12

Вступ

Невпинний розвиток світових економічних відносин та інтеграційних процесів зумовило необхідність управління ними на міжнародному рівні. Ця система регулювання складалася поступово, шляхом створення міжнародних економічних організацій, постійно діючих конференцій, міжнародних угод, галузевих міжнародних органів, зокрема фінансових, торговельних, міграційних.

Особливо важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі на сучасному етапі її розвитку відіграють Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня митна організація (ВМО). На європейському континенті дедалі впливовішим стає Європейський союз. Статути цих організацій, розроблені ними угоди рекомендовані до виконання всіма країнами, що є їх членами. Так, стаття XVI Статуту Світової організації торгівлі вимагає, щоб країни -- члени СОТ забезпечували відповідність своїх законів, нормативно-правових актів положенням цього Статуту, взятим на себе зобов'язанням під час вступу до ГАТТ/СОТ.

Всесвітня торговельна організація (ВТО) стала правонаступницею ГАТТ у 1995 р., після чого її часто називають ГАТТ/СОТ. В основу її діяльності покладені принципи вільної торгівлі і національного режиму.

Метою своєї діяльності СОТ проголосила сприяння зниженню торговельних перешкод на шляху обміну товарами та послугами між країнами. Політика, яку постійно проводить ця організація, спрямована на постійне зменшення імпортних тарифів і методичне усунення нетарифних методів регулювання міжнародних економічних відносин. У той же час СОТ дозволяє вживати захисних заходів у ситуаціях, коли іноземна конкуренція завдає значних збитків певним виробництвам чи галузям вітчизняної економіки.

1. Історія створення ГАТТ (General Agreement on Tariffs and Trade -- GATT)

Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля досягла вже значних обсягів. Розвиток торговельних зв'язків полегшувався в той період стабільністю валют та свободою руху капіталів і робочої сили, тому нагальної необхідності у створенні міжнародної організації торгівлі не було. Світова війна зруйнувала все це і призвела до створення режимів майже економічної автаркії. Заходи для жорсткої регламентації міжнародної торгівлі, введені в ході війни, діяли і після війни. Відродження свободи торгівлі стало тим ідеалом, до якого прагнули країни. І дійсно, з 1919 по 1939 р. було багато спроб створити механізм регулювання і розвитку міжнародної торгівлі.

Уже в 1920 р. в Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулась фінансова конференція представників 30 країн. Прийняті цією конференцією резолюції стосуються передовсім фінансових проблем. Відносно міжнародної торгівлі конференція висловила побажання, щоб кожна країна поступово переходила до принципів вільної торгівлі.

Друга міжнародна конференція з економічних питань проходила у Генуї в 1922 р. Конференція прийняла ряд резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі, а також її охорони.

У 1927 р. в Женеві відбулася третя велика економічна конференція, на якій 200 делегатів і 150 експертів представляли 50 країн світу. Як наслідок, через кілька місяців на дипломатичній конференції була підписана спеціальна конвенція, згідно з якою країни брали на себе зобов'язання в шестимісячний термін зняти всі заборони й обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Але ця конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Позитивні результати цих міжнародних конференцій виявилися незначними, але саме в цей період -- прийняттям конвенцій про спрощення митних формальностей (1923 p.), міжнародний торговельний арбітраж (1924 p.), охорону промислової власності (1925 p.), продукцію промисловості вторинної переробки металів (1929 р.) -- було закладено основу сучасного правового підґрунтя міжнародної торгівлі. Останню перед війною конференцію було скликано в 1933 р. в Лондоні. Здійснювані між двома світовими війнами спроби лібералізації торгівлі не мали великого значення, але після Другої світової війни всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги [2, с. 46].

На конференції в Бреттон-Вудсі (липень 1944 р.) були створені дві організації -- Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, а заключний акт форуму містив рекомендації державам щодо створення з метою регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин Міжнародної торговельної організації. Відомі дві спроби створення такої організації: розробка Гаванського статуту (конференція в Гавані) і створення ГАТТ (конференції в Лондоні та Женеві).

На конференції в Гавані, яка відбувалася з 21 листопада 1947 р. до 24 березня 1948 p., були присутні представники 56 країн. Гаванський статут не підписали три країни -- Аргентина, Польща, Турція. Крім того, в роботі конференції не брали участь СРСР, Німеччина, Японія, Іспанія. Розроблена в Гавані за ініціативою США міжнародна угода містила 106 статей і мала дві основні теми: по-перше, принципи організації та регулювання міжнародної торгівлі, по-друге, створення міжнародної організації. Угоду ратифікували лише дві країни, а самі США відмовилися від свого проекту. Ця спроба виявилася невдалою. Натомість на Женевській конференції, яка розпочала роботу 20 жовтня 1947 p., представникам 23 держав вдалося розробити так звану Генеральну угоду з тарифів і торгівлі. Досягнення угоди на Женевській конференції пояснюється простотою і лаконічністю тексту ГАТТ, який містив усього 35 статей; використанням механізму двосторонніх переговорів; відсутністю нововведень організаційного характеру, оскільки система відтворювала традиційний порядок міжнародних конференцій [4, с. 17].

2. Вимоги ГАТТ/СОТ щодо застосування інструментів регулювання зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД)

Провідну роль у СОТ, МВФ, інших впливових міжнародних економічних організаціях та угодах відіграють економічно розвинуті країни. Вони несуть і головний тягар витрат щодо функціонування цих організацій. Користуючись своїм положенням та опираючись на могутній економічний, науково-технологічний, інформаційний потенціал, вони диктують вигідні для них умови іншим країнам -- слаборозвинутим країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою.

Високорозвинуті країни, які створили могутній експортний сектор і зацікавлені в імпорті дешевої сировини, напівфабрикатів, відстоюють ідеї лібералізації міжнародної торгівлі. Вони вимагають від інших країн обмеження регулювання зовнішньоекономічної діяльності, вбачаючи в цьому регулюванні дискримінацію демократії. Дійсно, після Другої світової війни ключовою тенденцією світогосподарського розвитку став послідовний перехід багатьох країн від замкнутості національних господарств до економіки відкритого типу, відкритої зовнішньому ринку. Але відстоювання «свободи торгівлі», «відкритості економіки», а часто і примусове нав'язування цих правил поведінки на світовому ринку, перш за все з боку США -- наймогутнішої торговельної держави світу, було насамперед в інтересах таких економічно потужних держав. Цю суттєву рису поведінки найбільш розвинутих країн помітив французький економіст Мішель Пебро. Він відверто зазначив, що «відкритість, свобода торгівлі -- це найсприятливіше правило гри для лідируючої економіки». У цій же праці Пебро розкриває глибинний зміст політики «відкритості економіки» та «свободи торгівлі», розвінчуючи її як прояв неоколініалізму. Він пише, що свобода торгівлі «неможлива без пересторог, оскільки сліпе застосування цього правила швидко привело б до підкорення слабого сильним, до виникнення об'єктивної ситуації економічного «колоніалізму», нестерпної для країн». Ця думка є дуже актуальною для України [6, с. 80].

Максимальна відкритість національних ринків різних країн значно полегшує експансію на ці ринки фірм і корпорацій розвинутих країн, які мають конкурентоспроможну економіку, що не потребує захисту з боку держави від іноземної конкуренції. Така відкритість економік полегшує доступ до їх природних ресурсів підприємствам розвинутих країн, забезпечує останнім значно вигідніші умови інвестування своїх капіталів в економіку цих країн. Світова організація торгівлі фактично від імені високорозвинутих країн постійно ініціює зниження імпортних митних тарифів, виступає взагалі за відмову від застосування експортних мит, за обмеження і повне скасування державного регулювання процесів міжнародного інвестування.

Щодо економік країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою, то у них зовсім інші проблеми. Значно менш конкурентоспроможна економіка цих країн об'єктивно потребує допомоги і захисту з боку держави. Таким захистом від іноземної конкуренції і є більш високі імпортні митні тарифи, державне субсидування національних товаровиробників, надання їм пільгових кредитів і податкових пільг. Тільки за умови зростання ефективності виробництва, підвищення конкурентоспроможності економіки країн, що не стали ще економічно розвинутими, може бути корисним зменшення імпортних обмежень. Тому проблема вступу країни до СОТ є неоднозначною. Цей крок може надати країні певні вигоди, але одночасно створити і додаткові труднощі.

Навколо доцільності вступу України до ГАТТ/СОТ не один рік точаться дискусії. Дійсно, відповідно до положень статутних документів вступ України до СОТ юридичне відкриє перед українськими виробами ринки країн -- членів Світової організації торгівлі, що сприятиме українському експорту. Будуть усунуті деякі дискримінаційні заходи, що застосовуються до українських товарів. Але, з іншого боку, виникнуть проблеми, які можуть перекреслити всі переваги від вступу України до СОТ. Прибічники вступу в цю організацію звертають увагу тільки на переваги для України і майже замовчують вагомі негативні наслідки. А вони мають два аспекти: імпортний та експортний [1, с. 42].

Надії на розширення українського експорту можуть бути значно перебільшеними. Юридичне Україна отримає такі широкі можливості, але фактично позитивні результати лише очікуються. Перша проблема полягає в тому, що отримати право вийти на закордонний ринок ще не означає, що на цьому ринку вдасться продати привезений товар. Для того, щоб реалізувати свій товар, останній повинен бути конкурентоспроможним. Але, на жаль, і цього не досить. Ситуація, що склалася з українським суперсучасним літаком XXI століття АН-70, як на рентгенівській плівці виявила глибину і суть стану справ у сфері міжнародних економічних відносин, зафіксувала жорстку, безкомпромісну боротьбу провідних країн світу насамперед за власні економічні інтереси, а не за красиві гасла і привабливі економічні теорії. Відмова провідних європейських країн від придбання українського АН-70, який вони вивчали 4--5 років і весь час обіцяли взяти на озброєння як найкращий у світі літак, поставила під сумнів щирість захисників принципів вільної конкурентної торгівлі, відкритості економік. Адже більш конкурентоспроможна продукція, ніж АН-70 у галузі транспортної авіації, навряд чи буде ще колись і у будь-якої країни. Цей літак уже кілька років літає, а його західноєвропейський конкурент, якому надана перевага захисниками невтручання держави в зовнішньоекономічну діяльність, ще в кресленнях і можливо буде побудований років через п'ять. І що? Хіба перемогла конкурентоспроможна продукція? Ні! Перемогли економічні і політичні державні інтереси західноєвропейських країн, які значною мірою визначають політику і у Світовій організації торгівлі. Таким чином, високорозвинуті країни світу своєю практичною діяльністю демонструють, як потрібно вирішувати проблему зовнішньоекономічних відносин, як при цьому захищати національні інтереси, не боячись нехтувати навіть принципами чесної конкуренції [3, с. 42].

Цей приклад доцільно взяти на озброєння й Україні. Відповідні владні структури, перш ніж підписувати угоди про вступ України до СОТ, мають чітко аргументувати умови такого вступу, в яких передбачити захист українських національних інтересів, паритетність економічних відносин України з іншими країнами.

Щодо імпортного аспекту, то тут наслідки від вступу України до СОТ можуть бути значно негативнішими. Якщо у сфері власного експорту Україна може не отримати очікуваного позитиву, то у сфері імпорту Україні можуть бути завдані великі економічні збитки. Адже прихильники вступу до СОТ говорять тільки про додаткові ринки, які відкриваються перед Україною, але замовчують те, що Україна зобов'язана буде відкрити і свій національний ринок перед товарами з інших країн.

Одним з суттєвих здобутків України в цей перехідний період було б придбання нею статусу країни з ринковою економікою, що відкрило б перед нею додаткові можливості у відносинах з іншими, перш за все високорозвинутими країнами. Відповідними угодами на цей перехідний період можна було б передбачити можливість для України експортувати на ринки високорозвинутих країн окремі види своєї продукції за вигідними для України цінами без застосування до України антидемпінгових заходів. Це сприяло б адаптації української економіки до умов міждержавних відносин, що склалися в рамках СОТ, і забезпечило б менш болісний процес вступу до цієї організації.

3. Специфіка світового досвіду приєднання до ГАТТ/СОТ

Нині на нашій планеті існує більш як 200 держав, відокремлених між собою приблизно 250 сухопутними кордонами. В обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Держави перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. У більш-менш оформленому вигляді як центри сили нині можна вважати: США, довкола яких, усупереч усім існуючим проблемам і протиріччям, концентруються країни Американського континенту; розвинуті країни Європи та Японію. Заслуговує уваги досвід економічного розвитку країн Азії, Африки; розмаїтий ісламський світ; Китай, що перетворюється на регіональний центр сили; важливі атрибути глобального центру сили зберігає Росія [6, с. 83].

За економічним потенціалом (сумарною величиною валового національного продукту, що виробляється на планеті) провідні позиції належать розвинутим капіталістичним країнам: США, Японії, Німеччині, Великобританії, Франції, Італії, Канаді - їх частка у валовому світовому продукті (ВСП) перевищує 50%. Усі країни світового господарства відрізняються за рівнем економічного розвитку, належності до певних соціальних, політичних систем, регіональних організацій. Мають місце релігійно-племінні непорозуміння, соціально-етичні конфлікти і т. п.

Згідно загальноприйнятій класифікації, більшість населення світу, на сьогодні, проживає у слаборозвинутих країнах (майже 140 країн). З 1991 року світ набуває видозміненої форми. Більшість країн колишньої соціалістичної співдружності на офіційному рівні перестали називати себе соціалістичними: країни колишнього СРСР; раніше Польща, Угорщина Чехія, Словаччина, Румунія тощо. Докорінні зміни відбуваються у Китаї, В'єтнамі, частково на Кубі, які офіційно продовжують йти соціалістичним шляхом..

Водночас, певні процеси соціалізації відбуваються у розвинутих країнах світу (Німеччина, країни Скандинавії тощо). Проте, всі країни тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв'язки (насамперед торговельні). Одним із шляхів забезпечення певної економічної єдності є торговельна глобалізація таких несхожих і в той же час так необхідних одна одній (екологічні проблеми, продовольча криза, ядерна небезпека, вичерпність чи, то довготривала відновлюваність природних ресурсів) державних утворень [4, с. 19].

Світова організація торгівлі набуває сьогодні все більш універсального характеру як за охопленням сегментів світового ринку (товари, послуги, продукти інтелектуальної власності, частково інвестиції), так і за кількістю країн-учасниць (148) та претендентів (25). В той же час, в СОТ уже більш обережно ставляться до можливості приєднання нових членів. Відомо, що ряд експертів цього об'єднання вимушені погодитися, що поспішили з прийняттям до своїх лав таких країн як Киргизія та Грузія.

На сьогодні, керівництво СОТ не поспішає приймати в Організацію певні країни з перехідною економікою, запобігаючи можливим конфліктам. Так, наприклад, сталеливарна й легка промисловість займають провідні місця в економіці багатьох країн Західної Європи. Ці галузі досить потужні як у Росії так і в Україні.

Таким чином, прослідковується значний конфліктний потенціал приєднання Росії та України до простору СОТ. З другого боку, сподівання на те, що вступ - це шлях до світових капіталів та світових ринків - можуть не виправдовуватися. СОТ існує за правилами наймогутніших її учасників. Україну, із якими ототожнювати, немає підстав. Тому, необхідно належним чином віднестися до процесу приєднання, володіти чіткою й прозорою програмою промислової політики, яка б також враховувала всі соціальні наслідки вступу, або ж не форсувати події.

Показово, що Китай, який приєднався до СОТ 2001 року, вів переговори з робочою групою СОТ протягом 15 років, а Киргизія - менш ніж півтора року. У цьому випадку варто констатувати, що термін консультацій був прямо пропорційним до кількості поступок, які зробила СОТ претендентові на членство [5, с. 86].

Отже, на наш погляд, Україна повинна жорстко “торгуватися” із приводу тривалості й умов перехідного періоду. Вступ України до СОТ без належного обґрунтування і врахування в договірному процесі національних інтересів пов'язаний з очевидними ризиками, насамперед, через експансію на внутрішньому ринку провідних зарубіжних фірм, котра значно посилиться. Суттєвих утрат можуть зазнати не тільки окремі українські товаровиробники, окремі галузі, але й національна економіка у цілому.

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків із країнами світу. Тому, задля оптимізації процесу приєднання до СОТ, доцільно запозичувати досвід країн-членів. Бракує достатньої кількості відповідних державних органів, професійних кадрів, які могли б проводити самостійну науковообгрунтовану зовнішньоторговельну політику. Історичний досвід переконує, що та країна, яка не розвиває господарські зв'язки з іншими державами світу, змушена збільшувати витрати виробництва приблизно в 1,5 - 2 раза.

Для України, виграшним є те, що процес утворення світового господарства ще не завершився. Це тривалий процес по глобалізації економіки й, допоки, більш теоретично обґрунтований ніж практично впроваджений. Проте, всі країни світу тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв'язки.

Питання інтенсифікації двосторонніх торговельних відносин - перший крок до співробітництва в структурі СОТ - й, відповідно, світового визнання та до підвищення результативності розвитку форм регіональної інтеграції, економічного зростання держави й добробуту населення. Утім, входження до СОТ - це не панацея для української економіки. Й необхідно ретельно прорахувати необхідні темпи прискорення процесу приєднання, маючи наглядний досвід країн, що приєдналися [1, с. 35].

Так, Китай, який приєднався до СОТ 2001 року, вів переговори з робочою групою СОТ протягом 15 років. Китай у такій дискусії відстояв низку суттєвих для себе переваг. Пекін на перші п'ять років перебування у СОТ не зобов'язався провадити єдину політику в банківській сфері - китайські банки зберегли свої привілеї, а щодо іноземних діятимуть певні обмеження.

Висновки

Отже, в Україні з'явиться безліч імпортної, конкурентоспроможної продукції з різних країн, яка витіснятиме з національного ринку українські товари, що призведе до скорочення вітчизняного виробництва, знищення окремих підприємств і видів виробництва. Це може поставити Україну в таку залежність від інших країн, яка загрожуватиме її національній безпеці.

Тому здається доцільним відкласти вступ України до СОТ до того часу, коли очевидним і відчутним стане економічне зростання України, підвищиться рівень добробуту населення і буде ліквідована зовнішня заборгованість держави. А тим часом було б доцільно підписати з Світовою організацією торгівлі спеціальну угоду про співробітництво в перехідний період до вступу в члени СОТ. Такий перехідний період сприяв би поступовій лібералізації зовнішньоекономічної діяльності України з урахуванням її національних інтересів. Це зумовило б підвищення ефективності її економіки і конкурентоспроможності товарів, забезпечення позитивного сальдо зовнішньої торгівлі, зменшення потреб в іноземних кредитах. Саме досягнення таких якісних критеріїв економічного стану України повинно бути умовою рівноправного членства у ГАТТ/СОТ. Інакше примусова лібералізація зовнішньоекономічних відносин, яку змушена буде проводити Україна після вступу до СОТ, значно ускладнить і надовго загальмує її вихід з соціально-економічної кризи, що і так занадто затяглася.

Список використаних джерел