До історії формування археологічних "місць пам’яті" в Києві на початку ХІХ ст.: відкриття Золотих воріт та публікація першої книги про них
Розкопки Золотих воріт, які сталися 190 років тому, створили передумови для сприйняття пам’ятки як одного з перших у Києві секулярних "місць пам’яті". У дослідженні розглядаються свідчення джерел, які розкривають локальні особливості цього процесу.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 04.10.2023 |
| Размер файла | 2,5 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
До історії формування археологічних «місць пам'яті» в Києві на початку ХІХ ст.: відкриття Золотих воріт та публікація першої книги про них
Т.Б. Ананьєва
«Нам остались одни воспоминания в Истории о знаменитых памятниках».
Микола Самойлов. «Златые врата Ярославовы в Киеве», 1834 р.
Розкопки Золотих воріт, які сталися 190 років тому, створили передумови для сприйняття пам'ятки як одного з перших у Києві секулярних «місць пам'яті». У статті розглядаються свідчення джерел, які розкривають локальні особливості цього процесу, неоднозначну позицію влади по відношенню до археологічної знахідки, роль приватної ініціативи та суб'єктивного фактору в запровадженні комеморативних практик. Вперше в історіографії викладено відомості про автора першої книги про Золоті ворота Миколу Самойлова.
Ключові слова: Київ першої половини XIX ст., Золоті ворота, археологічні місця пам'яті, Кіндрат Лохвицький, Микола самойлов, митрополит Євгеній (Болховітінов).
T.B. Ananieva
ON THE HISTORY OF FORMING OF THE ARCHAEOLOGICAL «MEMORY PLACES» IN KYIV IN THE EARLY 19TH CENTURY: THE DISCOVERY OF GOLDEN GATE AND COMPILATION OF THE FIRST BOOK ON IT
The sample of defensive architecture of the 11th century the Kyiv Golden Gate, excavated 190 years ago, is a rare example of an archeological site that has not only survived up today but is also integrated into the social, cultural and scientific space, has added to the category of museums, and become a hallmark of Kyiv. In some publications the modern understanding and evaluation of the site is extrapolated for the entire period of its post-excavation existence. It is believed that the Golden Gate in previous centuries as well impressed its contemporaries and was the object of interest of ordinary citizens, and the government used them as a symbol of a certain political and ideological nature.
Sources of the first half of the 19th century, close in time to the excavations of the Gate, allow us to significantly adjust the idea of the reception of the site in the social and cultural space of the city. They show that the authorities showed no signs of interest in using the Golden Gate to «visualize» the history and create an image of the «good past» in the mass consciousness. On the contrary, the first steps to form a «social and cultural infrastructure of memory» (I. Irvin-Zaretska) were taken by private persons. The organization and carrying out of the Golden Gate excavations, efforts to preserve them, informing the public, making «advertising» images and inscriptions, demonstration of the excavation site, and finally writing the first book -- were performed by State Councilor K. Lokhvytsky and merchant (who received the nobility) M. Samoilov. For both ordinary fans of antiquities this activity was a social elevator which raised to higher status floors.
The author of the first book on the Golden Gate M. Samoilov due to communicative competence was able to collect the necessary material and mastered in the merchant milieu the forms of social relations, in particular the network gift exchange. Relying on the help of Kyiv Metropolitan Eugene (Bolkhovitinov), amateur archaeologist K. Lokhvytsky and historian M. Berlinsky, M. Samoilov created a solid work, which was later used by M. Za- krevsky and positively evaluated by S. Vysotsky.
Historical sources show that there was no uniformity in the perception of the Golden Gate even among the cultural elite, the site was mostly on the periphery of the attention and care of the authorities. However, persons who in the first half of the nineteenth century acted as «mnemonic characters», have laid the foundations for the interpretation of the Golden Gate as a «memory place».
Keywords: Kyiv, Golden Gate, archeological places of memory, Kindrat Lokhvytsky, Mykola Samoilov, Metropolitan Eugene (Bolkhovitinov).
Неосяжна лавина досліджень та публікацій з проблематики memory studies, колективної пам'яті, її різновидів, функцій, практик використання минулого в політичних цілях тощо -- дозволяє говорити про справжній історіографічний бум та «меморіальний поворот» в історіографії Пошук Google за 0,49 сек. пропонує 26500000 по- зицій-посилань.. Поняття «місця пам'яті» (Нора 1999), введене близько сорока років тому французьким істориком П'єром Нора, виявилося надзвичайно затребуваним та актуальним. З боку археологів також зросла увага до питань соціальної пам'яті, до суспільно-політичного контексту археології та тієї ролі, яку археологія (і сама наука, і конкретні археологічні пам'ятки) грає у формуванні соціально значущої інформації про минуле (див.: Сафронова 2019; Бондарець 2002; Михайлов 2015; Соковиков 2014 та ін.). «Присутність минулого» (М. Хальбвакс) у вигляді, наприклад, стародавніх руїн -- один з важливих факторів, що конструюють і консолідують історичну пам'ять соціуму. Така «візуалізація» минулого впливає на ментальні образи та інтерпретації історії, створює передумови для виникнення «місць пам'яті» -- колективних уявлень про історичне минуле груп, націй, товариств, співвідносних не тільки з тією чи іншою територією, а й з політичним, інтелектуальним та іншим досвідом. пам'ятка київ золоті ворота
Тематичне розмаїття та доступність згаданих матеріалів позбавляють нас необхідності робити певні історіографічні екскурси та уточнення. Тим більше, що нашим завданням у цій статті є не теоретизування, а розгляд конкретного сюжету, пов'язаного з першими спробами позначити як «місце пам'яті» київські золоті ворота незабаром після того, як вони були розкопані 1832 р. археологом-аматором Кіндратом Лохвицьким. Для такого, переважно, історико-емпіричного завдання обмежимося вказівкою, що говоримо про «місця пам'яті» у тому сенсі, який надав поняттю сам П. Нора, тобто «місце пам'яті» -- це будь-яке значуще явище, речове чи нематеріальне за своєю природою, яке набуло статусу символу в меморіальній спадщині того чи іншого суспільства. Для Києва та городян сьогодні одним із таких місць є Золоті ворота. Ця історико-архео- логічна пам'ятка князівської епохи має величезну семантичну глибину, що створює можливість для її інтерпретації та сприйняття як важливого об'єкту «символічного минулого».
П. Нора виділив чотири типи місць соціальної пам'яті: топографічні місця пам'яті, що залежать від їхньої локалізації. Це туристичні місця, архіви, бібліотеки, музеї тощо; монументальні місця пам'яті -- архітектурні споруди;
функціональні місця пам'яті -- підручники, мемуари, хрестоматії тощо; символічні місця пам'яті -- різноманітні пам'ятні заходи, паломництва тощо. Золоті ворота майже одразу, як були розкопані на початку ХІХ ст., реалізувалися у двох варіантах-типах: руїни стародавньої споруди та книга про них.
Археологічне відкриття стародавніх Золотих воріт відбулося рівно 190 років тому -- розкопки розпочалися 23 травня 1832 р. Ця подія відкрила нову епоху не тільки в історичному побутуванні пам'ятки, а й стала знаковою подією в історії київської археології на її доінс- титуційному етапі становлення.
Післярозкопочна доля Воріт виглядає досить благополучною, особливо на тлі інших розкритих у 1820--1830-х рр. історичних споруд. На відміну від Десятинної церкви, так званої «Іринінської» церкви, Федорівського монастиря та низки інших об'єктів, які залишилися лише на археологічній карті міста, Золоті ворота до наших днів збереглися майже в тому вигляді (з урахуванням впливу природних та антропогенних факторів), в якому були відкриті, неодноразово досліджувалися, музеєфіковані, тобто інтегровані в соціокультурний та науковий простір. Причому складний тривалий процес музеєфікації пам'ятки, що включав цілу низку етапів, почався фактично відразу після розкопок.
Сьогодні сприймається як цілком природний той факт, що Золоті ворота збереглися після розкопок, захищені павільйоном-«реконструк- цією» (з 1982 р.), присутні в міському середовищі в одному з найпривабливіших районів і доступні для огляду.
За словами сучасних дослідників пам'ятки, вона «вражає своєю величчю, є певним комунікаційним елементом в українському суспільстві, але водночас і в рамках загальносвітових культур них процесів. Як споруда оборонного характеру Золоті ворота вражають наших сучасників. Проте, так само вони вражали і в попередні століття (тут і далі виділено нами -- Т. А.). І впродовж століть Золоті ворота неодноразово ставали об'єктом уваги звичайних жителів українських земель, мандрівників, письменників, науковців» (Ластовська 2019, с. 319; див. також: Гапич, Іванова 2021). Одразу звернемо увагу і на тезу, що «з приходом на українські землі російської влади Золоті ворота поступово перетворюються на символ, що отримує політико-ідеологічний характер» (Ластовська 2019, с. 319).
Очевидно, тут маємо справу з логічним припущенням Процитована констатація підтверджується єдиним посиланням на «Историю Российскую» В. Татіще- ва, який нібито згадує Ворота «саме у такому ра-курсі». Проте на зазначених автором сторінках нам вдалося знайти лише згадку про будівельну діяльність князя Ярослава: «1037 [год]. Ярослав совершил град великий в Киеве» і т. д. Золоті во-рота перелічені серед інших споруд., що російська влада, як і будь- яка інша, мала використовувати стародавню пам'ятку для легітимації своїх претензій на Київ, маркування імперського простору і, конструюючи «нову історію», була зацікавлена у використанні Золотих воріт як інструменту для репрезентації «нового минулого», для трансляції суспільству його ідейно-політичного змісту. Тобто йдеться про широко розповсюджені моделі «монументальної політики» та інструмен- талізації «правильного минулого» (див. напр.: Литвинова 2016). Здавалося б, Золоті ворота ідеально підходили на роль такого репрезентанта і мали стати символічним ресурсом влади. Але, як це нерідко трапляється в історії, «шкідливі» факти намагаються заперечувати гарну теорію. Різноманітні джерела (офіційні, особового походження, історіографічні) першої половини ХІХ ст. створюють далеко не однозначну картину, яка актуалізує питання про співвідношення ідеологічного замовлення влади та культурних орієнтирів місцевих еліт, про джерела виникнення комеморативних практик, пов'язаних із Золотими воротами, їх роль у соціокультурному просторі міста в різні епохи та в еволюції історичної культури.
Не претендуючи на повноту висвітлення теми, ми сподіваємося, що викладені матеріали допоможуть оцінити, наскільки неоднозначним, багатоплановим було ставлення до Золотих воріт у початковий період їхнього історичного побутування як археологічної пам'ятки та історико-меморіального об'єкта.
К. Шероцький вважав, що «в XVII веке этими (Золотими -- Т. А.) историческими воротами очень дорожили» (Шероцкий 1917, с. 22--23), на підтвердження чого наводив два епізоди: 1649 р. -- тріумфальна зустріч біля Золотих воріт Богдана Хмельницького після низки військових перемог; 1651 р. -- в'їзд у захоплений Київ війська литовського гетьмана Януша Радзивілла. Здається, настільки акцентований висновок потребує більш вражаючих підтверджень, але поки що нам не вдалося їх виявити, крім згадки М. Максимовича, що після Переяслава, нібито в січні 1654 р. «Киевский митрополит сильвестр Коссов и все духовенство торжественно встречали царских полномоченных за Золотыми воротами Ярославовыми» (Максимович 1994, с. 37).
Рис. 1. Золоті ворота, 1651 р., копія з малюнка А. ван Вестерфельда
Рис. 2. золоті ворота, акварельна копія з малюнка А. ван вестерфельда, зроблена для митрополита Київського ввгенія
Як би там не було, через сто років, в 1755 р. напівзруйновані стародавні Золоті ворота були засипані та опинилися в товщі земляного валу. Засипка була не повною, «для сохранения вида древности» верхня частина сводів височіла над насипом (Высоцкий 1982, с. 31). Однак цей прояв турботи про «древность» через короткий час поступився місцем прагматичним міркуванням: вже на плані Старокиївської фортеці 1766 р. врятовані склепіння Воріт відсутні -- вони не відповідали правилам фортифікації та були розібрані (Бысоцкий 1982, с. 32).
Усього кілька десятиліть по тому місце літописних Золотих воріт стерлося з пам'яті сучасників. «В последствии времени место их забыли, а название усвоилось другому входу, вблизи древних врат <...>» (Закревский 1868a, с. 324), -- писав М. Закревський, який до 1829 р. (з нетривалими перервами) мешкав у Києві і не з чуток знав про золотоворітську забутливість киян. А київський митрополит Євгеній (Болховітінов), який відіграв помітну роль у відкритті Воріт, писав у «слове <...>. На память освящения храма св. великомученика Георгия (ноября 26), иже в Киеве у Златых врат <...>»: «Где те близ (храма) бывшие Златые врата, не уступавшие, может быть, велелепием Константинопольским <...>? Едва уже и место их нам известно» (Евгений 1834, с. 472). Граф М. Бутурлін, який неодноразово перебував у Києві та мав тут дуже широке коло спілкування, в своїх мемуарах підтверджував, що саме митрополиту «обязаны открытием памятников Владимировой и Ярославовой старины, Золотых Ворот, бесследно зарытых до того времени в валу, окружавшем первобытный княжеский город» (ред. Полякова 2006, с. 421).
Б «Истории города Киева» М. Берлинсько- го, написаної наприкінці XVIII ст., і в його ж «Кратком описании Киева», виданому в 1820 р., стародавні Золоті ворота -- одна з побіжно згаданих споруд епохи Ярослава Мудрого. Б записках мандрівників та протопутівниках Золоті ворота, якщо й згадувалися, то явно поступалися визначним київським «достопамятностям» -- церковним святиням. Це не заперечує факту, що навіть до розкопок Боріт культурна еліта виявляла до них інтерес, що добре показала публікація у 1822 р. в журналі «Северный архив» малюнку А. ван Вестерфельда, який закарбував Золоті ворота у 1651 р. З опублікованого малюнка було виготовлено чимало копій; навіть ті, хто не передплачував журнал, теж бажали мати зображення стародавньої київської пам'ятки. Видавець журналу Ф. Булгарін добре відчував кон'юнктуру -- з усіх малюнків Вестерфельда з краєвидами Києва 1651 р. він вибрав для публікації та залучення читачів саме зображення Золотих воріт (рис. 1, 2; Смирнов 1908, с. 197--512).
Деякі інтелектуали початку XIX ст., відвідуючи Київ, прагнули побачити хоча б ймовірну ділянку, де могли знаходитися Ворота. «Осматривали также место, где при Владимире были золотые ворота у въезда в город» (Лонгинов 1905, с. 552), -- згадував приїзд до Києва влітку 1823 р. Н. Лонгінов, який служив у канцелярії графа М. Воронцова. За кілька місяців перед тим місто відвідав доктор словесності, історик, археолог А. Глаголєв. У записках про подорож він згадав давню «городскую стену (тобто вал -- Т. А.), имевшую золотые ворота» (Глаголев 1837, с. 90).
Але, наприклад, відомий історик та громадський діяч О. Чертков, будучи в Києві приблизно в цей же час, жодним словом не згадав Золоті ворота, хоча був зовсім поруч -- у Софії, біля Десятинної та Трьохсвятительської церков (Чертков 2012, с. 42--44). Приблизне місце знаходження Золотих воріт все ж таки не входило до традиційного маршруту навіть освічених відвідувачів міста, що вже говорити про тисячі простих пілігримів.
Після розкопок 1832 р., незважаючи на збереження безперечного пріоритету за сакральними пам'ятками, відкриті Золоті ворота, звісно, частіше бачили «екскурсантів». Відомий письменник, історик, етнограф В. Пассек ділився враженнями: «Златые врата, как живописная развалина, невольно приковывают внимание своим видом, прочностию и воспоминаниями» (Пассек 1840, с. 139). Це дуже цікаве спостереження щодо емоцій, які викликали руїни Воріт: вони були пов'язані з «воспоминаниями», з пам'яттю про минуле. Отже, нещодавно розкриті з-під насипу Золоті ворота наповнювали навколишній простір символічним змістом, який відсилав до історичного минулого. Пам'ятка, оточена до середини XIX ст. «пустырями и провальями» (Ге 1911, с. 365), вже у 1830-х рр. позначена як «місце пам'яті» Старого Києва.
Втім емоційно-ціннісне сприйняття вже розкопаної пам'ятки не було одностайним, всеосяжним, монохромним. Емоційні стандарти та емоційний досвід окремих соціальних груп (не кажучи вже про окремих індивідуумів) дуже відрізняються. Поетизація та «історизація» руїн навіть в епоху романтизму не мала масового характеру. в популярних присвячених Києву виданнях 1840 -- 1850-х рр. був досить одноманітний виклад золотоворітських історичних фактів (див. напр.: Фундуклей 1847). М. Сементовський в «Киеве и его достопамятностях» писав, що його серце “забилось” другою жизнию, -- жизнию времен Ярославовых», але ці почуття викликали Софійський та Георгіївський храми, і лише зазначено, що «против южного входа в Георгиевскую церковь вдали видны одинокие развалины Золотых ворот» (Сементовский 1852, с. 151).
зауважимо, що до середини XIX ст. золоті ворота можна зарахувати до тогочасного «Старого Києва» з певною умовністю, оскільки вони перебували на межі обжитого міського простору. «Вся местность за Золотыми воротами -- до самой Лыбеди -- была полем, на котором росли кустарники глоду и шипшины и паслись городские коровы, а на овраги, на которых теперь Ботанический сад, сваливался навоз и городские нечистоты» (Лебединцев 1909, с. 314--316), -- згадував протоієрей П. Лебединцев, відомий своїми києвознавчими працями.
Утім у 1840 р. історик, перший ректор Університету Св. Володимира М. Максимович помістив малюнок саме «золотих врат» на фронтиспис першого випуску альманаху «Киевлянин» (ред. Максимович 1840), наче надавши пам'ятці статус емблеми міста. Щоправда, представлене на обкладинці зображення Воріт у вигляді двох понівечених стін справляє не дуже вигідне враження (рис. 3). Але саме цей іконографічний тип був поширений на той час. Він простежується як основа художніх зображень Воріт навіть тоді, коли вже з'явилися контрфорси (1837 р.), що надало руїнам Воріт більшої монументальності. Деякі видавці не поспішали відступати від раннього іконографічного типу. У дуже популярному виданні 1847 р., випущеному під егідою київського губернатора, мецената І. Фундуклея, відтворено варіант, більш презентабельний порівняно з малюнком у «Киевлянине», але в них явно був спільний «протограф» (рис. 4; Фундуклей 1847, вкладка між с. 46--47).
На жаль, деякі дослідники наводять аналогічні зображення без вказівки джерела.
Зокрема, в книзі С. Висоцького надруковано малюнок, який дуже близький до малюнку «Обозрения Киева» (Высоцкий 1982, с. 33), але звідки він був запозичений, невідомо. Проте зрозуміло, що таких схожих зображень було чимало.
Рис. 3. Фронтиспіс із зображенням Золотих воріт, альманах «Киевлянин», 1840 р.
Рис. 4. Зображення Золотих воріт у книзі «Обозрение Киева в отношении к древностям», 1847 р.
Відповісти на питання про автора цього раннього золотоворітського іконографічного канону дозволяє надзвичайно цікавий предмет -- мідна пластина, на одному боці якої зображення Золотих воріт (рис. 5), виконане масляними фарбами і дуже близьке до згаданих вище малюнків в «Обозрении Киева» та в книзі С. висоцького, а на іншому боці пластини гравірований напис, що якраз і прояснює питання (попри те, що на наявному в нашому розпорядженні фото він погано читається), яке нас цікавить 1 (рис. 6). Немає сумнівів, що напис був вигравійований на замовлення К. Лохвиць- кого, мабуть, тим же гравером, який виконував його аналогічні замовлення для мідних пластин на «Крест Апостола Андрея Первозванного» та ін. (див. напр.: Ананьева 2013, с. 256--270) У написі на золотоворітській пластині наведено фразу, нібито вимовлену імператором Миколою I -- «Памятник достойный сохранения», а також вигравіровано: «Соискатель Общества истории и древностей российских 5 класса Кодрат Лохвицкий». Картина на пластині з видом золотих воріт, у свою чергу, очевидно, є реплікою з численних акварелей К. Лохвиць- кого, які він під час та після розкопок розсилав високопоставленим особам (рис. 7).
Рис. 5. Золоті ворота на мідній пластинці, виготовленої на замовлення К. Лохвицкого
Рис. 6. Напис на зворотному боці мідної пластинки
Рис. 7. Золоті ворота, малюнок К. Лохвицького, адресований київському військовому губернатору О. Гурьєву, 1835 р.
1. «Мемориальная медная пластина с живописным изображением золотых Борот в Киеве; с гравированным изречением Николая I на обороте. [1830е гг.]. Медь, масло» -- була представлена на аукціоні. Див.: https://www.litfund.ru/auctLon/371/45/
Б. Пассек, якого руїни «приковывали <...> воспоминаниями», у своїх записках зазначав, що «Златые врата <...> отысканы учеными людьми» (Пассек 1840, с. 149, 150). Очевидно, він мав на увазі саме К. Лохвицького. «Изыскатель древностей» охоче виступав у ролі гіда на місцях своїх розкопок. С. Маслов, письменник, агроном, редактор «Земледельческого журнала», який відвідав Київ у 1830-х роках, згадував: «Перед отъездом моим, я познакомился с почтенным киевским археологом статским советником Лохвицким; с ним ездил я осматривать открытые им золотые врата <...> О древностях Киева он говорит с энтузиазмом» (Маслов 1839, с. 48).
Ентузіазм К. Лохвицького відігравав величезну роль у (говорячи сучасною мовою) популяризації Золотих воріт. Бін з надзвичайною активністю поширював новину про своє відкриття та про височайше схвалення знахідки. Сам один, перевершуючи зусилля багатьох, він перетворив листування на «засіб масової інформації», сповіщаючи про свій успіх та необхідність «дальнейшего изследования сей царственной древности» (Оглоблин 1891, с. 147). Биготовлення та розсилання зображень Золотих воріт «візуалізували» археологічну подію Ми не зупиняємося детально на організації роз-копок і мотиваційній складовій археологічних зусиль чиновника 5-го класу К. Лохвицького, ос-кільки розглядали ці сюжети в попередніх публі-каціях. (див.: Ананьева, Абрамова 2007; Ананьєва 2020)..
26 листопада 1832 р. київський археолог написав листа імператору: «Высочайшая воля Вашего императорского величества мне еще формально не объявлена», -- повідомляв К. Лохвицький. Йшлося про Золоті ворота і усний вердикт імператора, що пам'ятку слід було зберігати. «Кому я должен сдать сей памятник для хранения? и продолжать ли систематически раскрытие древностей?» (НБУБ ІР, ф. II, од. 22950, арк. 9), -- запитував археолог царя. Але відповіді не отримав. Лист був надісланий з Петербургу назад місцевому генерал-губернатору Б. Левашову.
«Внимание Вашего сиятельства на мои посильные раскрытия древностей исторических в Киеве на свой счёт проникло и воскресило в душе моей жизнь благоговеть и любить святую добродетель Вашего сиятельства, -- звертався у жовтні 1833 р. до Б. Левашова любитель старожитностей, який усвідомив, що порушувати епістолярну субординацію не дозволено навіть йому. -- После сего удостоверения не смею утруждать Вас, великодушный граф! моею прозьбою о себе, проницая в справедливость, сияющую во всех делах Ваших и все то что видите на деле доказанное трудом и пользою в отыскании государственных древних имуществ Золотых ворот и церкви, доложете лично всеавгустейшему монарху, изливающему блага-верно-подданных за заслуги» (НБУБ ІР, ф. II, од. 22951, арк. 56 зв.). У цьому витіюватому тексті цікавим є нагадування, що розкопки Боріт велися власним коштом К. Лохвицького; влада не взяла на себе витрати для відкриття пам'ятки, хоча, як бачимо, археолог прагнув надати своїй знахідці державного статусу. Немає ознак, що ситуація змінилася з появою в Києві в 1835 р. Тимчасового комітету для дослідження старожитностей.
Створенню Комітету передував цікавий для нашої теми епістолярний полілог. Розпочато його було 27 липня 1835 р. листом-запискою «О древних памятниках, в западных губерниях открываемых» міністра народної освіти графа С. Уварова на ім'я царя (ЦДІАК, ф. 707, оп. 1, од. 773, арк. 5--7).
С. Уваров -- автор тріади «православ'я, самодержавство, народність», що стала основою державної ідеології (в літературі -- теорія офіційної народності), зазначав у Записці, що стародавні пам'ятки є «очевидным доказательством прав империи на владение страною, искони принадлежавшею благословенному племени Св. Владимира». Особлива роль відводилася Києву, оскільки «(п)амятники его, пощаженные веками, не многочисленны, но древностию своею превосходят все имеющееся».
С. Уваров виклав програму дослідження та збереження київських пам'яток, яка була далекою від реальності та перетворювала місто на заповідник. Але з початку, на його думку, слід було «такие предметы (старожитності -- Т. А.) ограждать и даже покрывать от влияния непогод и приставлять к ним караул. Теперь открыты в том же старом Киеве так называемые Золотые Ворота <...>. Чем драгоценнее, чем реже такие находки, тем более должно принимать старания к сохранению найденного в целости» (ЦДІАК, ф. 707, оп. 1, од. 773, арк. 6). Читаючи ці фрази, важко позбутися відчуття, що вони написані під впливом листів К. Лохвицького, оскільки ледве не повторюють слова археолога, який неодноразово звертався до міністра.
Пряма реакція царя залишилася поза документами, але ідеї С. Уварова викликали швидку реакцію київського військового губернатора, якому надіслали копію Записки. Не вступаючи в полеміку із впливовим міністром, Б. Левашов виклав реальні та вигадані обставини, які у підсумку мали поховати ініціативи С. Уварова. Губернатор вважав передчасним навіть створення «особого Комитета», пояснюючи це відсутністю «чиновников, знающих сие дело». Втім після відкриття Університету (1834 р.) цей аргумент не спрацьовував і, розуміючи це, Б. Левашов заздалегідь пропонував, щоб люди, які займатимуться відкриттям старожитнос- тей, перебували у підпорядкуванні попечителя учбового округу, а не губернської влади.
Тимчасовий комітет для дослідження старо- житностей у місті Києві було створено в 1835 р. при Університеті Св. володимира. Очолив Комітет попечитель Київського учбового округу є. фон Брадке. У його розпорядження надавалася щорічна сума 1500 рублів -- «для изыскания древностей», унаслідок чого обговорювалася фінансова звітність Комітету (НБУв ІР, ф. II, од. 22953, арк. 6--6 зв.). Останній мав очолити та організувати діяльність з розкриття стародавніх пам'яток, надати їй характеру офіційно санкціонованої, що призводило до додаткового бюрократичного навантаження. Обов'язки Комітету не були підкріплені необхідним владним ресурсом. Університетські професори були чиновниками, залежними від начальницької волі губернатора, міністра тощо.
Отже, незважаючи на ідеї міністра освіти, було реалізовано інший проект, який утворив не надто дієздатний розклад сил: відповідальні за пам'ятки члени університетської корпорації залежали від рішень губернатора, який первісно не схвалював створення Комітету. Ситуація була би патовою, якби не чиновник 5-го класу К. Лохвицький, який розкопав Золоті ворота на свої та зібрані «по подписке» кошти і мав твердий намір отримати престижну винагороду.
Автор написів не обмежувався мідними табличками, він хотів увічнити своє ім'я біля золотих воріт поряд з іменами царя та князя Ярослава Мудрого. Губернатор, переадресовуючи клопотання К. Лохвицького щодо золотоворіт- ського напису Тимчасовому комітету, писав: «По совершенном открытии в Киеве чиновником 5-го класса Лохвицким, так называемых золотых ворот, признанных Высокопреосвя- щеннейшим митрополитом Евгением теми самыми златыми вратами Ярославыми (так в оригіналі -- Т. А.), с коих снятый в 1651 году вид найден в бумагах покойного короля польского станислава Августа Понятовского <...> оказывается необходимость в начертании при сих вратах на особой доске надписи, которая бы служила каждому путешественнику ясным указанием Исторической знаменитости и глубокой древности сего памятника» (НБУВ ІР, ф. II, од. 22952, арк. 1--1 зв.). Тобто йшлося про створення змістовного міні-нара- тиву колективної пам'яті, призначеного «каждому путешественнику» та покликаного долучити киян і мандрівників до кола тих, хто вже визнає або ще визнає «Историческую знаменитость и глубокую древность» пам'ятки. Цей знаменний факт не можуть (в рамках нашої теми) знецінити навіть подальші події, коли історія з написом набула гротескних рис і тяглася аж до 1842 р. 1
Рис. 8. Креслення М. Самойлова, надруковані в його праці
Мідні таблички з написами на звороті зображення воріт були приватною ініціативою та виготовлялися з блискавичною швидкістю. На вирішення питання про публічний напис знадобилося вісім (!) років... відкриття Золотих воріт було єдиним випадком, коли у К. Лохвицького з'явився не конкурент і суперник, а сподвижник, який підключився до просування золотоворітської пам'ятки-проекту.
Через два роки після відкриття Воріт, в 1834 р. була опублікована книжка з багатослівною (за звичаєм тих часів) назвою: «Златые врата Ярославовы в Киеве, сооружённые в начале XI в. и открытые из земли в 1832 году с точным видом и историческим описанием оных». Практично водночас вийшла друга книжка того ж автора, теж присвячена стародавньому місту: «Киев в начале своего существования, блеске, славе, величии, разрушении и возобновлении; с историческим описанием двух первых церквей, сооружённых равноапостольным князем Владимиром, по восприятии святого крещения в 989 году, и существующих поныне в Киеве, с планом и видами оных церквей». Цікавим є вже сам факт появи одразу двох невеликих книжок, присвячених Києву, його історії та стародавнім пам'яткам -- збереженим, а також виявленим під час археологічних розкопок. Однак в історіографії він залишався непоміченим.
Обидва твори належали перу одного автора -- Миколи Самойлова (1834a; 1834b). Це ім'я в літературі зустрічається вкрай рідко, відомості про М. Самойлова відсутні. Один з перших і дуже нечисленних на той час авторів творів про київську минувшину виявився вилученим з поля зору дослідників.
Він не привернув увагу навіть такого метра історіографії як в. Іконнікова, який у книзі- нарисі «Киев в 1654--1855 гг.» зазначав, що в 1830-х роках «интерес к изучению киевской старины выразился в целом ряде изданий, посвящённых собственно Киеву, его истории и древностям», проте книжки М. Самойлова навіть не згадав (Иконников 1904, с. 268) Навіть в «Опыте русской историографии» в біб-ліографічному посиланні згаданий лише «Киев в начале своего существования...» (Иконников 1891, с. 272), про книжку «Златые врата <...>» не сказано.. У двотомній праці М. Каргера «Древний Киев», «Златых врат» М. Самойлова немає ні в розділі з історії археологічного вивчення, ні в розділі про давні оборонні споруди Києва.
Наскільки нам відомо, єдиним, хто приділив увагу «Златым вратам» М. Самойлова у своїй книзі про цю саму пам'ятку, був С. висоць-
кий (Высоцкий 1982). Він відзначив важливу деталь -- перший твір про Золоті ворота було написано «по свежим следам и под сильным впечатлением от раскопок К. Лохвицкого». Найбільшою заслугою М. Самойлова С. Висо- цький вважав «сделанный им обмерный чертёж Золотых ворот, помещённый в его работе и выполненный им собственноручно, о чем свидетельствует сопроводительная надпись. Этот обмер (фасады восточной и западной стен и план), хотя и далёк от современных требований к археологическим чертежам, все же является шагом вперёд по сравнению с рисунками К. Лохвицкого» (рис. 8; Высоцкий 1982, с. 37). Інформація про самого М. Самойлова і тут відсутня.
Брак уваги до особи М. Самойлова, ймовірно, пов'язаний з науковою незатребуваністю його праць. Нам не зустрілися цитати з них, за одним, дуже показовим, винятком -- у знаменитому «Описании Киева» М. Закревського. Щоправда, навіть у другому виданні популярної книги (1868 р.) прізвища Самойлова немає в іменному покажчику, оскільки в тексті воно назване лише в бібліографічному посиланні: «См. еще книгу <...>Николая Самойлова. <...>Много отступлений, не нужных к делу и известных уже по истории» (Закревский 1868b, с. 120). Навряд чи ця характеристика є справедливою, адже у першій половині 1830-х рр. про Золоті ворота було відомо зовсім не так багато.
Можна вирішити, що М. Закревський тільки для повноти бібліографії згадав книжку, втім він запозичив саме з неї, практично не змінивши жодного слова, опис відкритих у 1832 р. Золотих воріт, повністю довіряючи відомостям М. Самойлова щодо розмірів стін, плін- фи, особливостей кладки, будівельної техніки, виду відкритих руїн («бледно бланжевый» колір «греческого цемента <...>, составленного из раковистой извести с толчёным камнем» тощо). Тобто, висловившись про книгу критично, насправді М. Закревський визнавав корисність та достовірність роботи попередника. Запозичивши потрібні відомості з праці М. Самойлова без чіткої вказівки на джерело, та ще й висловившись так зневажливо про книжку, М. Закревський побічно сприяв забуттю одного з вельми прикметних персонажів ранньої історії києвознавства. Ґрунтовна двотомна праця М. Закревського, яка досі залишається настільною книгою істориків Києва, остаточно загасила інтерес до твору його тезки.
Тим часом питання, ким був цей загадковий автор, викликає не марний інтерес, навіть безвідносно до змістовності його книг. М. Самойлов виявився одним із тих, хто відчув тенденцію до розвороту історичних зацікавлень у бік «внутрішньої» історії, що позначилася саме в 1830-і рр. (Боярченков 2012), його ім'я має перебувати серед першопрохідників в царині історичного знання про Київ.
Як слушно зауважив С. Висоцький, М. Самойлов писав книжку «под сильным впечатлением от раскопок». Але не лише від них. він був допитливим і кмітливим, хотів на власні очі побачити те, про що писав, прагнув особисто брати участь у осягненні минулого, виявити історичні пласти в навколишньому світі та долучитися до них. При цьому його твори значною мірою мали аматорський характер, були не зовсім самостійними, позбавлені критики джерел. Але це не применшує заслуг автора, який жив у той час, коли далеко не всі мали дар і навички «помічати» давнину. Ці якості були важливими у Києві, де, за словами М. Берлінського, «едва остались признаки прежнего его бытия, и то для наблюдательного, любопытного ока» (берлинский 1991, с. 29).
У Києві першої третини ХІХ ст. підготувати публікацію про старожитності та археологічні відкриття здатні були лише дві людини: митрополит Київський Бвгеній (Болховітінов), відомий своїми працями з церковної історії та енциклопедичними знаннями, зокрема, звичайно, й про старожитності; і вже згадуваний історик Києва та педагог Максим Федорович берлінський.
К. Лохвицький, перо якого було гостро заточене для офіційних паперів, але зовсім не було здатне на виклад «абстрактних» сюжетів, уважно стежив за найменшими проявами того, що, на його думку, могло бути зазіханням на його інтереси як «автора» археологічного відкриття.
Як же вдалося М. Самойлову, невідомому «варягу», явно сторонній для міста людині провести на розкопі значний час, зробити обміри, креслення, отримати потрібну інформацію? все це сталося відкрито, з відома К. Лохвицького, за його участі, а вихід книжки М. Самойлова Кіндрат Андрійович сприйняв з невластивим йому в таких випадках спокоєм. Ця ситуація нетипова для К. Лохвицького, який ревно і войовничо стежив за недоторканністю своїх пріоритетів.
На час приїзду до Києва на рахунку М. Самойлова вже було кілька творів. У 1829 р. єнісейський купець Микола Степанович Самойлов подав до Товариства історії та старожитностей при Московському університеті «Описание Далматовского Успенского монастыря в Шад- ринске» (Труды... 1837, с. 133). Опис справив добре враження і було вирішено опублікувати його в «Летописях» Товариства, а сам автор став його «соревнователем». втім він вважав за краще видати свій твір окремою книжкою (1830). Сибірському купцю було не обтяжливо одарувати примірниками «Исторического описания» як бібліотеку Товариства, так і всіх його членів. У 1830 р. М. Самойлов опублікував «Историческое описание введенской Островской пустыни Владимирской губернии» (Самойлов 1830).
Секретарем Товариства історії та старожит- ностей на цей час був майбутній цензор кни- ги про Золоті ворота -- І. Снєгірьов, професор університету, історик, відомий фольклорист, укладач найдокладнішого опису московських церков та монастирів. І. Снєгірьов листувався з митрополитом Київським Євгенієм. Саме у листі митрополита до І. Снєгірьова від 21 вересня 1830 р. зустрічаємо згадку: «Господину самойлову мое почтение. Теперь в дворянстве больше будет писать» (Письма ... 1871, с. 118). Митрополиту як почесному члену Товариства історії та старожитностей 19 вересня 1811 р. тодішній єпископ Вологодський Євгеній був прийнятий в соревнователі, а 2 жов-тня 1816 р., вже будучи архієпископом Псковсь-ким -- у почесні члени Товариства., напевно, було відомо про праці М. Самойлова. Фраза свідчить, що Євгеній дуже прихильно поставився до них і був радий просуванню М. Самойлова соціальними сходами -- отриманню особистого дворянства.
Енергійний купець-сибіряк не обмежувався захопленням минулим, він уважно стежив за подіями, що відбуваються, відгукуючись і на них власними творами. Впродовж 1829-- 1831 рр. по всій країні лютувала епідемія холери. М. Самойлов зібрав та узагальнив величезну кількість інформації, статистичних даних, бюлетенів, розпоряджень влади, урядових указів, і все це помістив у своїй книжці «Исторические записки сибиряка о холере в Москве» (1831 р.). Десятки конкретних історій про добровільну самовіддану допомогу, жертовну працю лікарів -- все це описано М. Самойловим із середини подій, названі конкретні імена, незалежно чи то представники вищого світу, чи кріпаки.
У січні 1832 р. М. Самойлов подарував книжку про епідемію Товариству історії та старожит- ностей і одразу запропонував нову тему -- «сочинить сведение: О начале и происхождении хлебного вина и винокурения в России», що було визнано «достойным внимания» (Труды. 1837, с. 162). Очевидно, саме для збору матеріалу він вирушив до Києва. У всякому разі, 18 травня 1832 р. митрополит Євгеній писав І. Снєгірьову: «Ваш соревнователь самойлов определился, на службу в Киев. Он собирает историю о русских кабаках и русской винной продаже!» (Письма. 1871, с. 125).
Проте за три дні перед цим сам Євгеній отримав листа від М. Самойлова, в якому той приносив «чувствительнейшую мою благодарность за одолжение книги: Опыт повествования о древностях русских (йдеться про: Успенский 1811--1812), что нужно, я из оной извлёк и при сем возвращаю», -- писав М. Самойлов (Архив СПб ИИ РАН, ф. 238, оп. 2, к. 341, ед. 35, л. 4).
Отже, на 23 травня, коли розпочалися розкопки золотих воріт, М. Самойлов уже був особисто знайомий із митрополитом, брав у нього книги, спілкувався та, вірогідно, вже починав працювати над книгою «Киев в начале своего существования <...>».
Можна припустити, що весь 1832-й рік М. Самойлов залишався в Києві. Принаймні, у грудні саме з Києва від нього були отримані нові дари Товариству історії та старожитностей (Труды... 1837, с. 201). А у лютому 1833 р., теж перебуваючи в Києві, Микола Степанович повідомляв московським дослідникам старожитностей про свою нову ідею. На засіданні 25-го числа зачитали «от соревнователя Общества Н. С. Самойлова, из Киева, представление об открытии г. Лохвицким в Киеве Золотых ворот <...> и о желании г. самойлова составить описание воротам; при сем прилагает план оным, снятый с натуры г. Лохвицким <...>. Определено: принять сие приношение и предложение с достодолжною благодарностию» (Труды. 1837, с. 203--204).
Як йому вдалося в такий короткий час подолати всі бар'єри, зокрема особистісні? Вихідцю із заможного сибірського купецького клану, добре освіченому, культурному М. Самойлову було неважко знайти підхід до любителів ста- рожитностей. Корисними та ефективними навичками в його різнобічній діяльності стали засвоєні в купецькому середовищі такі форми соціальних відносин як мережевий дарообмін, що успішно впроваджувався у різних сферах суспільного життя, оскільки дар є універсальним інструментом взаємодії. Такий важливий соціальний інститут як мережі особистих стосунків, що підтримуються шляхом матеріальних та символічних обмінів, разом із сімейними, родинними стосунками, впливали на всі сфери життя. Археологія, яка перебувала на початку ХІХ ст. на етапі свого становлення і для успіху в якій були потрібні колективні зусилля та комунікація учасників, у пошуках засобів для налагодження донаукових взаємодій неминуче спиралася на мережі особистих зв'язків. Невипадково ці практики також посідали помітне місце у діяльності К. Лохвицького.
Здатність М. Самойлова встановити довірчі стосунки з місцевими «изыскателями древностей» було важливим чинником успіху його задумів. він зумів знайти підхід до всіх київських любителів старовини, від яких залежав доступ до потрібної йому інформації та матеріалів, незважаючи на складні міжособистісні стосунки київських колег.
У його розпорядженні була чудова бібліотека митрополита Євгенія. У книзі М. Самойлова про золоті ворота є посилання на літописи, Пролог, Синопсис, праці в. Татіщева, М. Карамзіна, М. Полєвого, М. Берлінського, «Путешествие» митрополита Платона (Левшина), малюнки вестерфельда в «Северном архиве». У Софійському митрополичому будинку М. Самойлов міг отримати всі необхідні для роботи посібники, не виключаючи рекомендації та поради самого митрополита.
М. Самойлов близько познайомився з істориком Києва, одним із небагатьох на той час знавців міста М. Берлінським. 23 жовтня 1832 р. Берлінський записав у щоденнику: «Читал свою историю о Киеве для Золотых ворот выписки» (НБУВ ІР, ф. 175, од. 1057, арк. 38), є запис і про візит до М. Самойлова. У вересні 1833 р. історик отримав у дарунок від М. Самойлова старовинні монети (ЦДІАУК, ф. 228, оп. 2, од. 18). Підношення для нумізматичної колекції Берлінського відбулося через кілька тижнів після того, як М. Самойлов відправив московському Товариству «Известие о находящихся в Киевской казённой палате грамотах, крепостях и записях и других документах на владения Киевопечерской Лавры и прочих монастырей» (Труды. 1837, с. 208). Важко уявити, що за порівняно короткий час М. Самойлов у новому для себе місті та оточенні, пишучи дві книжки, освоюючи великий пласт джерел та літератури, замальовуючи та вимірюючи золоті ворота, оглядаючи інші пам'ятки, встиг ще й зорієнтуватися в архіві Казенної палати. Але відомо, що граф М. Румянцев, для якого М. Берлінський був головним інформантом щодо київських старожитностей, просив історика «прислать копию с каталога документов, хранившихся в киевской казённой палате» (Иконников 1891, с. 191). Можна припустити, що М. Берлінський надав у розпорядження М. Самойлова вже готовий «каталог документів», складений для М. Румянцева, який або не отримав, або не встиг скористатися ним, оскільки справа була незадовго до смерті графа Граф М. П. Румянцев помер 3 січня 1826 р.. Дарування монет М. Берлінському фактично було віддарюванням за символічний капітал (знання), наданий М. Самойлову істориком.
Рис. 9. Золоті ворота, 1870-ті рр.
Рис. 10. Золоті ворота, фото Ф. де Мезера
Однак для написання книжки про Золоті ворота першорядне значення мало знайомство з К. Лохвицьким. Прокласти цей «канал знайомства» було найбільш проблематично. Варто було археологу-аматору побачити в будь-кому конкурента, як він обрушував на «суперника» потік кляуз та доносів (див. про це: Ана- ньєва 2021).
М. Самойлов за родом своєї діяльності багато спілкувався з різними людьми, добре володів як комунікативними навичками, так і необхідною практичною психологією спілкування. З К. Лохвицьким було досягнуто повного порозуміння. М. Самойлов став посередником між історичним Товариством та археологом-амато- ром, який вважав високопрестижною свою причетність до кола вчених. Крім статусного, тут був і глибоко особистісний вимір. Товариство створювалося 1804 р. за участі першого (виборного) ректора Московського університету Х. Чеботарьова, який став першим головою Товариства. А К. Лохвицький з раннього віку виховувався в родині Х. чеботарьова, який прийняв його «как сына» (Терновский 1863, с. 169). Почуття синівської вдячності до подружжя Че- ботарьових і родинні стосунки з їх дітьми Кіндрат Андрійович зберігав усе життя.
Можна припустити, що зближенню з К. Лох- вицьким допомогла наявність спільних московських знайомих, серед яких був зять Х. че- ботарьова відомий лікар М. Мудров, згаданий у книзі М. Самойлова про епідемію холери.
Нарешті, М. Самойлов і К. Лохвицький, незважаючи на їхні явні відмінності, мали схожий мотиваційний стрижень. Для обох заняття ста- рожитностями були соціальним ліфтом, який піднімав їх на більш високі статусні поверхи. Це не виключає захопленості та великих зусиль у працях. Але не забуватимемо, що початкова мета поїздки М. Самойлова до Києва -- історія питних закладів та винокуріння. Як і у випадку з К. Лохвицьким, золоті ворота були наче «випадковою знахідкою» для М. Самойлова, а до роботи його підштовхнув митрополит євгеній. Щоб остаточно переконатися в цьому, достатньо порівняти «златые врата» з творами про Іллінську церкву є. Остромисленського та про Ірининську церкву К. Каневського (Остро- мысленский 1830; Каневский 1836), написаними в Київській духовній Академії під керівництвом та за програмами митрополита. У всіх трьох роботах видно «руку» їхнього куратора, єдину схему, використання археологічних даних як джерела поряд з письмовими тощо.
Влітку 1833 р. робота над «златыми вратами Ярославовыми в Киеве <...>» була в розпалі, К. Лохвицький надавав автору всю необхідну інформацію, а М. Самойлов сумлінно вказував у виносках: «Сообщено г. Лохвицким».
Успішно організовані М. Самойловим «канали знайомства» перетворили для нього роз'єднаних (у деяких випадках -- антагоністів) київських любителів старовини на специфічне локальне середовище, яке по відношенню до нього показало солідарну поведінку толерантності та підтримки, тобто М. Самойлов сформував стосунки, характерні для соціальних мереж. Саме такі стосунки виявилися основним соціальним капіталом, одночасно створеним та заробленим М. Самойловим.
Достеменно відомо, що вже в жовтні 1834 р. обидві книги М. Самойлова в Києві вивчали дві людини, яких незмінно називають, коли йдеться про початок київської археології: М. Берлінський та «будівельник» нової Десятинної церкви О. Анненков передавали один одному та читали праці купця-історика (НБУВ ІР, ф. 175, од. 1057, с. 41). Коло читачів напевно було значно ширше. М. Самойлов завжди охоче дарував свої твори. Золоті ворота -- «Памятник драгоценный и находку важную» (М. Самойлов) -- відкривали для себе всі, хто брав у руки книжку в Києві та далеко за його межами.
Дві приватні особи, два непересічні герої свого часу, що прагнули популярності та успішної кар'єри -- чиновник-археолог і купець- автор опинилися в Києві в ролі мнемонічних акторов, які, відкриваючи з-під землі стародавні руїни, роздаровуючи їхні зображення та знайдені речі, водячи до них глядачів, пишучи книгу про їхню історію, турбуючи владу своїми вимогами повісити «пристойний» напис -- створювали основи для публічної комеморації.
У риториці столичної влади (міністр С. Уваров) звучало політико-ідеологічне замовлення на пам'ятки старовини, але важко помітити активну реакцію на нього місцевої управлінської еліти (губернатори В. Левашов, а з 1835 р. -- О. Гурьєв). Не став активним промоутером київських пам'яток і Тимчасовий комітет, створений для їхнього дослідження. Певним винятком була Десятинна церква, пов'язана зі зростаючим історичним «культом» Хрестителя Русі князя Володимира (ім'я Володимира було надано Університету, названо вулицю, невдовзі виникла ідея створення пам'ятника). Ярославові
Золоті врата були швидше на периферії владної опіки. Ризикнемо припустити, що якби не археологічні амбіції К. Лохвицького, Золоті ворота зникли б разом зі зритим стародавнім валом.
Але дві людини, які відкрили ворота і написали книжку про них, змусили всі наступні 190 років пам'ятати про минуле, захищати його сліди, під тиском нових ентузіастів піклуватися про них (рис. 9).
Щоправда, говорячи про двох героїв золото- ворітської історії початку XIX ст., не забуватимемо того, хто не лише спрямовував невгамовну енергію обох, а й відкрив нову епоху в історичному вивченні Києва -- рік 190-річчя перших розкопок Золотих воріт співпадає з 255-річним ювілеєм митрополита Євгенія (Болховітінова).
* * *
«Потомство будет отыскивать исторические места только по планам и преданиям. Для чего Златые Врата не охраняются от непогоды и преданы поруганию черни? Какое равнодушие к остаткам святой древности!.. <...> Но к чему бесплодные вопросы и вопли!» (Гордиевский 1902, с. 80) -- викликував М. За- кревський в листі до протоієрея П. Лебедин- цева. Його алармістське пророцтво не справдилося. Втім, читаючи змістовну, побудовану на численних джерельних свідченнях статтю про життя пам'ятки наприкінці XIX -- у XX ст. (Ивакина, Абрамова 2011), щиро дивуєшся, що Ворота вціліли, зазнавши профанне варварство та владну байдужість, глобальні соціальні потрясіння та бойні.
Одним із важливих факторів їх збереження, на нашу думку, стало те, що Золоті ворота не були і, сподіваємося, ніколи не стануть об'єктом руйнівних «війн пам'яті». Вони мають іншу місію. Феномен Золотих воріт полягає в тому, що навколо пам'ятки оборонної архітектури утворилася та панувала комеморативна злагода, зрештою -- атмосфера неповторного київського миру (рис. 10).
P.S. За 190 років опубліковано три (!) невеличкі книжки про Золоті ворота... На Золотих воротах є табличка з написом, який увічнює пам'ять про Мінрегіонбуд України. Мрія Кіндрата Лохвицького поки що не здійснилася...
ЛІТЕРАТУРА
Ананьева, Т. 2013. Между божественным и профанным: забытая находка 1830-х годов -- киевский «Крест» Апостола Андрея Первозванного. В: Мицик, Ю. А. (ред.). софія Київська: Візантія. Русь. Україна, ІІІ: Збірка наукових праць, присвячена 150- літтю з дня народження Є. К. Рєдіна (1863--1908). Київ, с. 256-270.
Ананьева, Т., Абрамова, И. 2007. «Памятник достойный сохранения»: к 170-летию археологического открытия Золотых ворот в Киеве. Киевский альбом: исторический альманах, 5, с. 5-13.
Подобные документы
Розгляд та аналіз питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном-Корсунем. Виявлення символотворчої ролі цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковно-культурного життя в тогочасному Києві.
статья [43,6 K], добавлен 18.08.2017Передумови та причини Великих географічних відкриттів. Морські експедиції кінця XV- поч XVI ст. Навколосвітня подорож Магеллана. Географічні відкриття другої половини XVI і першої половини XVII ст. Значення Великих географічних відкриттів в історії.
курсовая работа [54,0 K], добавлен 09.07.2008Наддніпрянщина і Західна Україна напередодні Першої світової війни. Розкриття становища українського народу в часи Першої світової війни. Послаблення впливу режимів імперій на етнічних українців і формування державного життя в Україні з столицею в Києві.
реферат [26,9 K], добавлен 25.03.2019Передумови і причини виникнення Великоморавської держави, її історія та розвиток. Найвизначніші пам’ятки Великоморавської культури: Микульчицьке городище, Старе Місто, Нітра і Девіна. Аналіз археологічних знахідок та письмових джерел про Велику Моравію.
курсовая работа [244,1 K], добавлен 30.05.2010Передумови утворення перших політичних партій на Україні. Ґенеза багатопартійності на початку ХХ ст. Соціальна база політичних утворень. Аналіз програмних документів даного періоду та вирішення в них національних, економічних та державотворчих питань.
курсовая работа [3,3 M], добавлен 15.01.2011Перспективи використання підводного простору в археологічних дослідженнях на теренах України. Підводні археологічні експедиції на початку XX ст. Діяльність Р.А. Орбелі в галузі підводної археології. Відкриття затоплених портових кварталів Херсонеса.
реферат [38,9 K], добавлен 18.05.2012Посилення Китайської імперії. Небезпека набігів кочівників та ідея побудови Китайської стіни імператора Цинь. Довжина, висота спорудження, кількість веж та воріт. Відкриття Шовкового шляху, розширення торгівельних зв'язків та особливісті товарообміну.
реферат [282,4 K], добавлен 16.11.2009Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.
контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014Зародження білоруської історичної думки і розвиток з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Принципи концепції історії Білорусії початку ХХ ст. Розвиток історичної науки в радянські часи. Особливості сучасна історіографія історії Білорусії.
реферат [49,3 K], добавлен 24.05.2010Місце і роль політичних партій у політичній системі суспільства України на початку 90-х років ХХ сторіччя. Характеристика напрямів та ліній розміжування суспільно-політичних рухів. Особливості та шляхи формування багатопартійної системи в Україні.
реферат [26,8 K], добавлен 08.03.2015
