Досвід країн-членів ЄС щодо адаптації банківської системи до вимог ЕВС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Європейський університет

Житомирська філія

Кафедра «Фінанси»

Реферат

На тему «ДОСВІД КРАЇН - ЧЛЕНІВ ЄС ЩОДО АДАПТАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ДО ВИМОГ ЕВС»

Житомир - 2011

Зміст

І. ДОСВІД КРАЇН - ЧЛЕНІВ ЄС ЩОДО АДАПТАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ДО ВИМОГ ЕВС

1. Основні показники економічного розвитку у країнах ЦСЄ в перехідний період

2. Банківський сектор країн ЦСЄ на шляху євроінтеграції

3. Доступ іноземного капіталу до банківського сектору в нових країнах - членах ЄС

4. Досвід країн ЦСЄ щодо лібералізації потоків капіталу

Список використаної літератури

І. ДОСВІД КРАЇН - ЧЛЕНІВ ЄС ЩОДО АДАПТАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ДО ВИМОГ ЕВС

1. Основні показники економічного розвитку у країнах ЦСЄ в перехідний період

На початку 90-х років, коли створювався ЄС, економічні умови були іншими, аніж ті, що існували принаймні в 2004 p., коли країни «нової хвилі» вступали до ЄС. Як показала практика, з десяти країн, які приєдналися до ЄС у 2004 p., лише Словенія найближче усіх підійшла до участі в ЕВС та введення у країні євро. Для України найбільш цікавим є досвід країн саме останньої хвилі, які нещодавно вступали до ЄС та які в минулому були членами єдиного соціалістичного господарського комплексу й відповідно мали такі самі економічні, інституційні та соціальні проблеми.

Серед етапів ринкової трансформації країн ЦСЄ, для нас є цікавим етап, який почався в цих країнах після завершення масштабної приватизації в 1994 р. Він характеризувався підйомом виробництва, продовженням процесів реструктуризації, масштабними капітальними вкладеннями, ростом зовнішньоторговельного обороту, приходом іноземного капіталу в економіку країн ЦСЄ, підвищенням конкурентоспроможності високотехнологічного виробництва і збільшенням частки приватного сектору в економіці.

Темпи економічного росту країн ЦСЄ, починаючи з другої половини 90-х років, були практично удвічі вище, аніж у країнах Західної Європи. У другій половині 90-х і на початку 2000-х років спостерігалися не тільки високі темпи росту виробництва в країнах ЦСЄ (особливо у Польщі), а й проблеми та ускладнення, які виникали внаслідок як ендогенних, так і екзогенних факторів, наприклад, таким як світова фінансова криза 1997-1998 pp. Однак у країнах ЦСЄ не було кризи падіння виробництва в 2001-2003 pp., яке набуло світових масштабів й особливо вплинуло на економіку Західної Європи та СІЛА. Більш того, саме в ці роки країни ЦСЄ збільшили та стабілізували темпи економічного росту. В Росії та Україні, де економічний ріст відновився набагато пізніше, ніж в країнах ЦСЄ, темпи росту в цей період також були більше.

Зростання виробництва в країнах ЦСЄ супроводжувалося повільним і нестабільним ростом чисельності зайнятих, з початку збільшенням, а потім скороченням безробіття. Темпи росту інвестицій в економіку країн ЦСЄ були значно вище, ніж у США та Західній Європі. Лідерами були Польща в 1995-2000 pp. і Болгарія в період 1998-2003 pp. В Україні і Росії зростання капіталовкладень після довготривалого і глибокого падіння почалося лише в 1997 і 1999 р. відповідно, і нині його темпи вище, аніж в країнах ЦСЄ.

Що стосується зовнішньої торгівлі країн ЦСЄ, слід зазначити тенденцію нарощування дефіциту: імпорт серйозно перевищував експорт, що призводило до збільшення дефіциту платіжного балансу в країнах ЦСЄ.

У цьому відношенні ситуація в країнах ЦСЄ значно відрізнялася від ситуації в Україні та Росії. Хоча дефіцит платіжного балансу країн ЦСЄ не є таким великим, як, наприклад дефіцит США, однак, він є достатньо обтяжливим для економік цих країн і його частка в ВВП є досить значною. Нарощування імпорту було обумовлено масштабними закупівлями сучасної техніки та технологій на Заході, що сприяло економічній трансформації і реструктуризації господарського життя в цих країнах.

Динаміка життєвого рівня населення в країнах ЦСЄ у 1994-- 2004 pp. свідчить про помітне зростання життєвого рівня населення країн ЦСЄ. Після 1994 р. темпи росту життєвого рівня населення були, як правило, вище, ніж в Західній Європі та США. В Україні та Росії падіння життєвого рівня населення було більш глибоким та продовжувалося набагато довше, аніж у країнах ЦСЄ і було помітно глибше. Ріст життєвого рівня населення почався лише в 2000 р. і темпи його росту почали перевищувати темпи, притаманні для країн ЦСЄ.

Структурне порівняння показників країн-кандидатів «нової хвилі» з даними ЄС за станом на 2000 рік, тобто коли приймалось політичне рішення про їх прийняття до ЄС, свідчить про їх щорічне зростання. У Польщі, Словенії, Угорщині, Латвії, Естонії та Чехії воно було вище, ніж показник по ЄС-15. Щорічне зростання цих показників підтверджує активність цих країн щодо приведення економічного середовища до стандартів ЄС та відповідну інвестиційну активність за рахунок зовнішніх і внутрішніх вкладень.

У той же час, у країн ЦСЄ були відповідні проблеми з показниками інфляції та бюджетним дефіцитом. Проте практично в усіх країнах показники державного боргу відповідали встановленим нормативним критеріям. У деяких країнах ЦСЄ довгострокові ставки були нижче за нормативні, проте існувала тенденція їх поступового підвищення до рівня ЄС.

Приймаючи до уваги перспективу можливої участі в єврозоні, парламенти країн ЦСЄ вже до 2000 р. адаптували законодавство з урахуванням завдання приведення грошово-кредитної сфери до вимог Маастрихтської угоди. Наприклад, була зміцнена незалежність центральних банків і раніше прийняті обмеження на фінансування бюджету стали більш дієвими.

Протягом перехідного періоду в країнах ЦСЄ запроваджувалися досить відмінні грошово-кредитні системи і режим валютних курсів. У табл. 1. наведено валютні режими і основи грошово-кредитної політики, які були в країнах ЦСЄ перед тим, як вони приєднались до ERM 2.

Таблиця 1

Валютні режими і опорні показники грошово-кредитної політики країн ЦСЄ (за станом на 01.07. 2000 р.)

2. Банківський сектор країн ЦСЄ на шляху євроінтеграції

Банківський сектор країн ЦСЄ, які вступили до ЄС у 2004 p., ще значно поступається західному рівню, але швидко розвивається. За 10 років країнам ЦСЄ вдалося значно просунутися у напрямі створення ринкових фінансових систем. Проста однорівнева банківська галузь кінця 80-х років, керована в рамках планової економіки, вже перетворилась на стійкий, конкурентоспроможний банківський сектор, який надає широкий спектр послуг. Ці країни вже достатньо просунулися в плані введення законів, що формують юридичний фундамент спільного ринку. їх правові і регулятивні системи впритул наблизилися до європейських стандартів.

Протягом останніх 10 років уряди всіх країн ЦСЄ впроваджували широкомасштабні програми реструктуризації і рекапіталізації власних банківських галузей. Специфіка і строки реалізації цих програм були різними, проте їх результат був однаковим у всіх країнах цього регіону. В більшості країн скоротилася кількість банків. Це відбулося переважно внаслідок консолідації галузі, хоча деякі компанії просто залишили сектор, а більшість інститутів, що збереглися, застосовують бізнес-модель універсального банку. Відношення кількості банків та їх відділень до чисельності населення опинилося порівняно низьким - в цьому плані ринки країн ЦСЄ не можна назвати насиченими.

Також у регіональних банківських установ з'явилися нові проблеми, які пов'язані з переходом до європейської системи платежів. Грошові перекази і платежі - один з основних видів банківської діяльності, але в процесі інтеграції він зазнає істотних змін. Згідно з Маастрихтською угодою, одне з основних завдань єврозони полягає у тому, щоб забезпечувати безперебійне функціонування платіжних систем, що має важливе значення для роздрібних банків. При вирішенні цього завдання єврозона діє у сфері платежів і розрахунків як контролер, що є відповідальним за дотримання стандартів безпеки та ефективності. Стосовно великих платежів, де важлива мінімізація системного ризику, єврозона виконує функцію нагляду за всіма національними платіжними системами, а також керує регіональною системою міждержавних розрахунків - Trans-European Automated Real-time Gross settlement Express Transfer system (TARGET). Центральні банки нових членів ЄС зобов'язані включитися в систему TARGET тільки тоді, коли їх країни увійдуть до єврозони. Проте Правління ЄЦБ прийняло рішення, що національні центральні банки держав ЦСЄ повинні мати можливість, але не зобов'язані, брати участь у цій системі вже зараз. Однак, коли вони увійдуть до єврозони, вони не тільки будуть зобов'язані включитися в систему TARGET, але їм будуть потрібні також ефективні та інтегровані системи клірингу цінних паперів і проведення валютних розрахунків. Такими ресурсами нові члени ЄС поки ще не володіють, а створення цих систем потребує багато часу і значних зусиль.

Разом з тим, розвиток банківської галузі в цих країнах досі відстає від стандартів розвинених країн ЄС, оскільки участь банків у фінансуванні економіки є значно нижчою за середньоєвропейський рівень.

Відношення обсягу банківських депозитів до ВВП становить лише дві третини від середнього по ЄС значення, а сукупний обсяг кредитування національних компаній взагалі є в три рази меншим. Зокрема, відношення суми позик, що надаються банками, до ВВП складає у середньому по країнах ЦСЄ 30%, тоді як у країнах єврозони цей показник стабільно перевищує 100%. Аналогічна ситуація спостерігається й з депозитами - в країнах ЦСЄ їх сума складає близько 43% від ВВП проти 85% в єврозоні. Цей показник коливається від 20% в Румунії до 70% в Чехії і Словаччині.

На сьогоднішній день компанії країн ЦСЄ достатньо стримано відносяться до використання зовнішніх джерел фінансування. Найбільш великі компанії надають перевагу залученню коштів за межами свого регіону, менші фірми використовують відрахування з прибутку.

Використання банківських послуг у роздрібній сфері також перебуває на відносно низькому рівні. Якщо в Німеччині та Австрії 90-100% населення віком понад 15 років має рахунки в банках, то в цілому в країнах ЦСЄ цей показник є значно нижчим. Зокрема, у Словенії банківські рахунки мають 80% населення, в Чеській Республіці, Хорватії, Угорщині та Словаччині - 45-65%, в Польщі - найбільшій з країн, що приєдналися до ЄС, він складає лише 34%, а в Болгарії і Румунії 10% мешканців мають банківські рахунки.

Інші види традиційних для західних країн роздрібних банківських продуктів - кредитні картки, ощадні рахунки, термінові вклади, іпотечні позики, вкладення в цінні папери, також не набули широкого розповсюдження в країнах ЦСЄ. Проте саме відставання в розвитку банківської галузі країн ЦСЄ, в комбінації з очікуваним прискоренням економічного росту, свідчить про значний потенціал цього сектору, який є значно більшим, ніж у насичених банківськими послугами ринках ЄС. У цьому регіоні перед універсальними банками відкриваються значні перспективи. Сфера роздрібного банківського бізнесу привертає особливу увагу іноземних банків, оскільки гостра конкуренція на власних ринках обумовила зниження їх прибутковості. Європейські фінансові інститути вже давно інвестують у ці країни і за останні десять років займають достатньо міцні позиції.

3. Доступ іноземного капіталу до банківського сектору в нових країнах - членах ЄС

Концентрація капіталу і пошук шляхів його примноження та збереження від інфляції були основними факторами, які підштовхнули процеси глобалізації в країнах ЦСЄ. Ці процеси знаходять свій прояв у тенденції прискорення лібералізації доступу на фінансові ринки, що є обов'язковою умовою членства в багатьох міжнародних організаціях. Останні 15 років значно інтенсифікувався процес виходу іноземних банків на ринки країн, економіка яких знаходиться у стані реформування. Найбільш стрімким цей процес був у країнах ЦСЄ, де на кінець 1994 р. іноземним банкам належало 9,9 % активів банків, на кінець 1999 р. - вже 44 %, а на кінець 2001 р. цей показник наблизився до 70 % (табл. 2).

Таблиця 2

Кількість банків у деяких країнах ЦСЄ у розрізі власників, 2002 р.

Найбільш активними банками-інвесторами в країнах Центральної і Східної Європи є: Банк КВС (Бельгія), Банк Erste (Австрія), Група HVB (Німеччина), Intesa (Італія) та інші (табл. 3).

Таблиця 6.3

Ринкова частка відділень іноземних банків у деяких країнах ЦСЄ

Причини розширення діяльності іноземних банків у країнах ЦСЄ є різними. Одна з них притаманна більш розвиненим країнам, так звана гіпотеза захисного розширення (defensive expansion hypothesis). Відповідно до неї метою виходу багатонаціональних банків на ринки країн ЦСЄ є слідкування за їх клієнтами, які ведуть свій бізнес у цих країнах. Це вигідно для клієнтів, які заощаджують на витратах у разі зміни банку. Кредитні інститути, які йдуть за своїми клієнтами, на першому етапі повинні розуміти, що їх активність буде обмежена цими клієнтами. Але згодом вони можуть спробувати залучити нових клієнтів або увійти в інші ринкові сегменти в приймаючій країні.

Також банк, як і будь-яка фірма, шукає для себе більш вигідного регуляторного режиму та ринків з меншою конкуренцією, ніж у своїй країні. Тому банки входять на ненасичені, менш розвинені та менш ефективні ринки для того, щоб реалізувати свої конкурентні переваги - якісніші послуги, більший розмір капіталу, краще управління ризиками тощо.

Останнім часом з'явилися нові причини участі іноземних банків у розбудові банківського сектору в країнах із перехідною економікою, що пояснюється новими тенденціями розвитку самої банківської сфери. Одна з них - виникнення кількох величезних транснаціональних банківських установ, що домінують на міжнародному ринку банківських послуг і мають суттєві конкурентні переваги. Місцеві банки в країнах, що розвиваються, як правило, не мають ресурсів, достатніх для створення конкурентоспроможних мереж за межами своїх країн, і не здатні надавати своїм клієнтам певні види послуг міжнародного характеру та рівня. Тому вони змушені створювати альянси з транснаціональними банками.

Також важливою тенденцією є розвиток місцевих ринків капіталу, зокрема реформування національних систем пенсійного забезпечення.

На збільшення частки іноземного капіталу в банківських системах країн ЦСЄ впливає збільшення ПІІ в акціонерний капітал місцевих банків, пов'язане з їх реструктуризацією та приватизацією національних банківських систем унаслідок переходу багатьох країн до ринкової моделі господарювання, знецінення активів банків після фінансових криз, а також необхідністю запровадження сучасних моделей менеджменту та механізмів регулювання.

Ефективність діяльності іноземних банків на національних банківських ринках

Статистичний матеріал, доступний для порівняння прибутковості іноземних і місцевих банків у країнах ЦСЄ, відносно невеликий, оскільки зарубіжні банки ввійшли на національні фінансові ринки в другій половині 1990-х. Протягом цього періоду, значна кількість місцевих банків перейшла у власність іноземних банків у результаті приватизації. Звичайно, позитивні зміни в їхній прибутковості відбулися трохи згодом.

Як правило, іноземні банки ведуть свій бізнес ефективніше порівняно з місцевими. На такий стан речей позитивно впливають більш ефективні підходи до управління витратами та контроль, що використовуються іноземними кредитними установами. Водночас місцеві банки здебільшого нехтують ефективним управлінням своїх витрат (виняток становить Словенія). Саме завдяки ефективності управління активами, витратами, ризиками іноземні банки посіли провідне місце в економіках країн ЦСЄ

Слід зазначити, що на стабільність процесу кредитування впливають не тільки зовнішні фактори, а й певні циклічні прояви у розвитку національної економіки. Під час несприятливої економічної ситуації в країнах ЦСЄ іноземні банки продовжували постійно нарощувати свою присутність. їхні філії у середньому мали і мають сьогодні вищий прибуток на власний капітал, нижчий показник відношення витрат до прибутку та меншу частку проблемних кредитів у своїх портфелях, ніж місцеві банки.

Банки, які виходять на зарубіжний фінансовий ринок добре забезпечені капіталом своїх материнських компаній. Одним з елементів стратегічної лінії їхньої поведінки за кордоном є достатнє забезпечення фондів з метою виконання не тільки нормативних вимог до капіталу, а й зростання банку взагалі. Якщо розглянути прибутковість і адекватність капіталу банків країн ЦСЄ, то слід відзначити певні розбіжності їхнього становлення. Так, у Чехії зарубіжні банки мали вищий рівень капіталізації у період 1995-1999 pp. Проте ситуація зазнала змін у 2000-2002 pp.: адекватність капіталу місцевих банків стабілізувалася та мала більше значення, ніж в іноземних банків. У Словаччині, банківський сектор якої перебував на стадії перетворення, місцеві банки мали негативне значення адекватності капіталу протягом 1998-1999 pp. Така тенденція банківської системи. У Словенії зарубіжні банки були краще капіталізовані, ніж місцеві банки в 1998-1999 pp. Такі самі тенденції спостерігалися і в Угорщині.

Досвід країн ЦСЄ показав, що не існує чіткої залежності між негативними процесами в економіці країни та зменшенням обсягів кредитування іноземними банками. Так, тимчасові скорочення транскордонного кредитування в Естонії, Угорщині та Чехії заміщувались зростанням обсягів кредитування через філії; іноземні філії розширювали свою діяльність під час економічних криз як шляхом поглинання місцевих банків, так і збільшуючи обсяги операцій.

Стратегія діяльності іноземних банків у новому регіоні визначалась насамперед причинами, які спонукали його для входження на цей ринок.

Чимало банків виходять на іноземні ринки лише тому, що там розгорнули свою діяльність їхні традиційні клієнти, з якими в країнах походження налагоджені тісні стосунки, проте, як показує практика, їх вплив на господарство країни перебування є мінімальним.

Інші банки, такі, наприклад, як АБН-Амро і Дойче банк, почали відкривати представництва в інших країнах не тільки в інтересах обслуговування своїх найбільших глобальних клієнтів, а й для розширення своєї клієнтської бази за рахунок найпривабливіших регіональних підприємств.

Третя група транснаціональних банків, до якої можна віднести Сітібанк, HSBC мала на меті всебічну інтеграцію у внутрішній ринок банківських послуг країни перебування як корпоративний, так і споживчий.

Іноземні банки входять на новий ринок шляхом створення відділення чи філії, тобто органічного розвитку (Сітібанк, Джей Пі Морган-Чейз, Дойче банк), або шляхом придбання місцевого банку (АБН-Амро, HSBC, Комерцбанк і Банк Сантандер). Обидва підходи мають свої переваги й недоліки. Придбання суттєвого або контрольного пакету акцій місцевого банку вимагає проведення його внутрішньої реорганізації. Це означає скорочення персоналу, пошук і відрядження до придбаної банківської установи кваліфікованих фахівців, а також переведення її на операційну модель іноземного банку-холдингу. Серед недоліків підходу органічного розвитку необхідність більшого часу та зусиль із планування, оскільки іноземному банку бракуватиме досвіду роботи в умовах нового ринку.

Перед місцевими банками в умовах лібералізації доступу іноземних банків постає альтернативний вибір - приймати «виклик» конкурентів і засвоювати передові технології та методи банківської діяльності, удосконалюючи й розширюючи асортимент послуг і продуктів, або погодитись на поступове згортання діяльності та витіснення з ринку.

Іноземні банки, що прийшли в країни з ринком, який формується, виявилися більш гнучкими з точки зору зменшення витрат та більш успішними з точки зору підвищення прибутковості. Посилення конкуренції після входження іноземних банків викликало зниження прибутковості місцевих банків, що спонукало їх до скорочення загальних витрат.

З точки зору менеджменту та управління активами банки з іноземним капіталом мають такі переваги:

Ш вища ефективність діяльності порівняно з вітчизняними банками;

Ш вища якість активів;

Ш менша частка недохідних активів: дебіторської заборгованості, основних засобів та нематеріальних активів;

Ш надання більш широкого спектра банківських послуг;

Ш висока якість та нижча вартість банківських послуг;

Ш висока корпоративна культура та прозорість діяльності. Необхідно звернути увагу на наявність деяких позитивних і негативних моментів присутності іноземних банків.

Серед позитивних моментів можна виділити такі:

Ш більш швидке та ефективне впровадження передових методів банківської діяльності, оскільки система менеджменту іноземного банку та наявність новітніх інформаційних технологій може покращити ефективність функціонування національної банківської системи;

Ш підвищення якості кредитного аналізу;

Ш зростання обсягу кредитних ресурсів і посилення стабільності їх джерел, оскільки іноземні банки з більш високою капіталізацією, на відміну від місцевих, будуть спроможні здійснювати кредитну діяльність навіть під час економічного спаду;

Ш розширення спектра якісних послуг, комплексний підхід до обслуговування різних клієнтів;

Ш здешевлення банківських послуг (за розрахунками експертів відміна бар'єрів у банківському секторі знизить вартість послуг на 21-28%);

Ш запровадження системи страхування банківських ризиків;

Ш рансформація банківської системи в процесі розподілу кредитно-інвестиційних ресурсів;

Ш запровадження міжнародного досвіду фінансового оздоровлення, реорганізації та реструктуризації банків, що набуває виключно важливого значення в умовах майбутніх об'єднань, поглинання і злиття банків;

Ш збільшення обсягу залучення недорогих ресурсів;

Ш покращення банківського нагляду і регулювання банківської діяльності;

Ш зменшення можливості відмивання брудних коштів;

Ш посилення дієвості національних банківських систем як засобу розподілу інвестиційних ресурсів;

Ш надання поштовху розвитку конкуренції та прискорення процесу реформування банківського сектору;

Ш підвищення кваліфікаційного рівня банківських працівників, оскільки вони будуть вимушені працювати за європейськими стандартами надання банківських послуг.

Слід також згадати про соціальний аспект приходу філій іноземних банків - створення нових робочих місць.

Серед негативних моментів необхідно виділити такі:

Ш іноземні банки можуть бути менш схильними до здійснення кредитної діяльності в приймаючій країні, наприклад, коли економічна ситуація в країні різко змінюється, або надавати кредити виключно великим компаніям, особливо компаніям з іноземним капіталом, лишаючи компанії з низьким кредитним рейтингом і роздрібний кредитний ринок місцевим банкам;

Ш присутність іноземних банків може послабити позиції ще недостатньо розвиненої банківської системи країни;

Ш іноземні банки можуть проводити лише спекулятивну діяльність не надаючи повний спектр якісних банківських послуг.

Вагомим є той факт, що ризики та потенційні негативні моменти від проникнення іноземних банків стосуються не стільки ефективності, скільки стабільності банківської системи та рівня економічного розвитку приймаючої країни.

С.Классенс, аналізуючи досвід 80 країн, зазначає, що присутність іноземних банків у країнах з перехідною економікою призводить до зменшення дохідності та маржі місцевих банків.

Співвідношення позитивних і негативних моментів залежить від форми присутності іноземного банківського капіталу в приймаючій країні. Наприклад, при створенні філій іноземний банк постачає кошти на рекапіталізацію банківського сектору. Крім того, філії іноземних банків можуть слугувати «рятівними гаванями» під час економічного спаду, тим самим зменшуючи відтік коштів за кордон. Зокрема, МакКіннон і Піл зазначають, що коли країна має необмежений доступ до міжнародного ринку кредитів, це може призвести до переінвестування та до зростання кредиторської заборгованості.

4. Досвід країн ЦСЄ щодо лібералізації потоків капіталу

економічний країна лібералізація капітал

Протягом 1990-х років вісім нових членів ЄС (країни, що приєдналися до ЄС у 2004 p., крім Мальти та Кіпру) проводили лібералізацію своїх рахунків капіталу в ході інтеграції до ЄС. Швидкість і послідовність лібералізації була різною, залежно від стартових умов і макроекономічного розвитку тієї чи іншої країни

Вісім нових членів ЄС можна розподілити на дві основні групи: країни, де лібералізація здійснювалась швидкими темпами (Чеська Республіка, Естонія, Латвія та Литва), та країни, де лібералізація здійснювалась поміркованими темпами (Угорщина, Польща, Словаччина та Словенія). Різниця у стартових умовах відіграла важливу роль у розробленні стратегії лібералізації. Наприклад, порівняно великий зовнішній борг Угорщини та Польщі зробив ці країни більш вразливими до зовнішніх шоків і тому їх грошово-кредитні органи надали перевагу більш поміркованому підходу до лібералізації потоків капіталу.

Як показує аналіз досвіду лібералізації восьми нових членів ЄС, майже всі країни лібералізували:

Ш рух прямих інвестицій перед рухом інших видів капіталу;

Ш припливи перед відтоками капіталу;

Ш довгострокові потоки перед короткостроковими потоками.

Навіть, якщо асиметрична лібералізація припливу капіталу

порівняно з відтоком може бути виправдана побоюванням потенційного відтоку капіталу, макроекономічна динаміка української економіки та висока рентабельність інвестованого капіталу (порівняно з економіками країн - членів ЄС) надають можливість забезпечити симетричну лібералізацію припливу та відтоку капіталу. У такому разі резиденти користуватимуться тими ж самими правами, що й нерезиденти.

Світовий досвід показує, що макроекономічна політика, побудована на принципах стимулювання економічного зростання через збільшення грошової пропозиції, не виправдала себе, призводячи у довгостроковому періоді до втрат економіки від високої інфляції. Пошук нових моделей розвитку, орієнтованих на довгострокові цілі, та додаткових джерел покриття розривів платіжного балансу примусив країни звернутись до зняття обмежень на міжнародний рух капіталів.

Одним із ключових моментів цієї економічної стратегії були програми макроекономічної стабілізації, а головним завданням центральних банків стало досягнення довгострокової стабільності цін.

Відміна валютних обмежень ставала сигналом, що підтверджував жорстке дотримання урядом власної програми економічної стабілізації. За вільного руху капіталу будь-яке відхилення від цільових орієнтирів та спроба використовувати інфляційні механізми впливу на економіку мали швидкі та серйозні наслідки у вигляді втечі капіталу.

Лібералізації валютного контролю вимагала також еволюція фінансового сектору, зокрема банківського, розвиток якого стримувався національними рамками. Вільний рух капіталу створював можливості для диверсифікації портфелів, більшої ефективності розподілу фінансових ресурсів, зниження ризиків і вартості запозичень.

Узагальнюючи досвід країн ЦСЄ щодо лібералізації руху капіталу, слід зазначити, що:

Ш за умов дії розвинених ринкових механізмів лібералізація руху капіталу вигідна як розвиненим країнам, так і країнам, що розвиваються, адже сприяє ефективному розподілу фінансових ресурсів, прискоренню темпів економічного зростання за рахунок більш прибуткового вкладення капіталу розвиненими країнами та залучення цього капіталу країнами, що розвиваються;

Ш в умовах зростання мобільності капіталу диспропорції та проблеми, викликані нерозвиненістю ринкових механізмів, багаторазово збільшуються;

Ш лібералізація потоків капіталу має бути ретельно спланована, а швидкість її проведення має виходити із ступеня виконання передумов;

Ш найбільш безпечним і корисним для розвитку економіки є приплив прямих іноземних інвестицій. Далі йдуть вкладення в акції та довгострокові запозичення. Потоку короткострокового капіталу притаманні більш сильні та непередбачувані коливання, часто не пов'язані із ситуацією в країні, тому його лібералізація є найризикованішою;

контроль і регулювання потоків капіталу є припустимими, а в деяких випадках бажаними. При цьому, перевага надається заходам, що обмежують приплив іноземного капіталу. Контроль за допомогою ринкових механізмів є більш ефективним, ніж заходи суто адміністративного втручання.

Список використаної літератури

1. Герасимович А. М. Алексеєнко І.М., Парасій-Вергуненко І. М. «Аналіз банківської діяльності» - Підручник . - К.: КНЕУ, 2004. - 599с

2. Гребенюк Н. Основні віхи у формуванні та проведенні грошово-кредитної (монетарної) політики в Україні // Вісник Національного банку України. - 2007. - №5.

3. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л. «Фінансово-економічний словник». - К.: Знання, 2007. - 1072 с.

4. Петрашко Л. П. «Міжнародні фінанси»: Навч. метод посібник для самостійного вивчення дисциплін - К.: КНЕУ, 2003. - 221 с.

5. Петрашко Л. П. Валютні операції: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2001.- С. 3-127.

6. Петрук О. М. «Банківська справа»: Навчальний посібник // За ред. д.е.н., проф. Бутинця Ф. Ф. - К.: Кондор, 2004. - 461 стор.

7. Поддєрьогін А. М., Білик М. Д., «Фінанси підприємств» - К.: КНЕУ, 2008 - 552 с.

8. Прокопенко І. Ф., Ганін В. І., Соляр В. В., Маслов С. І. «Основи банківської справи» Навчальний посібник. - К.: Центр Навчальної літератури, 2005. - 410 с.

9. Прокопенко І.Ф., Ганін В.І., Соляр В.В., Маслов С.І., Основи банківської справи: Навчальний посібник - К.: ЦНЛ, 2005 - 410 с.

Размещено на Allbest.ru