Інституційна роль промисловості в радянському місті 1920-х років (на прикладі Вінниці)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницького державного педагогічного університету

імені Михайла Коцюбинського

Інституційна роль промисловості в радянському місті 1920-х рр. (на прикладі Вінниці)

Кароєва Тетяна - доктор історичних наук, професор, професор кафедри культури, методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін

Анотація

Мета роботи - на прикладі Вінниці, яка до революцій 1917 р. не мала сталих промислових і пролетарських традицій, розглянути інституційну роль промисловості в радянському місті. Методологія дослідження. Промисловість розглянуто як соціальну інституцію, тобто вихідна позиція передбачає те, що функціонування промисловості має культурний зміст, пов'язаний з певними ідеалами, цінностями, нормами тощо. Інституція тут розуміється як сукупність механізмів, завдяки яким культурні орієнтири трансформуються в соціальну практику. Хронологічно обрано 1920-ті рр., тобто період боротьби міської влади за своє місце та свої права в радянській системі управління. Наукова новизна. Розвиток радянського міста 1920-хрр. розглянутий крізь призму інсти- туційного підходу до такої сфери економіки, як промисловість. Використання такого підходу обумовлено тим, що у радянській плановій економіці місто як учасник економічного життя ігнорувалось. промисловість влада радянський

Натомість промисловість відігравала визначальну роль в організації життєдіяльності радянського міста. Висновки. Ідеологічні постулати марксистської теорії та планова радянська економіка (централізоване управління промисловістю), з одного боку, та законодавчі обмеження можливостей міського управління, з іншого боку, перетворювали промисловий комплекс в організм, який існував в міському середовищі сам по собі, зі своїми правилами та рішеннями, ізольовано від функціонування поселення.

Складалася ситуація, коли радянська промисловість самим фактом своєї наявності примушувала міську владу та навколишнє міське середовище прилаштовуватися до неї. Тобто, вона діяла як соціальна інституція, котра впливала на структуру населення міста, його соціальні та культурні практики, навколишній міський ландшафт та організацію міського простору, а міська влада не мала жодних прямих управлінських важелів щодо неї.

Ключові слова: промисловість, інституція, місто, урбаністика, Вінниця.

Abstract

Karoyeva Tetiana - Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of Culture, Methods of Teaching History and Special Historical Disciplines, Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University

THE INSTITUTIONAL ROLE OF INDUSTRY IN A SOVIET CITY OF THE 1920s (ON THE EXAMPLE OF VINNYTSIA)

The purpose of the study is to analyze the institutional role of industry in a Soviet city on the example of Vinnytsia, which had no stable industrial and proletarian traditions before the revolutions of 1917. The research methodology. Industry is considered as a social institution, i.e., the starting point is that the functioning of industry has a cultural meaning associated with certain ideals, values, norms, and so on. The institution is understood here as a set of mechanisms through which cultural landmarks are transformed into social practice. Chronologically, the 1920s were chosen, i.e., the period of the city authorities' struggle for their place and their rights in the Soviet system of government. The scientific novelty. The development of a Soviet city in the 1920s is viewed through the prism of an institutional approach to such an economic sphere as industry. The use of this approach is due to the fact that in the Soviet planned economy, a city as a participant in economic life was ignored. Instead, industry played a decisive role in organizing the life of a Soviet city. Conclusions. The ideological postulates of Marxist theory and the planned Soviet economy (centralized industrial management), on the one hand, and the legal limitations of urban government, on the other, transformed the industrial complex into an organism that existed in the urban environment itself, with its rules and decisions isolated from the functioning of the settlement. There was a situation when the Soviet industry, by the very fact of its existence, forced the city authorities and the urban environment to adapt to it. That is, it acted as a social institution that influenced the structure of the city's population, its social and cultural practices, the surrounding urban landscape, and the organization of urban space, and the city authorities did not have any direct control over it.

Key words: industry, institution, city, urban planning, Vinnytsia.

Постановка проблеми. Теза про те, що промисловість значною мірою визначала сутність міста в індустріальну епоху, ні в кого не викликає сумнівів. Така ідея панувала й у марксистській теорії. Промисловість розглядалась як базис побудови комуністичного суспільства, а пролетаріат як авангард політичної боротьби за нове суспільство. У планах нових будівничих місто як поселення набувало особливої значущості, оскільки саме тут концентрувалося промислове виробництво і тут мала відбуватися активна кристалізація нового суспільства. Місто вважалося більш прогресивною формою поселення, ніж село. У розвитку промислових поселень визначальна роль промисловості проявлялася сама по собі - природним шляхом, що особливо яскраво проявлялося в мономістах. На Правобережній Україні з її традиційно потужним сільським господарством та, відповідно, харчовою промисловістю, поступ програмовано мав бути іншим. Тутешні міста, як правило, не мали великих промислових підприємств та чисельного пролетаріату, тому місцеві трансформаційні процеси мали би проходити по-іншому. Теоретичні викладки марксистських ідеологів про радянське місто мали тут реалізовуватися згори свідомими зусиллями партійних і радянських функціонерів. У цьому контексті виникає необхідність уточнення місця промисловості в житті радянського міста.

Хронологічними межами дослідження обрано 1920-ті рр. як початковий етап осмислення місця радянського міста у вертикалі державного управління. Це період, що розпочався з ігнорування міських рад, фактично виключених з триступеневої системи місцевого управління (губернія - повіт - волость), і завершився Конституцією УСРР 1929 р., що визначила їхні права. Віднині міські ради мали право опікуватись справами міського господарства та розпоряджатися міським майном, натомість мали піклуватися про благоустрій та матеріальне забезпечення всієї соціально-культурної сфери міст.

Аналіз джерел та останні дослідження. Розмірковуючи про промисловість як інституцію, треба уточнити зміст поняття «інституція». Доволі часто в буденному спілкуванні синонімічно використовують поняття «інститут» та «інституція». Вчені-соціологи все ж під поняттям «інститут» розуміють «соціальний організм», а під «інституцією» - сукупність механізмів, завдяки яким культурні орієнтири трансформуються в соціальну практику (Турен, 2003, с. 19). Інституція проявляє себе як комплекс соціальних норм, цінностей та ідеалів, які регулюють суспільні відносини, тобто поняття акцентує культурний аспект регуляції поведінки людей. Такий підхід дозволяє аналізувати роль промисловості у ширшому контексті. Підкріплює такий підхід комуністична теоретична думка 1920-х рр., що трактувала пролетаріат як нову спільноту, що формує традиції, норми, звичаї та обряди міського населення. У статті пропонується відійти від завузького дифузіоністського трактування соціального контексту до постнекласичних теорій інституціоналізму. Промисловість розглядається як соціальна інституція, що здатна не лише породити низку соціальних норм, поведінкових звичок, способів мислення та життя, закріплення і відтворення яких здійснюється за допомогою таких соціальних організацій, як заводи та фабрики, а й вплинути на загальну соціальну практику, в даному випадку функціонування та осмислення радянського міста.

Запропонований погляд на промисловість як інституцію не є традиційним для вітчизняної історичної науки. Профільні публікації й досі зосереджуються переважно навколо організаційних і управлінських аспектів, соціо- економічного аналізу розвитку промисловості та робітничого класу України (Хмельницька, 2004; Нікітенко, 2007; Кабачек, 2008; Бут, 2008; Ямполець, 2010). Вивчення вінницьких сюжетів досліджуваного періоду також зосереджено навколо промислового потенціалу міста (Вініковецький, Воловик, 1998, с. 6163; Олійник, 2015, с. 189-232). Певним виключенням є проєкт Інституту історії України НАН України «З історії повсякденного життя в Україні», присвячений історичним соціокультурним сюжетам. Зокрема, в монографії, присвяченій добі непу, вивчено побут робітників (Кульчицький, 2010). З антропологізацією історичних досліджень науковці все частіше використовують ідеї соціологів. Бажання з'ясувати позаекономічні точки впливу на поступ суспільства є одним з проявів мислення в контексті постнекласичної гуманітарної науки.

Мета статті - на прикладі Вінниці, яка до революцій 1917 р. не мала сталих промислових і пролетарських традицій, розглянути інституційну роль промисловості в радянському місті.

Виклад основного матеріалу. До революцій 1917 р. Вінниця не була серед лідерів промислового розвитку Подільської губернії (Кароєва, 2018, с. 41-42), хоча в останні передвоєнні роки активно набирала обертів на цьому полі. Її економіку вирізняло потужне кустарно-ремісниче виробництво, яке обслуговувало споживацькі потреби місцевого населення. Лише відкриття кількох сучасних підприємств (суперфосфатного заводу, «механічної» взуттєвої фабрики) перед війною збільшило її промисловий потенціал, але не встигло призвичаїти городян до пролетарських соціальних практик. Подальші воєнні та революційні роки з їхньою турбулентністю також не сприяли пролетаризації міста природним шляхом.

На Поділлі із утвердженням радянської влади в листопаді 1920 р. було проведено націоналізацію промисловості та розпочато концентрацію дрібних підприємств. Влада за політики «воєнного комунізму» намагалася підтримати ті з них, що могли працювати на місцевій сировині. З економічною розрухою, неймовірною інфляцією, загальною безгосподарністю складно було утримувати нормальний ритм промислового виробництва. Люди після стількох складних років вимушені були в черговий раз прилаштовуватися до нових реалій. Із запровадженням непу у 1921 р. та налагодженням державного планування нова економічна ситуація мала бути знову осмислена на місцях як місцевими функціонерами, так й городянами. Склалася ситуація високої турбулентності соціальних практик, зокрема самого міського буття.

Промисловість була визнана ключовою сферою радянської економіки. З централізацією управління нею поступово сформували союзний, республіканський та місцевий її рівні. Управління підприємствами перших двох рівнів здійснювалося з Центру, який мало чи взагалі не враховував місцеві реалії. Складалася деструктивна практика, коли великі підприємства відновлювалися та розвивалися завдяки державі, практично, ігноруючи місто. Тобто такі підприємства в містах діяли як самоцінність, а не органічний складник міського середовища. Місто розглядалося лише як якась територія - місцерозташування підприємства та як джерело робочої сили.

Місцевий рівень управління промисловістю передбачав підпорядкування підприємств губернській/округовій владі, тобто місто й тут ізолювали від прийняття рішень. Кооперативна та приватна промисловість також перебували у віданні округових чиновників.

Місцеві функціонери, які відповідали за розвиток промисловості, мали реалізовувати ті уявлення про неї та пролетаріат, що існували в суспільстві під впливом соціальних комунікацій (як друкованих, так й усних). У Вінниці, де практично не було сталої промислової традиції, на основі складної суміші директивних вказівок згори, ознайомлення з основами марксистської теорії та риторикою ЗМІ, особистого досвіду формувалася нова соціальна практика. З огляду на вінницьку пресу («Червоний край», «Робітнича газета») кінця 1920-х рр. її підґрунтям були такі макроекономічні ідеї, пов'язані з соціалістичною економікою: наявність промисловості розвиває економіку міста, дає подат-ки, підвищує товарність сільського господарства, вирішує соціальні проблеми (створює робочі місця, формує робітничий клас - фундамент соціалістичної держави). У ранньому радянському суспільстві закладалася ідея про промислове виробництво як основу розвитку міста, пролетаря як гегемона радянського суспільства. Відповідно перед радянськими будівничими стояло завдання розвитку промисловості в місті та кількісного зростання пролетаріату.

У Вінниці бракувало фінансів для відновлення промислових об'єктів, а від загальнореспубліканського дотаційного фонду вона майже нічого не отримала. Оскільки, по-перше, Поділля було аграрним регіоном зі слабкою, переважно переробною промисловістю, малоцікавою для модернізації суспільства за радянським сценарієм; по-друге, тут не було природних ресурсів для розвитку важкої промисловості; по-третє, прикордонне розташування краю насторожувало центр, якому важливіше було на випадок війни мати промислове виробництво в тилу; по-четверте, в губернії все ще було неспокійно, збройна боротьба за укріплення радянської влади тривала ще кілька років. Держава змушувала регіон відновлювати місцеві заводи за рахунок внутрішніх ресурсів. За цих обставин зміни відбувалися повільніше, ніж у тих регіонах, що були обрані для реалізації плану ГОЕЛРО та подальшої прискореної індустріалізації.

У жовтні 1921 р. у Вінниці провели системне обстеження промисловості, яке охопило 17 підприємств з 685 працівниками (Хозяйственное строительство, 1922, с. 173-174). Для 38-тисячного міста це був дуже малий пролетарський загін. Складно було уявити, що місто буде в своїй щоденній соціальній практиці керуватися пролетарськими нормами життя. За міським переписом 1923 р. у Вінниці робітничий клас (разом з кустарями та ремісниками) нараховував уже 3670 осіб (Итоги Всесоюзной, 1924, с. 13), а на 1932 р. - понад 15 тис. робітників (Трухманова, 2016, с. 57). Не обговорюючи тут різницю в методиці обрахунків цієї соціальної групи, достатньо вказати, що загальне населення міста зросло лише в 1,3 рази (45,6 тис. осіб у 1923 р. та 60,0 тис. у 1931 р. (Підсумки обліку, 1933, с. ХХХІІІ)).

За 1920-ті рр. Вінниця стала основним промисловим і робітничим центром на Поділлі. Значною мірою завдяки адміністративному статусу вдалося реалізувати загальну установку на прискорений промисловий розвиток, не лише кількісно збільшити пролетарський прошарок, а й змінити структуру населення. У місті не лише побудували нові ((беконний завод (м'ясокомбінат), кравецька фабрика, лісотарний завод)) та розширили старі підприємства, місцеві функціонери доклали також спеціальних зусиль, аби перетворити вчорашніх ремісників та кустарів на пролетарів шляхом їх кооперування. У марксистсько- ленінській теорії 1920-х рр. кустарно-ремісниче виробництво розглядали як потенційно промислове. Шляхом кооперування створювалися артілі кустарів, які з часом мали перетворитися на державні підприємства та інтегруватися в планову економіку країни. Риторика про пролетарську солідарність повною мірою вже звучала на 1-й конференції кустарів і ремісників Вінниці у 1925 р., коли секретар губкому КП(б)У О. Новіков вказував, що «кустар зможе виконати свої завдання лише в єднанні з робітником», а одна з доповідачів Сойбель (жінка слюсаря) заявила, що «кустарі не відставали від боротьби робітничого класу, завсіди йшли рука в руку з пролєтаріятом» (С. М., 1925).

Соціоекономічний розвиток міста 1920-х рр. резюмував у 1930 р. український дослідник І. Вологодцев, який визначив Вінницю як адміністративно- торгово-промислове місто (Вологодцев, 1930). Сучасна дослідниця С. Трух- манова також вказує, що Вінниця поступово перетворилася з адміністративно-сільськогосподарського міста у 1923 р. в адміністративно-дрібно- товарно-торгове на середину 1920-х рр. та робітничо-адміністративне на початок 1930-х рр. (Трухманова, 2016, с. 56-57).

Отже, за досліджуваний період у Вінниці виникла значна пролетаризова- на соціальна група, що за такий короткий термін не могла проявити власну культурну продуктивність, але організація праці диктувала їй норми буденного культурного життя, а марксистська риторика спрямовувала напрям осмислення свого соціального стану, визначала її високий статус у радянському соціумі.

На тлі кількісного зростання робітничого класу місто та міська влада залишалися виключеними з буденного функціонування промислового комплексу. Його інтереси держава вважала визначальними для міського простору. Централізація управління промисловістю взагалі ігнорувала місто як учасника економічних взаємозв'язків.

Якщо до 1924/25 господарчого року (далі - г. р.) Вінниця, як й інші міста, не мала власного бюджету, і повністю залежала від губернських управлінців, то в наступні роки здавалось би економічні її інтереси щодо промисловості мали би означиться. Утім показовим тут є коло проблем, якими опікувалася міська влада. У 1925 р. на президії Вінницької міськради обговорювалося 160 питань, з них лише 5 щодо промислових і виробничих питань. У річному звіті міськради про діяльність її секцій інформація про промислово-виробничу подавалася лише 9-ю, передостанньою. Взагалі секцію створили лише в серпні 1925 р. (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 19). Наступного року її перейменували в кооперативно-промислову, а головним її завданням визначили контроль фінансово-економічного стану кооперативно-торгівельних (!) організацій міста (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 27). У 1927 р. взагалі прибрали промислову підсекцію. Як наслідок, на президії міськради упродовж року було вирішено 693 питання, з них промисловості та торгівлі присвятили лише 60, причому переважно останній (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 83). Фактично міська влада торкалася промислових питань тільки тоді, коли міських депутатів залучали до обстеження законсервованих підприємств, результати яких передавалися губернським/окру- говим функціонерам, які, як відзначалося в звіті Вінницької міськради 1927 р., «до цього часу відносяться індиферентно до директив Президії міської ради, й в більшості їх не виконують» (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 88). Та й доля промисловості в прибутковій частині бюджету міста була незначною, зокрема за кошторисом 1927/28 г. р. - 9539 руб., або 0,5% річного бюд-жету, 1928/29 г. р. - 6,6 тис. руб., або 0,3% (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 93, 123). Ситуація змінилася в 1928/29 г. р., коли з реформуванням перерозподілу відрахувань промподатку в місцевий бюджет Вінниця отримала 387,3 тис. руб., або 16,1% річного бюджету (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 122). Члени президії міської ради усвідомлювали, що місто не має впливу на промисловий комплекс, будучи переконаними в тому, що промисловість є визначальною для поступу суспільства.

Оскільки в марксистсько-ленінській доктрині урбанізація як процес ніколи не осмислювалася, то у більшовиків не було чіткого плану виконання її радянської реалізації. Вони формували її навмання, спираючись на якісь елементи утопічних теорій. На їхній погляд, місто мало виконувати практичні функції, його соціокультурні особливості як поселення ігнорувались. Йому відводилася роль спальні промислової зони, місця проживання робітників, а також концентрації населення, місцезнаходження партійних та військових. За ним визнавалась також здатність перевиховання колишнього селянина, творення нової людини.

Найяскравіше ці ідеї знайшли відображення в теорії соцміста. Радянські теоретики виходили з ідеї того, що саме промисловість є фактором розвитку міста, тому містобудування мало орієнтуватися на вирішення завдань концентрації та інтеграції виробництва. У міському поступі ключовим ставав процес будівництва, а не функціонування міста. Містобудування розглядалося як просторове планування в рамках командно-адміністративної системи управління або директивної економіки. Водночас соціально-культурне та побутове середовище залишалося на маргінесі роздумів теоретиків.

Соцміста (як нові поселення, так й нова забудова старих поселень) розглядали як пролетарське ядро промислових районів. Вони мали бути основною формою співіснування людей у вигляді соціально-трудового колективу. Їх планували без урахування форм і механізмів самоорганізації міського життя, що склалися. В них мали вирішити проблеми усуспільнення побуту, полегшення побутового статусу жінок, подолання протилежності між містом та селом. Розселення населення реалізовували з орієнтацією на раціональну організацію виробничої діяльності. При такому підході інтереси та переваги, культурний рівень і спосіб життя, традиції та обряди, вірування та самоідентичність людей до уваги не бралися. Ставилося завдання зламу стереотипів колишнього способу життя, організації колишньої життєдіяльності, віднині в революційному запалі намагалися зробити всіх щасливими за своїми лекалами.

На місцевому рівні ці лекала функціонери інтерпретували, орієнтуючись на свої можливості, своє розуміння директивних управлінських рішень та свою виконавчу культуру. У Вінниці, де місцева еліта могла розраховувати лише на внутрішні ресурси, також реалізували свій проєкт соцміс- та. Місце йому визначили в 1925 р. поряд з промисловою зоною у районі сучасної вулиці академіка Янгеля, на схід від вулиці Замостянської. Мали збудувати кілька двоповерхових будинків по 4 квартири з двома кімнатами в кожній (У Вінниці, 1925). Цей мікрорайон отримав назву «Стандарка». Її вже повоєнний вигляд подав у белетризованих спогадах місцевий уродженець Наум Ципіс: «Так називають район шістнадцяти дерев'яних двоповерхових стандартних будинків, які в період конструктивізму, ще до війни, поставили на вінницькому Замості. Перед самою війною ці тимчасові бараки облицювали першосортною полірованою червоною цеглою» (Ципис, 1993, с. 140).

І сама промислова зона архітектурно змінювалась. Дореволюційна забудова, яку раніше уособлювали дрібні підприємства у вигляді одноповерхових будівель, тепер зростала вгору. З концентрацією виробництва нові підприємства та цехи мали більший розмір, а раціоналізація будівництва надавала їм лаконічного функціонального вигляду. Функціональний підхід до вирішення просторової композиції, відмова від декоративних елементів робили цю частину міста підкреслено утилітарно-практичною, сірою та безликою. Індустріальний пейзаж урізноманітнювався териконами біля суперфосфатного заводу та трубами заводів.

Рішення про розвиток робітничого поселення на сході міста потягло за собою містобудівну переорієнтацію. Відтоді Вінниця зупинила свій розвиток на захід (дореволюційний західний мікрорайон «Слов'янки» до початку ХХІ ст. розбудовувався лише приватними зусиллями). Східний напрям став основним. Головним міським ринком став місцевий «Новий ринок», натомість Єрусалимський (діяв в центрі міста з XVIII ст.) наприкінці 1920-х рр. остаточно ліквідували.

Промислові підприємства почали визначати географічний простір міста, його транспортну мережу (формування зупинок поряд із заводами (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 54)), інфраструктурну сферу, зокрема торгову, бібліотечну, клубну мережі тощо.

Торгову мережу Вінниці в 1920-х рр. значною мірою формували приватні підприємці. Вона концентрувалася в двох місцях: у центрі (57,5%) та промисловій зоні на сході (34,3%). Оскільки ці підрахунки зроблено за довідником «Вся Україна на 1926/27 р.» (Харків, 1926), де оголошення давали крамниці лише 3-, 4- та 5-го розрядів, то можна припустити, що конфігурація мережі мала дещо інші пропорції на користь промислової зони. Великі заклади природно тяжіли до центру, а на робочих окраїнах переважали дрібні, і їх було значно більше. Хоча на щорічних передвиборчих кампаніях робітники постійно нарікали на брак крамниць на окраїнах. Реагуючи на їхні запити, тут відкривали кооперативні крамниці, а 1926 р. президія міськради дозволила відкривати їх о 7-й годині ранку, орієнтуючись на двозмінну роботу (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 25).

Виборчі дільниці до 1938 р., до перших виборів до Верховної ради УРСР за новою Конституцією, розбудовувалися за виробничим, а не територіальним принципом. Відповідно кожне велике підприємство мало власний клуб, який серед іншого організовував культурне дозвілля робітників, паралельно займаючись політичною пропагандою.

Бібліотечна мережа міста, попри декларативні нормативи обслуговування населення, так само розбудовувалася, озираючись на промислову зону. Фабрично-заводські райони мали бути забезпечені пересувними бібліотеками, яких на 1927 р. було 32 (Матеріяли до відчиту, 1927, с. 115).

На засіданнях міськради постійно обговорювали необхідність відкриття медпунктів та розподільників товарів першої необхідності на підприємствах (станом на 1929 р. їх було 80) (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 125-126). У полі зору соціальної турботи депутатів була диспансеризація робітників (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 36), а щодо службовців, то їх жодного разу не згадали. У 1927 р. ініціювали створення робітничо-селянської об'єднаної поліклініки робітників, селян, інвалідів, кустарів та родин червоноармійців (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 55), а службовців знову ж обійшли.

Засідання пленумів міськради або її секцій мали проходити на підприємствах. Більше того Вінницьку окрпрокуратуру зобов'язали частіше виступати з доповідями про революційну законність «перед широкими робітничими колами», Окрсуд - розглядати справи на підприємствах (Держархів Вінницької обл., ф. р. 151, оп. 1, спр. 4, арк. 36-37).

Організовуючи святкові маніфестації, в 1920-х рр. враховувалася промислова зона, де формувалася окрема колона, яка рухалася до центру міста. Тільки після її прибуття починали виголошувати свої звернення промовці. Так само обов'язково на таких заходах надавалося слово представнику від робітників. У 1927 р. на урочистостях, приурочених відкриттю меморіального музею в будинку, де народився Михайло Коцюбинський, не могли обійтися без делегації робітників різних вінницьких та навіть українських підприємств (Хроніка, 1927).

І надалі міська влада постійно озиралася на фабрично-заводський фактор у розвитку міського простору, не маючи важелів впливу на нього.

Висновок

Ідеологічні постулати марксистської теорії та планова радянська економіка (централізоване управління промисловістю), з одного боку, та законодавчі обмеження можливостей міського управління, з іншого боку, перетворювали промисловий комплекс міста в організм, який існував у міському середовищі сам по собі, за своїми правилами та рішеннями, ізольовано від функціонування поселення. Складалася ситуація, коли радянська промисловість самим фактом своєї наявності примушувала міську владу та навколишнє міське середовище прилаштовуватися до неї. Тобто, вона діяла як соціальна інституція, котра впливала на структуру населення, його соціальні та культурні практики, навколишній міський ландшафт та організацію міського простору, а міська влада не мала прямого економічного зиску та жодних прямих управлінських важелів щодо неї.

Нині ми спостерігаємо інші процеси. Міська влада є повноцінним учасником взаємодії з промисловим комплексом. Вона прагне до розширення промислового виробництва, має законодавчі можливості вписати його в міське середовище.

Список використаних джерел і літератури

1. Бут, О. М. (заг. ред.). (2008). Недержавний сектор промисловості України в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.). Донецьк, 355 с.

2. Вініковецький, С. & Воловик, О. (1998). Відбудова та реконструкція промисловості Вінниці в 20-х роках ХХ ст. Тези доповідей і повідомлення 18-ї Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції (сс. 61-63). Вінниця.

3. Вологодцев, И. (1930). Особенности развития городов Украины. Харьков, 206 с.

4. Вся Украина на 1926/27 год: адресно-справочная книга. (1926). Харьков, 438 с.

5. Державний архів Вінницької області.

6. Итоги Всесоюзной городской переписи 1923 г. (Ч. 2. Вып. 2: Украина). (1924). Москва, 155 с.

7. Кабачек, В. (2008). Діяльність місцевих державних органів України по розвитку промисловості в 1921-1922 рр. (автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01). Харків, 20 с.

8. Кароєва, Т. (2018). «Історія має право сподіватися від міста Вінниці блискучого майбуття...». Вінниця, 204 с.

9. Кульчицький, С. В. (відп. ред.). (2010). Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.) (Кн. 1-2). Київ.

10. Матеріяли до відчиту Вінницького округового виконавчого комітету ІХ округо- вому з'їздові рад Вінниччини. (1927). Вінниця, 158 с.

11. Нікітенко, К. (2007). Недержавний сектор промисловості України в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.) (автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01). Донецьк, 20 с.

12. Олійник, М. П. (2015). Поділля в роки нової економічної політики: політичні, соціально-економічні та культурно-духовні процеси (1921-1928) (дис. ... д-ра іст. наук: 07.00.01). Кам'янець-Подільський, 546 с.

13. Підсумки обліку міської людності УСРР 1931 р. (1933). Харків, 213 с. С. М. (1925). 1-ша конференція кустарів та ремісників м. Вінниці. Червоний край. 9 липня, 4.

14. Трухманова, С. (2016). Соціокультурні та політичні процеси у містах Східного Поділля у 1920-х - на початку 1930-х рр. Вінниця, 236 с.

15. Турен, А. (2003). Повернення дієвця. Київ: Альтерпрес, 320 с.

16. У Вінниці буде збудовано робітничий городок. (1925). Червоний край, 16 липня, 4.

17. Хмельницька, Л. (2004). Промислові трести України в період нової економічної політики (1923-1929) (автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01). Київ, 16 с.

18. Хозяйственное строительство Подолии: отчет губэкономсовещания Украинскому экономическому Совету, окт. - март 1921/22 г. (1922). Винница, 326 с.

19. Хроніка. (1927). Червоний край. 9 листопада, 4.

20. Ципис, Н. (1993). Билет до Винницы: почти невыдуманные истории. Винница, 286 с.

21. Ямполець, П. (2010). Матеріальне становище робітників державної промисловості України в період непу (історико-статистичний аналіз) (автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01). Київ, 20 с.

References

1. But, O. M. (Ed.). (2008). Nederzhavnyi sektor promyslovosti Ukrainy v umovakh novoi ekonomichnoi polityky (1921-1928 rr.) [Industrial unpublic sector of Ukraine in the conditions of a new economic policy (1921-1928)]. Donetsk, 355 p. [in Ukrainian].

2. Vinikovetskyi, S. & Volovyk, O. (1998). Vidbudova ta rekonstruktsiia promyslovosti Vinnytsi v 20-kh rokakh XX st. [Rebuilding and reconstruction of Vynnytsia industry in the 1920s]. Tezy dopovidei i povidomlennia 18-i Vinnytskoi oblasnoi istoryko-kraieznavchoi konferentsii (pp. 61-63). Vinnytsia. [in Ukrainian].

3. Vologodtsev, I. (1930). Osobennosti razvitiya gorodov Ukrainy [Features of urban development of Ukraine]. Kharkov, 206 p. [in Russian].

4. Vsya Ukraina na 1926/27god: adresno-spravochnaya kniga [All Ukraine for 1926/1927: the address book]. (1926). Kharkov, 438 p. [in Russian].

5. Derzhavnyi arkhiv Vinnytskoi oblasti [The State Archives of Vinnytsia Region]. [in Ukrainian].

6. Itogi Vsesoyuznoy gorodskoy perepisi 1923 g. (Ch.2. Vyp.2: Ukraina) [Results of the 1923 All-Union City Census. Part II. Issue 2: Ukraine.]. (1924). Moskva, 155 p. [in Russian].

7. Kabachek, V. (2008). Diialnist mistsevykh derzhavnykh orhaniv Ukrainy po rozvytku promyslovosti v 1921-1922 rr. [Activities of the local states bodies of the Ukraine on industry development in 1921-1922.] (Extended abstract of Candidate's thesis). Kharkiv, 20 p. [in Ukrainian].

8. Karoieva, T. (2018). «Istoriia maie pravo spodivatysia vid mista Vinnytsi blyskuchoho maibuttia...» [History has the right to expect the brilliant future from Vinnytsia city...]. Vinnytsia, 204 p. [in Ukrainian].

9. Kulchytskyi, S. V. (Ed.). (2010). Narysy povsiakdennoho zhyttia radianskoi Ukrainy v dobu nepu (1921-1928 rr.) [Essays on Everyday Life of Soviet Ukraine at the NEP Times (1921-1928)] (Vol. 1-2). Kyiv. [in Ukrainian].

10. Materiialy do vidchytu Vinnytskoho okruhovoho vykonavchoho komitetu IX okruhovomu zizdovi rad Vinnychchyny [Materials for the report of the Vinnytsia District Executive Committee to the IX District Congress of Vinnytsia Councils]. (1927). Vinnytsia, 158 p. [in Ukrainian].

11. Nikitenko, K. (2007). Nederzhavnyi sektor promyslovosti Ukrainy v umovakh novoi ekonomichnoi polityky (1921-1928 rr.) [Industrial unpublic sector of Ukraine in the conditions of a new economic policy (1921-1928)] (Extended abstract of Candidate's thesis). Donetsk, 20 p. [in Ukrainian].

12. Oliinyk, M. P. (2015). Podillia v roky novoi ekonomichnoi polityky: politychni, sotsialno- ekonomichni ta kulturno-dukhovni protsesy (1921-1928) [Podillia in the years of the new economic policy: political, socio-economic and cultural-spiritual processes (1921-1928)] (Doctor's thesis). Kam'ianets-Podilskyi, 546 p. [in Ukrainian].

13. Pidsumky obliku miskoi liudnosti USRR 1931 r. [Results of the census of the urban population of the USSR in 1931]. (1933). Kharkiv, 213 p. [in Ukrainian].

14. S. M. (1925). 1-sha konferentsiia kustariv ta remisnykiv m. Vinnytsi [The 1st conference of craftsmen and artisans of Vinnytsia]. Chervonyi krai. 9 lypnia, 4. [in Ukrainian].

15. Trukhmanova, S. (2016). Sotsiokulturni ta politychni protsesy u mistakh Skhidnoho Podillia u 1920-kh - na pochatku 1930-kh rr. [Social, cultural and political processes in the towns of Eastern Podillia, during 1920th - at the beginning 1930th]. Vinnytsia, 236 p. [in Ukrainian].

16. Turen, A. (2003). Povernennia diievtsia [Return of the actor]. Kyiv: Alterpres, 320 p. [in Ukrainian].

17. U Vinnytsi bude zbudovano robitnychyi horodok [The workers' town will be built in Vinnytsia]. (1925). Chervonyi krai, 16 lypnia, 4. [in Ukrainian].

18. Khmelnytska, L. (2004). Promyslovi tresty Ukrainy v period novoi ekonomichnoi polityky (1923-1929) [Industrial trusts of Ukraine during the years of the new economic policy (19211929)] (Extended abstract of Candidate's thesis). Kyiv, 16 p. [in Ukrainian].

19. Khozyaystvennoe stroitelstvo Podolii: otchet gubekonomsoveshchaniya Ukrainskomu eko- nomicheskomu Sovetu, oktyabr - mart 1921/22 g [Economic construction of Podillia: report of the province economic meeting to the Ukrainian Economic Council, October - March 1921/22]. (1922). Vinnitsa, 326 p. [in Russian].

20. Khronika [The chronicle]. (1927). Chervonyi krai, 9 lystopada, 4. [in Ukrainian].

21. Tsipis, N. (1993). Bilet do Vinnitsy: pochti nevydumannye istorii [The ticket to Vinnitsa: almost nonfictional stories]. Vinnitsa, 286 p. [in Russian].

22. Yampolets, P. (2010). Materialne stanovyshche robitnykiv derzhavnoi promyslovosti Ukrainy v period nepu (istoryko-statystychnyi analiz) [Economic conditions of Ukraine state industry workers in the NEP period (historical and statical analysis).] (Extended abstract of Candidate's thesis). Kyiv, 20 p. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru