Професор Валентин Федорович Ніколаєв - організатор музейно-архівної справи Полтавщини

Для поповнення музею новими експонатами, щорічно (на літній період) до роботи залучали практикантів, які збирали (переважно в околицях м. Полтави) необхідні матеріали. Як вже зазначалося, серед практикантів був і В.Ф. Ніколаєв. Цікаво, що в ролі практикантів себе випробували також інші науковці, які з часом стали знаними спеціалістами в різних галузях: М.Ю. Войтоніс (1887-1946, доктор біологічних наук, професор, зоопсихолог, завідувач кафедри психології і педагогіки Кримського державного педагогічного інституту); М.І. Гавриленко (1889-1971, орнітолог, краєзнавець, завідувач відділу природи музею, викладач Полтавського педагогічного інституту); Д.О. Оглоблін (1893-1942, ентомолог музею, заступник завідувача Художнього музею Полтави, позаштатний професор ентомології Полтавського сільськогосподарського інституту);

С.О. Іллічевський (1895-1956, ботанік, географ, фенолог, завідувач відділу природи музею) та інші (Николаев В., Из истории, 1991: 10). У 1912 р. для завідування археологічним відділом музею було запрошено видатного археолога В.М. Щербаківського (1876-1956), який був схильний розглядати цей відділ як самостійний музей, але фактично обіймав посаду помічника завідувача природно-історичного музею. Варто зазначити, що за час керування М.Ф. Ніколаєва музеєм «Звіти природньо-історичного музею Полтавського губернського земства» змінили назву на «Щорічник Музею Полтавського губернського земства» (з 1911 р.), а їх видання стає регулярним (Дроздова О. Видавнича, 2008: 52-53). Працюючи директором музею, М.Ф. Ніколаєв уперше з моменту його заснування налагодив опис експонатів та фондових колекцій, завів інвентарні та карткові каталоги, репрезентував музей за межами Полтавської губернії, зокрема на Катеринославській обласній сільськогосподарській виставці (1910 р.). Окрім цього, він тісно співпрацював із Полтавським товариством сільського господарства, відстоював ідею створення повітових сільськогосподарських музеїв (Самородов В. Постаті природознавства, 2016: 56).

У 1915 р., у зв'язку з мобілізацією Миколи Ніколаєва, за його пропозицією Губернська земська управа запросила Валентина Федоровича Ніколаєва до виконання обов'язків завідувача музею, оскільки він добре знався на роботі установи, міг продовжити втілення планів брата щодо модернізації музею. Валентин Ніколаєв на той час навчався на останньому курсі університету, готувався до складання державних іспитів, що не вимагало його перебування в Харкові, а також він мав відстрочку від призову в армію. Таким чином, Валентин Федорович Ніколаєв став виконуючим обов'язки завідувача Природньо-історичного музею Полтавського губернського земства.

Наприкінці 1915 р. В.Ф. Ніколаєв склав державні іспити в університеті. За станом здоров'я його було звільнено від військової служби. На початку 1916 р. Губернська земська управа обрала Валентина Ніколаєва на посаду завідувача музеєм, яку він обіймав до 1922 р. (Науковий архів УНУС: 29 зв.). У дуже складний час очолив Валентин Ніколаєв музейну установу: в розпалі Перша світова війна, незабаром 1917 рік з його кардинальними змінами, однак бажання служити своєму народові та рідній землі залишалося основним життєвим кредо вченого.

У 1916 р. за пропозицією В.І. Вернадського В.Ф. Ніколаєв розпочав роботу з організації Товариства дослідників Полтавщини. Навесні 1917 р. Валентин Ніколаєв очолив нову професійну спілку Полтавщини - Союз працівників земств і міст. Хоч правління і складалося з різних за своїми політичними поглядами осіб, у свої роботі воно було дуже активним, наполегливо відстоювало інтереси працівників земства, претендувало на участь у земських справах. Зокрема, їм вдалося домогтися постанови Губернської земської управи про включення голови правління Спілки до складу її колегії з правом вирішального голосу і правом «вето» на низку постанов Управи, що стосувалися головним чином справ про працю і життя колективу Губернського земства (Николаев В., Из истории, 1991: 13).

Пізніше у спогадах, Валентин Федорович зазначав, що в житті музею відбулися зміни, особливо після Лютневої революції та жовтневого заколоту більшовиків. З одного боку, відбулося розширення історико-архівної секції музею. Справа в тім, що навесні 1917 р. Полтавське губернське жандармське управління передало на зберігання до музею свій архів і архів генерал-губернатора Галичини, які мали величезну історичну цінність (Николаев В., Из истории, 1991: 12). Окрім того, використання Полтави в якості місця реабілітації поранених вояків, сприяло збільшенню кількості відвідувачів у музеї. З іншого боку, загострення стосунків між Полтавською Радою робітничих, селянських і солдатських депутатів і гайдамаками призвело до пошкодження будівлі. Як згадував В. Ніколаєв, кільком працівникам Губернського земства вдалося проникнути в розгромлену будівлю і врятувати низку архівних документів, що пізніше стали основою фондів Центрального історичного архіву Полтавщини.

В буремні 1918-1919 рр., в першу чергу завдяки зусиллям В.Ф. Ніколаєва, суттєво збільшуються фонди музею: частина місцевих мешканців посилено здавали предмети з родинних колекцій. Це були картини, килими, старовинна зброя, рідкісні книги, сімейні архіви. Губернська земська управа, склад якої змінювався, такому перетворенню музею в «камеру зберігання» не перешкоджала (Николаев В., Из истории, 1991: 14).

У березні 1918 р. у стінах музею, який на той час мав назву Полтавський народний природничо-історичний музей, розпочало діяльність Полтавське товариство любителів природи. В.Ф. Ніколаєв був секретарем товариства. До організації долучилися співробітники музею М.Я. Рудинський, В.М. Щербаківський та інші. Полтавське товариство любителів природи функціонувало до березня 1919 р., але з від'їздом з Полтави академіка В.І. Вернадського діяльність товариства поступово припинилась. В.Ф. Ніколаєв згодом занурився в роботу Комітету з охорони пам'яток старовини, мистецтва й природи Полтавщини, організовував експедиції в губернії з метою пошуку і збереження історичних коштовностей і старожитностей з поміщицьких садиб краю для музею.

Повернення більшовицької влади до Полтавщини негативно позначилося на діяльності музею: будівлю губернської земської управи було передано Полтавській губернській раді народного господарства; музею залишили лише приміщення мансарди. Однак, не зважаючи на нові умови існування, робітники музею продовжували обстежувати, брати на облік, збирати та зберігати місцеві предмети старовини й мистецтва. При музеї було створено Комісію з охорони пам'яток старовини, природи і мистецтва, очолив яку В.Ф. Ніколаєв. Разом з іншими членами комісії музейники брали участь у оглядах покинутих помешкань регіону, складів Губернської НК, відправляючи до запасників музею картини, гобелени, килими, бронзу, вироби з фарфору, старовинні меблі, кустарні вироби з українським орнаментом, архівні матеріали, книги тощо (Николаев В., Из истории, 1991: 16).

Пізніше, в своїх спогадах, Валентин Федорович докладно розповідав про важливість роботи зі збереження культурної спадщини, що дозволило захистити від знищення та розграбування цінні артефакти з історії, культури та етнографії українського народу. Один з епізодів роботи комісії був пов'язаний із описом і вилученням цінностей у палаці князя Кочубея в Диканьці. Завідувач музею разом з помічником археологом М.Я. Рудинським прибули до маєтку, коли там вже певний час перебували загони більшовиків.

Маєток князя Кочубея являв собою справжню історико-архітектурну перлину: споруджений у стилі класицизму двоповерховий палац, головний фасад якого прикрашав шестиколонний портик іонічного ордера з трикутним фронтоном, сполучався одноповерховими галереями з двома двоповерховими флігелями, прикрашеними чотириколонними портиками й увінчаними декоративними банями. Палац нараховував понад 100 з великим смаком оздоблених кімнат. Їх наповнювали коштовні меблеві гарнітури, порцеляна найвідоміших європейських підприємств, твори живопису й графіки майстрів найрізноманітніших шкіл та епох, скульптура, килими, італійські, французькі, фламандські гобелени, богемське скло, художні вироби із золота і срібла. Тут був унікальний музей українських старожитностей. Серед різноманіття столових і чайних сервізів з англійськими, французькими та австрійськими марками В.Ф. Ніколаєва вразив столовий сервіз, зроблений у Франції зі скла із золотими монограмами Кочубеїв. Нащадки козацько-старшинського роду вкладали величезні кошти в колекції, що створювалися століттями і передавалися у спадок (Бочарова С. Скарби). Великою цінністю була унікальна бібліотека, що розміщувалася у службовій будівлі. Вона займала цілу кімнату і розташовувалася в чудових книжкових шафах роботи місцевих кустарів. У цій бібліотеці були зібрані книги XVI-XVIII століть у дорогих шкіряних палітурках. На момент приїзду завідувача музею все майно в будівлі, крім кількох старовинних пістолетів і шабель, було в повній цілості (Николаев В., Из истории, 1991: 18).

Через брак часу і транспорту було неможливо вивезти з маєтку все, що зібрано і мало історичну цінність. Тому В.Ф. Ніколаєв вирішив узяти найцінніше: більшу частину картин, бронзи, килимів, усю старовинну зброю, з кожного сервізу було відібрано по одному предмету відповідного найменування.

Особливо цікавив музейників архів князівської родини, який вони знайшли в підвальному приміщенні, схованому за портретом В. Кочубея в молитовні. Завдяки наполегливості В. Ніколаєва документи було вивезено до Полтави, але, на жаль, пізніше, московські можновладці вилучили цінні архівні джерела та перевезли їх до одного з архівів у Москві. Завдяки «російському піклуванню» Україна втратила майже тисячу одиниць раритетних матеріалів за період 1661-1916 рр.

При організації роботи в палаці у В.Ф. Ніколаєва виникли певні труднощі: збори місцевих селян заборонили представникам музею вивозити речі з маєтку, мотивуючи це тим, що князь обіцяв віддати все майно селянам, а вони, в свою чергу, обіцяли все зберегти. У цій ситуації В.Ф. Ніколаєв знайшов компроміс, запропонувавши жителям Диканьки організувати в палаці власний музей, підібрати для нього відповідні експонати з предметів, що є в палаці, а також привезти з Полтави, колекцію інших музейних експонатів. За це музейникам було дозволено вивезти частину майна, куди входили найцінніші експонати. Упродовж кількох днів В.Ф. Ніколаєв з допомогою М.Я. Рудинського та кількох службовців маєтку створив на нижньому поверсі палацу музей Диканьки. В обмін він отримав частину відібраного матеріалу, який було доправлено до Полтави. В.Ф. Ніколаєв із сумом зазначав, що палац і організований у ньому музей після їхнього від'їзду зазнали нападу зграї грабіжників, які пограбували експозиції та вкрали більшість коштовних речей з маєтку, а сам палац та службові приміщення спалили. Було знищено й унікальну бібліотеку, частина з книг якої опинилася у ставку, а частина - на місцевому базарі (Николаев В., Из истории, 1991: 19). В цілому, з маєтку князів Кочубеїв у Диканьці В.Ф. Ніколаєв вивіз та зберіг 235 картин, 332 вироби з фарфору, 72 одиниці старовинної зброї, 58 книг із мистецтва, 25 ікон, 70 предметів із срібла та бронзи, церковне начиння (Ніколаєв Валентин, 2017: 7). На жаль, більшість із врятованих тоді предметів були втрачені в роки Другої світової війни.

Під особливий нагляд музею потрапив будинок, у якому жив видатний український письменник В.Г. Короленко (1853-1921). Його старшу доньку Софію (1886-1957) було запрошено працювати в музей (згодом вона стала засновницею та першим директором Літературно-меморіального музею В.Г. Короленка), а чоловік молодшої доньки Наталії - К.І. Ляхович (1885-1920) був призначений першим завідувачем Центрального історичного архіву Полтавщини - філії музею (Николаев В., Из истории, 1991: 17). Значну кількість предметів музейного характеру було зібрано також у маєтках і приміщеннях інших відомих мешканців регіону, зокрема князя Рєпніна (Яготин), графа Мусіна-Пушкіна, гірничопромисловця Іловайського, художника І.Г. Мясоєдова та інших. Далекі родичі М.В. Гоголя сестри Бикові передали до музею частину особистих речей письменника (конторка, циліндр). Таким чином, ми можемо стверджувати, що В.Ф. Ніколаєв проявив різнобічний талант організатора, експозиціонера, дослідника; виконував потрібну й масштабну роботу з наповнення музею та обліку майна, яке в буремні часи воєнних дій знищувалося або розкрадалося.

Окрім зібрання та комплектування музейних фондів, Валентин Федорович продовжив видавничу справу свого брата. Так, у 1919 р. вперше українською мовою йому вдалося опублікувати звітні матеріали музею за 1916-1918 рр. під назвою «Щорічник Полтавського народного Природничого музею» (Дроздова О. Видавнича, 2008: 52). Взагалі вся подальша діяльність В.Ф. Ніколаєва зі збереження пам'яток старовини, мистецтва й природи; участь в організації Українського народного університету; підготовка матеріалів з української наукової природознавчої термінології підкреслює його патріотичні, проукраїнські погляди.

Більшовицька влада не поділяла проукраїнські погляди директора Полтавського музею. В грудні 1920 р. В.Ф. Ніколаєв потрапляє до казематів Полтавської надзвичайної комісії. Про це ми знаходимо свідчення у щоденнику полтавця О.О. Несвіцького: «У сьогоднішньому номері «Известий» вміщено список 32 чоловік, розстріляних за присудом ЧК за контрреволюцію, участь у «повстанцях», в загонах С. Петлюри. Заарештовані... завідувач музею В.Ф. Ніколаєв» (Несвіцький О. Полтава, 1995: 197). Пізніше Валентин Федорович у анкеті також підтверджував факт арешту: «У 1920 р. був заарештований на 20 днів Полтавською ГНК за знайдені в моєму письмовому столі годинник дружини, два підстаканники і браслет, а також кубок з монетами мого знайомого. При цьому під судом і слідством не був» (ЦДАВО України, 166, 12, 5362: 1). Серед ймовірних причин арешту деякі дослідники називають попередню політичну орієнтацію В.Ф. Ніколаєва, його прихильність до партії кадетів (Самородов В. Постаті природознавства, 2016: 8), до соціалістів-революціонерів (Короленко В. Дети, 2013: 85) тощо.

Активна робота по збиранню та каталогізації музейних матеріалів сприяла значному збільшенню експонатів музею, й як наслідок - потребувала суттєвого розширення приміщення закладу. О.М. Мізерницький, завідувач Полтавського губернського відділу народної освіти, ініціював передачу всієї будівлі губраднаргоспу музею, оскільки сам будинок мав музейну цінність й вважався першим зразком нового українського архітектурного стилю на Полтавщині (Сайт Полтавського). Для організації нового музею (було відкрито в листопаді 1920 р.) - Центрального пролетарського музею Полтавщини - губвиконком призначив комісію у складі: В.І. Порайко (голова), О.М. Мізерницький (заступник голови), В.Ф. Ніколаєв (відповідальний секретар і завідувач майбутнього музею). Крім будівлі губернської земської управи, у розпорядження музею передавалися ще дві споруди в центрі міста, недалеко від будинку, у якому жив письменник В.Г. Короленко. В одному з них розмістили Центральну полтавську наукову бібліотеку, а в іншому - Центральний історичний архів Полтавщини, фонди яких настільки розрослися, що потребували спеціальних приміщень. Так, за період 1918-1923 рр. фонд бібліотеки збільшився з 18 тис. до 100 тис. томів.

До експозиції нового музею було передано експонати етнографічного музею та музею Полтавської битви, які зазнали руйнації та пограбувань у роки визвольних змагань. Для збагачення етнографічного відділу (предмети українського побуту) зі складу колишнього губернського земства музею було передано всі кустарні вироби з українським орнаментом (килими, вишивка, гончарний посуд, різьблені з дерева вироби), зібрані там для виставки, що мала проходити в США. Меблі для нового музею були взяті з залів Полтавського музичного училища, а кошти, необхідні для створення музею, були передані з сум, що планувалися на створення в Полтаві медичного інституту (Николаев В., Из истории, 1991: 24).

В.Ф. Ніколаєв розробив докладний план облаштування музею, в якому він передбачав 9 відділів плюс бібліотеку і архів. Найбільш значущими, на думку директора, повинні були стати відділи:

*S історико-етнографічний з підвідділами: історичним, українського селянського побуту, поміщицького побуту, міжнародної етнографії (колекції П.П. Бобровського), відомих полтавців, церковної старовини, фольклору і мови з хоровомузичною капелою;

*S археологічний, що включав експонати К.М. Скаржинської та зібрані музеєм експонати, а також нумізматичну колекцію;

*S природничо-історичний з експонатами з геології, ґрунтознавства, зоології та ботаніки. При цьому відділі мала працювати невелика астрономічна обсерваторія.

Мінімальна увага приділялася сільськогосподарському, педагогічному, ветеринарному, медичному та архітектурному відділам, яким було відведено 1 -2 кімнати. Планувалося збільшення штату музею до 160 осіб включно з обслуговуючим персоналом (Николаев В., Из истории, 1991: 24).

У перші роки існування Центрального пролетарського музею Полтавщини відповідальний персонал музею складався з таких осіб: В.Ф. Ніколаєв - директор музею і завідувач природничо-історичного відділу; М.Я. Рудинський - заступник директора; К.В. Мощенко - завідувач історико-етнографічного відділу; В.М. Щербаківський - завідувач відділу археології; М.Ф. Ніколаєв - завідувач сільськогосподарського відділу; [Д.Д.] Довженко і Костецька - завідувачі педагогічного відділу; М. Бокій - завідувач картинної галереї; К.І. Ляхович - завідувач Центрального історичного архіву; Ф.М. Попадич і В.М. Верховинець очолювали підвідділ фольклору і мови, керували хоровим ансамблем; М.І. Гавриленко - виконувач обов'язків завідувача природничо-історичного відділу. При музеї було організовано невелику ткацьку майстерню і майстерню наочних посібників (Николаев В., Из истории, 1991: 25).

На початку 20-х років ХХ ст. Центральний Пролетарський Музей Полтавщини став не лише місцем збереження артефактів, а й провідною освітньо-культурною установою Полтавського краю, яка займалася популяризацією науково-практичних та теоретичних надбань регіону. Музей став справжнім центром інтелектуально-просвітницької думки, навколо якого гуртувалися науковці, педагоги, лектори. Виняткове місце в цьому процесі об'єктивно належало Валентину Федоровичу Ніколаєву, який був ініціатором і натхненником більшості заходів, проведення археологічних розкопок, зібрання колекцій, публікацію отриманих здобутків у фахових збірниках. За такого підходу до справи вчений вважав, що музей має підпорядковуватися не місцевому керівництву, а новоствореній Всеукраїнській академії наук (Ніколаєв Валентин, 2017: 4).