Міжнародний рух робочої сили

Важливість дослідження міграційних процесів зумовлена також стрімким зростанням їх обсягів, нарощуванням інтенсивності, вагомим впливом на її економічний та соціальний розвиток. Особливе місце міграції робочої сили в сучасних умовах визначається насамперед її динамізмом, швидким реагуванням на зміни у суспільстві та економіці.

Мета цієї роботи - показати причини, масштаби і наслідки міграції робочої сили та її вплив на добробут окремих країн, а також світу в цілому. Основна ідея полягає в тому, щоб довести аналогічність закономірностей міжнародного руху товарів та факторів виробництва, в тому числі й робочої сили.

Для досягнення поставленої мети було відповідно складено структуру курсової роботи: розділ І «Теоретичні основи міжнародної міграції робочої сили», розділ ІІ «Аналіз міжнародної міграції робочої сили та участь в цих процесах України», розділ ІІІ «Перспективи й економічні наслідки активізації процесів міжнародної міграції робочої сили». Кожний розділ розділений на три параграфи, в яких детальніше сформульовано та розкрито питання.

Також у даній курсовій для кращого візуального сприйняття наведено наступні графічні об'єкти: 6 рисунків та 2 таблиці.

Для даної роботи я використала 9 джерел.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

1.1 Поняття міжнародної міграції робочої сили та класифікація міграційних процесів

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення за межі країни. Як економічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявом існування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямовані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внаслідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світових трудових ресурсів. Таким чином, світовий ринок праці виступає як загальна сукупність трудових ресурсів, що пропонуються та купуються в різних країнах на основі попиту й пропозиції.

Функціонування світового ринку праці по своїй суті істотно відрізняється від інших ринків, товарів, капіталів тощо. В першу чергу, це обумовлено особливістю робочої сили як товару. Вона продається лише у тимчасове використання, а продавець завжди залишає за собою право власності на неї. Крім того, її неможливо накопичувати, складувати так само легко, як товари або гроші. З іншого боку, функціонування цього ринку значно більше обмежується дією цілої низки об'єктивних та суб'єктивних факторів. До перших, наприклад, можна віднести традиції та звички, що існують у різних країнах світу. В Японії, в умовах довічного трудового найму, робітники дуже рідко змінюють місце роботи та проживання навіть у межах своєї держави. Водночас, іноземці тут дуже важко адаптуються до місцевих умов, культури тощо. Американці, навпаки, легко змінюють місце проживання та роботи, і процес адаптації іммігрантів у США легше, ніж у більшості інших країн.

Суб'єктивні фактори проявляються в існуванні національних і міжнародних нормативно-правових актів, які обмежують вільне переміщення та найом робочої сили. Так, СРСР і більшість соціалістичних країн упродовж десятиліть були штучним чином практично виключені з цивілізованих світових міграційних процесів. Але найголовнішим, що відрізняє сучасний світовий ринок трудових ресурсів від інших, є те, що його суб'єктом виступає людина як індивід, як, в першу чергу, власний володар своєї долі, а лише в другу - як носій певної кількості розумових та фізичних здібностей і можливостей.

Фахівці розрізняють «міграцію населення» і «міграцію робочої сили». Перше поняття охоплює всіх осіб, що мігрують у пошуку нового місця проживання, а друге - тільки працездатних, точніше, економічно активну частину населення, яка мігрує з метою отримання роботи.

У сучасному світі людські і, зокрема, трудові ресурси розмішені нерівномірно, що призводить до виникнення надлишкової робочої сили в одних країнах та її нестачі в інших. Основними причинами такого явища є:

- відлуння демографічного «вибуху» середини XX сторіччя;

- кон'юнктурні ринкові коливання щодо продукції, яка є традиційно основною для деяких країн світу;

- скорочення виробництва і закриття підприємств видобувної промисловості, наприклад, вугільної внаслідок її економічної збитковості;

- тенденції науково-технічного прогресу, що призводить до скорочення робочих місць через механізацію, автоматизацію та комп'ютеризацію виробництва;

- кризові явища і різкий загальний спад виробництва в економіці багатьох, зокрема, постсоціалістичних країн.

Існує традиційне питання: чому високорозвинені, зокрема, західноєвропейські країни, де рівень безробіття сьогодні постійно коливається від 4-5 до 10 відсотків і подекуди вище, які дуже опікуються працевлаштуванням своїх громадян, регулярно залучають іноземну робочу силу? Серед кількох причин найголовнішими є дві: по-перше, в кожній країні існує чимало професій і спеціальностей, які вважаються непрестижними для місцевих жителів, і навіть високі заробітки не можуть заохотити їх працювати, наприклад, на збиранні сміття, в системі асенізації міст тощо. Більш того, в кожній країні поняття престижності є традиційно своїм. Якщо у Фінляндії професія таксиста є вельми шанованою, то у сусідній Швеції корінні мешканці в якості таксиста є рідкістю. Ця ніша національного ринку праці майже повністю заповнена іноземцями, насамперед, іранцями. У Норвегії, наприклад, з десяти покоївок в готелях, дев'ятеро - вихідці з Пакистану. По-друге, ринкова економіка будь-яких, навіть найпотужніших країн, розвивається нерівномірно: за економічними підйомами слідують спади виробництва як в цілому, так і в окремих галузях. Під час різкого економічного зростання, припустимо, в будівництві, державі і приватним компаніям недоцільно витрачати великі кошти на підготовку своїх каменярів, штукатурів тощо, виходячи з того, що за 2-3 роки після завершення економічного підйому їх працевлаштування буде проблематичним, і це може призвести до зростання соціальної напруженості. Значно більш ефективним є тимчасове запрошення іноземної робочої сили.

За своєю природою, змістом, причинами міграційні процеси неоднорідні, тому їх вивчення потребує системної класифікації. В узагальненому вигляді за основними ознаками міграцію можна представити наступним чином:

1. Причини міграції:

економічні (виробничі потреби, рівень життя, висока заробітна плата тощо);

соціальні (шлюб, стан здоров'я, рекреація тощо);

політичні (переслідування за політичні погляди, незгода з політичним режимом);

інші (форс-мажорні обставини, зокрема війни, засухи, повені, а також релігійні переконання, расові проблеми тощо).

2. Просторовий характер міграції:

- внутрішня (усередині країни, а саме між селом і містом, між містами, регіонами);

- зовнішня (за межі країни).

3. Часова ознака міграції:

- остаточна (виїзд назавжди);

- тимчасова або ротаційна, в тому числі сезонна (наприклад, збір врожаю);

- маятникова (регулярні пересування з пункту постійного проживання до місця роботи. Наприклад, сьогодні за таким принципом організована робота українських і російських шахтарів на норвезькому острові Шпіцберген).

4. Напрямок руху мігрантів:

- еміграція (виїзд);

- імміграція (в'їзд);

- рееміграція (повернення мігрантів на батьківщину, інколи -- виїзд у третю країну).

5. Законність перетинання кордонів:

- легальна;

- нелегальна.

6. Організаційна ознака:

- добровільна, в тому числі самодіяльна, і організована, наприклад, робота за контрактом;

- примусова (вивіз чорних рабів з Африки до Америки в період 1650--1850 рр., підневільна праця військовополонених і остарбайтерів на підприємствах Німеччини та інших країн поневоленої фашистами Європи під час другої світової війни).

7. Якісний склад:

- робітники, в тому числі промислові, сільськогосподарські, а також особи без певної професії або спеціальності;

- фахівці, в тому числі вищої кваліфікації; представники ліберальних професій (актори, музиканти, письменники, художники тощо).

Кількісно міграційні процеси вимірюються за допомогою системи показників. Основні з них: кількість емігрантів, що виїхали з конкретної країни за певний проміжок часу; кількість іммігрантів, що прибули до країни; співвідношення емігрантів й іммігрантів (міграційне сальдо, яке може бути позитивним, що свідчить про привабливість країни або від'ємним, що вказує на надлишок робочої сили та непривабливість країни); кількість емігрантів та іммігрантів за професіями, спеціальностями, галузями, віком тощо; питома вага емігрантів у загальній чисельності зайнятих у країні взагалі та в окремих галузях. У конкретних дослідженнях застосовується багато інших показників, наприклад, середня оплата іммігрантів узагалі й у розрізі окремих галузей та її співвідношення з оплатою праці резидентів, річна сума та питома вага приватних переказів емігрантів у платіжному балансі країни тощо.[1, с. 199]

1.2 Історія, динаміка та сучасний стан міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили має багатовікову історію. Економічна могутність всіх стародавніх цивілізацій була створена переважно за рахунок примусово переміщених великих мас людей, в першу чергу, рабів, з країн, загарблених і поневолених під час перманентних війн. Тобто найбільш характерною рисою міграції до початку епохи середньовіччя був її примусовий характер.

В середні віки в Європі найбільш популярною формою міграції була наймана військова служба. Впродовж тривалого часу монархії Франції, Швеції, Польщі, Італії та деякі інші регулярно залучали на платну військову службу офіцерів і професійних солдат з німецьких князівств, Швейцарії.

Великі географічні відкриття суттєво стимулювали масові переміщення людей до нових, раніш невідомих європейцям регіонів світу. Весь період від кінця XV - початку XVI віків до другої половини XIX віку сучасні історики часто називають «первісною» або «старою» міграцією. Цей етап має свої характерні риси. По-перше, це чітко визначена спрямованість основних міграційних потоків. Перший з них пролягав із Старого Світу до Нового, тобто до Північної та Південної Америки та Вест-Індії. Такі колоніальні держави як Велика Британія, Іспанія, Франція, Португалія експортували надлишок робочої сили, що виникав через стрімке скорочення робочих місць, внаслідок становлення та бурхливого розвитку капіталізму в країнах Європи. Насамперед, це були ремісники та сільськогосподарські робітники. Крім того, значну частину мігрантів складали військові, колоніальні чиновники з метрополій, священнослужителі, торговці, а також авантюристи всіх мастей.

Другий міграційний потік був, значною мірою, викликаний першим. Створення колоніальних імперій, знищення місцевого населення, зокрема, індіанців в Америці і, водночас, зростаючі виробничі потреби численних плантацій і рудників обумовили примусовий вивіз рабів із країн Африки. За два століття до Америки було насильницькі переміщено від 20 до 30 млн. людей, внаслідок чого загальне населення «чорного» континенту скоротилося.

Поряд з основними міграційними потоками того часу, про які йшлося вище, існували й інші, що було обумовлено виробничими потребами та іншими факторами. Так, до Росії ще за часи Петра І було запрошено чимало іноземців, насамперед, із Голландії та Німеччини.

Під час правління Єлизавети в різні губернії продовжували прибувати німці, а за часи Катерини II -- французи. В той самий період, в Херсонській губернії осіли також шведи, нащадки яких мешкають там і сьогодні.

Наступний етап масової міжнародної міграції, на думку більшості фахівців, розпочався в 60-ті роки XIX століття і тривав до другої світової війни. Цей етап характеризувався зниженням кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії й зростанням із таких країн, як Австро-Угорщина, Росія, Германія, Італія та деяких інших. Саме тоді, наприкінці XIX століття, відбувалася масова еміграція національних меншин (фінів, поляків, прибалтів та інших) і, зокрема, українців, із Росії до США та Канади. Більше того, європейські емігранти почали опановувати Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку та Аргентину.

Існує одна характерна риса цього етапу, що визначилася на початку XX століття й яка досі притаманна міграції - зворотний потік мігрантів із колоній до метрополій. Це було обумовлено, в першу чергу, революційними змінами у суспільному виробництві. Поява серійного, великосерійного та масового виробництва товарів за потоковими принципами вимагала залучення малокваліфікованої робочої сили, особливо на трудомісткі, важкі та мало оплачувані операції.

Більшовицька революція 1917 року в Росії і подальша громадянська війна призвели до масової еміграції солдат і офіцерів Білої Армії, інтелігенції, дворян, державних чиновників і промисловців до європейських країн, Туреччини, США, Китаю.

Сучасний етап міжнародної міграції розпочався після завершення другої світової війни. Загальними особливостями цього етапу є масовість, виникнення конкретних більш менш стабільних центрів привабливості, зростання кількості нелегальних мігрантів, посилення адміністративно-правового регулювання міграції у країнах-реципієнтах, зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді, тобто «втрата інтелекту» («brain-drain», рос. «утечка мозгов»).

Щодо масовості, то за даними Міжнародної організації з міграції (MOM) зараз у різних країнах легально працює більше 35 млн. робітників-мігрантів.

На сьогоднішній день у світі утворилися такі вже традиційні центри притяжіння робочої сили:

1. Західна Європа, де загальна кількість зайнятих іноземців щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих у деяких країнах зображена у рисунку 1.1.

Рис. 1.1. Питома вага зайнятих іноземців в країнах Західної Європи

2. США. Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. До речі, в Каліфорнії вони становлять 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В'єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.

3. Нафтодобувні країни Близького Сходу. До цього регіону щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів у загальній чисельності зайнятих показана у рисунку 1.2.

Рис. 1.2. Питома вага іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу

4. Латинська Америка. Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. осіб. Навіть і сьогодні, попри економічні негаразди, найбільш привабливою для іноземців є Аргентина. Серед інших країн, з точки зору привабливості, можна також виділити Венесуелу.

5. Австралія. Інтерес іноземних громадян до цієї країни постійно зростає. Сьогодні одна чверть населення Австралії -- іммігранти з більш ніж 100 країн світу.

6. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В'єтнаму, Індії та Філіппін.

7. Африка. В Північній Африці центром притяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні - Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців із Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців із Гани, Чаду та Беніну.

8. Незважаючи на суперечливі статистичні дані, вже можна стверджувати, що утворився новий центр притяжіння -- Росія. Так, за деякими джерелами тільки на сході цієї країни чисельність іммігрантів із Китаю вже досягла кількох мільйонів осіб.

Нелегальні мігранти складають все більш значну частину новоприбулих до привабливих країн. Це явище - одна з найбільш серйозних сучасних проблем у сфері міграційних процесів. Більшість цивілізованих країн значно посилює боротьбу з нелегалами. Так, у Франції, наприклад, з початку 90-х років роботодавця, який використовує працю нелегала, очікує тюремне ув'язнення, замість штрафу, як це було раніше.

«Втрата інтелекту» є реальністю для багатьох країн світу. В принципі неможливо спрощувати це явище і зводити його до простої формули: таланти з бідних країн шукають багату домівку, де їм буде краще жити і працювати.

Найголовнішим імпортером «умів» виступають провідні країни і, насамперед, США, де залучення й використання іноземного інтелекту здійснюється на рівні державної політики. Численні державні і приватні фонди вишукують таланти в різних, і не тільки в бідних, країнах світу і пропонують гранти, стипендії, високу заробітну плату і навіть гарантовану натуралізацію в США. Про результат такої політики свідчать такі красномовні факти: за свідченням американських фахівців, США, завдяки єврейській еміграції з СРСР, вдалося ліквідувати провал у деяких провідних галузях фундаментальних наук, зокрема у математиці, що утворився в 60-х -- на початку 70-х років. Упродовж останнього десятиріччя частка іммігрантів першого покоління серед лауреатів Нобелівської премії від США і членів Національної Академії Наук США коливалася в межах 20--33 відсотків.

Поряд із загальними особливостями, що притаманні міграційним процесам від 1945 року по теперішній час, цей етап можна, у свою чергу, поділити на два періоди, які суттєво відрізняються між собою, а саме: 1945-1973 роки; 1974 рік --до сьогодення. Насамперед, це стосується європейських міграційних процесів.

Найбільш характерні риси періоду 1945--1973 років такі:

- стрімке зростання прибулих у метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року до 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб;

- згаданий період -- це час створення, становлення і ліквідації так званої «системи гостьових робітників» («guestworker system»), яка в найбільш класичному вигляді була впроваджена у Німеччині: Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше -- з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. Їх кількість у ФРН відображена у рисунку 1.3.

Рис. 1.3. Кількість мігрантів

Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах Західної Європи. Так, з 1950 до 1970 року кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до 3 млн. 339 тис, з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації «системи гостьових робітників» в 1973 році;

- виникнення суверенних держав унаслідок краху колоніальної системи зумовило появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, із числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів;

- серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов'язані з пошуком більш забезпеченого, заможного життя;

- диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. На початок 70-х років у загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.

З початку 70-х років, особливо після ліквідації «системи гостьових робітників» 1973р., у характері міграції відзначаються певні зміни, а саме:

- поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу й збільшується у країни Північної та Південної Америки, Австралії та деякі інші; відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні;

- стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу;

- посилюються масові потоки біженців унаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин;

- створюється нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи і Балтії й утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші;

- реалізується політика возз'єднання сімей, внаслідок чого численні члени родин іммігрантів почали масово прибувати до країн-імпортерів робочої сили. Так, у структурі новоприбулих до США впродовж останніх 10 років на долю родичів іммігрантів припадає більше 70 відсотків.

Характерною ознакою новітньої міграції є той факт, що на зламі ХХ-го та ХХІ-го століть з'являється група країн, які виступають одночасно і як донори, і як реципієнти іноземної робочої сили. Хоч прояви цього явища зустрічались і в попередні періоди, все ж таки окремі країни в конкретні історичні періоди виступали переважно як експортери або імпортери трудових ресурсів. Сьогодні ж, якщо багатьох громадян незалежних держав -- колишніх республік Радянського Союзу приваблює, в силу різних обставин, життя та робота в країнах Західної Європи, то про влаштування в Росії або в Україні мріють десятки тисяч людей в Китаї, В'єтнамі, Афганістані, Іраці тощо. Такий висновок повністю підтверджує статистика. Так, якщо в 2008 році за межі України в пошуках більш забезпеченого життя вибуло трохи більше 46 тис. осіб, то кількість прибулих склала 38,5 тис. осіб.[2, с. 170]

1.3 Світовий досвід адміністративно-правового регулювання міграції

Адміністративно-правове регулювання міграційних процесів є невід'ємною складовою політичного і юридичного забезпечення функціонування будь-якої країни як цілісної системи, що здійснює стратегію розвитку, виходячи зі своїх власних інтересів. Водночас, кожна держава, яка свідомо вважає себе повноцінним членом існуючої глобальної міжнародної спільноти, має враховувати загально визнані норми та правила. Сфера людських відносин, включаючи еміграційні та імміграційні аспекти, є хіба що не найважливішою в сучасному світі.

Звичайно проблемами трудової міграції опікуються такі державні установи як міністерство закордонних справ, міністерство юстиції і міністерство праці. Більшість країн здійснюють процедури, пов'язані з іммігрантами, на підставі вже підписаних контрактів з роботодавцями. В окремих випадках потрібна попередня санкція міністерства праці або іншого вповноваженого органу. Є країни, де закони передбачають окрему згоду інших державних і недержавних структур, таких як міністерство внутрішніх справ, галузеві профспілки тощо.

Для виконання комплексу процедур щодо залучення іноземної робочої сили країни-реципієнти мають в своєму розпорядженні численні закони та підзаконні акти, у яких цілеспрямовано використовуються такі інструменти:

1. Квоти. Більшість країн, що приймають мігрантів, встановлюють кількісні обмеження для країни в цілому, а також для окремих галузей, іноді - регіонів. Держава може визначати максимальну частку прибулих, що працюватимуть на окремому підприємстві. Усе це може стосуватися як іммігрантів, що прибули до країни на постійне проживання, так і сезонних робітників. Кількісне квотування є прикладом прямого адміністративного і доволі жорсткого втручання держави в міграційні процеси.

Термінові обмеження. Більшість країн-реципієнтів у своєму законодавстві встановлюють максимальні терміни перебування на своїй території для таких категорій тимчасових мігрантів, як сезонні робітники, студенти, стажери, фахівці тощо. Після завершення строку всі згадані категорії іноземців мають повернутися на батьківщину і знову в'їхати до приймаючої країни тільки через чітко визначений період. Зазвичай це не стосується іммігрантів, які на законних підставах прибули до країни на постійне проживання.

Географічні та національні пріоритети. Сучасна міграційна практика свідчить, що практично всі країни-реципієнти законодавчо встановлюють географічну та національну структуру імміграції. Це здійснюється за допомогою квот на прибуття іммігрантів із певних регіонів світу. Національні обмеження практично не встановлюються, але існують відпрацьовані схеми прибуття переселенців із числа представників національностей країн-реципієнтів, які раніше за різних причин покинули свою батьківщину. Так, із Радянського Союзу, а потім - із країн СНД, сотні тисяч осіб виїхали і донині від'їжджають до Ізраїлю, Німеччини, Фінляндії, Греції та інших країн.

Щоб запобігти можливим обвинуваченням у дискримінації та збалансувати чисельність осіб-мігрантів різних національностей з окремих регіонів світу, деякі країни, наприклад, США, встановлюють географічні, найчастіше, регіональні квоти. Останні впроваджуються через лотереї, учасником яких може бути будь-який бажаючий. Задля участі в лотереї США достатньо надіслати до Національного візового центру заяву за встановленим зразком. Жеребкування відбувається за допомогою комп'ютера методом простої випадкової вибірки. Особи, визначені таким чином, мають виконати всі імміграційні формальності і сплатити держмито у розмірі 200 дол. США.

4. Фінансово-економічні обмеження. Ця група інструментів також має на меті скорочення чисельності іммігрантів. В деяких країнах компанії та фірми мають право залучати іноземну робочу силу тільки після досягнення визначеного обсягу виробництва або продажу. Іноді передбачається, що особи, які залучають робітників-іноземців, мають вносити додаткові платежі до держбюджету.

Законодавство багатьох країн, включаючи США, надає заможнім людям можливість імміграції, якщо вони інвестують кошти у визначених обсягах в країну або її пріоритетні регіони чи галузі, створюють певну кількість робочих місць тощо. Є країни, де іммігранти самі мають сплачувати витрати на оформлення імміграційних документів та працевлаштування.

5. Професійні та кваліфікаційні вимоги. Законодавство практично
всіх країн-реципієнтів передбачає жорсткі професіонально-кваліфікаційні вимоги до іммігрантів. Обов'язковою умовою може бути
повна середня або професійно-технічна освіта, що має бути підтверджено відповідними документами. Для фахівців рівень кваліфікації також потребує документального підтвердження. Вимогою може також виступати стаж роботи за фахом (здебільшого 3-5 років).

6. Обмеження особистого характеру. Зазвичай ці обмеження
охоплюють такі аспекти як:

- стан здоров'я (відсутність певних захворювань, насамперед, СНІДу, туберкульозу тощо, психічний стан, відсутність алкогольної та наркотичної залежності);

- вік (здебільшого пріоритетним вважається вік від 20 до 40 років);

- політичні та соціальні аспекти (участь у діяльності партій, стосунки із законом. Переважна більшість країн не приймає осіб із профашистськими поглядами, кримінальним минулим та членів терористичних угруповань).

7. Заборони. У законах та підзаконних актах більшості країн
містяться як прямі, так і приховані заборони на роботу іноземців.
Прямі заборони вказують, які посади не можуть обіймати іммігранти (державна служба, роботи, пов'язані з державними та військовими таємницями тощо). Приховані заборони передбачають перелік галузей та спеціальностей, де мають працювати виключно громадяни країни.

Національне законодавство будь-якої держави встановлює санкції за порушення встановленого порядку імміграції. Це стосується як оформлення необхідних імміграційних документів, так і порушення режиму перебування (порядку працевлаштування, зміни місця проживання або спеціальності тощо).

Від початку дев'яностих років минулого століття в законодавстві багатьох країн, зокрема, західноєвропейських, суттєво збільшилося покарання за порушення імміграційного законодавства з боку роботодавців: для останніх значно зросли суми штрафів та передбачається навіть тюремне ув'язнення. Суттєвою складовою національної імміграційної політики будь-якої країни-реципієнта є заходи щодо стимулювання повернення іммігрантів на батьківщину, тобто їх репатріація. По-перше, практично всіма країнами передбачено законну можливість примусової висилки нелегальних мігрантів. По-друге, з початку 70-х років західні країни впроваджують низку заходів економічного стимулювання ротації, тобто повернення мігрантів на батьківщину, а саме:

- програми стимулювання рееміграції, за якими надається матеріальна допомога бажаючим повернутися до своєї країни, оплачується доставка багажу та проїзд мігранта і членів його родини. В деяких випадках гроші виплачуються реемігрантам як компенсація витрат після фактичного повернення на батьківщину. Крім того, може встановлюватися максимальна оплата праці в перші 3-5 років з її подальшим зниженням. Особливо заохочується тимчасова праця робочих-одинаків;

- програми професійної підготовки іммігрантів мають на меті фахово підготувати їх для подальшого працевлаштування в своїй країні;

- програми економічної допомоги країнам масової еміграції охоплюють такі складові як державне фінансування країн-донорів з метою створення нових філіалів компаній країн-реципієнтів, спільних підприємств тощо, а також збільшення кількості робочих місць на вже діючих.

На жаль, практика здійснення заходів щодо стимулювання рееміграції свідчить про їхню низьку ефективність. Головна причина цього явища полягає в тому, що країни масової еміграції сьогодні не зацікавлені у поверненні своїх емігрантів на батьківщину. Більш того, країни-донори часто створюють пільгові умови для емігрантів, надаючи їм, наприклад, можливість отримувати високі проценти на внески в іноземній валюті у вітчизняних банках.

Звичайно, в межах одного підрозділу неможливо навіть стисло охопити розмаїття підходів щодо вирішення конкретних проблем як в розрізі окремих країн світу, так і за категоріями мігрантів. Кожна країна має свою історію, традиції, специфічні особливості виробничих та соціальних відносин тощо. З іншого боку, мігранти -- це не однорідна сукупність переселенців, а контингенти людей, що складаються з конкретних осіб, кожна з яких має певний юридичний статус. Серед них є іммігранти, що приїхали за контрактом або в порядку організованого найму на постійну чи тимчасову роботу та проживання, є прибулі за власною ініціативою і на свій розсуд, є члени родин як непрацездатні, так і ті, що завтра будуть претендувати на робочі місця, є біженці й ті, хто бажає отримати політичний притулок, є нелегали, яких очікують численні проблеми із працевлаштуванням і натуралізацією. Кожна з цих категорій підпадає під дію норм як національного, так і міжнародного права. Взагалі регулювання міграційних процесів відбувається за принципами, притаманними будь-яким міжнародним відносинам. Перш за все, це стосується багаторівневого характеру регулювання, що починається вже на корпоративному рівні. Кожна державна або приватна фірма, компанія, концерн тощо в межах чинного зовнішнього правового поля мають власну стратегію і тактику залучення та використання іноземної робочої сили щодо термінів працевлаштування, категорій працюючих тощо.

На національному рівні еміграційна й імміграційна політика підпадає під дію державних нормативно-правових актів і адміністративних рішень. Історично перші закони у цій царині були прийняті в Англії у XVIII столітті, що було обумовлено початком загальної промислової революції. Кваліфікованим робітникам було заборонено виїзд за межі країни. Це сприяло закріпленню за Англією статусу «світової майстерні». Сьогодні пакет національних актів, які регулюють міграційні процеси, є невід'ємною складовою законодавства практично будь-якої держави.

Країни-імпортери робочої сили розробляють і впроваджують чітко окреслену власну імміграційну політику, в першу чергу, щодо кількісного і якісного складу прибулих. Практично це означає встановлення щорічної імміграційної квоти та її розподілення за певними ознаками. Так, згідно з чинним законодавством США, імміграційна щорічна квота розподіляється, починаючи з 1995 року, так, як показано у рисунку 1.4.

Рис. 1.4. Розподіл імміграційної щорічної квоти, %

Більш того, кожна категорія має конкретні пріоритети. Наприклад, категорія «Іммігранти, що залучаються до роботи», на яку з 1994 року припадає 140 тис. осіб, поділяється на п'ять преференцій:

- перша (28,6%) -- пріоритетні робітники, що мають: І підгрупа -- продемонстровані на національному чи міжнародному рівнях надзвичайні здібності в науках, мистецтві, освіті, бізнесі, спорті. Більш того, ця підгрупа може навіть не мати роботодавця у Сполучених Штатах Америки; II підгрупа першої преференції -- викладачі й дослідники, які претендують на високі посади у навчальних і дослідницьких організаціях, III -- керівники високого рівня. Останні дві підгрупи потребують роботодавців у США;

- друга преференція (28,6%) - професіонали з різних галузей, що особисто заявляють, про свої надзвичайні здібності. Для цієї категорії представлення дипломів, сертифікатів, ліценцій тощо, виданих в інших країнах є недостатнім: необхідне підтвердження їхніх здібностей з боку роботодавців в США;

- третя преференція (38,6%) - кваліфіковані робітники, що мають 2 роки стажу роботи за фахом, насамперед, виробничих професій, а також професіонали та «інші робітники». Кваліфіковані робітники й професіонали потребують роботодавців в США. До «інших робітників» відносяться малокваліфіковані й ті, що не мають певної професії. Їхня щорічна кількість суворо регламентується;

- четверта преференція (7,1%) - особливі іммігранти. Ця преференція стосується релігійних діячів високого рангу, випускників медичних навчальних закладів, іноземних службовців американських закордонних урядових установ;

- п'ята преференція (7,1%) -- іноземні інвестори, а саме: 7 тисяч віз для інвесторів суми не менш 1 млн. дол. США у міське господарство; 3 тисячі віз для інвесторів не менше 500 тис. дол. США у сільське господарство або у місцевості з високим рівнем безробіття. Проте, величина інвестицій може бути збільшена до 3 млн. дол. США, якщо йдеться про регіони з високою зайнятістю населення.

Наведені вищі дані наочно свідчать про цілеспрямовану й керовану з боку держави політику, що здійснюється в межах національного правового поля.

Наддержавний або наднаціональний рівень передбачає законотворчу процедуру з боку наднаціональних органів міжнародних політично-економічних інтеграційних угрупувань, таких, як ЄС або СНД. Так, параграф 52 Римського договору, що вступив у дію в 1968 році, визначив єдині й обов'язкові для країн спільного ринку правило пересування й працевлаштування для громадян спільноти. Асоційовані члени угрупувань, згідно з їхнім статусом, можуть приєднуватися до таких угод або ухилятися від участі в їх виконанні.

Наступний рівень - міждержавний або міжнаціональний, на якому регулювання відбувається на підставі укладених двосторонніх або багатосторонніх угод. Прикладами перших можуть бути угоди між ФРН з одного боку та Італією, Грецією, Туреччиною і деякими іншими країнами з другого під час дії «guest-worker system». Прикладом багатостороннього договору є угода про рівноправність громадян Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії та Ісландії в усіх питаннях найму на роботу (1955 р.) або Шенгенська угода, яка встановила єдині візові правила для Бельгії, Німеччини, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Франції, а згодом і Італії, Греції та Австрії (1995 p.). Відповідно до останньої угоди з 1 липня 1995 року була ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.

Міжнародний рівень регулювання включає розробку й прийняття міжнародних конвенцій у сфері трудових відносин. Така діяльність здійснюється, насамперед, Міжнародною організацією праці -- МОП , яка є спеціалізованою й практично автономною структурою ООН, і налічує 170 держав-членів. Саме цією організацією було ініційовано розробку та ухвалення більше 350 Документів (конвенцій і рекомендацій), що регламентують різні аспекти переміщення, працевлаштування, соціального захисту тощо різних категорій працюючих, в тому числі, мігрантів. Документи МОП мають рекомендаційний характер, але їх виконання стає для держави обов'язковим у разі приєднання її до тієї чи іншої конвенції.

Серед інших міжнародних організацій, які залучені до процесу регламентації, досліджень або сприяють здійсненню різноманітних міжнародних соціальних програм у сфері глобальних міграційних процесів, слід відзначити такі:

- Фонд Народонаселення ООН -- ФН ООН, що має в своєму розпорядженні кошти, які частково використовуються для субсидування національних програм щодо міграції;

- Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури -- ЮНЕСКО, яка розробляє, в тому числі, документи у сфері освіти мігрантів та членів їх сімей;

- Всесвітня організація охорони здоров'я -- ВООЗ як спеціалізована структура ООН, що розробляє спеціальні норми щодо здоров'я мігрантів. Ці норми використовуються при опрацюванні документів МОП та іншими міжнародними організаціями;

- Міжнародна організація з міграції -- MOМ, яка розробляє довготермінові програми у сфері регулювання міграційних процесів, сприяє вирішенню національних міграційних проблем, а також займається питаннями переселення, працевлаштування та соціального захисту біженців;

- Управління Верховного комісара ООН у справах біженців -- УВКБ ООН, що вирішує питання захисту біженців, їх репатріації тощо;

- Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР -- СОПЕМІ, яка координує діяльність національних імміграційних управлінь 29 провідних розвинених країн світу.

На фоні глобальної лібералізації міграційних процесів окремі країни в межах власної міграційної політики, застосовують різноманітні законодавчо оформлені методи стимулювання або, навпаки, стримування експорту або імпорту робочої сили.

Так, країни-експортери, які зацікавлені в подальшому зростанні кількості емігрантів, реалізують спеціальні програми з попередньої фахової підготовки, сприяють укладанню контрактів з іноземними роботодавцями, ініціюють підписання двосторонніх договорів у соціальній сфері, ліцензують і контролюють діяльність фірм, що займаються наймом робочої сили. Водночас, деякі країни обмежують відтік кваліфікованих кадрів, фахівців, застосовуючи систему дозволів на еміграцію. Основними причинами, які можуть назавжди або на певний термін перешкодити виїзду за кордон, можуть бути, зокрема, причетність до державної таємниці, урядова або військова служба, обов'язковий термін роботи на батьківщині після одержання освіти за державний кошт, лімітування з різних причин видачі закордонних паспортів.

Країни-імпортери, у свою чергу, також здійснюють політику стимулювання або стримування потоку іммігрантів. Ті з них, які опікуються, насамперед, покращенням демографічної ситуації, розвитком нових територій та галузей економіки цікавляться більш за все станом здоров'я, віком, професійною підготовкою та бездоганним минулим прибулих. Такий підхід характерний сьогодні, наприклад, для Австралії. Інші країни, зокрема, Західної Європи, що відчувають значне імміграційне навантаження, віддають переваги робітникам певних конкретних професій і спеціальностей, наприклад, програмістам, нафтовикам, будівельникам тощо.[3, с. 151]

РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА УЧАСТЬ В ЦИХ ПРОЦЕСАХ УКРАЇНИ

2.1 Передумови виникнення міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.

Передумовами виникнення міжнародної трудової міграції є:

? особиста та економічна свобода людини, яка дозволяє йому вільно обирати рід занять, професію, місце роботи, місце проживання;

? існування об'єктивної нерівності економічного розвитку різних країн і народів, асинхронність економічного циклу в різних країнах;

? існування об'єктивної нерівності культурно-соціального та демографічного розвитку різних народів та націй;

? міжнародне переміщення інших факторів виробництва, особливо капіталу в його фізичній та грошовій формах, з яким робоча сила має взаємозв'язки як взаємодоповнення, так і взаємозамінності.

Традиційно основною виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.

2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють безпосередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення, яке є основним джерелом трудової міграції.

3. Темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.

4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі
потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.

Отже, міжнародна трудова міграція -- це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної природи трудової міграції і її головна причина. Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.

Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків. Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі Ротаційного та транспортного.[4, с. 134]

2.2 Аналіз соціально-економічних наслідків міграції робочої сили

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

- внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

- іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

- при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

- іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

- іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і "зворотний бік". Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні-імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1) експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну. За даними МВФ, середня норма прибутку від експорту товарів становить 20%, послуг -- 50%, а від експорту робочої сили вона значно вища. Так колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд. дол. США, а при повернені працівників з-за кордону -- ще стільки ж;

2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;

3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни-експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне -- це "втрата інтелекту", тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.[5, с. 234]

2.3 Україна на світовому ринку праці

Упродовж своєї багатовікової історії Україна завжди була активним суб'єктом міжнародних міграційних процесів. Численні війни, багаторазові зміни кордонів держав Східної Європи об'єктивно обумовлювали масові переміщення сотень тисяч людей, що проживали на території сучасної України. Як і достатньо віддаленні від нас історичні події, (наприклад, знищення Катериною II Запорізької Січі), так і драматичні перипетії минулого ХХ-го століття (дві світові війни, більшовицька революція в Росії, сталінські депортації, колапс СРСР) спричиняли міграційні хвилі, що досягали навіть таких далеких від України континентів як Америка або Австралія. Українська діаспора (в перекладі з грецької -- «розсіяння») наразі налічує більше 11 млн. осіб. Приблизні дані наведені в таблиці 2.1.