Становлення та зовнішня політика КНР

2

Становлення та зовнішня політика КНР

1. Проголошення КНР і побудова “Основ соціалізму”

Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937 - 1945) зазнав величезних людських і матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, було зруйновано міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.

На завершальному етапі Другої світової війни війська СРСР провели успішні операції, розгромивши японців на суходолі. Величезна територія Північне-Східного Китаю-- Маньчжурія з населенням понад 40 млн. чол. стала зоною тимчасової окупації радянської армії.

У сталінських планах побудови «соціалістичного табору» Китаю відводилась важлива роль. Ще з 1935 р. Компартія Китаю (КПК) контролювала невелику територію -- північ провінції Шеньсі -- і мала власні збройні сили у 20 тис. бійців. Цей так званий «особливий район» Москва щедро постачала зброєю і грішми.

Після окупації Маньчжурії радянська військова адміністрація почала прискорено формувати комуністичну армію з місцевого населення. До середини грудня 1945 р. її чисельність досягла 300 тис, бійців і продовжувала зростати. Із «особливого району» до Маньчжурії було перекинуто партійних активістів та армійські підрозділи. Армії КПК озброювались радянськими літаками, танками, гарматами. В їхніх лавах служили тисячі радянських «воєнспеців», зокрема пілотів. Навесні 1947 р. комуністичні формування досягли чисельності урядових військ -- понад 2 млн. бійців.

Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду лідера партії Гоміндан (Національна партія) Чан Кайші. Це було розцінено урядом Китайської Республіки як втручання СРСР у внутрішні справи країни, спрямоване на провокування громадянської війни, як грубе порушення Договору про дружбу і союз між Радянським Союзом та Китаєм, укладеного у серпні 1945 р.

Протягом 1946 р. між комуністичними та урядовими військовими підрозділами тривали локальні збройні сутички. Навесні 1947 р. наступом армій КПК з Маньчжурії розпочалась громадянська війна. У другій половині 1947 р. війська Китайської Республіки змушені були перейти до позиційної оборони вздовж р. Хуанхе. Вирішальні бої розгорнулися восени 1948 р. і тривали до січня 1949 р. Однією з кровопролитних битв громадянської війни, фронт якої становив 800 км, була Пекін-Тяньцзінська. Наприкінці січня 1949 р. війська 4-ої комуністичної армії під командуванням Лінь Бяо захопили Пекін. Згодом було взято Нанкін, а в травні 1949 р. -- Шанхай. Залишки військ Чан Кайші евакуювались на о. Тайвань.

1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень було проголошено Китайську Народну Республіку. У континентальному Китаї утвердився комуністичний тоталітарний режим.

У грудні 1949 р^ лідер КПК Мао Цзедун прибув до Москви на святкування ювілею Й. Сталіна. Під час його тривалого візиту у лютому 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між СРСР та КНР строком на ЗО років.

У ході виконання першого п'ятирічного плану (1953-1957) за допомогою СРСР у Китаї було побудовано понад 250 великих промислових підприємств і важливих господарських об'єктів. Радянський Союз безоплатно передав Китаєві науково-технічну документацію, надав велику пільгову фінансову позику.

Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі підприємства приватного сектора промисловості та торгівлі. У 1956 р. протягом 8-9 місяців було проведено суцільне кооперування сільського господарства.

Як і в СРСР, ці заходи супроводжувалися масовими репресіями. Відповідно до «Положення про покарання за контрреволюційну діяльність», за ідеологічні та політичні «злочини», серед яких найстрашнішим була критика КПК, передбачались смертні вироки та тривалі строки ув'язнення. З того часу на площах великих міст КНР проводилися показові суди. Довгі списки страчених «контрреволюціонерів» постійно публікувалися у місцевих газетах. Кількість жертв сягала сотень тисяч.

На пленумі ЦК КПК (жовтень 1955 р.) Мао Цзедун заявив, що всі, хто припускається ідеологічних помилок, є ворогами революції. Якщо зважити, що у статуті КПК, чинному між VII (1945) та VIII (1956) з'їздами КПК, відзначалося, що «китайські комуністи у своїй діяльності керуються ідеями Мао Цзедуна», то зрозуміло, що за критику вождя будь-кого чекав найсуворіший вирок. Запозичення досвіду КПРС виявилося у створенні китайськими комуністами культу вождя партії.

2. Культ особи Мао Цзедуна та соціально-економічні експерименти комуністів Китаю

Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова --«Наздогнати й перегнати СІЛА в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» -- втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'ятирічки. У травні 1958 р. Компартія Китаю проголосила так званий курс трьох червоних знамен: «генеральна лінія» (до комунізму), «великий стрибок» і «народні комуни». «Стрибок» передбачав досягнення до 1962 р. високих промислових показників, зокрема доведення виплавки сталі з 5,4 млн. т до 100 млн. т щорічно. З цією метою створювали «малу металургію»: всюди -- у селах, містах, на подвір'ях інститутів, шкіл, лікарень, установ -- споруджували сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей, які цілодобово виплавляли схожий на метал продукт. Для виробництва цієї непридатної для застосування «сталі» було змарновано 80 млн. т вугілля, 40 млн. т залізної руди і працю близько 100 млн. чол.

З серпня 1958 р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. «народних комун». Характерною ознакою їх було тотальне одержавлення власності -- від присадибних ділянок, худоби аж до речей особистого вжитку. Ще однією характерною рисою була воєнізація праці, створення «трудових армій». Селяни, об'єднані у роти, батальйони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була миска рису. Спочатку завдяки ентузіазму мас підвищувалася продуктивність праці, однак поступово відсутність матеріальних стимулів, виснажлива робота без вихідних викликали протест серед населення, що виявлялося в селянських заворушеннях, масових втечах із «комун». І хоча державна статистика рапортувала про зростаючі успіхи, гостра нестача продуктів харчування в країні призвела до голоду та мільйонних жертв.

Соціально-економічні експерименти КПК загострили національні проблеми. У районах, де проживали національні меншини, провадилась жорстока політика насаджування «народних комун» без урахування конкретних умов. Під гаслом боротьби з місцевим націоналізмом відбулась заміна національних кадрів чиновниками ханьського походження. У березні 1959 р. спалахнуло збройне повстання у Тібеті, відбулися заколоти у провінціях Південно-Західного Китаю. Політика «трьох знамен» завершилась повним провалом. Це змушені були визнати самі керівники КПК.

У січні 1961 р. пленум ЦК КПК проголосив курс на «урегулювання» економіки. На основі рішень пленуму було реорганізовано «комуни», селянам повернули присадибні ділянки, худобу, хатнє майно. Згорнули капітальне будівництво, багато підприємств переорієнтували на випуск сільськогосподарського реманенту. Із міст у села примусово переселили 20 млн чол. Основним гаслом країни стало: «Сільське господарство -- основа народного господарства». Ціною надзусиль у 1962 р. вдалося припинити спад виробництва.

На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відносини. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М. Хрущовим культу особи Сталіна. Більше того, він став претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв'язків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років.

Антирадянська політика керівництва КПК викликала невдоволення певних сил у партії, державному апараті, інших ланках управління КНР. Десятки тисяч китайців, переважно членів КПК, здобули освіту чи підвищували кваліфікацію в СРСР. Після повернення вони посідали високі посади. Це, ймовірно, наштовхнуло Мао Цзедуна та його найближче оточення на ідею грандіозної чистки у партії і держапараті, яка увійшла в історію під назвою «велика пролетарська культурна революція».

3. Велика культурна революція

«Велика культурна революція» проводилася у 1965--1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи. У грудні звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна були висунуті проти керівників пекінського міськкому КПК, відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Розправи йшли по всій країні.

У серпні 1966 р. на мільйонному мітингу в Пекіні було оголошено про створення молодіжної організації хунвейбінів («червоногвардійців» Мао). Мітинги стали прикметою того часу. На них щотижня виступали керівники партії та держави: прем'єр Держради Чжоу Ень-лай, міністр оборони Лінь Бяо, член політбюро, дружина Мао - Цзянь Цінь та інші ідейні натхненники «культурної революції». Хунвейбіни громили державні установи, заклади культури, вишукували ворогів ідей Мао та влаштовували прилюдні судилища над ними. Репресії торкнулися керівних діячів Китаю -- Голову КНР Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна, маршала Пен Дехуая та багатьох інших.

З початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади (ревкоми). Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часу, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. У результаті кампанії по створенню ревкомів, що завершилась восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю.

IX з'їзд КПК (кінець 1969 р.), що, як і наступні, відбувся в умовах суворої таємничості, закріпив новий політичний режим. З'їзд прийняв новий статут партії, який містив безпрецедентний пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао ще за його життя було оголошено Лінь Бяо. Однак невдовзі міністра оборони було звинувачено як ворога народу і він зник з політичної арени.

Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).

1976 р. був позначений бурхливими подіями у житті Китаю. 8 січня помер прем'єр Державної ради, один із засновників КПК, авторитетний політик Чжоу Еньлай. У день пам'яті померлих, 4 квітня за традиційним місячним календарем, на площі Тяньаньмень відбулось несанкціоноване владою масове покладання вінків у пам'ять Чжоу. Проти мирної демонстрації було кинуто військо; близько 50 тис. маніфестантів заарештували.

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб.

Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі, і стару гвардію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан. І хоча Ден Сяопін обіймав лише посаду голови Військової ради, а згодом відмовився і від неї, він став центральною фігурою у керівній верхівці комуністичного Китаю.

Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти, серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її було пов'язане з квітневими подіями 1976р., коли члени організації вивішували листівки -- «дацзибао» -- на площі Тяньаньмень. Дисиденти закликали владу дозволити різні політичні рухи, дати змогу їм висловлюватися, звільнити всіх політичних в'язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.

4. Курс реформ Ден Сяопіна

Грудневий (1978) пленум ЦК КПК став етапним в історії КНР. Його рішення поклали початок реформам, скерованим на побудову в країні «соціалізму з китайською специфікою». І хоча Ден Сяопін постійно повторював китайську приказку, що «не має значення, якого кольору кішка - чорного чи білого, аби лише вона добре ловила мишей», все ж комуністична ідеологія залишалась основою проведення реформ.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом увійшли до оновленої конституції КНР 1982 р.: 1) дотримуватися соціалістичного шляху; 2) дотримуватися диктатури пролетаріату; 3) дотримуватися керівної ролі Компартії; 4) дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Найбільших показників досягнув його приватний сектор. Поширеним методом реформи була передача землі селянським родинам у довгострокову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Прибутки селян зросли. Заможність уже не вважалася злочином. Держава стимулювала сільськогосподарську реформу, піднявши, зокрема, державні закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції, у тому числі на пшеницю. У 1984 р. урожай зернових у Китаї досяг 400 млн. т -- вдвічі більше, ніж у 1958 р. і майже наполовину більше, ніж у 1975 р.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об'єктів. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої - відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини. Разом з тим, уряд не відважився на закриття збиткових підприємств. Як і раніше, перевага у фінансуванні надавалася оборонній промисловості, космічним програмам. Китай має у цих галузях певні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники.

Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність -- не соціалізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш як у чотири рази збільшився валовий національний продукт і значно підвищився життєвий рівень народу. Це не означає, що розбагатіли усі китайці. За офіційними даними, 80 млн. чол. не можуть забезпечити свої потреби в харчуванні та одязі. Незважаючи на високі темпи економічного розвитку, соціалістична економіка є серйозною перепоною на шляху до модернізації країни. Зберігається величезна кількість збиткових підприємств, невисока продуктивність праці.

Сільське господарство - важлива проблема сучасного Китаю. За оцінками демографів, у 2000 р. в країні буде понад 1,3 млрд. населення. Уже нині у Китаї проживає понад 20 % населення планети, яке обробляє лише 7 % світових орних земель. Проблема забезпечення населення продуктами харчування, а разом з тим підвищення агротехнічної культури, землекористування посідає головне місце у стратегії китайських політиків на XXI століття, її можна реалізувати шляхом поглиблення економічних реформ, демократизації політичної системи, проведення миролюбного зовнішньополітичного курсу.

Формула Ден Сяопіна -- «соціалізм із китайською специфікою» -- майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства.

Розвал «світової системи соціалізму» вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1989 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1989 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан. У ніч з З на 4 червня 1989 р. проти демонстрантів на площі Тяньаньмень направили танки і бронемашини. Пролилася кров. За офіційними даними, серед мирного населення було 20 вбитих та 3 тис. поранених. Однак, за оцінками західних засобів масової інформації, кількість жертв була значно більшою (близько 35 тис. осіб). Пленум ЦК КПК, який відбувся того ж місяця, розцінив демократичні виступи як «контрреволюційний заколот» і звинуватив лідера КПК Чжао Цзияна у проведенні буржуазної антисоціалістичної політики. Його замінив Цзян Цземін, колишній керівник шанхайської партійної організації. Він поступово зайняв три найвищі посади -- в державі, партії та армії. 19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабільність і далі проводиться курс реформ, започаткований Деном. У вересні 1997 р. відбувся XV з'їзд КПК, який підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Лідер партії Цзян Цземін закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоретичної спадщини Ден Сяопіна.

5. Зовнішня політика КНР

У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зовнішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала важелі економічної і військової допомоги Пекіну. Лідери обох комуністичних партій були одностайними щодо головної мети своєї діяльності -- поширення комуністичних ідей у світі, що у практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході. ІСРСР, і КНР приймали спільні рішення відносно агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробувало збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» -- возз'єднати Тайвань з КНР. Воєнна сутичка комуністів і гомінданівців у Тайванській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу. Згідно з американо-тайванським Договором про взаємну безпеку 1954 р., СІЛА виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз, який за договором 1950 р. мав би виступити на захист Китаю. СІЛА рішуче стали на бік Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР.

Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.

Одночасно зміцнювалось радянсько-китайське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.

Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв'язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. На рубежі шістдесятих років керівництво економічно зміцнілого Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту з Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР у 1962 р. розпочала війну проти Індії і окупувала північну частину її території, що похитнуло престиж СРСР як «господаря» соціалістичного табору.

Ідеологічні суперечки з початку 60-х років між компартіями Китаю та Радянського Союзу за лідерство у міжнародному комуністичному русі, безкомпромісність лідерів -- М. Хрущова та Мао Цзедуна - підштовхнули уряди обох країн до конфронтації. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і СПІА. Нападів хунвейбінів зазнали посольства країн як західного, так і східного блоків. Почастішали конфлікти на радянсько-китайському кордоні, аж до збройного зіткнення у березні 1969 р. на річці Уссурі (о. Даманський).

Китай займав жорстку позицію щодо союзників Москви в Азії. Так, Пекін відмовився надати обіцяну військову допомогу Північному В'єтнаму в американо-в'єтнамській війні, виступив за негайне виведення радянських військ з території Монголії. КНР, проголосивши себе лідером «третього світу», включилась в активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Пакистан, Цейлон, Судан, Сомалі та інші країни Сходу одержували китайську матеріальну і військову допомогу.

У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» -- СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.

Зовнішньополітичний курс китайського керівництва позначився на економічних зв'язках КНР з промислово розвинутими країнами. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів із Заходом. Важливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у 00Н. Восени 1971 р. її було визнано спадкоємницею Республіки Китай - однієї із засновників ООН.

Антирадянський курс Пекіна схвально зустріли правлячі кола США. Відповідно до принципу «ворог мого ворога -- мій друг», США охоче пішли на нормалізацію відносин із КНР. У 1972 р. за попередньою домовленістю президент США вперше відвідав Пекін. Того ж року Китай відвідала урядова делегація Японії. Неодмінною умовою нормалізації відносин Китай ставив припинення офіційних контактів з Тайванем. Японія, а згодом і США, виконали умову і перевели свої стосунки із Тайванем у ранг неофіційних, хоча це й не позначилось на економічних зв'язках з острівною республікою.

У 1978 р. було підписано мирний договір між КНР та Японією, а у січні наступного року Китай та США встановили дипломатичні відносини. Того ж 1979 р. Китай відмовився продовжити Договір 1950 р. про дружбу з СРСР, 30-річний термін якого закінчувався, рішуче засудив агресію СРСР проти Афганістану і підтримав поставками зброї афганський партизанський рух опору.

У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам. Ден Сяопін оголосив, що Китай вирішив «дати урок» В'єтнамові за його втручання у камбоджійські справи. Однак перший же місяць кровопролитних боїв продемонстрував силу і впертий характер «учня». Зі значними втратами війська КНР відступили.

У 80-х роках було вирішено долю Гонконгу та Макао -- відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. у Гонконгу, згідно з укладеною угодою, підняли китайський прапор, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система господарювання та життя. Така доля чекає Макао у 1999 р.

У такий спосіб пекінські лідери намагаються розв'язати проблему «двох Китаїв». Ден Сяопін запропонував формулу: «Одна держава - два суспільні устрої». Однак багатий Тайвань, який яскраво продемонстрував переваги західної моделі розвитку, відмовляється вести переговори про возз'єднання.

Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. 4 січня 1992 р. КНР оголосила про дипломатичне визнання української держави. У 1997 р. товарообіг між Україною та КНР досяг 1 млрд. доларів США. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торговим партнером України. Президент Л. Кучма, перебуваючи з офіційним візитом у КНР в грудні 1995 р., визначив, що є всі можливості вже до кінця цього століття збільшити обсяг двосторонньої торгівлі, довівши його до 2--3 млрд. американських доларів на рік. Президент України назвав конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви розширення зв'язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно- і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство.

Список використаної літератури

1. .Економічна та соціальна географія світу/ Б. П. Яценко. - К.: АртЕк, 1997.

2. Всесвітня історія. Новітні часи 1945-1998рр./Ю.В.Бураков, Г.М. Кипаренко, С.П. Мовчан - К.: Генеза, 1998.

3. INTERNET.