Ринок міжнародних інвестицій

1. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Слід зазначити, що міжнародні потоки капіталу не тотожні переміщенню промислової техніки, машин та устаткування. Це переміщення фінансових вимог, фінансові потоки між позичальниками в різних країнах чи між материнськими фірмами і філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу -- довгострокові закордонні інвестиції, що спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового капіталу -- міжнародний кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення та сплати процентів.

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

* підвищення ролі держави у вивозі капіталу; держави самі стають активними фінансовими експортерами;

* посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком капітало- та наукоємних технологій тощо);

* збільшення частки прямих закордонних інвестицій -- капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Міжнародний ринок капіталів формують інституції, які опосередковують прямі зв'язки між інвесторами, що шукають можливості вкладення капіталу, і підприємцями, що потребують його чи проводять трансформації грошових заощаджень в інвестиційний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

* кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

* кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;

* інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

* великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як самостійні суб'єкти діяльності;

* страхові компанії;

* громадські емітенти;

* інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Основні постачальники капіталу на міжнародному ринку -- транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.

Тепер поставимо запитання: що змушує фірму вивозити капітальні ресурси за кордон, використовувати їх за межами країни походження та розгортати виробничі потужності за кордоном, на ринку, де з нею конкурують національні фірми, які володіють перевагами «рідних стін»?

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнародний рух капіталу як фактор виробництва. Згідно з ними, основна причина вивозу капітальних ресурсів -- різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора при цьому цікавить рівень процентної ставки у «своїй» країні й за кордоном. Відмінності в рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його міграції, що в подальшому приводить до згладжування цих відмінностей. Ця теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів

К = Р/І,

де К -- загальна вартість активу; Р -- прибуток, здобутий завдяки вкладеному активу; І -- норма прибутку.

Звідси

І = Р/К.

Рух капіталу триватиме, поки норми прибутку в обох країнах не зрівняються.

Проте не менш важливими в поясненні інвестиційної діяльності є відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Саме на них акцентують увагу теорії, які беруть за основу недосконалість ринку.

Один із фундаторів теорії ринкової влади С. Хаймер, критикуючи класичну теорію автоматичного встановлення рівноваги між нормами прибутку в різних країнах, обгрунтував тезу про те, що суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади.

Згідно з цією теорією, на ранніх стадіях зростання фірма збільшує свою частку на ринку шляхом об'єднання та придбання, тобто шляхом концентрації виробництва, з метою отримання більшого прибутку. Проте на певній стадії підвищення концентрації ринкової влади в межах окремої держави стає неможливим, тому прибуток інвестується за кордон, що спричинює аналогічні процеси на зарубіжних ринках. Таке закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком.

Підхід Хаймера дає змогу певною мірою пояснити досить поширену практику «захисних інвестицій». Так, великі компанії часто створюють за кордоном виробничі потужності, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Слід зауважити, що ринкова влада фірми значною мірою забезпечується її особливими перевагами: економією на масштабі, науково-технічними досягненнями, управлінськими навичками, вільним доступом до джерел великого капіталу тощо. На основі таких конкурентних переваг завданням фірми є отримання за кордоном прибутків, більших за прибутки «місцевих» фірм.

Теорія інтерналізації спирається на поняття «витрати на укладання угоди» (трансакційні витрати). Витрати на трансакції за жорсткої конкуренції є більшими порівняно з угодами в умовах «відносин співробітництва». Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто здійснюється внутрішньокорпораційний обмін -- інтерналізація ринків.

Формування нових «внутрішніх» ринків фірм породжує достатні імпульси для підвищення ефективності, а мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.

Згідно з моделлю циклу життя продукту, після початкової, інноваційної, фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма дедалі більше розглядає розгортання зарубіжного виробництва як важливий засіб збереження своїх позицій на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару виробництво продовжує концентруватись у країні походження, навіть якщо витрати виробництва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання виробничий процес стандартизується, підприємство починає інтенсивно інвестувати за кордон, аби скористатися перевагами певних ринків і зберегти експортний потенціал. При цьому з метою запобігання імітації нового продукту зарубіжними підприємствами і підтримки власних філій компанія вдосконалює товар, здійснює патентний захист та проводить відповідну рекламу.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології інноваційного процесу. Створюючи нові технології, фірма і в цьому випадку прагне закріпити контроль і власність щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Ми розглянули концепції, що пояснюють міжнародний рух капіталу стосовно вкладника. Тепер звернімося до теорій, в яких акцентуються мотиви сторони, що приймає капітал.

Концепція оборони національного суверенітету робить наголос на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економічній системі на певному етапі приводить до їх виходу з-під контролю держави-реципієнта. Це може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва в кінцевому продукті. Уряди при цьому або дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту та імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і країни-реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих відносин розглядається як функція цілей, ресурсів та обмежень обох сторін. Кожна з сторін має активи, в яких заінтересована інша сторона. Сторона з більшою купівельною спроможністю одержує більший зиск. До початку вкладення інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні позиції, але в ході інвестиційного процесу зменшується її залежність і вона може наполягати на перегляді умов інвестицій на свою користь і скороченні пільг зарубіжним інвесторам, а також збільшенні частини прибутку національних фірм, національному режимі інвестування. Зарубіжний інвестор прагне при цьому зберегти технологічну та іншу залежність країни, що приймає.

Згідно з гіпотезою валютного простору, головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

2. Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових капіталів

Міжнародний кредит -- це відносини, що складаються між: кредиторами і позичальниками різних країн із приводу надання, використання і погашення позики з виплатою процента.

Суб'єктами цих відносин виступають банки, кредитні установи різних країн, міжнародні інституції та інші юридичні й фізичні особи. Головна мета кредиторів полягає в отриманні максимального процента чи підприємницького прибутку. При цьому джерелом позичкового процента є додана вартість, що створюється в країні боржника.

Міжнародний кредит використовується для:

* забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами та їх ефективнішого використання;

* посилення процесу нагромадження в межах усього світового господарства, коли тимчасово вільні кошти одних країн спрямовуються на фінансування капіталовкладень в інших;

* прискорення розвитку продуктивних сил тощо.

За цільовим призначенням кредити розподіляються на пов'язані і фінансові.

Пов'язані кредити -- це суто цільові кредити, що закріплюються в кредитній угоді (комерційний кредит для закупівлі певних товарів чи послуг та інвестиційний кредит, коли засоби спрямовуються на будівельні програми).

Фінансові кредити не мають цільового призначення.

За формою надання розрізняють товарні і валютні кредити.

За строками міжнародні кредити розподіляються на: короткострокові (терміном до 1 року), середньострокові (до 5 років), довгострокові (понад 5--7 років). Якщо короткострокові кредити обслуговують міжнародну торгівлю і міжнародний обмін послугами, а середньострокові кредити -- експорт машин, обладнання тощо, то довгострокові -- інвестиції в інфраструктуру та виробничу сферу.

Традиційно міжнародні потоки капіталу поділяють на приватні і державні, довгострокові і короткострокові, прямі і портфельні за такою схемою:

А. Приватне кредитування (придбання прав власності).

1. Довгострокові вклади (облігації, акції, використання патентів чи авторських прав тощо):

а) прямі інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного підприємства, що є значною мірою власністю інвестора чи перебуває під його контролем);

б) портфельні інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного підприємства, що не належить інвестору і не підконтрольне йому).

2. Короткострокові вклади (терміном погашення до одного року).

Б. Державне кредитування (чи придбання прав власності): переважно портфельні інвестиції і кредитування --як довго-, так і короткострокові.

Ситуація у сфері міжнародного кредиту постійно змінюється. Якщо ще не так давно основним світовим кредитором були СІЛА, то з 1973 р. на лідируючі позиції висунулися також країни-- експортери нафти. Головними країнами-позичальниками завжди виступали країни, що розвиваються.

Але до середини 80-х років СІЛА перетворились на одного з найбільших імпортерів капіталу, а група нафтоекспортуючих країн почала щорічно брати кредит у сумі, що майже дорівнювала тій, яку вони самі давали в кредит.

Сучасний стан міжнародного кредитування можна розцінювати як гостру кризу -- настала пора недовіри між учасниками кредитних відносин, позичальники виявились неспроможними відповідати за зобов'язаннями, і найбільші інституції-кредитори часто опиняються перед загрозою неповернення своїх коштів.

Досконалість кредитного ринку підривається факторами, що спричинюють кризу заборгованості -- одну з найактуальніших міжнародних економічних проблем. У випадку анулювання боргу боржником (default) неможливо домогтися виплат за зобов'язаннями, якщо боржником є суверенний уряд. Такі борги безумовно призводять до зниження ефективності міжнародного кредиту.

Характерна ситуація склалася в Російській Федерації в серпні 1998 p., коли уряд був змушений оголосити про припинення виплат за зовнішніми боргами, що підірвало авторитет російської держави та російської економіки.

Цю проблему важко вирішити тоді, коли єдиним механізмом підтримання виплат за кредитами залишаються реструктуризація боргу та обіцянка надання нових кредитів, коли виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечуватиме урядам-боржникам більшого припливу коштів у майбутньому, а отже відповідного соціального ефекту.

Нові кредити мають принаймні покривати виплати процентів та основної суми боргу. Доцільно було б запровадити певний міжнародний інститут застави чи забезпечення, коли у випадку невиплати боргу чи зупинення цього процесу до кредитора переходять певні активи боржника.

Міжнародний кредит становить елемент світового ринку позичкових капіталів, що охоплює сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал позичальників і кредиторів різних країн і є механізмом акумуляції й розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі.

Існує два види ринків позичкових капіталів: первинний і вторинний. На первинному відбувається розміщення фінансових вимог, а вторинний ринок утворюють фінансові вимоги, термін платежу за якими ще не настав. Вторинний ринок лише перерозподіляє фінансові інструменти від одного кредитора до іншого.

Ринок позичкових капіталів поділяється на грошовий ринок та ринок капіталів. Грошовий ринок -- це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюються короткострокові, депозитно-позичкові операції (терміном до одного року). Учасники ринків капіталів здійснюють фінансові операції терміном більше одного року. Кожний з цих ринків має власний інструментарій, тобто конкретні фінансові цінності, що обертаються на них. Вони розподіляються за статусом, за типом власності (приватна, державна), за строком дії, за ступенем ліквідності та характером ризику.

До інструментарію грошового ринку належать: казначейські векселі, депозитні сертифікати, євродолари, комерційні папери, фінансові папери тощо.

Останнім часом значення національних ринків у міжнародній міграції позичкових капіталів зменшилося. Це пов'язано з розвитком так званих євроринків -- резервуарів різноманітних коштів, що існують окремо від національних грошових ринків. Джерелом фінансових ресурсів євроринків є національні банківські депозитні рахунки, що придбані іноземцями і розміщені поза країною--емітентом валюти.

На світовому ринку позичкових капіталів утворилася низка міжнародних фінансових центрів. У них зосереджуються численні кредитно-фінансові установи, що обслуговують світову торгівлю і міграцію капіталів.

Для ефективного функціонування фінансового центру необхідна реалізація таких умов:

* високий рівень економічного розвитку країни, де розміщується

фінансовий центр;

* активна участь даної країни у світовій торгівлі;

* наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської

системи;

* лібералізація валютного і податкового законодавства;

* вигідне географічне положення та політична стабільність у

країні.

На сучасному етапі найпотужнішими фінансовими центрами є Нью-Йорк, Лондон (у сфері депозитних та кредитних операцій), Цюрих (довгострокові позики), Франкфурт-на-Майні, Люксембург (короткострокові та середньострокові кредитні операції). Зростає роль Токіо, Сінгапуру.

3. Прямі іноземні інвестиції.

3 погляду платіжного балансу пряме іноземне інвестування (ПІІ) -- це будь-яке надання кредиту чи придбання власності зарубіжного підприємства, певна частка якого перебуває у власності резидентів країни-інвестора.

Оскільки інвестор значною мірою контролює діяльність зарубіжного афілійованого підприємства, пряме інвестування стає набагато складнішим від портфельного. Підконтрольна філія часто отримує доступ до управлінського досвіду, торговельних і технологічних секретів, здобуває право використовувати торговельну марку материнської компанії. Інвестор при цьому дістає достатні важелі впливу на управління підприємством-нерезидентом. ПП мають три основні компоненти:

* акційний капітал -- купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

* реінвестовані доходи -- пряма частка доходів інвестора (пропорційно до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

* внутрішньофірмові позики, або внутрішньофірмові боргові трансакції -- це коротко- чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

Розрізняють і неакційні форми інвестування. Так, інвестори можуть отримувати частку в управлінні іншим суб'єктом підприємницької діяльності не тільки шляхом придбання певної акційної частки. З цією метою використовуються також і такі дії, як субпідрядництво, управлінські контракти, франчайзинг, ліцензування тощо.

Оскільки основане на міжнародне виробництво, як і міжнародна торгівля, пов'язане з вивозом вартості за кордон, слід зупинитись на їх взаємовпливі. Він є досить характерним, оскільки міжнародне виробництво при входженні на зарубіжний ринок може і заміщати торгівлю (ефект заміщення), і творити торгівлю (ефект експансії). Який з ефектів домінує, залежить від специфіки конкретної ситуації та інвестиційного ризику тієї чи іншої угоди. Як правило, входження на зарубіжний ринок відбувається за такою схемою: експортування, ліцензування, інвестування.

Останнім часом прямі іноземні інвестиції, зокрема їх величина та географічний розподіл, зазнали певних змін. Починаючи з 1995 р. ПІІ зросли до безпрецедентного рівня. Інвестиційні припливи збільшилися в 1995 р. на 40 %, а в 1998 р. -- ще на 15 %. У свою чергу, інвестиційні відпливи в 1998 р. досягли суми 418 млрд. дол., що на 33 % більше, ніж у 1995 р. Це зростання в основному зумовлене відповідним зростанням припливів та відпливів з промислово розвинутих країн.

Слід зазначити, що період з 1995 р. характеризується також і зростанням потоків ПІІ до країн Центральної та Східної Європи.

Взагалі, зважаючи на циклічний характер коливань ПІІ, такі різкі зміни не є несподіваними. Достатньо простежити зростання ВНП у семи країнах -- найбільших донорах ПІІ. Так, у 1993-- 1994 pp. реальне збільшення їх ВНП становило в середньому 1,4 %, у 1995 р. -- 2,3 %, а в 1998 р. -- 3,1 %. При цьому потоки ПІІ реагують на циклічні коливання в економічному зростанні з одно- чи дворічними лагами.

Не менш важливий фактор нарощування ПІІ -- зростання кількості й активізація діяльності компаній і фірм розвинутих країн на глобальних ринках. Багато мультинаціональних (МНК), транснаціональних компаній (ТНК), ведучи діяльність на ринках окремих країн, водночас є активними учасниками регіональних інтеграційних об'єднань, таких як ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР, АТЕС, АСЕАН тощо. Спостерігається також тенденція до закордонної експансії з боку таких компаній через механізм об'єднання і придбання (ОіП).

Значення об'єднань та придбань підвищилося з середини 80-х років XX ст. Це особливо виявлялося при трансатлантичному інвестуванні. Вже сьогодні щонайменше 4/5 всіх нових капіталовкладень за кордон (на противагу реінвестуванню прибутків) здійснюється у формі ОіП.

Головною причиною швидкого поширення ОіП, що становлять вагому частину стратегії ТНК, є зростаюче значення, яке надається придбанню стратегічних частин та потужностей фірми. Керівництво ТНК усвідомлює, що для утримання конкурентоспроможності через глобальний доступ до ресурсів («global sourcing») слід розширювати свою участь в інших компаніях.

Не менш вагомий внесок у розвиток цього процесу зробила хвиля приватизації в різних перспективних галузях (комунікація, повітряні перевезення, енергетика та ін.), що пройшла по всій Європі, починаючи з Великої Британії. Крім того, безпосередньої тісної координації діяльності через ОіП вимагає технічний розвиток, передусім у мікроелектроніці та біотехнології.

Взагалі процес здійснення ОіП історично має фазовий характер. Так, у Європі настання однієї з таких фаз було спричинене введенням контролю над об'єднаннями (1965 р. -- Велика Британія, 1973 р. -- ФРН, 1990 р. -- ЄС). Перша велика хвиля ОіП в Європі припала на період 1958--1970 pp. і була пов'язана з поширенням обмежень на торгівлю після заснування ЄС. У 1986 р. в Європі виникла друга хвиля цього процесу, оскільки багато фірм прагнули схопити свою частку при відкритті для них внутрішнього ринку країн ЄС. Між 1990 та 1993 р. темп європейських ОіП дещо зменшився, що пояснюється певною кон'юнктурою, а вже з 1994 р. почалося нове піднесення. В 1995 р. сума, на яку були здійснені ОіП в Європі, досягла 250 млрд. дол.

У процесі ОіП у Європі чітко простежується секторальний характер. Першість тут міцно утримують нафтовий та газовий сектори промисловості. Йдеться не тільки про найбільшу кількість здійснених тут трансакцій, а й про великі довгострокові проекти, такі як, наприклад, створення СП із російськими нафтовими та газовими об'єднаннями. На другій позиції -- хімічна та фармакологічна галузі. Тут головну роль відіграли необхідність концентрації для виготовлення хімічного волокна, а також високі наукові витрати й зростаюча популярність генетичних лікарських засобів, у виробництві яких лідирують німецькі ТНК.

Європейський фінансовий сектор також пережив хвилю транскордонних ОіП. Варто лише згадати про проникнення на лондонські фінансові ринки німецьких банків, які в такий спосіб сподіваються посилити свої позиції на ринку банківських інвестицій. Німецькі банки не тільки супроводжують діяльність німецьких ТНК у ході ОіП за участю останніх, а часто очолюють цей процес.

Слід також згадати у цьому зв'язку і телекомунікаційний сектор, де утворилися тісні міжфірмові зв'язки, особливо між західноєвропейськими та східноєвропейськими фірмами. Приватизація державних телефонних монополій і велика потреба їх модернізації сформували основу для такого типу транскордонних об'єднань. Міжнародні зв'язки та поділи капіталу здійснюються також і між приватними цифровими телевізійними каналами різних країн (наприклад, участь британської компанії «BskyB» Руперта Мердока із власністю в 49 % акцій у німецькій «DF1» -- приватному каналі групи Лео Кірша).

Загалом німецькі компанії є особливо активними у сфері об'єднань та Придбань. Участь німецької держави в упорядкуванні процесу об'єднань та придбань сприяла збільшенню їхньої кількості. Відтепер німецькі фірми та банки стають найпотужнішими у своїх галузях не на національному чи європейському рівні, а на глобальному ринку. Глобалізація примушує збільшуватись чи займати відповідні ринкові ніші.

Так, дочірнє підприємство німецького концерну «Thyssen» придбало за 1,8 млрд німецьких марок (НМ) американську фірму-виробника ліфтів «Dover elevator», завдяки чому стало третім за величиною виробником у цій галузі.

Внаслідок об'єднання німецького та французьких хімічних гігантів «Hoechst» та «Rhone--Poulenc» виник новий найбільший фармацевтичний виробник світу з обсягом продажів на суму 24 млрд. НМ. До цього, у 1995 p., «Hoechst» придбав американську фірму «Marion Merrell Dow».

«Deutsche Bank» після придбання за 15 млрд. НМ (93 долари за акцію) восьмого за величиною американського банку «Bankers Trust» став найбільшим банком світу з загальною балансовою сумою близько 830 млрд. дол.

Найзначніші ОіП здійснено в автомобільній галузі: з 1960 р. їх було в усьому світі 33. І це ще не межа. За прогнозами, найближчим часом ще як мінімум п'ять марок автомобілів втратять нинішнього власника.

Німецькі автомобільні гіганти перебувають у центрі цих процесів.

Так, діяльність концерну «Daimler Benz» яскраво ілюструє глобальну конкурентну стратегію німецьких підприємств. У 80-ті роки концерн придбав високотехнологічні підприємства «AEG», «Dornier», «MTU» та «МВВ». Таким чином була здійснена спроба інтегрованого використання наявної технології чи технології, що створюється. Виник «інтегрований технологічний концерн» «Daimler Benz». Шлях до збільшення кількості конкурентних переваг керівництво концерну вбачало в зростанні підприємства, в основному за рахунок об'єднань та придбань.

Особливо потужним було недавнє об'єднання автомобільної гілки концерну «DB» з американським автомобілевиробником «Chrysler». Нова фірма «Daimler -- Chrysler» завдяки впровадженню стратегії диверсифікації на глобальному рівні успішно атакує позиції нечисленних конкурентів.

Така тенденція набуває особливого значення у зв'язку з процесами політичної інтеграції. Так, за словами комісара ЄС із питань конкуренції Карела ван Мірта, є дві причини наростання ОіП у Європі. По-перше, прагнення фірм, які ще не є глобальними гравцями, стати ними. По-друге, необхідність захисту Спільного ринку і євро, що приводить до подальшої інтеграції європейських ринків.

4. Україна на ринку міжнародних інвестицій

Така велика європейська держава, як Україна, не може залишатися осторонь шляхів трансферу капітальних, зокрема інвестиційних, ресурсів, тобто не може не бути учасником міжнародного ринку інвестицій.

Зрозуміло, що для успішного проведення економічних реформ в Україні потрібні значні капіталовкладення. Проте їхня пропозиція досі значно відстає від попиту, і цей розрив не зменшується.

До останнього часу основними кредиторами України залишались міжнародні фінансові організації та уряди індустріально розвинутих країн.

Так, Міжнародний валютний фонд (МВФ) працює з українським урядом за трьома програмами:

* програма трансформації економіки;

* програма короткострокового фінансування, спрямована на досягнення макроекономічної стабілізації (стенд-бай);

* програма розширеного фінансування.

З початком емісії українських євробондів наша держава вийшла на міжнародні ринки капіталів, де покупцями цих цінних паперів виступили в основному приватні інвестори. Проте міжнародний рейтинг українських євробондів на цьому ринку є ще досить низьким.

Важливим джерелом необхідних ресурсів мають стати прямі іноземні інвестиції, обсяги яких є ще недостатні.

Так, за офіційними даними, чисті прямі іноземні інвестиції в третьому кварталі 1999 р. становили 186,6 млн. дол. За 9 місяців надходження ШІ сягнули 345,9 млн дол. Порівняно з аналогічним періодом 1998 р. обсяг ШІ скоротився на 12 %.

Незважаючи на законодавчу невизначеність умов інвестування в Україні й хиткість політичної ситуації, стабільний приплив ШІ спостерігається в харчовій і деревообробній галузях промисловості, внутрішній торгівлі та галузі зв'язку. Цей факт свідчить про наявність великого незадоволеного попиту в цих галузях і реальність перспектив їх швидкого зростання.

Аналізуючи ситуацію з ШІ в Україну, можна прогнозувати збільшення його обсягів в таких галузях:

* сільськогосподарське машинобудування -- завдяки можливості нарощувати збут сільськогосподарської техніки місцевого виробництва;

і фармацевтична та медична промисловість --унаслідок обмеженої пропозиції українських ліків і медичного обладнання;

* промисловість будівельних матеріалів -- через очікуваний бум у сфері індивідуального будівництва;

і електроенергетика: в разі приватизації енергогенерувальних компаній чималі іноземні інвестиції буде спрямовано на оновлення обладнання тепло- і гідроелектростанцій;

* нафтогазова промисловість: буде оновлено основні активи нафтопереробних заводів. Закон «Про розподіл продукції» створює сприятливі умови для інвестицій у видобуток нафти та газу;

* галузь зв'язку, яка після приватизації «Укртелекому» протягом наступних 10--12 років може отримати понад 2 млрд. дол. інвестицій.

Література

Світова економіка. А.С. Філіпченко. - К.: Либідь, 2000. - 582 с.