Світова нерівність в економіці та подолання тенденцій її зростання

29

"Світова нерівність в економіці та подолання тенденцій її зростання"

Зміст

Вступ

1. Класифікація країн за рівнем розвитку економіки

2. Світова нерівність як глобальна соціально-економічна проблема

3. Шляхи і методи подолання тенденцій зростання світової

нерівності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Нерівність -- це погано чи добре? Питання не риторичне. З одного боку, безумовно, соціальна й економічна нерівність людей -- явище негативне. Але з іншого -- усвідомлення нерівності є потужним стимулом для соціальних перетворень й економічних реформ, для розвитку окремих людей, соціальних груп і взагалі держав.

Нерівність наявна в усіх сферах соціального та економічного життя з часу виникнення суспільства. Це нерівність у доступі до життєво важливих ресурсів (продовольчих, сировинних, енергетичних тощо), до робочих місць, освіти, медичних послуг, культурної спадщини, нерівномірність розвитку економіки тощо. В основі нерівності лежать відмінності людей за соціальним статусом, за кількістю наявних коштів, освітою, віком, місцем проживання, рівнем та якістю життя населення тощо. Нерівність є причиною конфліктів і соціальних катаклізмів різних масштабів. Тож світова спільнота, передусім розвинені країни, докладає зусиль до нейтралізації загроз глобальної та локальної нестабільності, спричинених різного роду нерівністю.

Слід зазначити, що в разі забезпечення рівного доступу до соціальних, економічних, культурних, освітніх, технологічних можливостей для всіх людей, усіх держав їм надається потенційна можливість домогтися однакового соціально-економічного становища. Й уже від їхньої волі, від їхніх зусиль залежить, триватиме фактична нерівність чи її буде ліквідовано.

1.Класифікація країн за рівнем розвитку економіки

Країни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за економіко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.
Для розробки соціально-економічної типології країн треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на душу населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з їхньою допомогою низку країн, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією країни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи країн у світовій економіці й міжнародному поділі праці:

I. Економічно розвинені країни.

1. Велика Сімка - США, Японія, Велика Британія, Італія, Франція, Канада та ФРН.

Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японії у 1999 р. склав 40% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41%. У розвинених країнах прибуток на душу населення склав 30,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Країни "Великої сімки" зосередили у своїх руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, "законодавцями мод" у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.

Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний прогрес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно і таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети. На ці країни припадає більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

2. Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своєї промислової продукції (понад 50%), якості цієї продукції, інтенсифікації сільського господарства, що зробила їх продукцію конкурентоспроможною на європейському та світових ринках.

3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія називаються "країнами переселеного капіталізму", бо під час їх освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничодобувної промисловості у ПАР і Австралії, або інтенсивного тваринництва на "шипстейшингах" (вівчарних фермах у Австралії та Новій Зеландії).

II. Країни, що розвиваються.

Порівняння розвинених країн і країн, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:
- ВНП на душу населення: розвинені країни - 20 тис. дол., країни, що розвиваються - 900 дол., слаборозвинуті країни - 300 дол.
- середня тривалість життя: розвинені країни - 75 років, країни, що розвиваються - 61 рік, слаборозвинуті країни - 50 років.
За низкою показників країни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції.

1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.

2. Нові Індустріальні Країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою "чотирьох маленьких тигрів" (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни "великого потенціалу" - Мексику, Бразилію та Аргентину. Нові Індустріальні Країни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвиненими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені країни.

Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіа космічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань - моніторів, швейних машин; Республіка Корея - телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур - магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК були створені експортно-виробничі зони - один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони - це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

3. Слаборозвинуті країни. Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; їхня економіка характеризується монопродуктивністю. Це "бананові республіки" або сировинні придатки великих країн - покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК.

ООН до найбідніших країн відносить 46: 10 - в Азії, 31 - в Африці, 4 - в Океанії та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Гвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та інші.

4. Нафтоекспортні країни. Це насамперед 12 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).

5. Малі країни - "квартироздавальники".

Це країни "зручного прапора" - Ліберія, Панама; "країни-готелі" - центри міжнародного туризму та рекреації - Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та інші; "країни - банківські та страхові центри" - Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.

Головна особливість країн, що розвиваються - різноманітність соціальних укладів, а також перехідних форм суспільних відносин. У багатьох країнах цієї спільноти процес формування національних господарств ще не завершений, в них переважає екстенсивний, а в деяких і детенсивний тип господарювання. Країни цієї групи значно відстають за рівнем економічного розвитку від країн першої групи. Так, у 1985р. ВВП на душу населення в "розвинутому центрі" складав 10580 $, а в країнах "периферії" - лише 970 $. Розрив цей продовжує зростати, що особливо проявляється в споживанні ресурсів планети. Близько 85% усіх сировинних і енергетичних ресурсів споживають країни, в яких проживає "золотий мільярд" населення, і лише 15% споживає все інше населення планети, яке проживає в країнах з малорозвинутою економікою. Зрозуміло, що така ситуація є реальною базою для визрівання й загострення глобальних соціальних конфліктів.

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарювання і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового господарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.

III. Країни з перехідною економікою

Cкладно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в їхньому розвитку: Україна та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення - до країн, що розвиваються. Країни Східної Європи більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає країнам, що розвиваються.

Більшість цих країн, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим країнам. З другого боку, в цих країнах низький ВВП на душу населення (менше 2-3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство - як у більшості країн, що розвиваються. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити їх в окрему групу "країн перехідної економіки". Це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В'єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними країнами Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва дають змогу не ставити цю країну на один рівень з суто соціалістичними.

2.Світова нерівність як глобальна соціально-економічна проблема

Починаючи з 1960-х років фактор матеріального багатства, дуже важливий у першій половині ХХ століття, зблід перед фактором статусу, приналежністю до вищих щаблів бюрократичних ієрархій, а також перед особливими здібностями людини, які дозволяють їй ініціювати нові інтелектуальні технології. З іншого боку, технологічний прогрес дедалі більше знецінював масовий індустріальний труд, що або породжувало хронічне безробіття, або змушувало значні групи працездатного населення виконувати найпримітивніші функції.

Очевидним соціальним наслідком економічної глобалізації, зростаючої інтеграції світової економіки є поглиблення розриву в соціально-економічному становищі масових прошарків населення індустріально розвинутих країн і країн, що розвиваються. Становлення ж нової класової структури сучасних західних суспільств пов'язане з небаченим загостренням проблеми майнової нерівності. Основою майнової поляризації є різниця освітнього рівня громадян та їх творчих здібностей. Відтак " природний" економічний розвиток не дозволяє, як це було в епоху індустріалізму, переборювати зростання розшарування суспільства, знімати гостроту проблеми.

Розвиток світового господарства пройшов 3 основні етапи:

На першому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна вважати підготовчим. Він є найтривалішим, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці (5-4 тисячоліття до н.е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина 19 ст.). Цей етап породив передумови для виникнення місцевого ринку.

Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше - прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалізму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку ( 15-17 ст.).

Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19 ст. У провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту. В міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19 ст. Цей процес, в основному, завершився.

Під час другого етапу розвитку(середина 19 - початок 20 ст.) світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об'єднало країни лише капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Це світове господарство складалося практично з двох підсистем: а) ринкового господарства індустріально розвинутих країн і б) мало розвинутого ринкового і до ринкового господарства колоніальних та залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного поділу праці. Індустріально розвинуті країни (Англія, США, Франція та ін.) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо. Колоніальні і залежні країни стали постачальниками сировини й дешевої робочої сили.

На третьому етапі ( з 20-х - до 90-х рр. 20 ст.). Цей етап починається з відокремленням від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після другої світової війни - ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною ознакою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Проте процес формування єдиного світового господарства не припинився. В результаті мирного співіснування двох протилежних систем була досягнута певна макроекономічна рівновага на планеті. А кожна з цих систем, вбираючи в себе кращі риси протилежної системи, об'єктивно вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

Цей процес був перерваний подіями кінця 80-х - початку 90-х рр. Результатом їх був розпад світової соціалістичної системи господарства. Двополюсна світова модель макроекономічної рівноваги "Схід - Захід" практично перестала існувати. Розпочався четвертий, сучасний етап формування світової системи й знову на базі капіталістичної.

Економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного розв`язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних проблем, є одним з факторів посилення цієї тенденції.

Отже, сучасне світове господарство є складовою системою національних господарств окремих країн та їхніх угрупувань, що взаємопов`язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.

На сучасному етапі важливою закономірністю світового господарства є нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі. На сьогодні світове господарство поділяється на дві історичні спільноти: "високо розвинутий центр" і "периферія, що розвивається".

Показниками, що характеризують ступінь входження країни в світогосподарські зв'язки , її роль у світовому господарстві , є експортна квота (відношення вартості експорту до вартості валового внутрішнього продукту), обсяг експорту на душу населення, структура експорту й імпорту, обсяг зовнішнього боргу стосовно ВВП, обсяг закордонних інвестицій і т. п. На їх основі можна скласти висновки не тільки про ступінь "відкритості" економіки певної країни, але і про рівень економічного розвитку країни.

Соціальні тенденції останніх десятиліть свідчать, що суспільство, яке сповідує волю наукового пошуку й ефективно використовує результати технологічного прогресу, породжує наростання майнової нерівності в масштабах, яких не знала історія. Даний парадокс, як це не сумно, цілком пояснюється логікою розвитку соціальних систем, а природа такої нерівності і її поглиблення приховується в не викоренених відмінностях людей за рівнем їх здібностей і талантів, а отже і за потенційною можливістю досягнення успіхів у сфері виробництва, ґрунтованого на засвоєнні і використанні нових знань. Таким чином, торжество принципів свободи не може забезпечити рівності, яку протягом століть було прийнято вважати їх наслідком. Саме це є одним з найнесподіваніших соціальних результатів нестримного прогресу науки і технологій, прогресу, якому сьогодні немає і не може бути розумної альтернативи" .

Становище жителів розвинутих країн, які є, по суті, суб'єктами і рушійною силою глобалізації, за всіма параметрами незрівнянно краще, ніж жителів країн, що розвиваються, але й вони не уникають її дестабілізуючих, негативних наслідків. І там і там виникають нові лінії соціальної диференціації. З одного боку, підвищення ролі високоінтелектуальної, творчої праці, що забезпечує стабільно високий життєвий рівень, який сприяє перенесенню центру інтересів працівника з чисто матеріальних проблем на професійний розвиток і творчість, створює принципово новий тип соціальної ситуації, який деякі дослідники вважають ознакою " постекономічного суспільства" . З іншого боку, перетворюючись на органічний елемент глобальної економіки, на одну з її найбільш динамічних рушійних сил, ці авангардні форми виробництва обумовлюють глобальний вимір процесу виокремлення нової еліти, привілейоване становище якої ґрунтується не на владі і власності, а на особливому типі знань і кваліфікації. Отже, до традиційних типів соціально-економічної диференціації додається її новий тип, що призводить до відносного погіршення становища більшості, яка не має шансів увійти в нову еліту.

Йдеться саме про глобальний вимір, оскільки ця розділова лінія проходить як між розвинутими і відсталими країнами, так і всередині тих і інших. У більшості країн сучасного світу до нової еліти може прилучитися лише найтонший прошарок найбільш удачливих, знаючих і здібних людей. Для багатьох з них характерне прагнення до переміщення у світові центри виробництва нових знань і наукомісткої технології. Звідси - феномен " відпливу мізків" . У результаті нова еліта здобуває одночасно наднаціональний і географічно концентрований характер, що збіднює її соціальні зв'язки, ніби замикає її на самій собі і відтак позбавляє її традиційної " елітної" функції лідерства в економічному і культурному розвитку національних суспільств.

Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його структуру: формаційна (міжсистемна) концепція; концепція "трьох світів" і концепція "центру та периферії".

Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього, розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки входили у відповідну систему господарства.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій "центр" (найбільш розвинуті країни) та "периферію" (країни, що відстають від "центру" за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.

Концепція "трьох світів" розподіляла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням такої точки зору є поширені в останні десятиріччя статистичні матеріали, де всі країни поділяються на три названі вище групи.

На сьогодні існують проблеми суспільних взаємовідносин між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. Останнім часом серед проблем даної сфери на перший план вийшли проблеми, пов'язані з регіональними конфліктами. Слід зазначити, що за останній час окреслились певні відцентрові тенденції в багатьох країнах світу. Мова йде не лише про розвал СРСР, колишніх Югославії та Чехословаччини. Подібні процеси відбуваються в Італії (суперечність між багатою промисловою північчю країни і бідним сільськогосподарським півднем), Канаді (англомовна і франкомовна частини країни) тощо. Соціологи говорять про світову тенденцію суверенізації. В цьому розумінні особливо показовим є приклад Канади. Адже в багатьох випадках дану тенденцію пов'язують із кризами, зубожінням та перенаселенням. Канада ж сьогодні - це країна, що має один з найвищих у світі показників щодо рівня та якості життя.

Загострилась проблема економічного відставання країн, що розвиваються. Саме на їх долю в основному припадає і згадувана вже проблема голоду, криза заборгованості тощо. Недалекоглядний підхід економічно розвинутих країн проявляється у певному прагненні закріпити відсталість: сьогоднішнім виробникам потрібні не конкуренти, а споживачі та джерела дешевих ресурсів. Але подібний підхід породжує напруженість у світі та служить каталізатором для загострення інших глобальних проблем.

Економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є виявом різностадійності їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-технічної революції та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто зростають до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо.

Важливішою закономірністю сучасного світового господарства є нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі. Так, сучасне світове господарство охоплює близько 200 країн, які чітко поділяються на дві історичні спільноти, - "високо розвинутий центр" і "периферія, що розвивається". До першої входить 20-25 країн, які займають провідні позиції в економіці світу, з розвинутими господарською й соціальними функціями держави. Ці країни відрізняються високим рівнем продуктивних сил, інтенсивним типом розвитку економіки , єдиним відтворювальним процесом у рамках національних господарств. Тут зосереджена переважна частина економічного і науково-технічного потенціалу світу - сукупного ВВП і більше 9/10 усіх наукових видатків. У цих же країнах розташовані головні фінансові центри, основні вузли комунікацій.

Інша, значно більша соціальна спільність, охоплює більш як 170 країн, що розвиваються, в яких проживає 4/5 населення планети. Її головна особливість - різноманітність соціальних укладів, а також перехідних форм суспільних відносин. У багатьох країнах цієї спільноти процес формування національних господарств ще не завершений, в них переважає екстенсивний, а в деяких і детенсивний тип господарювання. Країни цієї групи значно відстають за рівнем економічного розвитку від країн першої групи. Так, у 1985р. ВВП на душу населення в "розвинутому центрі" складав 10580 $, а в країнах "периферії" - лише 970 $. Розрив цей продовжує зростати, що особливо проявляється в споживанні ресурсів планети. Близько 85% усіх сировинних і енергетичних ресурсів споживають країни, в яких проживає "золотий мільярд" населення, і лише 15% споживає все інше населення планети, яке проживає в країнах з малорозвинутою економікою. Зрозуміло, що така ситуація є реальною базою для визрівання й загострення глобальних соціальних конфліктів.

Нерівномірність розвитку є економічним законом товарного виробництва взагалі і особливо його підприємницьких форм. Це яскраво видно на прикладі традиційних країн, що розвиваються. Так, з початку 50-х до середини 80-х років частка населення "верхньої групи" країн, що розвиваються, де з часом з'явилися і нові індустріальні країни, зросла всього з 14 до 16 відсотків усіх країн, що розвиваються. Проте у ВВП всієї сукупності країн, що розвиваються, частка цієї "верхньої групи" зросла з 36 до 58 відсотків. За той самий період частка "нижньої групи" зменшилась в загальному ВВП з 32 до 16,5 відсотка при майже стабільній частці населення (близько 60 відсотків).

Під впливом інформаційних технологій постає економіка, найважливішим активом якої є не матеріально відчутні ресурси - товари, сировина, робоча сила, устаткування, а щось " невловиме" - інтелект, інформація, знання

У цьому аспекті інформаційна нерівність (чи цифровий розрив) являє собою нерівні можливості з огляду на доступ, використання і виробництво інформації і знання, а також використання нових технологій для розвитку. Такий вид нерівності відображає поєднання загальних соціально-економічних проблем і конкретних проблем недостатнього розвитку інфраструктури, відносно високої вартості доступу до цієї інфраструктури, слабкого розвитку національного і місцевого інформаційного наповнення (контент), а також нездатності основної маси людей отримувати переваги з інформаційно-інтенсивної діяльності.

Від цифрової нерівності потерпають і люди, переважно молоді, вихідці з країн, що розвиваються, які одержали добру освіту на Заході, а також достатні знання та навички, щоб жити в умовах інформаційного суспільства. Однак знайти належне застосування своїм знанням як на батьківщині, так і в " інформатизованих економіках" Заходу вони не можуть. Та навіть коли таким фахівцям вдається влаштуватися на працю, вони почуваються незатишно в незвичному соціокультурному середовищі, що нерідко спонукає їх на протест проти світопорядку розвинених країн Заходу. Не випадково більшість членів " Аль-Каїди" є представниками забезпечених верств населення ісламських країн у віці від 24 до 29 років, що мають, незважаючи на високий рівень освіти, отриманий у навчальних закладах Заходу, низький соціальний статус.

Практично не охопленими Інтернетом регіонами є Центральна й Південна Америка, а особливо - Африка. Частка африканського континенту в загальній кількості Інтернет-підключення становить усього 0,25 %, і більша частина цієї мізерно малої величини припадає на ПАР. У Центральній і Південній Америці, де останнім часом відбувається певне зростання кількості користувачів Всесвітньою Мережею, цей приріст забезпечується в основному за рахунок трьох країн - Аргентини, Бразилії й Чилі .

Третина населення планети не має доступу до найпростішого телефону. Так, за наявними даними на початку ХХІ століття 80 % людей у світі жодного разу не користувалися телефоном і 93 % не використовували комп'ютер . А багато населених пунктів, регіонів, а часом і цілі країни не мають ресурсів для задоволення елементарних потреб своїх громадян в освіті й охороні здоров'я. Збільшується розрив у сфері розвитку і використання інформаційних технологій між розвинутими країнами й іншим світом, між різними прошарками населення усередині країн - багатими і бідними, молодими і людьми старшого віку, здоровими й інвалідами тощо.

Програма розвитку ООН 1997 року, що охопила практично всі відомі на той час глобальні загальнолюдські проблеми і окреслила вектори розвитку землян. Серед низки названих проблем уперше пролунала проблема цифрової нерівності, цифрової прірви (digital divide), що згодом одержала зненацька великий резонанс у світі. Спочатку ця проблема була сприйнята громадськістю неоднозначно. Висловлювалися полярні точки зору: від визнання цієї проблеми як однієї з глобальних погроз для держав і суспільств в інформаційну епоху до позначення її як надуманої, сприятливої для подальшого збагачення комп'ютерних і телекомунікаційних корпорацій і фірм. Згодом дискусії перейшли в площину розробки практичних рекомендацій з подолання цифрової нерівності, як у міжнародному масштабі, так і масштабах окремих держав.

Існують діалектичні взаємовідносини цифрової нерівності й інших історично ранніх нерівностей. Цифрова нерівність є наслідком ряду інших нерівностей. Дійсно, люди, що мають невисокий дохід, низький освітній рівень, вік вище за середній, що проживають у сільській місцевості в країнах з неефективною економікою мають набагато менше шансів одержати доступ до сучасних інформаційних комп'ютерних технологій, ніж молоді випускники університетів, що працюють у центральних офісах багатих транснаціональних компаній. Але з іншого боку, з урахуванням сучасних реалій, цифрова нерівність може стати причиною поглиблення традиційних нерівностей. Таким чином, ми маємо ніби замкнуте коло - цифрова нерівність є наслідком інших нерівностей і, у той же час, поглиблює інші, історично більш ранні, нерівності.

В основі нерівності лежать різниця людей у соціальному статусі, кількості наявних коштів, освіті, віці, місці проживання, расі і т.д. Наслідки нерівності негативно позначалися не тільки на відносинах між людьми, але і на відносинах між державами.

Різниця в соціальному і економічному статусі і можливостях громадян, напевно, є найочевиднішою з погляду задоволення потреб людини. Безперечним є те, що соціальний статус і наявність грошей багато в чому визначають доступ до соціальних благ, тому це і приводить до основного розшарування суспільства. Нерівність через віковий фактор не завжди однозначна. Наприклад, при прийомі на роботу можуть бути обмеження, як по максимальному, так і мінімальному віці.

Нерівність за місцем проживання. Перший вододіл нерівності: місто - село. Нерівність, обумовлена проживанням у сільській місцевості, характерна для всіх країн. Крім того, позначається і географічна нерівність: для держав - як міжконтинентальна, так і усередині континенту; нерівність усередині країн: центр - провінція. Рівень освіти відіграє визначальну роль не тільки при одержанні хорошої роботи, але й у реалізації високої якості соціального життя людини.

Нерівність є причиною конфліктів і соціальних катаклізмів різних масштабів і глибини в соціальних групах і в державах. Тому світове співтовариство, у першу чергу розвинені країни, докладають зусиль для нейтралізації погроз глобальної і локальної стабільності, які викликані різного роду нерівністю. Протягом століть всі прогресивні учення і рухи за основну мету декларували досягнення рівності. Практично у всіх конституціях держав одне з основних положень - це проголошення рівності громадян.

Однак, слід зазначити те, що реальної, фактичної політичної, соціальної й економічної рівності громадян і держав поки ще ніхто не досяг, та й навряд чи це відбудеться в майбутньому людства.

У випадку забезпечення потенційного рівного доступу до соціальних, економічних, культурних, освітніх, технологічних можливостей для усіх людей, усіх держав їм надається реальна потенційна можливість досягти рівного стану. І уже від їхньої волі, від їхніх зусиль залежить чи буде продовжуватися фактична нерівність чи вона буде усунута. Тому акцентуація вирішення проблеми усунення нерівностей повинна лежати не в площині забезпечення фактичної рівності, а в площині забезпечення потенційної рівності в доступі до можливостей реалізації своїх потреб, рівень і якість яких визначається суб'єктом цих потреб.

Сьогодні найбільше поширено таке визначення: цифрова нерівність - поділ суспільства, країн на основі нерівного доступу до сучасних інформаційних технологій. Це досить вузьке, технократичне визначення, що не дає можливості врахувати соціальну значимість використання інформаційних технологій.

Як вже з'ясувалось, цифрова нерівність є наслідком раніше відомих соціальних нерівностей. Практично на можливість доступу до інформаційних комп'ютерних технологій впливають і економічне становище, і освітній рівень, і вік, і місце проживання громадян. Ці фактори носять загальний характер і лежать в основі багатьох видів нерівностей. Однак існує особлива група факторів, що впливає на зменшення саме цифрової нерівності. Це наявність у державі розвиненої сучасної телекомунікаційної мережі, що відповідає повнофункціональній інформаційній інфраструктури, системи освіти, орієнтованої на комп'ютерні технології, наявність відповідної атмосфери, що сприяє затребуваності інформаційних технологій у суспільстві і т.д. Саме ці фактори реально впливають на ступінь цифрової нерівності у суспільстві.

Наприкінці минулого сторіччя вперше в історії людства крім гасел політичної, соціальної й економічної рівності держав і громадян, було проголошене гасло технологічної рівності - цифрової рівності, яка несе в собі величезний соціально-економічний і моральний потенціал. Необхідно розуміти те, що це зовсім не альтруїстичний порив. Багаті країни піклуються про збереження світової стабільності, про свій добробут, про ринки збуту своєї продукції, а далеко не тільки комп'ютерів, про ринки робочої сили, яку можна залучати у свою економіку. Але, незважаючи на це, вирішення проблеми цифрової нерівності, насамперед, переслідує власні інтереси національних держав.

Під час обговорення проблеми цифрової нерівності найчастіше говорять про те, що для всіх слаборозвинених країн і для ряду країн з перехідною економікою вона не є актуальною. Для них важливіше вирішити насущні проблеми: будівництво житла, шляхів, виробничої інфраструктури, реформування економіки і соціальних відносин, а проблеми інформаційних технологій - це від лукавого, що відволікають від вирішення першочергових завдань. Але вже наявний світовий досвід деяких країн свідчить про те, що таке протиставлення неправильне. Широке використання інформаційних комп'ютерних технологій дозволяє більш ефективно і швидко вирішити питання забезпечення населення доступом до багатьох соціальних можливостей і благ.

Стабільність спільноти залежить від ступеня економічної нерівності, від співвідношення прибутків нижніх і верхніх верств населення. Нерівність можна оцінити, порівнюючи прибутки найбідніших, нижніх 10 відсотків населення, з прибутками найбагатших, верхніх 10 відсотків. Скористаймося кривими Лоренца, які описують розподіл національного доходу. У неспокійній Сьєрра-Леоне, одній з найбідніших країн світу, отим нижнім відсоткам перепадає всього 0,5% національного доходу, тимчасом як верхні одержують 43,6%. У багатій Швейцарії нижні одержують уже 2,9% національного доходу, а верхні -- тільки 28,6%. У розвинених країнах зростання добробуту нижніх верств населення відбувається швидше, ніж верхніх. У них менша нерівність. Отже, виходить, вони соціально стабільніші. Україна в цьому відношенні посідає проміжне становище.

Криві Лоренца для розподілу прибутків:

а -- для окремих країн; б -- для груп країн; 1 -- Сьєрра-Леоне; 2 -- Україна; 3 -- Швейцарія; 4 -- весь світ; 5 -- країни -- члени Організації економічного співробітництва і розвитку, діагоналі -- лінії рівномірного розподілу прибутків (за даними Світового банку).

Застосувавши такий же підхід для оцінки світової нерівності, припустимо, що у "загальносвітовій державі" кожна країна представлена своїм середньостатистичним громадянином. Склавши їхні прибутки (на душу населення) і побудувавши криву розподілу цього світового прибутку можна побачити картину приголомшуючої нерівності (рис.б). Перші 10 відсотків населення одержують тільки 0,3% прибутку, тимчасом як верхнім 10 відсоткам належить більше половини -- 53,5%. Для порівняння наведена аналогічна крива, побудована для 22 найбагатших країн світу, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку. Тут нижні 10 відсотків країн одержують 3,7% усього прибутку, а верхні -- 16%. У цій групі розподіл прибутку близький до рівномірного, що відповідає ідеальному устрою суспільства. Безумовно, стабільність нашої загальносвітової держави за такого рівня економічної нерівності дуже ненадійна.

Отже, за умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, але і політична та соціальна нерівність між країнами. Розрив у доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах і 1/5, що проживає в найбідніших країнах у 2002 р. виражався співвідношенням 74/1, порівняно з 60/1 в 1990 р. і 30/1 - в 1960 р. для порівняння - в 1900 р. цей розрив становив 3/1, у 1913 р. - 11/1.

У країнах, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, щорічні втрати від невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд. дол.. США, що в 10 разів перевищує обсяг державної іноземної допомоги.

Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв'язки стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними. Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять в кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх жорсткого протистояння з рештою світу. У всепланетарному масштабі кожен новий прояв глобалізації каталізує формування однополюсного світу, в якому глобального значення може набувати лише його центр, як постіндустріальна складова.

3. Шляхи і методи подолання тенденцій зростання світової нерівності

Різноманітні програми і плани відіграють дуже важливу роль завдяки тому, що в процесі їхнього формування на основі системного аналізу визначається комплекс факторів (погроз), що перешкоджають або утруднюють подальший розвиток суспільства, формулюється стратегія його розвитку, локалізуються проблеми, розробляються шляхи і методи їх вирішення. У результаті соціум усвідомлює напрямки і зміст свого руху.

Особливе місце серед таких планів має Програма розвитку ООН 1997 року, що охопила практично всі відомі на той час глобальні загальнолюдські проблеми і окреслила вектори розвитку землян. Серед низки названих проблем уперше пролунала проблема цифрової нерівності, цифрової прірви, що згодом одержала зненацька великий резонанс у світі. Спочатку ця проблема була сприйнята громадськістю неоднозначно. Висловлювалися полярні точки зору: від визнання цієї проблеми як однієї з глобальних погроз для держав і суспільств в інформаційну епоху до позначення її як надуманої, сприятливої для подальшого збагачення комп'ютерних і телекомунікаційних корпорацій і фірм. Згодом дискусії перейшли в площину розробки практичних рекомендацій з подолання цифрової нерівності, як у міжнародному масштабі, так і масштабах окремих держав.

Додатковий імпульс в осмисленні феномену цифрової нерівності, його значимості для побудови інформаційного суспільства - суспільства ХХІ століття, пошуку шляхів вирішення цієї проблеми додала Окінавська хартія, прийнята на зустрічі глав держав "великої вісімки". У 2000 р. були створені спеціальна Робоча група по використанню цифрових можливостей (Digital Opportunity Task Force - РГ DOT Force) і спеціальна експертна група в рамках Ради по економічних і соціальних питаннях ООН. У 2001 р. проблеми цифрової нерівності були поставлені в центр уваги Всесвітнього економічного форуму в Давосі і самміту "вісімки" у Генуї, планується надалі проведення всесвітніх зустрічей на вищому рівні з проблем інформаційного суспільства. Зокрема, на Всесвітньому самміті щодо питань інформаційного суспільства, який відбувся в Женеві у грудні 2003 р., проблемі подолання цифрової нерівності була приділена відповідна увага. Усе це свідчить про значимість і актуальність проблеми цифрової нерівності для людського співтовариства, що переходить у нову фазу свого розвитку - інформаційну.

Світове співтовариство напрацювало рецепти подолання "цифрової нерівності", які відбито у низці документів: починаючи від Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, Міністерської декларації "Розвиток і міжнародне співробітництво у XXI столітті: роль інформаційних технологій у контексті глобальної економіки, що ґрунтується на знаннях" і закінчуючи документами численних експертних груп. Аналіз цих документів дозволяє дійти висновку, що розв'язання проблеми "цифрової нерівності" потребує збалансованого загальнодержавного системного підходу, який необхідно зосередити на таких основних напрямах: політика, доступ, послуги, контент, знання й навички, мотивація. Експерти виокремлюють такі кроки з її подолання.

Перше -- формування національної та міжнародної стратегії, міжнародної та внутрішньої політики, сприятливої законодавчої, суспільної, економічної атмосфери в галузі інформатизації, у сфері використання інформаційних комп'ютерних технологій.

Друге -- забезпечення потенційної можливості повсюдного технологічного доступу населення країн до інформаційних комп'ютерних технологій завдяки об'єднанню зусиль державного та приватного секторів економіки, спрямованих на розвиток інформаційної інфраструктури.

Третє -- сприяння збільшенню різноманітності й кількості послуг для населення й бізнесу країни.

Четверте -- концентрація зусиль держав й міжнародних організацій для створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів (контенту) на основі всебічного врахування національних, світоглядних, політичних, економічних, культурних, релігійних та інших аспектів розвитку країни.

П'яте -- забезпечення можливості набуття знань, умінь і навичок у використанні інформаційних комп'ютерних технологій при одержанні базової, спеціальної та вищої освіти, а також створення умов для одержання початкових знань і навичок у цій галузі для всіх верств населення.

Шосте -- створення системи мотивацій впровадження й використання інформаційних комп'ютерних технологій для формування широкого попиту на використання таких технологій у всіх сферах життя суспільства.

Досвід багатьох країн свідчить, що в процесі формування національної стратегії, виявляючи політичну волю, проблему широкого використання інформаційних комп'ютерних технологій необхідно поставити в один ряд з іншими найважливішими для нашої країни проблемами -- подолання бідності, поліпшення освіти, підвищення якості медичного обслуговування тощо. Задля справедливості слід відзначити, що таку політичну волю в Україні було виявлено, стратегію в основному сформовано. Свідченням цього є кілька законодавчих актів нашого парламенту про Національну програму інформатизації, укази Президента України, зокрема про розвиток українського сегмента Інтернету, постанови уряду, присвячені виконанню окремих положень цих законів та указів. І все-таки можна констатувати, що саме сьогодні державі необхідна цілісна і, найголовніше, послідовна, результативна політика в царині інформатизації.

Велику роль у зменшенні розриву між розвиненими країнами та країнами , що значно відстають від країн з розвиненою економікою відіграють міжнародні організації. Зокрема, міжнародний банк реконструкції і розвитку надає країнам-членам технічну допомогу і консультації, які дають змогу спрямувати розвиток певної країни в правильне русло. А також надає допомогу урядам країн в здійснені програм економічного розвитку. В цьому бере також активну участь ООН, яке планує і здійснює реалізацію програм для розвитку конкретної країни. МББР надає позики країнам на досягнення розвитку з метою подолання бідності країни.

Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, і зближення розриву між розвиненими країнами, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн. Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв'язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.

Отже, при дослідженні цього питання я прийшла до висновку, що повністю подолати економічну, соціальну , культурну і т. д. нерівність дуже важко і фактично неможливо. Лише можна зменшити розрив між багатими і бідними країнами і таким чином частково вирішити проблему, яка на сучасному етапі особливо загострилася і потребує оперативних дій, спрямованих на її подолання.

Висновок

На сьогодні спостерігається тенденція до зростання світової нерівності. З основних макроекономічних показників можна проаналізувати стан кожної країни, і зробити висновок про її рівень розвитку.

Існує невеличка кількість розвинених країн-домінантів, що зосередилися на творчій діяльності, на організаційно-управлінських функціях. А найбільш трудомістка, екологічно небезпечна чорнова робота виконується в економічно слабких, залежних країнах. Домінанти підтримують "status quo", використовуючи як грубу силу, так і інтелектуальні можливості, причому не тільки свої, а й усього світу.

Однак, очікується тенденція до зростання економічного і політичного впливу нерозвинених цивілізацій у поєднанні зі зміною етнічного складу їхніх розвинених суперників стає передумовою того, що вони в майбутньому зуміють перехопити ініціативу у світовій економіці і політиці.

Список використаної літератури

1. Поджарський М.А. Історичні події у світлі еволюції людських популяцій. Спроба аналізу глибинних причин розпаду держав // Вісн. НАН України. -- 1999. -- № 10. -- С. 20--30.

2. Поджарський М.А. Розвиток людських спільнот і приватна власність // Вісн. НАН України. -- 2002. -- № 3. -- С. 37--45.

3. Дзеркало тижня, № 2 (427) Субота, 18 - 24 січня 2007 року

4. Бочан І. О. , Михасюк І. Р. Глобальна економіка. - К.:2007. - с. 93-98

5. Старостенко Г. Г. Політична економія. - К.:2006 с. 246-248

6. Діалог цивілізацій: роль і місце латентних структур в управлінні світом. - К.:2005 с. 137

7. Українське слово. 2006. ч. 5 .-с. 8

8. Актуальні проблеми економіки. 2004. №2 с. 88-92

9. Українська газета. - 2006. - 15-21 березня с. 11-13

10. Скаленко О. Глобальні резерви поступу. К.:2000

11. Міжнародна економіка. К.: 2004 с. 16

12. Політична Економія. Підручник / За ред. Б. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2004. - 615с. (Вища освіта ХХІ ст.)

13. www.isu.org.ua

14. www.ukrstat.gov.ua