Жінки в соціокультурному просторі Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жінки в соціокультурному просторі Речі Посполитої

Рафал Віктор Ковальчик

Жінки у суспільно-культурному просторі Речі Посполитої двох народів. У статті проаналізоване становище жінок у період з XVI-XVIII ст., яке залежало від політично упривілейованої тоді шляхти. Тому становище жінок, які походили з шляхетської верстви було набагато сильнішим, ніж представниць інших суспільних верств. Для більш чіткого розуміння епохи та ключових її чинників у розвідці застосовано історичний та порівняльний методи, які дозволяють зіставити становище жінок у різних країнах тодішньої Європи, зокрема детальніше порівняти Польщу та Францію. Найновіші ідеї та тенденції проникали саме з заходу, з Франції до Польщі і були взірцями для представниць привілейованої шляхти. У статті висвітлюються правові, політичні, економічні та культурні аспекти позиції та ролі жінок у тодішньому суспільстві.

Ключовіслова:жінки, шляхта, Річ Посполита двох народів, соціальний статус, літературна творчість

Вступ

Жінки в Речі Посполитій мали набагато більше прав, ніж у сусідніх деспотичних монархіях. Звичаєве право давало їм можливість розпоряджатися власним майном, управляти та примножувати його всупереч волі родини покійного чоловіка. Польська шляхетська республіка була феодальною державою з усталеною патріархальною моделлю життя, нав'язаною правлячими елітами, чоловіками та католицькою церквою. Однак серед політичної, державної еліти, якою був прошарок шляхти, становище жінки ґрунтувалося на особистій власності. Власність для жінок була гарантією безпеки. Вона також була для жінок воротами до свободи і забезпечувала можливість незалежності. У польській шляхті майно, яке належало жінці, її чоловік-хуліган не міг програти в азартні ігри чи пропити і витратити на задоволення. Жінки аристократичного стану могли почуватися у відносній безпеці, оскільки чоловік не мав доступу до майна дружини.

У деяких відносно примітивних шлюбах, з токсичним, жорстоким чоловіком, власність, яку чоловік не міг прийняти, була можливістю для жінки мати нормальне існування.

Правове та матеріальне становище жінок формувалося під впливом різних видів права - звичаєвого та статутного. У 14-15 століттях у Королівстві Польському формуються місцеві органи шляхетської демократії - земельні сеймики та польський сейм, який став найважливішим органом управління республіки. Польський Сейм формувався з пленарної королівської ради, біля якої збиралася вся шляхта, що мала право брати участь у державному житті. Тому його називали Генеральним сеймом. Спочатку в ньому разом зі шляхтою брали участь представники міщанства та капітули. Казимир Великий, як перший правитель Королівства Польського, прагнучи об'єднати країну, розпочав процес уніфікації звичаєвого права. Не зумівши запровадити єдиний закон, він прийняв у Вислицько-Піотрківських статутах окремі правові норми для кожного з повітів, які були наслідком поділу на округи. Правові норми ґрунтувалися на польському звичаєвому, традиційному, місцевому праві, що сягало витоків польської держави. У 15 столітті Вислицько-Піотрковські статути були об'єднані і опубліковані в друкованому вигляді. Вони стали важливим етапом у формуванні права шляхетської верстви, в тому числі правового та майнового становища сімейних жінок, які походили зі шляхетського стану (Bogucka, 1974; Maciszewski, 1969; Roman, 1957).

Однак смерть Казимира Великого, внаслідок якої трон Королівства Польського став виборним, та подальша еволюція політичної системи за Ягеллонів призвели до того, що буржуазія так і не утвердилася в суспільному житті. На це вплинуло й те, що її функціонування не регулювалося загальними привілеями, як це було у випадку зі шляхетським станом. Паралельно з процесом створення привілейованого дворянського стану формувалося становище жінки-дворянки - сімейного прошарку, який перебрав на себе все політичне та економічне життя дворянської республіки, що зароджувалася. Історичні обставини, що склалися після безспадкової смерті останнього Пяста, призвели до політичних перетворень у Королівстві Польському. Королівство Польське перетворилося з держави на шляхетську республіку. Смерть останнього з національної династії П'ястів - Казимира Великого - започаткувала незворотній процес економічного безправ'я селян і привілеїв для шляхти, а отже, автоматично і зміни у становищі жінок цих держав. Становище селянства в державі Казимира Великого було порівнянним із західноєвропейськими державами; селяни, сільські голови були вільними і заможними. жінка шляхта річ посполита

Людовик Угорський був сповнений рішучості забезпечити краківський трон для своєї династії і пішов на значні поступки шляхті, розпочавши процес розкладання держави, перетворивши шляхту на привілейований прошарок, що призвело до створення нації дворян і перспективи ерозії політичної системи з олігархізацією держави та ліквідацією Шляхетської республіки в 1795 році. Початком цього процесу стала Андеґавська епоха. У 1374 році Людовик Угорський надав перші привілеї шляхті в Кошице, щоб вона визнала нового спадкоємця престолу - його доньку Ядвігу. Ладислав Ягайло вчинив так само, коли шукав підтримки прав на трон для своїх синів (Ладислава і Казимира). Привілеї, надані Людовіком Угорським та Ягайлом, заклали основи для подальшого шляхетського законодавства, яке зробило шляхетський стан єдиним, що мав політичні права та легальну економічну перевагу над буржуазним і селянським станами в Королівстві Польському, яке перетворювалося на шляхетську республіку. Разом з правами, наданими шляхті, привілейованим становищем шляхти як верстви, одночасно закріплювалося правове і майнове становище жінок - шляхтянок, аристократок, жінок з привілейованих верств. У 1487 році було видано уніфіковані закони для шляхти, які об'єднали вже видані права з Віслицько-Піотрківських статутів, Варківського статуту від 28 жовтня 1423 року, Нешавських статутів 1554 року, які були основою шляхетських вольностей тощо. Для жінок з литовської шляхти, у свою чергу, важливими були Литовські статути. Це була кодифікація права Великого князівства Литовського, яке на той час об'єднувало землі різних народів, у тому числі й завойованої Русі. Метою Литовського статуту 1522 року була уніфікація права, як цивільного, так і кримінального, а також адаптація права Великого князівства Литовського до мінливих суспільно-політичних умов, якими правив Сигізмунд І Старий.

Проект був підготовлений видатними юристами, які здобули освіту в західних університетах, і затверджений Сигізмундом Старим 29 вересня 1529 року на Віленському сеймі. Дія статуту поширювалася на всіх підданих столиці Великого князівства Литовського - Вільно. З 1522 року скасовувалися попередні земельні привілеї, надані землям, що входили до складу Велике князівство Литовське, створене попередніми литовськими князями, перестало мати обов'язкову силу. З іншого боку, були збережені повноваження земель і князівські зобов'язання, які обмежували центральну, великокнязівську владу. Литва, як і Королівство Польське, пішла шляхом привілеїв шляхетської верстви та обмеження центральної, королівської влади, що в перспективі призвело до побудови олігархічної республіки. Відтепер право мало бути однаковим на всій території держави. Було регламентовано склад і повноваження основних органів держави. Права власності та гарантії особистої недоторканності для литовської шляхти були унормовані за польським зразком. Статут мав на меті комплексне регулювання державного устрою та литовського права. Це було важливо з огляду на історичні традиції земель, що входили до складу Литви (Bogucka, 1974; Maciszewski, 1969; Roman, 1957; Sucheni-Grabowska, 1988; Wyczanski, 2001)

Литва раніше завоювала руські землі, регіони з багатовіковою історичною традицією, вищою культурою, грецькою традицією та мовою, що походила з Візантії. Руси почали відігравати величезну роль у Чорноморському регіоні ще у 9 столітті, що призвело до війн з Візантією. У 860 році вони вперше напали на візантійську столицю Константинополь, столицю тодішнього християнського світу Сходу, частину імперії, що виникла після падіння Стародавнього Риму. Тоді русичі здобули велику здобич у результаті участі імператора Михайла ІІІ у війні проти арабів. Боротьба Русі проти Візантії вплинула на військові звичаї Київської Русі. Християнство Київська Русь також перейняла з Візантії. Помпезність, східний стиль, багатство форм вплинули на звичаї серед лицарів Київської Русі та її еліти - князів. Ярослав I Мудрий продовжив боротьбу проти Візантії і в 1043 році напав на Константинополь. Хоча Київська Русь була на піку свого розвитку за Володимира Великого, сина Ярослава Мудрого, тріщини, які призвели до занепаду Київської Русі, вже були помітні. Хоча лицарство розвивалося в Київській Русі на зразок Західної Європи, з часом руські війська еволюціонували в стилі пишноти Сходу, відмовившись від простоти озброєння західного лицарства і рішуче відійшовши від традицій ранніх експедицій варягів, які робили акцент на хорошу зброю, їжу і здобич, здобуту на ворожій території. За прикладом Візантії, військові табори, походи армій Київської Русі перетворювалися на демонстрацію багатства. У військові походи брали пишне вбрання, залоги, слуги, запасні коні Східний стиль випромінювався з Візантії. Культура і мова мали грецьке коріння. Повітовий розкол Київської Русі не відрізнявся від явищ, що відбувалися в тогочасному феодальному світі. Так було і в Західній та Центральній Європі. Роздробленість, братовбивча боротьба за владу на Русі, велич руського війська спричинили зростання загрози для руських князівств з боку Золотої Орди на початку 13 століття. Після поразки руських і семітських сил у битві на Калці (1223 р.) Батий завоював усі руські землі, за винятком Полоцького і Пінського князівств та Новгородської республіки. У 1240 році Київ визнав монгольський суверенітет і почав платити данину монголам. Слабка і розділена на уділи Русь була завойована Литвою в 1240-1392 роках, а Київське князівство було безпосередньо інкорпороване до складу Литви в 1362 році. Литва, як культурно слабша нація, так і не змогла організувати руські землі адміністративно. Культура руського народу, його традиції проникали в варварську, язичницьку Литву. Побудова держави навколо меншини, язичницьких завойовників - литовців - була неможливою в Україні, на землях з багатовіковою традицією, з вищою культурою, що спиралася на коріння античного світу, культуру Греції, Візантії (Ковальчик, Луцьк 2018; Ковальчик, Київ 2018).

Відбувався протилежний процес - литовці піддавалися вищій українській культурі та асимілювалися. Не дивно, що Литовський статут 1522 року Статут 1522 року був написаний русинською мовою, яка на той час була офіційною мовою литовської канцелярії, і лише згодом перекладений латиною та польською мовами. Статут 1522 року поєднав литовське та руське звичаєве право, запровадивши уніфікацію для всієї держави, яка базувалася на привілеях шляхти, за прикладом Королівства Польського. Для жінок шляхетської верстви з литовських і руських земель це був надзвичайно важливий правовий документ, оскільки він легітимізував їхню економічну незалежність, право розпоряджатися своїм майном незалежно від волі чоловіка.

Вирішальним для жінок, які походили зі шляхетського стану, був, таким чином, процес формування правової основи всього шляхетського стану - Шляхетської нації, для якої найважливішою основою були привілеї, надані правителями нешляхетських династій, тобто Людовиком Угорським з Андеґавської та Яґеллонської династій, який, щоб гарантувати панування над Віслою своїм наступникам, а отже, і династії, розпочав незворотній процес економічного та політичного привілеювання шляхти (Maciszewski, 1969; Roman, 1957; Sucheni-Grabowska, 1988; Wyczanski, 2001, Grala, 2012).

Методи та прийоми

Історичний метод був використаний для зображення жінок у соціокультурному просторі Речі Посполитої. Для того, щоб проілюструвати цей феномен і відповісти на дослідницьке питання про соціокультурний простір, необхідно було проаналізувати низку політичних, економічних і правових процесів, які відбувалися в процесі розбудови держави, дворянської республіки, а також показати відмінності між Францією часів Стародавнього режиму і Річчю Посполитою.

Виклад основного матеріалу дослідження

Становище жінок у патріархальній шляхетській республіці визначалося правовими рішеннями, які ухвалювали чоловіки. Це було пов'язано з боротьбою дворянства за більшу участь у політичному та економічному житті. Цей процес розпочався у 16 ст. Шляхта - землевласники почали боротися за політичну емансипацію та економічну незалежність держави - Шляхетської Нації. Шляхта почала ініціювати дії з точки зору держави. Вона стала домінуючою групою в житті держави.

Як наслідок, захист державних прав за часів Сигізмунда І набув форми широкої кампанії за скликання "справедливого сейму" та відновлення "звичаєвого права". Хоча шляхті не вдалося реалізувати цю вимогу через опір короля, ідея відновлення прав була відроджена в 1630-х роках у формі руху за дотримання прав. До середини 16 століття еволюція системи шляхетської демократії призвела до помітного зростання престижу вального сейму. Тому прихильники реалізації прав боролися за роль держави під час сеймових засідань. Великою повагою серед депутатів користувалися депутати Петро і Марцін Зборовські, які походили з кола магнатів, але представляли інтереси шляхти. Вони були в авангарді шляхетської опозиції до королеви Бони. Щоб забезпечити трон для свого сина Сигізмунда Августа, Бона не гребувала підкупом, шантажем, роздачею посад і майна, маніпулювала законом, експлуатувала королівські землі, спиралася на магнатів. Це викликало величезне обурення шляхти. Протистояння між шляхтою і королівським двором було битвою за устрій Речі Посполитої. Зборовські були одними з головних організаторів Львівського рокошу, відомого як "війна Кокоша".

Депутати сейму вважали їх захисниками шляхетської демократії. У боротьбі за законність у Речі Посполитій шляхта мала на меті перетворити Палату депутатів на представництво, вільне від впливу королівських магнатів і пов'язаних з ним сенаторів. Вони хотіли обмежити зусилля двору, спрямовані на консолідацію влади. Боротьба шляхетських депутатів за виправлення законів була боротьбою за верховенство загального права над індивідуальними привілеями (Sucheni-Grabowska, 1974; Sucheni-Grabowska, 1988; Sucheni-Grabowska, 1996; Maciszewski, 1969, Wyczaсski, 2001). "Золотий вік" сприяв консолідації дворянської демократії. Це було зумовлено політичною активізацією шляхти, усвідомленням своїх прав, що випливали з наданих прав і конституції, а також солідарністю стану, яка призвела до формування Шляхетської нації. Політика Зигмунта Августа на схилі років зміцнила шляхетську демократію. Правитель вирішив співпрацювати зі шляхтою. Далекоглядність Сигізмунда Августа та зріла програма відновлення держави, яка зародилася в Палаті депутатів, призвела до Люблінської унії 1569 року та створення Речі Посполитої.

Однак ще до створення Речі Посполитої литовська та українська шляхта наполягала на тому, щоб привілеї Корони були поширені на територію Литви, до складу якої на той час все ще входили руські землі. Особливо важливими для литовської шляхти були правові зміни, що стосувалися судочинства. Сигізмунд Август взявся за реформування, коли почалася робота над новою унією між Короною та Литвою. У 1558 році король створив другу комісію. Перша не закінчилася компромісом, оскільки на той час Сигізмунд Август, як великий князь литовський, не хотів відмовлятися від своїх великокнязівських повноважень. Тісніший союз, справжня унія, вимагав компромісів, які мали бути схвалені панівною державою - шляхтою з Литви та Короною, тобто польською, литовською та українською на загальному сеймі. Тому Сигізмунд Август змушений був задовольнити вимоги шляхти Великого князівства Литовського щодо поширення на неї привілеїв, які коронна шляхта отримала від Ягеллонів. Другий Статут Великого князівства Литовського був затверджений привілеєм Сигізмунда Августа 1 липня 1566 року і набув чинності того ж дня. Статут регулював компетенцію державних органів, тобто виконавчої та законодавчої влади. Він мав характер конституції і збільшував повноваження шляхти, представники якої - депутати сейму - мали затверджувати голосуванням оголошення війни, згоду на укладення мирного договору і, що було важливо для шляхетської держави, стягувати податки та вводити нові понад те, що було закріплено в законі. Це стало причиною занепаду Речі Посполитої протягом наступних двох століть, оскільки її політична система зробила її безсилою істотою в руках магнатської олігархії, нездатною до будь-яких реформ, які могли б зміцнити державу і захистити її від поділів. Права, пов'язані з політичним домінуванням шляхти як стану, були інкорпоровані від Корони до Великого князівства Литовського, закріпивши за нею низку посад і державних та земельних функцій, які могла утримувати лише держава - шляхетська нація, що формувалася за рахунок інших станів і правителя. Для стану, в тому числі для жінок, які походили зі шляхти, важливими були зміни в судовій системі. Другий Статут Великого князівства Литовського запровадив у Литві земські та камергерські суди. Судова влада перейшла до рук шляхти, що, з огляду на привілейований статус шляхти, означало, що всі шляхтичі без винятку підлягали однаковим правовим нормам. Дворянки, з точки зору земельного права, отримали право розпоряджатися своєю власністю. Закон поширювався на жінок з усіх частин Речі Посполитої, але тільки зі шляхетського стану. У польському земельному праві, яке було поширене на шляхетський стан у Речі Посполитій після запровадження Другого Статуту Великого князівства Литовського, основою майнових відносин між подружжям був принцип роздільності майна. Кожен з подружжя мав своє окреме майно. Також не існувало майна, яке б входило до спільності майна, що належало і чоловікові, і дружині. Це правило стосувалося як земельних ділянок, так і грошових сум та рухомого майна. Принцип майнової окремішності подружжя і неможливість успадкування від чоловіка чи дружини був пережитком старого сімейного права, заснованого на кровному спорідненні. У шлюбах, де не було конфліктів, робилися спроби усунути цей принцип за допомогою ануїтетів, пожертвувань або позик, які насправді не мали місця. Дії, засновані на фальшивих актах, призводили до ускладнення і без того нелегкого для тлумачення права, заснованого на звичаях, винятках і прецедентах польського земельного права. У поєднанні з повільністю польської судової системи часів Речі Посполитої майнові справи затягувалися на роки і часто просувалися настільки повільно, що переживали учасників судового процесу, переходячи до наступних поколінь. Це було причиною того, що тогочасна польська судова система була професійною групою, яка була дуже процвітаючою.

Тому формальне розділення компенсувалося принципом довічного володіння. Принцип довічного володіння означав, що після смерті одного з подружжя вдівець або вдова мали право довічно користуватися майном і речами померлого або померлої. У жодному разі, однак, вони не успадковували майно свого чоловіка чи дружини. Тому вкрай важливо було перед шлюбом підписати майновий шлюбний контракт, тобто договір, який визначав, зокрема, розмір приданого, коли і як воно буде виплачуватися, коли і де відбудеться весілля, а також як буде забезпечено майнове і правове становище дружини. Сторонами зазвичай були батьки нареченого і нареченої, хоча іноді договір підписував і наречений. Іноді договір підписували самі майбутні подружжя, особливо коли вони були похилого віку і переживали певні життєві зміни, як це було у випадку, коли наречена була вдовою. Таким чином, саме майно жінки забезпечувало її свободу. У шлюбному договорі придане, яке дружина приносила до шлюбу, заповідався маєтку чоловіка разом із сумою, визначеною батьками або законними опікунами нареченої, що відповідала вартості принесеного приданого. Сукупність цих сум забезпечувала безпеку майнового становища жінки у випадку вдівства. Існувало зобов'язання. Чоловік був зобов'язаний зробити так зване придане зв'язування, тобто заповідати дружині суму приданого і посагу на половину свого майна. Такий заповіт мав бути зареєстрований у земельній книзі або пізніше в міській книзі. Завершенням усіх цих формальностей було вже згадане вище так зване довічне володіння, яке гарантувало, що той з подружжя, хто пережив іншого, буде користуватися майном померлого до кінця свого життя. Польське земельне право часів Речі Посполитої зміцнило правове становище та майнову незалежність жінок. Однак важливо артикулювати, що патріархальна сутність Речі Посполитої полягала не в захисті прав та економічного становища жінки, а в інтересах сім'ї, з якої вона походила. Поділ майна подружжя мав гарантувати інтереси сім'ї, що у випадку безспадкової смерті жінки її майно повернеться до сім'ї - батьків, братів чи родичів. Щоб захистити жінку від нав'язування їй несприятливих майнових рішень, закон передбачав, що важливі угоди та юридичні дії могли здійснюватися лише в присутності двох родичів по прямій лінії. Хоча ця норма ще чіткіше виражала патріархальні відносини, вона гарантувала жінці сильну позицію в шлюбі. Повноцінні громадянські та майнові права, однак, отримали лише вдова, яка часто прирівнювалася земельним і навіть публічним правом до чоловіка. Варто зазначити, що в Литві Другий Статут Великого князівства Литовського забороняв жінкам, які виходили заміж за резидента Корони, мати придане у вигляді нерухомого майна, але це правило було вилучено в Третьому Статуті Великого князівства Литовського в 1588 році, оскільки воно було несумісне з реальною унією 1569 року, що створила Річ Посполиту. Розпоряджатися маєтками дружини належало чоловікові, але він не міг їх позичати чи відчужувати, а доходи від них, згідно із законом, мали передаватися законній нареченій. У разі смерті дружини придане переходило до її спадкоємців, а якщо чоловік або його спадкоємці зволікали з його передачею - спадкоємці померлої жінки мали право забрати пов'язане майно і користуватися ним до тих пір, поки вони отримували придане померлої жінки. У реальному житті це призводило до суперечок, які не завжди закінчувалися судом і виплатами багатим старопольським адвокатам, а закінчувалися інквізиціями і кровопролиттям. Для вдови довічне утримання було надзвичайно важливим для її соціального та економічного становища. Договір укладався або з жінкою, або з чоловіком, але середня тривалість життя жінки була значно довшою, тому до жінок більше застосовувалося право користуватися спадковим майном до кінця життя, за умови, що овдовіла сторона не вирішить знову вийти заміж. Це означало, що після смерті чоловіка вдова отримувала право довічно розпоряджатися всім його майном, включаючи нерухомість. Гарантією для вдови були королівські маєтки, які чоловіки отримували від суверена в довічне володіння, а потім передавали своїм дружинам за допомогою відповідного заповіту, який називався ius communicativum (Sucheni-Grabowska, 1974; Sucheni-Grabowska, 1988; Sucheni-Grabowska, 1996; Wyczaсski, 1991; Wyczanski, 2001; Grala, 2012; Pielas, 2008, Pielas, 2013)

У XVI-XVII століттях, під час перманентних, переважно оборонних війн, які польська шляхта вела проти Москви, Порти та Швеції, це торкнулося як середньої шляхти, так і магнатів. Однак занепад XVII століття і саксонська епоха, падіння значення держави і виродження системи шляхетської республіки означали, що це торкнулося переважно магнатської олігархії. Як наслідок, у Речі Посполитій внаслідок дії закону, який реально слугував збереженню майнового стану родин, щоб не призвести до зменшення їх майнової субстанції внаслідок шлюбів, а відтак і до послаблення їх значення, саме позиція магнатської олігархії була

Соціальні та майнові права жінок, заміжніх жінок були гарантовані. Однак у польському шляхетському середовищі правове розмаїття часто змушувало шляхтянок, а часто й магнатів, приймати опіку опікунської ради, а отже, сімейних рад, або довго відстоювати свої права на спадщину в суді. Тому важливо було, щоб призначені опікуни, які були виконавцями заповіту, були законними людьми. Історія знає випадки, коли від цього залежала доля жінки. Варто додати, що навіть після розпаду Речі Посполитої сімейні ради відігравали важливу роль. Так було у випадку з Маріанною Стецькою, уродженою Морштин. Аристократка вийшла заміж за відомого генерала Кароля Отто Князевича, маючи доньку від попереднього шлюбу Олександру Стецьку, передчасна смерть якої призвела до майнових суперечок. Справа в тому, що сімейна рада попросила Кароля Отто Князевича головувати на ній. Він захищав майно завдяки Олександрі Стецькій, яка, коли досягла повноліття і вийшла заміж за Міхала Гедеона Ієроніма Радзивілла з гербу Тронби, не забула про це Князевичу і підтримувала його, коли він перебував у вигнанні в Саксонії, а потім у Франції (Kowalczyk, 2017, Kowalczyk, 2019).

У випадку, якщо чоловік не залишив заповіту, існувала можливість перейняти майно на підставі позазаповітного правонаступництва, яке визначалося спадковим правом. Згідно з його принципами, вдова мала право успадковувати майно, але була зобов'язана взяти на себе борги або зобов'язання, що виникли в маєтку перед спадкодавцем, причому різного роду. В основному це були борги, пов'язані з маєтком, довічні заповіти, вдовині зобов'язання або обов'язок забезпечувати сестер. Варто також зазначити, що Третій Статут Великого князівства Литовського 1588 року передбачав забезпечення жінок без майна. Він надавав дружинам без майна після смерті чоловіка (якщо не було заповідального розпорядження) - третю частину майна, що залишилося, а дітям - дві частини. З іншого боку, якщо у подружжя не було дітей, вдова отримувала все майно. Вдови, які після смерті чоловіка отримували повні цивільні та майнові права, могли викуповувати застави, здавати майно в оренду, сплачувати борги і, що важливо, перед судом мали право і користувалися ним, з'являючись одна, без чоловіка-опікуна маєтку або чоловіків-членів сім'ї. Таким чином, згідно із законом, вдова порушувала патріархальні відносини, що панували в дворянській республіці. Окрім положень шлюбного контракту, вдова також мала право успадковувати майно після чоловіка за заповітом спадкодавця. Як наслідок, найважливішим питанням для жінки, для її соціального та майнового становища, у разі смерті партнера було врегулювання питання про прижиттєве майно спадкодавця та вдовине утримання. У родинах, де видавали заміж молодих дівчат, ці питання ретельно врегульовували. Від цього залежали засоби до існування жінки, її становище та інтереси родини. У випадку з жінками трохи більш досвідченими в житті і не першої молодості, за цими питаннями слідкували самі жінки, які виходили заміж. Будь-які питання вирішувалися за допомогою відповідних записів у документах поділу або у відповідних розрахунках і заспокоєнь, які робилися з вдовами-матір'ями. Вдови брали участь у поділах земельних маєтків, які здійснювали сини або дочки, внаслідок поділів, зафіксованих законом, а також через опіку над неповнолітніми (Сухені-Грабовська, 1974; Сухені-Грабовська, 1988; Sucheni-Grabowska, 1996; Maciszewski, 1969, Wyczaсski, 2001, Dubas-. Urwanowicz, 2015; Kicinska, 2020).

Економічна та правова свобода, а отже, і соціальне становище, призводили до того, що вдови відмовлялися від чергового шлюбу, вирішуючи самостійно визначати свою долю. Однак це була та сама золота клітка, адже після смерті чоловіка турботу про овдовілу дружину та осиротілих дітей зазвичай перебирав призначений чоловіком опікун-чоловік, якщо тільки чоловік не вирішив інакше в заповіті перед смертю або овдовіла жінка не змогла довести, що самостійне управління маєтком і піклування про дітей не є для неї проблемою. Схожа ситуація була і в литовському законодавстві, де вдовам були надані повні громадянські права і право самостійно приймати рішення щодо свого майна, але дуже часто вони добровільно шукали опікуна, який би захищав їх і консультував з усіх питань. З іншого боку, жінки, які вирішили бути незалежними і успішно вели бізнес, мали в литовському суспільстві статус так званої femme sole, або самотньої жінки.

Зумовленість, яка була наслідком того, що жінки, навіть овдовівши, не вирішували користуватися свободами, гарантованими законом. Це було наслідком виховання дівчат зі шляхетних родин. Шляхтянок виховували як покірних і пасивних істот, чиїм життєвим прагненням було бути слухняною, вірною дружиною, дбайливою господинею і турботливою матір'ю. Продуктивність праці в дуже важливим аргументом для одруження мала бути наявність дітей. Тому до заміжжя життя молодих шляхтянок зосереджувалося вдома під наглядом матері. Це було частиною патріархального устрою та ролі жінки в Польській шляхетській республіці. Основою функціонування жінки в соціальному просторі був юридично укладений шлюб. Тому йому передували складні дискусії та переговори між двома зацікавленими родинами. Це був своєрідний сімейний контракт, а жінка була його тлом. Однак, щоб захистити майно сім'ї, а отже і жінку у випадку безвідповідального чоловіка, деспота, гравця чи алкоголіка, положення шлюбного контракту були ретельно продумані. Існував один принцип, що ніхто не може захистити жінку так, як фінансова незалежність і неможливість чоловіка користуватися майном, що належить дружині. Повну фінансову незалежність, можливість самовизначення, а отже, і становище на соціальній драбині, жінка отримувала лише після смерті чоловіка. Однак не всі жінки мали дух незалежності і прагнули до самостійності. На це впливало вищезгадане виховання, роль, яку відігравала жінка у стосунках, а також тиск оточення, яке вимагало якнайшвидше вийти заміж. У патріархальній шляхетській Речі Посполитій незалежні вдови ставали жертвами неправдивих суджень і лихослів'я. Середовище схвалювало шлюб, а не самотню жінку, особливо ту, яка досягла успіху в житті без чоловіка. На становище жінок впливала політична система і сильна роль католицької церкви (Pielas, 2013; Pielas, 2015; Dubas- Urwanowicz, 2015; Kiciсska, 2020; Kot, vol. 1, 1994).

У Речі Посполитій еволюція політичної системи призвела до зростання ролі шляхтича, який за демократичного устрою мав вирішальну частку в політичному житті держави У Речі Посполитій шляхтич мав вирішальну частку в політичному житті держави. На сеймах, сеймиках політичні суперечки відігравали величезну роль. І на них домінували чоловіки. Не існувало інших форм соціокультурної комунікації, як, наприклад, у Великій Франції, на яку орієнтувалася шляхетсько-аристократична еліта Речі Посполитої. Для жінок не існувало простору для існування поза двором, де вони жили разом зі своїми чоловіками, родиною, батьками, опікунами, слугами. Незалежні вдови також не мали можливості спілкуватися з жінками свого статусу. У польській шляхті це було можливо лише в салонах аристократії, або при дворі короля чи високопоставлених магнатів.

Однак суди в Речі Посполитій були відчужені, і все було зосереджено у Варшаві, особливо в період відродження просвітницької культури за часів Станіслава Августа Понятовського. Становище жінок і простір для їхнього просування є багатогранним питанням. Позиція Стародавньої Франції як абсолютистської держави була закріплена після Релігійних війн наступними Бурбонами - Генріхом IV, Людовіком XIII та Людовіком XIV. Генріх IV, розуміючи позицію католицької церкви, прийняв католицизм, справедливо заявивши, що "Париж вартий меси" (Zamoyski, 1994; Timmermans, 2005; Zimmerman, 2013; Craveri, 2009).

У Франції часів Старого режиму був прийнятий принцип, що промисловий потенціал країни є силою держави, тому розвиток абсолютистської держави з домінуючою роллю правителя йшов пліч-о-пліч з економічним меркантилізмом. Сильна податкова система, створення власних мануфактур, експлуатація та монополізація викопних джерел, крори як двигун для розвитку економіки, розширення експорту на зовнішні ринки. Водночас це йшло пліч-о-пліч з розбудовою морської могутності, військово-морського флоту, утриманням колоній у різних куточках світу та створенням постійної сильної армії. Людовик XIV створив сучасну армію, організовану в тактичні підрозділи на основі o батальйони, бригади, армії, з потужною артилерійською підтримкою та загонами саперів, інженерів і мінерів мали зламати корисливі інтереси провінцій, аристократичних родин і свавільних командирів, які не розуміли бачення Короля-Сонця. Армія отримала потужну оперативну базу. Для захисту кордонів Стародавньої Франції було збудовано кільце укріплень, яке отримало назву "система Вобана" на честь її творця, головного інженера фортець фельдмаршала Себастьяна ле Престре де Вобана. В результаті військових та економічних реформ, проведених Францією, Стародавній режим став найбільшою державою в Європі. Цим він завдячував могутності своєї армії та силі своєї економіки (Cronin, 1990; Magdziarz, 2004; Monsaingeon, 2007).

В абсолютистській Франції часів Стародавнього режиму політичне значення дворянства зменшувалося, а влада зосереджувалася в прерогативах короля і суворо підпорядкованого йому державного апарату. Шляхетська еліта знайшла свій простір далеко від двору, в приватних будинках і розкішних палацах, де вона проводила більшу частину свого часу. У цьому новому соціокультурному просторі, де панували гарні манери, а не жорсткий етикет, що відображав Версаль і Короля-Сонце, знайшли своє місце жінки, причому не тільки з вищі класи. Абсолютизм Бурбонів, а особливо Короля-Сонця, і послідовне усунення дворянства з суспільних і державних сфер, перебування на яких залежало виключно від волі короля, у поєднанні з нівелюванням значення провінційних і дворянських родин, пов'язаних з традиціями і маєтками, безсумнівно, вплинули на соціальне просування жінок. Салони, якими керували жінки, були приватними місцями, де збиралася група обраних і, як правило, довірених людей, основним заняттям яких була бесіда, дискусія. Салон був простором культурної комунікації для жінок. Тут велися дискусії про літературу, культуру, науку, але також і про моду. У них жінки дізнавалися про велику літературу, мистецтво і науку, спілкувалися з інтелектуалами, освіченими чоловіками, завдяки чому могли реалізувати себе, розвиватися, формувати свої інтелектуальні устремління. Салон став місцем, де обговорювали твори, популяризували улюблених авторів, де жінки формували свою думку про культуру, літературу та мистецтво. У них відбувалися світські розваги, концерти, балети. Салони відкривали для жінок сфери незалежності на багатьох рівнях (Duchкne, 2004, Zimmerman, 2013; Offen, 2017).

За часів Стародавньої Франції Париж став місцем змагання за інтелектуальну свободу. Незалежне інтелектуальне життя, створене в приватних салонах, зіткнулося з машиною абсолютизму. Бурбони визнали, що незалежність у літературі, науці, мистецтві та театральному мистецтві становить загрозу для режиму та створеної ним ідеології. Вони розпочали процес створення академій для моделювання смаків відповідно до інтересів режиму. Так, Французька академія була заснована у 1634 році, Королівська академія живопису і скульптури - у 1648 році, Академія танцю - у 1661 році, Академія наук - у 1666 році, Музична академія - у 1669 році та Архітектурна академія - у 1671 році. Бурбони прагнули централізувати інтелектуальне та мистецьке життя, зосередивши його в Парижі. Париж мав перетворитися на найбільший ринок, що формував духовні потреби, моду на літературу, науку та мистецтво відповідно до ідеології, яку пропагував Стародавній режим Франції. В академіях, що перебували під наглядом чиновників режиму, не було місця для незалежної науки, мистецтва чи літератури. Їх мали творити чоловіки, і вони переслідували цілі режиму Бурбонів. Незалежність жінок становила загрозу для режиму Старої Франції.

Незважаючи на централізацію культури, науки, літератури та мистецтва режимом Бурбонів, приватні салони вижили. Салони, світські зібрання літературне середовище стало космополітичним. Жінки продовжували створювати зустрічі, але набагато більшу роль почали відігравати чоловіки, які також походили з інших соціальних класів, ніж дворяни та іноземці.

У Франції часів Старого режиму розвиток салонів сприяв більшій обізнаності жінок, які бачили зміни, універсальність освіти для жінок, більші права, рівність в університетах і в подружніх стосунках. На це вплинула космополітична освіченість Франції часів старого режиму, свідомість найбільш освічених жінок-лідерок - письменниць, літераторок, поетес, які походили не завжди з аристократії з уже сформованими очікуваннями і не приймали патріархальної моделі життя, нав'язаної католицькою церквою, опорою старого режиму і режиму Бурбонів у Франції. Ідеї, течії думки та культури з берегів Сени вплинули на розвиток французького ринку преси. Ринок жіночих журналів був великим, оскільки Париж був головним і найбільш ліберальним ринком Франції часів старого режиму. Як наслідок, саме в Парижі була поширена тенденція до руйнування моральних бар'єрів. Мораль, канони, що заковували жінок у кайдани, кайдани, накладені релігією та королівським режимом, як у середовищі феодальних держав, не відігравали великої ролі в столиці старої Франції. Ліберальних поглядів дотримувалися не лише жінки вищого класу, чому також сприяло дореволюційне космополітичне виховання у Стародавній Франції (Kot, 1994; Offen, 2000; (Duchкne, 2004, Zimmerman, 2013; Offen, 2017).

Отже, паризький ринок жіночих журналів був містким. Відомим і популярним журналом для жінок був "Journal des Dames", що виходив з перервами з 1759 по 1778 рік і був заснований Торелем де Кампіньйолем. Його наміром було забезпечити розвагу для нудьгуючих дам з вищих класів. Таким чином, відредагований і пристосований до потреб французьких дам "Journal des Dames" проіснував, однак, недовго. З жовтня 1761 по квітень 1763 року його редакторкою стала мадам де Бомер. "Journal des Dames" став трибуною феміністичних поглядів редакторки. На сторінках журналу в представлених текстах почали резонувати гасла рівності, соціальної справедливості, релігійної толерантності, антивоєнна риторика та пацифізм. Пані де Бомер наголошувала на потребі, навіть необхідності, жіночої освіти. Загальна освіта жінок мала стати основою їхньої незалежності, відкрити шанс їхньої незалежності від чоловіків і патріархального устрою, дати їм можливість творити власне життя і здатність робити вибір. Вона представила профілі незалежних жінок, письменниць і літературні твори, які ламали тогочасні канони ролі жінки, вписаної в патріархальну соціальну систему. Вона змальовувала труднощі життя жінки, залежної від чоловіків, яка часто застрягає у своєрідній домашній в'язниці на все життя. Вона опублікувала великі уривки з творів Марі де Гурне, відомої французької письменниці на зламі епох Відродження та Бароко, зокрема "Рівність чоловіків і жінок", "Горе дам", "Прощання М. де Монтеня, який шукає кохання у творчості Плутарка". Зміст публікацій мадам де Бомер у "Журналі дам" був несумісний з інтересами Стародавнього режиму Франції - абсолютистського правління Людовика XV. Режим Бурбонів не сприймав фемінізм, сучасні погляди на роль жінки, її потреби, право на освіту, реалізацію професійних прагнень, вирватися з кайданів ролі дружини і матері, які встановила привілейована ієрархія католицької церкви, і тому, щоб змусити замовкнути підривний журнал, в дію вступила цензура, а мадам де Бомер була змушена втекти за межі французького кордону до Нідерландів, щоб уникнути відправки до Бастилії (Censer, Popkin, 1987, Gelbrat, 1987, Offen, 2000; Offen, 2017).

Тоді режим Бурбонів призначив Барнабе Фарміана Дюруа, журналіста, редактором "Journal des Dames", щоб відновити тон журналу відповідно до волі Стародавнього режиму Франції. Хоча Барнабе Фарміан Дюросуа недовго залишався редактором Journal des Dames, журнал відмовився від феміністичної тематики і перестав публікувати гасла про боротьбу за рівність між чоловіками і жінками, засмітивши свої колонки модою. Сам Барнабе Фарміан Дюруа заснував роялістський журнал "Gazette de Paris" у 1789 році, а після публікації Брауншвейзького маніфесту від 25 липня 1792р. приписуваного тодішньому лідеру вторгнення прусської армії Карлу Вільгельму Фердинанду фон Брауншвейг-Вольфенбютте, який мав на меті залякати жителів Парижа, він був заарештований і став першим журналістом, страченим на ешафоті якобінським режимом (Gelbrat, 1987; Coudart, 2000; Kowalczyk, 2022).

Жан Антуан Ніколя Карітас маркіз де Кондорсе, французький політик часів Людовика XVI та перших днів Французької революції, відіграв важливу роль у наповненні культурного простору для жінок та створенні інноваційного контенту, пов'язаного з гендерною рівністю, правом на самовизначення у старорежимній Франції. Аристократ, відкрита людина, прихильник соціальних і політичних реформ, ліберал, у тому числі прихильник економічного лібералізму, учень енциклопедиста Жана Ле Ронда Д'Аламбер, член Французької академії, проповідував загальну і безкоштовну освіту, виступав за поширення класичної французької мови серед усіх суспільних станів, серед третього стану. Прихильник підпорядкування влади конституції, противник рабства і палкий поборник жіночої рівноправності. Свою кар'єру в політиці він розпочав з приходом до влади Людовика XVI. Новий правитель, піддавшись впливу придворної когерії, позбувся останнього генерального інспектора фінансів з часів Людовика XV, видатного Жозефа Марі Террея, який почав реформувати фінанси держави, що перебували в кризі після смерті Короля-Сонця Людовика XIV. Разом з Анною Робер Жак Тюрго взявся за оздоровлення державних фінансів. Так, Жак Тюрго розпочав свою кар'єру в Генеральній фінансовій інспекції. Він рішуче підтримав спробу Жака Тюрго обкласти податками привілейовані стани духовенства, дворянства та аристократії. скорочення судових витрат та реформи в капіталістичному дусі для пожвавлення ринку за допомогою ліберальних реформ: скасування вільної торгівлі зерном, скасування гільдійських обмежень, заміна так званого натурального дорожнього податку, що походить з глибокої феодальної епохи селянських поборів, на грошовий дорожній податок. Ніколя Карітас, маркіз де Кондорсе був надзвичайно популярним у широких колах суспільства, як серед прогресивних кіл, так і серед представників третього стану, тобто парижан, оскільки відстоював необхідність зниження цін на продукти харчування, зокрема на зернові, і прагнув побороти інфляцію шляхом запровадження ліберальної торгівлі сільськогосподарською продукцією, переважно зерновими. Він закликав до необхідності одночасного скорочення дефіциту і збалансування бюджету. Він також закликав розширити можливості внутрішнього кредитування економічних ініціатив, щоб підвищити конкурентоспроможність на ринку і знизити ціни на основні продукти харчування для парижан. З цією метою він хотів, щоб La Caisse d'Escompte, заснована Ісааком Паншо, фінансувала не лише величезний королівський борг, але й приватний бізнес. Для цього необхідно було ліквідувати величезний королівський борг, оскільки La Caisse d'Escompte була більш зацікавлена у фінансуванні безпечного державного боргу, гарантованого режимом Бурбонів, ніж у нестабільній фінансовій та комерційній діяльності приватних операторів. У тогочасній кризовій ситуації у Франції та в самому Парижі це були дуже популярні гасла, які апелювали до народу, а Ніколя Карітас маркіз де Кондорсе, ймовірно, був одним з найпопулярніших політиків, який користувався симпатією багатьох верств населення, в тому числі й простого люду. З огляду на те, що він був

Прихильник загальної та безкоштовної освіти для всіх, противник рабства, він навіть був президентом Товариства друзів негрів, яке домагалося скасування рабства у Франції, противник смертної кари і палкий прихильник повної рівноправності жінок. З початком Великої французької революції став прихильником конституційної монархії і був серед жирондистів. Він виступав за надання активного виборчого права жінкам, що було революційною вимогою навіть для часу прориву, яким була Революція у Франції. У 1793 році разом із жирондистами був усунутий від влади і оголошений ворогом народу. У квітні 1794 року його заарештували і вбили в камері на очах у політичних опонентів. Вбивство було результатом страху перед публічною стратою, оскільки громадянин Ніколя Карітас був надзвичайно популярним серед парижан, особливо серед жінок. Опоненти, в тому числі ті, хто вороже ставився до відкритого виступу Ніколя Каріта за рівні права жінок, були паралізовані можливістю того, що народ звільнить його і зробить трибуном народу, трибуном жінок. Як наслідок, найпростішим методом стало приховане вбивство. Громадянин Ніколя Карітас, за часів Стародавнього режиму Франції Ніколя Карітас маркіз де Кондорсе, який боровся за права жінок, за належну жінкам рівність, ікона першої хвилі фемінізму на Сені, був таємно вбитий (Kaplan, 1976; Rendal, 1985; E. Badinter, R. Badinter, 1988; Landes,1988).

Розвиток жіночих періодичних видань у дореволюційній Франції був вираженням зростання жіночої свідомості. Це був довгий процес еволюції. У Франції часів Старого режиму, незважаючи на сильний абсолютизм Бурбонів і не менш сильні позиції католицької церкви, було створено поле жіночої соціальної та культурної комунікації. Жінки вищих класів, організовуючи світські та літературні зібрання в приватних салонах, створили поле для суперечок про літературу, мистецтво, культуру, науку. Космополітична освіта у Франції часів старого режиму сприяла тому, що французькі жінки вищого класу усвідомили свою роль. Вони могли реалізувати себе, розвиватися інтелектуально, розширювати свої інтереси. Відбулася інтелектуальна емансипація, спричинена світськими та літературними зібраннями. Салони стали інституціоналізованою формою жіночого літературного та культурного життя. Це сприяло усвідомленню жінками необхідності зміни патріархального устрою та рівності. Обмін ідеями між жінками та чоловіками, інтелектуалами призвів до того, що в другій половині 18 століття з'явилися феміністичні гасла, гасла рівності між чоловіками та жінками, більші права для жінок. Це відбувалося паралельно з розвитком ринку преси та журналів, орієнтованих на потреби жінок, які також просували гасла гендерної рівності.

У дворянській республіці становище, яке жінки отримували у Франції часів старого режиму, було немислимим. Жінка була прикута до двору і не мала жодних шансів на інтелектуальний розвиток. Втиснута в патріархальну систему, що панувала у дворянській республіці, вона здобула незалежність, лише ставши вдовою. Її виховання полягало у підготовці до подружнього життя, освяченого таїнством шлюбу. Не було жодних світських та літературних зібрань на кшталт французьких салонів. Звичайно, польські аристократи наслідували модель французького Ancien Rйgime, що функціонував при королівському дворі або при дворах магнатів. Однак вони не відігравали тієї ролі, яку відігравали жінки у Франції часів Старого режиму. Хоча при магнатських дворах були відомі інтелектуалки, дамам відводилася об'єктна роль. Для них влаштовували бенкети, вечірки, бали, театральні вистави і навіть масштабні полювання, але вони не мали можливості вести диспути, займатися літературою, наукою чи мистецтвом. Вони були відчужені від можливостей для інтелектуального розвитку. Так само і у випадку зі зборами дворянства в маєтках. Дворяни дуже хотіли зустрічатися, але ці простори спілкування були дуже обмеженими, просто кажучи. Він зосереджувався на різних розвагах, танцях, співах, різних формах застілля, різних іграх, в яких дворяни брали активну участь. До літератури зверталися, але у формі слухання, без суперечок чи полеміки, що розвивало пізнавальні навички, дозволяло жінкам реалізовувати свої інтереси та поглиблювати знання. Політична система Речі Посполитої формувала становище жінок. Центри законодавчої влади, Сейм і сеймики, де шляхта була надмірно представлена як виборний стан, шляхетська нація, були місцями, де точилися суперечки про політичну систему. Це були інституції, зарезервовані для чоловіків. Жінки не мали можливості бути інтелектуально активними, розвивати свої інтереси, брати участь у публічних форумах щодо державних справ, бути політично активними. Роль жінки в польському шляхетському середовищі відрізнялася від ролі жінки у Франції часів Стародавнього режиму. Жінка, через свою обмеженість парафіяльною системою, була виключена з розмов на вищезгадані теми. Дворянство не цікавила думка жінки. Політичні теми, державні справи, так звані чоловічі або непристойні історії, які часто обговорювалися на зустрічах у панських маєтках, жінки не могли ані слухати, ані брати участь у дискурсі. Жінка в Польській шляхетській республіці не мала жодних шансів на інтелектуальну емансипацію (Dziechciсska, 1994; Craveri, 2009).

Економічна система дворянської республіки, відкрита економіка, яка гарантувала дворянству вищі доходи від продажу товарів, вироблених у маєтках і лісах (зерно, поташ), слабкість буржуазії, екстенсивна, поміщицька економіка, яка підпорядковувала інші стани інтересам дворянства, означала, що жінки рідко наслідували письменність. Маєтки були розрізненими осередками без жодних культурних зв'язків. Комунікація та простір для дискурсу не стагнували. Жінкам було важко отримати доступ до книг, за винятком приватних бібліотек, які могли собі дозволити або магнати, або заможні дворяни, і, як наслідок, вони не намагалися писати в тому ж масштабі, як це було в дореволюційній Франції. Вони також не мали мотивації, оскільки ніхто не думав про друк гармат. Лише група найосвіченіших дворянок, можна сказати, аристократок, написала мемуари. Крім того, природне патріархальне призначення чоловіків шляхетського стану жінкам, як істотам, за своєю природою підлеглим чоловікам, не давало можливості розвиватися і реалізовувати свої пристрасті. Жінки не брали участі в дискусіях про той чи інший літературний твір, оскільки чоловіки не проводили таких диспутів на зборах і з'їздах у маєтках.

Висновки

Роль жінки у дворянській республіці мала бути іншою, адаптованою до соціально-економічних умов і можливостей літературного, культурного дискурсу, ніж у освіченій Франції часів Стародавнього режиму. Соціокультурний простір для такого розвитку був дуже малий. Виняток становили аристократи, які жили в замкненому герметичному світі за прикладом аристократів інших феодальних держав. Хоча ніщо не заважало їм викладати свої думки на папері, це не було поширеною тенденцією. Ситуація змінилася лише за часів правління Станіслава Августа Понятовського, коли тенденція до організації літературних салонів прийшла і до відсталої Речі Посполитої. Однак той факт, що перші ефемериди творів, орієнтованих на жіночі очікування, з'явилися вже після розпаду шляхетської республіки за часів Пруссії, свідчить про неглибокий ринок збуту. Жінка була тісно пов'язана з двором, чоловіком, релігією і своєю роллю дружини, матері та господині. Звичаєве право надавало жінці-шляхтянці незалежність, тобто факт володіння власним майном, яке було недоторканним з боку чоловіка. Закон був результатом тривалого процесу формування дворянської республіки з домінуючим становищем знатних людей, які мали повні політичні та економічні права. Звичаєве право було в інтересах шляхетського роду, з якого походила наречена. Тому становище жінки, її майнове становище було закріплене у звичаєвому праві для того, щоб зберегти попередній ранг родин, які походили з привілейованого стану шляхти. Лише після смерті чоловіка жінка отримувала справжню незалежність і свободу самостійно приймати рішення. Однак культурні, екологічні та соціальні умови означали, що мало хто з жінок мав сили скористатися цією можливістю економічної та соціальної свободи. Екологічна залежність означала, що вона знову дозволяла закувати себе в кайдани і вийти заміж, приймаючи нав'язану патріархальну модель життя, систему, в якій вона була співучасницею чоловіка.