ОЧЕС: від нового регіоналізму до нових можливостей глобальної взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru

Стаття

ОЧЕС: від нового регіоналізму до нових можливостей глобальної взаємодії

Резнікова Н.В., к.е.н., доц., н.с. кафедри світового

господарства і міжнародних економічних

відносин Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

Імені Тараса Шевченка

Відякіна М.М., к.е.н., ек. кафедри світового

господарства і міжнародних економічних

відносин Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

Імені Тараса Шевченка

Сучасний світ - дедалі більш прагматичний та раціональний, втім, непідвласний теоріям, які, щонайкраще, лише пост-фактум намагаються пояснити процеси, що відбуваються в його політико-економічних сферах, - приховує або навіть приховується за дихотомією буття. Глобалізація як процес взаємопроникнення економік для спільного процвітання, в інтерпретаціях її адептів, до реальності, що провокує зубожіння одних країн за рахунок інших, в очах антиглобалістів, не лише сприяє реалізації чотирьох свобод, але й відбраковує неефективне та штучне, провокуючи до відчутних кроків уряди країн, які прагнуть скористатися її перевагами.

Сама по собі глобальна уніфікація, штовхаючи країни до тісної взаємодії, змушує віднаходити і розвивати їхнє власне неповторне. Глобальний попит формує глобальний інтерес та продукує новаційні зрушення, трансформуючи не лише економічну карту світу, але й впливаючи на політичне забарвлення держав. Регіональні угоди - чи то як протидія глобальному, чи, навпаки, як його модель у мініатюрі - не убезпечують країни від впливу світових потрясінь, яскравим прикладом чого стала фінансова криза 2008-2009 років, наслідки якої яскравими темпами падіння зафіксовані в економічних звітах.

Жодне регіональне угруповання не змогло протистояти дії ще одного прояву глобального взаємовикористання - фінансових бульбашок, які, абсолютизуючи можливості капіталу і підтримуючи міф про надможливості економічного розвитку як окремих країн розвинутих так і держав, що розвиваються, вщент знищили ілюзорну віртуальну надбудову реальної економіки у світовому масштабі, щойно досягли піку її перегріву.

Як справедливо зазначає І. Гладій, в дуальному процесі (яким і є глобалізація) проявляється природна закономірність: зростання інтеграції (чи рівня організації) обов'язково супроводжується наростанням дезінтеграції та хаосу; причому, співвідношення між ними залишається відносно рівним у випадку збалансованого розвитку [1]. Нинішня криза акцентує увагу не лише на пошуку універсальних рецептів економічного відновлення, але й підкреслює важливість індивідуального підходу до проблем функціонування економіки кожної окремої держави. Існуюче розшарування у показниках економічного падіння країн-членів ЄС та перспектив виходу з утвореної спіралі спаду - попри розуміння різниці у рівнях їхнього економічного потенціалу - не лише індикатор чутливості об'єднання до фінансових потрясінь, але й перевірка дієвості уніфікованих правил гри у регіоні.

Втім, кількість, масштаби та різноманіття схем регіоналізації дають змогу виокремити риси, притаманні новій хвилі цього процесу, датованій дев'яностими роками минулого сторіччя, адже новий регіоналізм надає особливого значення питанню життєздатності регіонів у глобальній багатополюсній системі, будучи утвореним під впливом не лише спонтанних процесів на рівні держав, але й на рівні так званих недержавних акторів у всеосяжному багатовимірному процесі із відчутною регіональною ідентичністю.

Серед об'єктивних закономірностей поширення нового регіоналізму В. Семиноженко констатує, що спочатку той дістав поширення в регулюванні розвитку макрорегіональних структур, а потім вже й на національному рівні; сама ж його стратегія передбачала, що при вирішенні соціально-економічних, політичних та геоекономічних проблем на перше місце виходить рівень регіонального розвитку і співвідношення потреб та ресурсів окремих регіонів. Регіон як на мікро-, так і на макрорівні був і залишається основним суб'єктом усіх внутрішніх і зовнішніх інтеграційних процесів, а вирішення країнами будь-яких політико-економічних, технологічних та екологічних проблем як у попередньому десятиріччі, так і зараз відбувається за рахунок спрощення режимів міжрегіональних і міждержавних кордонів, створення нових інтеграційних структур - макро- та мегарегіонів [2].

Новий регіоналізм для багатьох країн, що розвиваються, став сприятливою альтернативою щонайменше з двох причин: регіональні економічні угоди збільшували можливість залучення ПІІ та імплементації моделі поступової лібералізації як чинника зменшення політичних перешкод на шляху зменшення економічних втрат. Відповідно, сам напрям, в якому розвивається регіоналізм, спричиняє вирішальний вплив на майбутнє міжнародного політичного і економічного порядку.

Серед принципових рис нового регіоналізму слід виокремити його мега-характер, адже сам він охоплює як розвинуті країни, так і такі, що розвиваються. Розвинуті держави скористались цивілізаційним привілеєм адоптувати так звані імпульси глобалізації у прийняття стратегій розвитку, побудованих на принципах взаємозалежності та взаємопов'язаності з метою забезпечення та гарантування доступу інвестиційного капіталу свого походження до ринків країн, що розвиваються. Власне, саме ця підвалина партнерських взаємовідносин і лягла в основу співробітництва у рамках ОЧЕС, МЕРКОСУР та участі Мексики у НАФТА.

Звідси простежується лінія аргументів, які підтверджують багатовимірний характер регіоналізму. Крім того, умовна лінія поділу між регіоналізмом політичним та економічним стає дедалі важчою для усвідомлення, адже незаперечною виглядає дія так званих позаекономічних факторів впливу на економічний розвиток економік. Дедалі відчутніше проявляється політичний вектор при визначенні перспектив економічних зрушень, в той час, як доступ до економічних ресурсів сприяє формуванню політичної еліти із власним портфелем економічних інтересів. Власне кажучи, це є додатковим аргументом для пояснення того, що сучасний регіоналізм репрезентований не лише державами як основними системоутворюючими учасниками цього процесу, але й великою кількістю різноманітних інституцій, організацій, бізнес-еліт та проявами так званого трансрегіоналізму.

На відміну від більшості застарілих регіональних схем, нові характеризуються обґрунтуванням доцільності поєднання партнерства у кількох угрупованнях. На перший погляд, може здатись, що первинним імпульсом до реалізації такого різнобічного партнерства може бути виключно економічний інтерес, пов'язаний зі спробою уникнути чисельних протекціоністських заходів при доступу на ринки інших країн-торговельних партнерів за межами існуючого об'єднання.

Нові форми багаторівневих міжрегіональних відносин є беззаперечним проявом нового регіоналізму. Так званий інтеррегіоналізм в контексті нового регіоналізму проявився у формі гнучких, часом офіційно незафіксованих та багаторівневих угод, що охоплюють велику кількість виконавців. Сам по собі міжрегіональний характер взаємодії трансформує кожен "регіон" у актора, що водночас як продукує інтеррегіональний імпульс, так і формується під дією так званої інтеррегіональної взаємодії, що призводить до його екстерналізації. регіоналізм економічний об'єднання

Сумісність нового регіоналізму з глобалізацією, порівняння можливостей реалізації економічного потенціалу держав за межами та всередині регіональних угруповань опинились в ракурсі дослідницького інтересу багатьох науковців, втім єдність предмету вивчення демонструє різноманіття поглядів на майбутнє космополітизованої світової економіки та антагоністичних регіональних блоків. "Відкритий регіоналізм" пов'язують з політикою, спрямованою на усунення перешкод на шляху торгівлі в межах регіону при збереженні незмінних зовнішніх тарифних бар'єрів. В певній мірі, нові "відкриті" регіональні угоди стали відповіддю на зростання конкуренції під впливом глобалізації та водночас спробою скористатися перевагами останньої.

Так, є очевидним, що ОЧЕС репрезентує собою більш динамічний, відкритий, відцентровий експорто-орієнтований підхід від закритого регіоналізму до відкритого. Згідно Стамбульської декларації ОЧЕС, об'єднання країн-учасників відбувається з метою розширення їхньої взаємної торгівлі товарами і послугами та забезпечення сприятливих умов розвитку партнерських відносин з перспективами подальшого скорочення і поступового елімінування всіляких перешкод, зокрема, структурних бар'єрів, на шляху партнерства, що не суперечить зобов'язанням, взятим перед третіми країнами. Водночас, ще в 1997 році учасниками було задеклароване прагнення послідовного реформування вільної торгівельної зони ОЧЕС та її інтеграції до європейської архітектури. З самого початку заснування організації, створення аутентичної Зони вільної торгівлі стало для ОЧЕС одним з найактуальніших завдань, втім, ситуація ускладнювалась вже існуючим на той момент повноправним членством Греції у ЄС. Коли решті держав-учасниць вдалось підписати Асоційовану угоду з Європейським Союзом, їм не було дозволено скасовувати імпортні тарифи на товари, походженням з ОЧЕС. В результаті, хоч Європейська комісія і висловила готовність сприяти щонайшвидшому створенню регіональної Зони вільної торгівлі, на практиці ж подібний намір вилився у набір умов, серед яких поступовість та довготривалість процесу створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), врахування існуючих угод між ЄС та членами ОЧЕС та обов'язкове членство у ВТО як передумова створення ЗВТ.

Географічна взаємопов'язаність регіону актуалізувала дві моделі міжнародних взаємозв'язків, що вміщали в собі баланс національних інтересів та незаперечність курсу на сталий розвиток. Саме такий підхід, взятий до реалізації членами ОЧЕС, базувався на приматі міжнародної конкуренції, розвитку торгівельних відносин, розбудові інфраструктури, захисті навколишнього середовища, співпраці у галузі науки та техніки, лібералізації та структурних перетвореннях. Виникнувши на перетині трьох континентів, ОЧЕС явив собою нову регіональну структуру багатобічної та багатомірної кооперації.

Однією з найважливіших детермінант зазначеного підходу став наголос на потребі поступової інтеграції з новоутвореними незалежними державами. Для країн, що розвиваються, які становлять більшість країн-членів ОЧЕС, участь у субрегіональній та регіональній кооперації поряд з більш розвиненими країнами потенційно відкрила за сприянням останніх можливість поступової адаптації до глобальної системи.

Втім, дискусійним залишається питання визначення ведучих акторів регіоналізму, іншими словами, системоутворюючих факторів цього процесу: економічні, політичні чи чинники безпеки лежать в основі інтегративного імпульсу? Більше того, хто і в якій мірі ініціює координаційно-коопераційні взаємовідносини - держави або громадянське суспільство? Так, Україна ілюструє приклад невизначеності у стратегічних цілях, що призводить до зміни орієнтирів: за мету було проголошено євроінтеграцію, а, власне, саме процес, замість європейського рівня життя як якісного вимірювача не лише економічного, але й соціального, і, що важливо, політичного становища країни. Щоправда, останній (європейський рівень) залишатиметься для України недосяжним за умов незмінності свідомості її населення, а саме неусвідомлення необхідності внутрішнього "перепрофілювання" згідно насаджуваних європейських цінностей.

На сьогодні дедалі очевидніше, що саме політична площина ОЧЕС визначає вектор розвитку угруповання: владнання регіональних конфліктів та підтримка миру у регіоні визначені першочерговими завдання мию До того ж, серйозну критику на свою адресу отримали ті регіональні проекти, що підозрювались у слугуванні інтересам політичних та бізнес-еліт за рахунок реалізації програм соціального розвитку.

Відповідно, важливо оцінити, чи сприяють (і в якій мірі) регіональні стратегії реальному, ново-якісному розвитку країн-членів ОЧЕС. Втім, незаперечним залишається факт двостороннього рівнозначного взаємозв'язку між потенційним економічним процвітанням країн окресленого регіону та політичного становища. Водночас, у випадку виходу економічної взаємодії на вищий рівень стане необхідним прийняття певних зобов'язань політичного характеру, що потребуватиме значної політичної волі для надання можливості реалізації існуючих проектів у площині національної політики країн-членів.

І. Гладій констатує неоднозначність ситуації, в якій опинилась Україна. З одного боку, її стратегічний інтерес щодо розвитку інтеграційного процесу з країнами ЄС не підкріплюється готовністю самого блоку до "прийняття" досить великого за розмірами ринку. З іншого боку, сама Україна за своїми просторовими та економічними характеристиками не відповідає критеріям інтегрованого економічного простору. Внутрішній ринок фактично вже зараз поділено на декілька частин. Важко сказати, що економічний простір нашої держави структурований і готовий до формування ефективних трансрегіональних або транснаціональних зв'язків. Навіть зусилля окремих регіонів поки що не отримують належної підтримки і не демонструють позитивної динаміки розвитку. Укладення багатосторонніх міждержавних угод (типу ГУАМ, ОЧЕС, ЄЕП) є швидше політичною ініціативою урядів, яка не дістає дієвої підтримки бізнес-акторів. Тому у випадку входження нашої країни в ЄС існує досить висока ймовірність отримання неоднозначних наслідків такої інтеграції.

Размещено на Allbest.ru