Діяльність міжнародних організацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шанхайська організація співробітництва

Шанхайська організація співробітництва (ШОС, the Shanghai Cooperation Organization, SCO) є субрегіональною міжурядовою міжнародною організацією. Вона була утворена 15 червня 2001 року в місті Шанхай (КНР). До ШОС входять шість країн-членів - Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан. Штаб-квартира організації знаходиться в Пекіні. Офіційні робочі мови - російська та китайська. Першим виконавчим секретарем ШОС у травні 2003 року призначено колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла КНР у РФ Чжан Дегуана.

Загальна площа держав-членів ШОС становить 30 млн. 178,4 тис. кв. км, що дорівнює 3/5 площі Євразії, а населення - 1,526 млрд осіб. Це - приблизно чверть усього населення земної кулі. Що стосується економічного потенціалу, він містить у собі одну з найбільш могутніх і динамічних у світі економік - економіку КНР.

Символіка ШОС включає білий прапор із зображенням у центрі емблеми організації. На емблемі в центрі - символічне зображення Східної півкулі Землі з обрисами земної суші, що займає "шістка", обабіч якого - два лаврові вінки, зверху і знизу - напис китайсько і російсько мовам: "Шанхайська організація співробітництва". Емблема виконана в синьому і зеленому кольорах, що символізує основну мету ШОС - мир, дружбу, прогрес і розвиток.

Попередницею ШОС була так звана "Шанхайська п'ятірка" (Росія, Казахстан, Киргизія, Китай і Таджикистан), яка утворилася в результаті підписання "Угоди про зміцнення довіри у військовій сфері в прикордонному районі" (1996 рік) і "Угоди про взаємне скорочення збройних сил в прикордонному районі" (1997 рік). Причиною зближення цих країн стала, насамперед, загроза безпеці їхнім прикордонним територіям з боку головного вогнища нестабільності в Середній Азії - Афганістану, де точилася громадянська війна між військами Північної коаліції і руху Талібан. Першу з цих двох угод було підписано в Шанхаї, що дало підставу для появи терміну "Шанхайська п'ятірка". Спільна робота на саммітах в Алмати (1998 рік), Бішкеку (1999 рік), Душанбе (2000 рік) дозволили створити атмосферу так званого "шанхайського духу" - атмосфери взаємної довіри. Поступово коло питань розширилося до сфер зовнішньої політики, економіки, охорони навколишнього середовища, включаючи використання водних ресурсів, культури тощо. Згодом виникла необхідність зміни системи самітів і консультацій на нове регіональне об'єднання.

14-15 червня 2001 року в Шанхаї відбулася шоста зустріч "Шанхайської п'ятірки" на вищому рівні, на якій до організації в якості повноцінного, рівноправного члена приєднався Узбекистан. Глави шести держав оголосили про утворення Шанхайської організації співробітництва. Основними цілями прийнятої на самміті Декларації проголошувалися підтримка й забезпечення миру, безпеки та стабільності в Середній Азії, а також розвиток співробітництва в політичній, торгово-економічній, науково-технічній, культурній, освітній, енергетичній, транспортній, екологічній та інших сферах. Учасники ШОС прийняли також Конвенцію про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом й екстремізмом. Цей документ уперше на міжнародному рівні визначив сепаратизм і екстремізм як насильницькі діяння, що містять ознаки карного злочину. Підписання Конвенції пов'язане з тривогами Китаю з приводу сепаратистських виступів поблизу кордонів із Середньою Азією, де мешкають уйгури - тюркомовні мусульмани, які проживають на заході Китаю. Іншою країною, яка виявила зацікавлення в підписанні Конвенції не менше ніж Китай, став Узбекистан. Його населення є найчисленнішим серед держав Середньої Азії, до того ж тут найчастіше зустрічаються прояви сепаратизму з боку радикально налаштованих прихильників відновлення в регіоні ісламського халіфату.

7 червня 2002 року в Санкт-Петербурзі відбулася друга зустріч глав країн-членів ШОС, на якій була підписана Хартія ШОС, і тим самим були закріплені правові основи для розвитку організації в майбутньому. В документі у відповідності з міжнародним правом чітко визначені основна мета, принципи, організаційна структура, форма функціонування, напрямок співробітництва та принципи зовнішніх зв'язків організації.

Відповідно до Хартії, основними цілями і завданнями ШОС є:

- зміцнення між державами-членами взаємної довіри, дружби і добросусідства;

- розвиток багатопрофільного співробітництва з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і стабільності в регіоні, сприяння побудові нового демократичного, справедливого і раціонального політичного й економічного міжнародного порядку; спільна протидія тероризму, сепаратизму й екстремізму у всіх їхніх проявах, боротьба з незаконним оборотом наркотиків і зброї, іншими видами транснаціональної злочинної діяльності, а також незаконною міграцією;

- заохочення ефективного регіонального співробітництва у політичній, торгово-економічній, оборонній, правоохоронній, природоохоронній, культурній, науково-технічній, освітній, енергетичній, транспортній, кредитно-фінансовій й іншій областях, що представляють загальний інтерес;

- сприяння всебічному і збалансованому економічному росту, соціальному і культурному розвитку в регіоні за допомогою спільних дій на основі рівноправного партнерства з метою неухильного підвищення рівня і поліпшення умов життя народів держав-членів;

- координація підходів при інтеграції у світову економіку;

- сприяння забезпеченню прав і основних свобод людини відповідно до міжнародних зобов'язань держав-членів і їхнім національним законодавствам;

- підтримка і розвиток відносин з іншими державами і міжнародними організаціями;

- взаємодія в запобіганні міжнародних конфліктів і їхньому мирному врегулюванні;

- спільний пошук рішень проблем, що виникнуть у ХХІ столітті.

При цьому держави-члени ШОС домовилися дотримувати наступних принципів:

- взаємної поваги суверенітету, незалежності, територіальній цілісності держав і непорушності державних кордонів, ненападу, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили чи загрози силою у міжнародних відносинах, відмовлення від однобічної військової переваги в суміжних районах;

- рівноправності всіх держав-членів, пошуку спільних точок зору на основі взаєморозуміння і поваги думок кожного з них;

- поетапного здійснення спільних дій у сферах загального інтересу;

- мирного вирішення можливих розбіжностей між державами-членами;

- виключення спрямування дій ШОС проти інших держав і міжнародних організацій;

- недопущення будь-яких протиправних дій, спрямованих проти інтересів ШОС;

- сумлінного виконання зобов'язань, що випливають з Хартії й інших документів, прийнятих у рамках ШОС.

У травні 2003 року в Москві відбулася третя зустріч країн- учасниць ШОС у верхах. Глави країн-членів ШОС підписали Декларацію.

15 січня 2004 року в Пекіні відбулася церемонія відкриття Секретаріату Шанхайської організації співробітництва /ШОС/.

Четверта зустріч країн-членів Шанхайської організації співробітництва /ШОС/ у верхах відбулася 17 червня 2004 року в узбецькій столиці Ташкенті. За підсумками засідання лідери країн ШОС прийняли ташкентську декларацію. Того ж дня у Ташкенті відкрилася Регіональна антитерористична структура ШОС /РАТС/. Ця подія засвідчила про вступ ШОС у нову стадію - стадію практичного співробітництва.

21 квітня 2006 року ШОС анонсувала плани боротьби з міжнародною наркомафією як фінансовою опорою тероризму у світі. 1 жовтня 2007 року генеральний секретар ШОС Болат Нургалієв закликав держави - члени Організації активізувати співпрацю в боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів, акцентуючи особливу увагу на боротьбі з наркоекспансією в афганському напрямі.

Для виконання цілей і задач ШОС у рамках організації діють:

Рада глав держав. Будучи вищим органом ШОС, вона визначає пріоритети і виробляє основні напрямки діяльності Організації, вирішує принципові питання її внутрішнього устрою і функціонування, взаємодії з іншими державами і міжнародними організаціями, а також розглядає найбільш актуальні міжнародні проблеми. Рада збирається на чергові засідання один раз на рік. Головування на засіданні Ради здійснює глава держави - організатора чергового засідання. Місце проведення чергового засідання визначається, як правило, у порядку російського алфавіту назв держав - членів ШОС.

Рада глав урядів (прем'єр-міністрів) - приймає бюджет Організації, розглядає і вирішує основні питання, що відносяться до конкретних, особливо економічним сферам розвитку взаємодії в рамках Організації. Рада збирається на чергові засідання один раз у рік.

Рада міністрів закордонних справ - розглядає питання поточної діяльності Організації, підготовки засідання Ради глав держав і проведення консультацій у рамках Організації по міжнародних проблемах. Рада може в разі потреби виступати із заявами від імені ШОС. Рада збирається, як правило, за один місяць до проведення засідання Ради глав держав. Позачергові засідання Ради міністрів закордонних справ скликаються з ініціативи не менш як двох держав-членів і за згодою міністрів закордонних справ всіх інших держав-членів.

Наради керівників міністерств і/чи відомств. Відповідно до рішень Ради глав держав і Ради глав урядів (прем'єр-міністрів) керівники галузевих міністерств і/чи відомств держав-членів на регулярній основі проводять наради для розгляду конкретних питань розвитку взаємодії у відповідних областях у рамках ШОС. Для підготовки і проведення нарад за попередньою домовленістю держав-членів можуть створюватися на постійній чи тимчасовій основі робочі групи експертів, що здійснюють свою діяльність відповідно до регламентів роботи, затверджуваними на нарадах керівників міністерств і/чи відомств. Ці групи формуються з представників міністерств і/чи відомств держав-членів.

Рада національних координаторів - є органом ШОС, що здійснює координацію і керування поточною діяльністю Організації. Вона проводить необхідну підготовку засідань Ради глав держав, Ради глав урядів (прем'єр-міністрів) і Ради міністрів закордонних справ. Національні координатори призначаються кожною державою-членом відповідно до її внутрішніх правил і процедур. Рада збирається на засідання не рідше трьох разів на рік.

Регіональна антитерористична структура держав-учасниць Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом від 15 червня 2001 року з місцем розташування в місті Бішкеку /Киргизька Республіка/ є постійно діючим органом ШОС. Основні її завдання і функції, принципи формування і фінансування, а також порядок діяльності регулюються окремим міжнародним договором, що укладається між державами-членами, і іншими необхідними документами, прийнятими ними.

Секретаріат є постійно діючим адміністративним органом ШОС. Він здійснює організаційно-технічне забезпечення заходів, проведених у рамках ШОС, готує пропозиції щодо щорічного бюджету ШОС.

Щодо питання членства в ШОС, організація залишається відкритою для інших держав регіону, які зобов'язуються дотримуватися мети й принципів Хартії, а також положення інших міжнародних договорів і документів, прийнятих у рамках ШОС. Вирішення питання про прийом до Організації нових членів приймається Радою глав держав за представленням Ради міністрів закордонних справ на основі офіційного звернення зацікавленої держави, яке направляється діючому голові Ради міністрів закордонних справ.

Інтерес до співробітництва із ШОС виявляють Іран, Монголія, Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, США, а також регіональні організації: АСЕАН та ЄС.

Організація Об'єднаних Націй

Організація Об'єднаних Націй (ООН) є центром вирішення проблем, актуальними для всього людства. Діяльність ООН здійснюється спільними зусиллями понад 30-ти пов'язаних із нею організацій, що складають Систему Організації Об'єднаних націй. ООН та інші організації її системи працюють з метою забезпечення дотримання прав людини, охорони навколишнього середовища, боротьби з хворобами і скороченням масштабів бідності. Установи Організації Об'єднаних Націй розробляють норми та правила безпечного й ефективного повітряного сполучення та сприяють вдосконаленню телекомунікацій і захисту інтересів споживачів. ООН є ініціатором міжнародних кампаній боротьби з обігом наркотиків і тероризмом.

Працюючи в усіх регіонах світу, Організація Об'єднаних Націй та її установи надають допомогу біженцям, здійснюють програми розмінування, допомагають збільшити обсяги виробництва продовольства та відіграють провідну роль у боротьбі зі СНІДом.

За станом на травень 2009 року, членами ООН є 192 країни світу.

На чолі ООН стоїть Генеральний секретар. Нині цю посаду займає Пан Гі Мун (Республіка Корея), який є восьмим Генеральним секретарем ООН. Він приступив до виконання обов'язків 14 жовтня 2006 року. 1 січня 2007 року рішенням Генеральної Асамблеї Пан Гі Мун був призначений на цю посаду.

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН, Економічна і Соціальна Рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат. Крім того, до головних органів ООН входять контртерористичні органи: Контртерористичний комітет, Комітет санкцій проти “Аль-Каїди” та руху “Талібан” та Комитет 1540 (щодо попередження розповсюдження ядерної, хімічної, біологічної зброї та засобів їх доставки), а також Комітети із застосування санкцій РБ ООН.

Генеральна Асамблея ООН

Генеральна Асамблея є головним дорадчим органом. Вона складається з представників усіх держав-членів, кожна з яких має один голос. Рішення з важливих питань, наприклад, питання миру й безпеки, прийому нових членів і проблеми бюджету, вимагають більшості у дві третини голосів. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів.

Функції і повноваження

Відповідно до Статуту ООН, функції і повноваження Генеральної Асамблеї зводяться до:

-розгляду принципів співробітництва у справі підтримання міжнародного миру й безпеки, в тому числі принципів роззброєння та регулювання озброєнь, а також відпрацювання рекомендацій відносно цих принципів; ;

- обговорення будь-яких питань щодо міжнародного миру й безпеки, винесення на основі них рекомендацій за винятком тих випадків, коли суперечка або ситуація перебувають на розгляді Ради Безпеки;

- обговорення і, за винятком, відпрацювання рекомендацій з будь-яких питань в межах Статуту або з питань, що стосуються повноважень і функцій будь-якого органу ООН;

- проведення досліджень і підготовки рекомендацій з метою сприяння міжнародному політичному співробітництву, розвитку і модифікації міжнародного права, дотримання прав людини й основних свобод для всіх, а також сприяння міжнародному співробітництву в економічній і соціальній сферах, у сфері культури, освіти та охорони здоров'я;

- рекомендацій запровадження заходів мирного врегулювання будь-якої ситуації (незалежно від її походження), яка могла б спричинити збитки дружнім відносинам між націями;

- одержання та розгляду доповіді Ради Безпеки й інших органів ООН;

- розгляду й затвердження бюджету Організації Об'єднаних Націй і визначення озмірів внесків окремих членів;

- обрання непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної і Соціальної Ради, членів Ради з Опіки, які підлягають обранню; спільної з Радою Безпеки участі в обранні суддів Міжнародного Суду і, за рекомендацією Ради Безпеки, призначення Генерального Секретаря ООН.

На підставі резолюції “Єдність на користь миру”, прийнятої ГА в листопаді 1950 року, Генасамблея може застосувати певні заходи у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії, якщо Рада Безпеки не спроможна діяти в цьому напрямі через відсутність єдності серед її постійних членів. ГА уповноважена негайно розглянути це питання, щоб запропонувати рекомендації державам-членам відносно колективних заходів, включаючи (у випадку порушення миру або акту агресії) використання збройних сил, якщо це необхідно, для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Сесії

Чергова сесія Генеральної Асамблеї звичайно відкривається щороку у вересні. Сесія 2002-2003 рр., наприклад, є 57-ю черговою сесією Генеральної Асамблеї. На початку кожної чергової сесії Асамблея обирає нового Голову, 21 заступника Голови і Голів шести головних комітетів Асамблеї. Щоб забезпечити справедливе географічне представництво, пост Голови Асамблеї щорічно почергово займають представники п'ятих груп держав: африканських, азіатських, східноєвропейських, латиноамериканських і Карибського басейну, західноєвропейських та інших держав.

Крім того, Асамблея може збиратися на спеціальні сесії на вимогу Ради Безпеки, більшості членів Організації Об'єднаних Націй або одного члена Організації за згодою більшості інших. Надзвичайні спеціальні сесії можуть бути скликані протягом 24 годин з моменту надходження вимоги Ради Безпеки, схваленого будь-якими дев'ятьмя членами Ради, або на вимогу більшості членів Організації Об'єднаних Націй чи одного члена за згодою більшості інших.

На початку кожної чергової сесії Асамблея проводить загальні дебати, де часто виступають глави держав і урядів. Під час дебатів держави-члени висловлюють свої думки з широкого кола міжнародних питань. Далі більшість питань обговорюється в шести головних комітетах ГА ООН, до яких належать:

Перший комітет (з питань роззброєння та міжнародної безпеки).

Другий комітет (з економічних та фінансових питань).

Третій комітет (із соціальних, гуманітарних питань та питань культури);

Четвертий комітет (зі спеціальних політичних питань і питань деколонізації);

П'ятий комітет (з адміністративних і бюджетних питань);

Шостий комітет (з правових питань).

Деякі проблеми розглядаються тільки на пленарних засіданнях, а не в одному з головних комітетів. Усі питання голосуються за резолюціями на пленарних засіданнях, зазвичай до завершення чергової сесії, після того як комітети завершать їх розгляд і подадуть проекти резолюцій пленарним засіданням. Хоча рішення Асамблеї не мають обов'язкової юридичної сили для урядів, за ними стоять світова громадська думка з важливих міжнародних питань, а також моральний авторитет світового співтовариства.

Робота ООН організується, головним чином, на підставі рішень Генеральної Асамблеї, тобто волі більшості членів, висловленої в резолюціях, прийнятих Асамблеєю. Крім того, робота здійснюється комітетами та іншими органами, створеними Асамблеєю для вивчення конкретних питань. Серед них - роззброєння, підтримання миру, розвиток і права людини. До того ж, робота проводиться Секретаріатом ООН - Генеральним секретарем і його персоналом з міжнародних цивільних службовців, а також під час передбачених Асамблеєю міжнародних конференцій.

Рада Безпеки ООН

Згідно зі Статутом ООН, Рада Безпеки несе основну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. Робота РБ ООН організується на безперервній роботі. Для цього кожний з її членів повинен бути завжди представлений у Центральних установах ООН.

31 січня 1992 року в Центральних установах відбулося перше засідання Ради на вищому рівні за участі голів держав і урядів 13 з 15 її членів та міністрів іноземних справ інших двох членів. Рада може проводити свої засідання не тільки в Центральних установах. Так, у 1972 році вона збиралася в Аддис-Абебі (Ефіопія), а наступного року - в Панамі.

Коли у Раду надходить скарга відносно загрози миру, вона спочатку звичайно рекомендує сторонам спробувати досягти згоди мирними засобами. У деяких випадках сама Рада проводить розслідування і надає посередницькі послуги. Вона може призначати спеціальних представників або звертатися до Генерального секретаря з проханням здійснити ці призначення або надати добрі послуги. Вона може встановлювати принципи мирного врегулювання.

Якщо та або інша суперечка призводить до бойових дій, Рада прагне передусім якомога скоріше покласти їй кінець. У багатьох випадках Рада давала вказівки про припинення вогню, що грали важливу роль у відвертанні ескалації бойових дій. Крім того, вона направляє миротворчі сили Організації Об'єднаних Націй для сприяння ослабленню напруженості в районах конфліктів, роз'єднання військ ворогуючих сторін і створення спокійної обстановки, що дозволить шукати шляхи мирного врегулювання. Рада може приймати рішення про вжиття примусових заходів, вступ економічних санкцій (наприклад, торговельного ембарго) або здійснення колективних військових дій.

За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея може зупинити здійснення тієї або іншою державою її прав і привілеїв як члена Організації, якщо відносно неї Рада Безпеки вжила заходи превентивного або примусового характеру. Держава-член, що систематично порушує викладені у Статуті принципи, може бути виключена Асамблеєю з Організації Об'єднаних Націй за рекомендацією Ради.

Держава - член Організації Об'єднаних Націй, що не є членом Ради Безпеки, може брати участь, без права голосу, в її обговореннях у тих випадках, коли Рада знаходить, що інтереси цієї країни порушені. Держави - члени Організації Об'єднаних Націй і держави, не що є її членами, запрошуються прийняти участь, без права голосу, в обговореннях, що проводяться Радою, якщо вони є сторонами у цій суперечці; умови участі держави, що не є членом ОООН, визначаються Радою Безпеки.

Члени РБ ООН

До складу Ради входять 15 членів. З них - п'ять постійних (Китай, Російська Федерація, Велика Британія, США і Франція), а також 10 членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін.

Кожен член Ради має один голос. Рішення з питань процедури вважаються прийнятими, коли за них подані голоси не менше 9 з 15 членів. Для прийняття рішень з питань по суті необхідна згода дев'яти членів, включаючи обов'язковий консенсус серед п'яти постійних. Це - правило "одностайності великих держав", яке ще часто називається "правом вето". Відповідно до Статуту, всі члени ООН мають виконувати рішення Ради Безпеки.

Економічна і Соціальна Рада (ECOSOC)

ECOSOC була заснована відповідно до Статуту ООН у якості головного органу, що, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, покликаний сприяти:

- підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення й умовам економічного та соціального прогресу та розвитку;

- вирішенню міжнародних проблем в економічній і соціальній сферах, галузі охорони здоров'я й подібних проблем; міжнародному співробітництву у сфері культури та освіти;

- загальній повазі й дотриманню прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії.

Функції і повноваження

ECOSOC наділена наступними функціями і повноваженнями:

* слугувати центральним форумом для обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального й міжгалузевого характеру, а також для вироблення рекомендацій щодо політики з цих проблем для держав-членів і системи ООН;

* проводити й організовувати дослідження, складати доповіді та виробляти рекомендації з міжнародних питань в економічній і соціальній сферах, галузях культури, освіти, охорони здоров'я;

* заохочувати повагу й дотримання прав людини та основних свобод;

* скликати міжнародні конференції і складати для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

* вести переговори зі спеціалізованими установами відносно угод, що визначають їхні взаємини з ООН;

* погоджувати діяльність спеціалізованих установ шляхом консультацій з ними і винесення рекомендацій таким установам, а також шляхом винесення рекомендацій Генеральній Асамблеї і членам Організації Об'єднаних Націй;

* надавати послуги, схвалені Генеральною Асамблеєю, членам Організації Об'єднаних Націй, а також спеціалізованим установам на прохання останніх;

* консультуватися з відповідними неурядовими організаціями з питань, що входять до компетенції Економічної і соціальної ради.

Рада з Опіки

При створенні міжнародної системи опіки, згідно зі Статутом ООН, у якості одного з головних органів ООН створена Рада з Опіки, на яку покладено завдання спостереження за управлінням територіями, що підпадають під систему опіки. Головна мета системи полягала у сприянні покращенню положення населення підопічних територій та їх прогресивному розвиткові в напрямку до самоврядування або незалежності. Рада з Опіки складається з п'ятьох постійних членів РБ ООН - Китаю, Російської Федерації, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Франції.

Рада з Опіки призупинила свою роботу 1 листопада 1994 року після того, як остання з підопічних територій ООН - Палау - набула 1 жовтня того ж року незалежності. Шляхом резолюції, прийнятої 25 травня 1994 року, Рада внесла до своїх правил процедури поправки, які передбачають відміну зобов'язання про проведення щорічних засідань. Рада погодилася збиратися у необхідних випадках за своїм рішенням, рішенням голови Ради, на прохання більшості своїх членів або Генеральної Асамблеї чи Ради Безпеки.

Міжнародний Суд

Міжнародний Суд є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Місцем знаходження Суду є Палац Націй у Гаазі (Нідерланди).

Суд розпочав працювати в 1946 році, замінивши Постійну Палату Міжнародного Правосуддя, яка функціонувала в Палаці Націй з 1922 року. МС ООН діє відповідно до Статуту, який є невід'ємною частиною Статуту ООН.

Функції Суду

На Суд покладена подвійна функція: вирішення у відповідності з міжнародним правом юридичних суперечок, переданих на його розгляд державами, а також винесення консультативних вироків з юридичних питань, переданих йому належним чином уповноваженими міжнародними органами й установами.

Склад

Суд складається з 15-ти суддів, які обираються на дев'ятирічний термін Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН, що засідають незалежно одна від іншої. У складі МС не може бути двох громадян однієї держави. Кожні три роки проводяться вибори третини суддів, але судді, які вибувають, можуть бути переобрані. Члени Суду не можуть бути представниками своїх урядів, вони є незалежними суддями.

Судді мають задовольняти вимоги своїх країн щодо призначення на вищі судові посади, або вони повинні бути юристами з визнаним авторитетом у сфері міжнародного права. Склад Суду також повинен забезпечити представництво найголовніших форм цивілізації і основних правових систем світу.

МС ООН не залучає до розгляду суперечок суддю, який перебуває у громадянстві держави-учасниці суперечки. В такому разі ця держава може призначити для розгляду справи іншу особу в якості судді ad hoc.

Секретаріат

Секретаріат ООН - це міжнародний персонал, який працює в установах у всьому світі й виконує різноманітну повсякденну роботу Організації. Він обслуговує також інші головні органи ООН та здійснює прийняті ними програми й політичні настанови. На чолі Секретаріату стоїть Генеральний секретар, який призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки терміном на п'ять років з можливістю переобрання на новий термін.

Спектр обов'язків Секретаріату різноманітний - від керівництва миротворчими операціями до посередництва в міжнародних суперечках, від підготовки оглядів економічних і соціальних тенденцій та проблем до підготовки досліджень з прав людини і стійкого розвитку. Крім того, персонал Секретаріату орієнтує та інформує світові ЗМІ про роботу ООН; організує міжнародні конференції з проблем світового значення; стежить за виконанням рішень органів Організації Об'єднаних Націй і здійснює переклад виступів і документів на офіційні мови Організації.

Центральні установи ООН розміщені у Нью-Йорку, однак Організація має свої представництва в Женеві, Відні й Найробі.

НАТО

Організація Північноатлантичного договору (The North Atlantic Treaty Organization (NATO) англ.)- це політико-військовий альянс держав, головною метою якого є захист свободи та безпеки всіх членів Організації. Правовою та практичною основою Альянсу є Північноатлантичний договір Північноатлантичний договір, підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні відповідно до Статті 51 Статуту ООН , яка підтверджує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону.

Північноатлантичний альянс заснований на принципі добровільного членства. Кожна з держав, яка приєдналася до НАТО, пройшла процедуру публічного обговорення всередині країни та відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов'язує кожну з них взяти на себе частину ризику й відповідальності, пов'язаних зі спільною безпекою, водночас надаючи членам Альянсу можливість користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватися від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

Згідно з Договором країни-члени беруть на себе зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.

Стаття 4 Північноатлантичного договору забезпечує рамки для консультацій між країнами-членами, в разі виникнення загрози для однієї з них. У цій статті підкреслюється основоположне значення широкомасштабного консультаційного процесу, що відбувається в межах Альянсу. Крім того статтею пояснюється, чому Альянс бере на себе нові місії, метою яких є зміцнення безпеки в євроатлантичному просторі.

У статті 5 Договору міститься посилання на право щодо забезпечення колективної оборони, зафіксоване в Статуті ООН. Тут проголошується, що збройний напад на одного або кількох членів НАТО вважатиметься нападом на них усіх. Іншими словами, тут діє принцип “один за всіх та всі за одного”.

Вступ нових членів до Альянсу регламентується в статті 10 Договору, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яка здатна втілювати в життя принципи цього документу та сприяти безпеці в Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до Організації.

В інших статтях Договору мова йде про те, що кожна з країн-членів зобов'язується всіляко сприяти розвиткові мирних та дружніх міжнародних відносин, зокрема, шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та забезпечення умов для стабільності й благополуччя. Договір також передбачає докладання зусиль з урегулювання конфліктних ситуацій, які можуть виникнути між країнами-членами в міжнародній економічній політиці, та докладання зусиль щодо сприяння співробітництва між ними.

Країни-члени НАТО

Засновниками НАТО стали 12 держав - Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція, США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія й Португалія. У 1952 році до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, що стало “першою хвилею” розширення Організації. Друге розширення відбулося в 1955 році - лави Альянсу поповнила Федеративна Республіка Німеччина.

У липні 1966 року Франція вийшла з військових структур НАТО, однак при цьому залишилася учасником Північноатлантичного договору.

У 1982 році Альянс зазнав “третьої хвилі” розширення, відколи членом НАТО стала Іспанія. На той час Організація Північноатлантичного договору поєднувала капіталістичні країни Європи та Північної Америки.

Наступні три “хвилі розширення” НАТО відбулися за рахунок постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Так, у 1999 році до Альянсу приєдналися Польща, Угорщина й Чехія, у 2004 році - Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія. Ще дві держави - Албанія та Хорватія - стали членами Організації у 2009 році. Також цього року до військових структур НАТО повернулася Франція.

Головні завдання в галузі безпеки

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами. Альянс працює над підтриманням мирного стану в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права.

НАТО є трансатлантичною сполучною ланкою, яка пов'язує безпеку Північної Америки з безпекою Європи. Це практичний вияв ефективних спільних зусиль її членів задля підтримки своїх колективних інтересів. Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів.

У складі НАТО діють комітети, відповідальні за перспективне планування з таких питань, як політичні консультації, воєнне планування та військові операції, співробітництво в плані озброєнь тощо. Комітети надають рекомендації Північноатлантичній раді - найвищому органу, який приймає рішення, або Комітету воєнного планування НАТО, який займається, головним чином, питаннями інтегрованої військової структури НАТО. Також проводяться консультації з економічних питань стосовно оборонного бюджету та конверсії воєнно-промислового комплексу.

Партнерство і співпраця НАТО

Після суттєвих геополітичних змін, які відбулися в Європі в 90-х роках, Північноатлантичний альянс став каталізатором процесу поширення безпеки й стабільності на всю Європу. Стимулюючи та підтримуючи оборонні реформи в багатьох країнах, які не є членами НАТО, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення. Цей процес спрямований, насамперед, на досягнення високого ступеня співробітництва та взаємної довіри, від чого виграють усі країни Європи. В цьому контексті НАТО докладає зусиль для налагодження реального партнерства з багатьма державами, які не є членами НАТО.

Серед сучасних викликів євроатлантичній безпеці однією з головних загроз називається тероризм, який має як внутрішні так і зовнішні джерела, а також транснаціональний характер. Дедалі частіше такі загрози походять з периферії євроатлантичного регіону. В такому середовищі міжнародна стабільність і безпека більшою мірою залежить від внутрішніх реформ та далекосяжної міжнародної співпраці. Партнерство відіграє провідну роль у цьому.

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) забезпечує відносини НАТО з країнами-партнерами, насамперед, на політичній основі. РЄАП є форумом для обговорення питань, пов'язаних із проблемами безпеки.

Центральне місце у сфері партнерства Північноатлантичного альянсу належить програмі "Партнерство заради миру" (ПЗМ), яка сприяє співробітництву між членами НАТО та країнами-партнерами з широкого кола питань, пов'язаних із проблемами безпеки. Основною метою програми ПЗМ є розвиток практичного співробітництва у сфері оборони. Існують також індивідуальні програми партнерства (ІПП), розраховані на двохрічний період. Країною, яка започаткувала партнерство з Альянсом в рамках ІПП (у жовтні 2004 року), стала Грузія. Після цього до програми долучилися Азербайджан (травень 2005 року), Вірменія (грудень 2005 року), Казахстан (січень 2006 року), Молдова (травень 2006 року). Пізніше. У 2008 року до ІПП приєдналися дві балканські країни - Чорногорія, Боснія та Герцеговина.

В рамках партнерства НАТО реалізується програма особливого співробітництва в контексті Середземноморського діалогу НАТО. Він забезпечує співробітництво семи країн Середземномор'я, які не є членами НАТО (Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко й Тунісом). Мета Середземноморського діалогу полягає в поширенні безпеки й стабільності на весь регіон, оскільки це пов'язано з безпекою в Європі.

Україна-НАТО

Відносини між Україною і НАТО почали розвиватися одразу після набуття Українською державою незалежності в 1991 році. Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва. У 1994 році Україна приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру” та у травні 1997 року була одним із засновників Ради євроатлантичного партнерства. Перша консультація НАТО й України у форматі “16+1” на рівні політичного комітету відбулася у квітні 1997 року. У травні цього ж року в Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО, який став першою подібною установою, створеною на території держави-партнера Альянсу.

У липні 1997 року глави держав і урядів НАТО та президент України Леонід Кучма підписали Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. Цей документ офіційно визнав значимість незалежної, стабільної й демократичної України для безпеки у всій Європі та започаткував активне двостороннє співробітництво.

На підставі Хартії на зустрічі на вищому рівні НАТО у квітні 1999 року у Вашингтоні була створена Комісія Україна-НАТО (КУН). Політична мета створення такого органу передбачала зближення України та північноатлантичних структур. КУН є найвищим органом, який ухвалює рішення стосовно розвитку відносин Україна - НАТО та спрямовує заходи практичного співробітництва.

Одним із результатів діяльності КУН є План дій Україна-НАТО. Перший такий документ був підписаний у листопаді 2002 року в Празі. Заснований на Хартії про особливе партнерство, План дій дозволяє виділити низку довготермінових стратегічних цілей, які мають наблизити Україну до реалізації її євроатлантичних перспектив. Документ також визначає рамки для співпраці Україна-НАТО.

У квітні 2005 року під час неофіційної зустрічі у Вільнюсі міністри закордонних справ НАТО запросили Україну розпочати “інтенсифікований діалог” щодо намірів України приєднатися до Альянсу та проведення у зв'язку з цим відповідних реформ у країні. Засідання Комісії Україна-НАТО на глав МЗС також узгодило конкретні заходи щодо зміцнення співробітництва на підтримку пріоритетних напрямів українських реформ. Перший суттєвий крок у процесі інтенсифікованого діалогу був зроблений у червні 2005 року під час візиту Генерального секретаря НАТО до Києва, коли український уряд офіційно представив відповідний документ. У вересні 2005 року в штаб-квартирі НАТО представники Альянсу й України провели першу зустріч в рамках серії офіційних переговорів, передбачених інтенсифікованим діалогом. За місяць Північноатлантична рада прибула з візитом до Києва для обговорення цього питання з главами Міноборони та МЗС України.

На Бухарестському саміті, який проходив у квітні 2008 року в румунській столиці, глави країн - членів НАТО погодилися, що в майбутньому Україна приєднається до Альянсу. НАТО опрацьовуватиме разом з Україною питання щодо заявки Києва про приєднання України до Плану дій щодо членства.

Упродовж періоду співпраці Києва з НАТО Україна зробила помітний внесок у зміцнення євроатлантичної безпеки шляхом участі її контингентів для ведення миротворчих операцій спільно з країнами Альянсу та їхніми партнерами.

Співпраця Північноатлантичного альянсу останнім часом також була реалізована в рамках Ініціативи для Південно-Східної Європи, основою для якої стала ініціатива США “Великий Близький Схід”. Вона передбачала розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері оборони та безпеки з Північною Африкою, а також державами Близького й Центрального Сходу від Марокко до Афганістану.

Окремим напрямком співпраці Альянсу є відносини з Російською Федерацією. Починаючи з 1991 року НАТО і РФ працювали над багатьма питаннями, пов'язаними з обороною та безпекою. З лютого 2002 року діє Рада Росія-НАТО, яка приймає рішення на основі консенсусу під головуванням генерального секретаря НАТО.

НАТО також забезпечує форум для активного співробітництва серед країн-членів та країн-партнерів за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища. І хоча кожна країна несе основну відповідальність за своє власне планування на випадок надзвичайних ситуацій, НАТО також працює над тим, аби гарантувати найефективніше використання цивільних ресурсів Альянсу, коли в цьому виникає необхідність. Крім того, НАТО проводить багато програм обмінів з наукових проблем і питань охорони навколишнього середовища, що викликають занепокоєння Альянсу та країн-партнерів. Ці програми надають підтримку науковим дослідженням високого ступеня складності, сприяють розвитку національних наукових, інженерно-технічних ресурсів та економії коштів завдяки міжнародному співробітництву. Велику кількість таких заходів спрямовано на розв'язання екологічних проблем, пов'язаних з оборонною діяльністю, яка має шкідливий вплив на сусідні країни, і які можна розв'язати лише шляхом спільних дій.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі

Організація безпеки та співробітництва в Європі, ОБСЄ (The Organization for Security and Co-operation in Europe, OSCE) - регіональна організація, яка поєднує 56 країн, розташованих в Північній Америці, Європі й Центральній Азії. Попередня назва - Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). У січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації.

НБСЄ була скликана за ініціативи СРСР та соціалістичних держав Європи як постійно діючий міжнародний форум представників 33 європейських держав, а також США і Канади. Головною метою цього форуму було відпрацювання заходів щодо зменшення військового протистояння та зміцнення безпеки в Європі.

Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 році було ухвалено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

Початком визначного етапу в розвитку НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 році. На Гельсінській зустрічі в липні 1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.

Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 року, проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі, під назвою "Програма термінових заходів" з питань контролю над озброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри, безпеки та співробітництва і запобігання конфліктам.

У контексті Програми термінових дій ще два елементи були узгоджені в грудні 1994 року напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила тексти про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 році, а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Підсумковий текст саміту, який визначив нові Керівні принципи непоширення, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання.

У руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 року, 22 країни НАТО та Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінського саміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ - 1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи.

19 червня 1991 року в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ.

9 липня 1992 року на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн-учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського саміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомлювальних візитів та місій доповідачів.

14 грудня 1992 року на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря.

1 грудня 1993 року Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур - Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, а також єдиного загального Секретаріату.

Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося у 1994 році на саміті в Будапешті. Тут також було прийняте рішення про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликається щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум. Крім того, було вирішено створити Постійну раду (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень. Учасники саміту в Будапешті домовилися також про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного саміту.

На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року, з метою посилення процесу політичних консультацій в межах ОБСЄ, було створено Підготовчий комітет під егідою Постійної ради ОБСЄ та Оперативний центр, що планує і забезпечує проведення конкретних операцій ОБСЄ.

Головним форумом для регулярних політичних консультацій є Рада міністрів закордонних справ країн - учасниць НБСЄ, заснована Паризькою хартією для нової Європи від 21 листопада 1990 року. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ).

У 2000 році у Відні проходить зустріч членів Ради міністрів закордонних справ (РМЗС), які підписують Декларацію “Про роль ОБСЄ в Південно-східній Європі”, рішення про посилення діяльності ОБСЄ щодо боротьби з торгівлею людьми. Крім того, РМЗС схвалює документ, спрямований на обмеження незаконного обігу й розповсюдження легкого та стрілецького озброєння. Водночас, через принципові розбіжності поглядів, міністрам не вдалося прийняти підсумковий загальнополітичний документ зустрічі - міністерську декларацію.

Засідання РМЗС в Бухаресті, яке відбулося в 2001 році, завершується прийняттям міністерської декларації, плану дій боротьби з тероризмом, документа про зміцнення ролі ОБСЄ як форуму для політичного діалогу, заяви щодо регіональних проблем (Грузія, Молдова, Нагірний Карабах, Південно-східна Європа й Центральна Азія). 12 червня 2002 року відбулася Лісабонська міжнародна конференція, яка приймає заключний документ “Запобігання тероризму й боротьба з ним” з оцінкою ролі міжнародних і регіональних організацій в протидії тероризму. У 2003 році пройшла зустріч членів РМЗС в Маастрихті (Нідерланди), яка затвердила низку рішень у сфері військово-політичної безпеки (про знищення надлишків звичайних боєприпасів, посилення контролю за розповсюдженням переносних зенітно-ракетних комплексів, Керівництво з кращої практики у сфері легкої та стрілецької зброї).

3 липня 2004 року в Москві була прийнята заява країн СНД, яка звинуватила ОБСЄ в “практиці подвійних стандартів”. Росія впродовж трьох місяців блокувала ухвалення бюджету ОБСЄ на 2005 рік, вимагаючи скоротити свою частку в ньому і заявила про небажання фінансувати проекти, що суперечать російським інтересам. У результаті частка РФ збереглася на рівні 9 %.

Засідання ради глав МЗС в Любляні (Словенія) у 2005 році завершилося без ухвалення підсумкової декларації. Зустріч у словенській столиці характеризувалася протистоянням між РФ і рештою членами ОБСЄ, які вимагали від Москви виводу військ з Придністровського регіону Молдови та засудили її за проект закону про некомерційні організації, який посилював контроль за ними з боку держави. Росія, зі свого боку, розкритикувала діяльність ОБСЄ впродовж останніх років. Зокрема, йшлося про дії спостерігачів ОБСЄ, які забезпечували моніторинг виборів в СНД та користувалися різними стандартами з оцінки процесу виборів. 5 грудня 2006 на засіданні РМЗС ОБСЄ міністр закордонних справ РФ вперше заявив про можливість виходу РФ з ОБСЄ, якщо організація “не перенесе акцент своєї діяльності з моніторингу дотримання прав людини на військово-політичну співпрацю та економіку”.

26 жовтня 2007 року РФ, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан внесли на розгляд держав-учасниць ОБСЄ проект резолюції, який обмежує роботу Бюро демократичних інститутів і прав людини. 30 листопада на саміті глав МЗС країн ОБСЄ резолюція була відхилена.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі має свій бюджет, який ухвалюється постійною радою ОБСЄ. У 2006 році він становив 163 млн євро, а також позабюджетні витрати - ще 25 млн євро. У 2007 році розмір єдиного бюджету ОБСЄ сягнув 168,2 млн євро. У 2008 році цей показник становив близько 164,2 млн євро.

Європейський союз

європейський міжнародний шанхайська співробітництво

Європейський Союз (The European Union) -інтеграційне об'єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.

Історичні корені Євросоюзу сягають післявоєнного періоду середини ХХ сторіччя. Так, після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. На той час інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати. В період 1945-1950 років кілька видатних діячів, серед яких - Конрад Аденауер, Вінстон Черчілль, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи “увійти до нової ери”, де має панувати новий порядок, заснований на спільних інтересах її народів і націй.