Міжнародний поділ праці, Україна в НАТО та Євросоюзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Міжнародний поділ праці і його сучасні форми

Історично первинною основою функціонування й розвитку світового господарства служить міжнародний поділ праці. Поглиблення останнього постає як економічний фундамент усієї системи світогосподарських зв'язків, адже всі країни світу в тій або інший мірі втягнуті в нього.

Міжнародний поділ праці являє собою зумовлену певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла межі національних економік і породжує спеціалізацію окремих країн і господарських структур на виробництві певної' продукції та її взаємному обміні.

Міжнародний поділ праці - складна, багаторівнева система світогосподарських зв'язків між національними економіками, що перебуває під впливом таких факторів, як природно-кліматичні умови, географічне положення країн, наявність природних ресурсів, кваліфікованої робочої сили, особливості історичного розвитку, національні традиції тощо. Міжнародний поділ праці - система, що постійно розвивається, наповнюючись на кожному історичному етапі суспільного прогресу новим змістом. Він виник ще в епоху зародження буржуазного ладу, але відносно зрілого рівня досяг лише на стадії розвитку великої машинної індустрії.

Матеріальною основою розвитку міжнародного поділу праці в цей час був технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці і супроводжувався її спеціалізацією. На перших етапах розвитку машинного виробництва динамічно розвивалась внутрішньогалузева предметна спеціалізація між підприємствами різних країн, що означає посилення часткового поділу праці між ними. Надалі міжнародний поділ праці в загальній і частковій формах доповнюється одиничною формою, тобто подетальною і поопераційною спеціалізацією між підприємствами промислово розвинутих і слабкорозвинутих країн. Одночасно з цим одинична форма міжнародного поділу праці посилюється і між промислово розвинутими країнами. На цій стадії бурхливо розвиваються світовий ринок, міжнародний обмін товарами, посилюються економічні взаємозв'язки між країнами. Розвиток міжнародного поділу праці утворює основу для розширення міжнародної торгівлі, складає об'єктивну базу для формування і функціонування світового ринку. Врешті-решт все це сприяло зростанню масштабів виробництва, перетворенню його на масове, поглибленню його диференціації.

Значні зміни у цій сфері відбулися у XX столітті, особливо у другій його половині. Вони були зумовлені розгортанням науково-технічної революції. Серед них слід виділити перехід від попередньої глобальної моделі поділу праці між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи міжнародного поділу праці характерною була перевага загального поділу праці, тобто її поділу між сільським господарством та промисловістю, видобувною та переробною галузями промисловості. Під впливом науково-технічної революції XX ст. загальний поділ праці доповнюється частковим. Це проявляється у поділі праці між різними галузями обробної промисловості, підприємствами галузей. Існує потоварний поділ праці, який ґрунтується на предметній спеціалізадіїі виробництва у країнах світу.

Наступною рисою розвитку міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн.

Нині немає такої великої галузі національної економіки, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Нині міжнародним поділом праці охоплено такі складові суспільного поділу праці, як міжгалузевий (між промисловістю, будівництвом, сільським господарством), частковий (у межах окремих галузей національної економіки), одиничний (у вигляді предметної подетальної, технологічної спеціалізації») та кооперування. До того ж, у процесі поглиблення міжнародного поділу праці поступово переміщується центр ваги розширення міжнародних економічних зв'язків зі сфери обігу у сферу виробництва, що позитивно впливає на збільшення обсягів міжнародної торгівлі.

Поглиблення поділу праці на міжнаціональному рівні є більш результативним, ніж у межах окремої країни. Нині в межах світового господарства така спеціалізація досить чітко окреслилась на рівні окремих країн, їх груп або регіонів. Це свідчить посилення процесів глобалізації виробництва матеріальних благ в нинішніх умовах.

Значні зміни у міжнародному поділі праці відбулися під впливом нового етапу розгортання НТР. їх зміст зводиться до того, що:

- на перший план виходять спеціалізація і кооперування у виробництві наукоємної продукції, застосування прогресивних технологій, виготовлення нових матеріалів;

- поява автоматизованих систем збору, обробки, зберігання, передачі та використання науково-технічних знань та інформації значно розширили місткість світового ринку інформаційних технологій та послуг;

- інтернаціоналізація функціонування і розвитку сфери послуг та світової інфраструктури значно впливають на поглиблення міжнародного поділу праці.

На протікання цих процесів впливає жорстка конкурентна боротьба між суб'єктами світового господарства.

Теоретичною основою обґрунтування переваг міжнародного поділу праці виступає теорія абсолютної і порівняльної переваги.

Під абсолютною перевагою мають на увазі здатність країни виробляти товари та надавати послуги з найменшими витратами порівняно з іншими країнами. Основоположником цієї теорії є А. Сміт, котрий уперше обґрунтував проблему ефективності міжнародного поділу праці у вигляді теорії абсолютних переваг. У праці «Багатство народів» він обґрунтував положення про те, що країна, котра володіє великими запасами певного виду сировини, а відтак має можливість отримувати дешевші матеріали, має спеціалізуватись на їх використанні. У зв'язку з цим ним сформулювано принципи абсолютних переваг: кожний розсудливий суб'єкт господарювання не повинен ніколи виробляти те, що вигідніше купити. Тому необхідно імпортувати товари з країн, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, втрати яких нижчі в експортерів. Для того, щоб такий обмін був взаємовигідним, ціна будь-якого товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

У співвідношенні цін між країнами завжди існують хоча б незначні відмінності. Тому кожна з них незалежно від рівня соціально-економічного розвитку буде мати порівняльні переваги, тобто в країні завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим, ніж виробництво інших товарів. Якраз цей товар країна повинна експортувати в обмін на інші.

Теорію порівняльних переваг сформулював Д. Рікардо у роботі «Основи політичної економії та оподаткування». Принцип абсолютних переваг - лише частковий випадок із загального правила, на що вказував Д. Рікардо у своїй праці. Ситуація порівняльних переваг - це здатність країни виробляти товари та надавати послуги з відносно нижчими альтернативними витратами, ніж їх виробляє будь-яка інша країна. 1 кожна з країн світової спільності повинна намагатися цього досягти.

Згідно з теорією порівняльних переваг, в основі міжнародної торгівлі лежить виробництво. Кожній країні доцільно виробляти й експортувати ті товари та послуги, які обходяться їй порівняно дешевше, тобто на які витрачається менше праці та капіталу, а імпортувати ті товари, які дешевше виробляються за кордоном.

Завдяки дотриманню принципів порівняльних переваг світове господарство досягло більш ефективного розміщення й використання виробничих ресурсів, більш високого добробуту населення. Відповідно до цієї теорії дотримання зазначених принципів стимулює конкуренцію у сфері міжнародних економічних зв'язків та обмежує монополію.

Однак за всієї стрункості обґрунтування теорії порівняльних переваг вона не може пояснити багато фактів економічної взаємодії між країнами світової спільноти.

Свідченням останнього є те, що на засадах порівняльних переваг базується торговельна політика будь-якої країни, коли вона намагається вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж за її межами, а завозити ті, виробництво яких потребує значних витрат, порівняно з іншими країнами.

Отже, завдяки участі у системі міжнародного поділу праці кожна країна може мати порівняльні переваги і забезпечити більшу ефективність національної економіки та рівень життя населення. Останнє досягається завдяки тим можливостям, які має міжнародний поділ праці. Вони проявляються досить різноманітно:

- спеціалізація країни на виробництві окремих товарів, групи товарів, наданні послуг дає змогу їй раціональніше використовувати наявні ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;

- участь у міжнародному поділі праці дає змогу більш повно задовольняти потреби населення країн-учасниць, посилює конкурентоспроможність їх товарів;

- поглиблення міжнародного поділу праці, участь у ньому якомога більшої кількості країн є основою політики мирного співіснування, успішного економічного та політичного співробітництва.

У середині XX ст. однією з важливих рис розвитку світового господарства стала міжнародна економічна інтеграція, поява якої зумовлена значною кількістю причин.

2. Проблеми та перспективи співробітництва України з НАТО

Відносини України з НАТО ґрунтовно закріплені у нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.

З метою бiльш тiсної євроатлантичної iнтеграцiї Україна продовжуватиме проводити внутрiшню полiтику, основану на змiцненнi демократiї та верховенствi права, повазi до прав людини, принципi розподiлу влад i незалежностi судiв, демократичних виборах вiдповiдно до норм Органiзацiї з безпеки та спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ), полiтичному плюралiзмi, свободi слова, повазi до прав нацiональних та етнiчних меншин та недискримiнацiї за полiтичними, релiгiйними або етнiчними ознаками. Це включатиме забезпечення адаптацiї чинного законодавства для втiлення зазначеної полiтики.

Зважаючи на орiєнтацiю зовнiшньої полiтики України на європейську i євроатлантичну iнтеграцiю, включаючи її заявлену перспективну мету v членство в НАТО, Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократiї та мiжнародного права.

Важливим елементом реформування правової системи є участь у конвенцiях Ради Європи, якi встановлюють спiльнi стандарти для європейських країн. Зусилля мають бути спрямованi на реформування правоохоронних структур, удосконалення механiзмiв забезпечення дотримання i виконання всiма державними та громадськими структурами принципу верховенства права, посилення ролi структур, що захищають громадянськi права.

Цiлi НАТО

1. змiцнення демократичних i виборчих iнституцiй;

2. змiцнення повноважень та незалежностi судової влади;

3. сприяння постiйному розвитку i змiцненню громадянського суспiльства, верховенству права, захисту основних прав людини i громадянських свобод;

4. забезпечення свободи вiросповiдання;

5. забезпечення свободи зiбрань;

6. завершення адмiнiстративної реформи;

7. змiцнення цивiльного демократичного контролю над Збройними Силами i сектором безпеки в цiлому;

8. боротьба з корупцiєю, вiдмиванням грошей та незаконною економiчною дiяльнiстю шляхом економiчних, правових, органiзацiйних i правоохоронних заходiв; проведення необхiдних заходiв для вилучення зi списку FATF, зокрема прийняття та iмплементацiя закону, який вiдповiдає стандартам FATF;

9. забезпечення рiвноваги мiж трьома гiлками влади v законодавчою, виконавчою та судовою v шляхом конституцiйних i адмiнiстративних реформ i забезпечення їхньої ефективної спiвпрацi.

Україна i НАТО мають спiльне бачення об-єднаної i вiльної Європи i спiльну рiшучiсть боротися з тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ), регiональною нестабiльнiстю та iншими загрозами безпецi.

Реформа у галузi оборони i безпеки

Принципи

Україна залишається вiдданою подальшому проведенню реформ у галузi оборони та безпеки, спрямованих на реструктуризацiю та перетворення нацiональної структури оборони та безпеки на демократично контрольовану та ефективну органiзацiю, що здатна забезпечити державний суверенiтет i територiальну цiлiснiсть та сприяти змiцненню миру та стабiльностi в євроатлантичному регiонi.

Запроваджуючи цi реформи у галузi нацiональної оборони i безпеки, Україна прагне адаптувати свої структури i завдання до загроз безпецi, якi змiнюються, на євроатлантичному просторi, вiдiйти вiд принципу? кругової територiальної оборони країни¦, враховувати необхiднiсть розвитку як воєнних, так i невоєнних аспектiв врегулювання криз.

В той час як зусилля, зосередженi на реформуваннi Збройних Сил України, залишатимуться прiоритетом, у контекстi нових загроз безпецi Україна прагне бiльш повно використовувати сили та засоби Держкомкордону, МВС та МНС. Реформа iнших силових структур, таких як Прикордоннi вiйська, посилить можливостi України щодо запобiгання нелегальному перемiщенню наркотичних, радiоактивних та iнших заборонених речовин, людей, передачi технологiй подвiйного призначення, а також боротьби з транскордонною злочиннiстю.

Цiлi:

1. реформування Збройних Сил України з метою перетворення на добре пiдготовленi та оснащенi, бiльш мобiльнi та сучаснi збройнi сили, здатнi вiдповiдати на загрози безпецi, захищати територiю держави та робити внесок до миротворчих i гуманiтарних мiсiй пiд егiдою мiжнародних органiзацiй;

2. посилення цивiльного контролю над Збройними Силами України та iншими вiйськовими формуваннями, включаючи пiдвищення рiвня спiвробiтництва з Парламентом i посилення його контролю, а також бiльш активну участь цивiльних осiб у процесi прийняття рiшень у галузi безпеки;

3. змiцнення державних структур з метою покращання реагування на виклики, пов-язанi з невiйськовими i асиметричними загрозами;

4. посилення державної мiжвiдомчої координацiї мiж Мiнiстерством оборони, Мiнпромполiтики, Прикордонними вiйськами, МНС i МВС з метою покращання реагування на наслiдки природних та антропогенних катастроф, включаючи терористичними акти;

Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави.

Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.

Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об'єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.

Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО - агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.

Частково це пов'язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав'язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу.

Отже, що ж таке НАТО?

На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичного договору викладена у Договорі, укладеного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року десятьома європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення взаємної оборони.

НАТО - це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об'єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка.

Хто є членами НАТО?

На сьогодні, після 5 хвиль розширення, членами НАТО є 26 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словенія.

Які цілі НАТО?

Нині, у XXI, столітті перед Альянсом постає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів «холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.

Мова йде про боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимними режимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати її терористам.

Щоб зберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тільки Заходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.

Які цінності захищає Альянс?

На сьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою та високоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якої грунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизації суспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військових стандартів.

Правова основа існування та діяльність НАТО

Північноатлантичний договір - головний документ Організації, який відповідає вимогам Статуту Організації Об'єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.

Країни-члени взяли на себе зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.

Договір про одна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.

Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя створення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, коли принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до членства в Альянсі.

Розвіяти туман міфів про Північноатлантичний Альянс - це дати можливість людям побачити справжнє обличчя НАТО та потенційне місце України в цій Організації.

Міф НАТО - агресивний блок

Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації - Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.

Ідея об'єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д. Рузвельтом і Прем'єр-міністром Великої Британії У. Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання «Атлантичної хартії». Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об'єднаних Націй 1942 року, а пізніше - ООН.

3. Цілі та завдання діяльності Світового банку

Радикальні зміни в банківській сфері в останній третині XX ст., тобто «банківська революція», виявилися в посиленні концентрації й централізації банківського капіталу, зміні розподілу сил між банками різної національної належності, поглибленні інтеграційних тенденцій, що зумовило утворення єдиної світової фінансової системи.

До початку XXI ст. сформувалася розгалужена, багатошарова і багатофункціональна система ТНБ, що забезпечує основні потреби транснаціонального капіталу і служить інституційною базою функціонування світових фінансових ринків.

ТНБ розвинутих країн, конкуруючи між собою, панують як на національних, так і міжнародних ринках капіталів. Вони діють здебільшого на світовому рівні і переносять за кордон не тільки активні операції, а й частину власного капіталу. Нині економічна міць ТНБ стала опорою діяльності транснаціональних корпорацій і держави за кордоном.

У сучасній ринковій економіці стрижнем кредитної системи є центральні банки. Вони створюють сприятливі умови для функціонування і розвитку кредитної справи, справляють вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що визначає ефективність функціонування всієї економіки.

Центральні банки надають фінансові й банківські послуги національному урядові та комерційним банківським установам, розробляють і реалізують монетарну політику, ведуть справи з іноземними центральними банками та міжнародними економічними організаціями.

Економіко-правовий статус і організаційно-правові форми створення та діяльності сучасних центральних банків можуть бути різними. Місце й роль центральних банків визначаються нормами національного права, які здебільшого мають форму законів. Це, наприклад, Закон США про Федеральний резерв 1913 р., Закон про Банк Канади 1934 р., Закон про Резервний банк Австралії 1959 р., Закон про Банк Англії 1998 р., новий Закон Німеччини про Федеральний банк 2002 р., Закон про статут Банку Франції, його діяльність та нагляд за кредитними установами 1993 р., Закон про банки 1993 р., що регламентує діяльність Банку Італії, Закон про Центральний банк Люксембургу 1998 р., Федеральний закон Російської Федерації «Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)» 1995 р., Закон України «Про Національний банк України» 1999 р. та ін. Ці правові акти визначають організаційно-правову структуру центрального банку, його функції, процедуру призначення керівництва банку, його взаємовідносини з державою і національною банківською системою.

Центральний банк - це фінансово-кредитна установа, яка посідає центральне місце в банківській системі країни і виконує чотири основні завдання. Центральний банк покликаний бути:

* єдиним емісійним центром, що наділений монопольним правом грошової емісії на території своєї країни і відповідає за стабільність національної грошової одиниці та забезпечення грошового обігу;

* банком держави, зобов'язаним здійснювати банківське обслуговування уряду, державного бюджету, розміщувати державні цінні папери тощо;

* «банком банків», тобто він надає банківські послуги іншим фінансово-кредитним інституціям, є для них кредитором останньої інстанції;

* органом банківського нагляду, що підтримує стабільність національної банківської системи, необхідний рівень стандартизації й професіоналізму в цій сфері.

Центральний банк, на відміну від звичайних банків, є банком для інших банків і банком для держави. Як «банк банків» кожний такий банк має такі завдання:

* ведення рахунків банків, організація міжбанківських розрахунків;

* кредитування банківських установ у скрутній фінансовій ситуації;

* надання інших послуг національним та іноземним фінансово-кредитним інституціям, зокрема інформаційних, депозитних тощо;

* здійснення нагляду і контролю за діяльністю банків.

Центральний банк формує правове поле діяльності кредитних інституцій і системи розрахунків, для чого видає з питань, віднесених до його компетенції, нормативні акти, які є обов'язковими для органів державної влади, всіх юридичних і фізичних осіб. Для реалізації своїх функцій центральний банк має право одержувати в кредитних організаціях і органах виконавчої влади необхідну інформацію.

Основні функції центральних банків1

Регулятивні

* розробка і реалізація грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної валюти;

* забезпечення емісії грошей та їх обігу;

* регулювання попиту і пропозиції на кредит. та інші грошові активи;

« валютне регулювання, включаючи операції з купівлі та продажу Іноземної валюти; визначення порядку здійснення розрахунків з іноземними державами;

* складання платіжного балансу, його аналіз та прогнозування;

¦ аналіз і прогнозування стану національної економіки в цілому і по регіонах, насамперед грошово-кредитних, валютно-фінансових та цінових відносин; публікація відповідних матеріалів і статистичних даних.

Контрольні

¦ нагляд за діяльністю кредитних організацій;

¦ державна реєстрація і ліцензування кредитних організацій;

¦ організація і проведення валютного контролю.

Обслуговувальні

¦ організація платіжної системи;

¦ визначення правил здійснення розрахунків, банківських операцій, бухгалтерського обліку та звітності для банківської системи;

¦ функції кредитора в останній інстанції для кредитних організацій, організація системи рефінансування;

¦ проведення всіх видів банківських операцій, необхідних для виконання основних завдань банку;

¦ нагромадження і зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

¦ організація інкасації та перевезення грошових цінностей;

¦ виконання ролі агента уряду;

¦ підготовка кадрів для банківської системи.

1 Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.; Козюк В.В. Сучасні центральні банки: середовище функціонування та монетарні рішення. Тернопіль, 2001; Поляков В.П., Московкина ЛА. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. М., 19%.

Центральний банк є юридичною особою, у більшості країн перебуває в державній власності і згідно зі статутними завданнями реалізує повноваження з володіння, користування та розпорядження майном банку. Так, статутний капітал центрального банку перебуває у державній власності у ФРН, Франції, Великій Британії, Ірландії, Швеції, Іспанії, Фінляндії, Норвегії, Нідерландах, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країнах. Проте федеральні резервні банки у США і Банк Японії функціонують на акціонерних засадах, причому в Японії державі належить 45% капіталу центрального банку, а у США власниками федеральних резервних банків є банки-члени Федеральної резервної системи (ФРС). В Україні відповідно до Закону України «Про Національний банк України» центральний банк має статутний капітал, що є державною власністю і становить 10 мли грн. Вилучення та накладання зобов'язань на майно центрального банку без його згоди е допускаються. Банк фінансує свої витрати за рахунок власних грошових надходжень і прибутків. Як правило, центральний банк підзвітний вищому законодавчому органові країни.

Центральний банк як банк держави представляє її інтереси у відносинах із центральними банками інших держав, а також у міжнародних банках та інших міжнародних валютно-фінансових організаціях, взаємовідносини з якими будуються відповідно до міжнародних договорів, норм національного права, а також спеціальних угод. Центральний банк може брати фінансову участь у діяльності міжнародних організацій, які мають на меті розвиток співробітництва в грошово-кредитній, валютній, банківській сферах, зокрема виступати співзасновником, брати участь у капіталах тощо. Так, згідно з чинним законодавством Національний банк України може брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів.

Практично в усіх країнах центральні банки контролюють діяльність іноземних банків і їх філій та банків за участю іноземного капіталу, надають відповідні дозволи і ліцензії, а також здійснюють акредитацію представництв іноземних кредитних організацій відповідно до вимог національного права. З метою виконання міжнародних функцій центральний банк може відкривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кордоном. Наприклад, Національний банк України встановив кореспондентські відносини більш ніж із 30 зарубіжними банками.

Центральний банк як орган валютного регулювання і валютного контролю визначає та оприлюднює офіційний курс національної валюти, умови і порядок її конвертації в іноземну валюту, визначає порядок проведення валютних операцій та видає відповідні нормативні акти, здійснює ліцензування щодо операцій з валютними цінностями, може визначати ліміти відкритої валютної позиції, проводить девізну та дисконтну валютну політику, здійснює валютні інтервенції тощо. Так, Національний банк України здійснює цю функцію відповідно до Закону України «Про Національний банк України» 1999 р., Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» 1993 р. та інших законодавчих і нормативних актів. Він регулює структуру валютного ринку України й організує торгівлю валютними цінностями.

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк, що надав у 2002 фінансовому році країнам-клієнтам позики на загальну суму 19,5 млрд дол. США, у цей час здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, роблячи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку.

Однією з цілей Світового банку є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо в такі, що розвиваються. Проте соціально-політична нестабільність в деяких регіонах робить інвестування там ризикованим. Щоб убезпечити своїх учасників від фінансових втрат, Світовий банк формує в 1988 р. організацію, яка б гарантувала відшкодування можливих втрат від некомерційних ризиків, - Багатосторонню агенцію з гарантій інвестицій. З проблемами інвестування пов'язано утворення в 1966 р. Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів. Таким чином, сформувалася група Світового банку із п'яти організацій.

Незважаючи на певну різницю у функціях, всі організації Світового банку тісно зв'язані, перш за все, єдністю цілей: сприяння стабільному економічному зростанню країн-членів, допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються, заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування. Група єдина й організаційно: практично всі структури підпорядковані єдиному керівникові - Президенту Світового банку, мають спільну адміністративну систему. Водночас за функціями інститути Світового банку мають специфічні розбіжності.

Банк використає свої фінансові ресурси, висококваліфікований персонал і велику базу знань для надання допомоги кожної із країн, що розвиваються, у процесі забезпечення стабільного, стійкого розвитку, заснованого на принципах соціальної справедливості. Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення й найбідніших країн, однак всім своїм клієнтам Банк указує на необхідність вживання наступних заходів:

Ш інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й утворення;

Ш концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;

Ш зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності;

Ш охорона навколишнього середовища;

Ш підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;

Ш підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.

Видаючи кредити, проводячи консультації з питань економічної політики й надаючи технічну допомогу, Світовий банк сприяє реалізації в країнах широкого кола програм, метою яких є скорочення бідності й підвищення рівня життя населення в країнах, що розвиваються. Завданням глобальної боротьби з бідністю є надання людям в усьому світі шансу поліпшити своє життя й життя своїх дітей. За період життя останнього покоління для скорочення рівня бідності й підвищення рівня життя людей було зроблено більше, ніж за який-небудь інший період в історії.

У країнах, що розвиваються:

Ш середня тривалість життя збільшилася з 55 до 65 років;

Ш число грамотних серед дорослого населення подвоїлося;

Ш загальне число дітей, що навчаються в початковій школі, виросло з 411 до 681 мільйона;

Ш дитяча смертність знизилася на 50 відсотків.

Незважаючи на досягнуті успіхи, дуже багато чого ще має бути зробити для рішення завдань розвитку. З 4,7 мільярди людей, що живуть в 100 країнах, що є клієнтами Світового банку:

Ш 3 мільярди живуть менш нiж на 2 долари США в день, а 1,2 мільярди - менш нiж на 1 долар у день;

Ш майже 3 мільйони дітей у країнах, що розвиваються, щорічно вмирають від хвороб, якi можна попередити за допомогою вакцинації;

Ш 113 мільйонів дітей не відвідують школу;

Ш 1,5 мільярда людей не мають доступу до чистої питної води.

Найважливішими коштами рішення вартих перед Банком завдань є ефективні стратегії скорочення бідності й кредитування на меті боротьби з бідністю. Найбільш пріоритетними завданнями, установлюваними в рамках здійснюваних Банком програм, є забезпечення стійкого соціального розвитку, розвиток людського потенціалу й підвищення ефективності керування економікою, причому усе більше уваги приділяється залученню різних верств населення до рішення завдань розвитку, удосконалюванню керування й інституціональному будівництву.

Банк також надає допомогу країнам у зміцненні й підтримці основних умов, які необхідні для залучення приватних інвестицій і підтримки їх на належному рівні. Опираючись на сприяння Банку у вигляді кредитування й консультацій, уряду проводять всебічне реформування економіки своїх країн і зміцнюють банківську систему. Вони інвестують кошти в розвиток людських ресурсів, в інфраструктуру й охорону навколишнього середовища, що підсилює привабливість країни для приватних інвесторів і підвищує ефективність капіталовкладень.

В 2001 фінансовому році надання допомоги Банком країнам, що розвиваються, здійснювалося по наступних напрямках: Прискорене полегшення тягаря заборгованості. Відповідно до розширеної Ініціативи відносно бідних країн з високим рівнем заборгованості (ХИПК), в 2001 фінансовому році був досягнутий значний прогрес у розширенні масштабів і прискоренні темпів полегшення тягаря заборгованості ряду найбідніших країн миру, багато хто з яких розташовані на африканському континенті. На 30 червня 2002 року в рамках цієї ініціативи була скорочена заборгованість 26 країн, і очікується, що згодом тягар заборгованості буде полегшено на загальну суму, складову 41 млрд. дол. США. Завдяки скороченню боргового тягаря в рамках Ініціативи ХИПК (у сполученні із традиційними видами скорочення заборгованості) загальний обсяг боргу в 26 країнах зменшиться на дві третини, збільшаться видатки на соціальні потреби й скоротяться видатки на обслуговування боргу.

міжнародний банк інтеграція європейський

4. Економічні чинники інтеграції України в Європейський Союз

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки України важливим є питання її інтеграції до Європейського союзу, зокрема, і щодо місцевого самоврядування. Питання місцевих фінансів і місцевого оподаткування входять до переліку сфер законодавчої, адміністративної та гуманітарної експертизи Ради Європи щодо перехідних країн Центральної та Східної Європи, відносяться до розділу «Територіальна адміністрація» та мають узгоджуватися з Європейською хартією місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день в Україні значно підвищується роль місцевого самоврядування, що тягне за собою подальший розвиток ринкової інфраструктури, децентралізації управління, забезпечення соціальних гарантій населення тощо. Це обумовлено, в першу чергу, перетворенням органів місцевого самоврядування із об'єкта державного управління у самоврядний суб'єкт.

Фінансові проблеми органів місцевого самоврядування на шляху інтеграції до Європейського союзу спричинені низкою зовнішніх та внутрішніх чинників, притаманних фінансовій системі держави в цілому. Розглядаючи зовнішні чинники, важливо виділити основні: становлення демократичних інститутів; економічна політика держави; розбудова фінансової системи держави.

Щодо внутрішніх, то це: побудова локальних фінансових систем, неефективне застосування методів фінансового менеджменту на місцях, насамперед, стратегічного менеджменту, хибне уявлення про теоретичні основи публічних фінансів, які ототожнюють з державними фінансами, нерозуміння практичних заходів фінансової політики фіскальної децентралізації тощо. Відсутнє чітке розуміння цільових установок - пріоритетів діяльності органів місцевого самоврядування як суспільних інституцій. Це, в свою чергу, спричинене нерозвиненістю таких інститутів, як політичні партії, лобізм, що заважає органам місцевого самоврядування ефективно виконувати демократичні представницькі функції.

Також особливо актуальними є проблеми правового характеру, які гальмують розвиток системи фінансового забезпечення місцевого самоврядування в Україні. Зазначена проблема пов'язана з питанням співвідношення внутрішнього і наднаціонального правового регулювання. Адже держава в особі її центральних органів не бажає поступатися сферою повноважень органам нижчого рівня, залишаючи за собою переважну більшість найважливіших повноважень, від яких залежить якість життя мешканців територіальних громад.

Для розв'язання окреслених вище проблем необхідно, перш за все, внести зміни до Бюджетного кодексу України. Зокрема, стосовно:

1) подальшого зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування;

2) уточнення та конкретизації видатків, що здійснюються з бюджетів усіх рівнів;

3) посилення стимулюючої складової міжбюджетного регулювання;

4) удосконалення порядку надання субвенцій на використання інвестиційних проектів;

5) визначення особливостей застосування програмно-цільового методу та визначення основних засад із запровадження середньострокового планування;

6) підвищення ефективності управління місцевими фінансами, посилення контролю та відповідальності за дотриманням бюджетного законодавства;

7) забезпечення прозорості процесу формування та виконання місцевих бюджетів. Крім того, програми розвитку областей і регіонів обов'язково мають включати заходи, спрямовані на:

- подолання стану депресивності;

- ліквідацію вузьких місць у сферах водо-, енерго-, теплопостачання;

- розв'язання проблем у соціальній сфері, охороні здоров'я, освіті;

- ліквідацію безробіття та створення додаткових робочих місць;

- збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів;

- забезпечення високої продуктивності виробництва, розвитку виробничого потенціалу на сучасній та високотехнологічній основі.

Причому, однією з найважливіших складових залучення інвестицій в економіку регіонів

є поліпшення інфраструктури територій. Тобто території мають бути готовими до приходу інвесторів. З огляду на це важливою є робота місцевих органів виконавчої влади з ширшого залучення зовнішніх ресурсів, у тому числі іноземних інвестицій, кредитних коштів.

Також з метою наближення України до Європейського союзу в галузі місцевого самоврядування необхідно доопрацювати з урахуванням потреби наближення законодавства України до законодавства Європейського союзу у сфері фінансів місцевого самоврядування та Європейської хартії місцевого самоврядування проект закону про місцеві податки і збори.

Завершення реформування міжбюджетних відносин потребує переходу до довгострокової системи фінансового вирівнювання, зорієнтованої на подолання фіскальних дисбалансі в виключно між бідними і багатими територіями шляхом виведення з системи міжбюджетних відносин тих адміністративно-територіальних одиниць, які спроможні функціонувати на засадах самофінансування.

Головним джерелом для формування стратегічної політики держави щодо розбудови фінансової системи місцевого самоврядування має стати використання світового досвіду. Кожній країні властиві свої специфічні риси, структура виробництва, моделі регулювання економіки і важелі розвитку фінансової системи. Вони реалізуються в різних умовах, приводять до різних наслідків. Це обумовлено логічністю економічної доцільності принципів ефективного розвитку, процесами глобалізації. Але слід зазначити, що оскільки немає абсолютно подібних країн, то до запровадження іноземного досвіду в процесі інтеграції України до Європейського союзу в галузі місцевого самоврядування слід підходити диференційовано, не вдаючись до копіювання співвідношення джерел і форм, а використовувати лише основні засади, принципи, ключові фактори, адекватні заходи, прийняті для конкретних умов України.

Отже, основною проблемою розвитку системи фінансового забезпечення місцевого самоврядування є відсутність системного, цілеспрямованого, чітко орієнтованого стратегічного напрямку реформування системи державного правління в Україні.

Політика інтеграції України до Європейського союзу в галузі місцевих бюджетів на 2009 рік передбачала:

1) вдосконалення нормативно-правової бази управління органами місцевого самоврядування;

2) підвищення ефективності управління місцевими бюджетами шляхом запровадження нормативів соціального забезпечення;

3) подальше підвищення інвестиційної складової місцевих бюджетів;

4) запровадження механізму перерахування субвенції з державного бюджету місцевим на виплату допомоги сім'ям, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та тимчасової допомоги дітям шляхом застосування щоденних нормативів відрахувань від доходів загального фонду Державного бюджету України, що надійшли на аналітичні рахунки обліку доходів Державного бюджету України на відповідній території; 5) створення фондів регіонального розвитку тощо.

Размещено на Allbest.ru