Міжнародний рух (міграція) робочої сили та капіталу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародний рух (міграція) робочої сили та капіталу

Міжнародний ринок праці - це система відносин щодо узгоджень попиту і пропозиції світових трудових ресурсів. Ці відносини стосуються:

- умов формування робочої сили;

- оплати праці;

- соціального захисту.

Виникнення зазначених відносин пов'язане з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу, а також з відмінностями їх відтворення на національному рівні.

Створення міжнародного ринку праці здійснюється двома шляхами:

- завдяки міграції робочої сили й капіталу;

- через поступове злиття національних ринків праці з утворенням спільного ринку праці.

Функціонування міжнародного ринку праці призводить до координації соціальної політики різних країн, зокрема:

1) умов праці, способів найму і звільнення робітників;

2) оплати праці;

3) надання відпусток;

4) соціального страхування і пенсійного обслуговування;

5) надання пільг.

У межах ТНК створюються власні внутрішні (транснаціональні) ринки праці. Різні категорії працівників переміщуються з країни в країну.

Міжнародний ринок праці має сегментований характер, що обумовлено існуючим міжнародним поділом праці. Суб'єкти ринку мобільні, легше пристосовуються до вимог роботодавців, у них послаблені національні уподобання.

Визначають два основні сегменти в структурі міжнародного трудового ринку.

Перший складається з працівників високої кваліфікації зі стабільними трудовими навичками й стабільним попитом на їх трудові послуги. Насамперед, йдеться про досвідчених менеджерів, програмістів та представників інших сучасних професій.

Другий сегмент стосується працівників низької кваліфікації, що веде до їх готовності дуже часто змінювати місця праці, впритул до здійснення нелегальної міграції.

Міжнародний рух трудових ресурсів має такі головні форми:

1) природний;

2) територіальний;

3) галузевий;

4) професійний;

5) кваліфікаційний;

6) соціальний.

За критерієм часу розрізняють постійну і тимчасову міграцію.

Постійна міграція характеризується наступними ключовими категоріями:

- еміграція, тобто виїзд за кордон з метою отримання громадянства іншої країни;

- імміграція, тобто в`їзд в іншу країну з метою отримання її громадянства;

- рееміграція, або зворотна міграція, тобто повернення до рідної країни осіб, які емігрували з неї раніше;

- міграційний оборот, тобто сума усіх осіб, хто в'їхав і виїхав з країни на постійній основі;

- міграційне сальдо (активне, пасивне, нульове), тобто різниця між цифрами еміграції та імміграції.

Слід відзначити, що міжнародна міграція може мати позаекономічні причини. Йдеться про біженців, осіб, які тимчасово переміщені або переслідуються на батьківщині й шукають політичного притулку.

Масштаби трудової міграції зростають. Протягом другої половини ХХ століття кількість мігрантів зросла ледь на 50%. На межі двох століть кількість легальних мігрантів перевищила у світі цифру 125 млн. чол., що становить близько 2% населення планети.

Але існують географічні особливості міграційних потоків.

Головними центрами трудової імміграції є:

1. США і Канада з позитивним міграційним сальдо 900 тис. чол. щорічно протягом 90-х років ХХ ст. При цьому слід зауважити, що останні два десятиріччя йдеться про суттєву перевагу вихідців зі Східної та Південно-Східної Азії, а також зі Східної Європи. Це відрізняється від ситуації середини ХХ ст., коли серед іммігрантів переважали західні європейці та латиноамериканці.

2. Латинська Америка, насамперед, Венесуела як держава-нафтодобувач.

3. Західна і Центральна Європа, насамперед, країни ЄС.

4. Держави-нафтодобувачі Перської затоки з їх високим рівнем доходів і життя. Але початок ХХІ століття ознаменувався погіршенням соціально-політичної ситуації в даному регіоні, що різко знизило кількість іммігрантів.

5. Розвинуті країни Африки, насамперед, ПАР і країни Півночі континенту.

Визначимо ключові регіони постачання емігрантів:

1. Східна Європа, тобто колишні держави соціалістичного табору.

2. Густонаселені країни Східної та Південно-Східної Азії на чолі з Китаєм та Індією.

2. Слаборозвинені країни Азії та Африки.

3. Регіони з тривалими воєнними конфліктами (Близький Схід, Афганістан, країни колишньої Югославії).

Визначимо позитивні сторони міжнародної трудової міграції:

1. Економія бюджетних коштів на освіту і підготовку фахівців-іммігрантів.

2. Розширення бази оподаткування за рахунок використання іммігрантів.

3. Економія на розробці й впровадженні різних форм інтелектуальної власності.

4. Передача виробничих навичок і досвіду.

5. Розвиток гуманітарних контактів.

6. Можливість зменшити структурні диспропорції національного трудового ринку (старіння населення та його скорочення, заповнення ніш як непрестижних, так і нових спеціальностей.

7. Можливість іммігрантів переказувати доходи на батьківщину.

Негативні наслідки мають як економічний, так і неекономічний характер. Йдеться про загострення конкуренції на ринку праці, посилення нелегальної міграції, криміналізацію місць мешкання іммігрантів, зростання витрат на виконання міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав мігрантів та ін.

3.Треба відзначити 4 рівні регулювання міжнародної міграції:

1) національний;

2) міждержавний;

3) регіональний у межах інтеграційних угруповань країн;

4) міжнародний з боку спеціалізованих організацій.

Згідно з прийнятою у міжнародних відносинах практикою країн, які обмінюються робочою силою, визнається пріоритет міжнародного права над національним.

Державні органи окремих країн удосконалюють національне трудове і міграційне законодавство, встановлюють юридичний статус мігрантів, організують певні соціальні умови мешкання іноземців, контролюють процеси найму і вербування потенційних іммігрантів.

Міждержавне регулювання може стосуватися уникнення подвійного оподаткування, забезпечення прав при переказі доходів на батьківщину, узгодженої поведінки щодо мігрантів з третіх країн, спільні дії щодо боротьби з нелегальною міграцією та ін.

Регіональне регулювання спирається на спільні документи. Наприклад, Шенгенські угоди в межах ЄС скасовують візові, митні й прикордонні бар'єри між членами угруповання і одночасно посилюють їх у відносинах з третіми країнами.

Міжнародне регулювання міграційних потоків здійснюється, насамперед, Міжнародною організацією праці (МОП) і Міжнародною організацією з питань міграції (МОМ). Крім того, важливу роль відіграють документи підрозділів і спеціалізованих органів системи ООН. Йдеться, насамперед, про Всезагальну декларацію прав людини, затверджену Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р.

Визначимо чинники, які сприяють міграційним процесам в Україні:

- структурна перебудова економіки;

- нерівномірність у розміщенні продуктивних сил;

- погіршення екологічної ситуації;

- інтенсифікація міграції на національному ґрунті;

- лібералізація процедур в'їзду-виїзду.

Чинники еміграції з України:

- різниця в рівні життя порівняно з іншими країнами, зокрема, “відплив умів”;

- економічні й правові перешкоди;

- кримінальна ситуація і проблеми безпеки людей;

- інші неекономічні мотиви.

Чинники імміграції в Україну:

- більш високий рівень життя, ніж в інших країнах;

- використання української території в транзитних цілях;

- скорочення населення і певний попит на робітників деяких спеціальностей;

- повернення колишніх емігрантів та ін.

Дві головні передумови міжнародного руху капіталу:

1) так зване “перенакопичення національного капіталу”, коли експорт капіталу здатний принести більші доходи, ніж його використання у національних кордонах;

2) значний розвиток виробничої та невиробничої інфраструктури (транспорту, зв'язку, фінансово-кредитного обслуговування та ін.).

Міжнародний рух капіталу здійснюється у трьох відомих функціональних формах:

- грошовій;

- товарній (кінцеві товари);

- виробничій.

Суперечливий вплив фактора часу на іноземне інвестування демонструє формула Вальраса:

ЧЕ = - (ЧА + ЧП),

міжнародний ринок праця інвестування

де ЧЕ - чистий експорт, тобто різниця національних експорту та імпорту товарів і послуг;

ЧА - чисті активи, тобто різниця, з одного боку, між коштами, які отримала держава від реалізації активів іноземцям (нерезидентам), з іншого - кошт від придбання активів за кордоном національними суб'єктами (резидентами);

ЧП - чисті проценти, тобто різниця, з одного боку, між процентами, які отримали резиденти країни від експлуатації іноземних активів, і процентами, які отримали нерезиденти від експлуатації національних активів, з другого.

З формули робимо такі висновки:

1. Чим більше ЧА в поточному періоді, тим менше ЧП у майбутньому.

2. Сальдо міжнародної торгівлі повинне дорівнювати сальдо руху капіталів з протилежним знаком.

Визначають класифікацію міжнародних інвестицій за такими критеріями:

1. За джерелами походження:

- офіційні (державні позики, кредити, гранти, допомога, кошти для міжнародних фінансових установ);

- приватні;

- інвестиції міжнародних організацій.

2. За характером користування:

- підприємницькі;

- позичкові .

3 . За терміном вкладень:

- короткотермінові до 1 року;

- середньотермінові від 1 до 5 років;

- довготермінові понад 5 років.

4. За особливостями функціонування:

- прямі - з метою одержання довготермінової зацікавленості при забезпеченні фінансового і управлінського контролю над об`єктом розташування інвестицій;

- портфельні - недостатні для здійснення контролю, як правило у вигляді цінних паперів;

- інші, які пов`язані з міждержавними кредитами й банківськими депозитами;

- резервні, які пов`язані з наявністю золотовалютних запасів.

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

- підвищення ролі держав і міжнародних фінансових організацій у відносинах з країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою у зв'язку з підвищеними ризиками, насамперед, неекономічними;

- посилення міграції приватного капіталу між розвиненими країнами, наприклад, у межах інтеграційних угруповань;

- збільшення частки прямих іноземних інвестицій.

З точки зору платіжного балансу країни, пряме іноземне інвестування - це будь-яке надання кредиту іноземному партнеру або придбання власності зарубіжного економічного об'єкта. Згідно з чинним українським законодавством суб'єкт ЗЕД набуває статус підприємства з іноземними інвестиціями (далі ПІІ), якщо сума вказаних внесків у статутний фонд складає не менше 10 %.

Оскільки прямий інвестор значною мірою контролює діяльність об'єкта, пряме інвестування дозволяє:

1) мати управлінський контроль і використовувати попередній управлінський досвід;

2) знати й використовувати виробничі й торговельні секрети;

3) використовувати авторитет і торговельну марку материнської компанії у випадку створення дочірнього підприємства.

Пряме іноземне інвестування складається з трьох головних форм:

1) акційний капітал, тобто придбання інвестором певного, наприклад, контрольного пакета акцій іноземного підприємства;

2) реінвестовані доходи, наприклад, прибуток, тобто підсумки економічної діяльності, які не повертаються на батьківщину інвестора;

3) внутрішньофірмові позики, тобто кошти, які надають або материнська компанія, або інші її філії.

Світовий досвід створення ПІІ підкреслює існування трьох основних організаційних форм:

- філія з 100 % належності іноземному власнику;

- дочірня компанія з часткою нерезидента в статутному фонді понад 50 %;

- асоціативна компанія з часткою нерезидента менше 50 %.

Частіше за все входження на зарубіжний ринок здійснюється послідовно з використанням наступного ланцюга поведінки: експорт ліцензування інвестування.

Пряме інвестування має певну низку ризиків як для експортерів, так і для імпортерів.

Прямий інвестор, який здійснює внесок на довготривалий термін, ризикує зіштовхнутися з наступними проблемами:

- недосконалість законодавства і відсутність реального правового захисту від втручання влади або конкурентів;

- проблеми з поведінкою інших власників (акціонерів);

- економічні проблеми в країні-імпортері інвестицій;

- проблеми зі сталістю материнської компанії;

- несталість міжнародного фондового і валютного ринків;

- інші політичні ризики.

Одночасно країна-імпортер інвестицій повинна враховувати наступне:

- згідно з формулою Вальраса, вона втрачає частку чистих процентів у майбутньому при приватизації об'єкта на користь іноземного партнера;

- іноземний інвестор отримує доступ до національних ресурсів, при цьому їх використання необов'язково буде суспільно ефективним (проблеми екології, соціальних гарантій, охорона секретів, захист прав інтелектуальної власності та ін.);

- можливість впливу іноземних партнерів на соціально-політичне життя країни (приклади політичного лобіювання, організація зміни законної влади та ін.);

- можливість негативного впливу ПІІ на економічний стан підприємства, окремої галузі, регіону, країни в цілому (доведення до банкрутства, підрив виконання обов'язків при державних гарантіях та ін.).

На межі ХХ і ХХІ століть треба підкреслити зростаючу роль транснаціональних утворень з мережами філій та дочірніх компаній, насамперед, ТНК і МНК.

Транснаціональні корпорації (ТНК) управляються головним акціонером-резидентом однієї країни. Найбільша ТНК світу за обсягом продаж - американська “ Microsoft”.

Мультинаціональні (багатонаціональні) корпорації (МНК) не мають акціонера з однієї країни, який фактично контролює діяльність, Йдеться про наявність двох або більшої кількості ключових власників з різних країн. Найбільша МНК світу - голландсько-британська корпорація “Ройал- Датч-Шелл”. При цьому голландський учасник “Ройял” має близько 60% акцій, а британська “Шелл” - відповідно 40%.

Конкретний економіко-правовий зміст має визначення терміну “промисловий інвестор”. Промисловим є прямий інвестор з певним досвідом роботи в галузі, який гарантує збереження профільної діяльності об'єкта, що придбається.

Портфельні вкладення існують, як правило, у вигляді таких цінних паперів:

- первинні - акції, облігації, векселя та інші боргові розписки; інструменти грошового ринку - казначейські векселя, депозитні сертифікати, банківські акцепти;.

- вторинні - фінансові деривати.

Слід відзначити можливості мікро , макро - і мегарегулювання міжнародного інвестування.

На мікрорівні текст статуту дозволяє маневрувати в ЗЕД.

Державне макрорегулювання включає такі форми :

1) державні гарантії;

2) страхування;

3) урегулювання інвестиційних суперечок;

4) виключення подвійного оподаткування;

5) адміністративна і дипломатична підтримка;

6) фінансові засоби, зокрема :

- амортизаційний режим;

- режим обліку витрат;

- податки, які не пов`язані з прибутком;

- податкові стимули - податкові канікули, пільги, пільгові податкові зони, наприклад, офшорні.

Використання офшорних територій за сучасних умов має велику кількість ризиків. Після терористичних актів 11 вересня 2001 року США зробили низку розслідувань і активізували діяльність міжнародної агенції по боротьбі з незаконним відмиванням грошей ( FATF ). Перелік країн, що рекомендовані FATF для санкцій, очолюють деякі офшорні території, насамперед Океанії та Карибського басейну. Але факт існування офшорів затверджений міжнародним і національним законодавствами України. Так, діє розпорядження Кабінету Міністрів України № 53 - р. від 14.02.2002 з доповненнями та змінами “ Про перелік офшорних зон”, за яким визначені 38 зазначених територій .

Міжнародне регулювання здійснюється на міждержавній основі ( наприклад, режим найбільшого благосприяння) , регіональних документів у межах інтеграційних угруповань або функціях світових інвестиційних установ, зокрема:

- БАГІ (MIGA) - Багатостороння агенція з гарантій інвестицій, яка діє в якості автономної складової групи Світового банку;

- МЦУІС ( ICSID ) - Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів;

- Угода про інвестиційні засоби, які пов`язані з торгівлею, діюча в межах ВТО ( TRIM);

- Комісія ЮНКТАД (UNCTAD) з інвестицій та ін .

В Україні проблеми міжнародної інвестиційної діяльності регламентуються такими головними законодавчо-нормативними актами:

1. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р.

2. Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 р.

3. Митний кодекс України від 11.07.2002 р.

4. Закон України “ Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999 р.

5. Закон України “ Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р.

6. Указ Президента України “ Про інвестування майнових цінностей резидентами за межами України” від 13.09.1995 р.

7. Закон України “ Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території м. Харкова” від 11.05.2000 р..

Слід зазначити, що практика іноземного інвестування в Україні зіштовхнулася з низкою типових проблем на мікрорівні. Перелічимо основні з них:

1) недолік досвіду в осіб, які беруть участь у переговорах;

2) слабкість технологічних і фінансових можливостей вітчизняних суб`єктів ЗЕД;

3) помилки у прогнозах ринкової кон`юнктури;

4) відсутність методів і засобів вимірювання якісних параметрів виробів;

5) недосконале ціноутворення;

6) суперечності в управлінських і маркетингових концепціях, що веде до розходжень у виборі цілей та засобів їх досягнення;

7) досить слабка і відстала інформаційна база, що звужує маневр діяльності.

Але головні проблеми пов'язані з недоліками державної політики (недосконале і змінне законодавство, корупція, політичні ризики та ін.).

Перша трійка імпортерів українського капіталу виглядала так: Росія, Панама, В'єтнам.

Сума прямих інвестицій в Україну протягом років незалежності склала близько 6,7 млрд. дол. Визначимо першу трійку держав-експортерів інвестицій в нашу державу: США, Кіпр, Сполучене королівство.

Найбільш привабливою галуззю в Україні для іноземців є харчова промисловість. Найбільш популярні регіони - м. Київ і Донецька область.

Размещено на Allbest.ru