Аналіз особливостей застосування сили в теорії міжнародних відносинах

Для реалізації сили необхідні засоби та інститути, що мають суттєву відмінність на рівні внутрішньої та зовнішньої політики. Найбільші можливості використовувати силу має держава, що концентрує економічні можливості і створює інститути сили - суд, прокуратуру, поліцію, органи державної безпеки, специфічні воєнізовані підрозділи, армію, військово-промисловий комплекс, - що мають захищати інтереси громадян, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Не випадково впродовж усієї історії сила та міць держави оцінювалась за здатністю останньої вести та вигравати війни. Як визначав Е.Карр, в умовах, коли потенційна війна набуває статусу домінуючого фактора міжнародної політики, «воєнна міць стає загальновизнаним стандартом політичних цінностей».

Абсолютизація сили у міжнародних відносинах знайшла свій вираз у концепціях «силового балансу» та «силового тиску». Відомий американський геополітик Н.Спайкмен у роботі «Американська стратегія у світовій політиці» стверджував: «Усі форми насильства, руйнівні війни, включно, припустимі у міжнародному співтоваристві. Сила визначає здатність виживати, здатність нав'язувати свою волю іншим, здатність диктувати тим, хто не має сили і можливості виривати поступки у тих, у кого менше сили» [29, 48].

Разом з тим, сила не залишається абстрактною категорією. Зміни у силових засобах, цілях та формах її застосування потребують конкретно-історичного підходу до силової політики, що її запроваджують національні та міжнародні інституції.

При застосуванні сили завжди виникає проблема ефективності силових рішень. Ця проблема має матеріальну, духовну та правову складову. Ефективність застосування сили буде визначатись на матеріальному рівні співвідношенням затрачених зусиль з отриманим результатом, на духовному - моральним визначенням дій, справедливістю чи несправедливістю силових рішень, на правовому - відповідністю застосування сили діючим нормам права.

Кінцевий результат застосування сили залежатиме від:

· часового фактора застосування сили (на якій фазі конфлікту сила застосовується, скільки часу потрібно для досягнення кінцевого результату, коли застосовується сила);

· певних просторових параметрів застосування сили (регіон розповсюдження конфлікту, де планується застосування сили );

· головного об'єкта силового впливу (військові підрозділи, об'єкти інфраструктури, пункти управління та зв'язку, населення, політичне керівництво тощо);

· вибору відповідного інструменту силового впливу (армія, спецпідрозділи, національна гвардія, міліція, служби безпеки і т. ін. );

· адекватної оцінки ситуації, що потребує силового втручання.

В умовах, коли значно збільшилася кількість фактів нелегітимного застосування сили різними політичними та військовими угрупованнями, а також зросла роль міжнародного втручання у збройні конфлікти з метою забезпечення миру чи примусу до миру, у контексті визначення пріоритетів сучасної міжнародної політики виникає надзвичайно складне питання про те, що застосування сили міжнародними структурами вступає у суперечність з визначальними принципами міжнародного права - принципами державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи суверенних держав та незастосування сили у міжнародних відносинах.

Основне доктринальне заперечення проти застосування сили базується на тлумаченні суверенітету як абсолютної цінності. Концепцію суверенних держав вперше документально зафіксував Вестфальський мирний договір 1648 року. Саме він формально визнав кожну державу верховною владою у сфері її територіальної юрисдикції, а всі країни - рівними одна щодо одної. У такий спосіб було закріплено одноособове й абсолютне право держави виконувати функції верховного арбітра і законодавця у межах своїх кордонів. Надалі принцип поваги державного суверенітету набув розвитку в наступних угодах і деклараціях. Цей принцип є також ключовим положенням основного міжнародного-правового документа - Статуту ООН .

Суверенна держава - наріжний камінь міжнародного порядку. Ця теза може бути прийнятною тільки в цілісному і непорушному вигляді. Залишаючись єдиним гарантом незалежності від зовнішнього тиску суспільних груп і особистостей, держава, навіть порушуючи їхні права, все ж видається меншим злом, ніж іноземний вплив.

Три головні теорії міжнародних відносин - політичний реалізм, лібералізм і марксизм - по-різному підходять до застосування сили. Для реалістів воно зводиться до практичного захисту національних інтересів. Держава або сама використовує силові заходи, або кличе на допомогу міжнародні організації. Причому участь держави в проведенні силової акції демонструє пряму зацікавленість влади у визначеному варіанті дій. Якщо зв'язок між зовнішньополітичною акцією і національним інтересом виявляється розірваним, добрі наміри ведуть до негативних наслідків, бо тільки гуманітарні побажання не можуть стати досить сильним мотивом для того, щоб справа була доведена до кінця.

Для марксистської теорії міжнародних відносин воєнна інтервенція - це тріумф сильного над слабким, прояв експлуататорських інтересів і неоколоніалізму. Даний аргумент поширений серед країн (та їх лідерів), яким може погрожувати інтервенція. Користується ним і частина російських політиків і вчених. Основний мінус такої аргументації: за певних умов вона фактично констатує слабкість позиції та неготовність країни вести рівноправний діалог. Найбільш докладно проблема втручання розроблена політологами, які сповідають лібералізм. Вони ж зробили основний внесок і в критику принципів непорушності суверенітету та невтручання.

Так, в одній із своїх недавніх робіт С.Хоффманн навів три аргументи на користь проведення силового втручання у внутрішні справи суверенних країн, так званих «гуманітарних інтервенцій»:

Суверенітет не є абсолютною цінністю. Держава черпає свої права із сумарних прав своїх громадян і зобов'язана захищати останніх. Якщо вона не виконує своїх обов'язків, влада втрачає права суверена;

За визначених обставин головний імператив держави (захист прав громадян від впливу ззовні) поступається місцем загальнолюдським цінностям (захист особистості від порушення її основних прав) [26, 23], що виявляються на першому місці серед етичних аргументів на користь втручання;

Інтервенція - засіб протистояти виникненню світового хаосу, оскільки внутрішні конфлікти і насильство здатні виплеснутися через кордони разом із потоками біженців, а сусідні країни можуть виявитися стихійно втягнутими у це внутрішнє протистояння [26].

Потенційний вплив внутрішньодержавних конфліктів на зовнішнє оточення (потоки біженців, незаконне переміщення озброєнь тощо), з одного боку, викликає зрозумілу занепокоєність сусідів і може стати одним із пріоритетів політики безпеки, а з другого - служить обґрунтуванню права на втручання у внутрішні справи нестабільних держав.

Звідси тенденція розглядати внутрішньодержавні конфлікти у прямому зв'язку з їх можливим впливом на зовнішнє оточення. Цей вплив завжди несприятливий, але може виявлятися по-різному: безпосередньо загрожувати території та населенню сусідніх держав або ж впливати на емоції громадян, що живуть далеко від кризових зон. Аргументація С.Хоффманна будується, таким чином, на двох основних доведеннях. Перше апелює до етики і співчуття, до страждань інших народів. Друге, більш «приземлене», визнає загрозу для стабільних суспільних систем Заходу, що виникає внаслідок неконтрольованого припливу населення з найбідніших частин світу [26].

Прихильники більш прагматичного підходу до міжнародних наслідків внутрішніх конфліктів зосереджують свою увагу на проблемах, що виникли останнім часом у країнах Заходу, насамперед на втечі мільйонів людей, які рятуються від геноциду, етнічних чисток, ворожої окупації, масових політичних репресій та загрозливого для життя оточення, що виникає через військові дії, від економічної розрухи, яка провокується війнами або політичними кризами.

Отже, після того, як тисячі років в світі переважала сила, ординарному мисленню важко повірити, що існують інші способи вирішення міжнародних суперечок і конфліктів. І тим більше важко повірити в те, що в далекому майбутньому невеликі, але незалежні держави зможуть на рівних, на основі взаємної пошани і довіри домовлятися з ядерними державами, здатними виставити мільйонні армії. Це здається доволі таки неймовірним і реалізувати ці перспективи на даному етапі неможливо.

міжнародний відносини сила влада

Висновки

Концепція “сили”, за допомогою якої вирішувались численні завдання в минулому, стає неефективною, головним чином завдяки власній недосконалості. Сьогодні важко встановити точну дату початку апелювання до сили. Скоріше за все причинами цього стали широкі можливості, що їх відкривало перед дослідниками використання комплексного поняття, яке інтуїтивно можна ототожнити із складною мотивацією людини в суспільних відносинах, із комплексом інтересів держави як інституту, що не зводиться до суми прагнень громадян; тобто вхопити зміст політичних процесів. Пізніше, звичайно, ці переваги стали й джерелом суттєвих недоліків, коли широта поняття «сили» позбавила його конкретного змісту й наділила протиріччями. Тривала зосередженість теорії міжнародних відносин на проблемах сили приносить результати у вигляді поступового вирішення важливих теоретичних, концептуальних та гносеологічних проблем. В той же час, деякі принципові питання залишаються без відповіді, при чому характер таких питань змінюється від термінологічного встановлення різниці між «силою», «насильством» та «примусом» - до змістовного з'ясування т. зв. «парадоксів сили» - ситуацій, в яких, умовно кажучи «слабкий перемагає сильного», що є не лише семантичним парадоксом, але й серйозною проблемою всієї концепції сили.

Дискусії, що супроводжують використання поняття сили, на наш погляд, є результативними. Проблеми залишаються, але проблеми ці радше вказують на цінність зробленої роботи і на те, що ще потрібно зробити, аніж виносять вирок самій концепції сили як такій, що заводить наукове дослідження міжнародних відносин у глухий кут. Рівноцінної альтернативи «силовій термінології» немає. Незважаючи на численні труднощі, перспективи найбільш популярної концепції залишаються оптимістичними.

Чим саме дослідження сили важливе для теорії міжнародних відносин? З одного боку, відповідь є очевидною: сила є ключовою та центральною концепцією для всієї наукової дисципліни. Ключовою тому, що при всьому різноманітті поглядів в рамках міжнародних відносин, «всі шляхи ведуть» до сили, і, незалежно від того, як саме ця сила розуміється (стосовно цього є суттєві розбіжності), існує консенсус щодо бажаності якомога менших розбіжностей в цьому питанні. Центральною - тому що із силою пов'язана максимальна кількість інших різноманітних концепцій в міжнародних відносинах. Сукупність цих двох обставин надає очевидну відповідь про місце й роль дослідження сили в міжнародних відносинах.

Але окрім очевидної відповіді існує ряд інших важливих обставин. Значна частина їх пов'язана із іншим питанням: чи можливо знайти рівноцінну заміну концепції сили? Важко уявити, що існує щось альтернативне силі, а якщо навіть й існує (як, наприклад, «безпека» або «добробут»), то може стати просто органічною частиною розширеного поняття «сили».

Список використаної літератури

1. Антонович Н., Достатко Е. Ганс Моргентау: реалистическая теория международной политики // Белорусский журнал международного права и международных отношений. - Режим доступу: http://www. beljournal.evolutio.info

2. Арон Р. Мир і війна між націями. К., 1999 - С.54-57. - Режим доступу: http://www. demlib. org.

3. Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность // Политические исследования. - 2002. - № 4.- С. 146-158.

4. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К.: “Основи”, 1998. - 221с.

5. Горбатенко В. П. Політологічний енциклопедичний словник - К.: Генеза, 2004. - 736с.

6. Залысин И. Политическое насилие в системе власти // Социально-политический журнал. - 1995 - №3. - С. 45-56.

7. Кисинджер Г. Дипломатия. - М.: Научно-издательский центр «Ладомир», 1997. - 423с.

8. Клаузевіц К. Про війну. - М.: Наука, 1999. - Т.1. - 246 с.

9. Лебедева М. Мировая политика: Учебник для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2006. - 365 с.

10. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. - К.: Знання, 2007. - 461 с.

11. Моргентау Г. Международная политика // Антология мировой политической мысли. - Т. 2. - М., 1997. - С. 504 - 507.

12. Назаретян А.П. Историческая эволюция морали // Вопросы философии. - 1992. - № 3. - С. 84.

13. Ковалев А. Д. Формирование теории действия Толкотта Парсонса // История теоретической социологии. В 4-х тт. Т.3. М., Канон, 1997 - с.150-179

14. Най Е. Теорія балансу сил в міжнародній системі // Сучасні протиріччя - 1986. - №.4. - С. 685-715

15. Сафронова О. Теория международных отношений: Учебное пособие. -Режим доступу: http:// www.uic.nnov.ru/ist/down.html

16. Современные международные отношения. Учебник / Под. ред. А.В.Торкунова. -- М.: Российская политическая энциклопедия, 1999. -

584с.

17. Тихомирова Л.В., Тихомиров М. Ю. Политологический словарь. - М.,

1997, - 632с.

18.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций М.: ООО «Издательство АСТ»,

2003. - 603 с. - Режим доступу: http://grachev62.narod.ru

19.Цыганков П.А. “Самонадеянность силы”: критический анализ концепции коллективной безопасности в свете международно-политической теории. - Режим доступу: http://worldspol.socio.msu.ru/biblioteka.shtml

20.Цыганков П. Международные отношения: Учебное пособие. - М.: Новая

школа, 1996. - 320с.

21. Шепєлєв М.А. Теорія міжнародних відносин: Підручник. - К.: Вища шк., 2004. - 622 с.

22. Badie В., Smouts M.-C. Le retournement du monde. Sociologie de la scene internationale. Paris, 1992. - 252 p.

23. Galtung J. Western Civilizations: Anatomy and Pathology // Alternative, №2. Fab. 1981. - Р.145-170.

24. Gilpin R. War and change in world politics. New York: Cambridge University Press 1981. - P.13

25. Etzioni A. Power as societal force // Olsen M., Marger M. Power in modern societies. - Boulder|: Westview| Press|, 1993. - 236 р.

26. Hoffmann S. The Politics and Ethics of Military Intervention // Survival. 1996. Vol. 37, №4. - P. 35 .

27. Lasswell H., Kaplan A. Power and society. New Haven: Yale University Press, 1950. - 276 p.

28. Lukes S. Power: а radical view. London: Macmillan, 1974 - P.171

29. Spykman N. America's Strategy in World Politics. The United States and the Balance of Power - NY. - 1942. - Р. 48.

Размещено на Allbest.ru