Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу та технологій)

2

Кафедра міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни «Міжнародна економіка»

Тема:

"Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу та технологій)"

Зміст

1. Міжнародний рух капіталу

1.1 Форми міжнародного руху капіталу

1.2 Причини та динаміка міжнародного руху капіталу

1.3 Особливості руху міжнародних капіталів

1.4 Методи контролю за рухом капіталів

2. Міжнародний рух технології. Лідери на ринку технологій

2.1 Суть та особливості науково-технічних відносин

2.2 Міжнародна передача технології

2.3 Міжнародне технічне сприяння. Лідери на ринку технологій

3. Україна у процесах міжнародного руху капіталу та технологій

3.1 Регулювання міждержавного руху капіталів в Україні

3.2 Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні

Список літератури

1. Міжнародний рух капіталу

1.1 Форми міжнародного руху капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародним рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал - це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал - це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це - інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому - власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому - уряд має право його регулювати і контролювати.



2

Рис. 1 Форми вивезення капіталу

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький,

б) позиковий

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є (рис. 1):

а) вивезення підприємницького капіталу,

б) вивезення позикового капіталу

Підприємницький капітал - це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням інвестиції - це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції - це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою - 10%, а за австралійською та канадською - 50%.

Отже, за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює й батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акти.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі.

Крім вищеназваних, зарубіжними філіями можуть вважатись також створені за кордоном підприємства, в яких батьківській компанії не належить жодної акції, але за якими здійснюється управлінський контроль через укладання угод, наприклад для спільного видобування сировини тощо.

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акти - змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбання інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений капітал. Прямі інвестиції поділяються на (поділ прийнятий МВФ, ОЕСР та в системі національних рахунків ООН):

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях),

6) реінвестування прибутку,

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Зважаючи на особливості вкладення, очевидно, що як підприємницький переважно використовується приватний капітал, хоча держава та державні підприємства також вкладають кошти з цією метою за кордоном.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери,

б) боргові цінні папери облігації, прості векселі, боргові зобов'язання, інструменти грошового ринку - казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи - опціони, гаранти, ф'ючерси, свопи тощо.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Чіткої межі між прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох сторін. Експортери капіталу отримують прибуток (або свою частку прибутку), який вивозять з країни або використовують для інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій в національних інтересах. Однак необхідно зазначити, що коли прямими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправній основі. Водночас експорт капіталу в країни, що розвиваються, як правило, пов'язаний із встановленням нерівноправних економічних відносин.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк для отримання відсотка.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами - приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою - приватний.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70 х роках XX ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

Міжнародний фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок - це сукупність кредитне фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позичальниками. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим - ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.

Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (рис. 2)

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розмішуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів - 1, 3 і 6 місяців, а граничні - від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

2

Рис. 2 Структура фінансового ринку

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.

Ринок капіталів охоплює середньо і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським - Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій в світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок. Євроринок - це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.

Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн. дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році - 3,2 трлн. дол.

Операції на Євровалютному ринку проводяться в євровалютах. Євровалюта - це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн - емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США - евростерлінгом.

Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни - емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх в кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.

У Євроринок входять єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів), ринок середньострокових банківських єврокредитів, ринок єврооблігащй, або євро позик.

1.2 Причини та динаміка міжнародного руху капіталу

Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші - ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхні остаточні ролі бувають різними. Мета залучення іноземного капіталу визначається пріоритетами, що встановлені програмами економічного розвитку країни.

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних
ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок
різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн,
що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному
комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни - експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність

Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

а) обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни,

б) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни
з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території,

в) зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП/ВНП. Щорічний обсяг зарубіжних інвестицій становить сотні мільярдів доларів їх динаміка наведена в табл. 1.

Таблиця 1. Динаміка зарубіжних інвестицій, млрд..дол США

	1987 р	1993 р
	Усього	Прямі	Портфельні	Усього	Прямі	Портфельні
Розвинуті країни
вивезення	257,3	133,9	123,4	675,2	179,9	495,3
ввезення	238,1	113,2	124,9	676,3	103.2	573,1
Країни, що розвиваються
вивезення	1,3	3,1	-1,8	11,3	8,1	3,2
ввезення	14,2	13,7	0,5	150,8	70,1	80,7
Усього
вивезення	258,6	137,0	121,6	686,5	188,0	498,5
ввезення	252,3	126,9	125.4	827,1	173,3	653,8

Необхідно зазначити що оцінка обсягів інвестицій є певною мірою наближеною, оскільки вони враховуються в поточних ринкових цінах на момент їх придбання чи здійснення угоди з ними. Це вимагає їх переоцінки з часом. Для перерахунку прямих зарубіжних інвестицій використовуються поточні котирування акцій підприємств з іноземними інвестиціями на найбільших фондових біржах.

Аналіз даних табл. 1 свідчить, що міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більший за обсягом від ринку прямих інвестицій. Переважна частина і прямих, і портфельних інвестицій здійснюється між розвинутими країнами у формі перехресного інвестування. Особливо високими темпами зростає обмін портфельними зарубіжними інвестиціями між розвинутими країнами. Вивезення інвестицій з країн, що розвиваються, дуже незначне і нестабільне, а у 1987 р відзначався навіть нетто-відплив портфельних інвестицій.

Обсяги портфельних інвестицій могли б бути значно більшими, якби портфельні інвестори віддавали перевагу купівлі іноземних цінних паперів перед національними. На даний час американські інвестори тримають понад 90% свого капіталу в американських цінних паперах. Для Японії, Великобританії і Німеччини цей показник становить близько 85%. За оцінками не більше ніж 5-10% портфельних інвестицій реально вивозяться за національні кордони і вкладаються в іноземні цінні папери.

1.3 Особливості руху міжнародних капіталів

В останні десятиліття іноземний капітал у переважній більшості країн світу став важливим джерелом фінансування внутрішніх інвестицій. У 1995-1997 рр. у країнах із низьким рівнем доходів за рахунок зовнішніх ресурсів профінансовано 7% внутрішніх інвестицій, у країнах Латинської Америки із середнім рівнем доходів - 25%, у країнах Східної Азії і Тихоокеанського басейну 12%.

У 1990-х роках у сфері руху міжнародних капіталів до країн із середнім та низьким рівнем доходів спостерігалися такі процеси:

- зростання ролі приватного сектору в наданні та залученні позичкових коштів;

- зміна структури зовнішнього фінансування країн, а саме: підвищення частки прямих і портфельних інвестицій та зниження частки банківських кредитів;

- скорочення середнього терміну позик, які надавалися країнам із ринками, що формуються;

- нерівномірне надходження зовнішнього фінансування у територіальному вимірі;

- проциклічний рух приватних капіталів, що ставав чинником поглиблення кризових явищ у світовій економіці.

Ще на початку 1970-х років зовнішнє фінансування країн, які розвиваються, здійснювалося переважно у формі державного кредитування. Проте до середини 1990-х фінансування і приватних джерел у країнах із перехідною економікою і країнах, що розвиваються, вже сягало 80% від загальних надходжень іноземного капіталу. Крім того, приватний сектор став основним реципієнтом іноземного капіталу - його частка у залученні давнішніх ресурсів зросла до 60%.

У 1990-х масштаби потоків приватних капіталів значно збільшилися. Так, якщо у 1983-1989 pp. нетто-залучення приватного іноземного капіталу країнами, що розвиваються, в середньому на рік становило 17.2 млрд. доларів, або 0.7% від ВВП зазначеної групи країн, то в 1990-1997 pp. суми нетто-залучень країнами, що розвиваються, та країнами з перехідною економікою досягли І30.4 млрд. доларів, або 3% вуї ВВП (див. таблицю 2).

За останні десятиліття структура надходжень приватного капіталу до країн із середнім та низьким рівнем доходів істотно змінилася. Так, якщо в 1970-1980-х роках у складі нетто-залучення капіталу переважали банківські позики, то в 1990-x основною формою фінансування стали прямі інвестиції та портфельні інвестиції в акції (див. таблицю 2). Частка прямих інвестицій збільшилася з 16.8% у 1973-1981 pp. до 50.3% у 1990-1997 pp., а частка банківських позик за ці ж періоди зменшилася із 63,9% до 11.7%.

Таблиця 2. Структура надходжень до країн із перехідною економі

	Відсоток до загального підсумку
Тип надходження	1973-1981 pp.	1990-1997 p.
Банківські позики	63.9	11.7
Прямі іноземні Інвестиції	16.8	50.3
Іноземні портфельні інвестиції, акції	3.5	15.2
Іноземні портфельні інвестиції, облігації	0.3	16.4
Інші інвестиції	15.5	6.4
Усього	100	100

Розподіл міжнародного капіталу в територіальному розрізі характеризувався високим ступенем нерівномірності, викликаним обмеженістю для переважної більшості країн доступу до світових фінансових ресурсів. У 1990-1994 роках 18 країн отримали понад 90% іноземного капіталу, залученого всіма країнами з перехідною економікою та країнами, що розпиваються.

Потоки іноземного капіталу зазнавали значних циклічних коливань. Усупереч теорії згладжування рівня споживання у часі за допомогою позичкового фінансування потоки приватних капіталів вирізнялися високим ступенем проциклічності. Тобто за сприятливої економічної кон'юнктури обсяги надходження іноземного капіталу до країн, що розвиваються, збільшувалися, а в часи економічної депресії - зменшувалися або набували форми нетто-відпливу капіталу. За розрахунками Світового банку, еластичність короткострокових позик відносно темпів зростання ВВП країни-реципієнта в середньому становить 2.1, а довгострокових позик та інвестицій - 0.9.

У 1990-1997 роках збільшення масштабів міжнародної торгівлі, відкриття рахунку капіталів у країнах-реципієнтах і циклічне зниження відсоткових ставок в індустріальних країнах зумовили суттєве зростання обсягів короткострокових позик. Короткострокові зобов'язання країн, що розвиваються, протягом 1990-1997 pp. збільшились утричі. Короткострокові вимоги міжнародних банків до країн, що розвиваються, збільшилися з 12% загального боргу цих країн у 1990 році до 20% у 1997-му. Внаслідок цих процесів постійно зростала залежність окремих країн (особливо у Південно-Східній Азії) від рефінансування короткострокових позик та їх вразливість до кризи ліквідності.

Невиважена лібералізація руху капіталів та недосконалий регулятивний механізм, що заохочував короткострокові позики, стали основними причинами фінансових криз у Південно-Східній Азії. Аналіз причин цих криз засвідчив, що при залученні іноземних позик особливо небезпечними є такі явища:

- невідповідність валюти активів і зобов'язань;

- невідповідність строків позик та інвестицій, фінансованих позиками;

- неефективне вкладення запозичених коштів.

1.4 Методи контролю за рухом капіталів

При визначенні режиму регулювання операцій з капіталом необхідно враховувати деякі негативні макроекономічні наслідки, пов'язані з припливом (відпливом) іноземного капіталу.

Як правило, масштабний приплив іноземного капіталу призводить до збільшення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу. З іншого боку, в умовах раптового призупинення надходження іноземних капіталів тягар обслуговування заборгованості та фінансування Імпортних поставок лягає на надходження від експорту. Оскільки останні не можуть збільшитися миттєво, неминучим стає скорочення імпорту, що негативно позначається на виробничому секторі.

Значний приплив іноземного капіталу до країн, що розвиваються, здебільшого викликає у їхніх грошово-кредитній та валютно-фінансовій сферах такі негативні наслідки, як розширення обсягу грошової маси, зростання темпів інфляції, ревальвація реального обмінного курсу, підвищення вразливості банківського сектору.

За режиму фіксованого обмінного курсу масований приплив іноземного капіталу змушує центральний банк викуповувати іноземну валюту до міжнародних резервів, що збільшує пропозицію грошей. У результаті в країні порушується цінова стабільність. За режиму плаваючого обмінного курсу рівень накопичення міжнародних резервів чи обсяги грошових агрегатів не змінюються, але виникає тиск на обмінний курс, унаслідок чого він девальвує. Така ревальвація зумовлює поглиблення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу і спричиняє занепад експортоорієнтованих галузей економіки. Якщо приплив капіталу є тимчасовим, то реальний обмінний курс починає коливатися, втрачаючи стабільність, що також негативно позначається на експортоорієнтованих галузях.

Аби мінімізувати негативні наслідки переливання іноземного капіталу, крім проведення зваженої політики залучення зовнішніх ресурсів і регулювання їх впливу необхідно враховувати таку закономірність: вплив потоків іноземного капіталу на відсоткові ставки та обмінний курс є тим меншим, чим більше зовнішніх надходжень спрямовується на продуктивне інвестування всередині країни.

Останнім часом сила і частота фінансових криз спонукали загострити увагу на проблемі застосування інструментів економічної політики, спроможних зменшити вразливість національної економіки до переливання іноземного капіталу, та пошуку адекватних методів регулювання потоків капіталів.

При виборі методів контролю за рухом капіталів важливе значення мають такі чинники, як достатність національних заощаджень для фінансування внутрішніх інвестицій, наявність у національній економіці структурних проблем, ступінь її відкритості у сфері зовнішньої торгівлі, стан торговельного балансу країни, рівень міжнародних резервів, ситуація в галузі державних фінансів, стабільність внутрішніх цін, міцність банківської системи та ефективність традиційного нагляду за банківськими установами.

Контроль за рухом капіталів може мати форми:

- адміністративного (прямого) контролю;

- ринкового (непрямого) контролю.

За цільовою спрямованістю розрізняють такі основні типи контрою за рухом капіталів:

- регулювання припливу іноземного капіталу;

- контроль за відпливом капіталів

2. Міжнародний рух технології. Лідери на ринку технологій

2.1 Суть та особливості науково-технічних відносин

В сучасних умовах все більше поширюються відносно нові форми міжнародних економічних відносин - міжнародні науково-технічні відносини. Під ними розуміють відносини з приводу обміну результатами НДДКР (науково-дослідницька документація і конструкторські розробки), спільного проведення країнами, підприємствами чи організаціями НДДКР з подальшим сумісним чи роздільним використанням їх результатів, спільного розроблення і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів; обміну загальною науково-технічною, маркетинговою інформацією. Формами їх прояву е:

1. Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення останньої в банках даних для спільного використання, наприклад для консультацій, зокрема обмін програмними продуктами.

2. Укладання і реалізація контрактних угод щодо проведення НДДКР контрагентом з наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок замовнику (зокрема, права оформлення патенту і ліцензії на виробництво).

3. Спільне проведення на основі прямих зв'язків партнерами з різних країн коопераційних НДДКР щодо конкретного винаходу з наступним спільним володінням патентом і правом надання ліцензій (чи, що буває значно рідше, - роздільним).

4. Реалізація міжнародних (за участю кількох країн або фірм) науково-технічних програм з розроблення важливих спеціальних проблем (наприклад, телекомунікаційна технологія чи біотехнологія) на основі спеціалізації та кооперації НДДКР.

5. Виконання міжнародних комплексних науково-технічних програм.

Головними причинами швидкого розвитку міжнародних науково-технічних відносин є посилення нерівномірності економічного розвитку окремих держав, монополізація НТП великими фірмами, які можуть фінансувати проведення дорогих НДДКР, загострення конкурентної боротьби на світовому ринку.

Нерівномірність економічного розвитку спричиняє неоднаковий рівень розвитку науки і техніки у різних країнах, внаслідок чого в умовах сучасного рівня НТП передова техніка і технологія зосередилась у відносно невеликій групі промислово розвинутих країн. Велика роль у цьому процесі належить потужним фірмам, які мають змогу отримувати надприбутки за рахунок утримання передових позицій в технічному розвитку і продажу результатів наукових досліджень. Великі ТНК використовують експорт наукових досягнень та передових технологій для встановлення панування на світових ринках і контролю над дрібнішими фірмами.

Основними формами реалізації науково-технічних досягнень є міжнародна передача технології та міжнародне технічне сприяння.

2.2 Міжнародна передача технології

Поняття «передача технологи» можна розглянути в широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні - це передача власне технології, або технології в «чистому» вигляді, тобто конструктивних рішень і виробничого досвіду чи послуг для виробництва виробу. В широкому розумінні передача технології в «чистому» та матеріалізованому вигляді (торгівлі технологічно місткою продукцією) ніби нічим не відрізняється від торгівлі іншими товарами. Але відмінність міжнародного обміну технологією від традиційного товарообміну полягає в тому, що цей процес є одноразовим актом купівлі продажу, а приводить до встановлення довготривалих господарських відносин. Результатом його є не лише переміщення науково-технічних знань, а й обов'язкове їх використання у якійсь діяльності.

Міжнародна передача технології, як правило, складається з таких етапів:

- відбір і придбання технології,

- адаптація і освоєння придбаної технології,

- розвиток місцевих можливостей з удосконаленням технології з врахуванням потреб національної економіки.

Основою міжнародної передачі технології є проведення НДДКР. На їх виконання передові промислове розвинені країни витрачають значні кошти, зосереджуючи у себе більшу частину результатів передових наукових досліджень. Це передовсім США, Японія, ФРН, Франція, Англія. Сума витрат на НДДКР в США перевищує суму витрат для цих потреб в усіх інших перерахованих країнах, разом узятих. Країни, які не мають змоги витрачати кошти на НДДКР, змушені купувати їх результати для підвищення свого економічного потенціалу.

Міжнародна передача технології може здійснюватись у таких формах:

а) патентна угода - міжнародна торгова операція, за якою власник патенту поступається правами на використання винаходу покупцеві;

б) ліцензійна угода - міжнародна торгова операція, за якою власник винаходу дає іншій стороні дозвіл на його використання в певних межах;

в) ноу-хау - передача технічного досвіду і секретів виробництва, використання яких забезпечує певні переваги в досягненні його кінцевої мети;

г) угода на інжиніринг - це угода на інженерно-консультаційні послуги покупцю для реалізації технічного проекту. Вони охоплюють широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, проведення науково-дослідних робіт, здійснення консультацій, нагляду, випробовування тощо;

д) франчайзинг - це надання великою «батьківською» фірмою права дрібній фірмі вести протягом певного періоду свою справу під її опікою та використовуючи її обладнання реалізовувати через неї свою продукцію.

Крім цього, технологія передається між країнами в межах угод про промислове співробітництво, про науково технічну та виробничу кооперацію, про інвестиційне співробітництво тощо. Всі перераховані вище форми передачі технології здійснюються на комерційній основі.

До некомерційних форм передачі технологи належать науково технічні публікації, виставки, наукові конференції, симпозіуми, особисті контакти вчених і спеціалістів тощо.

2.3 Міжнародне технічне сприяння. Лідери на ринку технологій

Міжнародне технічне сприяння є різновидом міжнародної передачі технології. Полягає воно у наданні країнам сприяння в сферах технології процесів, продуктів чи управління. Технічне сприяння спрямоване передовсім на підвищення технологічного рівня країн, що розвиваються, і країн перехідного до ринку періоду з метою прискорення їх розвитку та формування основ розвинутої ринкової економіки. Таке сприяння можливе як у технічній, так і в економічній чи інших сферах. У економічній сфері воно надається найчастіше в розробленні програм економічного розвитку, статистики, грошової та бюджетної політики, техніко-економічного обґрунтування окремих проектів тощо. Серед організаційних видів технічного сприяння можна виділити технологічні гранти та співфінансування технічного сприяння.

Технологічні гранти - це безоплатна передача технології, технологічно містких товарів чи фінансових засобів для купівлі технології, навчання та підготовки персоналу, адаптації її до місцевих умов. Отримувач не бере ніякої фінансової участі в проекті, а лише виконує організаційні функції з приймання і розміщення технічної допомоги. Донор має право брати участь через своїх представників у розподілі допомоги і нагляді за її ефективним використанням.

Співфінансування технічного сприяння передбачає часткову участь отримувача технології у фінансуванні та організаційне забезпечення її розміщення і реалізації.

Залежно від кількості країн, що беруть участь у проекті, розрізняють одностороннє та багатостороннє технічне сприяння.

Двостороннє технічне сприяння здійснюється за угодами між урядами двох країн. Як правило, такі угоди укладаються між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, і стосуються здебільшого невеликих проектів, а у економічній та фінансовій сферах - підготовки і перепідготовки кадрів, комп'ютерного забезпечення, виконання експертиз тощо. Фінансує такі угоди переважно країна-донор, але певні витрати може мати і країна, яка приймає технічну допомогу.

Багатостороннє технічне сприяння передбачає здійснення спільних проектів декількома країнами щодо однієї країни-отримувача. До багатостороннього належить і технічне сприяння по лінії міжнародних організацій, що фінансується за рахунок внесків країн - членів програми надання допомоги. Так надаються технології та технічне обладнання, здійснюються консультації та експертизи. Прикладом багатостороннього технічного сприяння є програми технічної допомоги, які здійснюють Світовий банк, МВФ та інші міжнародні організації.

3. Україна у процесах міжнародного руху капіталу та технологій

3.1 Регулювання міждержавного руху капіталів в Україні

Міжнародний досвід регулювання потоків іноземного капіталу дає підставу для таких висновків:

- не існує універсальних методів і механізмів, застосування яких дало б позитивні результати в усіх країнах;

- ефективність тих чи інших регулятивних заходів залежить передусім від внутрішньої макроекономічної ситуації та інституційного середовища;

- ефективність контролю значною мірою визначається наявністю дієвого адміністративного апарату;

- контролювання окремих видів міжнародних операцій, як правило, дає змогу досягти бажаної структури та обсягів потоків капіталів, однак - лише в короткостроковому періоді; із часом регулюючий орган повинен удосконалювати контролюючі механізми, оскільки суб'єкти ринку знаходять шляхи уникнення діючих обмежень.

Розглянувши основні положення теорії та практики регулювання операцій із капіталом у країнах світу, спробуємо визначити стратегічні напрями розбудови і вдосконалення національної системи регулювання міждержавною руху капіталів в Україні.

Особливості вітчизняного законодавчого регулювання операцій, що проходять за рахунком капіталів платіжного балансу, відображено в таблиці 3.

Таблиця 3. Регулювання руху капіталів в Україні

Вид операцій	Методи регулювання
1. Портфельні інвестиції	Ліцензування НБУ чи отримання дозволу Державної комісії із цінних паперів і фондового ринку
2. Товарне кредитування	Відсутність обмежень для кредитів строком до 90 діб; ліцензування чи дозвіл ИБУ в інших випадках
3. Фінансове кредитування	Реєстрація контрактів у НБУ; обмеження на розмір відсоткової ставки при залученні кредитів від нерезидентів
4. Прямі інвестиції резидентів за кордон	Ліцензування НВУ та Мінекономіки
5. Прямі інвестиції нерезидентів у економіку України	Відсутність обмежень (за винятком інвестицій у певні галузі), Інвестиції повинні здійснюватися у конвертованій валюті чи в майновій формі
6. Контроль за ліквідацією прямих інвестицій	Відсутність обмежень
7. Регулювання діяльності банків: - одержання позик від нерезидентів; - надання позик нерезидентам; - інвестиції банків за кордон	Відсутність обмежень позик до одного року для та реєстрація в НБУ для інших позик Ліцензування НБУ Ліцензування НБУ

На мою думку, в рамках регулятивного механізму основні зусилля слід спрямовувати на припинення відпливу капіталів за кордон та обмеження мінливості руху іноземних капіталів. Крім того, надходження зовнішніх заощаджень у національну економіку вимагає проведення такої мікро- і макроекономічної політики, яка забезпечувала б використання додаткових ресурсів для досягнення цілей економічного розвитку.

Залучення країною іноземного капіталу потребує зваженого управління ризиками та створення каналів трансформації зовнішніх вкладень у продуктивні інвестиції. Ризик дестабілізації під впливом подій на міжнародних ринках істотно знижуватиметься за наявності значних валютних резервів, здорової банківської системи і гнучкої бюджетної політики.

Ключовим елементом зваженого підходу до регулювання припливу іноземного капіталу має стати контролювання попиту на короткострокові позики. Адже потоки короткострокових капіталів є надзвичайно мінливими і можуть призводити до дестабілізуючих наслідків. Крім того, інтенсивний приплив такого капіталу часто зумовлюється не потребами реального сектора економіки, а реакцією міжнародних спекулянтів на деформації внутрішнього фінансового ринку.

Щоб забезпечити потреби виробничого сектору у фінансових ресурсах, необхідно створити найсприятливіші умови для прямих іноземних інвесторів. Щодо портфельних інвестицій, то лише з піднесенням внутрішнього ринку капіталів на якісно новий рівень і вдосконаленням його інституційної структури (що забезпечить спрямування ресурсів фондового ринку в реальні інвестиції) з'являться об'єктивні умови для їх лібералізації.

Неплатоспроможним вітчизняним позичальникам треба обмежити доступ до зовнішнього фінансування. Право підприємств чи банків на отримання іноземних кредитів слід пов'язувати з їхніми фінансовими показниками. У цьому контексті потребує перегляду політика відсторонення держави від регулювання залучення резидентами іноземних кредитів (діюча система реєстрації контрактів у НБУ і виконує функцію моніторингу та контролю за обґрунтованістю здійснення відсоткових платежів і погашення суми боргу). Така політика стала однією з причин стрімкого накопичення простроченої заборгованості вітчизняних підприємств за іноземними кредитами. Згідно з даними НБУ, за станом на 01.10.2000 р. обсяг прострочених середньо - та довгострокових негарантованих кредитів перевищив половину їх загальної суми, сягнувши 652 мли. доларів США. Подібна ситуація загрожує стійкості платіжного балансу України та істотно погіршує її інвестиційний клімат.

Режим регулювання потоків іноземного капіталу в Україні, крім вирішення завдання оптимізації залучення іноземного капіталу, має запобігти підпливу вітчизняних капіталів за кордон, що є вирішальним для пожвавлення інвестиційного процесу в країні та відродження на цій основі її економіки. Щоб виконати це завдання, на даному етапі необхідно вдосконалити адміністрування валютних потоків, аби перешкодити вивезенню капіталів за нелегальними схемами.

Систему контролю за відпливом капіталу можна буде скасувати лише після створення загальноекономічних умов для утримання національних заощаджень усередині країни та спрямування їх на внутрішні інвестиції. У довгостроковій перспективі з метою підвищення добробуту суспільства та розвитку національної фінансової системи необхідно буде поступово лібералізувати інвестиції резидентів за кордон. Відсутність обмеження, на рух капіталів дасть економічним суб'єктам України змогу диверсифікувати ризики та підвищити прибутковість своїх інвестицій.

3.2 Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні

У подоланні гострої економічної кризи в Україні велика надія покладається на іноземні інвестиції. За опублікованими розрахунками загальний обсяг необхідних іноземних інвестицій в економіку України становить понад 40 млрд. дол. США, зокрема для металургії - 7, машинобудування - 5.1, транспорту - 3,7, хімії і нафтохімії - 3,3 млрд. дол. США. Така сума дала б змогу реконструювати пріоритетні галузі промисловості протягом 5 років. Але фактично обсяги іноземних інвестицій в економіку України є значно нижчими, ніж потреба в них. Так, загальний обсяг прямих іноземних Інвестицій в Україну на 01.01.2000 становив 2053,8 млн. дол. США, з них

США	381 2	(186%)
Нідерланди	2140	(10,4%)
Німеччина	184,7	(9%)
Росія	150,4	(7.3%)
Великобританія	149,9	(7,3%)
Кіпр	125,6	(6,1%)
Ліхтенштейн	123,4	(6%)
В галузі промисловості:
харчова промисловість	-	422 1 млн дол	20,6%
внутрішня торгівля	-	337,6 млндол.	16,4%
фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення	-	174,1 млн дол	8,5%
машинобудування і металообробка -	168,7 млн дол	8,2%
хімічна промисловість	-	141,2 млн дол	6,9%
будівництво	-	90,6 млн дол	4,4%

Проте треба зазначити, що обсяги іноземних інвестицій, хоча і незначними темпами, але зростають. У 1999 р. вони становили 759,2 млн. дол. США, що на 42.9% більше, ніж у 1998 р. Прямі інвестиції з країн СНД і Балтії - 67,7 млн. дол. (на 40% менше), з інших країн світу - 691,5 млн. дол. (на 65,3% більше).

Основними формами отримання інвестицій були внески у вигляді рухомого і нерухомого майна - 378,0 млн. дол. США (49,8%) і грошові внески - 238,8 млн. дол. (39,4%).

Водночас нерезиденти вилучили капіталу на суму 124,9 млн. дол. США (16,5% від загальної суми інвестицій 1999 р.).

У 1999 р. Україна вклала в економіку країн світу 49,8 млн. дол. США, що в 2,1 рази більше, ніж у 1998 р, зокрема у країни Балти - 3,8 млн. дол. (на 70% менше), в інші країни світу - 46,0 млн. дол. (в 4,3 рази більше). Натомість резиденти вилучили капіталу на суму 7,6 млн. дол.

Загальний обсяг інвестицій з України на 01.01.2000 становив 133,8 млн. дол. США, зокрема до країн СНД і Балтії - 50,6 млн. дол. (37,8%), до інших країн світу - 83,2 млн. дол. (62,2%).

Найбільші обсяги інвестицій припадають на Російську Федерацію - 44,8 млн. дол. США (35,5%), Панаму - 43,0 млн. дол. (32,1%), В'єтнам - 22,8 млн. дол. (17%), Швейцарію - 7,4 млн. дол. (5,5%).

Основними інвесторами України є підприємства транспорту - 67 млн. дол. США (50%), охорони здоров'я, фізичної культури і соціального забезпечення - 26,4 млн. дол. (19,7%), будівництва - 11,8 млн. дол. (8,8%), машинобудування і металообробки - 7,1 млн. дол. (5,3%).

В Україні, де більшу частину економіки контролює держава іноземне інвестування є одночасно і економічною, і політичною проблемою. Інвесторів в Україні приваблюють:

- вигідне географічне розташування;

- потенційно великий ринок;

- висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна;

- низький курс національної валюти;

- правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату;

- захист інвестицій;

- можливість вивезення прибутку;

- система компенсації збитків тощо

Причини, які не сприяють прискореному вкладанню інвестицій в економіку України, такі:

- зав'язаність економіки на колишніх республіках СРСР,

- незбалансованість економіки,

- нерозвинена інфраструктура,

- застаріла банківсько-фінансова система,

- неконвертованість національної валюти,

- недостатньо гнучка податкова система,

- низька культура праці,

- невідповідність організаційних управлінських форм світовим,

- економічна і політична нестабільність.

Зростанню іноземного інвестування в будь-яку країну сприяє нормальний інвестиційний клімат.

Інвестиційним кліматом називається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

- соціально-політична ситуація та її перспективи,

- економічна ситуація та її перспективи,

- зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи

Перша група - соціальне політична ситуація - характеризує міцність державних інституцій, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність державної політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод.

Економічна ситуація загальний стан економіки, становище у валютній, фінансовій та кредитній сферах, митний режим та режим використання робочої сили, стійкість валютного курсу, податкові ставки та пільги тощо.

Третя група факторів охоплює чинне законодавство з галузі захисту інвестицій, формування та діяльності підприємств за участю іноземного капіталу, заходи з регулювання та обмеження їхньої діяльності, сукупність правових актів, які відображають державну політику щодо капіталовкладень з-за кордону.

Значення кожного з ризиків можна оцінити в балах.

У табл. 4 наведені значення цих ризиків у балах за десятибальною системою оцінки (10 балів - надзвичайний ризик, 0 - ризик відсутній) для України, Росії, США у 1993 р.

Таблиця 4. Ризики для України, Росії, США у 1993 р.

Види ризику	Україна	Росія	США
Соціально-політичний	6,40	6,87	2,76
Економічний	7,50	7,00	4,10
Зовнішньоекономічний	7,10	5,20	-

Для покращання інвестиційного клімату необхідні:

- зрівнювання у правах інофірм і національних підприємств, розширення податкових пільг;

- створення та ефективне використання вільних економічних зон,
сприяння інвестиціям у провідні галузі промисловості;

- розвиток системи страхування інофірм;

- визначення пріоритетів інвестування;

- підтримка і заохочення з боку держави фірм та підприємств,
котрі сприяють інвестиціям в українську економіку;

- розширення міжнародної співпраці в галузі сприяння капіталовкладенням та гарантування інвестицій;

- активна роль держави в запобіганні та компенсації можливих
негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в
Україні;

- створення умов для активізації вітчизняного бізнесу;

- поглиблення ринкових реформ;

- удосконалення чинного законодавства в галузі зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення контролю з боку держави за його дотриманням.

Список літератури

1. Багрова І.В. Міжнародна економічна діяльність України [Текст]: навчальний посібник / І.В. Багрова, О.О. Гетьман, В.Є. Власюк; Дніпропетровський ун-т економіки та права. - К.: ЦНЛ, 2004. - 384 с.

2. Дахно І.І. Світова економіка [Текст]: навчальний посібник / І.І. Дахно. - К.: ЦНЛ, 2006. - 264 с.

3. Дахно І.І. Світова економіка [Текст]: навчальний посібник / І.І. Дахно. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: ЦУЛ, 2008. - 280 с.

4. Карбау Р. Міжнародна економіка [Текст]: підручник: пер. с англ / Р. Карбау. - 7-е вид. - Суми: Козацький вал, 2004. - 652 с.

5. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини [Текст]: навчальний посібник / В.В. Козик, Л.А. Панкова, Н.Б. Даниленко. - 6-тє вид., стереот. - К.: Знання, 2006. - 406 с.

6. Международная экономика [Текст]: учебное пособие / Т.Н. Гоголева, В.Г. Ключищева, Ю.И. Хаустов. - М.: КНОРУС, 2005. - 304 с.

7. Мировая экономика [Текст]: учебное пособие для вузов / ред. И.П. Николаева. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 510 с.

8. Міжнародна економіка [Text]: підручник / Мін-во освіти і науки України; ред.: Ю.Г. Козак, Д.Г. Лук`яненко, Ю.В. Макогон. - 3-тє вид., допов. і переробл. - К.: ЦУЛ, 2009. - 560 с.

9. Міжнародна економіка [Текст]: навчальний посібник / ред. Ю.Г. Козак. - 2-ге вид., перероб і доп. - К.: ЦУЛ, 2008. - 1118 с.

10. Міжнародна економіка [Текст]: навчально-методичний посібник / Мін-во освіти і науки України, КНЕУ; ред. Поручник. - К.: КНЕУ, 2005. - 160 с.

11. Міжнародна економіка [Текст]: підручник / КНУ ім. Тараса Шевченка; ред. А.П. Румянцев. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2006. - 479 с.