призводить до виникнення стiйкого дефiциту даної продукцiї, уряду доводиться приймати на себе пiклування про нормування її для споживачiв в iнтересах досягнення бiльш справедливого розподiлу.

Це здiйснюсться, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак використання карткової системи не вирiшує iншої проблеми. На ринку залишається наявнiсть великої кiлькостi покупцiв, що прагнуть купити товар по цiнi, що перевищує встановлений максимум. I, звичайно, для продавцiв вигiднiше реалiзувати його по бiльш високiй цiнi. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цiнами, в економіці набувають поширення нелегальнi “чорнi ринки” - ринки, на яких товари купуються й продаються по цiнах, вищих за встановленi межi.

Проблеми у реалiзацii полiтики контролю за цiнами можна також пояснити значними адмiнicтративними складнощами її проведення. Органам контролю постiйно пред'являються вимоги зробити виключення для тих чи iнших видiв товарiв або якій-небудь галузi. Поступово, по мipi подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск на контролюючі органи з вимогами надати пiльги зростає, й, врешті-решт, це надзвичайно ускладнює контроль.

Iнша проблема полягає у тому, що уряд може спробувати зберегти цiновий контроль в силi вже пiсля завершення промiжного перiоду й початку нового пiдйому. В цей перiод контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погiршити ситуацiю.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний ефект i має особливе значення в кризовi перiоди, її реалiзацiя може призвести до дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацii нацiональної економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi наслiдки централiзованої моделi регулювання. “Заморожування” цiн i заробiтної плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiлової активностi, стримуватиме зростання доходiв.

Класична й кейнсіанська теорія рівноваги ринку праці

За класичною теорією зміни сукупної пропозиції викликають зміни зайнятості й рівня безробіття. Коли випуск продукції зменшується, збільшуючи чисельність тих, хто бажає працювати, але не знаходить роботу, безробіття зростає. І навпаки, якщо уявити досконалий ринок праці, на якому кожен, хто хоче працювати, може знайти роботу, то на такому ринку праці зарплата буде швидко змінюватись, щоби забезпечити рівність між попитом на працю й його пропозицією. У класичній моделі ринку праці частка безробітних фактично є постійною і ніколи не перевищує величину, необхідну для підтримання ефективної відповідності між робочими місцями й працівниками. Припущення про те, що зарплата швидко змінюється, щоби забезпечити повну зайнятість на ринку праці, є відмінною рисою класичної моделі ринку праці.

«У класичній моделі ринку праці і сукупної пропозиції зарплата й ціни повністю рухомі. Зміни зарплати й цін безперервно підтримують повну зайнятість» [Фишер,575].

Класична теорія ринку праці не припускає існування інституціональних механізмів, що обмежують рух зарплати в той чи в інший бік (напр., довгострокових договорів з профспілками). Тому класичну модель ринку праці називають рухомою. Фірми конкурують між собою на ринку праці, приймаючи рішення про необхідну їм кількість праці шляхом співставлення суми додаткових доходів, які забезпечать нові працівники, з величиною зарплати, яку їм треба сплатити. Пропозиція праці визначається самими працівниками, які співставляють оплату за додаткову годину роботи, а отже, можливість купівлі товарів, яку забезпечить їм сума цієї оплати, з незручностями, викликаними необхідністю працювати на годину більше.

Рівновага на ринку праці визначає кількість запропонованої і фактично використаної праці, а також реальну зарплату за годину роботи. При рівновагній зарплаті ринок врівноважується й потрібна кількість праці дорівнює запропонованій кількості. Тому рівновагній рівень зайнятості називають рівнем повної зайнятості. При рівновагній зарплаті кожен, хто хоче працювати за цю зарплату, має роботу. У класичній моделі ринку праці обсяг виробництва - це обсяг виробництва за умови повної зайнятості незалежно від рівня цін. Причина цього полягає в тому, що працівників турбує тільки купівельна спроможність зарплати, а не її грошове вираження. Зростання в однаковій пропорції зарплати й цін залишає купівельну спроможність зарплати незмінною. За незмінної реальної зарплати кількість запропонованої праці, зайнятість і обсяг виробництва, згідно з класичною теорією, також не змінюються.

На відміну від класичної, кейнсіанська теорія виходить з того, що рівень цін є постійною величиною, обсяг виробництва змінюється, Сукупний попит також періодично змінюється.

Міжнародна торгівля. Теорія порівняних переваг

Міжнародна торгівля (МТ) являє собою найбільш загальну традиційну форму розвитку розвитку міжнародних економічних відносин. У процесі міжнародної торгівлі між суб'єктами світового господарства складаються відносини в області обміну, купівлі-продажу товарів, капіталу, робочої сили і послуг.

А.П. Румянцев та Н.С. Румянцева пропонують таке визначення: “Міжнародна торгівля - обмін товарами й послугами між державно оформленими національними господарствами або їхніми представниками” [Румянц.,32].

Існують чотири групи показників МТ. Перша з них - це показники обсягу МТ.Основними показниками обсягу МТ є:

експорт, тобто вивезення товару з країни;

імпорт, тобто ввезення товару в країну;

зовнішньоторговельний оборот, тобто сукупний обсяг експорту-імпорту за певний період часу (звичайно, за рік);

фізичний обсяг міжнародної торгівлі, тобто оцінка обсягу експорту й імпорту в постійних цінах в межах одного періоду (року);

генеральна торгівля, тобто вартість зовнішньоторговельного обороту й вартість транзитних товарів;

спеціальна торгівля, тобто чистий зовнішньоторговельний оборот (продукція, завезена в країну чи вивезенав з неї);

реекспорт, тобто вивіз раніше ввезеного товару, непідданого переробці;

реімпорт, тобто ввіз раніше вивезених товарів, непідданих переробці.

Другою групою показників є такі, що характеризують міжнародну торгівлю за критерієм її структури.

До них належать:

показники по критерію товарної структури, тобто показники поділу експорту й імпорту по основних товарних позиціях;

показники за критерієм географічної структури, які показують розподіл міжнародної торгівлі по групах країн і регіонів;

показники за критерієм інституціональної структури, які показують розподіл міжнародної торгівлі по суб'єктах і методах товарного обміну.

Третю групу показників становлять показники динаміки МТ, які, в свою чергу, поділяються на дві категорії: показники темпів зростання МТ та показники темпів приросту МТ.

Нарешті, четверту групу показників МТ складають показники результативності МТ:

сальдо торгівельного балансу (різниця між вартісним обсягом експорту й імпорту товарів окремої країни);

сальдо балансу послуг (різниця між вартістю послуг, які надає країна, й вартістю послуг, які вона імпортує);

сальдо некомерційних операцій (різниця між доходами від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових коштів у спадщину, при вирішенні сімейних проблем);

сальдо балансу поточних операцій (сума сальдо торгового балансу, балансу послуг, некомерційних операцій);

експорт на душу населення;

імпорт на душу населення;

зовнішньоторговельний оборот на душу населення;

експортна квота (відношення експорту до ВВП);

імпортна квота (відношення імпорту до ВВП);

квота зовнішньоторговельного обороту.

В основі теорії порівняних переваг лежить закон Рікардо. “Модель Рікардо демонструє закон порівняної переваги: країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами” [Фишер,688].

Дану теорію можна розкрити за допомогою уявного прикладу. Припустимо, що у світі є лише дві країни: США та Франція, в економіці яких є лише дві галузі: виробництво автомобілів та текстилю.

У Франції праця в обох галузях є менш продуктивною, ніж у США. Проте різниця в продуктивності праці неоднакова. Праця американських виробників автомобілів є відносно більш продуктивною, ніж при виробництві текстиля. Для виробництва автомобіля французьким виробникам треба вдвічі більше годин, ніж американським, але для текстиля таке співвідношення становить тільки 8:5. Саме відносні відмінності у продуктивності є основою міжнародної торгівлі. Французькі робітники не втратять роботу через те, що їхня праця мен продуктивна, але її оплата буде нижчою.

Зобразимо це в вигляді таблиці:

Щоб виготовити автомобіль, американським робітникам треба 300 годин праці при витратах на годину роботи W. Отже, витрати на 1 автомобіль будуть 300 W. Якщо ставка зарплати за годину - 20 дол., то в розрахунку на 1 автомобіль зарплата буде 6000 дол.

Якщо на виробництво автомобіля в США йде 300 годин, то на виробництво одного погонного метра тканини - 5 годин. Тоді 60 м тканини коштують стільки, скільки один автомобіль (300:5). У Франції автомобіль буде коштувати стільки, скільки 75 м тканини (600:8). Отже, у Франції автомобілі будуть відносно дорожчими, ніж у США, а у США текстиль відносно дорожчим, ніж у Франції.

Якщо між країнами існує вільна торгівля, то товари будуть вироблятися там, де їх виробництво є дешевшим.

Якщо у США витрати на робочу силу для виробництва одного автомобіля (300 W) нижче, ніж у Франції (600 W1), то США є виробником автомобілів з нижчими витратами. Це можна записати в вигляді: 300 W 600 W1.

Поділимо обидві частини нерівності на 300 W1.

Тоді W / W12.

Це свідчить, що США виробляють автомобілі дешевше за умови, що оплата праці в цій країні перевищує оплату праці у Франції менше, ніж у два рази. Здатність виробляти з нижчими витратами залежить як від різниці в технології, так і від різниці в оплаті праці.

Щодо текстилю, то США будуть виробником з нижчими витратами, якщо

W / W11,6.

Згідно з теорією порівняних переваг відносна оплата W має перебувати в межах інтервалу I.

Припустимо інше: відновна оплата встановлюеться на рівні, що відповідае інтервалу II. Тоді США будуть виробником обох товарів з меншими витратами. Тоді Франція буде мати неконкурентоспроможне виробництво по обох товарах, а французькі робітники через загрозу безробіття погодяться працювати за нижчу зарплату, отже, зарплата у Франції знизиться до рівня, за яким Франція стане конкурентоспроможною принаймні в виробництві текстилю.

Навпаки, якщо оплата праці буде перебувати в інтервалі III, то США не зможуть конкурувати в жодному виробництві, безробіття в США спричинить зниження зарплати принаймні до рівня W / W1 =2, за якого США будуть конкурувати в виробництві автомобілів.

“Цей приклад демонструє закон порівняних переваг, який стверджує, що кожна країна буде виробляти той товар, для якого її перевага в витратах, що вимірюється як відношення, є максимальним” [Фишер,640].

В наведеному прикладі відношення витрат на виробництво автомобілів у США до витрат у Франції дорівнює 1:2 (W / W1), для текстилю таке відношення - 5:8 (W / W1). 1:2 менше, ніж 5:8, отже США має порівняну перевагу в виробництві автомобілів. І навпаки, Франція має порівняну перевагу в виробництві текстилю. Отже, за умов повної зайнятості і рівновагої відносної зарплати США вироблятимуть автомобілі, а Франція - текстиль

Висновок

При загальному зменшені суспільного багатства відбувається його перерозподіл шляхом приватизації та інфляції.

Коли збіднілий пенсіонер недружньо поглядає на дорогі автомобілі, які проносяться повз нього, то це не просто психологічний феномен. Під ним є певна економічна підстава. Адже, якщо людина мала в радянський період грошові нагромадження в сумі 7 тис. радянських карбованців, то цьому відповідало цілком реальне багатство в суспільстві: нехай не на 100%, а на 70% (через товарний дефіцит, який завжди існував на той час і означав неповне товарне покриття наявних коштів), але воно було еквівалентним автомобілю середнього класу. Інфляція перетворила ці нагромадження на пил. Проте їх реальний еквівалент нікуди не подівся - він перерозподілився до рук тих, хто завдяки інфляції примножив своє богатство.

Такий перерозподіл не обов'язково здійснювався незаконним шляхом (хоча в наших умовах і таке часто траплялось), просто держава не змогла проводити політику, при якій би нові капітали формувалися за рахунок нагромаджуваної частини суспільного багатства, а не перерозподілу коштів, уже наявних у населення.

Для подолання наслідків інфляції потрібно, нове переосмислення природи, механізму формування і всіх перетворень вартості ВВП, переробку існуючих підходів на базі нових методологічних основ.

У цьому процесі вагому допомогу можуть подати інституціональні підходи, що дозволяють враховувати соціально-економічні та суспільно-психологічні особливості реакцій суб'єктів господарської діяльності, реальні умови їх господарювання і приймати рішення, адекватні ситуації.

Список використаної літератури

1. Камаев В.Д. и кол. авторов. Учебник по основам экономической теории. - М., 1994.

2. Макконнел К.Р. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. - М.: Республика, 1992.

3. Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Міжнародна економіка: Короткий конспект лекцій. - К.: МАУП, 1999. - 104 с.

4. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. - М.: «Дело ЛТД», 1993.

5. Макроекономiка: пiдручник/ за ред. Савченка А.Г., Пухтасвич Г.О. та iн., Киiв, 1995.

6. Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы первого года. Вопросы экономики, 1996, №2, с.88-97.

7. Илларионов А. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР. Вопросы экономики, 1996, №2, с.88-97.

Размещено на Allbest.ru