Духовна семінарія на честь Іоанна Богослова в Бітолі та Підкарпатська Русь: історичні зв’язки, навчальний процес, випускники

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовна семінарія на честь Іоанна Богослова в Бітолі та Підкарпатська Русь: історичні зв'язки, навчальний процес, випускники

Юрій Данилець

кандидат історичних наук, доцент; доцент кафедри археології, етнології та культурології,

ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Ужгород

У статті досліджуються історичні зв'язки Підкарпатської Русі з одним із духовних закладів на Балканах - семінарією Іоанна Богослова в Бітолі. Схарактеризовано вкрай низький освітній рівень православного духовенства на початку 1920-х рр. Показано мережу православних семінарій в Королівстві сербів, хорватів та словенців в цей період. Спираючись на документи сербських та українських архівів з 'ясовано етапи залучення студентів із Підкарпатської Русі до навчання в середніх і вищих духовних та богословських закладах королівства. Оцінюється роль єпископів-делегатів Сербської православної церкви, які найбільше прислужилися для від'їзду абітурієнтів на навчання в Македонію. Вперше в історіографії встановлено імена підкарпатців, котрі закінчили духовну семінарію та були висвячені у сан священників. У статті також згадуються й інші семінаристи, котрих відрахували за неуспішність чи перевели на навчання в інші навчальні заклади. Характеризується навчальна програма семінарії, позанавчальний процес, система заохочень та дозвілля студентів. Річні звіти богословії дають можливість також прослідкувати шлях реформування навчальних програм навчального закладу, збільшення та зменшення кількість годин з окремих предметів. Автор приходить до висновку, що Бі- тольська духовна семінарія підготувала близько 30 священників для Підкарпатської Русі та була однієї з найбільш популярних та шанованих у краї. Православне духовенство, котре закінчило студії в Македонії, вирізнялося високою освіченістю та вмінням згуртувати навколо себе вірників на парафіях. Виходячи із цього, єпархіальні архієреї доручали «бітольцям» великі приходи чи проблемні парафії, де було потрібно нормалізувати ситуацію. У висновках окреслюються перспективи подальших досліджень.

Ключові слова: Бітоль, духовна семінарія, Сербська Православна Церква, Підкарпатська Русь, студенти.

Yurii Danylets

Candidate of History, PhD., Docent; Docent of the Department of Archaeology, Ethnology and Cultural Studies, SHEE «Uzhhorod National University», Uzhhorod

JOHN THE THEOLOGIAN THEOLOGICAL SEMINARY IN BITOLA AND SUBCARPATHIAN RUS: HISTORICAL CONNECTIONS, EDUCATIONAL PROCESS, GRADUATES

The article investigates the historical ties of Subcarpathian Rus with one of the theological institutions in the Balkans - the St. John the Theologian seminary in Bitola. The deficient educational level of the Orthodox clergy in the early 1920s is characterized. The network of Orthodox seminaries in the Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes during this period is shown. Based on the documents of Serbian and Ukrainian archives, the stages of attracting students from Subcarpathian Rus to study in the Kingdom's secondary and higher spiritual and theological institutions are clarified. The role of the bishops-delegates of the Serbian Orthodox Church, who served the most for the departure of entrants to study in Macedonia, is assessed. For the first time in historiography, the names of the Transcarpathians who graduated from the seminary and were ordained as priests were established. The article also mentions other seminarians who were expelled for failure or transferred to other educational institutions. The article describes the seminary's curriculum, extracurricular activities, incentives system, and students' leisure time. The annual reports of the seminary also provide an opportunity to trace the way of reforming the educational institution's curriculum, increasing and decreasing the number of hours in certain subjects. The author concludes that Bitola Theological Seminary trained about 30 priests for Subcarpathian Rus and was among the most popular and respected in the region. The Orthodox clergy who graduated from the studios in Macedonia were highly educated and able to unite the faithful in the parishes. On this basis, the diocesan hierarchs entrusted the "Bitolians" with large parishes or problematic parishes where it was necessary to normalize the situation. The conclusions outline the prospects for further research.

Keywords: Bitola, theological seminary, Serbian Orthodox Church, Subcarpathian Rus, students.

Постановка проблеми

Унаслідок міжнародних угод та перемовин після Першої світової війни сучасна територія Закарпаття ввійшла до складу Чехосло- ваччини (далі ЧСР) під назвою Підкарпатська Русь. У політичному плані мешканці краю були упосліджені, адже обіцяна автономія була надана Прагою лише в 1938 р., коли сама республіка опинилася на грані розділення та окупації. Станом на 1921 р. із загальної кількості населення Підкарпатської Русі русинами/росіянами/українцями було записано близько 60% громадян [Фединець, 2010, c. 151]. В релігійному відношенні цей край був досить строкатим. Найбільше налічувалося греко-католиків (329 319 чол.), другими за кількістю були юдеї (93 008), третіми - реформатори (61 963), четвертими - православні (60 986), п'ятими - римо-католики (54 985), інші та без визнання (4 332) [Statisticky Lexikon obd].

Перелічені вище церкви мали сформовану адміністративну структуру, духовні навчальні заклади, парафії та церковне майно, то православна церква знаходилася лише на початковій стадії інституційного розвитку. Якщо повернутися на кілька сотень років назад, то треба відмітити, що після укладення Ужгородської унії 1646 р., переміщення центру православної єпархії в Мараморош та остаточної її ліквідації в 1733 - 1735 рр., православна церква на Закарпатті де юре перестала існувати [Монич, 2020, c. 121]. Внаслідок цілого ряду причин на початку ХХ ст. на території Березького та Марамороського комітатів зародився новоправославний рух, який жорстоко переслідувався угорською владою. Осуд світової громадськості здобули два судові процеси проти православних в Мара- морош-Сиготі (1903 - 1904 рр., 1913 - 1914 рр.) [Данилець, 2021, c. 171-189].

Після 1919 р. православний рух набув нової сили, поставивши завданням упорядкування церковної структури. З 1920 р. в ЧСР розпочала діяльність Сербська Православна Церква (далі - СПЦ), спираючись на канонічні права як спадкоємець Карловацької митрополії. Прага надала можливість делегату Синоду СПЦ єпископу Нішському Досифею (Васичу) очолити православний рух та створити в 1921 р. «Карпа- торуську Православну Церкву», автономне утворення, яке юридично не було визнане ні чехословацькою владою, ні СПЦ [Данилец, 2017, c. 285-300]. Названий архієрей перебував на посаді делегата до 1926 р., хоча з 1924 р., через конфлікти з празьким урядом, не зміг в'їхати на територію Підкарпатської Русі [Marek, 2020; Данилец, Марек, 2019]. Після Досифея делегатами СПЦ на Підкарпатській Русі були єпископи Іри- ней (Чирич), Серафим (Йованович), Йосиф (Цвійо- вич). Наприкінці 1931 р. була створена Мукачівсько- Пряшівська єпархія, яку очолив єпископ Дамаскін (Грданічка). В 1938 р. його змінив Володимир (Раїч), якому не судилося тривалий проміжок часу перебувати в Мукачеві. У квітні 1941 р. він був заарештований, інтернований та в липні того ж року висланий до Югославії. В 1945 р. Мукачівсько-Пряшівська єпархія була включена до складу Українського екзархату РПЦ. З 1923 р. в ЧСР також існувала Празька архієпи- скопія на чолі з архієпископом Савватієм (Врабецом), яка підкорялася Вселенському патріархату [Магек, Bureha, Danilec, 2009]. Ця структура не змогла широко розгорнути діяльність на Підкарпатській Русі та була в 1945 р. також поглинена РПЦ. підкарпатська русь бітолі іоанн богослов

Головною метою даної публікації є вивчення значення духовної семінарії у Бітолі у підвищення освітнього рівня православного духовенства на Підкарпатській Русі.

Джерела та література

Проблематика історичних зв'язків Підкарпатської Русі з духовною семінарією в Бітолі недостатньо вивчена в історіографії. Окремі факти про навчання в Македонії знаходимо в статті сербського історика Саші Антонієвича [Антонщевий, 2012] та двох публікаціях українського дослідника Юрія Данильця [Данилець, 2016; Данилець, 2018]. Джерельною основою публікації виступили фонди Архіву СПЦ в Белграді, Архіву Мукачівської православної єпархії та Державного архіву Закарпатської області. Важливу інформацію автор почерпнув із щорічних звітів духовних семінарій у Бітолі та в Сремських Карловцях, які були опрацьовані в бібліотеці Синоду СПЦ в Белграді.

Виклад основного матеріалу

Освітній рівень православного духовенства.

На початку ХХ ст. на Закарпатті було всього декілька священників, котрі здобули рукопокладення після короткотермінових курсів при Яблочинському монастирі на Холмщині в тодішній Російській імперії. Їхній освітній рівень значно поступався місцевим греко-католикам, римо-католикам та реформаторам. Єпископ Досифей на поч. 1920-х рр. отримував від своїх підкарпатських вірників регулярні клопотання про необхідність забезпечення парафій належними богословськими кадрами. У одному із листів до архієрея представники православних громад наголошували, що на 60 приходів у наявності є тільки 10 священників та 15 вчителів церковноприходських шкіл. «...Священники служать в своїх приходах максимум один раз на місяць, тому що в інший час повинні їздити по довколишнім селам і відправляти Службу Божу там, де православні храми не мають пастирів» [ДАЗО, ф. 255, оп. 1, спр. 49, арк. 1]. Недостатня кількість духовенства відбивалася також і на викладанні Закону Божого в державних та церковноприходських школах. Діти православних селян у переважній більшості опинялися поза навчанням, адже батьки не дозволяли їм відвідувати уроки в греко-католицьких вчителів.

Під час роботи першого собору Карпаторуської Православної Церкви 19 серпня 1921 р. присутні знову вимагали від сербського єпископа забезпечити парафії необхідною кількістю духовенства [Преосвященный Досифей..., 1921, с. 3]. Зрозуміло, що надіслати із Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (далі КСХС) священників архієрей не мав повноважень. Тому вже у другому номері заснованої єпископом газети «Русский православный вестникъ» було надруковано інформацію про готовність приймати студентів в духовні установи в «Сербії», допоки «Карпаторуська Православна Церква не має змоги утримувати духовну семінарію» [Нашъ уставъ, 1921, с. 1]. Часопис також опублікував перелік вимог для вступу до духовних семінарій та богословського факультету, вказуючи на пільги для підкарпатців [Объ- явленія..., 1921, 16 сентября, с. 3]. Зокрема, вони полягали у скасуванні вікового цензу в 18 років для вступників, що надавало можливість чоловікам більш зрілого віку здобути духовну освіту [Объявлены...,23 сентября, с. 5].

На кінець 1921 р. під керівництвом єпископа До- сифея на Підкарпатській Русі працювало 12 душпас- тирів (8 священників та ієромонахів отримали підготовку й духовний сан в колишній Російській імперії; 3 священників прибуло із США [Новый Православный священникъ, 1921, с. 8; Въ Карпатскую Русь, 1921, с. 7] та один душпастир (о. М. Мейгеш) - перейшов із Греко-Католицької Церкви). Цього було критично недостатньо для нормального функціонування парафіяльного життя православних громад. Коштів на відкриття та утримання духовної семінарії бракувало. Не було і професійних кадрів, котрі б могли там працювати.

Мережа духовних семінарій в КСХС в 1920 - 1930 рр

За спогадами митрополита Йосифа (Цвійовича), протягом всього історичного періоду в сербських богословських закладах навчалося 40-50 студентів- карпаторосів [Митрополит скопски Jосиф, 2008, с. 244). Вони здобували освіту в п'ятьох духовних семінаріях та двох чернечих школах. Духовні семінарії працювали в Бітолі, Сремських Карловцях, Сараєві, Призрені та Цетинє. Чернечі школи - в Раковіце та Високих Дечанах.

Найдавнішою за часом духовна семінарія була створена в Сремских Карловцях у 1794 р. [Гаврилович 1984]. В 1836 р. вона була реформована, а вже в 1900 р. отримала ім'я на честь Святого Савви [Радий, 2007, с. 239-240]. У другій половині ХІХ ст. була перенесена до Белграда, але в 1920 р. знову повернулася до Сремських Карловець ['йоржевий, 1936, с. 4]. В 1922 р. у духовному закладі в чотирьох класах навчалося 133 студенти [Извештаj о богослови]ама,

1921, с. 658]. Другою за хронологією відкриття була

православна семінарія Святого Петра Цетинського в Цетинє (1863 р.) (Чорногорія)[Kondic, 2005].

В 1922 р. у семінарії було всього два класи [Извешта] о богословщама, 1922, с. 658]. Духовна семінарія в Призрені святих Кирила та Мефодія відкрилася в 1871 р. [Markovic Novakov, 2011]. Спочатку заклад існував як богословсько-учительська школа, а вже в 1922 р. зосередився на підготовці виключно духовенства. У тому ж році в чотирьох класах у Призрені навчалося 154 семінаристи [Извешта] о богословща- ма, 1922, с. 658]. Духовна семінарія в Сараєво (Боснія) також була заснована в другій пол. ХІХ ст. (1882 р.) [Пузовий, 2012, c. 175]. Станом на вересень 1922 р. в Сараєві вчилося тільки два класи (І-ІІ) із 64 слухачами [Извешта] о богословщама, 1922, с. 658]. І, нарешті, духовна семінарія в Бітолі була заснована єпископом Йосифом (Цвійовичом) в 1921 р. та діяла до 1941 р. На 1922 р. в духовному закладі Македонії навчалося 94 студенти у двох класах (І-ІІ) [Там само]. Нині м. Бітоль (Бітола) знаходиться на території Республіки Північна Македонія.

Підкарпатці в духовній семінарії в Бітолі

Проведений пошуковий аналіз в архівних установах Сербії та України показав, що першим студентом із Підкарпатської Русі в Бітолі був Михайло Когут, 1896 р.н. із с. Калини Тячівського округу. В Автобіографії від 7 березня 1947 р. він вказував, що з осені 1921 р. вчився в Македонії та закінчив два класи [Архів Мукачівської православної єпархії, Особова справа о. М. Когута, арк. 8]. Насправді навчання в Бітолі розпочалося з 16 лютого, а офіційне відкриття відбулося 26 лютого 1922 р. [Богословща у Битому 1921 - 1932, 1933, с. 13]. Чому М. Когут не продовжив навчання, а повернувся на батьківщину, нам не відомо. Однак, вже 21 вересня 1923 р. він був рукопокладений у сан священника єпископом Веніаміном (Федченко- вим) Єпископ Веніамін (Федченков) (з 1951 р. - митрополит) (1880 - 1961 рр.). та призначений в с. Дубрівка Іршавського округу [ДАЗО, ф. 21, оп. 9, спр. 1261, арк. 19].

27 липня 1928 р. єпископ Злетовсько-Струмич- ський та делегат СПЦ на Підкарпатській Русі Серафим (Йованович) звернувся до Архієрейського Синоду в Белграді з проханням відрядити в його розпорядження для пастирського служіння до Східної Словаччини випускника Бітольської духовної семінарії ієродиякона Варсонофія (Кеміня), підкарпатця за походженням [АСПЦ 1]. 25 вересня 1928 р. єпископ Бітольський Йосиф (Цвійович), під віданням якого знаходився згаданий духовний заклад, повідомив Синод, що о. Варсонофій (Кемінь) дійсно перебуває при семінарії, закінчив 5 класів навчання, однак не склав випускного іспиту (матури) та «не впевнений, що скоро його складе» [АСПЦ 10]. Таким чином, ієродиякон не був направлений для пастирської роботи до Східної Словаччини, й, за нашими даними, більше не повернувся на Підкарпатську Русь. Однак, проаналізоване листування дає можливість визначити дату вступу о. Варсонофія до духовної семінарії на честь Іоанна Богослова в Бітолі - вересень 1923 р. Тобто, він був другим студентом із нинішнього Закарпаття, який там навчався і пройшов повний курс до кінця 1928 р.

В період 1922 - 1925 рр. нами не виявлено документів про вступ нових слухачів до духовного закладу в Македонії, хоча до інших семінарій та чернечих шкіл підкарпатці були прийняті. Наприклад, з 1922 р. в монастирській школі в Раковіце навчалися Василь Плиска, ієродиякони Єфрем (Іваняс) та Євфимій (Прокоп). З 1922 р. в одному з монастирів Нішської єпархії перебував ієромонах Мойсей (Костянець) [Данилець, 2018, с. 294]. Восени 1924 р., до монастирської школи в Раковіце відправився Георгій Батьков [АСПЦ 9], співбрати Миколаївського монастиря с. Іза: рясофорний монах Іоанн (Іваняс) та послушники Ілля Діус і Василь Сабов [ПузовиЙ, 2011, с. 39].

В 1926 - 1928 рр. у тій же школі навчався монах Вені- амін (Керечанин) з Тереблянського монастиря. З

1925 р. в духовній семінарії в Сремських Карловцях здобували освіту Михайло Цуцков [ДАЗО, ф. р - 1490, оп. 4д., спр. 165, арк. 9-10] та Валентин Горзов. Якщо перший студент закінчив навчальний заклад з успіхом в 1930 р., то другого було відраховано в 1927 р. [АСПЦ 12].

В 1926 р. до Сербії поїхало навчатися чотири підкарпатці: Іван Мучичка та Василь Манзюк - до духовної семінарії в Сараєво, Никанор (Данко) - до монастирської школи в Раковіце [ПузовиЙ, 2011, с. 48] та Іван Солко - в Бітоль. І. Солко походив з містечка Берегово, яке знаходилося в угорському анклаві Підкарпатської Русі. Ще в 1921 р. згаданий діяч звернувся до єпископа Досифея з проханням прийняти його на навчання до духовної семінарії в Сремських Карловцях за кошт югославського уряду. На той час він закінчив перший курс Ужгородської греко-като- лицької учительської семінарії та бажав перейти в православ'я, присвятивши своє життя Православній Церкві [АСПЦ 18]. Попри підтримку згаданого архієрея та відповідного схвалення Синоду СПЦ, дане питання не було вирішено і відклалося, як бачимо, аж на п'ять років. І. Солко з успіхом закінчив духовну семінарію в Бітолі в 1931 р. та через два роки був рукопокладений у священницький сан. В 1939 - 1941 рр. він працював референтом Єпархіального управління Мукачівсько-Пряшівської єпархії, а в 1941 - 1945 рр. - на посаді секретаря даної церковної структури [Архів Мукачівської православної єпархії, Особова справа о. І. Солка, арк. 130-131; 134]. Володів угорською мовою, служив у ряді парафій з угорсь- комовними вірниками. Помер після 1982 р. [ДАЗО, ф. р - 1490, оп. 4д, спр. 168, арк. 87]. В 1931 р. навчання в Бітолі закінчив І. Мучичка, котрий перевівся зі Сре- мських Карловців [Богословща у Битому 1921 - 1932, 1933, с. 46], в тому ж році єпископом Йосифом (Цві- йовичем) був рукопокладений в сан священника [Архів Мукачівської православної єпархії, Особова справа о. І. Мучички, арк. 9 зв.]

Єпископ Іриней (Чирич), який змінив Досифея (Васича) на посаді делегата Синоду СПЦ наприкінці

1926 р., доклав максимальні зусилля, щоб збільшити кількість студентів із Підкарпатської Русі в КСХС. Щоб переконати уряд країни в необхідності підтримати фінансово та різними пільгами підкарпатців, він підготував детальний звіт від 8 березня 1927 р., який надіслав на адресу Міністерства закордонних справ в Белграді. Аналіз документа свідчить про той факт, що ситуація в єпархії продовжувала залишатися невтішною. Владиці Іринею вдалося зібрати інформацію тільки про 61 зі 100 православних священнослужителів Підкарпатської Русі. За словами єпископа, лише чотири особи із них закінчили повну гімназію та теологію, 3 були випускниками російських духовних семінарій, 19 пройшли богословський курс в с. Буштино [Данилець, Ю., 2020], 9 - мали лише початкову школу, а решта - некваліфіковані учні будь- якої іншої школи (учительської, цивільної, економічної, кадетської). Тільки 34 мали відповідні документи про здобуття певної освіти, інші ж, не могли пред'явити жодних свідчень. У звіті висловлюється цілком закономірні твердження, що відсутність освіти позбавляє священників права отримувати конгруу, навчати дітей Закону Божому, вести метричні книги [Библиотека Матице српске: фонд Поклон библиотека др Ирине]а Ъирнйа и Стевана 'Ьнрийа, ек. бр. 113./през. из 1927, арк. 10]. Вихід із ситуації владика бачив у наступних діях: прийняття до духовних семінарій в КСХС «хоча б через кожний другий рік по 2 карпатороссів»; відкриття при єпископській резиденції богословських курсів, навчання на яких буде змушено пройти все духовенство; вивчення ситуації щодо відкриття духовної семінарії на Підкарпатській Русі [Там само, арк. 11-12].

За словами С. Антонієвича, Священний Синод СПЦ вже 4 квітня 1927 р. прийняв конфіденційне рішення щодо необхідності прийняття з осені того ж року по два студенти із Підкарпатської Русі до кожної семінарії в королівстві. Цей крок був реакцією на вищенаведений звіт єпископа Іринея (Чирича) [Анто- нщевий, 2012, с. 137]. При зарахуванні студентів до сербських семінарій керуючі єпископи намагалися забезпечити їхнє проживання. Якщо підкарпатці з поважних причин прибували на навчання пізніше, їх приймали без труднощів. На відміну від студентів- сербів, при двох негативних оцінках під час екзаменаційної сесії, закарпатців не позбавляли стипендії, надавши право перескласти іспити. Крім того, більшість семінаристів навчалися за кошти Синоду СПЦ, або ж їх утримання фінансувалося із фонду Мукачів- сько-Пряшівської єпархії. Також було передбачено підготовчий період для вивчення сербської мови та проживання протягом цього часу. У таких ситуаціях Синод розпорядився поселяти підкарпатців у монастирях на Фрушкій горі. За клопотаннями керівництва семінарії Синод надавав також богословам із Підкарпатської Русі житло в сербських монастирях під час літніх канікул [Там само, с. 138].

Протягом 1927 р. до духовних та чернечих шкіл вступило близько десятка осіб. С. Антонієвич виявив у архіві Синоду СПЦ лист настоятеля Миколаївського монастиря в с. Іза архімандрита Матфея (Вакарова), котрий клопотав про зарахування до духовних навчальних закладів 8-10 учнів із Підкарпатської Русі [Там само, с. 137]. Часопис «Novoje vremja», який виходив в Ужгороді, 9 вересня 1927 р. повідомляв, що до Сербії виїхало дев'ять «карпаторуських православних гімназистів», щоб там продовжувати свої студії. Редакція підкреслювала, що термін навчання в духовних семінаріях складає п'ять років та констатувала, що богослови, мовляв, повернуться з Сербії вже як православні священники [Devjat karpatornskich..., 1927, s. 3].

Після виходу статті у світ керівник об'єднаної Підкарпатської (Мукачівської) жупи запросив від окружних начальників поіменні списки кандидатів до семінарій [ДАЗО, ф. 117, оп. 1, спр. 128, арк. 1]. В ДАЗО виявлено звіт Хустського головнослужного від 8 жовтня 1927 р., в котрому повідомлялося про 5 жителів с. Іза, які закінчили гімназійну освіту та мали від'їхати до КСХС. Окружний начальник підкреслював, що вони отримають безплатне утримання. У документі перелічено імена абітурієнтів: Петро Сабов, Михайло Кундря, Дмитро Рущак, Дмитро Кемінь та

Дмитро Симулик [Там само, арк. 2]. У листуванні жупана з Цивільним управління Підкарпатської Русі в Ужгороді згадувалося, що восени 1927 р. на навчання до сербських семінарій відбули також уродженці Тя- чівського округу: Дмитро Федина та Микола Країло [ДАЗО, ф. 2, оп. 2, спр. 91, арк. 188]. У тому ж році на навчання були прийняті Євгеній Боршош, Георгій Шелевер, Василь Катуна [Данилець, 2018, с. 292]. Нам вдалося виявити документи, що із вищеназваних осіб п'ятеро в 1932 р. значаться серед випускників духовної семінарії в Бітолі. Це Є. Боршош, М. Країло, П. Сабов, Д. Симулик та Г. Шелевер [Богословща у Битому 1921 - 1932, 1933, с. 47]. Всі вони стали православними священниками (М. Країло, 1933 р., Є. Боршош [Рукоположенъ, 1935, с. 15], П. Сабов, 1935 р., Д. Симулик, 1936 р. [Рукоположенія..., 1936, с. 14], Г. Шелевер, 1937 р. [Рукоположенія., 1937, с. 16].

Офіційний орган Сербської патріархії «Гласник» в №14 за 1927 р. надрукував порядок вступу до Бітоль- ської семінарії в 1927 - 1928 навчальному році. Редакція зазначала, що за рішенням міністра віросповідання від 27 червня 1927 р. буде прийнято до першого курсу семінарії 30 учнів, яким буде виділено державне утримання. Серед цих 30 студентів - 20 були мешканцями гімназіального інтернату при семінарії та закінчили IV класи гімназії. Десять інших студентів - за рішенням Синоду СПЦ від 30 червня 1927 р., приймалися з інших єпархій: Охридської - 2 студенти, Злетовсько-Струмицької - 2, Бітольської - 5 та Підкарпатської єпархії - 1 учень. Далі часопис повідомив про порядок подачі документів: «заяви про вступ до першого класу семінарії надсилаються архієрею єпархії, від якої є кандидат. Ці клопотання будуть подані компетентними архієреями до адміністрації духовної семінарії для подальшої юрисдикції» [Упис ученика., 1927, с. 221]. Кожна заявка повинна була супроводжуватися:

1) шкільним атестатом про закінчення чотирьох класів гімназії;

2) хресним листом або юридично підтвердженим свідоцтвом, що є учень православного віросповідання і що при вступі йому не більше 17 років;

3) письмовою згодою одного із батьків або опікуна на можливість вивчати богослов'я;

4) письмовим зобов'язанням учня та його батьків чи опікунів, підтвердженим державними органами влади, про прийняття сану священства після закінчення семінарії та служіння у визначених церковними та державними органами влади місцях, а в іншому випадку відшкодування державній скарбниці всіх коштів, витрачених на своє утримання;

5) довідкою про прямий податок з батьків., виданою в липні-серпні 1927 р. та підтвердженою компетентною фінансовою адміністрацією;

6) зобов'язанням батьків або опікунів, що вони належним чином сплачуватимуть наперед щомісячні платежі, якщо учень навчається власним коштом.

До навчання в семінарії не допускалися абітурієнти з фізичними вадами та недоліками. Набір учнів до 1-го класу семінарії відбувався 4 та 5 вересня, а зарахування до інших класів здійснювалося 6 вересня того ж року. Часопис надрукував також перелік речей, які з собою повинен був мати кожен семінарист: «4 пари білизни, 4 пари шкарпеток, 4 носові хустинки, новий одяг та взуття, 2 рушники, 1 зубна щітка та 1 щітка для чищення взуття та одягу» [Там само].

Найбільша кількість прохань про зарахування на навчання до сербських духовних семінарій відноситься до 1928 р. В Архіві СПЦ виявлено заяви 14 юнаків із Підкарпатської Русі, котрі виявляли бажання здобути духовну освіту. Однак не всім вдалося отримати фінансову підтримку Синоду та стати студентами. Наприклад, жителі с. Кирельгаза Севлюшського округу Нині смт. Королево на Закарпатті Степан Ботош та Михайло Іванига вчасно не отримали закордонні паспорти та прибули до духовної семінарії в Бітолі в середині навчального року. У зв'язку з цим, керівництвом навчального закладу їм було відмовлено у зарахуванні і юнаки були змушені повернутися додому. На початку 1929 р. С. Ботоша призвали до військової служби, після завершення якої він відмовився від попереднього задуму [АСПЦ 2]. М. Іванига, згідно з документами сербських архівів, також на став семінаристом [Данилець, 2018, с. 298].

До Призрену в 1928 р., як державний стипендіат, був прийнятий Кирило Кипаза [АСПЦ 3], в Сремські Карловці - Василь Поп [Богословща Светога Саве..., 1929, с. 19], Георгій Станканинець (до 2 класу) [Там само, с. 20], в Цетинє - Василь Бенца, Василь Сабов, Іван Крічфалушій, Юрій Шутко [АСПЦ 16]. Після першого класу навчання В. Бенца та І. Крічфалушій покинули семінарію, а В. Сабов і Ю. Шутко залишилися на літні канікули в одному із монастирів на Фрушкій горі [АСПЦ 15]. Вже восени 1929 р. вони були переведені на навчання до Сремських Карловців, де закінчили ІІ-IV класи [Богословща Светога Саве., 1930, с. 21]. Наступні два роки підкарпатцям довелося навчатися вже в стінах Бітольської духовної семінарії, куди вони перейшли разом з В. Попом у 1932 р. Стосовно В. Сабова, то він ще з часу навчання в Раковіце був пострижений в чернецтво з іменем Феофан. В 1926 р. єпископом Досифеєм рукопокладе- ний у сан ієродиякона [Архів Свято-Миколаївського монастиря., арк. 26]. В сан ієромонаха - 8 вересня 1932 р. єпископом Дамаскіним (Грданічка) в Мукачеві [ДАЗО, ф. 21, оп. 16, спр. 111, арк. 2 зв.]. Ю. Шутко прийняв священицький сан в 1934 р., В. Поп - в 1936 р. [Рукоположенія., 1936, с. 14].

2 липня 1929 р. заступник голови Синоду СПЦ митрополитЧорногорсько-Приморський Гавриїл (Дожич) звернувся із листом до югославського міністра освіти з приводу додаткових наборів студентів із закордонних єпархій СПЦ. У документі він обґрунтовував необхідність прийняття абітурієнтів на навчання без вступного іспиту, пояснюючи цей відступ від правил слабким знанням сербської мови. Він пропонував прийняти на навчання 13 юнаків із Будимської (2 чол.), Темишварської (4 чол.), Підкарпатської та Чеської єпархій (7 чол.) до Сремської духовної семінарії в 1929/1930 навчальному році [АСПЦ 5].

В 1929 р. до Бітольської духовної семінарії не поступило жодного підкарпатця. Натомість 4 учні значаться у списках слухачів семінарії у Сремських Кар- ловцях (Петро Кернашевич, Степан Пазина, Гаврило Путраш, Василь Тимар) [Богословща Светога Саве., 1931, с. 24].

В 1930 - 1931 рр. делегатом Синоду СПЦ на Підкарпатській Русі був єпископ бітольський Йосиф (Цвійович). За його ініціативи Синод СПЦ посилив підтримку кандидатів із Підкарпатської Русі. В

1930 р. до семінарії в Бітолі вступили: Петро Спішак, Йосип Ілюк, Георгій Боднар, Михайло Шмига [Српска Православна Богословща у Битому., 1931, с. 26]. Успішність по предметах в студентів була різна. П. Спішак закінчив курс з «дуже добрим» результатом, Й. Ілюк - з «добрим», Г. Боднар і М. Шмига не закрили сесію і мали перескладання у вересні 1931 р. з кількох предметів. Перший студент - з «Історії християнської церкви», другий - з німецької мови та церковного співу [Там само]. Нам вдалося прослідкувати біографії згаданих здобувачів. П. Спішак (1936 р.) [ДаЗо, ф. 21, оп. 9, спр. 237, арк. 9 зв.] та Й. Ілюк (1939 р.) [Данилець, Куцов, 2013, с. 250] були рукопокладені у сан священника. Стосовно М. Шмиги та Г. Боднара, то вони пізніше були відрахований з семінарії за неуспішність.

Єпископ Йосиф, намагаючись впорядкувати питання щодо навчання підкарпатців у духовних закладах Королівства Югославія, звернувся 18 лютого

1931 р. з листом до Синоду СПЦ. У документі він виклад чотири позиції, які мали на меті врегулювати прийняття та подальшу долю семінаристів. Зокрема, єпископ просив зараховувати абітурієнтів тільки по рекомендації Єпархіального управління; періодично надсилати відомості про кількість учнів при духовних семінаріях та їх успішність; висилати документи про завершення навчання безпосередньо до єпархіального керівництва та не надавати випускникам-підкар- патцям священицьких і дияконських місць на парафіях в королівстві, щоб сприяти їх поверненню на Підкарпатську Русь [АСПЦ 10]. Синод СПЦ підтримав клопотання єпископа-делегата та розіслав ректорам духовних семінарій та правлячим архієреям відповідні інструкції.

В 1931 р. кількість студентів із Підкарпатської Русі в Бітолі зросло. До першого класу були зараховані Юрій Кузан та Василь Сомош [Српска Православна Богословща у Битому., 1933, с. 28]. Крім того, з Сремських Карловців було переведено 9 підкарпатців (в ІІ клас - 3 чол., в ІІІ - 3, в IV - 3) [Богословща Светога Саве., 1932, с. 26-27]. Нам вдалося встановити імена цих студентів. В ІІ клас семінарії перейшли: Михайло Гандера, Іван Густі, Микола Щербей; в ІІІ клас - Петро Кернашевич, Степан Пазина, Гаврило Путраш; в IV клас: Василь Поп, Василь Сабов, Юрій Шутко [Там само]. Отже, в Сремських Карловцях не залишилося жодного вихідця із Підкарпатської Русі та Східної Словаччини. Як зазначалося вище, значна частина підкарпатців вчилося в Королівстві Югославія коштом Синоду СПЦ. Наприклад, в 1931 р. із 32 синодальних стипендіатів - 30 було з Підкарпатської Русі [АнтонщевиЙ, 2012, с. 139].

В грудні 1931 р. була проголошена Мукачівсько- Пряшівська єпархія та призначений постійний єпископ Дамаскін (Грданічка). Він продовжив практику відряджання кандидатів на священство до духовних навчальних закладів Королівства Югославія. У списках студентів за 1932 - 1933 навчальний рік зафіксовано імена першокурсників із Підкарпаття: Варфоломій Бутьок, Дмитро Дячок, Василь Гречка, Петро Шуберт [Српска Православна Богослови) а у Би- толу..., 1933, с. 27-28]. Цікавий факт, але всі названі учні мали перескладання з окремих предметів під час літньої сесії. Були випадки й більш критичні. Наприклад, М. Куруц на початку навчального року не зміг перекласти іспити, не був переведений до 2 класу і втратив фінансову підтримку Синоду. Він змушений був залишити навчання в семінарії [Там само, с. 11]. Був відрахований з ІІ класу також П. Шуберт [Српска Православна Богословща у Битолу..., 1935, с. 30]. Водночас, своїм коштом складає іспити за І та ІІ клас семінарії ієромонах Інокентій (Чопик), якого було зараховано зразу до ІІІ класу [Српска Православна Богослови)а у Битолу..., 1933, с. 29]. Загальна статистика 1932 - 1933 н.р. показує, що в стінах семінарії навчалося 17 чол. [Там само, с. 36].

В наступні роки вступ студентів до Бітольської духовної семінарії пішов на спад. В 1933 - 1934 н.р. до І класу вступив лише 1 учень (Максим Сандович Був відрахований після ІІ класу і не поновлявся. з Пряшівщини) [Српска Православна Богослови) а у Битому..., 1934, с. 39], в 1934 - 1935 н.р - 0, 1935 -

1936 н.р. - 3 чол. (Василь Деяк, Микола Логойда, ієромонах Мефодій (Бобик) [Српска Православна Богослови)а у Битому., 1936, с. 81-82], 1936 - 1937 н.р. - 0.

Офіційне видання Мукачівсько-Пряшівської єпархії - журнал «Православный карпаторусскій вест- никъ» в №3-4 за 1936 р. присвятив випускникам духовної семінарії в Бітолі окрему замітку. У статті зазначалося, що в поточному році духовний заклад закінчило семеро закарпатців. Наводилися імена випускників:ієромонах Інокентій (Чопик), Й. Ілюк,

І. Густі, П. Спішак, М. Щербей, М. Гандера, С. Пазина. Редакції зауважувала, що «протягом останніх п 'яти років, ми маємо вже, слава Богу, 32 чол., які закінчили богословські школи в Сербії, котрі на пастирській службі зарекомендували себе, як чудово прилаштовані церковні діячі в цей неймовірно важкий час... Особливо радісно відмітити нам, що всі ці молоді пастирі, хоч і провели за кордоном по шість і більше років, однак ні в самій малій мірі не втратили своєї самобутності (свого національного обличчя), не втратили інтересу до свого народу; навпаки, явно відчувається всіма, з якою любов'ю вони входять в багатоманітне і складне життя своїх приходів» [Окончили духовну семінарію, 1936, с. 16].

Ситуація трошки почала змінюватися в 1937 - 1938 н.р., коли до І класу було зараховано 6 учнів із Підкарпатської Русі (Йоаким Бабинець, Іван Мотри- нець, Михайло Луцик, Іван Решетар, Георгій Міндей, Андрій Шелько) [Српска Православна Богословща у Битому., 1938, с. 46-47]. В Архіві СПЦ виявлено лист-клопотання єпископа Дамаскина (Грданічка) до Синоду СПЦ від 27 червня 1937 р. щодо зарахування до Бітольської семінарії Я. Бабинця, М. Луцика та ієродиякона Серапіона (Іваника) [АСПЦ 6]. 30 липня

1937 р. владика відправляє до Югославії чергове клопотання, на цей раз вже щодо вступу 5 юнаків, уродженців Підкарпатської Русі. Три абітурієнти (Андрій Шелько, Іван Мотринець та Георгій Миндей) походили із с. Великі Лучки на Мукачівщині. У списку охочих вступити на навчання значився також Іван Реше- тар із с. Червеньово того ж округу та ієромонах Никанор (Данко), який у 1928 р. завершив чернечу школу в Раковіце [АСПЦ 7]. У тому ж архіві виявлено звернення ієромонаха Никанора до єпархіального керівництва де він пояснює своє бажання продовжити освіту браком відповідних богословських знань [АС- ПЦ 14]. Із листа названого архієрея до Синоду СПЦ від 27 серпня 1937 р. довідуємося, що частина закарпатців (о. Серапіон (Іваник), М. Луцик, І. Решетар та Я. Бабинець вже перебували у Бітолі, інші ж - А. Шелько, І. Мотринець та Г. Миндей, затрималися вдома через неотримання закордонних паспортів. Єпископ Дамаскин сподівався їх відрядити до семінарії на 1 вересня того ж року та просив Синод про всіляке сприяння новоприбулим [АСПЦ 8]. Як видно із тексту листування, прізвище Данка не фігурує серед тих, хто вступив до Бітолю. На нашу думку, причиною відмови ієромонаху послужив певний кадровий голод в єпархії.

Ієродиякон Серапіон (Іваник) також не був зарахований в число студентів семінарії, хоча він із згадується у листі єпископа Дамаскіна. Він залишився при єпархіальному архієрею в Мукачеві, а після його від'їзду до Канади опинився в Югославі, де перебував з 1938 по 1943 рр. у монастирі Прохора Пчинського [ДАЗО, ф. р - 1490, оп. 4д., спр. 140, арк. 90 зв.]. Сербські джерела свідчать, що з 1942 р. по липень 1943 р. ієромонах Серапіон навіть тимчасово виконував обов'язки настоятеля цієї обителі [Жители и служители.]. В 1943 - 1945 рр. - служив на парафії в с. Горський Сеновець в Болгарії [ДАЗО, ф. р - 1490, оп. 4д., спр. 140, арк. 90 зв.]

Навчання давалося не всім студентам легко. Вже після І класу проблеми із складанням іспитів виникли у 4 із 6 вищеназваних осіб. М. Луцик мав заборгованість із двох предметів: сербської мови та історії християнської церкви, І. Решетар - із загальної історії та історії християнської церкви. Щодо Г. Миндея та А. Шелька - то вони мусили повторно пройти І клас семінарії [Српска Православна Богослови)а у Би- толу..., 1938, с. 47]. У підсумку, тільки І. Решетар пересклав відповідні предмети і був переведений до наступного класу. М. Луцик не з'явився на сесію, отримавши відрахування з семінарії [Српска Православна Богословща у Битолу..., 1939, с. 27].

В Архіві СПЦ збереглося листування з приводу поновлення Г. Миндея та А. Шелька. Згідно існуючих тоді правил при повторному навчанні на курсі студент втрачав стипендію та змушений був оплачувати всі витрати із власної кишені. 14 вересня 1938 р. А. Шелько [АСПЦ 19], 18 вересня - Г. Миндей [АСПЦ 13] звернулися до ректора духовної семінарії з клопотанням про відновлення виплати стипендії Синоду СПЦ. Вони переконували, що не в змозі оплачувати за проживання в інтернаті. Керуючий навчальним закладом прот. Душан Лазичич у листі до єпископа Охридсько-Бітольського Платона (Йовановича) підтримав клопотання студентів. Маємо у своєму розпорядженні й звернення владики Платона до Синоду СПЦ. Однак, рішення було негативне. Про це свідчить лист єпископа Володимира (Раїча), котрий змінив Дамаскіна (Грданичку) на Мукачівсько - Пряшівській кафедрі. Архієрей повідомляв Синод 23 грудня 1938 р., що батьки названих студентів погодилися оплачувати за утримання своїх синів [АСПЦ 4]. Проблема на цьому не була вирішена. З листування члена Синоду СПЦ єпископа Серафима (Йовано- вича) з єпископом Платоном та ректором семінарії за вересень 1939 р. довідуємося, що фінансування на утримання студентів мало виділятися із фонду Мука- чівсько-Пряшівської єпархії [Данилець, 2018, с. 306]. Безпосередньо було домовлено, що кошти будуть виплачені тільки на перший семестр І класу, а якщо семінаристи покажуть належний рівень навчання, підтримка продовжиться [АСПЦ 17].

За підрахунками С. Антонієвича, в 1938 р. у Королівстві Югославія богослов'я студіювало 29 юнаків з Мукачівсько-Пряшівської єпархії [АнтонщевиЙ, 2012, с. 139]. Загальна кількість студентів в Бітолі в 1937 -

1938 н.р. складала 11 чол. [Српска Православна Бого- словща у Бито.шу..., 1938, с. 58], а в 1938 - 1939 н.р. - 12 чол. [Српска Православна Богослови) а у Битому ., 1939, с. 59]. В 1938 - 1939 н.р. до І класу семінарії вступило 4 студентів з Мукачівсько-Пряшівської єпархії (Петро Боішко, Арсеній Шоваг, Мирон Лука- нич, Андрій Мигальо) [Там само, с. 46-47]. Всі вони закінчили навчальний рік з «дуже добрим» та «добрим» успіхом. У списках за цей навчальний рік серед першокласників, які втратили утримання за державний кошт, значаться А. Шелько та Г. Миндей, про яких йшлося вище [Там само, с. 47]. Однак, вже наступного року вони залишили навчання.

Після початку Другої світової війни вступ нових студентів до богословських та духовних закладів Королівства Югославія ускладнився. В 1939 -

1940 н.р. в стінах духовної семінарії Іоанна Богослова в Бітолі продовжувало здобувати освіту 10 чол. з Мукачівсько-Пряшівської єпархії [Српска Православна Богословща у Битому., 1940, с. 49]. Із них - 4 на ІІ класі, 3 - в ІІІ класі та 3 - в V класі [Там само]. Наступний навчальний рік завершився достроково. На початку квітня 1941 р. припинилися заняття у семінарії, приміщення якої зайняли німецькі війська. Згодом там було розташовано шпиталь, ще пізніше - болгарську поліцію. У середині травня 1941 р. всі викладачі семінарії виїхали з Бітоля до Сербії [Радий, 2002, с. 62]. Таким чином, ціла епоха діяльності духовної семінарії була завершена.

Постає питання, що сталося зі студентами із Підкарпатської Русі, які навчалися на цей час в семінарії. Зі спогадів прот. Й. Бабинця довідуємося, що в травні

1941 р. підкарпатці повернулися із Югославії додому. В травні 1942 р. в Будапешті була відкрита Вища православна богословська школа, яка готувала до священного сану студентів - сербів, румунів, угорців, українців. До неї було прийнято 10 колишніх бітоль- ських вихованців. У підсумку, переважна більшість випускників цього навчального закладу із Закарпаття після війни пішли на цивільну роботу [Особистий архів прот. Йоакима Бабинець. Автобіографія, 1997, арк. 2]. Духовний сан прийняли лише М. Логойда [Архів Мукачівської православної єпархії. Особова справа о. М. Логойди, арк. 1 а] та Й. Бабинець. Продовжив духовне служіння ієромонах Мефодій (Бобик).

Отже, протягом неповних 20 років духовна семінарія в Бітолі підготувала для Підкарпатської Русі та Східної Словаччини близько 30 священників.

Спогади про навчання в духовній семінарії в Бітолі

В особистому архіві прот. Й. Бабинця (1921 - 2009) в м. Рахів, зберігаються матеріали про його навчання в стінах духовної семінарії в Македонії. Особливий інтерес викликають фотоілюстрації, а також два варіанти автобіографій. Ці документи написані української та російською мовою, однак не мають точного датування. Перша автобіографія складена очевидно наприкінці 1980-х рр., можливо після повернення о. Йоакима з Угорщини. Другий варіант було підготовлено в 1997 р., до 50 річниці священства. На даний час, це єдині документи, які містять спогади закарпатців про навчання в духовній семінарії в Бітолі. Наведемо в статті кілька невеликих уривків, котрі характеризують повсякденне життя семінаристів.

«...Після закінчення четвертого класу гімназії й отримання «малої матури», я поступив в число студентів Бітольської богословії... Склад семінаристів, як і гімназистів, складався із різних національностей, в основному із сербів, але були також і македонці, хорвати, албанці, росіяни та ми «карпатороси» - українці... Вихідців із Підкарпатської Русі направляли в основному в Бітоль і тут організувалася свого роду «колонія» карпаторосів, яка мала привілей в тому, що нам виділили каплицю, де наші студенти ієромонахи карпатороси відправляли богослужіння і ми співали нашими закарпатськими наспівами. Правлячий Охрідсько-Бітольський єпископ Миколай (Велимиро- вич), пізніше Жичський, відомий православний проповідник, названий «новий Златоуст», дуже любив наш церковний спів і часто просив, щоб ми співали нашим наспівом. В окремі роки нас «карпаторосів» налічувалося більше як 30 осіб. Всі ми, як семінаристи, так і гімназисти, знаходилися під великим впливом улюбленого вихователя і викладача семінарії о. Іоанна (Максимовича). Навчання в семінарії супроводжувалося практичними заняттями по богослужінню і пастирській діяльності, чому дуже багато праці і часу присвячував ... о. Іоанн...». [Особистий архів прот. Йоаки- ма Бабинець. Автобіографія, прибл. кін. 1980 рр., арк. 2-3].

«...Бітольська богословія була центром кадрів православного духовенства в Подкарпатській Русі - Закарпатті... Ми мали свого вихователя о. Димитрія Билякова (Белякова - авт.), який приїхав з Закарпаття, щоб нас готовити для роботи в Мукачівсько- Пряшівській Православній єпархії. Там і був виданий нотний збірник церковного співу нашого народу. Митрополит Йосиф, хоч вже не був нашим єпархіальним єпископом, при кожній нагоді цікавився своїми «карпаторосами» та надавав нам і матеріальну підтримку. Відносини між богословами були дружніми... Всі ми жили дружно та в любові. Старались освоювати богословські знання, які нам як священникам стануть в пригоді...» [Особистий архів прот. Йоакима Бабинець. Автобіографія, 1997, арк. 1].

Навчальна програма, виховний процес, заохочення студентів, відпочинок та дозвілля.

Навчальні програми для духовних семінарій в КСХС, а пізніше в Королівстві Югославія, затверджувалися централізовано Синодом СПЦ та міністерством віросповідання. З 1922 р. по 1928 р. семінарія працювала за навчальним планом, який складався з 25 обов'язкових та 3 факультативних предметів (іноземні мови: англійська, німецька, французька). Семінаристи навчалися в духовному закладі 5 років [Богосло- вща у Бито.ьу 1921 - 1932, 1933, с. 33]. В 1928 р. начальний план було змінено, відбувся поступовий перехід на 6 класове навчання. Частина предметів була змінена, окремі вилучені з навчання. Чергові зміни в навчальних планах відбулися в 1930 р. Учні І класу мали навантаження 32 години на тиждень, інші класи

- по 33 години [Там само, с. 36].

Студентський побут у Бітолі, режим навчання та повсякденне життя семінаристів описав у окремій статті тодішній викладач духовної семінарії в Цетинє Іван Гарднер. У 1931 р. пострижений в чернецтво з іменем Філіп. В 1942 - 1944 рр. - єпископ Потсдамський, вікарій Берлінської єпархії РПЦЗ. Він високо оцінював навчальний заклад, підкреслюючи, що «семінарія є однією із найкращих і відрізняється майже чернечим укладом життя» [Гарднер, 1930, c. 2]. «Вихованці встають о 6-й годині ранку та негайно, під наглядом чергових вихователів, вирушають до церкви до утренні та літургії. Служби іноді здійснюються учнями, які мають священний сан, а співають, читають та прислужують у вівтарі - виключно учні. Служби цілком по статуту, з дуже незначними скороченнями. Після богослужіння

- 5 уроків. Після занять - обід. Щосереди та по п'ятницях і під час постів - суворо пісне харчування. Годують дуже добре, їжа здорова та багата. Після обіду - ще іноді уроки, або ж - відпочинок. У місто учні мають право ходити лише у свята, та й у цьому немає потреби, бо семінарія має величезний двір, де учні можуть прогулюватися. До вечірні учні йдуть обов'язково, як і до утренні. О 6 год. веч., після вечірні

- підготовка уроків по класах до наступного дня. О 9 год. - вечірні молитви та учні лягають спати. Під час обіду та вечірні читаються житія святих церковнослов'янською та сербською мовами. Під час постів - Різдвяного та Великого - всі вихованці обов'язково говіють та причащаються св. Тайн. Напередодні дня причастя всі вихованці вичитують «Правило до св. Причастя» за каноніком» [Там само]. Окремо І. Гарднер згадував вихователя о. Іоанна (Максимовича), який особливо тепло відносився до підкарпа- тців та гуртував їх навколо себе.

Для кожного курсу в семінарії призначався персональний вихователь, котрий контролював навчання підопічних в навчальному закладі, проживання в інтернаті, харчування тощо. Як зазначалося в публікації до десятиріччя духовної семінарії в Бітолі, «коли життя школи увійшло в нормальну фазу, інтернат також набув свого звичного вигляду. Поступово закуповувалися речі й задовольнялися різні потреби.

Правда, не все йшло гладко, були, наприклад, проблеми з одягом та взуттям (затримки), а також неприємні випадки з кухарами, яких не легко знайти в Біто- лі - але особливих явищ і змін не було. Постачання було здебільшого виконано правильно» [Богословиіа у Битому 1921 - 1932, 1933, с. 28].

У нашому розпорядженні є річні звіти духовної семінарії в Бітолі з 1930 - 1931 н.р. по 1939 - 1940 н.р. (за виключенням 1931 - 1932 н.р.). Вони містять важливу інформацію не тільки про кількісний і якісний склад студентів, вихователів та професорсько- викладацький склад, але й інші важливі дані. Нашу увагу привернула інформація про преміювання студентів за досягнення у навчанні, культурне життя та дозвілля в Бітольській семінарії.

Наприклад, за результатами 1935 - 36 н.р. студент V класу семінарії із Підкарпаття В. Сомош за хороші успіхи в навчанні був нагороджений книгами [Српска Православна Богословиіа у Бито.ьу..., 1936, с. 89]. Аналогічну нагороду отримав випускник семінарії В. Бутьок в 1937 р. [Српска Православна Богословиіа у Бито.ьу..., 1937, с. 80]. Два рази поспіль грошовою премією нагороджувався В. Гречка (в V і V класах). У 1937 р. спільна робота з однокласником Вукошем Кандічем на тему «Успіння Пресвятої Богородиці згідно з службою 15 серпня» була відзначена премією в розмірі 200 динар [Там само, с. 78], а наступного року, теж за спільну роботу, але вже з Бориславом Дідичем, на тему: «Празник П'ятидесятниці», семінаристи отримали 350 динар [Српска Православна Бого- словща у Бито.ьу..., 1938, с. 54]. У 1939 р. за роботу «Релігійно-національна роль старозавітних пророків» був відзначний учень 4 класу В. Деяк (150 дин.) [Српска Православна Богословиіа у Бито.ьу..., 1939, с. 55]. Грошові нагороди та книжки надавалися «Фондом митрополита Йосифа».

Студентів заохочували також різноманітними паломницькими поїздками, або ж відпочинком при монастирях в курортних зонах країни. Після 1930 - 1931 н.р. літні канікули семінаристи провели в Брай- чинському монастирі поблизу Преспанського озера, яке знаходилося в курортній зоні поблизу кордону з Грецією та Албанією [АнтонщевиЬ, 2012, с. 138]. Бували семінаристи й в інших рекреаційних зонах, наприклад в державному санаторії в Перістері (29 вересня 1934 р.) [Српска Православна Богословиіа у Бито.ьу..., 1935, с. 21], у м. Прілеп (24 жовтня 1937 р.) [Српска Православна Богословиіа у Би- то.ьу..., 1938, с. 19] і т.д. 9 жовтня 1930 р. учні разом з вихователями були на екскурсії в с. Лахці (Лавці), де молилися на св. Літургії та оглянули неолітичні водні джерела, а також криницю, з якої живився водопровід семінарії [Српска Православна Богословиіа у Би- то.ьу..., 1931, с. 7]. 11 жовтня 1930 р. та 6 травня

1931 р. відбулася екскурсія до монастиря Буково, неподалік Бітоля [Там само]. До цієї обителі студенти виїздили щороку, переважно в осінні місяці на короткий термін. Крім монастиря Буково семінаристів возили до монастирів Христофора [Српска Православна Богословиіа у Битому., 1933, с. 7] (13 жовтня

1932 р.), Трескавац біля Прилепу (8-9 жовтня 1933 р.) та інших обителей [Српска Православна Богословиіа у Битому., 1934, с. 8].

30 жовтня 1937 р. семінаристи їздили на чотириденну екскурсію до Скоп'є на честь 25-річчя визволення Південної Сербії [Там само]. Керівництво семінарії залучало студентів до різних релігійних та культурних акцій, які відбувалися в Бітолі. Наприклад, 17 жовтня 1937 р. учні відвідали виставку проти атеїзму в Сокольському домі в Бітолі [Там само, с. 19], а 7 листопада 1937 р. студенти із Підкарпатської Русі спілкувалися з чехословацьким консулом із Скоп'є Ярославом Махачом [Там само, с. 20]. У річних звітах надрукована інформація про дві паломницькі поїздки випускників семінарії на Афон весною 1937 р. та 1938 р. Серед учасників прощі 1937 р. були три закарпатці: В. Бутьок, В. Сомош та Ю. Кузан [Инокентще, jeромонах, Григорще, jeромонах, 1937, с. 65-70; 77]. У 1938 р. у складі групи на Святу гору їздили В. Гречка та Д. Дячок [Барjаторович, 1938, с. 42-46; 53]. Таким чином, крім суто навчальної програми, студенти мали можливість широко розвивати свій кругозір, оздоровлюватися, відпочивати після занять та на канікулах.