"Маленька" трагедія на узбіччі "великих історій": геноцид ромів на Волині (1941-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Маленька» трагедія на узбіччі «великих історій»: геноцид ромів на Волині (1941-1944 рр.)

Тяглий Михайло

науковий співробітник

Українського центру вивчення історії Голокосту

Анотація

антиромський політика націоналістичний рух

Під час Другої світової війни Волинь була ареною жорстокого насильства та запеклого протистояння між різними групами. Жертвами у багатьох випадках було цивільне населення. У той час як доля багатьох груп привертає увагу істориків і є предметом гострих публічних дискусій, доля ромів, незначної меншини, залишається в тіні. Між тим ця група зазнала під час війни майже поголовної загибелі, а переслідування цієї меншини носило ознаки геноциду. Щоб дослідити питання формування окупаційної антиромської політики та долі оголошених «небажаним елементом», автор аналізує комбінацію чинників, які відіграли роль у цій ситуації: (1) неоднорідність ромів як групи призвела до подекуди неоднакового ставлення до її членів під час екстреми, адже фактор «кочового» або «осілого» способу життя ромів мав значення принаймні для частини окупаційної адміністрації; (2) обов'язки різних гілок окупаційної влади: як німецької цивільної адміністрації, так і органів СС-поліції, що передбачало спочатку різні підходи до «циганського питання», які незабаром узгоджувалися та уніфікувалися завдяки першості повноважень СС-поліції у вирішення «питань безпеки»; (3) недостатня чіткість та вичерпність вказівок з «циганського питання» з Берліну компенсувалася ініціативами місцевої влади, яка розглядала це питання відповідно до власних потреб та місцевих умов; (4) позиція місцевого населення, як його цивільної частини, так і тої, яка брала участь у окупаційному адміністративному та поліцейському апараті, значною мірою вдосконалила механізм переслідувань, допомагаючи окупантам ефективно «розв'язати» «циганське питання»; проте значна близькість принаймні частини ромської спільноти до місцевих мешканців обумовила подекуди широке надання допомоги жертвам; (5) позиція незалежних колективних воєнно-політичних акторів (українського та радянського партизанського руху), яка уможливила рятування лише певних частин ромської спільноти. Тема розглядається в контексті розвитку ситуації на Волині та ескалації насильства в регіоні, включаючи його найтрагічніші епізоди, якими стали «остаточне розв'язання єврейського питання» та Волинська трагедія.

Ключові слова: роми (цигани), геноцид, колаборація, Голокост, Друга світова війна, Волинь.

Tyaglyy Mikhail. A “little” tragedy on the margins of “big histories”: the Romani genocide in Volhynia, 1941-1944

During the Second World War, Volyn was the scene of brutal violence and fierce confrontation between different groups. The victims in many cases were civilians. While the fate of many groups attracts the attention of historians and is the subject of heated public debate, the fate of Roma, a small minority, remains in the shadows. Meanwhile, this group suffered almost total extermination during the war, and the persecution of this minority bore the hallmarks of genocide. In order to cover the formation of the anti-Roma policy and the fate of those declared an “undesirable elements,” the author explores a combination offactors that played a role: (1) the heterogeneity of Roma as a group led to sometimes unequal treatment during the war, because the factor of “nomadic” or “sedentary” way of life of Roma was important at least for a part of the occupation administration; (2) the duties of the various branches of the occupation authorities, such as the German civil administration and the SS police, who initially involved different approaches to the “Gypsy question,” but soon were agreed upon and unified due to the primacy of the SS-police in solving “security issues”; (3) the lack of clarity and completeness of the instructions on the “Gypsy question” from Berlin was compensated by the initiatives of local authorities, which handled this issue according to their own needs and local conditions; (4) the attitudes of the local population, both its civilian part and that one which participated in the occupation administrative and police apparatus, greatly improved the mechanism of persecution, helping the occupiers to “solve” effectively the “Gypsy question”; however, the significant closeness of at least part of the Roma community to the local population determined the extensive help to Roma in some places; (5) the position of independent collective military and political actors (Ukrainian and Soviet partisan movements), which enabled the rescue of a certain parts of the Roma community. The issue is explored in the context of the developments in Volyn during the war and the escalation of violence in the region, including most tragic episodes, such as the “final solution of the Jewish question” and the Volhynian massacre.

Key words: Roma (Gypsies), genocide, collaboration, Holocaust, Second World War, Volyn.

«Волинь - край розстрілів і покарань, край кривавих лісів і боліт, край війни всіх проти всіх» [1, арк. 434]. Так починалася листівка «Звинувачуємо», яку представники Організації українських націоналістів фракції Андрія Мельника (ОУН-М) поширювали 1944 р. серед мирного населення Волині. Мельниківці у цьому листі звинувачували членів фракції ОУН-Б у поразці того, що вони називали Українською національною революцією на Волині. Крім того, їм нарікали за провокаційну політику, що породила нещадну відплату з боку німецьких окупантів, за безглузду й убивчу жорстокість щодо цивільного польського населення, але насамперед за насильство щодо тих українців, які не підтримували політику ОУН-Б та її збройного крила УПА.

Проте метафора на початку листівки відображала ситуацію в регіоні значно ширше. Деякі групи населення в ній взагалі не згадувалися. По-перше, ці групи авторів листівки не дуже цікавили, а по-друге, на четвертий рік німецької окупації вони на Волині були майже повністю винищені. Ідеться передусім про волинських євреїв і ромів.

Щодо першої із цих двох груп жертв, то майже повне знищення євреїв регіону під час Другої світової війни стало темою книги Шмуеля Спектора «Голокост волинських євреїв»; видані численні праці інших німецьких, американських, польських та українські істориків, які вивчають Голокост, тогочасні польсько-єврейські та українсько-єврейські стосунки, німецьку окупаційну політику щодо українського населення. Досліджується також історія чехів, етнічних німців та інших етнічних груп Волині. Дискусії точаться щодо польсько-українських відносин, які 1943 р. спалахнули смертоносними подіями, відомими як «Волинська трагедія» (хоча деякі віддають перевагу терміну «Волинська різанина»). Проте доля волинських ромів, однієї з найменших груп у регіоні, здається, залишилася в тіні національних мастер-наративів, зосереджених на масштабних подіях. Це є гірким з огляду на те, що, попри її нечисленність і низьку суспільну помітність, ця група зазнала майже повного знищення під час нацистської окупації регіону. На тлі появи останнім часом кількох краєзнавчих розвідок, єдиною академічною спробою висвітлити становище ромів Волині (а також Східної Галичини) під час нацистської окупації є нещодавня стаття польської дослідниці Магдалени Семчишин [71]. Проте за рамками цього дослідження лишилися кілька важливих аспектів, які здатні пролити додаткове світло на проблему та суттєво корегують висновки роботи. До них відносяться, передусім, ініціативи цивільної окупаційної адміністрації щодо «ромського питання», а також принципи ставлення представників українського націоналістичного руху до ромів. Отже, мета даної статті - охарактеризувати становище ромської меншини на Волині під час Другої світової війни: масштаби та принципи нацистської окупаційної політики щодо неї, її еволюцію та наслідки, ставлення місцевого неромського населення до переслідуваних, сприйняття трагедії жертвами та їхні стратегії виживання.

Одною з особливостей геноциду ромів є нечисленність джерел з цієї теми. Навіть коли архівні документи чи спогади надають задокументований факт вбивства, вони не завжди містять хоча б приблизну інформацію про час, обставини та кількість жертв; щодо останніх, найчастіше вони оперують термінами «табір», «три родини», «два вози» тощо. Радянська Надзвичайна держана комісія з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників (НДК), яка мала фіксувати людські втрати на окупованих радянських територіях, працювала в умовах обмеження часу та можливостей, її робота була ідеологічно обумовленою, що негативно позначилося на обліку етнічної належності жертв. Тому, як правило, НДК не залишала детальних звітів про розправи над ромами. Проект усної історії Фонду С. Спіл- берга «Ті, хто пережив Шоа» (Survivors of the Shoah Visual History Foundation) записав кілька десятків інтерв'ю з ромами в Україні (переважно в центральній, південній та південно-західній Україні), але волинських ромів не зачепили [див. 72]. Деякі відомості про долю ромів можна дізнатися з інтерв'ю зі свідками Голокосту, що останні півтора десятіліття записуються французькою асоціацією «Яхад - Ін унум» (Yahad - In Unum). Єдиним досить вагомим масивом спогадів є архів польського етнографа Єжи Фіцовського та спогади польських ромів, які за своїм походженням певним чином визначають картину волинських подій - але, як ми побачимо, потребують критичного ставлення до себе. Втім, поодинокі факти з цієї проблематики розпорошені по різних опублікованих мемуарах та свідченнях, які теж були використані автором даної роботи.

Оскільки перепис 1931 р. - останній для цього регіону до Другої світової війни - реєстрував населення за рідною мовою та віросповіданням, а не за етнічністю, питання про кількість ромів у регіоні залишається неясним. Навряд чи вона перевищувала кілька тисяч осіб. Ймовірно, деякі з ромів були записані римо-католиками чи православними. Принципово важливо, що ромське населення Волині було вкрай неоднорідним - як побачимо нижче, цей чинник значною мірою вплинув на долю ромів під час окупації. Окрім групи польська рома, на Волині жили калдераши (котляри) та влахи. Поодинокі відомості вказують на наявність україномовних українських ромів (сєрвів). Ймовірно, більшість волинських ромів вели напівкочовий спосіб життя як мандрівні торговці або ремісники. Дехто також осідав у містах, заробляючи на життя ковальством, некваліфікованою працею, дрібною торгівлею чи розвагами. Інші жили по селах, де займалися також ковальством і конярством, або сільськогосподарськими роботами.

Водночас у міжвоєнній Польщі, включно з Волинню, були спроби створення ромських політичних інституції сучасного типу - якщо не міжнародної ромської асоціації, то принаймні ромського національного представництва, яке б визнала польська влада. Розширений клан Квєків ромської підгрупи калдерашів проголосив себе королями всіх ромів Польщі. Вони також прагнули домінувати над ром- ськими громадами в Румунії та Чехословаччині. Вплив цього клану зазнала і Волинь. На 1936 р. було заплановано з'їзд ромських громад Польщі в Рівному для створення загальнодержавної ромської організації [2, с. 336-345; 3, с. 177-185; 4, с. 215-240]. Лідери ромської громади планували звернутися до польської влади, аби отримати ділянку землі в Поліському воєводстві (на півночі Волині), щоб роми могли облаштуватися там як селяни. З'їзд, однак, так і не відбувся. Через рік Януш Квєк був коронований як король польських ромів. Він зіткнувся з сильною конкуренцією з боку родичів, які намагалися зменшити його вплив серед ромів Польщі. Зокрема, Василь Квєк, який представляв переважно східні ромські громади, заявив у адміністративній столиці Волині Луцьку, що Януш Квєк навіть не мав права носити прізвище Квєк. Василь також оголосив перевірку, спрямовану на відокремлення справжніх Квєків від тих, хто присвоїв це ім'я незаконно. Наслідки цієї історії були досить неоднозначними. З одного боку, вперше в історії тисячі пересічних членів ромської громади (майже всі чоловіки) залучилися до політичної діяльності. З іншого боку, як стверджує Аліція Гонтарек, усі ці дії мали дестабілізуючий вплив на ромську громаду в Польщі, сприяючи її атомізації [2, с. 342].

Прихід радянської влади на Волинь означав докорінний злам і трансформацію усталеного способу життя. З початку 1940 р. почалася радянізація краю, що означало заборону політичних партій, ліквідацію приватної торгівлі, експропріацію приватної власності, націоналізацію фінансового та комерційного сектору та знищення релігійних і громадських установ. На східні території СРСР депортували цілі сегменти різних етнічних груп. Жертви походили з усіх етнічних груп Волині, якщо їхній соціальний і майновий стан не відповідав радянським нормам. За попередніми підрахунками, з вересня 1939 р. по червень 1941 р. в окупованих СРСР районах Польщі було заарештовано понад 109 400 польських громадян [5, с. 180].

Схоже, частина заможних ромів також зазнала експропріації та, можливо, депортації в радянську глибинку. Статистики щодо депортованих ромів у цей період немає, а в обласних книгах «Реабілітовані історією» немає записів про репресованих ромів (що не означає, що роми насправді не були серед репресованих). Водночас радянські органи безпеки не обійшли цю нечисленну меншість, намагаючись використати її для збору інформації та зміцнення режиму. Навесні 1941 р. НКВС дізнався від ромського агента, що «грабіжницькі та злодійські групи циган (включно з Янушем Квєком, коронованим у Варшаві в 1937 р. як король циган)» присутні в нещодавно анексованих західних областях СРСР. Ще один ром із родини Квєків, завербований НКВС, був відправлений на завдання. Він привіз групу ромів (зі згаданим Янушем Квєком) до свого дому в одному із сіл нинішньої Івано-Франківської області. У результаті НКВС заарештувало Януша Квєка та шістьох його товаришів (з яких лише один мав інше прізвище). Під час обшуку у затриманих вилучили срібний ланцюжок із хрестом вагою чотири кілограми, який «служив розпізнавальним знаком головного судді циган. Було відкрито кримінальне провадження з метою встановлення, чи вони займалися шпигунством, саботажем та іншою злочинною діяльністю» [6, арк. 119]. Цей епізод демонструє, як радянська влада намагалася встановити жорсткий контроль над ромами, як і над будь-якою іншою етнічною групою, щоб мати можливість маніпулювати політичною ситуацією та поглядами в різних прошарках населення через інформаторів, завербованих з громади. Годі і казати, що такі заходи теж сприяли руйнації традиційного ромського життя, створюючи атмосферу недовіри та призводячи до подальшої де фрагментації ромського соціуму.

Німецькі війська окупували Волинь протягом першого тижня після початку операції «Барбаросса» 22 червня 1941 р. Для кращого розуміння долі, яка невдовзі спіткала ромів регіону, необхідно описати основні владні структури, сфери повноважень кожної гілки влади та їхню діяльність. Перші два місяці Волинь перебувала під контролем Вермахту, але з вересня 1941 р. на Волині (без деяких її районів) було утворено генеральний округ (далі ГО) Волинь-Поділля. Керував цим округом генеральний комісар Генріх Шьоне. ГО Волинь-Поділля був частиною Райхскомісаріату Україна (далі РКУ), який разом із Райхскомісаріатом Остланд (частина нинішньої Білорусі, а також Естонія, Латвія і Литва) підпорядковувався Міністерству окупованих східних територій Німеччини в Берліні (Reichsministerium fur die besetzten Ostgebiete, далі RMfdbO) під керівництвом Альфреда Розенберга. ГО Волинь-Поділля охоплював сучасні Волинську, Рівненську, Хмельницьку області, невеликі частині Тернопільської та Вінницької, а також сучасні південні райони Білорусі Пінськ і Брест. Генеральний округ складався з крайсгебітів (або просто гебітів), які, у свою чергу, складалися з радянських районів. Саме на рівні районів та міст, окрім німецької цивільної адміністрації, діяли органи місцевого врядування - міські та районні управи; останні керували сільськими управами на чолі зі старостами.

Окрім цивільної адміністрації, було створено територіальне поліцейське управління. Поліція перебувала під контролем райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера. Одною з гілок поліцейської влади була поліція безпеки (Sicherheitspolizei und des Sicherheitsdienstes, Зіпо-СД). У генеральному окрузі вона підпорядковувалася командувачу СС-поліції Волині (SS- undPolizeifuhrer Wolhynien, SSPF). У свою чергу, він підпорядковувався вищому керівнику СС і поліції (Hohererer SS und Polizeifuhrer, HSSPF) Райхскоміса- ріату Україна. У грудні 1941 р. цю посаду обійняв Ганс-Адольф Прюцманн.

Командувач СС-поліції Волині також віддавав накази командирам місцевих відділень поліції безпеки та СД, Зіпо-СД (KdS) і поліції порядку Орпо (KdO). Поліція розслідувала політичні справи і диверсії, проводила арешти, обшуки, виявляла учасників опору, брала участь у знищенні євреїв, ув'язнювала місцеве населення в концтаборах.

У сільській місцевості діяли жандармські відділи в складі Зіпо-СД або Орпо. Допоміжні поліцейські підрозділи, підпорядковані цим відділам, укомплектовували з місцевих мешканців. Поліцейські-українці становили близько 1% від загальної кількості населення краю; кожному німецькому поліцейському допомагало від п'яти до десяти українських [7, с. 59]. Навесні 1943 р. відбулося масове дезертирство волинських українських поліцейських у ліси для приєднання до лав УПА. На заміну їм окупанти формували підрозділи польської поліції.

Окупаційна влада запровадила в краї політику грабежів і терору. У другій половині 1941 р. євреї зазнали масових і жорстоких втрат, які історіографія описує як першу хвилю Голокосту у регіоні. Загалом на українських землях, що перейшли до РКУ, за цей період було вбито близько 300 тис. євреїв. Проте випадки вбивства ромів за цей час невідомі. На початку 1942 р. приблизно така ж кількість євреїв ще жила в РКУ, переважна більшість яких проживала в ГО Волинь-Поділля [8, с. 43]. Перші місяці 1942 р. були часом відносного затишшя вбивчих дій окупаційної влади (із деякими винятками). Проте з травня 1942 р. по Волині прокотилася друга хвиля кривавого насильства, пов'язана з ліквідацією залишків єврейських гетто та повним винищенням єврейського населення. Саме в цей період ромам судилося стати ще одним об'єктом винищення. Розглянемо, чому і як це сталося.

Німецький процес ухвалення рішень щодо ромів Волині

Спроби створити нормативну базу для розв'язання «циганського питання» німецькою окупаційною цивільною адміністрацією відомі ще в грудні 1941 р. Щоправда, вони мали місце не в РКУ, а в сусідньому Райхскомісаріаті Остланд. Райхкомісар Остланду Гінрік Лозе восени 1941 р. звернув увагу Гіммлера на «проблему», створену в Остланді мандрівними ромами як групою, нібито непридатною для праці та відповідальною за поширення хвороб. 4 грудня 1941 р. Лозе видав указ, який представляв ромів як «подвійну загрозу». Стверджуючи, що роми завдавали шкоди німцям також через обмін інформацією з ворогом, Лозе дійшов висновку, що «з ними потрібно поводитись так само, як з євреями» [9, с. 123-124].

Проте, очевидно, у Берліні спроба розробити уніфіковану політику щодо ромів на Сході була зроблена лише у червні 1942 р. Отто Бройтігам, чиновник RMfdBO, запитав про статус ромів у Райхскомісаріаті Остланд: «Зокрема, прошу вашої думки щодо того, чи потрібно з циганами поводитися так само, як з євреями. Також цікавою є інформація про те, як там живуть цигани, чи ведуть осілий чи мандрівний спосіб життя, чим займаються і якими професіями володіють, і чи є кількість Zigeunermischlinge [«змішаних ромів»] значною». РКУ отримав такий самий запит [9, с. 125].

Водночас, влада РКУ - і насамперед ГО Волинь-Поділля - також занепокоїлася «циганським питанням» ще раніше, ніж ним зайнялися в Берліні. Розглянемо два документи - точніше, дві копії одного документа. Його важливість вимагає повного цитування. Копії виявлено в державних архівах нинішніх Волинської та Рівненської областей, які у 1941-1944 рр. становили значну частину ГО Волинь-Поділля:

[переклад з німецької]

Копія!

Райхскомісар України, Рівне, 8 травня 1942 р.

ІІ а

Генеральним комісарам в Брест-Литовськ, Житомир, Київ, Миколаїв та Дніпропетровськ.

Стосовно: Поводження з євреями.

З циганами слід загалом поводитися так само, як і з євреями. Розпорядження про розміщення їх у гетто ще буде надане.

Виконуючий обов'язки

Даргель

Регірунгспрезидент

Цей документ було знайдено у фонді гебітскомісаріату Луцьк [10, арк. 155], одного з крайсгебітів ГО Волинь-Поділля. Це вказує на те, що цей наказ РКУ справді був радше циркуляром, який уже спустився щонайменше через два рівні управління, а саме від РКУ до ГО Волині-Поділля, а з останнього вниз до гебітскомісаріату Луцьк. Документ ідентичного змісту було виявлено в архівному фонді гебітскомісаріату Рівне [11, арк. 5]. Тому можна припустити, що такий же наказ отримали генеральні комісари в Києві, Миколаєві, Дніпропетровську і Житомирі та передали до відповідних гебітскомісаріатів. Документ підписав Пауль Даргель, який з 1 листопада 1941 р. очолював 2-ге Головне управління РКУ. У 1942 р. Даргеля висунули на посаду постійного заступника райхскомісара України Еріха Коха. Важливо також, що він був відповідальним за «єврейську політику» в РКУ

Отже, по-перше, цивільна влада РКУ не робила жодної різниці між осілими та кочовими ромами, на відміну від колег із Райхскомісаріату Остланд (нагадаємо, в Остланді в грудні 1941 р. лише «цигани, які кочують по країні» були прирівняні за статусом до євреїв).

По-друге, очевидно, що травень 1942 р. був межею, коли ромів було виокремлено з-поміж решти населення РКУ. Ми не маємо жодного більш раннього документа, який би прописував якісь окремі заходи щодо ромів. Цим же документом створюється нормативна база, якою повинна була керуватися місцева влада. По-третє, цей наказ однозначно прирівнював статус ромів до євреїв у РКУ. Внаслідок цього роми, як і євреї, мали бути ув'язнені в гетто. Ймовірно, мова йшла не про окремі місця ізоляції лише для ромів, а про єврейські гетто. Показово, що хоча в документі йдеться про заходи, пов'язані з ромами, у його темі явно помилково зазначено, що ідеться про євреїв. Неважливо, була ця помилка допущена чиновником чи друкаркою - вона свідчить про те, що в свідомості цивільної влади політика щодо обох груп (євреїв і ромів) сприймалася як така, що мала бути схожою.

Антиєврейську політику нацистів у РКУ, зокрема на Волині, істориками вже описано докладно. Як показують дослідження, за кількома винятками гебітскомісари РКУ почали створювати гетто між груднем 1941 і квітнем 1942 рр. Геттоїзація в РКУ в березні та квітні 1942 р. торкнулася насамперед волинських євреїв [8, с. 46]. Це може пояснити, чому в другому реченні цього циркуляру, надісланого зі столиці РКУ в Рівному до генеральних округів, згадувалося про незабаром заплановане відправлення ромів до гетто. Саме такі заходи тодішня цивільна адміністрація проводила щодо єврейського населення.

Наприкінці весни 1942 р. становище євреїв РКУ дедалі погіршувалося. Приблизно 20 травня у генеральних комісаріатах Волинь-Поділля та Житомир почалася нова хвиля масових вбивств, яка наприкінці літа переросла в поголовне знищення євреїв у РКУ [8, с. 48]. Влітку та восени 1942 р. більшість євреїв уже було вбито; небагатьох працездатних євреїв залишили для трудової експлуатації, щоб згодом, у 1943 р. вони розділили трагічну долю своїх родичів.

Що відбувалося з ромами в цей час? Чи справді їх розміщували в гетто? У відомих архівних матеріалах РКУ документація з цього питання відсутня. Однак ми маємо принаймні одну групу джерел, які свідчать про те, що згідно з вищезгаданим наказом РКУ від 8 травня 1942 р. принаймні в одному генеральному окрузі, Волинь-Поділля з адміністративним центром у Брест-Литовську, події відбувалися у більш милосердному для ромів напрямку. 22 квітня 1942 р. адміністрація гебіту Костопіль доповіла генеральному комісару Волинь-Поділля, що напередодні 92 ромів було заарештовано і поміщено до трудового табору в Людвіполі1. Костопільський гебітскомісар Льонерт повідомляв, що «цигани» є «важким тягарем» для табору, оскільки вони «сильно завошивлені» і серед них є старі та діти. Він попросив у генерального комісара вказівок, що чинити з цими ромами [12, арк. 56]. 9 травня 1942 р. регіерунгсрат Волинь-Подільського округу відповів Костопілю, що найближчим часом будуть дані загальні вказівки щодо поводження з ромами [12, арк. 61]. Ймовірно, після отримання наказу РКУ від 8 травня 1942 р. генеральний комісар Волині-Поділля обергруппенфюрер СА Генріх Шьоне підписав 15 травня 1942 р. таку відповідь: «Всіх мандрівних (umherziehenden) ромів у генеральній окрузі затримати та надійно осадити (festzusetzen). Якщо необхідно, їх слід відправляти на корисну роботу, а їхні вози, коні тощо використовувати для продуктивного використання (sicherzustellen)» [12, арк. 66]. Цей Нині с. Соснове. документ не містив інформації про свого адресата, тому незрозуміло, чи був він призначений лише кос- топільському комісару або всім гебітскомісарам ГО Волинь-Поділля. Метою не був арешт та ізоляція осілих ромів. Заходи були призначені лише для кочових ромів і не передбачали їх вбивства.

21 травня - мабуть, щоб ознайомити всі підлеглі органи з цією резолюцією - ще один наказ за підписом Шьоне під назвою «Бродячі торговці та цигани» був розісланий з Генерального комісаріату Волинь- Поділля до всіх гебітскомісаріатів і штадтскомісаріату Брест-Литовська. У документі говорилося: «[...] Усіх кочових циган треба негайно осадити на місці (festzusetzen). Коней і возів конфіскувати та передати для раціонального використання» [12, арк. 72]. Ці накази свідчать про те, що принаймні в одному з шести генеральних округів РКУ (для решти п'яти відповідні документи досі невідомі) районна влада конкретизувала центральний указ РКУ в бік звуження поняття «цигани» до тих, хто дотримувався «бродячого» способу життя. Осілих ромів чіпати, очевидно, не планували.

Проте через півтора місяці щодо ромів з'явилася нова ініціатива. Маємо в нашому розпорядженні низку документів найнижчого - районного - рівня управління РКУ в м. Висоцьку Сталінського округу. Це листування складається з десяти документів. Починається воно з розпорядження голови Висоцького району від 10 липня 1942 р., адресованого сільським управам, підпорядкованим Висоцьку. Від них вимагали згідно з наказом, отриманим кількома днями раніше з гебітскомісаріату, інформацію про наявність ромів у селах. Інші документи - це відповіді старост сіл, які повідомляли, що ромів на підвідомчій території немає. Ось цей запит:

Згідно розпорядження Пана Гебітскомісара від 7.VII.1942 р. наказую зараз переслати умисним посланцем списки циганів яки знаходяться на Вашій території чи то проїзжих чи то постійно у Вас мешкаючих. Списки представити по слідуючій формі:

Назвисько і імя.

По-батькові.

3 Рік народження.

Місце народження.

Від якого часу проживає в селі.

Заняття (вивчений фах).

Скільки має землі.

Коли прибув до села.

З якої місцевості прибув.

Чи настоящий циган чи мешанець.

Як-що в селі чи коло села циган нема - треба також донести про це Районовій Управі що циганів нема.

Термін до 15.VII

Голова Району [13, арк. 3].

Про що йдеться в цьому документі? По-перше, роми почали становити особливий інтерес для окупаційної влади (подібно до іншої категорії місцевого населення, до якої передбачалося «особливе ставлення» - євреїв). Слід зазначити, що реєстрація ромів у цьому випадку не була частиною більш загальної реєстрації всього населення. У сільській місцевості всі жителі, як правило, були зареєстровані старостами сільських громад на початку окупації відповідно до «Службової інструкції старостам і бургомістрам про реєстрацію населення і видачу посвідчень». Згідно з цією інструкцією, всі жителі села повинні були бути записані в одному списку, крім «євреїв», партизанів, полонених червоноармійців, кримінальних елементів і колишніх членів комуністичної партії, які мали бути записані до окремого списку. Отже, під час цієї першої хвилі реєстрації роми не виділялися в окрему категорію, і тому тепер, у липні 1942 р., для їх виявлення реєстраційні заходи щодо них знадобилися окремо.

По-друге, можна припустити, що цей документ є результатом виконання розпорядження РКУ від 8 травня, підписаного Паулем Даргелем, та розпорядження ГО Волинь-Поділля від 21 травня, про які згадувалося вище. Документ підтверджує, що запит від міністерства А. Розенберга у червні 1942 р. до Райхскомісаріату Остланд справді був також надісланий і до РКУ. Опосередковано про це свідчить схожість запитань у листі Отто Бройтігама із запитом Висоцької районної адміністрації: і в листі, і в розпорядженні вимагаються не лише статистичні дані про чисельність ромів, а й інформація про їхній спосіб життя (кочовий чи осілий), про професійні заняття і, головне, чи були вони «настоящими» чи «мешанцями». Останній пункт найбільш яскраво вказує на те, що запит з Висоцьку був не ініціативою місцевої адміністрації, а виконанням замовлення з Берліну, оскільки в ньому яскраво проявляються расові мотиви, відповідно до яких у Райху проводилася політика щодо ромів. Ймовірно, щодо цих двох груп українських ромів, «чистих» і «змішаних», планувалося проводити диференційовану політику, як це відбувалося в Райху. Також варто звернути увагу на включення по батькові до переліку обов'язкових відомостей. Хоча це може бути свідченням спроби простежити особисту генеалогію зареєстрованих, однак більш вірогідно, що це було даниною чиновницькій традиції Російської імперії та СРСР.

По-третє, у листі висоцької райуправи згадується розпорядження гебітскомісара (нагадаємо, мова йде про крайсгебіт Столін). Документів, які б свідчили про виконання таких запитів іншими районними управами в гебіті Столін, чи в іншому крайсгебіті ГО Волинь-Поділля, досі не знайдено. Однак навряд чи кампанія зі збору інформації про ромів була розпочата лише в одному районі. Наявність лише одного свідчення лише в одній лінії гебітскомісаріат (Столін) ^ районна управа (Висоцьк) ^ сільські управи дає підстави припускати, що масштабну акцію зі збору даних про ромів проводили щонайменше у межах ГО Волинь-Поділля, а можливо, і в усьому РКУ Якщо так, то ці дані мали відіграти важливу роль у формуванні політики з «циганського питання» в міністерстві А. Розенберга.

Підсумовуючи, навесні та влітку 1942 р. роми були виділені цивільною владою в окрему групу, щодо якої влада почала формувати політику. Осілих ромів мали зареєструвати. Що стосується «кочівників», то їх передбачалося ув'язнити і використовувати на примусових роботах.

Однак нагадаймо про неоднорідність німецької окупаційної влади, про яку йшлося вище. Цивільна влада була не єдиним центром, який виступав з ініціативами та визначав правила окупації. Якщо чиновники РКУ відповідали за економічну експлуатацію та управління повсякденним життям, інші окупаційні органи мали інакші завдання. Це були передусім формування СС-поліції (Зіпо-СД, Орпо та ін.), які принаймні формально підпорядковувалися відповідним структурам цивільної адміністрації, але фактично належали та перебували під керівництвом райхсфюрера СС. Документи, які проливають світло на їхнє сприйняття ромів та процес прийняття рішень щодо ромів, на сьогодні невідомі. Але порівняння між двома пунктами - інструкціями щодо «циганського питання» від цивільної адміністрації та фактичними результатами окупаційної політики щодо ромів - може допомогти нам відтворити вбивчий внесок апарату безпеки СС-поліції в долю ромів.

З квітня 1942 р. роми - як кочові, так і осілі - стали на території РКУ, включно з ГО Волинь-Поділля, об'єктом систематичного винищення. Ці вбивства знайшли відображення як у скупих звітах німецьких відомств і радянських післявоєнних органів, так і в свідченнях тих, хто вижив, і очевидців масових вбивств.

Найперший випадок масового вбивства ромів на Волині можна датувати квітнем 1942 р., хоча зафіксований він був значно пізніше. Емоційний, жахаючий опис того, як німецька жандармерія та місцева поліція розстріляли ромів біля містечка Локачі, залишив єврей Міхаель Дімент, який згодом пережив ліквідацію гетто у Локачах:

О п'ятій ранку вахмайстер у гестапівській уніформі і десять поліцейських забрали 30 чоловіків. Вони рушили в напрямку Козлова. Ми перелякано стежили за ними. Вони пішли до пагорбу поблизу цегляного заводу. Там колона зупинилась. Біля заводу відучора чекали вози з циганами. Селяни у майстернях згадували про це. Через деякий час ми почули постріли й дикий крик. Що там відбувалося? Ми були збиті з пантелику. Крики стихли, але було чути постріли. До гетто повернувся Моше Шварц. Він був дуже наляканий і сказав: «Я прийшов за ще 10 чоловіками - допомогти поховати вбитих циган». Опівдні весь загін повернувся: брудні, в сльозах та дуже змучені. Сильні чоловіки, повернувшись після цієї бійні, розказали про 114 циган. Німці зібрали їх по навколишніх селах і привезли до схилу пагорба. Вони пообіцяли, що забезпечать усі потреби затриманих: дадуть їжу, прихисток і землю. Циганам сказали, що відтепер вони будуть осілими, тож їм не доведеться жебрати по селах, шукаючи їжу. Поліцейські розповіли, що цигани танцювали від щастя, співали та грали на скрипках усю ніч разом із святково одягненими дітьми.

Зранку, коли прибула поліція, цигани ще спали. Їх швидко розбудити й наказали вишикуватися біля пагорба, начебто для підрахунку. Коли вони вже всі стояли, командувач української поліції зробив вигляд, що йде до вахмайстера передавати командування, але тільки-но він відійшов достатньо далеко, вахмайстер та інші заховані поліцейські відкрили вогонь. Цигани не могли втекти - вони стояли фактично під стіною. Малі діти ховалися під мамині спідниці й так гинули. Убивці перестріляли немовлят, йдучи від колиски до колиски. Одразу після різанини поліцейські оглянули тіла - шукали дорогоцінності. «Ми, - закінчили чоловіки, - викопали глибокі ями, зібрали тіла та поховали їх у масовій могилі. Дехто з них був ще живий».

Жахливі події і страхітлива доля циган викликала у мешканців гетто безумний відчай [14, с. 75-76].

Цей опис знаходить своє підтвердження в нещодавніх свідченнях місцевого жителя-українця, якому на той час було дев'ять років [15]. Однак він каже, що вбивство ромів відбулося після знищення єврейського гетто, що насправді відбулося у вересні 1942 р. Можливо, тому він не пам'ятає, кого використовували злочинці для заховання тіл. Свідчення Дімента виглядають більш достовірними.

Цей розлогий фрагмент описує типовий спосіб вбивства кочових ромів: (1) вбивство було організовано німецькими окупантами з СС-поліцейських структур; (2) безпосереднє вбивство могло здійснюватися або самими німцями, або німцями за допомогою місцевої поліції, або тільки місцевими поліцейськими; (3) полонених ромів, як правило, не розміщували в ізольованих місцях на тривалий час, а розстрілювали одразу або через короткий час; (4) якщо жертв взагалі ховали, то злочинці використовували для цього примусову працю місцевого населення або навіть в'язнів із найближчого єврейського гетто. Крім того, цей уривок дає унікальний погляд на цю подію очима представника іншої групи жертв, що додає надзвичайних емоційних деталей та співпереживання жертвам. Деякі випадки розправ над ромами відомі нині лише тому, що були зафіксовані в джерелах єврейського походження.

Наступні уривки про інші випадки масових вбивств ромів доповнюють цю картину і дають детальне уявлення про перебіг «розв'язання» «циганського питання» на Волині в найближчі місяці.

2 червня 1942 р. німецькі жандарми стратили 64 ромів у селі Шиловоди [16, арк. 29]. 17 серпня 1942 р. підрозділ німецької поліції безпеки в Рівному повідомив, що 76 ромів піддалися «особливому поводженню» в Камінь-Каширському та Ковелі [17, с. 98]. Перед масовою стратою в'язні - євреї та роми були замкнені в одному концтаборі. Вбивство невідомої кількості ромів поблизу того самого місця, де було знищено частину ковельського єврейства (на піщаному кар'єрі біля села Бахів, що поблизу Ковеля), підтверджується двома розповідями місцевих очевидців-українців [18; 19].

НДК (радянська Надзвичайна державна комісія з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх пособників) задокументувала масове вбивство близько двох сотень ромів у Сарнах 26 серпня 1942 р. [20, арк. 24, 69], і ще п'ятнадцяти ромів, «які жили в лісі» в селі Воронки Володимирецького району [21, арк. 4]. У м. Ратне в 1942 р. було вбито 85 ромів [22, арк. 89]. 150 ромських чоловіків, жінок і дітей, заарештованих у Ковелі, було страчено після трьох днів, проведених у місцевому концтаборі [23, арк. 32]. У Володимирецькому районі Рівненської області, неподалік села Степангород, німці вистежили і розстріляли 15 ромів, які переховувалися в лісі [24, арк. 8]. Ще одне масове вбивство ромів задокументовано НДК у м. Берестечко, де, як повідомлялося, від 60 до 195 ромів було «зібрано з сусідніх сіл» і вбито в листопаді 1942 р. [25, арк. 1-2].

Скупість архівних джерел про антиромські акції певною мірою компенсується спогадами польських ромів, які пережили переслідування, а також очевидців-неромів. У книзі вцілілого польського рома Едварда Дембіцького детально описано розправу над близько 40 ромськими родинами навесні 1942 р. за кілька кілометрів під Берестечком. Після знищення табору троє ромів вижили. Один із них свідчив:

Рано-вранці прийшли німці і забрали кількох молодих хлопців. Вигнали їх за село і наказали викопати в полі глибоку яму, метрів тридцять завдовжки і два завширшки [...]. О дванадцятій годині селяни побачили велику групу циган на чолі з німцями. Вони йшли тихо, але було видно, що вони дуже налякані. Коли привели їх до цієї ями, сталося пекло. Вони бігли якомога швидше, але незабаром їх наздогнали рушничні кулі. Жінки стали на коліна, цілували ноги своїм мучителям і благали зберегти їм життя. Коли це не спрацювало, вони стали над ямою, притиснувши до грудей своїх маленьких дітей, і разом з ними впали в могилу. Коли розправа закінчилася, німці наказали чоловікам швидко засипати яму. Частина поранених була ще жива, але німці не звернули на це уваги і наказали селянам засипати землю. Коли вони пішли, земля на могилі ще рухалася близько п'ятнадцяти хвилин [26, с. 61-62].

Один уцілілий, якому вдалося втекти, також залишив свідчення про знищення ромського сімейного табору біля Горохова:

Машини ще не встигли зупинитися, а фашисти вже зіскочили з криками «Hande hoch!» Ми почали тікати. Кому вдалося швидко втекти в ліс, ті втекли, решту спіймали. Жінок похилого віку, чоловіків і дітей посадили в дві машини, а в окрему - тільки дівчат і красивих молодих жінок. Дві машини поїхали в інший бік, а та, в якій були жінки, поїхала в місто. Як ми згодом з'ясували, вбили всіх за селом, біля лісу, дівчат забрали собі на розвагу, а потім і їх вбили. Залишилося лише п'ять сімей [26, с. 77].

Після серпня 1942 р. кілька ромів («2 вози») були вбиті біля села Кисилин. Польські очевидці казали, що це були осілі роми, які працювали в місцевому колгоспі [27, с. 398]. Свідчення двох місцевих українських селян підтверджують це вбивство, але кажуть, що жертвами були мандрівні роми [28; 29]. Приблизно в цей же час близько десяти ромів було вбито німцями в селі Острожець Млинівського району [30]. Близько 50 ромів було вбито навесні 1943 р. біля села Заболоття Ратнівського району [31, арк. 34]; і, за свідченнями очевидців, не менше 60 було розстріляно у 1943 р. в селі Видерта Камінь-Каширського району [32, с. 9].

Як бачимо, травень-грудень 1942 року та 1943 рік стали для волинських ромів смертельним часом. З яких причин? На мою думку, фатальну роль відіграв збіг обставин, що призвів до майже повного знищення громади.

Насамперед, те, що роми, як було показано вище, стали предметом особливого інтересу з боку цивільної адміністрації як безпосередньо у ГО Волинь-Поділля, так і в усьому РКУ, і на самій верхівці цієї системи - в RMfdbO - зіграло свою роль. Сам факт виділення ромів з місцевого населення, їх реєстрація, спроби збору даних про них і проект рішення про їх ізоляцію стали першим кроком до ескалації насильства щодо цієї групи.

Ситуація могла розвиватися в різних напрямках, як свідчить листування у ГО Волинь-Поділля за травень 1942 р. Не маючи наміру жорстоко знищувати членів цієї групи, цивільна адміністрація району радше була схильна використовувати їх як робочу силу. Чому ж тоді німецька окупація стала фатальною для ромів?

Щоб відповісти, недостатньо розглядати лише становище ромів без урахування ширшого контексту - у цьому випадку ескалації антиєврейської політики, заходи щодо якої були визначені консенсусом, досягнутим після Ванзейської конференції в січні 1942 р. Як показують дослідження Голокосту, у Берліні найвищі посадові особи RMfdbO були більш схильні якнайшвидше знищити навіть кваліфікованих єврейських робітників, необхідних для виробництва, ніж залишити їх на примусових роботах, навіть на короткий час. Однак летальний результат для ромів слід пояснювати не тільки і не стільки позицією цивільної адміністрації РКУ, скільки взаємодією окремих її ланок з апаратом СС-поліції та ініціативами останньої.

На думку німецького історика Дітера Поля, незважаючи на бажання цивільних чиновників контролювати «єврейське питання», після Ванзейської конференції січня 1942 р. стало зрозуміло, що Гіммлер і Гайдріх (керівник RSHA, Головного управління імперської безпеки) претендували на першість у його «розв'язанні» у цивільній зоні. Окрім загальних обставин, у Райхскомісаріаті Україна радикалізація «єврейської політики» отримала свій локальний поштовх через те, що можна назвати своєрідним тандемом у вирішенні єврейського питання між головою РКУ Еріхом Кохом (відомим його жорстокою політикою), і вищим керівником СС-поліції на цій території Гансом-Адольфом Прюцманном. Незважаючи на деякі розбіжності, які часто виникали між головою цивільної адміністрації та відповідним командиром СС-поліції (хоча останній формально підпорядковувався першому, але фактично виконував накази Гіммлера), Кох офіційно передав повноваження для «єврейського питання» Прюцманну, який, у свою чергу, делегував цю відповідальність штабам KdS під своїм керівництвом відносно заходів безпеки і, перш за все, щодо «єврейського питання» [8, с. 47].

Унаслідок цього євреїв Волині охопила друга хвиля смертельного насильства. Лише з травня по кінець грудня 1942 р. у регіоні, за деякими оцінками, було вбито близько 160 тисяч євреїв. І, як видно і з німецької, і з радянської документації, саме цей період приніс загибель малочисленому ромському населенню Волині, як кочовому, так і осілому.

Чому ромів включили до кола тих, щодо кого передбачалося «особливе поводження»? Як уже зазначалося, ми досі не знаємо прямих розпоряджень про це в документах німецьких органів СС та поліції. Проте можна припустити, що таких документів взагалі не було, оскільки вони не були потрібні. Поєднання таких факторів, як: (1) відокремлення групи від загального населення і призначення спеціальних заходів щодо неї; (2) загальні антиромські стереотипи та упередження, які різною мірою мали всі члени окупаційного апарату; (3) радикалізація курсу на очищення «расово неповноцінного» населення - євреїв; (4) широкі повноваження СС-поліції; (5) скоординована робота цивільної адміністрації з СС-поліцією щодо позбавлення від «небажаної» частини населення (попри окремі винятки), - все це призвело до фактичного консенсусу щодо широкомасштабної кампанії знищення всіх ромів, які окупанти могли знайти.

Як докази на підтвердження цього пояснення можна згадати діяльність айнзацгрупи D під командуванням Отто Олендорфа. Історику Деніелю Ґолдхагену вдалося отримати доступ до особистих листів Олендорфа часів війни, у яких він висловлювався, зокрема, щодо «циганського питання» [33, с. 93- 94].

Олендорф, керуючись своїми уявленнями про «циган» і маючи (за відсутності цивільної адміністрації у його зоні оперативних дій) надзвичайно широкі повноваження в питаннях безпеки, вже восени 1941 р. перейшов до тотального вбивства ромів разом із євреями на півдні України та в Криму [34, с. 30-33; 35, с. 267-288]. З весни 1942 р. таке мислення і відповідна практика стали звичайними й для керівників інших органів СС-поліції в РКУ

Той факт, що до липня 1942 р. цивільна адміністрація РКУ услід за СС-поліцією почала розглядати ромів як групу, що підлягала «особливому поводженню», тобто вбивству, підтверджується законодавством РКУ, яке регулювало становище населення. 1 травня 1942 р. було видано розпорядження за підписом райхскомісара, яке визначало розміри виплат українським робітникам у разі хвороби [36, арк. 1]. 18 липня було видано додаток до нього, у якому уточнювалося, на кого ця норма не поширюється. Поряд із іноземними робітниками, військовополоненими та євреями, згадувалося, що «цигани» також виключаються з цього положення [36, арк. 3].

Залучення неромського населення до німецьких дій проти ромів.

Які б заходи окупаційна влада не планувала та проводила щодо ромів, вони завжди реалізовувалися не за участю лише двох сторін - «злочинців» і «жертв». Ромські групи проживали по сусідству або були тісно інтегровані з місцевим населенням: українцями, поляками, росіянами, чехами, етнічними німцями та іншими етнічними групами. Через брак ресурсів і кадрів для окупантів стала актуальною проблема залучення місцевого населення до управління, виконання наказів німецької влади. Позиція місцевого населення як на індивідуальному рівні (окремі особи, сусіди), так і на організаційному рівні (ті, хто виконував допоміжні ролі в апараті місцевої адміністрації та військово-політичного управління), могла істотно вплинути на перебіг подій і, зокрема, на долю ромів.

Щодо позиції незалежних колективних суспільних акторів, які діяли на Волині під час окупації, слід звернути увагу на дії двох найвпливовіших сил: Організації Українських Націоналістів (ОУН), а згодом Української Повстанської армії (УПА), з одного боку, і радянського партизанського руху, з іншого.

ОУН і УПА, їхнє ставлення до ромів

Хоча і не настільки помітно, як «єврейське», «циганське питання» також посідало певне місце в націоналістичній пропаганді. У літературі, адресованій воякам УПА або мирному населенню, роми подекуди фігурували як одна з груп, що вважалися шкідливими, зайвими чи такими, яких слід було позбутися. Одна з листівок ОУН, звернених до червоноармійців, закликала останніх не воювати за «жидів, циган і іншу наволоч» [37, арк. 3зв]. У серпні 1943 р. у зверненні Головного командування УПА до українців Холмщини та Підляшшя наголошувалося, що «для нищення українського народу відвічний ворог України Москва шле ватаги циганів, москалів, жидів і іншої наволочі - т. з. «червоних партизан» [38, с. 366]. У «Матеріалах політичного вишколу» В. Юріїва наведено звернення штабу групи «Турів» УПА до українців Полісся від початку 1944 р., яке так зображує історичні й тогочасні небезпеки очима тих, хто прагнув розбудови української державності на засадах моноетнічного націоналізму: «І сунуть попихачі цілими ордами на Україну - жиди, татари, цигани і всяке інше дрантя. І знову обіцюють вони грушки на вербі, «все буде, все дамо, ви но здайтеся під нашу тільки опіку» [39, с. 183].

Наскільки це ставлення до ромів, виражене в наказах і пропагандистських документах, фактично визначало практичні дії щодо них?

Для ґрунтовнішого пояснення слід нагадати важливу етнографічну деталь. Як згадувалося, роми на Волині складалися з кількох етнічних підгруп. Одними з них були роми, які вважали себе та яких їхні сусіди вважали «українцями», переважно осілі, які жили в містах і селах, розмовляли українською, сповідували православ'я, займалися переважно ковальством і хліборобством. Іншою групою на Волині були польські роми, які вели переважно кочовий спосіб життя та розмовляли ромською та польською мовами. На відміну від перших, польські роми сприймалися місцевим українським населенням Волині як чужинці. Тому саме польські роми, очевидно, викликали найбільше підозріле ставлення українських націоналістів-партизанів, що під час війни та в контексті ініційованої УПА антипольської етнічної чистки 1943 р. призводило до насильства проти ромів, іноді смертельного. Прикидатися українськими ромами - це стратегії виживання, які згадуються як у поезії ромської поетеси Папуши (Броніслави Вайс), так і в мемуарах ромів, які вціліли та залишили по війні свої свідчення - Тадеуша Вайса та Едварда Дембіцького.

Польський етнограф Єжи Фіцовський дійшов висновку, що українські націоналісти «вбивали польських ромів, але не завдавали шкоди українським ромам» [40, с. 98]. Згідно зі свідченнями ромів, зібраними Фіцовським, пік переслідування ромів українськими націоналістами припав на 1943 рік, особливо на Волині, де УПА розпочала партизанські дії проти німецьких і радянських військ і, водночас, етнічні чистки місцевих поляків. Найбільше заслуговує на увагу свідчення Т. Вайса, польського рома, який одразу після війни описав подорож великого ромського табору (який з метою виживання розділився на менші групи) протягом 1943 р. через кілька поселень, деякі з яких сьогодні можна визначити як Шумськ (Тернопільська обл.) - Кременець - Теремне (Рівненська обл.) - Лановичі (Львівська обл.) - Острог - с. Майків (Рівненська обл.) - с. Бухарів (Рівненська обл.) - Баранівка (Житомирська обл.) - с. Ходаки (Тернопільська обл.) [41, с. 149-152].

У той час як українське цивільне населення, селяни, з'являються в оповіданні як ті, від кого можна очікувати допомоги, інші «українці», до яких він інколи вживає термін «бандерівці», зображуються як ті, хто скоїли вбивства. Яскраву картину відчайдушного виживання та спроб сховатися від переслідувань «німців» та «українців» презентує поема Папуши «Криваві сльози». «Німці й українці приходять до нас разом, несуть смерть нам і євреям», - писала вона, не заглиблюючись у подробиці походження злочинців та узагальнюючи їх за етнічною ознакою [70, с. 66-81]. Подібну картину представляють післявоєнні спогади Е. Дембіцького, опубліковані під назвою «Мертвий птах». Він подає дві історії польських ромів, які видають себе бандерівцям за українських ромів. Однак практика переслідувань польських ромів не була повсюдною, були винятки. Про це свідчить оповідання «Дандо» Йошкевича-Кжижановського, який згадував український рейд під селом Киселін Волинської області:

Починається рейд бандерівців [...]. Українці починають нас виганяти з лісу. І поляків - старі й діти, всі, хто не встиг утекти до Володимира. Ромів від них [українці -М.Т.] відвели на три кроки. У них були сокири, вила, мотики, рушниці [...] Один їхній старий [...] каже: «Ой, тут цигани! Чого ви, цигани, плачете?» І ми вигукнули: «Чому не плакати, коли смерть перед очима!» [...] Вони відходять убік, літні українці, обговорюють: навіщо нам цих циган убивати? Вони не грають у політику [...]. «Що ви за цигани? Якої національності? Польської чи української?» Мій брат [...] каже, що циганської національності. А ми всі поляки, римо-католики. А той каже: «Ми вас бити не будемо». І нас відпустили, що за диво... І дивись - тупою шаблею порубали голови тим полякам [26, с. 98-99].