Організаційно-правові та кадрові аспекти функціонування системи судочинства у німецьких окупаційних зонах України 1941-1944 рр.: сучасна вітчизняна історіографія

The purpose of the article - to analyze the results of scientific reconstruction of the problem of functioning of the judicial system of the German occupation zones of Ukraine during the Second World War, carried out in the works of modern Ukrainian researchers. Research methods: analytical-synthetic, comparative-historical, hermeneutical. Main results and scientific novelty: for the first time, approaches to the organization and practical activities of judicial system bodies in the occupied Ukrainian territory are analyzed and compared in detail. Practical significance: typical models of creating a simplified system of judicial proceedings in various occupation zones of Ukraine are clarified, as well as the motivation of behavior ofpersons who were in the service of local courts and the bar; the main trends in the functioning of civil and criminal judicial structures in extreme conditions of war and occupation, their universal and specific features are identified. The originality of the study is based on the clarification and analytical study of the results of modern researchers of historical and legal problems of the Nazi occupation regime, which prove that the local population enjoyed the opportunity to access justice. Article type: research. Main results: the problem of reconstructions of organizational, legal and personnel aspects of the functioning of the judicial system is considered. At the system level, the fundamental approaches of modern researchers to clarifying the problem of organizational and legal registration and personnel support of the work of judicial bodies in the occupation zones of Ukraine are clarified. Interpretative tools, the degree of conceptualization and theorization of little-studied aspects of the functioning of occupation bodies are revealed. An insufficient level of study of the problem of Personnel Support for the work ofjudicial bodies in the Galicia district, the personalfate of their personnel in the postwar period, procedural, regulatory and some other problems of occupation proceedings was established.

Key words: World War II, Reichskommissariat «Ukraine», military occupation zone, district «Galicia», occupation, local civil courts, local criminal courts, bar, legal sanctions, sub-occupation society.

Постановка проблеми

В умовах Другої світової війни Україна стала об'єктом геополітичного суперництва тоталітарних режимів Німеччини та СРСР, що призвело до формування на її території структур гітлерівського окупаційного режиму, який мав за мету підготовку «життєвого простору» для «арійського народу». Це найтрагічніший період вітчизняної історії. Українців у разі перемоги Німеччини в тій війні чекала дещо краща, аніж євреїв, але не менш (хоч і у віддаленій перспективі) трагічна доля. Підрив біологічної сили народу засобами депортації української молоді на примусові роботи до Райху, системне винищення бранців таборів військовополонених, відмова окупаційної влади від забезпечення цивільного населення елементарними компонентами соціального, медичного та освітнього змісту поглиблювали фізичні й моральні страждання людей, спричиняли негативні демографічні тенденції, позбавляючи народ надії на майбутнє.

У сформованих окупаційних зонах України німецька військова й цивільна адміністрації потребували стабільності, забезпечення відносного спокою місцевого населення загарбаної країни, упокорення новій владі, яка власними нормативними приписами формувала бажану для себе модель його правомірної поведінки. Досягти цього суто репресивно-каральними заходами військово-поліційних та адміністративних органів було неможливо, хоч упродовж усієї окупації гітлерівці практикували саме таку лінію поведінки в руслі практики «умиротворення» - фактично тотального терору. Проте гнучкість окупаційної влади виявилася і в тому, що, принципово не відмовляючись від жорстких силових засобів впливу на місцеве населення, її структури запроваджували й правові регулятори, одним із яких стало створення місцевих судових та адвокатських установ. Саме вони мусили на практиці розв'язувати численні проблеми цивільного населення окупованої України, які зі встановленням окупаційного режиму набули особливо драматичного характеру. Водночас підокупаційний соціум функціонував як повсякденна реальність з усією притаманною йому номенклатурою потреб. Адже такі відносини, як укладення шлюбу чи розлучення, встановлення громадянського статусу особи, закріплення права власності та інші, є абсолютно природним атрибутом існування будь-якого суспільства. А от державно-політичний режим в особі німецьких окупаційних структур своїми санкціями перетворював ці відносини в правовідносини, цим самим легітимізуючи нові органи влади й надаючи певних правових форм існуючим «де-факто» соціальним відносинам.

Актуальність теми

Вважаємо, що на сьогодні вже назріло завдання проаналізувати отримані результати досліджень і не лише реконструювати цю сторінку окупаційного минулого в її комплексному, системному виразі, а й окреслити питання, які поки що залишаються поза межами наукового дискурсу.

Аналіз основних досліджень і публікацій

Проблема функціонування системи місцевих судових установ та адвокатури в окупованій гітлерівцями Україні ніколи не була предметом спеціальних досліджень радянських науковців, адже саме лише формулювання проблеми в подібній редакції суперечило основним тезам радянської історіографії, у яких наголошувалося винятково на репресивно-каральній сутності запровадженого Німеччиною окупаційного режиму. Лише в останнє десятиріччя ХХ ст. ця проблема почала активно опрацьовуватися вітчизняними дослідниками. Першими звернулися до цієї тематики П. Рекотов та В. Шайкан, які окреслили структуру судів, охарактеризували їх повноваження (Рекотов, 1997; Шайкан, 2007). Поза тим, як у 2011 р. констатував О. Лисенко, робота судових органів, порядок розв'язання суперечок між фізичними особами, урегулювання їх відносин з юридичними особами, трудове, цивільне, сімейне та інші галузі права як нормативно-регулятивні чинники на окупованих територіях залишалися на периферії дослідницького інтересу (Лисенко, 2011). Однак за останні роки українським вченим вдалося ввести окреслене коло питань до активного дослідницького поля. Ця тематика стала об'єктом дисертаційних та монографічних досліджень О. Гончаренка (Гончаренко, 2011), М. Куницького (Куницький, 2014), А. Іваненко (Іваненко, 2020) та Л. Трепак (Трепак, 2020). Регіональні аспекти роботи судової системи реконструюються в монографіях І. Петренка (Петренко, 2014), Ю. Олійника та О. Завальнюка (Олійник, Завальнюк, 2012). Відомі також і невеликі за обсягом матеріалу публікації Ю. Левченка (Левченко, 2011), Н. Колісник (Колісник, 2014), Т. Мартиненко та К. Кондратюк (Мартиненко, Кондратюк, 2013), у яких розкриваються окремі сторінки цієї багатогранної проблеми, характеризується стан її опрацювання в той чи інший історіографічний період. При цьому практично всі науковці сходяться на думці, що як у комплексному вигляді, так і в окремих сегментах ця складна та багатовимірна тема потребує серйозного емпіричного наповнення, концептуалізації та інтерпретації в міждисциплінарному методологічному дискурсі.

Метою даної статті є аналіз та узагальнення результатів напрацювань українських дослідників воєнної доби у сфері створення системи органів судочинства в німецьких окупаційних зонах України.

Виклад основного матеріалу

Упродовж 1941-1942 р., коли успіхи Вермахту були найбільш масштабними, а потенціал німецької мілітаристської машини здавався непереможним, в Україні сформувалися три порівняно стабільні окупаційні зони. До них належали Райхскомісаріат «Україна» (далі - РКУ), дистрикт «Галичина» (далі - ДГ) як складова Польського Генерального губернаторства, а також військова зона окупації (далі - ВЗО). У підпорядкуванні останньої перебували північно-східні регіони України. Слід також мати на увазі, що у свій час вся окупована територія перебувала в підпорядкуванні військових, які управляли нею тимчасово, до її офіційної передачі іншим адміністративним формуванням. Тому задля чіткої ідентифікації окупаційних структур вважаємо доцільним також вживати ще одну дефініцію - «Зона тимчасової військової адміністрації» (далі - ТВА) жодним чином не ототожнюючи її із ВЗО та прифронтовою зоною (Гончаренко О., 2020: 54, 55).

Одразу зазначимо, що понятійний апарат відповідних досліджень у частині ідентифікації судових установ потребує узгодження та певного доопрацювання. Якщо з означеннями таких установ, як німецькі, особливі та поліцейські суди, не виникає жодних проблем, то певні питання виникають при ідентифікації інших структурних підрозділів системи окупаційного судочинства. Так, О. Гончаренко, М. Куницький та А. Іваненко називають їх «місцевими судами» (Гончаренко, 2011; Куницький, 2014; Іваненко, 2020). Ця група дослідників ототожнює місцеві кримінальні суди із судами шефенів, а цивільні - із судами шліфенів. Судові установи, що розглядали як кримінальні, так і цивільні справи місцевого населення, визначаються ними як мирові суди. У будь-якому разі основним ідентифікаційним маркером для них є означення «місцеві» цивільні та кримінальні суди.

Звісно, що для чіткої ідентифікації цих установ найкраще послуговуватися оригінальними німецькими документами. Стосовно цього зазначимо, що в тогочасному німецькому офіційному діловодстві РКУ використовувались такі дефініції: «Deutschen Gericht» (німецький суд), «Schlichter» (третейський суддя, примиритель). А от для означення кримінальних суддів здебільшого застосовувався термін «Ukrainischen Schoffen» (українські засідателі) і лише зрідка - «Ukrainischen Strafschoffen» (українські кримінальні судді). Отже, здебільшого в офіційних перекладах документів, виданих німецькими окупаційними властями, їх автори намагалися максимально уникнути назв «суд» та «суддя», хоч і наголошували на їх «українській» приналежності. Самі ж установи місцевих суддів в офіційних перекладах ідентифікувалися як «камери шліфенів» (Schlichtungsstelle), хоч їх ліпше було б перекласти як «примирювальні комісії». Аналогічні підходи застосовувались і до установ шефенів. В офіційних перекладах уникали й застосування таких означень, як «український цивільний» чи «кримінальний суддя». Натомість вводилися німецькомовні транскрибовані відповідники - «шліфен» та «шефен». Для німецького керівництва РКУ ці установи так і не набули офіційного статусу судів. Лише німецькі судові установи чітко й однозначно ідентифікувалися через застосування терміну - «:Оегіс^е». Німецька влада уникала вживання терміну «Amtsgericht», який означав би дефініцію «місцевий суд», а тому застосування саме цього терміну дослідниками системи судочинства в РКУ та ВЗО є доволі умовним і винятково таким, що уможливлює введення відповідної термінології до наукового апарату досліджень.

Зазначимо, що з цією ж проблемою зустрілась і Л.Трепак, яка, вивчаючи систему судочинства в дистрикті «Галичина», уводить поняття «ненімецькі суди». Дослідниця не пояснює доцільність саме такої ідентифікації. Вона вважає, що нацистські окупаційні суди не були судами в сучасному розумінні, оскільки виступали одним із елементів тоталітарного режиму. А от «ненімецькі суди», на її думку, зберігали певні ознаки цих органів, вирішуючи цивільні та незначні кримінальні справи. Оскільки ці терміни не є історичними поняттями, дослідниця пропонує вводити їх в історичний контекст завдяки використанню прикметників, якими позначаються певні іманентні ознаки цих інституцій (Трепак, 2020: 33, 34). Водночас і ця дослідниця поряд із дефініцією «ненімецькі» застосовує синонімічну назву - «місцеві суди» (Трепак, 2018 а: 90).

Найскладніша ситуація з офіційним застосуванням термінології, що стосувалася запроваджених систем судочинства, спостерігалася у військовій зоні окупації. Цілком очевидно, що це питання напряму залежало від особистих бачень і уподобань німецького військового командування. Офіційна документація військових та місцевих властей засвідчує розмаїття вживаної ними термінології. Зустрічалися й назви «народний суд», «міський», «районний» чи то «обласний суд», «примирювальні камери», хоча найчастіше владними структурами ВЗО використовувався термін «мировий суд».

Аналогічним чином можемо пояснити і введення до наукового інструментарію дослідників систем судочинства в окупаційних зонах України терміну «адвокат». Німецька влада системно уникала його офіційного застосування. Натомість у більшості офіційних перекладів німецьких нормативних актів застосовувався термін «правовий порадник» (Гончаренко, 2010: 124, 125). А от керівники Генерального губернаторства взагалі так і не спромоглися видати положення про адвокатуру. Водночас зі змісту додатків, розміщених у дослідженні Л. Трепак, видно, що таких працівників юридичної сфери все ж ідентифікували як адвокатів (Трепак, 2020: 181, 220).

Напередодні вторгнення до Радянського Союзу керівництво Німеччини мало доволі загальні, позбавлені точних і конкретних уявлень про майбутню систему окупаційної влади та засоби врегулювання правомірної поведінки місцевого населення. Звісно, що на час вторгнення й до останніх днів існування Третього Райху ніхто з нацистських лідерів не збирався відмовлятися від планів освоєння «життєвого простору». Але конкретні, суто тактичні прийоми й засоби практичної реалізації стратегічної мети окупації розроблялися, так би мовити, «на ходу». Ще навіть у липні 1941 р. у найближчому оточенні А. Гітлера тривали дискусії щодо організації системи влади в окупованих на той момент регіонах України та інших республік СРСР. При цьому керівник райхсміністерства східних окупованих територій А. Розенберг мав відмінний від інших нацистських бонз погляд на цю проблему. Фактично його погляди зводилися до створення повністю підконтрольної Німеччині Української держави як буферної зони між європейським Заходом і азійським Сходом, репрезентованим Росією. Проте цей, як і інші (потрібно визнати - цілком раціональні та прагматичні плани А. Розенберга) А. Гітлер і його найближче ортодоксальне нацистське оточення не сприйняли. Та й власне упродовж усієї війни, на противагу «найбрутальнішому» нацистському керівнику, який управляв РКУ - Е. Коху, А. Розенберг закликав ставитися до українців лояльніше, хоч і не виступав проти стратегічної мети окупації, пропонуючи інші, менш жорстокі методи її практичного втілення (Гончаренко, 2011: 102, 103).

На початковому етапі встановлення структур окупаційної влади, репрезентованих фельдта ортскомендатурами Вермахту, та в процесі «упокорення» загарбаної країни вплив на місцевим соціум мав силовий, репресивно-каральний характер, хоч у багатьох випадках військова адміністрація проводила поміркованіший, порівняно із владою РКУ, курс (утім, це не стосувалося тих груп місцевого населення, які були визнані расовими та політичними ворогами Німеччини). Водночас члени партії та радянський актив, пройшовши процедуру реєстрації, одержували шанси на збереження життя.

Однією з важливих причин створення місцевих судів та установ адвокатури стало прагнення окупаційних властей перекласти на них питання розгляду дрібних злочинів, установлення чи то припинення цивільних правовідносин різних категорій цивільного населення, аби ці питання не заважали нормальній роботі німецької влади, і без того переобтяженої службовими обов'язками. Деякі місцеві німецькі керівники, плануючи сформувати на підконтрольній території суди для місцевого населення, вказували, що люди своїми дріб'язковими зверненнями лише заважають їх повноцінній роботі, відволікають від важливіших справ (Гончаренко, 2009 а: 80). Потрібно зазначити, що саме на цих аспектах створення місцевих судів наголошували німецькі адміністратори, які після евакуації узагальнювали набутий досвід та планували, повернувшись назад, застосувати його на практиці (Іваненко, 2020: 15, 16).

Зміст праць сучасних дослідників дозволяє пересвідчитись у тому, що зі створенням структур органів і установ, що репрезентували німецький окупаційний режим, до сфери їх безпосереднього управління потрапили території, що мали різні правові системи, факт існування яких таки довелося враховувати. Лише населення дистрикту «Галичина» та західних регіонів Райхскомісаріату в міжвоєнний період користувалося однорідними правовими нормами, оскільки до вересня 1939 р. вони перебували в складі Польської Республіки. Усі ці території зазнали майже дворічної тотальної радянізації. Відбулись і відповідні зміни в системі законодавства. Польське право було скасоване, натомість на щойно приєднані західноукраїнські землі поширювалося радянське правове поле. А от із німецькою окупацією все відбулося навпаки - замість радянського права поверталася певна частина довоєнного законодавства Другої Речі Посполитої (звісно, що в більш спрощеному вигляді), яка не ставила під сумнів легітимність німецького окупаційного режиму на захопленій Вермахтом польській території та співіснувала з німецькими нормативно-правовими актами (Трепак, 2020: 132). Зрозуміло, що в ієрархії юридичного впливу нормативних актів вищою дією наділялись німецькі правові приписи.

Складнішою виявилася ситуація із законодавством. Проблема існувала в РКУ, адже до його складу, окрім частини українських земель, які до вересня 1939 р. перебували в складі Другої Речі Посполитої, увійшли також окремі регіони довоєнної Білоруської РСР та більшість областей України. Тому саме в цьому адміністративно-територіальному формуванні, особливо в західних генеральних комісаріатах, потрібно було «розібратися», як вчинити з радянською білоруською, українською та ще й польською юридичною «спадщиною». У найбільш концентрованому виразі така ситуація склалась у генеральній окрузі «Волинь та Поділля». І якщо в дистрикті «Галичина» гітлерівці залишали в дії певний сегмент законодавства Другої Речі Посполитої, то в РКУ такий підхід не лише «не вітався», а й принципово не допускався. Тут найбільш доцільним управлінським кроком було б залишення в дії саме польського законодавства, адже в умовах радянізації місцевий соціум проіснував неповних два роки. Проте керівництво РКУ обрало інший, цілком алогічний варіант, чим засвідчило свою юридичну некомпетентність і прагнення до уніфікації регулятивного впливу на всі генеральні комісаріати, і на ті, що були створені в центральних областях України, і на ті, які ще нещодавно перебували в складі Другої Речі Посполитої. Унаслідок такого підходу навіть у західних областях України, принаймні суто формально, чинним було залишено радянське законодавство (Гончаренко, 2009 б: 164).

Своєрідна ситуація склалась у військовій зоні, до якої входили території, що в довоєнний період перебували не лише в складі Польщі, Білоруської чи Української РСР, а ще й у Російської Федерації. Особливо це стосується східних прикордонних регіонів України, звідки влада військових комендатур поширювалась і на окремі області Росії.

Зі змісту монографій О. Гончаренка, М. Куницького та А. Іваненко бачимо, що німецька окупаційна влада, незважаючи на її жорстокість, у принципі, не виступала проти можливостей здійснення правосуддя для місцевого населення. Найповніше ця позиція відображена в праці А. Іваненко, яка стверджує, що формування структур місцевих судів та адвокатури здійснювалося чи не з перших днів після встановлення окупаційного режиму. Здебільшого так відбувалося в обласних центрах України. Ініціаторами цих заходів були працівники колишніх радянських юридичних служб, особи з відповідною професійною освітою, які «не заплямували» себе співпрацею з комуністичною владою (Гончаренко, 2011; Куницький, 2014; Іваненко, 2020).

Ініціатива місцевих правників щодо відновлення роботи юридичних установ неодмінно погоджувалася з німецьким військовим керівництвом і загалом напряму залежала від їх особистого бачення шляхів і способів розв'язання цієї проблеми. Відтак, в одних містах суди та установи адвокатури створювалися упродовж кількох тижнів після встановлення окупаційного режиму, а в інших, навпаки, це питання відкладалося на невизначений термін. Наприклад, у Вінниці та Миколаєві суди та адвокатура були створені вже за кілька тижнів після окупації, а от у Києві вони з'явилися лише в середині 1942 р. паралельно з завершенням процесу формування структур цивільної адміністрації РКУ (Іваненко, 2020: 210).

Про обставини створення цих юридичних структур в різних регіонах окупованої України дізнаємося з матеріалів допитів колишніх суддів та адвокатів, що здійснювались в рамках слідчого провадження радянських спецслужб у повоєнних справах проти колаборантів. З їхніх свідчень, опрацьованих А. Іваненко, дізнаємося, що в Миколаєві відбулися збори місцевих правників, учасники яких і звернулися до військової влади з клопотанням надати дозвіл на створення судів та адвокатури. А у Вінниці посередником між правниками та військовою комендатурою став голова управи міста - професор Севастьянов (Іваненко, 2020: 381).

Аналогічні процеси, нехай хаотично й безсистемно, але все ж відбувалися в інших регіонах України, зокрема тих, що перебували в зоні відповідальності ТВА. Позатим німецькі військові управлінці часто стримували ці ініціативи, а відкриті ними суди та адвокатські установи функціонували подекуди суто формально. Причинами цього виступали не лише питання матеріально-технічного порядку, хоч і вони після недавніх військових подій таки мали місце. Куди важливішою була відсутність відповідних директивних вказівок центральних відомств Німеччини, уповноважених на проведення окупаційної політики, а також таких базових для роботи судів і адвокатури юридичних інструментів, як законодавство, порядок проведення судочинства й захисту. До того ж німецькі військові чекали початку офіційних процедур передачі цих територій у відання адміністрації Генерального губернаторства та РКУ, а тому й не поспішали вирішувати це питання. Стосовно останнього зазначимо, що влітку та восени 1941 р. відбулася перша процедура офіційної передачі повноважень від тимчасової військової адміністрації до цивільної влади РКУ. Восени 1942 р. було проведено другу офіційну передачу відповідних територій у відання адміністрації РКУ. Частина ж українських регіонів так і не була передана в управління цивільній адміністрації РКУ і становила військову зону окупації (Гончаренко, 2011: 133).

З часом ситуація зі створенням судів та адвокатури у вже стабільній ВЗО була впорядкована, але різні підходи керівників військових органів управління до цього питання спостерігалися й надалі. В одних регіонах ВЗО створювалися мирові суди, а в інших - міські та обласні органи судочинства. Відомо також про створення примирювальних камер, правових відділів при органах місцевого управління. Останні, незважаючи на свою назву, фактично були судовими установами. Подекуди вводилася посада заступника бургомістра з судових питань, який і уповноважувався на відповідні процесуальні дії. Аналогічні підходи простежуються і в забезпеченні функціонування установ адвокатури. При цьому зміни в назвах, структурі та повноваженнях судів та адвокатури у ВЗО мали постійний характер. Те ж саме стосується й суто процесуальних норм кримінального та цивільного судочинства (Іваненко, 2020: 249).

У багатьох регіонах окупованої України керівники ТВА у зв'язку із відсутністю юридичних служб передавали відповідні повноваження правовим відділам, які перебували в структурі органів місцевого управління. Вони могли мати різні офіційні назви, але саме на них покладалися функції надання місцевому населенню послуг юридичного характеру, розв'язання суперечок у цивільній площині правовідносин (Гончаренко, 2009 в: 80, 81). У разі ж відсутності цих відділів відповідні повноваження передавали відповідальним працівникам органів місцевого управління, на яких і покладалося здійснення процедур розв'язання суперечок цивільно-правового характеру (Гончаренко, 2009 б: 63, 64).

Більш упорядкований вигляд процес створення судів та адвокатури мав у дистрикті «Галичина». Причина цьому криється в його передачі до складу Генерального губернаторства, у якому система судочинства та адвокатури була сформована ще восени 1939 р. (Трепак, 2018: 80). Так, уже з 1 серпня 1941 р. відповідно до розпорядження керівника Генерального губернаторства визначався порядок провадження судочинства у дистрикті «Галичина». Але окупаційна реальність була такою, що діяти цей нормативний акт почав лише з 30 жовтня 1942 р. До створення судів для українського населення їх функції виконували органи поліції, німецькі, військові та особливі суди. Сама ж судова система ДГ складалася з місцевих та окружних судів. Було створено й апеляційний суд у Львові.

У грудні 1941 р. губернатор Г.Франк видав розпорядження про порядок призначення працівників юридичної сфери (суддів, прокурорів, нотаріусів та адвокатів). Претенденти на заміщення цих посад повинні були мати юридичну освіту. Особи ж, які отримали фах у закладах освіти СРСР або працювали у відповідних установах в період радянської окупації, не могли претендувати на заміщення цих посад (Трепак, 2017: 179).

Інша ситуація щодо створення судів та адвокатури була в РКУ. З виникненням цього окупаційного формування новопостала німецька цивільна адміністрація фактично відмовилась від підходів попередніх окупаційних властей. Усі юридичні установи, створені тимчасовою військовою адміністрацією, були ліквідовані, а ті, що залишились, функціонували суто номінально. Адвокати виконували лише функції представництва інтересів своїх клієнтів, оформляючи для них заяви та звернення юридичного характеру до владних структур.

Адміністрація РКУ, отримавши від ТВА систему органів управління у вже сформованому вигляді, певний час зберігала в їх структурі правові відділи, оскільки саме вони вирішували проблеми місцевого населення. Проте з часом і ці структурні підрозділи органів місцевого управління припинили свою діяльність (Гончаренко, 2009 б: 82). Натомість у багатьох органах управління було введено посаду юридичних консультантів, які й надавали правову допомогу як самим працівникам місцевих владних структур, так і місцевому населенню (Іваненко, 2020: 136). Лише в другій половині 1942 р. в РКУ було створено стабільно функціонуючу систему місцевих цивільних і кримінальних судів. На цей же час припадає й початок роботи адвокатури.

Однією з проблем, що уповільнювала процес організації місцевих судових установ на окупованих територіях України, була відсутність повноцінного матеріального та процесуального права. На теренах дистрикту «Галичина» запроваджувалося довоєнне законодавство Польщі, за винятком нормативних актів, скасованих німецькою владою. А от у ВЗО та РКУ ситуація виявилась набагато складнішою. Як уже зазначалося, німецькі управлінці ТВА, ВЗО та РКУ в унісон твердили про необхідність пролонгації дії довоєнного радянського законодавства. Проте, як користуватися ним, які нормативні акти чи їх частина мають припинити свою правочинність, вони не пояснювали. Окремі німецькі управлінці пропонували використовувати так зване «звичаєве право», користуватися «здоровим глуздом». Тому в одних регіонах окупованої України відновлювалося матеріальне й процесуальне право Російської імперії, яке діяло до більшовицького перевороту 1917 р., а в інших - суто номінально використовували радянське законодавство, за винятком норм, які врегульовували відповідальність за політичні, державні, посадові, а також особливо тяжкі злочини (Іваненко А., 2020, с. 166). Наприклад, радянське цивільне право в РКУ на офіційному рівні скасували лише 12 січня 1943 р., коли почали діяти «Правила для тимчасового врегулювання особистого, сімейного і спадкового права в РКУ» (Гончаренко, 2011: 465).

Восени 1941 р. в РКУ та ВЗО стали застосовувати Кримінальний кодекс Німецької імперії 1871 р. зі змінами станом на листопад 1941 р. Проте використовувати в цілісному вигляді цей нормативний акт стосовно місцевого населення України було не тільки неможливо, але й не доцільно. Адже в разі вчинення дій, що кваліфікувалися як «ворожі» інтересам Німеччини та окупаційної влади, до осіб, визнаних винними в цьому, застосувалися засоби суто репресивно-карального характеру, а сам процес дізнання мав спрощений характер. Та й покарання за ці дії зазвичай закінчувалися винесенням смертних вироків, які часто виконувалися прилюдно або ж прямо на місці вчинення правопорушення. Однією з особливостей, діючих у ВЗО нормативних актів, стало те, що вони мали комплексний характер, тобто врегульовували як кримінальні, так і цивільні правовідносини (Іваненко, 2020: 185, 186).

Відсутність уніфікованого підходу до розв'язання цього питання з боку військових управлінців призводила до неоднакового застосування кримінального права в регіонах, які належали до ВЗО. Відмінності приписів у нормативних актах, які врегульовували кримінальне право в різних регіонах військової зони окупації, були доволі значними. Суто формально місцеві суди ВЗО одержували право виносити доволі жорсткі кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 10, а подекуди й 15 років. Так само для цих судів збільшувався й перелік видів злочинів, і вони аж ніяк не належали до дрібних правопорушень місцевого населення. Однак фактично, як встановила А. Іваненко, ці аспекти функціонування системи судочинства дійсно наближалися до компетенції аналогічних структур у РКУ. Ці висновки дослідниця формулює на основі аналізу не матеріального права, а процесуальної практики роботи судів ВЗО (Іваненко, 2020: 310).

На відміну від керівників військової зони окупації РКУ пішла іншим шляхом. У цьому окупаційному формуванні правові санкції за вчинення правопорушень були простішими й сконцентрованими в єдиному кодифікованому нормативному акті. Так, у травні 1942 р. була видана постанова райхскомісара про покарання незначних злочинів і правопорушень у межах РКУ. Цей нормативний акт було створено на основі скороченого варіанту Німецького кримінального кодексу. Максимальний термін ув'язнення, який вони могли присудити, - 2 роки, грошовий штраф - до 10000 карбованців із його заміною позбавленням волі на 3 місяці. Додатковим покаранням була конфіскація майна (Іваненко, 2020: 184).

Важливим питанням для місцевого населення став розгляд суто цивільних суперечок і спорів, зокрема законного набуття спадщини тощо. І ці питання незалежно від бажання окупаційної адміністрації таки довелося розв'язувати. У результаті нормотворчості адміністрації РКУ вдалося створити доволі збалансовану нормативну базу. Керівник РКУ 15 березня 1942 р. видав постанову «Про підсудність і судове провадження у цивільних справах місцевого населення», відповідно до якої й була сформована сама система цивільних судів. А от адміністрація ВЗО, як і в галузі кримінального законодавства, не спромоглася створити кодифікованого нормативного акту у сфері цивільного права. У цій окупаційній зоні видавались різні нормативно-правові акти, які зазнавали неодноразових змін та доповнень.

Аналіз практики роботи місцевих судових установ у дистрикті «Галичина, Райхскомісаріаті «Україна» та військовій зоні окупації, проведений українськими дослідниками, засвідчує факт активної участі місцевих судів та адвокатів у наданні відповідної правової допомоги населенню. Дослідники реконструюють надзвичайно широкий діапазон правовідносин місцевого населення, які врегульовувалися судовими структурами. Серед них: відносини власності, припинення та встановлення сімейних правовідносин, визнання особи безвісно відсутньою або померлою, встановлення часу й місця народження, усиновлення (удочеріння) неповнолітніх осіб, визначення розмірів аліментних зобов'язань та матеріального утримання неповнолітніх чи осіб, які потребували цього та багато інших (Гончаренко, 2011: 486, 523; Іваненко, 2020: 185).

Персонал органів системи судочинства не міг працювати поза контролем із боку окупаційної влади, без використання таких основоположних принципів роботи судової системи, як касаційний нагляд та апеляційне судочинство. Цивільне судочинство в усіх окупаційних зонах України передбачало можливість звернення зацікавленої сторони з позовом до апеляційної установи з клопотанням переглянути судове рішення в цивільних справах. У дистрикті «Галичина» для цього було створено апеляційний суд, а от в інших окупаційних зонах ці функції виконували збори суддів певного адміністративного округу. Остаточний вердикт, відповідно до якого судове рішення вступало в законну силу, належав керівникам органів місцевого управління. У РКУ існувала можливість звернення до німецьких судів, які функціонували в центрах генеральних комісаріатів.

Значно суворіший контроль з боку влади було встановлено за вироками кримінальних судів. У цьому випадку функції наглядової інстанції виконували гебітскомісаріати та керівники військових комендатур. Особи, які були незадоволені вироками місцевих судів, мали право на звернення до установ німецької влади, представники якої ухвалювали остаточне рішення.

Однією з складних проблем, яку довелося вирішувати адміністрації всіх окупаційних зон України, була катастрофічна нестача кваліфікованого персоналу для сформованої системи судочинства. Відряджати спеціально підготовлені суддівські кадри з Німеччини для врегулювання повсякденних проблем місцевого населення окупованої України вважалося недоцільним. І без того кваліфікованих фахівців не вистачало навіть у системі німецького судочинства. Про це переконливо, на основі опрацювання оригінальних джерел, стверджує А. Іваненко. Тому, як і в інших сферах інтенсивно освоюваного окупаційного простору, основна ставка робилася на кадри, рекрутовані з місцевого середовища. Основними вимогами, які висувались до них, були лояльність до німецької влади та наявність юридичної освіти. За таких умов обійняти посади в апараті системи судочинства не могли євреї, члени більшовицької партії та колишні радянські судді (Гончаренко, 2011: 327; Іваненко, 2020: 231, 249).

Німецька влада всіх окупаційних зон зі зрозумілих причин принципово відмовлялася від співпраці з колишніми радянськими суддями, оскільки небезпідставно вважала їх опорою й носіями цінностей сталінського режиму. Та, власне кажучи, й останні не планували обійняти відповідні посади в окупаційному судочинстві, побоюючись нацистських переслідувань. Більшість радянських суддів змогли евакуюватися, а ті, хто залишився в окупації, намагалися «не афішувати» свою попередню професійну діяльність. А от до адвокатів та осіб, які обіймали юридичні посади в колишніх радянських установах, німецька адміністрація ставилася менш прискіпливо, хоча завжди відслідковувала їх діяльність за попереднього окупаційного режиму. Як свідчать документи, виявлені Л. Трепак, особи, які обіймали посади адвокатів, мусили повідомляти про свій рід занять у період 1939-1941 рр. (Трепак, 2020: 259).

Найбільш ґрунтовно проблема підходів німецької адміністрації до призначення майбутніх суддів вивчена на матеріалах Райхскомісаріату «Україна» та військової зони окупації. Завдячуючи комплексному дослідженню А. Іваненко, можемо пересвідчитись у тому, що, зіткнувшись із гострою нестачею кадрів для творення системи місцевого судочинства, німецька адміністрація була готова взяти на роботу будь-кого, хто мав юридичну освіту, звісно за умов лояльності до німецької влади, відсутності компрометуючих претендента фактів із радянського минулого. У разі ж відсутності таких фахівців обійняти посади суддів чи адвокатів могли люди із будь-якою, зазвичай гуманітарною, освітою. Тому випадки, коли ці посади займали вчителі та медики, також не були винятками.

Антропологічний зріз цього сегмента співпраці місцевих правників з окупантами у сфері створення та забезпечення функціонування системи судочинства найбільш повно реконструйований у монографічному дослідженні та окремих публікаціях А. Іваненко. Дослідниця, використавши матеріали архівних кримінальних справ на колишніх окупаційних суддів та адвокатів, змогла відтворити узагальнюючий соціальний образ працівників системи судочинства РКУ та ВЗО.

Як не дивно, але саме в цьому сегменті проблеми колабораціонізму А. Іваненко підтверджує тези, нав'язані у свій час радянською історіографічною традицією, відповідно до якої на шлях зрадництва й співробітництва з німецькою владою стали представники колишніх «експлуататорських класів», а також люди, ображені на більшовицьку владу. І дійсно, на основі специфічних історичних джерел дослідниця встановлює, що в системі окупаційного судочинства здебільшого працювали особи, які здобули юридичний фах ще в університетах Російської імперії. Звісно, що зі встановленням більшовицької влади вони не вписувалися в новопосталу систему правосуддя радянського зразка й втратили можливість працювати за здобутим фахом. Переважно ці люди займали незначні посади юридичних консультантів у різних організаціях або ж взагалі не працювали за фахом. У будь-якому разі їх звичний алгоритм життя виявився зламаним і знівеченим наругою радянської влади, а от німецька окупація дала змогу суттєво підвищити соціальний статус, посісти привілейоване, порівняно з рештою місцевого населення, становище в суспільстві.

Позатим А. Іваненко приходить до висновку, що більшість цих людей вступила на службу в структури окупаційного правосуддя, не бажаючи цим самим помститись ненависній радянській владі. Немало із них досягли доволі поважного віку, а дехто взагалі вже перебував на пенсії та мав непрацездатних утриманців, зокрема й онуків, батьки яких евакуювалися в перші місяці війни чи згинули у воєнному лихолітті. Реалії ж окупаційного режиму передбачали, що для елементарного фізичного виживання людям потрібно було працювати. Саме з метою виживання більшість колишніх юристів і вступили на службу в окупаційні суди (Іваненко, 2020: 369-382). Й вочевидь, що й німецька влада не потребувала згоди чи незгоди виявлених нею юристів, яким пропонували обійняти суддівські посади.

Менш вивченою лишається проблема кадрового забезпечення системи місцевого судочинства в дистрикті «Галичина». Єдине комплексне дослідження Л. Трепак та окремі публікації інших авторів не заповнюють усього спектру цієї проблеми. Зазначимо, що цей регіон разом із рештою західноукраїнських областей потрапив до складу УРСР у вересні 1939 р. Майже 22 місяці населення цих територій перебувало «під першими совітами». Працівники судових установ Другої Речі Посполитої, як і інші працівники державних і правоохоронних органів, були звільнені з посад і піддані репресіям. Особиста доля більшості цих людей продовжує залишатися невідомою, але те, що проти них, як представників польського державного апарату, було вжито відповідних репресивних заходів, не викликає сумніву. Репресії зачепили й українців, як от адвоката, доктора права Ф. Коковського - відомого діяча громадсько-політичного життя на Тернопільщині (Гуцул, Бажан, 2009: 186). Значну частину адвокатів, як «класово ворожих елементів» позбавили права на адвокатську діяльність (Самсонюк, 2015: 106), націоналізували їх житло та інше майно (Луцький, 2006: 102). Проте найбільш жорстоко нова влада ставилася до суддів, які, виконуючи свої службові обов'язки, брали участь в ухвалені вироків учасникам підпільних комуністичних груп. Саме за це 5 лютого 1940 р. у Рівному було приведено в дію смертний вирок, винесений судді Рівненського повітового суду В. Грохольському (Самсонюк, 2015: 68).