Глобалізація і її вплив на національну економіку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему: Глобалізація і її вплив на національну економіку

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: ПРИРОДА І ЗМІСТ

2. ВІЙНИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

При виконанні цієї наукової роботи, я поставив собі за мету цікаво і вичерпно пояснити студентам основні аспекти терміну «глобалізація». Що ж таке глобалізація? На це питання я постараюся Вам відповісти.

Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - «бо так було завжди». Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.

Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо. Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претензії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.

Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.

В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.

Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.

Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з'єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні «ціле» стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні - себто, державу.

За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).

Хоч це пояснення є доволі скрупульозним і має багато недоліків, але воно найкраще пояснює глобалізацію. Гадаю, що моя робота не залишиться байдужою жодному студенту.

1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: ПРИРОДА І ЗМІСТ

Глобалізація - її зміст і суперечливий характер, наслідки і широкий спектр сприйняття світовим загалом та наукова рефлексія цього феномену - чи не найзагальніше явище сучасності. Важко уявити когось із політиків або дослідників соціально-політичних процесів, які б пройшли повз неї. Твердять, що глобалізація наче дев'ятий вал захльостує планету, руйнуючи при цьому Вестфальсько-Філадельфійську систему як таку, що складається з понад двохсот суверенних націодержав з усталеним міжнародним правом. Відзначаючи нову якість глобалізації, її ідентифікують з п'ятою владою. Водночас доволі поширеними є твердження, що глобалізація нічого в собі не містить, що це лише друге видання колоніалізму. Вона при цьому інтерпретується на кшталт відомої марксистсько-ленінської тези зростання суспільного характеру виробництва та визначається терміном “інтернаціоналізація”. Висловлюються також думки, що глобалізація - просто модне слово, яке не має власного змісту.

Та як би там було, а явище глобалізації - це об'єктивна реальність сучасної цивілізації, а сам термін - найбільш уживаний як у спеціальній, так і публіцистичній літературі. Справа лише в тому, що від невмілого користування, яке найчастіше йде від нерозуміння явища, він ладен перетворитися на новітнє “слово-ласку” (Ф. Хейєк) чи то “слово-пастку” (Дж. Сарторі). Слова “суспільство” й “соціальний” і багато інших - у першого, “демократія” - у другого, на думку дослідників, втратили свій первісний зміст, почали відображати щось інше [1]. Необхідність убезпечення від цієї делірії (відхилення від нормальної діалогічної етики, за словами М. Фуко), а відтак запобігти викривленому усвідомленню феномену глобалізації, спонукає автора до вивчення і роздумів щодо об'єктивних умов та змісту глобалізації, а головне - її наслідків, зокрема, впливу на владу, яка становить стрижневий компонент політики та науки про неї.

Отже, що це за явище “глобалізація”, яке все більше захоплює політиків, дослідників та й увесь людський загал? Запитання може виглядати дещо наївним і навіть недоречним, адже дослідниками вже напрацьовано чимало, у суспільствознавстві навіть виникла нова галузь - глобалістика. Однак це не означає, що вже все з'ясовано і дослідникові тут немає чого робити. Навпаки, відповідно до нарощення знань зростає обсяг незрозумілого і неусвідомленого.

Понад усе це стосується самого явища глобалізації, її природи, змісту і наслідків. Існують різні концептуальні підходи відносно цього. Доволі поширене трактування глобалізації як такої, що фактично продовжує епоху Модерну, кінцево реалізуючи завдання творення індустріальної, ринкової економіки, представницької демократії, системи захисту прав і свобод людини. Отже, “кінцево” означає вирішення певного спектру проблем. Це і завершення модернових процесів власне на самому Заході, зокрема, відторгнення спотвореного капіталізмом того, що задумувалося в епоху Модерну (перебудова суспільства на просвітницьких засадах розуму, рівності, свободи). Тобто така собі домодернізація країн Заходу. Це і весь комплекс перетворень, які мають бути здійснені в тій (більшій) частині світу, де свого часу модернізація не відбувалася. Це також і якісно нові процеси в модернізованих західних країнах, домінантою яких є докорінні зміни у виробництві, але їм не надається належної уваги. Цілком логічно за цим підходом виглядає визначення часу зародження глобалізації, що нібито сягає глибин віків, коли традиційні держави і суспільства Темного Середньовіччя поступалися динамічним і відкритим, з якісно новими інституціями та суспільними формами. Інакше кажучи, тоді, коли було започатковано творення націодержави.

За цією інтерпретацією глобалізація, з нашого погляду, змістовно виглядає збіднілою, не уособлючою принципово нової якості. Відповідно і наслідки її стають легко прогнозовані, адже зміст модерну упродовж кількох століть висвітлено достатньо глибоко і різнобічно. Якби глобалізація зводилася до тривіальної домодернізації, то взагалі предмет дослідження був би відсутнім і незрозумілим лишалося б, чому саме глобалізація так тектонічно струшує сучасний світ.

Неприйнятною видається комуністична точка зору стосовно глобалізації. Виявляючись на диво послідовною, вона водночас такою ж мірою науково безпідставна. Щодо послідовності, то погляди сучасних комуністів, у тому числі в Україні, не відрізняються від тих, що їх висловив свого часу Володимир Ульянов (Ленін). У 1915 році в роботі “Про лозунг Сполучених Штатів Європи” він з більшовицькою рішучістю відкинув можливість об'єднання країн Європи. В.Ленін, зокрема, твердив: “З точки зору економічних умов імперіалізму, тобто вивозу капіталу і поділу світу “передовими” і “цивілізованими” колоніальними державами, Сполучені Штати Європи при капіталізмі, або неможливі, або реакційні” [2]. Комуністичний стратег при цьому визнавав можливе утворення Сполучених Штатів Світу (а не Європи), але як таку державну форму об'єднання свободних націй, що безпосередньо пов'язувалася зі світовою пролетарською революцією і соціалізмом [3].

Через кілька десятиріч, відчуваючи глибокі зміни, що їх зазнавав світ, особливо в останній чверті ХХ століття, КПРС доходить немовби несподіваних оцінок і висновків. У партійній Програмі, прийнятій ХXVII з'їздом КПРС, йдеться про формування єдиного і взаємозалежного сучасного світу. Визнається також виникнення нових рис і процесів у західному світі. Зокрема, мовиться про зростаючу роль транснаціональних корпорацій, посилення міждержавних зв'язків тощо [4]. Ці сентенції досить символічні, вони засвідчують, що повз зміни, яких у цей час зазнав світ, не змогли пройти навіть такі ортодокси, як радянські комуністи. Під час горбачовської перебудови Шахназаров - один з радників генсека - виявить інтерес до проблеми мондіалізму (утворення світового уряду) і опублікує у центральній пресі аналітичну статтю з приводу цього. Однак усе це переслідувало певні службові цілі: по-перше, засвідчити світовому загалу “творчий характер марксизму”; по-друге, інтерпретувати критичну масу нової соціальної якості, що її нарощував глобалізацією Захід, як загострення третього етапу міфічної загальної кризи капіталізму. Стосовно ж “єдності” і “взаємозалежності” сучасного світу, визнаних програмою КПРС, то вони інтерпретуються на власний кшталт: та ж сама інтернаціоналізація, що переладнає світ на співтовариство соціалістичних держав, де усі житимуть як брати і сестри. На думку комуністичних ідеологів, це становитиме продовження “історії людства”, започатковану Радянським Союзом і Світовою Соціалістичною Системою, а все, що було до цього, - “передісторія” - лишиться позаду. Отакий офіційно-комуністичний оптимізм...

Спорідненою певною мірою з вищевказаною є точка зору деяких аналітиків, які претендують на об'єктивне, наукове дослідження феномену глобалізації. Однак, висловлюючи непоодинокі науково достовірні цікаві думки, вони все ж лишаються немовби зашорені у поглядах на предмет і, як наслідок, надають глобалізаційним процесам одномірного негативного, якщо не демонічного змісту. Так, відомий російський дослідник О. Панарін, вносячи чималий доробок до глоблістики, у роботах “Агенти глобалізму” (2000), “Спокуса глобалізмом” (2000) і інших обстоював тезу глобалізації як другого видання колоніалізму. Вона, на думку вченого, “паразитична” і така, що нищить демократію. Рушійними силами цієї глобалізації виступають американський імперіалізм і світовий сіонізм. При цьому єврейське питання, вважає він, загострюється, оскільки на відміну від націодержави, яка забезпечує натуралізацію євреїв і зберігає національну ідентичність, у глобалізованих державах вони “розчиняться у середовищі переможців” [5].

Стрімко охоплюючи світ наприкінці ХХ століття, глобалізація, у крайньому разі, її передумови і окремі складові, зароджується, з нашого погляду, на його початку. Свідченням цього є не стільки вже згадана реакція на зміни у світі з боку комуністичного вождя, скільки роботи, що з'являються на Заході. Пошлемося передовсім на Хелфорда Джона Маккіндера, який у статті “Географічна вісь історії” (1904 р.), хоча й у географічних термінах, та чи не вперше в історії фіксує зламний характер прийдешнього часу, а також те, що 400-річна “Колумбова епоха”, яка відзначалася експансією Європи у найдальші куточки світу, добігла кінця. Одночасно, за думкою дослідника, міжнародні відносини набули вигляду “закритої політичної системи... глобальних розмірів (a closed political system of world-wide scope)”. Таким чином, робить висновок дослідник, ніякий соціальний вибух, ніякий струс або зміна балансу сил не вщухнуть тепер у “незвіданому” просторі та хаосі варварства”, але відчутно здетонують “хоч би й з протилежного кінця земної кулі” [6]. Дещо пізніше, у 1931 р., ці ж таки процеси відзначає Карл Ясперс, який у роботі «Духовна ситуація часу», коли ще невідомі були ні Інтернет, ні ЕОМ, ані рекетно-ядерна зброя, доходить такого висновку: «…Усі технічні та економічні проблеми набувають планетарного характеру» [7].

У другій половині ХХ століття глобалізація стає чи не головним предметом досліджень Римського Клубу. В його межах відомі західні дослідники, а також політики, опікуючись суперечливим характером розвою суспільства та його майбуттям, висловлюють багато глибоких та цікавих думок щодо глобалізації. «Клуб» видає кілька робіт, що на Заході стають справжніми бестселерами. Серед них доповідь комісії «Межі зростання» (1972), доповідь М. Герньє “Третій Світ: три чверті світу”, доповідь комісії В. Брандта (тогочасний лідер німецьких есдеків) «“Південь - Північ”: програма виживання». Остання ж чверть минулого століття стає ще багатшою на дослідження глобалізації, яка відтепер - незаперечний факт сучасності. Глобосвіт уже обіймає понад мільярд мешканців планети, так званий золотий мільярд. Визначне місце тут посідають роботи Д. Белла, У. Бека, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, Р. Робертсона, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, Д. Хелда і багатьох інших. Загальною рисою досліджень цих авторів є те, що їх філософський підмурок становить лібералізм, що, як відомо, виходить з природно-історичного характеру соціального прогресу, правової держави та відокремлення держави і громадянського суспільства. Звідси висновок, що глобалізація - це не що інше, як ліберальна (безкровна) революція. А дехто, небезпідставно, додає: “а ще й неоконсервативна революція”.

Вагомим є внесок до глобалістики російських дослідників, серед яких насамперед такі: С. Долгов, В. Іноземцев, М. Ільїн, О. Неклесса, О. Панарін, В. Лапкін, В. Пантін, А. Уткін та багато інших. Їхні дослідження, з нашого погляду, мають у цілому достатні наукові обґрунтування, а наслідком є багато цікавих оригінальних узагальнень і висновків. Водночас деякі з них відзначаються суперечливістю і однобічністю через надмірне захоплення їх авторів ідеями російської виключності та історичної ролі Російської Федерації у сучасних цивілізаційних змінах. Останнім часом проблема глобалізації привертає увагу й українських учених. Окремі роботи уже з'явились, та вагомі досягнення, здається, ще попереду.

Наукова рефлексія глобалізації, на нашу думку, суперечить висновкам, що вона сягає початку Модерну і “супроводжує” його упродовж усієї половини другого тисячоліття. Цю тезу обстоюють непоодинокі автори, але послідовніше від інших американський політолог Р. Робертсон. Він поділяє глобалізацію на п'ять періодів, що охоплюють час з ХV до ХХI століття. Глобалізація у цей спосіб ідентифікується з капіталізмом, від його визрівання і до розповсюдження в усьому світі [8]. Отже, така методологія дослідження мало що додає до існуючого знання. Більш обґрунтованою видається концепція глобалізації як явища, що уособлює новий крок людської цивілізації. Порівняти його можна з тими, що знаменували перехід від Стародавнього світу до Середньовіччя, а від нього до Модерну. Тобто глобалізація - це продукт останнього сторіччя другого тисячоліття. При цьому щонайменше півстоліття знадобилося для визрівання об'єктивних передумов та певного суб'єктивного фактору для цього.

Об'єктивні передумови глобалізації коріняться у матеріальних основах відтворення людської цивілізації, адже за будь-якого суспільного устрою існує певна відповідність між засобами творення людьми матеріальних благ і способами підтримання їхньої життєдіяльності. У даному разі йдеться не про якісь, хоча й важливі, але поодинокі зміни у виробництві, а ті, що забезпечують третю хвилю цивілізації. Першу і другу, як відомо, детермінували відповідно землеробство і фабрика. Землеробство ліквідувало племінні об'єднання, мисливські угруповання та інші форми соціальної організації, замінивши їх на міста-держави, династичні монархії та федеральні імперії. Фабрика спростувала багато з цих організаційних форм, забезпечила масове виробництво і споживання. Як наслідок утворюється націодержава з масовою і представницькою демократією. Конкретно третя (сучасна) хвиля цивілізації забезпечується суперсимволічним виробництвом (інші терміни: інформаційне виробництво, економіка знання).

Таке виробництво докорінно відрізняється від того, що базується на машинних засобах виробництва і сировині, і отримує назву “економіка фабричних труб”. Суперсимволічна економіка складніша, її структура різнобічніша, а функціонування більш динамічне і ефективне. Та чи не головне тут - зміна самого характеру нової економіки, яке полягає у розширенні кола творення додаткової вартості. Відомий американський дослідник Елвін Тоффлер з цього приводу наголошує: у новій економіці всі створюють додаткову вартість: і одержувач, і інвестор капіталу, і оператор, що натискує на кнопки, і продавець, і розробник систем, і спеціаліст з телекомунікацій. І що особливо важливо, її створює споживач. Вартість виникає внаслідок усієї дії, а не окремого кроку, або процесу” [9]. Принципово, що у цій сукупності стрижневе місце посідає інтелектуальна праця. Знання стає стрижневим чинником сучасного виробництва.

Економіка епохи глобалізму творить свою власну машину як основний засіб виробництва. Проте це своєрідна машина як за конструктивними особливостями, так і кінцевим продуктом. Конструктивно вона складається не з металевих вузлів і деталей, як фабрична машина, а з цілих систем. Серед останніх мережа ринків, банків, промислових підприємств, що миттєво зв'язуються між собою та обмінюються потоками інформації. Продукує така машина не товари, а добробут.

Характеристика виробництва, що складає основну домінанту глобалізації, є недостатньою без його міжнародного контексту. Погодимося з російським дослідником Миколою Косолаповим, який вважає головним наслідком людської цивілізації утворення техносфери - штучного середовища життєдіяльності людини, що припало саме на ХХ століття. Зміст цього феномену не у занадто розвинутих техніці, технологіях і навіть усього матеріального виробництва. Він перебуває в іншій системі координат, а саме: 1) неможливості для провідних промислово розвинених країн, у разі виникнення соціальних або екологічних катастроф, повернутися у доіндустріальний спосіб життя, оскільки це супроводжувалося б вимиранням величезної кількості населення; 2) здатності головних центрів техносфери (США, Японія, ЄС) підтримувати своє існування, спираючись на засвоєння просторово-ресурсного потенціалу усієї планети (звідси, зокрема, “національні інтереси США” у всьому світі); 3) у такій зміні техносферою природного середовища буття людини, що повернення його у доіндустріальне вже неможливе [10]. Таким чином, на планеті наприкінці ХХ століття, крім біоценозу (спільність біологічних форм життя) утворився техноценоз. Замість економічної людини - homo economicus - виникла нова людина - homo technicus, доля якої - все ж нетривале життя. За умов суперсимволічного виробництва і глобалізації вона вже сьогодні поступається більш досконалій особі - homo cognitus. Е. Тоффлер, зокрема, зазначає: місце пролетаря займає “когнітарист”.

Суб'єктивна передумова глобалізації має коріння у двох світових війнах. Останні було розв'язано націодержавами, що переслідували інтереси перерозподілу світу, керуючись політико-економічними або політико-ідеологічними мотивами. Втрати у цих війнах понад 50 мільйонів людей, величезні матеріальні збитки та сучасне нагромадження засобів ведення війни викликають тривіальне відчуття страху, небезпеки майбутнього та підштовхують провідників не лише західних держав до інтеграції, отже, розширення і зміцнення глобалізації. Її розгортання зумовлюється також таким: необхідністю збереження загального ринку і єдиної валюти задля збільшення багатства країн-членів; важливістю контролю і стримування німецької потуги шляхом надання іншим країнам певної участі в управлінні Німеччиною; створенням необхідних умов для перетворення Великої Європи на один зі світових центрів сили поряд зі Сполученими Штатами Америки та зростаючими азійськими гігантами. За півстоліття ця співдружність ззовні виглядала, як 6-9-12-15 і нарешті 25 (з 2004 р.) держав, а за суттю пройшла шлях від “Загального ринку” до Європейського Союзу - міждержавного утворення з Єдиною Конституцією (розроблення якої на часі) та майже з усіма міждержавними владними інституціями.

Наука на сьогодні має чимало визначень феномену глобалізації, ми ж з усього їх спектру дамо коротке, але змістовне, російського вченого М. Чешкова: “Глобалізація - процес з'єднання різних компонентів людства під час його еволюції на противагу процесу диференціації людства” [11]. Більш ґрунтовне і придатне для наших цілей американського дослідника Т. Фридмана, у якого глобалізація - це “нестримна інтеграція ринків, націй-держав і технологій, що дозволяє індивідам, корпораціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше... Глобалізація означає поширення капіталізму вільного ринку практично на всі країни світу. Глобалізація має свій власний набір економічних правил, які базуються на відкритості, дерегуляції й приватизації національних економік з метою зміцнення їх конкурентоспроможності і більшої привабливості для іноземного капіталу” [12]. І нарешті, ще одне доволі вдале визначення німецького вченого Ульріха Бека: “...г л о б а л і з а ц і я є, говорячи старомодною мовою, діалектичний процес, який створює транснаціональні соціальні зв'язки і простори, зміцнює локальні культури і сприяє виникненню третіх культур” [13]. Важливо, що дослідник не обмежується саме визначенням глобалізації, а наголошує на її новій якості та відмінності її від інтернаціоналізації, що її так полюбляють комуністичні ідеологи. При цьому У. Бек вдало накреслює широкий спектр цих новел.

Та якими б вдалими були ці та інші визначення, вони не містять вичерпної характеристики глобалізації і не відповідають на питання, чому саме вона на початку нового тисячоліття опинилася в епіцентрі соціального протистояння як окремо у межах країн Заходу і багатьох інших, так і загалом у всьому світі. В останньому, з приводу глобалізації, якщо ще не відбувається зіткнення цивілізацій, то є реальна можливість його.

Глобалізацію найчастіше ідентифікують з якісно новими рівнями інтегрованості, цілісності та взаємозалежності. Ці характеристики перш за все вказують на просторове розширення регулювання суспільних відносин. У глобалізованих країнах регулювання відбувається не лише у межах націодержав, як це було встановлено понад 500 років тому, відтоді, коли утворилася існуюча й до сьогодні Вестфальсько-Філадельфійська система, але й на більш широких міжнародних теренах. Це означає, що у світі утворилася співсуспільність держав, які живуть не тільки за власними законами, але й за своїми загальновизнаними цінностями і стандартами, способом життя і кодексом поведінки. До того ж вони доволі агресивно просувають їх в увесь інший світ. Ця частина світу складає його протоядро. Досвід, до речі, відомий у минулому, коли до сукупності стародавніх грецьких полісів входили негрецькі держави Персія і Карфаген, утворюючи певну міжнародну систему. Цій частині світу американський дослідник Хедлі Булл дає назву “світове суспільство” (“international society”) у складі міжнародної системи (international system) [14]. Російський учений В. Пантін це протоядро називає “універсальна цивілізація”, або “надцивілізація” [15]. Щоправда не всі дослідники поділяють цю думку [16], але нам вона здається доволі конструктивною і придатною для подальшого аналізу. Факт, що у межах цієї частини світу, зокрема такого її фрагменту, як ЄС, державно-правове регулювання здійснюється за двома паралельно існуючими засадами: національною системою права і державних інституцій та системою міждержавних правових норм і інституцій.

Наступний критерій глобалізації - характер взаємодії держави і суспільства, відображенням якого є та чи інша ступінь свободи та реалізації прав людини. Глобалізація ставить за мету безумовне збереження природних прав і свобод людини. За уявою глобалістів, це наріжний камінь державної політики, на вівтар якої покладається майже усе інше. Приклад, що пересвідчує в цьому, політика держав Євроатлантичного Альянсу в Югославії, коли без відповідних резолюцій ООН проти цієї країни застосували військову силу і таким чином міжнародне право, зокрема принцип невтручання, було принесено у жертву забезпеченню прав і свобод албанського (мусульманського) населення. Отже, цінність прав та свобод людини виявилася пріоритетнішою цінності міжнародного права, за яким досі жила і начебто продовжує жити світ-система.

До узагальнюючих критеріїв глобалізації також слід віднести керованість. Чуємо здивоване: “Що, знову марксистська теза про пізнання суспільних законів, натомість використання їх для творення проекту побудови нового суспільства”, “сучасна світова революція” і т. ін. ? Ні, навпаки, ми погоджуємося з послідовною і обґрунтованою критикою з боку К. Поппера Марксового історицизму, яким він називає вказаний підхід К. Маркса до соціального прогресу [17], і маємо на меті концепцію керованості М. Ільїна та В. Іноземцева. Російські дослідники обґрунтовано вважають, що йдеться не про управління світом з боку якогось суб'єкта, хай навіть колегіального і демократичного. Мова йде не про керування світом (world government), а про керованість світу (global government), що знаходить вираз у контрольованому і керованому розвиткові (прогресі), а не у регламентації засобів функціонування інституцій та способів життя [18].

Проблема керованості соціального прогресу не надумана. Загальновизнано, що з середини минулого століття прогрес набуває такого суперечливого характеру, що під загрозою опиняється саме існування людської цивілізації. Саме тоді у відомому світовій громадськості Маніфесті відзначалося, що у зв'язку зі швидким збільшенням кількості населення (щороку на 100 млн., це приблизно стільки ж, на той час, як у Німеччині, Бельгії і Нідерландах разом узятих) та нерегульованим у будь-який спосіб зростанням обсягів виробництва загострилися такі загальносуспільні проблеми, як безробіття, нагромадження озброєнь, націоналізм та взаємини людини і природи[19]. Наприкінці ХХ ст. наявні глобальні проблеми поповнилися новими. Це проблеми, пов'язані з глобальним потеплінням, виснаженням рибних запасів, інфекційними захворюваннями, синтетичними наркотичними засобами, нормами біотехнології...

Від часу виникнення глобальних проблем й особливо упродовж останньої чверті минулого та на початку нового століття не припиняються пошуки їх вирішення, віднаходження оптимальніших шляхів соціального прогресу. Засобом боротьби з ними півстоліття тому були формулювання поняття “відмова” та спроби запровадження його до соціальної практики. Прикладом цього може бути домовленість держав про зменшення шкідливих викидів у атмосферу (Кіотський протокол). Сьогодні боротьба за більш гуманні засоби прогресу відбувається двома шляхами. Перший - громадського характеру, різні рухи, другий - державницького спрямування. До перших належить діяльність зелених, особливо певної їх частки, так званих екофунді, чи то екотеологів (деякі погляди їх близькі до релігійних концепцій), які бажають повернення в Європу, що існувала у давнину між падінням Риму і Карлом Великим, де основною складовою суспільства було сільське поселення, не більше за невелике сільце. Отже, на думку зелених фундаменталістів, єдиний шлях для людей жити у гармонії з природою, повернення, так би мовити, в Едем, але це життя на рівні, що забезпечує лише саме виживання. Це, вочевидь, крайня, екстремістського характеру, а отже, і неприйнятна соціальною практикою концепція. Держави Заходу, інші демократичні сили світу принципові “відмови” приділяють не менше уваги, аніж екотеологи. Проте вирішення проблеми, убезпечення хоча б часткової відмови сьогоднішніх поколінь жити за рахунок прийдешніх убачають в іншому. Важливіший засіб для цього, на їхню думку, глобалізація. Саме їй належить убезпечити керованість соціального прогресу, об'єктивно властивого світові.

Ідентифікована за якісно новим рівнем інтегрованості глобалізація являє собою множинне, складне і суперечливе явище. Множинність глобалізації у тому, що вона охоплює усі без винятку суспільні сфери країн, які складають протоядро міжнародної системи, та не залишає осторонь жодного регіону чи країни цієї системи, певним чином впливаючи на них. Насамперед глобалізаційні процеси охоплюють економіку, що цілком природно, адже її головній рушійній силі - капіталу - найбільше від інших властива свобода дії. Однак у створюваній суперсимволічній економіці, маючи за своєю суттю інтернаціональний характер, капітал набуває незнаної до цього свободи й динамізму. Завдяки розгалуженому по усьому світу павутинню Інтернету він миттєво перетікає з одного його кінця до другого, сприяючи утворенню транснаціональних корпорацій. У списку 100 найбільших економік світу (такі, що усвідомлюються як національні і транснаціональні економічні організми) 51 позицію займають ТНК [20]. Для них доволі часто закордонна діяльність пріоритетніша порівняно з внутрішніми операціями. У цьому, зокрема, пересвідчуємося з даних (Economist, 1997. Nov.22.P.108,табл.1), наведених російським дослідником С. Долговим щодо діяльності 15 найпотужніших ТНК у 1995 році [21].

Таблиця 1 Данні щодо діяльності 15 найпотужніших ТНК у 1995 році

Таким чином, ТНК відіграють важливішу роль у з'єднанні багатьох національних економік та утворенні інтегрованої інтернаціональної виробничої системи - виробничого ядра світової економіки, що глобалізується. Поряд з цим виникають і з успіхом діють специфічні міжнародні режими, інституції і організації (ВТО, МВФ, FATF та інші), які формують загальні норми і стандарти. Усі ці транснаціональні актори діють, обминаючи національні кордони, а уряди держав фактично асистують їм. Нарешті, цим інтеграційним процесам сприяє діяльність глобальних людей, насамперед таких, як Білл Гейтс, Бен Ладен, Джордж Сорос і багато інших. Усе це створює передумови переходу від старої пірамідальної ієрархічної системи управління, властивої націодержавам, до принципово нової горизонтальної, діючої за сітьовим принципом. Остання позбавляється таких рис першої, як неповороткість, негнучкість, зосередженість на самій собі, перебування у сплячому стані. Горизонтальне сітьове управління більш рухливе й гнучке, воно вільне від багатьох ланцюгів середнього та вищого управлінського апарату у традиційних ієрархіях. Однак це вже на межі з політикою, а цей вимір глобалізації потребує окремого дослідження.

Глобалізація має культурний аспект. Він полягає у формуванні загальних духовних цінностей, форм їх споживання тощо. У цій сфері також з'являються нові актори, у тому числі неурядові - Лікарі без кордонів, Червоний хрест і т.п. Вони охоплюють усю земну кулю і перетворюються на певну політичну силу. Водночас існує напруга і спротив у взаєминах їх загальних, інтернаціональних цінностей з традиційними національними цінностями кожного окремого суспільства. Кажуть про культурний імперіалізм у вигляді “макдоналдізації”, “кокаколонізації”, “креолізації” і т.ін.

Складність глобалізації передусім у її двоїстості. Вона означає формування загального гомогенного простору як носія єдності універсальних економічних, політичних, соціальних і культурних взаємодій. Це така інтеграція, що відрізняється як від марксистської інтернаціоналізації, яка охоплювала перш за все сферу обігу, так і від спрощених уявлень про неї як таку, що характеризується незнаними досі масштабами. Специфіка інтеграції як носія глобалізації в її характері та наслідках. Водночас глобалізація це посилення гетерогенності всього світу або окремих його частин. Світ загалом та окремі його фрагменти повняться різними розколами і конфліктами. Двоїста природа глобалізації визначається нещодавно введеним до наукового обігу терміном “фрагмеграція” (“fragmegration”). Його перша частина відображає нарощення однорідності та єдності, друга - диференціацію, фрагментарність.

Глобалізація як інтеграція або творення певного гомогенного простору, зазвичай, ідентифікується з Заходом, тобто країнами усталеної демократії. Проте найбільшого успіху вона досягла у Західній Європі, на теренах якої утворився Європейський Союз. Уперше правові акти про єдину Європу - Римські договори - було прийнято у 1957-1958 рр. Натомість, у 1986-1987 рр. їх переглянуто і оновлено після ухвалення Єдиного Європейського Акта. Ще через кілька років відбулося підписання Маастрихтського договору (1992-1993 рр.), яким власне започатковано Європейський Союз. Нарешті, Амстердамський договір (16-17 липня 1997 р.) заклав нові підвалини процесу інтеграції. Непоодинокі дослідники доходять висновку, що сьогодні ЄС - це фактично нова форма політичного устрою, складовими якого є націодержави. Так, оксфордський політолог Ларрі Зідентоп твердить, що сучасна Європа переживає вироблення нової політичної форми, яка буде чимось більше, ніж конфедерація, але менше, ніж федерація, а саме об'єднанням незалежних держав, що поступаються своїм суверенітетом лише в обмежених сферах або в обмеженому ступені. Ця Європа, за думкою дослідника, становитиме асоціацію, яка не прагне до використання сили примусу при прямій дії на громадян, як це має місце у межах національних держав [22]. Після прийняття Конституції ЄС, розроблюваної Конвентом під керівництвом екс-прем'єра Франції Валері Жіскар д'Естена, зроблений висновок ні у кого не викликатиме заперечень.

То вже йдеться, так би мовити, про повну перемогу глобалізації в Європі? Ні, це не так. По-перше, має рацію російський дослідник М. Ільїн, коли твердить, що посилення взаємозв'язків світу (певного регіону. - М. С.) через взаємопроникнення окремих їх фрагментів становлять поки що не результат, а “обіцянку” глобалізації [23]. По-друге, негативна відповідь підтверджується вищенаведеною інтерпретацією глобалізації як встановлення якісно нових взаємин між державою і суспільством, що означає забезпечення вищого ступеня прав і свобод людини та більшої керованості суспільним прогресом.

Гетерогенність, як інший бік глобалізації, теж доволі багатоаспектне явище. Воно втілює у собі мегадиференціацію, трендами якої є глобальний світ (“протоядро”) та увесь інший (“міжнародна система”). Центральне питання тут, як зазначає відомий американський дослідник Девід Хелд, чи залишається за умов глобалізації недоторканною суверенність націодержави чи вона сходить нанівець? Ґрунтовно розглядаючи це питання, дослідник визначає наявність чотирьох розмежувань між глобосвітом і усім іншим і доходить висновку, що націодержава не згасає, а залишається, зазнаючи при цьому істотних змін [24]. Погоджуючись з оцінкою та висновком Д. Хелда, зазначимо, що хоч якої б глибини сягали процеси інтеграції і взаємозалежності (глобалізації), вони мають свого постійного “опонента”. Водночас поглиблюється диференціація. Вона у самому підмурку глобалізації, адже держави - ініціатори об'єднання, розпочинаючи та проводячи його, переслідують національні інтереси. Так, коли точилася дискусія про Європейський проект (“Маастрихт”), “національна ідея”, точніше ідея інтересів національних держав, була чи не пріоритетнішою. Тогочасний прем'єр Великої Британії Мейджор підкреслював, що участь британців в Об'єднаній Європі має єдиний сенс - забезпечення національних інтересів держави. ЗМІ Франції рясніли заявами, що “Маастрихт” потрібен для звеличення Франції, встановлення контролю над німецькою маркою. “Фігаро” відзначила, що для німців “Маастрихт” подібний до Версальського договору без війни” [25]. Тут зустрічаємося з цікавим, раніше незнаним явищем - спробою націоналізувати глобалізацію.

Інший рівень гетерогенності у самих суб'єктах глобалізації. Йдеться про мультикультуралізм та проблему територій у багатьох країнах Заходу. Мультикультуралізм у таких країнах, як Австралія, Канада, США й інших, заступив місце асиміляторської етнонаціональної політики, політики «плавильного тигелю», яка намагалася з різних етносів утворити гомогенне суспільство [26]. Отже, мультикультуралізм - це справжня альтернатива інтеграційним процесам. У цьому ж річищі прагнення окремих регіонів не тільки західних, але й інших країн до більш самостійного функціонування і навіть автономного розвою. Прикладом може бути Шотландія, яка, перебуваючи у складі Великої Британії, шукає шляхів самостійного входження до структур Євросоюзу. Про непоодинокість цієї практики свідчить поява нового поняття: «Європа регіонів» [27]. Проблема міжрегіонального поділу загострюється і у державах, які тільки-но зазнають впливу глобалізації. За приклад візьмемо Росію, на столицю якої припадає усього 6% населення країни і 30% податкових надходжень до бюджету. Це свідчить про те, що у Москві життєвий рівень у 5-6 разів вище, ніж у цілому в Росії [28].

Двоїстий характер глобалізації одночасно свідчить про таку суперечливість цього явища, що дехто може усвідомлювати його як парадоксальне явище. Втім тут ніякого парадоксу немає. Ми просто вкотре зіткаємося з суперечливим характером соціального прогресу. У парі «інтеграція (єдність) - фрагментарність» домінуючою є перша частина, тобто прагнення до поширення у світі цінностей, стандартів поведінки людей і самого способу життя. Цьому процесові французький дослідник П'єр де Шарден надав вдалого образу “скручування світу на себе” [29].

Проте цьому скручуванню існує жорстка протидія. У глобалізації не тільки прихильники, але й запеклі вороги. Боротьба, що точиться між ними, поволі опиняється в епіцентрі світового соціального конфлікту. Позиція перших може бути схарактеризована рядком пісні Боба Ділона: “Вам би краще навчитись плавати, аби не потонути каменюкою”. Антиглобалісти волають: “Глобалізація - це Содом і Гоморра сучасного світу”. Глобалізація, таким чином, владно втручається і в соціальну сферу суспільства. Соціально-класові суперечності, які нещодавно були головними та детермінували протистояння Заходу і світового комунізму, відтискуються на периферію, поступаючись місцем іншим суперечностям, що зумовлюють нове протистояння: Західні демократії проти “Темного Середньовіччя” (Е. Тоффлер).

Непростою є політична стратегія пострадянських країн у цьому протистоянні. Природно, що йдеться передовсім про нашу державу, а також Росію, з якою ми пов'язані щільно всіма сферами свого буття та багато в чому все ще залежні від неї. Україна загалом визначила своє майбутнє ще у середині 90-х, коли обраний уперше Президент Л. Д. Кучма в документі “Шляхом радикальних реформ” (1994 р.) визначив власну загальну стратегію та бачення моделі майбутньої України: відмовлення від формаційного й класового підходу, визнання пріоритетності загальнолюдських, демократичних цінностей, творення солідарного суспільства, забезпечення союзу праці, інтелекту та капіталу. Натомість цю стратегію було певною мірою здійснено реформуванням суспільства і держави та доповнено висновком європейського вибору України. “Конче важливо, - заявив Л. Д. Кучма у Посланні до Верховної Ради-2002, - забезпечити наступність нової стратегії, її органічний зв'язок з позитивними надбаннями попереднього періоду, з урахуванням того, що курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід'ємною складовою єдиної Європи” [30]. Виходячи з нових реалій розвитку світсистеми, визначилася і Росія, обравши демократичний вектор дальшого поступу. У посланні Федеральним зборам (2002 р.) Президент В. Путін наголосив: “Ми будемо продовжувати активну роботу з Євросоюзом, спрямовану на формування єдиного економічного простору”. І ще: “Ймовірно, що для Росії проблема вибору - інтегруватися у світовий економічний простір чи ні, не інтегруватися, - така проблема перед нами вже не стоїть. Світовий ринок уже у нас, а наш ринок став частиною світової системи” [31].

Водночас центральна влада розуміє, що глобалізаційна стратегія України - це модель на зростання. Тут і політика двох стандартів до України з боку Заходу, що її відзначає наш Президент та якої слід уникати, а також необхідність попереднього розв'язання складного завдання досягти впродовж наступного десятиріччя європейських стандартів життя суспільства та функціонування держави.

Реформування політичної системи, боротьба щодо якого точиться в українському політикумі та суспільстві, здається, є першою сходинкою у цьому крутому висхідному поступі. Не вдаючись до конкретного аналізу існуючих проектів щодо цього, відзначимо, що усі вони мають певні вади, зокрема, перший з проектів - президентський - майже не заторкує такого недоліку сучасної політичної системи України, як консервування залишків радянського політичного ладу. Однак це предмет зовсім іншої, спеціальної розмови. Крім глибокої політичної реформи, структури громадянського суспільства та політична еліта мають убезпечити реалізацію правила “золотого корсету”. Згідно з ним держава, ставлячи за мету входження до світового розподілу праці, мусить підкоритися майже двадцяти передумовам [32]. Багато? Так, та проте всі вони укладаються в єдине: цивілізована ринкова економіка. Проблема тут в тому, чи зможуть вітчизняні політичні шевці викроїти “корсет”, придатний саме для України, адже відомо, що це правило передбачає “один розмір для всіх”.

Не менше проблем у контексті глобалізації і у Росії, для якої, крім вищезгаданих, що мають загальний характер, актуальним є збереження статусу самостійного гравця на міжнародній арені. Економічна інтеграція Росії, передбачена у Згоді про партнерство і співробітництво, що її підписано з Європейським Союзом у 1994 році на грецькому острові Корфу [33], сприятиме не тільки економічному зростанню, але й втраті частини політичної самостійності при збереженні певного статус-кво, тобто відлучення її від механізму прийняття більшості рішень у Брюсселі.

2. ВІЙНИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

глобалізація стратегія інтеграція

Глобалізація, згідно з визначенням американського дослідника Хелда Макгрю являє собою розширення, поглиблення та прискорення взаємозв'язків у світовому просторі в усіх аспектах сучасного людського життя. Вона втілює ідею інтегрованості країн у світове співтовариство та їх спільного розвитку. Захоплюючи широке коло сфер діяльності людини, від культури до злочинності, від фінансів до духовності, глобалізація викликає безліч дискусій та суперечок.

Україна відчула вплив глобалізації вже з перших років незалежності, коли її економіка і суспільна сфера стали відкритими для світу. Нові явища принесли країні нові можливості та перспективи. Розширювався доступ до культурних, інтелектуальних і технологічних здобутків світового співтовариства. Твори світового кінематографу, літератури, музики дуже швидко стали звичним оточенням кожної людини. Ще вчора такі престижні і дорогі речі, як автомобілі, комп'ютери, Інтернет, системи комунікації з зовнішнім світом, мобільний зв'язок, тощо стали невід'ємними засобами використання сучасної людина, що зробили її значно функціональнішою і продуктивнішою. Стає все простіше зв'язуватися з людьми в будь яких куточках світу, швидше діставатися до іншого місця, або отримувати свіжі новини одразу після настання тієї чи іншої події.

Але, поряд з позитивними чинниками глобалізації, які досить повно обговорювались в чисельних літературних джерелах, їй стали притаманні і болючі проблеми та загрози. Ризики втрати національної ідентичності і культури мало чисельних народів, прояви міжнародної злочинності, корупції, тероризму, порушень авторських прав на інтелектуальну і промислову власність, злочини в інформаційних мережах, тощо, все це інший «бік медалі» глобалізації. По мірі розвитку технологічного і суспільного прогресу негативні явища глобалізації поширюються швидше, а зусилля по боротьбі з ними зростають і ускладнюються.

Україна з кожним роком все більше охоплюється процесом глобалізації. З одного боку її шанси скористатися перевагами глобалізації зростають, але з іншого, вона стає відкритішою для нових загроз. До них Україна, як молода держава, не підготовлена і, в більшості випадків, від них не захищена.

Вимірювання глобалізації. Виникає запитання, а як кількісно оцінити позитивний і негативний вплив глобалізації на країни, які в неї занурюються? Найбільш відомі дві системи кількісного і якісного вимірювання глобалізації. Першу розробив Швейцарський Інститут дослідження бізнесу (KOF Konjunkturforschungsstel der ETH Zurich) , другу - Міжнародна організація Carnegie Endowment for International Peace (CEIP) . Обидві системи дозволяють щорічно розраховувати кількісну оцінку - індекс глобалізації (Іг). За першою системою (далі системою KOF) цей індекс розраховується для 123 країн світу, за другою (далі системою CEIP) - для 62.

Індекс глобалізації дозволяє оцінити масштаб інтеграції будь якої країни у світовий простір і виконати порівняння різних країн за цим показником. Індекс глобалізації за системою KOF визначається трьома вимірами: - економічним (Іге); - соціальним (Ігс); - та політичним (Ігп) і обчислюється як сума своїх складових Іг = 0.34*Іге + 0.37*Ігс + 0.29*Ігп з відповідними ваговими коефіцієнтами. За системою СЕІР цей індекс визначається чотирма вимірами: - економічним (Іге); - персональним (Ігп); - технологічним (Ігт) та політичним (Ігп) і обчислюється як сума вказаних складових з рівними ваговими коефіцієнтами.

Порівнюючи зміст вимірів індексу глобалізації за обома системами легко побачити, що персональний та технологічний вимір за системою СЕІР практично зводиться до соціального виміру за системою KOF. Тому далі, для зручності порівняння, в системі СЕІР об'єднаємо персональний і технологічний виміри в соціальний вимір.

Проаналізуємо явище глобалізації з використання обох систем по кожному з трьох вимірів.

Економічний вимір глобалізації. Економічний вимір глобалізації (Іге) відображає постійно зростаючий взаємозв'язок між потребами людей, з одного боку, та можливостями виробництва і розповсюдження товарів та послуг, за допомогою міжнародної торгівлі, надходження іноземних інвестицій та розвитку процесів транснаціоналізації, з іншого. В обох системах він визначається наступними спільними індикаторами: рівень торгівлі у вигляді суми всіх видів експорту та імпорту; прямі іноземні інвестиції, як сума їх припливу та відтоку. В системі KOF використовуються додаткові індикатори: портфельні інвестиції у вигляді суми абсолютної вартості їх припливу та відтоку та доходи нерезидентів у формі заробітної плати чи прибутку від інвестицій, виражені у відсотках від ВВП .

Обрахунок економічного виміру глобалізації за 2005-2006 рік показав, що за системою KOF перше місці у світі посідає Люксембург (за системою СЕІР - невизначене), друге місце посів Гонг Конг (за системою СЕІР - невизначене), третє - Ірландія (за СЕІР -3), четверте - Нідерланди (за СЕІР - 6), п'яте - Сінгапур (за СЕІР - 1). США посідають лише 28 місце (за СЕІР - 52). Україна знаходиться на 82 місці (за СЕІР - 18) після Аргентини та перед Філіппінами. Росія обіймає 91 місце (за СЕІР - 43) після Албанії та перед африканською країною Малаві.

Бачимо, що рівень інтегрованості у світ економіки США за останні 13 років виявився практично сталим і змінювався в діапазоні: Іг=(4.30-4.35), тоді як Україна та Росія, знаходячись в бурхливому перехідному процесі, впевнено рухаються від практично замкнутих економік до ліберальних та інтегрованих у світові. Рівень економічної глобалізації Росії за цей період зріс на 310%, а України - на 640%.

Економічний вимір глобалізації будь якої країни має прямо - пропорційну залежність від її політичної стабільності та наявності відпрацьованої законодавчої бази, що не підлягає швидким змінам. Іншими словами цей показник дуже чутливий до рівня довіри інвесторів, до їх впевненості у змозі отримати прибуток від інвестицій.

Але чи завжди економічна глобалізація має позитивний ефект? Критики відмічають низку проблем і загроз котрі є її наслідком. Перш за все тому, що розповсюдження фінансових потоків у світі характеризується суттєвою нерівномірністю. Природно, що країни із сприятливим інвестиційним кліматом отримують левову частку прямих іноземних та портфельних інвестицій. В той же час, найбідніші країни світу залишаються майже без економічної уваги інвесторів. До таких країн відноситься більшість африканських країн, окрім Південно - Африканської Республіки (ПАР), Нігерії та Ботсвани. За даними ООН (Доповідь про світовий розвиток, 2005) сукупна частка прямих іноземних інвестицій у цих країнах в 2005 році склала 1,7%, з яких 0,7% є долею ПАР.