Виробнича повсякденність візантійського селянина

Размещено на http://allbest.ru

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Виробнича повсякденність візантійського селянина

Галина Гордієнко кандидат історичних наук,

доцент кафедри всесвітньої історії та методик навчання

м. Умань, Україна

Анотація

Стаття присвячена висвітленню трудового повсякдення візантійського селянства. Застосування дослідницької технології історії повсякденності відкриває більше можливостей для історичної реконструкції життя спільнот Візантійської імперії. У статті проаналізовано структурні елементи простору щоденного побуту селянина-ромея.

Виявлено регіональні особливості сільських поселень і житла візантійців.

Стаття розкриває специфіку рільництва у Візантії як структури довгої тривалості. Охарактеризовано обставини тривалого збереження античних традицій в індивідуальному селянському господарстві. У статті зазначено відмінності у практиках господарювання заможних динатів і пересічних візантійських хліборобів. Встановлено, що більш освічені динати для успішного ведення господарства мали можливість користуватися порадами візантійської аграрної енциклопедії «Геопоніки». У статті показано розмаїття виробничого повсякдення візантійського селянина, яке було зумовлене багатогалузевим індивідуальним господарством.

Ключові слова: виробниче повсякдення, візантійське селянство, рільництво, садівництво, виноградарство, тваринництво.

Abstract

The article is devoted to the coverage of the everyday life of the Byzantine peasantry. The application of the research technology of the everyday life

history opens up more opportunities to historically reconstruct the life of the communities in the Byzantine Empire. The article analyzes the structural elements of the space of daily life of Roma peasant. The paper also reveals regional features of rural settlements and dwellings of the Byzantines. The article focuses on the specificity of agriculture in Byzantium as a structure of long duration. The circumstances of the long-term preservation of ancient traditions in the individual peasant economy are characterized. The article points out the differences in the economic practices of wealthy dynasts and ordinary Byzantine farmers. It was established that more educated dinats had the opportunity to use the advice of the Byzantine agricultural encyclopedia "Geoponics" for successful farming. The article shows the diversity of the everyday life of the Byzantine peasant, which was determined by the multi-branch individual economy.

Keywords: everyday production, Byzantine peasantry, agriculture, horticulture, viticulture, animal husbandry.

Вступ

Постановка проблеми. Візантійська імперія залишила після себе глибокий слід в історії Європи. Культурного впливу ромеїв зазнали численні народи, які були їх сусідами. Українці можуть по-праву вважати себе в числі багатьох інших націй спадкоємцями великих надбань Візантії. З Константинополя на Русь прийшло християнство, причому процес утвердження нової релігії у русичів тривав понад 120 років, від першого «Аскольдового хрещення» 860 р. до «Володимирового хрещення» 988 р. Відновлення канонічного статусу українського православ'я з благословення Константинопольського патріарха Варфоломія, який надав Томос про автокефалію, і боротьба московської церкви з цим актом на тлі широкомасштабної агресії РФ в Україну істотно актуалізують історичні дослідження у галузі візантиністики. Водночас, завдяки поширенню нових технологій дослідження минулого, у тому числі й такої популярної нині дослідницької технології як історія повсякденності, відкриваються нові перспективи для історичної реконструкції життя візантійців. Якщо побут імператорського двору, представників столичної та провінційної аристократії набув висвітлення в історичних та культурологічних працях вітчизняних та зарубіжних науковців, то повсякденне життя переважної більшості візантійців - селян потребує подальшого вивчення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні аспекти повсякдення візантійців вивчали у своїх дослідженнях відомі історики Г. Літаврин [10; 11; 12], О. Каждан [4; 5; 6; 7; 8], М. Поляковська та А. Чекалова [13], С. Сорочан [15]. Візантиністи розкрили зміст аграрних відносин у Візантійській імперії, показали процеси феодалізації у візантійському селі і зусилля імперської влади їх загальмувати. Дослідники виявили причини зростання числа селян- париків і вплив цього явища на сільський побут. Історики, спираючись на факти, довели, що соціально-економічні зрушення істотно позначалися на буденному житті візантійського селянства. Науковці ще в минулому столітті почали звертати увагу на особливості харчування, особистої гігієни селян-ромеїв, характер їхнього житла, одягу, розваг. Але висвітлення побутових аспектів життя візантійців відбувалося на основі традиційної позитивістської або марксистської методології. Нині ж назріла потреба вивчення сільського буденного життя візантійців із застосуванням сучасних підходів, якими наділена дослідницька технологія історії повсякденності.

Виклад основного матеріалу

Буденне життя візантійського селянина тривало у просторі повсякденності, який мав невибагливу структуру: житло, двір з садом і городом, поселення, округа із ріллею, виноградниками, пасовищами, лугами, лісовими насадженнями, пустищами, водоймищами. Переважну більшість сільських громад у Візантії до кінця її існування складали громади вільних хліборобів. Історичні джерела ранньої та середньої Візантії свідчать про те, що в імперії не було однакового типу житла у селян. Існували істотні відмінності між помешканнями візантійських селян на Балканах і, наприклад, на Близькому Сході або в Малій Азії. На північному сході імперії, у Вірменії, житло селянської родини «тун» було прямокутним у плані, а довжина стіни складала від 5 до 7 метрів. Будівля була каркасно-стовповою. Проміжки між чотирма парами стовпів закладалися неотесаним камінням і таким способом зводилися стіни. Шатроподібний дах «туна» із соломи або комиша спирався на два ряди обтесаних, прямокутних на зрізі стовпів на кам'яних базах і обмазувався глиною. Господарські споруди «гом» були прямокутними у плані і мали схожий з житловим приміщенням дах. Паркан відділяв двір від простору поселення [7, с. 216].

Дещо іншого типу візантійське сільське житло набуло поширення поблизу Антіохії - давніх стратегічних воріт імперії із Малої Азії на Близький Схід. Тут сільське помешкання являло собою відгороджений від зовнішнього світу високими глинобитними стінами комплекс. Прямокутний у плані житловий будинок мав портик, обернений, як правило, на південь. Будівля складалася із двох поверхів, а двосхилий дах був покритий керамічною черепицею. Неподалік від житла зводилися і господарські споруди. Оскільки родина, яка мешкала у такому будинку, була, по-суті, самодостатньою, автономною економічною одиницею, то потрапити до житла стороннім було неможливо. Ворота двору відчинялися на нетривалий час тільки за господарської необхідності. Власне, такого типу помешкання мали як бідні, так і заможні візантійські селяни, але в останніх житло (вілла) було більшим за площею і з вибагливішим інтер'єром. Житло дината (багатого візантійця), як правило, вирізнялося відсутністю господарських споруд у дворі. У простого візантійського селянина у дворі такі споруди як кошара, клуня, корівник, гумно були значно більшими у розмірах за житлові помешкання. Відомий візантиніст Г. Г. Літаврин писав про візантійське традиційне житло: «Довкола будинку з куполом, що спирався на колони, йшла відкрита веранда. Поруч розташовувалася лазня з мармуровою підлогою (як і в будинку), амбар із двох відділень (у нижньому відділенні, включаючи підвал, зберігались продукти, а у верхньому - спечений хліб), особливий склад для зерна, соломи і полови, конюшні, хліви, приміщення для робітників і слуг. У садибі була церква з куполом на восьми колонах, хорами, мармуровою підлогою, позолоченою вівтарною перегородкою» [12, с. 8].

Кімнати у бідних візантійців мали низькі стелі; у віллах динатів - стеля завжди була високою. Відомо, що візантійські помешкання не мали печей, і обігрівалися восени і взимку спеціальними жаровнями. У вітальнях своїх вілл динати приймали гостей. Для цього кожен намагався придбати меблі, оздоблені слоновою кісткою, золотом і сріблом. Кімнати освітлювалися світильниками із оливковою олією. У спальних кімнатах для господарів встановлювалися ліжка з позолоченими бильцями. Кожна господиня старалася прибрати ліжко покривалами із дорогих тканин. Із джерел можна дізнатися, що динати перед сном часто наказували слугам спеціально окурювати спальне ложе димом із ароматних речовин (амбра, мускус, камфора). Наступним структурним елементом простору повсякдення візантійця було село - основний осередок суспільства Візантійської імперії. Село мало центральну частину і хорафії, тобто, околиці з полями селян. Хорафії включали ріллю, виноградники, фруктові сади, городи і навіть невеликі лісові насадження. Орні землі, як правило, у Візантії знаходилися на віддалі від поселення [11, с. 14]. Стрижнем простору виробничого повсякдення візантійського селянина була стась - індивідуальне селянське володіння. Власне, візантійське село й складалося із кількох стасей. Структурами виробничого повсякдення у межах стасі були рільництво, тваринництво, птахівництво, сільські промисли. Згідно із повідомленням візантиніста А. П. Каждана, стась селянина Архонтиці на Балканах у ХІ ст. складалася із двору із житловими та господарськими спорудами, саду, виноградника, пасовища, ріллі і навіть водяного млина [6, с. 59].

Візантійська аграрна енциклопедія «Геопоніки» дає можливість у загальних рисах реконструювати структури виробничого повсякдення візантійського селянина. На відміну від Західної Європи, де у період Високого середньовіччя істотно поліпшилася технологія рільництва, у Візантії у цей час все ще дотримувалися римських традицій обробітку землі. Землю спушували легким, безколісним плугом, у який впрягали давньоримським способом двох волів.

Це був тип плуга із підошвою і дишлом (грядилем). Він був цілком дерев'яним, але сошник виготовляли із заліза. Селянин перед оранкою вставляв його, а після закінчення роботи - знімав. Металевий сошник був найціннішою деталлю візантійського плуга і кожен хлібороб дбайливо його оберігав. Легкий плуг разом із ярмом з місця на місце міг перевозити один віл. Візантійський дерев'яний плуг під час оранки не давав відвалів ґрунту, через що доводилося орати ділянку як мінімум, двічі; причому, другий раз орали впоперек попередній оранці. Оскільки плуг був досить дорогим знаряддям праці, він часто ставав об'єктом крадіжок. У «Землеробському законі» за крадіжку плуга, сошника, ярма визначалося покарання у вигляді штрафу обсягом 12 фолів за день перебування вкраденого у злодія [2, с. 119]. Дослідники аграрної історії Візантії сходяться на думці, що використання у рільництві примітивного легкого дерев'яного плуга обумовлювалося особливостями ґрунту в регіонах Візантії і сприятливого середземноморського клімату, який упродовж тисячоліть залишався незмінним. Візантійські хлібороби знали про роль застосування добрив у рільництві. Цілих два розділи «Геопонік» містять поради сільським господарям щодо підготовки і використання органічних добрив. Найкращим органічним добривом вважався гній з-під свиней, а найгіршим - з-під коней і мулів. Рекомендувалося застосовувати як добриво пташиний послід, але й тут були свої особливості. Найпродуктивнішим, з точки зору візантійських селян, був голубиний послід, який розкидали разом із насінням під час сівби. Послід качок і гусей вважався менш корисним. Селяни знали, що занадто щільне угноювання ґрунту могло призвести до перегріву ріллі і зменшення урожаю і, навпаки - неугноєна земля взимку перемерзала, що негативно впливало на вегетацію посіяного збіжжя. Тому хлібороби намагалися угноювати ґрунт часто, але невеликими порціями [3, с. 67-68]. Необхідно зазначити, що використання знань із «Геопонік» було властивим, більшою мірою, для господарств динатів, тобто заможних і більш-менш освічених візантійців. візантійський історія повсякдення селянство

Візантійські селяни намагалися не залишати й клаптика необробленої землі. Там, де не можна було застосувати плуг з упряжкою волів, використовували давні примітивні знаряддя - лопату і мотику. Навіть у саду земля не пустувала. Тут, у проміжках між плодовими деревами та кущами ягід візантійці вирощували різні овочі. За вкрадену лопату або мотику під час польових робіт впійманий злодій мусив сплатити таку ж суму штрафу, які і за вкрадений плуг чи залізний сошник [2, с. 105].

Наявність справного реманенту для візантійських хліборобів було настільки важливим, що навіть «Геопоніки» радили сільській громаді забезпечувати необхідним обсягом роботи ковалів, теслярів і гончарів [3, с. 79]. Ця порада наводить на думку, що частина ремісників мешкала на селі, працюючи для потреб візантійських селян. Завдяки цьому істотно знижувалася собівартість продукції господарств членів громади, оскільки вартість послуг місцевих ремісників була істотно нижчою від вартості виробів і послуг міських ремісників.

Під час жнив візантійські хлібороби використовували серпи, хоча в зрідка в деяких джерелах згадуються й коси. Як і в Західній Європі, у Візантії скошене збіжжя зв'язували у снопи і складали в копиці. Після зняття урожаю розпочинали вивезення зібраного з поля. Після того, як останній сніп був вивезений з ниви, застосовувалася поширена в Європі система відкритих полів. Худоба членів сільської громади могла вільно пастися на усіх земельних ділянках. Таким же був порядок після зняття урожаю фруктів у садах та овочів на городах.

Обмолот зернових візантійці здійснювали так само як і римляни. На вимощене камінням гумно господарі виносили і розкладали щільно один біля одного снопи зі збіжжям. Після цього випускали на гумно худобу; проганяючи багаторазово по снопах парнокопитних, отримували зерно. Подекуди візантійські хлібороби для молотьби використовували особливі сани, у які впрягали пару коней. Дослідникам економічної історії Візантії так і не вдалося знайти у джерелах згадки про такий простий винахід для більш ефективної молотьби снопів як цеп.

Візантійські селяни намагалися дотримуватися численних правил зберігання намолоченого зерна. Динати будували для цього спеціальні хлібні комори із нижніми і верхніми приміщеннями. Причому, господарська енциклопедія рекомендувала зберігати зерно у верхніх приміщеннях. Господарі знали, що споруду комори слід було зводити так, щоб світло у приміщення потрапляло зі сходу, а з півночі і з заходу - прохолодний вітер. Вважалося, що вітри зі сходу і півдня могли завдавати шкоди зерну. Господарю мав потурбуватися про наявність витяжок у приміщенні із зерном, щоб волога виходила назовні. Дбайливий селянин намагався не допускати, щоб біля зерна був який-небудь осередок вологи, або неприємного запаху. Стіни хлібної комори обмазували глиною, змішаною із шерстю тварин, а зверху наносився тонкий і міцний шар білої глини. Привертає увагу й така деталь - підлогу в коморі візантійський господар зволожував сечею великої рогатої худоби, якою відганяли шкідників. Крім цього, господарська енциклопедія рекомендувала хліборобам:«...9. Найкориснішим буде підстелити під зерно на підлогу напівсухої конизи; висипавши десять медимнів зерна, знову накидати конизи і знову засипати зерно, доки увесь хліб не буде засипаний. Засипане таким способом зерно не буде гнити упродовж багатьох років і збереже свою вагу при випіканні хліба» [3, с. 71].

Візантійські селяни сіяли на своїх полях ячмінь, пшеницю, просо, боби. Невибагливість і продуктивність ячменю змушували хліборобів виділяти під нього найбільше площі з ріллі. Такою ж невибагливою культурою було просо. Але деякі заможні візантійці вважали пшоно шкідливою їжею. На їхню думку, страви із пшона могли спричинити шлункові захворювання. Бідніші селяни не звертали уваги на такі застереження і пшоняні страви були вагомим додатком до їхнього щоденного раціону. Вони більше споживали хліба із ячменю, ніж із пшениці. В неурожайні роки їм доводилося змішувати ячмінне борошно з висівками для випікання хліба. Часто доводилося обмежуватися упродовж робочого дня кашею із бобів без оливкової олії. У Візантії завжди було багато монастирів. Для аскетів-ченців, котрі обмежували себе в їжі, хліб із ячменю був обов'язковим елементом щоденного споживання.

Візантійські селяни були успішними садівниками. Кожне господарство, навіть найбіднішого селянина, мало сад, у якому росли груші, горіхи, каштани, смоківниці. Але найпоширенішим плодовим деревом була олива. Оливкові гаї росли в селянських господарствах Іллірії, Трапезунда, Близького Сходу, довкола Антіохії. В саду бідного селянина було, я правило, 5-10 оливкових дерев, а динати висаджували у своїх володіннях цілі плантації олив. Багато оливкової олії використовувалося у релігійно-церковному повсякденні. Про порядок виготовлення свічок з допомогою оливкової олії йдеться в окремому розділі «Про керуляріїв» знаменитого візантійського юридичного пам'ятника «Книги Епарха» [ 1, с. 61].

Візантійські селяни упродовж тисячоліття дбайливо зберігали античні традиції виноградарства. Незважаючи на строгий церковний контроль, ще у ХІІ ст. селяни повсюди під час збирання урожаю винограду здійснювали обряди поклоніння і подяки грецькому богові вина і виноградарства Діонісові [5, с. 125]. Як і в античні часи, візантійці прагнули забезпечити виноградник необхідною кількістю вологи. Для цього використовували прості, але ефективні зрошувальні системи, зводили спеціальні резервуари для води - цистерни. На відміну від греко-римської традиції висаджувати виноградник окремо від саду, візантійці часто змішували виноградник з плодовими деревами; поряд із яблунями, грушами, горіхами росла виноградна лоза. Візантійці прагнули звести довкола свого виноградника високий паркан, а динати навіть стіну з каміння або цегли.

Трудове повсякдення візантійського господаря на винограднику розпочиналося у січні, коли потрібно було обрізати лозу, що росла низько по землі або обвивалася довкола гілок дерева. Тоді ж розпочинали садіння виноградних лоз. У лютому до виноградника зі спеціального розплідника пересаджували виноградні лози, які вже пустили коріння - дворічки і трирічки. Це робилося для того, щоб посилити урожайний потенціал виноградника. Господарі, виконуючи цю технологічну операцію, були упевнені, що завдяки їй якість вина істотно зросте. Основні роботи у винограднику припадали на березень, коли потрібно було пасинкувати трирічні виноградні лози, оскільки в цей час пагони виноградної лози були ніжними і їх легко і без шкоди можна було видаляти. Пасинкування проводили до того, як починали розпускатися бруньки. Разом із пасинкуванням розпушували землю довкола лози. Розпушування ґрунту повторювали у квітні, травні і, за потреби, в червні. Влітку завершувалося пасинкування. На кожній лозі господар залишав по одному пагону задля вищого урожаю. Кожен господар у Візантії мав виноградник площею 5 модіїв (50-60 соток). Нескладна технологія догляду, незначні затрати праці давали візантійському господареві, як правило, хороший прибуток з виноградника. Він був вищим за прибуток із інших галузей господарства візантійського хлібороба. Недаремно під час продажу ділянка землі під виноградником цінувалася у десять разів дорожче, ніж проста рілля. З прибутковістю від виноградника суперничала прибутковість від оливкових насаджень. Імперський уряд уважно стежив за ринковою кон'юнктурою, прагнучи уберегти ціни на оливкову олію і вино від різких стрибків. Коли в країні був неврожай на оливки або виноград, окремим декретом імператора заборонявся експорт олії або вина за кордон.

Підприємливість хлібороба високо цінувалася у Візантійській імперії. Про це свідчать «Поради» Кекавмена - відомого візантійського інтелектуала і письменника ХІ ст. У книзі автор писав: «Якщо ведеш приватне життя у своєму домі і нічого не виконуєш, неси обов'язки по дому своєму, завдяки яким він утримується в достатку, і не будь безтурботним у цьому. Адже нема в тебе іншого доходу для життя, крім як обробітку землі. Зроби собі автургії, як ось: млини, ергастирії, сади і все, що приносить тобі доход щорічно і від оренди і [безпосередньо] у вигляді плодів. Посади різноманітні дерева і тростину, від яких буде тобі доход без щорічних затрат праці. При всьому цьому ти будеш перебувати у спокої. І худоба нехай буде в тебе: бики для оранки, свині, вівці та інші тварини, які плодяться кожного року, ростуть і множаться. Все це зробить багатим твій стіл, і ти будеш благоденствувати в усьому, маючи в достатку хліб, вино і все інше, зерно і худобу м'ясну і тяглову» [9, с. 205; 207].

Важливою структурою виробничого повсякдення візантійського селянина було домашнє тваринництво. Реконструювати цю ділянку індивідуального господарства можна використовуючи свідчення такого історичного джерела як «Землеробський закон». Незважаючи на те, що документ був укладений ще в ранній Візантії, він є достатньо інформативним, щоб сформувати загальне уявлення про роль домашньої худоби у повсякденні візантійців. Кожне селянське господарство, яке мало земельний наділ, для польових робіт утримувало волів [10, с. 195]. Віл упродовж тисячолітнього існування Візантії незмінно залишався для селян головною тягловою силою. Про те, наскільки важливою була ця тварина для хліборобів, свідчить практика візантійських податкових відомств оцінювати заможність одиниці оподаткування - селянського двору не тільки за розміром земельного наділу, але й за кількістю волів. Якщо селянин мав лише одного вола, тобто, був бідним, у документах фіскального відомства його позначали терміном «воїдат». Власник пари волів позначався терміном «зевгарат», а чотирьох - «дизевгарат».

Звісно, частина селянських дворів мала коней [14, с. 270]. Але, частіше всього це було властивим для господарств стратіотів - військових поселенців у прикордонних фемах. Вартість коней була занадто високою для більшості візантійських селян. У Х ст. кінь у Візантії коштував 12 золотих номісм, що в три-чотири рази перевищувало вартість, наприклад, корови. Частіше всього, коні використовувалися у війську, у кавалерії. Варто зазначити, що динати мали цілі табуни коней, конюшні і слуг для догляду за ними. Відомо, наприклад, що візантійський магнат, згодом імператор пізньої Візантії, Іоанн УІ Кантакузин у середині ХІУ ст. володів табуном не менше ніж 2500 кобилиць [4, с. 48]. Щоб коні були сильними і витривалими, їх годували ячменем. Незамінними коні були на службі імперської пошти. Менш цінною, але невибагливою тягловою твариною на селі був мул. Для перевезення малогабаритних вантажів використовували віслюків.

Кожне індивідуальне господарство візантійського хлібороба мало свиней. Загалом, свинарство було досить розвиненою галуззю тваринництва в країні. Відомо, що селяни часто навіть відводили на своєму наділі окрему ділянку землі для посадки дубового гаю. З часом жолуді цього дубового гаю забезпечували щоденний раціон корму свиней надзвичайно цінним компонентом. Зазвичай, справу випасу свиней поблизу села довіряли підліткам. Кожен доглядав за своїм стадом, оскільки тварини могли завдати шкоди посівам, городам, садам або виноградникам односельців. Явище було настільки поширеним, що у «Землеробський закон» було поміщено кілька окремих статей задля зменшення випадків господарської недбалості. Зокрема у статті 49 «Землеробського закону» зазначено, що власник поля, якому втретє завдала шкоди одна й та ж свиня, мав право її вбити. Перший раз її потрібно було просто вигнати з поля, вдруге - повідомити про інцидент господарів свині, а втретє - умертвити тварину без відшкодування власникові [2, с. 115]. Візантійські селяни уміли не тільки доглядати за свинями, але й вибирати їх для купівлі. Майбутню свиноматку обирали, звертаючи увагу на довжину і масивність тулуба. Вважалося, що свиноматка із продовгуватим і крупним тулубом буде давати численне потомство. При купівлі селяни намагалися вибирати поросят одномасних, а не пістрявих, з товстим загривком і густою щетиною на загривку. Щоб пересвідчитися у якості майбутніх свиней під час купівлі поросят висмикували на загривку кілька волосин щетини. Якщо корінь волоска був з кров'ю, порося вважалося хворим [3, с. 291].

Більшість господарств візантійців утримували овець і кіз. Утримання цієї худоби не потребувало великих затрат. Натомість селянська родина отримувала додатково до свого столу молоко, сир, бринзу, м'ясо. А господині для домашнього ткацького промислу отримували від дрібної рогатої худоби вовну. У сільських громадах Візантії практикувалося відгінне вівчарство. Професійні пастухи, яких наймала громада, на літній період переганяли отари овець далеко в гори, де було багато соковитої трави. Візантиніст Г. Г. Літаврин писав: «Перегонним вівчарством займалися в імперії майже винятково волохи - перш за все у Фессалії, Епірі, Македонії, Паристріоні. Влітку (починаючи з травня) вони кочували зі стадами по гірських пасовищах, долаючи часом сотні кілометрів, слідуючи від кошари-загону (по грецьки «мандра») до кошари, де переробляли продукти свого господарства: виготовляли масло, сир (волоську бринзу вже тоді добре знали за кордоном), робили пряжу, килими, повсть і т.п. У вересні вони поверталися для зимівки в долини. Перегінне вівчарство віддавна було відоме і в Малій Азії і в Північній Сирії» [12, с. 12]. Поряд з цим, невеликі групи дрібної рогатої худоби сільські діти випасали неподалік від поселення. Відомо, що сільські громади ухвалювали спільне рішення щодо сільських пасовищ. Для того, щоб можна було випасати худобу і взимку, визначене пасовище влітку не використовувалося, задля того, щоб на ньому виросла густа трава. Коли ж наставали холоди, сюди можна було приганяти не тільки овець і кіз, але й велику рогату худобу. На Балканах такі пасовища називалися зимів'ям.

У кожному селянському дворі була й велика рогата худоба. Особливістю утримання великої рогатої худоби у Візантії було те, що господарі віддавали перевагу м'ясним породам корів, а не молочним. Молочне господарство так і не набуло в імперії значного розвитку.

Візантійські селяни традиційно утримували багато домашньої птиці. У кожному дворі були кури, качки і гуси. Від римлян візантійці перейняли звичку утримувати голубів. Голуби не потребували від господаря ніяких матеріальних затрат, за винятком двох зимових місяців, коли їх слід було трохи підгодовувати. Щоправда, голубів тримали не так для естетичного задоволення, як для отримання від них цінного органічного добрива - голубиного посліду. Кожен візантійський селянин володів обширними знаннями щодо утримання свійської птиці. Так, він знав, як влаштовувати курятник, як годувати курей, як відвадити їх від поїдання яєць, як вибирати квочку і навіть як вберегти птицю від нежиті і запаморочення. Більш заможніші селяни тримали у вдома фазанів, павичів, куріпок. Наявність домашньої птиці посилювала продовольчу безпеку селянських господарств.

Висновки

Отже у виробничому повсякденні візантійського селянина упродовж століть дбайливо зберігалися античні традиції господарювання. Щоденна праця хліборобів у країні визначалася особливостями клімату і родючістю ґрунту. Сприятливий середземноморський клімат і родючі землі не спонукали хліборобів імперії до застосування більш продуктивних сортів злакових культур і більш досконалих знарядь праці. Прогресивні зміни в рільництві відбувалися дуже повільно і тільки у господарствах динатів. Таким же консервативним було й тваринництво. Водночас, візантійські хлібороби цілком забезпечували не тільки свої господарства, але й міста імперії необхідною кількістю продовольства.

Література

1. Византийская книга Эпарха. М.: Изд-во вост. литературы, 1962. 295 с.

2. Византийский Земледельческий Закон. Ленинград : «Наука», 1984. 280 с.

3. Геопоники. Византийская сельскохозяйственная энциклопедия Х века. Москва- Ленинград : Издательство АН СССР, 1960. 410 с.

4. Каждан А. П. Аграрные отношения в Византии ХТТТ - ХГУ вв. М.: Издательтво Академии Наук СССР, 1952. 243 с.

5. Каждан А. П. Визант-ая культура Х - ХТТ вв. СПб.: Алетейя, 2006. 280 с.

6. Каждан А. П. Византийский монастырь XI-XII вв. как социальная группа. Византийский временник. 1971. Вып.31. С. 48-70.

7. Каждан А. П. Византийское сельское поселение. Византийский временник. 1968. Вып. 28. С. 215-244.

8. Каждан А. П. Два дня из жизни Константинополя. СПб.: Алетейя, 2002. 320 с.

9. Кекавмен. Советы и рассказы: Поучение византийского полководца XI века. СПб.: Алетейя, 2003. 711 с.

10. Литаврин Г. Г. Болгария и Византия в ХТ - ХТТ вв. М.: 1960. 472 с.

11. Литаврин Г. Г. Византийское общество и государство в Х - ХТ вв. М.: Наука, 1977. 311 с.

12. Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. М.: Наука, 1974. 234 с.

13. Поляковская М. А., Чекалова А. А. Византия: быт и нравы. Свердловск : Изд-во Урал, ун-та, 1989. 304 с.

14. Сборник документов по социально-экономический истории Византии. М.: Издательство Академии Наук СССР, 1951. 319 с.

15. Сорочан С. Б. Парадигмы быта, сознания и культуры. Учебное пособие. Харьков; Майдан, 2011. 952 с.

References

2. Vizantijskij Zemledelcheskij (1984). Vizantijskij Zemledelcheskij Zakon [Byzantine Agrarian Law]. Leningrad : «Nauka» [in Russian].

3. Geoponiki (1960). Geoponiki Vizantij skaya selskohozyajstvennaya enciklopediya Х veka [Geoponics. Byzantium agricultural encyclopedia of the 10th century]. Moskva-Leningrad : Izdatelstvo AN SSSR [in Russian].

4. Kazhdan A. P. (1952). Agrarnye otnosheniya v Vizantii XIII - XIV vv. [Agrarian relations in Byzantium of the 13th - 14th centuries]. M.: Izdateltvo Akademii Nauk SSSR [in Russian].

5. Kazhdan A. P. (2006). Vizantijskaya kultura X - XII vv. [Byzantine culture of the 10th - 12th centuries]. SPb.: Aletejya [in Russian].

6. Kazhdan A. P. (1971). Vizantijskij monastyr XI - XII vv. kak socialnaya gruppa [Byzantium Monastery of XI-XII centuries as a social group]. Vizantijskij vremennik [Byzantium chronicler]. Vyp.31. S. 48-70 [in Russian].

7. Kazhdan A. P. (1968). Vizantijskoe selskoe poselenie [Byzantium rural settlement]. Vizantijskij vremennik [Byzantium chronicler]. Vyp. 28. S. 215-244 [in Russian].

8. Kazhdan A. P. (2002). Dva dnya iz zhizni Konstantinopolya [Two days from the life of Constantinople]. SPb.: Aletejya [in Russian].

9. Kekavmen (2003). Sovety i rasskazy: Pouchenie vizantijskogo polkovodca XI veka [Councils and stories: Lessons from the Byzantine commander of the XI century]. SPb.: Aletejya [in Russian].

10. Litavrin G. G. (1960). Bolgariya i Vizantiya v XI - XII vv. [Bulgaria and Byzantium in the 11th - 12th centuries]. M.: Nauka [in Russian].

11. Litavrin G. G. (1977). Vizantijskoe obshestvo i gosudarstvo v X - XI vv. [Byzantium society and state in the 10th - 11th centuries]. M.: Nauka [in Russian].

12. Litavrin G. G. (1974). Kak zhili vizantijcy [How the Byzantines lived]. M.: Nauka [in Russian].

13. Polyakovskaya M. A., Chekalova A. A. (1989). Vizantiya: byt i nravy [Byzantium: life and customs]. Sverdlovsk : Izd-vo Ural. un-ta [in Russian].

14. Sbornik (1951). Sbornik dokumentov po socialno-ekonomicheskij istorii Vizantii [Collection of documents on the social and economic history of Byzantium]. M.: Izdatelstvo Akademii Nauk SSSR [in Russian].

15. Sorochan S. B. (2011). Paradigmy byta, soznaniya i kultury. Uchebnoe posobie [Paradigms of everyday life, consciousness and culture. Educational manual]. Harkov; Majdan [in Russian].

Размещено на Allbest.ru