Верховна Рада України другого скликання як етап становлення українського парламентаризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування

Верховна Рада України другого скликання як етап становлення українського парламентаризму

Любовець Олена Миколаївна доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин і суспільних наук

Анотація

У статті проаналізовано державотворчу діяльність Верховної Ради України другого скликання (1994-1998 рр.), з'ясовано внесок народних депутатів у процес становлення українського парламентаризму. Вибори до Верховної Ради України другого скликання стали першими парламентськими виборами, які пройшли в незалежній державі. Це був перший український парламент, який формувався на постійній основі. Констатовано, що в процесі роботи народні депутати значну увагу приділяли розробці законодавчої бази діяльності Верховної Ради України, виробленню чітких механізмів її функціонування. Вперше було прийнято Регламент Верховної Ради України, який став базовим процесуально-нормативним документом, що встановив порядок роботи українського парламенту. Серед позитивних змін виділено наступні - розширення прав народних депутатів та їхнього впливу на законодавчий процес; збільшення ролі партій у прийнятті рішень; удосконалення структури парламенту; чіткіше визначення повноважень Голови Верховної Ради України, двох його заступників, голів та членів постійних комісій та ін. Підведено підсумки законотворчої діяльності Верховної Ради України другого скликання, підкреслено, що головним досягненням парламенту стало прийняття Конституції - Основного Закону України. Окремим предметом аналізу стала міжнародна діяльність Верховної Ради України, адже нова Конституція України закріпила за парламентом функцію визначення засад зовнішньої політики. Наголошено, що саме Верховна Рада України другого скликання заклала організаційні основи роботи парламенту, які згодом вдосконалювалися парламентарями наступних скликань.

Ключові слова: Верховна Рада України другого скликання, український парламентаризм, парламентські вибори, народні депутати України.

Abstract

Liubovets Olena Mykolayivna Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of International Relations and Social Science, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine

SECOND CONVOCATION OF THE SUPREME COUNCIL OF UKRAINE AS A STAGE IN THE ESTABLISHMENT OF UKRAINIAN PARLIAMENTARISM

The article analyzes the state-building activities of the Verkhovna Rada of Ukraine of the second convocation (1994-1998), and clarifies the contribution of people's deputies to the process of formation of Ukrainian parliamentarism. The elections to the Verkhovna Rada of Ukraine of the second convocation were the first parliamentary elections held in an independent state. It was the first Ukrainian parliament that was formed on a permanent basis. It was established that in the process of work, people's deputies paid considerable attention to the development of the legislative framework for the activity of the Verkhovna Rada of Ukraine, to the development of clear mechanisms for its functioning. For the first time, the Regulations of the Verkhovna Rada of Ukraine were adopted, which became the basic procedural-normative document that established the procedure for the work of the Ukrainian Parliament. Among the positive changes, the following are highlighted - the expansion of the rights of people's deputies and their influence on the legislative process; increasing the role of parties in decision-making; improvement of the structure of the parliament; clearer definition of the powers of the Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine, his two deputies, heads and members of standing commissions, etc. The results of the law-making activity of the Verkhovna Rada of Ukraine of the second convocation are summarized, it is emphasized that the main achievement of the parliament was the adoption of the Constitution - the Basic Law of Ukraine. The international activity of the Verkhovna Rada of Ukraine became a separate subject of analysis, because the new Constitution of Ukraine assigned to the parliament the function of determining the principles of foreign policy. It was emphasized that it was the Verkhovna Rada of Ukraine of the second convocation that laid the organizational foundations of the work of the parliament, which were later improved by parliamentarians of subsequent convocations.

Keywords: Verkhovna Rada of Ukraine of the second convocation, Ukrainian parliamentarism, parliamentary elections, people's deputies of Ukraine.

Вступ

Постановка проблеми. 30 червня в світі відзначається Міжнародний день парламентаризму. Цей факт підкреслює надзвичайно важливу роль, яку цей інститут відіграє сьогодні у системі державного управління. Наявність парламенту та повнота його повноважень є своєрідним маркером рівня демократії, основою розвитку правової держави. Потреба подальшого вдосконалення роботи парламенту в Україні в контексті сучасних викликів зумовлює неупереджене наукове вивчення етапів становлення та розвитку вітчизняного парламентаризму, насамперед, періоду незалежної України. Значний інтерес становить досвід діяльності Верховної Ради України другого скликання, яка стала першим українським парламентом, вибори до якого відбулися у незалежній державі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика історії та сутності парламентаризму в Україні є однією з ключових у вітчизняній історіографії. Її розробкою займалися А. Гальчинський, Ю. Древаль, О. Копиленко, О. Литвиненко, А. Мережко, В. Паламарчук, М. Паламарчук, В. Селіванов, О. Скрипнюк, А. Француз, В. Шаповал та ін. Предметом аналізу дослідників є передумови парламентаризму, історія його становлення та розвитку, сучасний стан та проблеми функціонування. Водночас подальшого поглибленого вивчення потребує діяльність кожної окремої Верховної Ради України всіх скликань.

Мета статті. Проаналізувати роль Верховної Ради України другого скликання в процесі становлення українського парламентаризму.

Виклад основного матеріалу

Верховна Рада України другого скликання стала першим українським парламентом, вибори до якого пройшли вже в умовах незалежної держави. Це були дострокові вибори, що проводилися з метою зняття політичної та соціальної напруги в суспільстві. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України прийняла узгоджений з Президентом України Закон «Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України» [1], який скасував Постанову Верховної Ради України від 17 червня 1993 р. і призначив вибори народних депутатів України на 27 березня 1994 р.

Парламентські вибори мали проводитися на основі Закону України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» від 7 жовтня 1993 р. [2]. З метою деталізації і визначення процедурних питань виборів, 18 листопада 1993 р. було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України» [3]. Згідно Закону обрання депутатів проходило за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками; зберігалася вимога щодо обов'язкової 50%-ї явки виборців, наявність двох турів голосування та необхідність отримання абсолютної більшості (більш ніж половини) голосів для перемоги у виборах. державотворчий верховний конституція україна

Загалом, незважаючи на певні хиби, Закон про вибори 1993 р. був демократичнішим, ніж Закон про вибори 1989 р. і більшою мірою відповідав міжнародним виборчим стандартам. Єдиним положенням, яке не відповідало міжнародним стандартам, було обмеження прав політичних партій, що суперечило пункту про найбільш повне забезпечення пропорційного представництва інтересів різних соціальних верств. Водночас парламентські вибори 1994 р. все ж продемонстрували певне наближення до стандартів реальної багатопартійності. Офіційно були зареєстровані кандидати від 28 політичних партій, які представляли весь наявний політичний спектр - від «лівих» до націонал-радикалів.

Вибори проходили в два тури - 27 березня та 10 квітня 1994 р. Газети повідомляли, що «вибори продемонстрували весь спектр активності: від 50,9 % в окремих округах Криму, Севастополі до 90,3 % на Тернопільщині» [4]. Для спостереження за парламентськими виборами в Україну прибуло більше 600 представників від 12 міжнародних організацій і більше 50 держав. Спостерігачі відзначали, що вибори були дійсно вільними і незалежними і «в межах недостатньо досконалого Закону України про вибори пройшли без особливих порушень» [5]. Позапарламентський комітет виборців також зареєстрував ряд порушень. Однак, виявлені порушення принципово не вплинули на результати виборів. Загалом, виборча кампанія 1994 р. проходила в умовах більшої гласності, ніж попередня. У містах організовувалися інформаційні прес-центри з метою створення системи об'єктивного інформування громадян, виходили газети різних політичних партій і організацій.

Як показала практика проведення парламентських виборів 1994 р. основним недоліком Закону про вибори стала мажоритарна система абсолютної більшості, що фактично запрограмувало затяжні вибори - їх довелося проводити у кілька етапів.

У першому турі було обрано тільки 49 депутатів, у другому - ще 289 (із 450). Із попереднього скликання народ України повторно обрав лише 50 депутатів, іншим 138 висловив недовіру. З 24 по 31 липня відбулися довибори у 59 зі 112 округів. Унаслідок довиборів до кінця 1994 р. депутатські повноваження отримали ще 67 чоловік. Наприкінці року парламент схвалив пропозицію Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти на один рік призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визначалися такими, що не відбулися або через неявку виборців, або через те, що депутата не було обрано. На цей момент Верховна Рада України налічувала 405 депутатів, 178 з яких були членами партій, а 227 - безпартійними [6, с. 490]. На кінець другого скликання Верховної Ради України до її складу входило 412 народних депутатів, з них вперше було обрано 350 [7, с. 21].

На виборах відчутної поразки зазнали пропрезидентські політичні сили, а фаворитами стали партії лівого спрямування, яким майже третина виборців віддала свої голоси. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробила гасла комуністів і соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави. Так, за результатами виборів 25 % місць здобула КПУ, 5,9 % - Рух, 5,34 % - СелПУ, 4,15 % - СПУ.

Верховна Рада України другого скликання стала першим українським парламентом, який формувався на постійній основі. Проте новий парламент так і не став повністю професійним, оскільки багато народних депутатів, посилаючись на статтю 93 Конституції 1978 р., продовжували поєднувати повноваження депутата з виробничою та службовою діяльністю.

Новий парламент України розпочав свою роботу 11 травня 1994 р. У структурному відношенні Верховна Рада поділялася на такі елементи - депутатський корпус, Голова Верховної Ради, заступники Голови Верховної Ради, Президія Верховної Ради, постійні комісії Верховної Ради, депутатські групи (фракції) Верховної Ради, Погоджувальна Рада депутатських Груп (фракцій) Верховної Ради. Депутатський корпус був сформований у результаті виборів, а всі інші елементи народні депутати повинні були утворити з початком своєї діяльності.

18 травня Головою українського парламенту було обрано О. Мороза. 25 травня Першим заступником Голови Верховної Ради України обрали О. Ткаченка (СелПУ), заступником Голови Верховної Ради України - О. Дьоміна [8]. О. Дьомін обіймав посаду до липня 1996 р. і був увільнений від обов'язків заступника Голови Верховної Ради України у зв'язку з призначенням на посаду у виконавчий орган влади. 3 жовтня 1996 р. заступником Голови Верховної Ради України було обрано Віктора Мусіяку [9, с. 74.]. Таким чином, завдяки чисельній перевазі керівництво парламентом опинилося в руках у «лівих».

У ході роботи Верховної Ради України другого скликання, на відміну від Верховної Ради попередніх скликань, були чіткіше позначені повноваження та принцип виборів Голови Верховної Ради України, двох його заступників, голів та членів постійних комісій. Щодо виборів Голови, то кандидатури на його посаду повинні були висуватися на альтернативній основі депутатами та їх групами (фракціями). Було детально визначено й повноваження заступників Голови Верховної Ради України. Відзначалося, що Перший заступник Голови веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради України з органами виконавчої влади, органами самоврядування, а заступник Голови - з питань взаємодії Верховної Ради України з органами судової влади, з питань законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних повноважень [10].

До складу Президії Верховної Ради другого скликання входили Голова Верховної Ради, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради, голови постійних комісій Верховної Ради, але у засіданнях Президії мали право брати участь і народні депутати. На противагу від Верховної Ради попередніх скликань повноваження Президії Верховної Ради другого скликання були скорочені та обмежувалися лише рішенням організаційних питань, серед яких: скликання сесії, допомога депутатам у виконанні своїх повноважень, координація діяльності комісій. За рахунок Президії було розширено повноваження Верховної Ради. Так, у Конституційному договорі між Верховною Радою та Президентом України 1995 р. Президія Верховної Ради втратила право законодавчої ініціативи, а згідно Конституції України 1996 р. даний структурний елемент було взагалі ліквідовано.

Практично зразу після початку роботи Верховної Ради другого скликання розпочалося її внутрішнє структурування. Цьому сприяло й затвердження 13 травня 1994 р. «Положення про депутатські групи (фракції) у Верховній Раді України», яке конкретизувало і визначило статус, деталізувало вимоги формування та реєстрації, права та порядок їх діяльності. Згідно Положенню мінімальна чисельність депутатської групи встановлювалася на рівні 25 депутатів. Фракції і групи одержали право мати секретаріат [7, с. 30].

Остаточно унормував діяльність депутатських груп і фракцій прийнятий парламентом Регламент Верховної Ради України [10]. Регламент надавав депутатським групам і фракціям досить великого значення, саме вони ставали визначальним суб'єктом парламентської діяльності, зокрема, в питаннях кадрових призначень, формування порядку денного, участі у погоджувальних механізмах і процедурах. Так, фракції мали право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України, попереднє обговорення кандидатур на посади Голови Верховної Ради України і його заступників, голів комісій, на виступ свого представника з усіх питань порядку денного. Надані Регламентом Верховної Ради України повноваження фракцій дозволяли їм значною мірою впливати на роботу парламенту та ухвалення рішень.

У період роботи парламенту 1994-1998 рр. уповноважені представники депутатських груп і фракцій входили до складу Президії Верховної Ради України, а з припиненням її повноважень після прийняття Конституції України - брали участь у роботі Організаційної наради керівників депутатських фракцій та голів комітетів, яка скликалася як дорадчий орган Головою Верховної Ради України. При вирішенні найскладніших політичних питань вони брали участь у засіданнях Погоджувальної ради керівників депутатських фракцій і груп, яку утворювали їхні уповноважені представники. Погоджувальна рада вносила пропозиції з питань порядку денного, сприяла узгодженню позицій народних депутатів у разі виникнення спірних питань у роботі Верховної Ради. Члени Погоджувальної ради обов'язково повинні були запрошуватися на засідання Президії Верховної Ради.

На відміну від парламентів багатьох західних країн, Регламент Верховної Ради України надавав право депутатам формувати депутатські групи як на партійній, так і на позапартійній основі [10]. Процес структуризації Верховної Ради України ІІ (ХІІІ) скликання не мав сталого характеру - фракції і депутатські групи постійно змінювалися як кількісно, так і за своїм складом. Спостерігалася й деяка переорієнтація їх політичної позиції. На завершальному етапі роботи Верховної Ради України на фракційні зміни вплинуло й наближення виборчої кампанії [11].

На початку роботи парламенту було сформовано 23 постійні комісії, які відігравали вирішальну роль в організації законопроектної роботи. Постійні комісії вносили пропозиції щодо формування порядку денного кожної чергової сесії Верховної Ради України, впливали на виконання затвердженого порядку денного та черговість підготовки на розгляд запропонованих питань, відповідали за підготовку і проведення днів Уряду України та парламентських питань. Голови постійних комісій обиралися Верховною Радою України, а заступники та секретарі на засіданні комісій. Успіх партій «лівого» напряму на виборах дозволив їх представникам очолити значну кількість постійних комісій. 5 травня 1997 р. постійні комісії Верховної Ради України були перейменовані на комітети Верховної Ради України.

Загалом функції постійних комісій не набули суттєвої зміни у період роботи Верховної Ради України другого скликання. Деякі зміни відбулися у напрямах роботи комісій, що пов'язано із проголошенням незалежності України та змінами, що відбулися у соціально-економічному становищі країни. Так, були створені окремі комісії з питань державного будівництва та державної безпеки і оборони, з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту та зв'язку, ядерної політики та безпеки, боротьби з організованою злочинністю та корупцією, яких не було під час роботи попереднього парламенту. Був зроблений певний крок і у напрямі розширення свободи слова. Якщо комісія з питань гласності та засобів масової інформації попередньої Верховної Ради України була створена без певної конкретизації діяльності, то аналогічна комісія у наступному парламенті повинна була займатися законодавчим забезпеченням свободи слова та засобів масової інформації.

За чотири роки 23 Комітети провели майже 3500 засідань, у тому числі понад 150 - з виїздом у регіони. На засіданнях Комітетів розглянуто приблизно 11500 питань, у тому числі 1800 стосувалося контрольної діяльності за реалізацією законів у державі. Розглянуто понад 100 тисяч листів і звернень громадян, що надійшли до Комітетів. За ініціативою Комітетів було проведено більше 400 наукових конференцій, семінарів, симпозіумів, круглих столів, у тому числі за участю провідних іноземних фахівців та парламентаріїв [9, с. 12].

Вибори до Верховної Ради другого скликання та процес формування її структурних елементів співпали з підготовкою та проведенням в Україні президентських виборів. Україна першою з країн СНД провела переобрання президента у відповідності до чинного законодавства. Із семи кандидатів, зареєстрованих ЦВК і внесених у виборчі бюлетені в день голосування 26 червня 1994 р. найбільше голосів здобули чинний Президент Л. Кравчук й екс-міністр України Л. Кучма. В ході повторного голосування, що відбулося 10 липня, за Л.Кучму проголосувало більше 52 %з тих виборців, які прийшли на виборчі дільниці. Таким чином новим Президентом України став Леонід Кучма.

Незадовго до президентських виборів Л. Кравчук подав на затвердження парламенту кандидатуру нового Прем'єр-міністра - В. Масола, який вже очолював уряд. Кандидатура була затверджена, а після обрання Президентом України Л. Кучма не став повертатися до питання про голову уряду. 19 липня 1994 р. Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, в якій повідомляли суспільство про своє бажання дотримуватися норм чинної Конституції та змінювати її положення тільки при погодженні й добрій волі всіх сторін. Таким чином, представники законодавчої й виконавчої влади зобов'язувалися розв'язати питання про межі своїх повноважень шляхом домовленостей, а не протистояння. З огляду на те, що проблема розподілу влади стояла в країні надзвичайно гостро й вимагала свого негайного вирішення, то такий крок вищих представників влади можна оцінити однозначно позитивно.

Водночас, ця спільна заява більш виглядала як декларація намірів. У реальності між керівниками різних гілок влади існували серйозні розбіжності з цілого ряду ключових питань. Відсутність чіткого розмежування повноважень між різними гілками влади об'єктивно посилювала протистояння між Президентом, Головою Верховної Ради та Прем'єр-міністром, гальмувала проведення соціально-економічних реформ, загрожувала суспільству розколом. Призупинити ці руйнівні процеси могло тільки прийняття нової Конституції України, де б чітко були окреслені функції законодавчої та виконавчої влад. Саме на народних депутатів Верховної Ради другого скликання й лягла місія розробки та ухвалення Основного Закону України.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Він розглядався майже три місяці. Бурхливі дискусії точилися щодо ряду принципових питань - державного управління (президентська чи парламентська р6еспубліка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян.

Загалом, за ставленням до запропонованого Конституційною комісією проекту депутатський корпус розділився на три групи. Перша - противники проекту (комуністи, соціалісти) - не погоджувалися з положеннями проекту, що суперечили принципам організації радянської влади. Друга - прихильники негайного ухвалення Конституції (Рух, «Державність») - погоджувалися на ухвалення проекту за умови наявності в ньому положень, які б гарантували політичну незалежність, унітарність, демократичний устрій України, дотримання основних прав і свобод, підтвердження національної символіки як державної. Третя - решта фракцій (від СелПУ до «Реформи») - погоджувалися, але за умов внесення низки змін та доповнень.

2 квітня 1996 р. приймається рішення про включення до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України питання про проект Конституції України та про організацію його підготовки до першого читання. 17 квітня розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією разом із зауваженнями і пропозиціями. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту на чолі з народним депутатом М. Сиротою. Долаючи труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній суперечливій статті проекту Конституції.

28 травня - 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні він був заблокований. За таких умов Рада національної безпеки та Рада регіонів порекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту та його перейменування в Народні Збори. 26 червня Л. Кучма видав Указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України». Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутися до розгляду проекту Конституції.

27 і 28 червня 1996 р. Верховна Рада України працювала надзвичайно продуктивно, внаслідок чого ранком 28 червня 315 голосами «за» було прийнято Основний Закон (Конституцію) України. День ухвалення Конституції проголошено державним святом.

Президент України Л. Кучма, виступаючи на урочистій церемонії підписання Конституції України 12 липня 1996 р., підкреслив: «Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадського спокою. Ми наочно продемонстрували усьому світові свою здатність до виваженої, далекоглядної і консолідуючої політики, що на якісно новий рівень піднесло міжнародний авторитет України. Адже саме цей документ уособлює собою те, до чого прагне світове співтовариство - повну визначеність і передбачуваність внутрішнього та зовнішнього курсу держави» [12, с. 201].

Як покажуть наступні події, Основний Закон не зміг остаточно врегулювати відносини між гілками влади. Протистояння між Президентом і Верховною Радою, в якій вплив «лівих» партій був надто сильним, тривало. Але, попри всі недоліки, все ж таки Конституція певною мірою унормувала та стабілізувала життя країни, давши можливість владі зосередитися на розв'язанні інших суспільних проблем, зокрема, законотворчій діяльності.

За 460 днів пленарних засідань Верховна Рада України другого скликання розглянула й прийняла 930 постанов і 752 законів, з них було введено в дію 713. У тому числі: кодексів - 3, закони в новій або оновленій редакції - 162, зміни до діючих законів - 300, з питань ратифікації міжнародних угод - 248 [7, с. 91].

Порівнюючи напрями законотворчої роботи Верховної Ради України першого скликання та Верховної Ради України другого скликання можна виділити наступні відмінності - центр ваги діяльності останньої змістився із сфери державного будівництва у сферу економічної політики, було прийнято менше законів і постанов з напряму національної безпеки та оборони; активізувалася законотворча діяльність у питаннях розвитку окремих галузей та видів діяльності, соціального захисту населення. Було прийнято закони про пенсійне забезпечення, про статус ветеранів війни, соціальне страхування, добродійність, охорону навколишнього середовища і т. п. У законах, прийнятих після 1994 р., сильним був зовнішньополітичний аспект.

Загалом досліджуваний період був позначений певною стабілізацією економіки, фінансово-банківської системи в Україні. Наслідком стало значне зниження інфляції, що в свою чергу, дозволило на у вересні 1996 р. ввести в обіг українську грошову одиницю - гривню. Водночас, суттєвого поліпшення соціально-економічної ситуації в країні не відбулося, що впливало на зменшення авторитету Верховної Ради України.

Одним із важливих напрямів роботи Верховної Ради України другого скликання стала міжнародна діяльність. Конституція України закріпила за парламентом функцію визначення засад зовнішньої політики.

Подією міжнародного характеру, що справила чи не найбільший вплив на роботу Верховної Ради України другого скликання, став вступ України до Ради Європи у 1995 р. Окрім істотного зміцнення позицій України на міжнародній арені, це означало й необхідність виконання широкого переліку зобов'язань, які було викладено у Висновку ПАРЄ і виконання яких, у першу чергу, покладалося на законодавців. Так, вже протягом першого року членства в організації потрібно було ратифікувати низку міжнародних конвенцій та хартій. Крім збільшення обсягів ратифікаційної роботи, вступ до Ради Європи передбачав також інтенсивну законотворчу діяльність, адже потрібно було привести внутрішнє законодавство у відповідність до норм ратифікованих документів, а також прийняти відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства цілий ряд нормативно-правових актів. Хоча не всі з перерахованих завдань було виконано у встановлені терміни - і це питання неодноразово порушувалося на засіданнях ПАРЄ, - тим не менше, можна сказати, що членство в Раді Європи стало поштовхом до якісної трансформації законотворчої діяльності українського парламенту.

Доленосним для країни стало прийняття парламентом 16 листопада 1994 р. постанови про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що поклало початок процесу виведення з території України стратегічних ядерних озброєнь. Натомість держава отримала запевнення США, Росії, Великобританії та Франції щодо гарантування суверенітету і територіальної цілісності України. Це рішення неоднозначно сприймалося тогочасними політиками й суспільством, а в контексті анексії Криму РФ й початку нею повномасштабної військової агресії проти України знову актуалізувалася дискусія щодо доцільності відмови України від ядерної зброї.

Український парламент другого скликання важливе значення надавав діяльності щодо ратифікації базових політичних договорів з іншими країнами. Якщо за період роботи Верховної Ради попереднього скликання було ратифіковано 69 міжнародних угод, то за чотири роки роботи Верховної Ради України ІІ (ХІІІ) скликання ратифіковано 248 договорів, угод і конвенцій [7, с. 113].

Завдяки діяльності Верховної Ради України другого скликання і, зокрема, Комітету Верховної Ради у закордонних справах і зв'язках з СНД, очолюваного депутатом Б. Олійником, зміцнила міжнародна позиція України, зріс авторитет українського парламенту у світі. Активна робота народних депутатів у складі делегацій Верховної Ради України в міжнародних парламентських структурах, таких як ПАРЄ, ПА ОБСЄ сприяла розумінню міжнародним співтовариством ключової ролі України як невід'ємного чинника європейської безпеки.

У 1994-1998 рр. було проведено 154 засідання Комітету, розглянуто понад 580 питань, прийнято 394 проекти законів України з питань, що відносяться до компетенції Комітету, проведено два семінари Верховної Ради України та Північноатлантичної Асамблеї (1996, 1997 рр.). За цей же період прийнято 41 парламентську делегацію із зарубіжних країн, організовано 26 візитів українських парламентарів за кордон [13, с. 35-36].

Загалом, саме під час роботи Верховної Ради України ІІ (ХІІІ) скликання міжнародна діяльність парламенту вийшла на новий якісний і кількісний рівень, збагатилася новими формами і вимірами.

Крім законодавчої функції Верховна Рада України досить активно здійснювала контролюючу функцію - парламентський контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, за виконанням Урядом Державного бюджету України, утворення тимчасових слідчих комісій для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, направлення депутатських запитів. Якщо за попереднє скликання у порядку парламентського контролю було розглянуто близько 100 питань, то за час роботи парламенту другого скликання - більше 200 [14]. За час роботи Верховної Ради України другого скликання відповідними Постановами були створені і діяли 16 тимчасових спеціальних і 13 тимчасових слідчих комісій [9, с. 13-14].

У 1997 р. Верховною Радою України була створена підзвітна їй Рахункова палата, яка стала постійно діючим конституційним органом державного фінансового контролю. Її основним завданням стала організація і здійснення контролю за виконанням видаткової частини Державного бюджету України та витрачанням бюджетних коштів.

Одним із дієвих засобів парламентського контролю стали дні Уряду України у Верховній Раді України, які на відміну від традиційних годин запитань і відповідей окремих членів Уряду, передбачало його фактичний звіт з конкретного, наперед визначеного питання. Починаючи з третьої сесії Верховної Ради України (лютий 1995 р.) передбачалося проведення Днів Уряду кожного першого вівторка місяця. Згідно із затвердженим Положенням (01.02.1996) Дні Уряду мали відбуватися на пленарних засіданнях Верховної Ради України щомісяця кожного другого вівторка. За час роботи Верховної Ради України другого скликання було проведено 24 Днів Уряду, на яких заслухано 46 питань і прийнято 22 законодавчих рішення [7, с. 134].

Іншою поширеною формою парламентського контролю були депутатські запити і звернення. В середньому на початку кожного дня пленарних засідань у час, відведений для оголошення запитів, заяв, повідомлень, розглядалося до десяти депутатських запитів, більшість з яких знаходила підтримку в сесійному залі. Загалом за період 1994-1998 рр. було направлено 2821 депутатських запитів. У тому числі: Президенту України - 430, Голові Верховної Ради України та керівникам парламентських комітетів - 288, Кабінету Міністрів України - 1125, керівникам міністерств і відомств України - 647, Генеральному прокурору України - 331 [7, с. 135].

Верховною Радою України другого скликання були започатковані парламентські слухання, які проводили комітети. Мета слухань - отримання всебічної інформації щодо питань, які належать до компетенції комітетів, їх вивчення і обговорення з залученням широкого кола відповідальних осіб, спеціалістів, вчених, експертів, представників громадсько-політичних організацій. За рекомендаціями учасників парламентських слухань Верховною Радою України приймалися відповідні постанови. За період 1994-1998 рр. було проведено 8 парламентських слухань.

Значну увагу в своїй діяльності народні депутати приділяли розгляду звернень громадян. За цей період до Верховної Ради України надійшло 343355 звернень, в тому числі надійшли поштою - 262571, на особистому прийомі - 80784. У них було порушено 396503 питання. Всі звернення громадян аналізувалися, на основі чого формувалися аналітичні матеріали і направлялися керівництву Верховної Ради України, в профільні комітети для використання в законотворчій роботі. Кожна 3-4 скарга, із взятих на контроль, була вирішена [7, с. 137-138].

Висновки

Підсумовуючи аналіз діяльності Верховної Ради України другого скликання, слід зазначити, що незважаючи на певні недоліки в її роботі, в цей період відбулися й позитивні зрушення. Так, у порівнянні з попередніми скликаннями, значно розширилися права народних депутатів та їх вплив на законодавчий процес, збільшилася роль партій в прийнятті рішень, удосконалилася структура парламенту тощо. Верховна Рада України другого скликання увійшла в українську історію завдяки прийняттю Конституції - Основного Закону України.

Література

1. Закон України Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України: прийнятий 24 вересня 1993 р. № 3470-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 40. Ст. 388.

2. Закон України Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України: прийнятий 7 жовтня 1993 р. N 3488-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 42. Ст. 395.

3. Закон України Про вибори народних депутатів України: прийнятий 18 листопада 1993 р. № 3623-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 48. Ст. 455.

4. Скачко В. Имели выборы - получили симптомы. Голос Украины. 1994. 31 марта.

5. Филипчук Н. Проблема не в галочке, а где ее нарисовать. Голос Украины. 1994. 30 марта.

6. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій / В.Ф. Солдатенко (кер.) та ін. К.: Парламентське вид-во, 2009.

7. Верховна Рада України: Інформаційний довідник / Авт.-упор.: М. Ярош (кер. кол.), А. Пивовар, А. Погорєлова. Вип. 2. К.: Парламентське вид-во, 2002.

8. Постанова Верховної Ради України «Про обрання Першого заступника Голови Верховної Ради України». Відомості Верховної Ради України. 1994. № 21. Ст. 136; Постанова Верховної Ради України «Про обрання заступника Голови Верховної Ради України». Відомості Верховної Ради України. 1994. № 21. Ст. 137.

9. Верховна Рада України другого (тринадцятого) скликання: 1994-1998 роки. К.: Парламентське вид-во, 2006.

10. Регламент Верховної Ради України. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 35.

11. Докладніше про діяльність депутатських груп і фракцій див. Любовець О.М. Політичні партії у парламентських фракціях і групах Верховної Ради України ІІ скликання (1994-1998 рр.). Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України. 2011. Вип. 53. С. 148-161.

12. Кучма Л. Вірю в український народ. К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2000.

13. Щербак Ю.М., Міщук З.Р. Законотворчість: міжнародна діяльність Верховної Ради України і парламентів світу. К.: Заповіт, 2008.

14. Мороз О. Ми чесно працювали. У нас нема зерна неправди за собою. Голос України. 1998. 15 квітня.

References

1. Zakon икгаїпі Pro dostrokovl vibori Verhovno! Radi Ukrai'ni і Prezidenta Ukrai'ni: pryiniatyi 24 veresnya 1993 r. № 3470-XII [Law of Ukraine On early elections of the Verkhovna Rada of Ukraine and the President of Ukraine from September 24, 1993 No. 3470-XII]. (1993). Vidomosti Verhovnoi Radi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 40, St. 388 [in Ukrainian].

2. Zakon Ukrarni Pro nazvu, strukturu і kU'kisniy sklad novogo parlamentu Ukrarni: pryiniatyi 7 jovtnya 1993 r. N 3488-XII [Law of Ukraine On the name, structure and quantitative composition of the new Parliament of Ukraine from October 7, 1993. № 3488-XII] (1993). Vidomosti Verhovnoi Radi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 42. St. 395 [in Ukrainian].

3. Zakon Ukraini Pro vibori narodnih deputativ Ukraini: pryiniatyi 18 listopada 1993 r. № 3623-XII [Law of Ukraine On Elections of People's Deputies of Ukraine from November 18, 1993 №. 3623-XII.]. (1993). Vidomosti VerhovnoiRadi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 48. St. 455. [in Ukrainian].

4. Skachko V. (1994). Imeli vy'bory' - poluchili simptomy' [Had a choice - got symptoms]. Golos Ukrainy - Voice of Ukraine', 31 marta. [in Ukrainian].

5. Filipchuk N. (1994). Problema ne v galochke, a gde ee narisovat' [The problem is not a tick, but where to draw it]. Golos Ukrainy' - Voice of Ukraine', 30 marta. [in Ukrainian].

6. Soldatenko V.F. (ker.) ta іп. (2009). Suspil'no-politichni transformacil v Ukraini: vid zadumiv do realiy [Socio-political transformations in Ukraine: from ideas to realities]. Kyiv: Parlaments'ke vid-vo, [in Ukrainian].

7. YArosh M., Pivovar A., Pogorelova A.. (2002).Verhovna Rada Ukrarni: InformaUyniy dovіdnik [Verkhovna Rada of Ukraine: Information guide]. Vip. 2. Kyiv: Parlaments'ke vid-vo, [in Ukrainian].

8. Postanova Verhovnoї Radi Ukrami Pro obrannya Pershogo zastupnika Golovi Verhovnoї Radi Ukrami [Resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine "On the election of the First Deputy Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine]. (1994). Vidomosti VerhovnoiRadi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 21. St. 136; Postanova Verhovnof Radi Lkrarni Pro obrannya zastupnika Golovi Verhovnof Radi Ukrarni [Resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine "On the election of the Deputy Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine]. (1994). Vidomosti VerhovnoiRadi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 21. St. 137. [in Ukrainian].

9. Verhovna Rada Ukrarni drugogo (trinadcyatogo) sklikannya: 1994-1998 roki. (2006). Verkhovna Rada of Ukraine of the second (thirteenth) convocation: 1994-1998. Kyiv: Parlaments'ke vid-vo, [in Ukrainian].

10. Reglament Verhovno't Radi Uk-atm [Regulations of the Verkhovna Rada of Ukraine]. (1994). Vidomosti Verhovnoi Radi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine, 35. [in Ukrainian].

11. Lyubovec' O.M. (2011)..Politichni partii u parlaments'kih frakciyah і grupah Verhovnoi Radi Ukraini ІІ sklikannya (1994-1998 rr.) [Political parties in parliamentary factions and groups of the Verkhovna Rada of Ukraine of the II convocation (1994-1998)]. Naukovi zapiski IPiEND im. I.F.Kurasa NAN Ukraini - Scientific notes of IPiEND named after I.F. Kuras of the National Academy of Sciences ofUkraine. 53., 148-161. [in Ukrainian].

12. Kuchma L. (2000). Viryu v ukrains'kiy narod [I believe in the Ukrainian people]. Kyiv: Vidavnichiy dim “Al'ternativi”. [in Ukrainian].

13. SCH'erbak YU.M., Misch'uk Z.R. (2008). Zakonotvorchist': mijnarodna diyal'nist' Verhovnoi Radi Ukraini i parlamentiv svitu [Legislation: international activity of the Verkhovna Rada of Ukraine and parliaments of the world]. Kyiv: Zapovit. [in Ukrainian].

14. Moroz O. (1998). Mi chesno pracyuvali. U nas nema zerna nepravdi za soboyu [We worked honestly. We do not have a grain of untruth behind us]. Golos Ukraini - Voice ofUkraine', 15 kvitnya. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru