Підприємці та підприємництво у борошномельному виробництві Півдня України пореформеної доби

ENTREPRENEURS AND ENTREPRENEURSHIP IN FLOURING PRODUCTION OF THE SOUTH OF UKRAINE OF THE POST-REFORM PERIOD

Abstract

It should be noted that if the segment of large and upper middle business in the flour industry of southern Ukraine was dominated by German-speaking and Jewish businessmen, in small (partly medium) production they were competed by local Russians and to a lesser extent Ukrainian millers. After all, the latter mostly owned small mills, which served only the needs of the surrounding towns and villages. It is determined that in the late XIX -- early XX centuries capital accumulation in the region was becoming more active, and powerful joint-stock companies were being established. Therefore, the situation on the flour-milling market was further determined mainly by the owners of large commodity mills, as well as flour-milling companies -- Nibur and Co., Bakhmut Joint-Stock Company of Flour Milling, South Russian Joint-Stock Company of Flour Milling in Pavlograd, etc.

Keywords: South of Ukraine, entrepreneurship, flour production, millers, ethnic composition.

Пореформений період у соціально-економічному поступі українських губерній Російської імперії позначався надшвидкими процесами індустріального розвитку. В історично короткий термін в Південній Україні виникає розгалужена мережа залізниць і нові галузі економіки -- металургійна, кам'яновугільна та залізорудна промисловість, сільськогосподарське та транспортне машинобудування. Водночас одним з найбільш розвинутих у регіоні залишалося борошномельне виробництво, яке із завершенням технічного перевороту все більше набувало промислових масштабів, маючи важливе значення у формуванні загальноукраїнського ринку та експорті продукції аграрного сектору за кордон. Так, на Першому з'їзді представників промисловості та торгівлі Півдня імперії в 1910 р. зазначалося, що “борошномельна промисловість відіграє на півдні Росії вельми значну роль”, що “наша найбагатша житниця -- Південь -- є водночас житницею і для всієї Європи” Труды Первого южно-русского торгово-промышленного съезда в Одессе. 1-8 октября 1910г. Стенографический отчёт заседаний. Одесса, 1911. Т. 2. С. 12, 43..

Тож не дивно, що підприємницька діяльність у цій галузі привертає увагу в історичній літературі. Зокрема, розвиток млинарства в українських губерніях Російської імперії став об'єктом вивчення вже в дореволюційний період. У цьому плані слід згадати розвідки П. Афанасьєва, П. Лященка, В. Рейсіха та М. Селіхова Афанасьев П. Мукомольное и крупяное производство // Фабрично-заводская про-мышленность и торговля России / под ред. Д. И. Менделеева. Санкт-Петербург, 1893. С. 77-88; Лященко П. И. Мукомольная промышленность и иностранные потребитель-ские рынки. 2-е изд., Санкт-Петербург, 1910. 131 с.; Рейсих В. Г. Очерк развития муко-мольного дела в России // Мукомольное дело в России. Одесса, 1909. С. 18-46; Селихов М. Н. Русское мукомолье в борьбе с германской конкуренцией на междуна-родном рынке: причины упадка нашего экспорта и меры к поощрению вывоза рус. муки за границу. Санкт-Петербург, 1912. 143 с.. У радянській історіографії борошномельне виробництво переважно досліджувалося з макроісторичних позицій, у контексті висвітлення загальних процесів соціальноекономічного розвитку УРСР (І. Гуржій, Л. Мельник та ін.) Гуржій І. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861 року). Київ, 1962. 205 с.; Мельник Л. Технічний переворот на Україні у XIX ст. Київ, 1972. 240 с..

Із проголошенням незалежності України помітно зріс науковий інтерес до бізнесових практик у борошномельній галузі ХІХ ст. у сучасній вітчизняній історіографії. Так, цій тематиці в історичній літературі присвячені праці Н. Венгер, О. Жам, М. Москалюка, Т. Стоколоси та ін. Венгер Н. В. Меннонитское предпринимательство в условиях модернизации Юга России: между конгрегацией, кланом и российским обществом (1789-1920): моногр. Дніпропетровськ, 2009. 696 с.; Жам О. Особливості розвитку борошномельного вироб-ництва Київської губернії в ХІХ -- на початку ХХ ст.: історіографічний зріз // Пере-яславський літопис. 2017. Вип. 11. С. 79-85; МоскалюкМ. Борошномельна промисло-вість українських губерній Російської імперії у другій половині ХІХ -- на початку

ХХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Сер.: Історія. Тернопіль, 2019. Вип. 1. С. 60-66; Стоколоса Т. А. Національний склад підприємців у борошномельній промисловості Правобережної України у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Міжнародні відносини. 2019. Вип. 6. С. 33-39.

Утім до цього часу маловивченими залишаються особливості розвитку млинарства у південноукраїнських губерніях у модерний період, підприємницькі практики в цій царині, кількісний, етнічний та соціальний склад млинарів регіону. Висвітлення цих питань і є метою автора цієї розвідки.

Джерельним підґрунтям при цьому слугували тогочасні довідковостатистичні джерела, які містять різноманітні відомості щодо діяльності борошномельних підприємств Півдня України пореформеної доби. Зокрема, довідники губернської статистики вміщують дані про достатньо широке коло млинів південноукраїнського регіону, але вони не відзначаються повнотою інформації. Водночас видання загальнодержавної статистики Російської імперії охоплювали значно меншу кількість підприємств і стосувалися тільки верхнього прошарку млинарів. До того ж з часом критерії відбору ставали більш жорсткими і, відповідно, все менша кількість дрібних млинів потрапляло у поле зору фабричних інспекторів. Так, на межі ХІХ-ХХ ст. вони відбирали лише борошномельні підприємства, які мали річну суму виробництва більше 1 тис. руб., а в переліку фабрик і заводів, виданому в 1912 р., вже фігурували млини, річний обіг яких (за деяким виключенням) перевищував 2 тис. руб. Натомість урядові видання початку ХХ ст. наводили достатньо розлогу інформацію щодо млинів та їхніх господарів, зокрема вказували станову приналежність останніх. А це вже дає можливість повніше представити ті персоналії, які здійснювали свої бізнесові практики у царині млинарства в модерний період.

Слід підкреслити, що виготовлення борошна в Російській імперії, зокрема в українських губерніях, тривалий час не виходило за межі місцевого виробництва, перебуваючи на кустарному рівні. Значна частина млинів була малопотужною і переробляла зерно для місцевих потреб. У селянських господарствах збіжжя часто мололи за допомогою ручних жорен або відвозили врожай на невеликі млини, які обслуговували по декілька навколишніх сіл.

Тож для борошномельної галузі дореформеного періоду характерною була простота в організації виробництва, що зумовило його широке розповсюдження та існування різноманітних форм: від невеликих млинів з одним або двома робітниками до достатньо великих підприємств, на яких працювали 10 і більше робітників. А з іншого боку його специфіку визначала залежність від кліматичних умов та від обсягів врожаю зернових культур у регіоні.

Додамо, що обладнання млинів тоді переважним чином надходило зза кордону. Як визнавали фахівці царської Росії, саме британські, французькі та американські винаходи ХVП та ХVШ ст. “у повній своїй недоторканості проникли до нас, починаючи від найелементарнішого і до найбільш досконалого... і характеризують собою до-вальцьовий період нашого борошномелля” Рейсих В.Г. Указ. соч. С. 19.. Зокрема, з Німеччини млинарями було запозичено вітряний двигун до жорнових поставів. І саме вітряні млини німецького типу набули значного поширення на Півдні України.

Загалом до середини ХІХ ст. у південноукраїнських губерніях функціонували три види борошномельних млинів: водяні, вітряні та земляні (топчаки). Більшість з них були дерев'яні, кам'яних млинів існувало небагато. Останні переважно знаходилися в поміщицьких маєтках. При цьому найбільш поширеними були вітряні млини. Коштували вони від 300 до 1500 руб. і переважно будувалися селянами та міщанами на околицях міст і містечок південного регіону. “Число вітряних млинів взагалі дуже велике біля усілякого, скільки-небудь значного села або міста, особливо якщо воно віддалене від проточної води, -- зазначали у своїх спостереженнях на межі 1850-1860-х рр. офіцери Генерального штабу Російської імперії. -- Так околиці Бобринця, почасти НовоМиргорода та Херсона вражають кількістю млинів” Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генераль-ного штаба. [Т. 24]: Херсонская губерния: в 2 ч. / сост. А. Шмидт. Санкт-Петербург, 1863. Ч. 2. С. 434.. Зокрема, у Херсоні тоді функціонувало 124 вітряки, в Миколаєві їх було 78, у Тирасполі -- 74, в Ананьєві -- 47, в Олександрії -- 33 тощо. Але в результаті недосконалості конструкції подібних млинів, обсяги виготовлення ними борошна були незначні. Як наголошували сучасники, “незважаючи на степову властивість місцевого клімату, що відрізняється постійними і досить сильними вітрами, ця природна сила виявляється недостатньою для приведення млинів у рух, упродовж більшої частини року”. Тож Херсонська губернія часто відчувала нестачу борошна, “навіть у той час, коли при врожаї зерновий хліб помітно падав у ціні, ціна на борошно трималася як у найбільш неврожайний рік” Там же. С. 434..

На теренах Південної України існувало також чимало кінних млинів або так званих топчаків, які приводилися у рух вагою тварин, які топталися на одному місці по нахильному колесу. Коштували вони від 2 до 5 тис. руб. Водночас до середини ХІХ ст. ті млини, які здійснювали виробництво у значному розмірі, майже виключно приводилися у рух водою і, відповідно, концентрувалися течіями великих річок, поблизу промислових і торгівельних центрів, де підприємцям зручніше було придбати землю та звідки легше було вивозити борошно на продаж. Однак таких млинів було не багато, позаяк їх побудова вимагала значних витрат. Відповідно, як згадували сучасники, “водяні млини кращого устрою знаходилися майже виключно в Олександрійському повіті та частково в Херсонському та Ананьївському... Деякі з них приносили прибуток власникам у 7000 руб. і більше сріблом” Там же. С. 434-435..

Зазначимо, що до спорудження млинів вдавалися представники різних етноконфесійних груп населення Півдня України. Так, чималу схильність до бізнесових занять у борошномельному виробництві виявляли місцеві євреї. Як наголошували на початку 1860-х рр. представники офіційних структур, млини-топчаки, “влаштовані в багатьох містах Херсонської губернії., майже всі належали євреям” Там же. С. 435.. Крім того, значну частину вітряних та водяних поміщицьких млинів регіону орендували єврейські купці або міщани. Адже, якщо побудова вітряного млина коштувала у той період приблизно 400 руб., то в найм його можна було взяти за 60100 руб. на рік. Утім сучасники підкреслювали, що у дрібних єврейських підприємців “економічна розважливість інколи доходила до того, що явно шкодила власне підприємству;... варто поглянути на силу, яка приводить їх (млини. -- О. Ш.) у рух: схудлі, висохлі, такі що ледь дихають, маленькі селянські конячки, негідні вже для перевезення... і ледь здатні пересувати ноги, і які вкрай повільно приводять у рух ці млини” Там же. Ч. 1. С. 532.. Отже, можна погодитися з оцінкою українського дослідника В. Яшина, який зазначав, що у “1860-ті роки діяльність єврейських млинарів і якість їхньої продукції оцінювалися невисоко. Технічний рівень єврейських млинів був вкрай низький, млини будувалися нашвидкуруч, із максимальною економією на усьому” Яшин В. О. Традиціоналізм і модернізація. Єврейське населення Катеринослав- щини й Херсонщини в соціально-культурних та економічних процесах другої половини XIX століття. Кривий Ріг, 2013. С. 140..

Водночас данину млинарству часто віддавали місцеві землевласники -- етнічні росіяни, а також відставні офіцери та чиновники, які, як доповнення до своїх пенсій, часто будували дрібні вітряки. При цьому, як зазначалося в “Матеріалах для географії та статистики Росії”, “тутешні великороси (йдеться про Херсонщину. -- О. Ш.) -- небезпечні суперники євреїв, за своєю заповзятливістю, наполегливістю, кмітливістю...” Материалы для географии и статистики России... Ч. 1. С. 532..

Слід також зазначити, що від кінця ХVШ ст. до млинарської справи в регіоні активно долучалися мешканці німецьких та менонітських поселень, які володіли значними обсягами землі. Як слушно наголошувалося у спеціалізованих енциклопедичних виданнях, “німецькі та менонітські колонії фактично від часу свого виникнення були центрами борошномельного виробництва” Осташева Н. Мукомольное производство // Немцы России: энциклопедия: в 2 т. / Редкол.: В. Карев (пред. редкол.) и др. Москва, 2004. Т. 2. С. 573-575.. На їх території зазвичай були розташовані численні борошномельні підприємства різних типів, переважно вітряні та невеликі водяні млини, які не вимагали великих капіталовкладень та значної кількості працівників.

Водночас чимало дрібних млинів (вітряків або топчаків) у першій половині ХІХ ст. будувалися в господарствах місцевого українського селянства. Оскільки, як з певною іронією та зверхністю зазначали представники російського Генерального штабу, селянин-українець “бажає тільки мати "ставок, млинок та вишневенький садок"” Материалы для географии и статистики России. Ч. 1. С. 488..

Новий етап у розвитку борошномельної промисловості на Півдні України розпочався із запровадженням на млинах парових двигунів. При цьому перші парові млини з'являються вже на початку 1850-х рр., коли мешканець Херсону купець Княгинін придбав парову машину зі старого пароплава, пристосувавши її для приведення у рух свого млина. Практично тоді ж (1850 р.) французький механік Ж. Гом побудував в Одесі паровий млин, виписавши для нього дві парові машини з Парижу Скалъковский А. Записки о торговых и промышленных силах Одессы. Санкт- Петербург, 1865. С. 98.. А в 1858 р. ще один паровий млин в Одесі був побудований С. Яхненком (племінником відомого цукрозаводчика К. Яхненка). Своєю чергою в 1861 р. у Катеринославі підприємець І. Тіссен замінив свій механічний млин на кінній тязі на парове виробництво.

Утім промислових масштабів борошномельне виробництво в південноукраїнських землях набуває лише в пореформений період, коли на млинах масово почали застосовуватися парові двигуни, а в регіоні виникла розгалужена залізнична мережа. Адже, якщо продуктивність вітряних млинів дорівнювала 25-80 пуд. на добу, то парових -- 80-360 пуд. Тож підприємці стали будувати млини значно більші за розмірами та продуктивністю праці й переважно для перемелювання пшениці. Зокрема, великі та середні млини зводились у п'ять поверхів, а малі -- у чотири або три поверхи. Крім того, на багатьох млинах запроваджувалося електричне освітлення. Водночас, прагнучи економити на перевезенні продукції свого млина, заможні мірошники намагалися споруджувати підприємства поблизу залізничних станцій. У результаті, як зазначали мешканці Півдня, “станції залізниць у нашому хліборобному районі, ставали найулюбленішими місцями для побудови нових млинів” Рейсих В. Г. Указ. соч. С. 46..

При цьому треба враховувати, що для спорудження парового млина з великими обсягами виробництва (більше як 1 тис. пуд. на добу) підприємець повинен був витратити до ста тисяч рублів. Звичайно, такі витрати були не по кишені багатьом млинарям, зокрема вихідцям із селянського середовища або міщанам. Відповідно у південноукраїнських губерніях і в пореформений період продовжувала розвиватися дрібна промисловість у вигляді сільськогосподарських млинів, зокрема вітряків. На околицях великих міст їх можна було нарахувати десятками, оскільки високі ціни на збіжжя, що встановилися в той час, створили сприятливий ґрунт для розвитку борошномельного виробництва. Як підкреслювали сучасники, “село розбирало нижчі сорти борошна за дуже добрими цінами” Там же. С. 45.. Натомість залежність від погоди позбавляла вітряні млини, а відповідно й їхніх власників суттєвої частини прибутку.

Отже, ступінь товарності борошномельних підприємств регіону була різною. Якщо одні млинарі працювали тільки для задоволення локальних потреб, виробляли продукцію на замовлення, мололи “лише той хліб, який призначався для місцевого споживання”, то господарі великих парових або водяних млинів (так званих товарних) самі купували збіжжя, а потім продавали готове борошно у різні райони імперії та за кордон. Такі підприємці віддавали перевагу купівлі значних партій зерна у господарів великих поміщицьких маєтків і вкрай рідко -- у селян. В останньому випадку вони зазвичай купували збіжжя за допомогою хлібних контор та дрібних скупників зерна.

Зрештою зі 100 пудів збіжжя мірошники отримували в середньому 75 пудів борошна. При цьому абсолютна продажна ціна їхньої продукції залежала від низки чинників: вартості пшениці та її підвозу до млина, вартості помелу (останній обходився до 10 коп. за пуд пшениці), становища на ринку тощо. Крім того, на деяких млинах вдавалися ще до виробництва макаронів та вермішелі. Тож всі яруси млинів, за визнанням самих млинарів, часто були заставлені мішками, а відтак спостерігалося загромадження млинів, “неможливість утримувати їх у чистоті” Там же. С. 39..

Від 1880 -х рр. на млинах Півдня України замість жорен також починають запроваджувати вальцьові верстати. Адже помел на вальцях давав 51,4% чистого борошна, а на жорнах -- не більше 43%. До того ж борошно, отримане вальцьовим способом було значно світліше за жорнове Там же. С. 28.. У підсумку вальці та віялки стали необхідними машинами кожного зразкового млина. Отже, борошномельні підприємства постійно вдосконалювалися, переходили на автомати, а підприємці намагалися виконати головну вимогу ринку -- “отримати більш чисте біле борошно”. У результаті у борошномельному виробництві відбувся своєрідний технічний переворот. Тим паче, що вдаючись до влаштування великих вальцьових парових млинів, часто з автоматичним ходом помелу, підприємці Півдня України могли переконатися у значній прибутковості подібного виробництва. Не випадково в літературі кінця ХІХ ст. зазначалося, що “наші млинарі отримують значні бариші, які навряд чи мають місце... в інших випадках”Афанасьев П. Указ. соч. С. 85..

Тож в останню третину ХІХ ст. на Півдні імперії один за одним виникали все нові та нові млини. Останнє підтверджує той факт, що зі 128 великих борошномельних підприємств Херсонської губернії, які офіційна статистика нарахувала в середині 1890-х рр., у перше пореформене десятиліття було засновано лише 6 млинів, у 1871-1880 рр. -- 20, а в 1881-1890 рр. -- вже 43 Підраховано автором на підставі даних: Фабрично-заводская промышленность России. Перечень фабрик и заводов. Санкт-Петербург, 1897. С. 948-955.. Своєю чергою на Катеринославщині відповідні показники були такими: серед 110 значних борошномельних підприємств губернії в 1861-1870 рр. з'явилося 7 млинів, у 1871-1880 рр. -- 14, а в 1881-1890 рр. -- 25. Подібна картина спостерігалася і в Таврійській губернії. Адже в 1861-1870 рр. тут було збудовано лише один великий млин, у 1871-1880 рр. -- 10, а в 1881-1890 рр. -- 27 Там же. С. 670-677, 902-905.. Таким чином, сумарна кількість нових великих млинів, заснованих у південноукраїнських землях упродовж 80-х рр. ХІХ ст., зросла порівняно з попереднім десятиліттям вдвічі (з 44 до 95), а відносно першого пореформеного десятиліття -- майже в 7 разів.

Однак продовжуючи збільшувати кількість нових млинів та примножуючи обсяги виробництва на існуючих, і не відшукавши при цьому нових ринків для збуту борошна, підприємці Південної України наприкінці 1880-х рр. стикнулися з кризою перевиробництва. Падіння цін на борошно примусило деяких з них скоротити обсяги виробництва, а на деяких млинах “зовсім зупинити справу”. Важкість кризи для частини комерсантів виявилася особливо відчутною, адже вони будували млини, багато в чому розраховуючи на банківський кредит, але пропозиції останнього тоді суттєво скоротилися, а умови надання стали більш жорсткими. Давався взнаки і той факт, що покупці, ознайомившись з перевагами пшеничного борошна, яке тоді перш за все намагалися виробляти, почали нехтувати іншими сортами. У результаті таке борошно накопичувалося на млинах, залишаючись непроданим по декілька років.

До того ж, як наголошували фахівці кінця ХІХ ст., багато млинарів погано “орієнтувалися в умовах врожаю, купівлі збіжжя, нормуванні цін, засобах перевезення і, головним чином, у збуті борошна, який мав випадковий і безладний характер”. Зокрема, мірошники часто демонстрували “повне незнання” щодо обсягів виробництва інших подібних підприємств, не тільки в одному регіоні, але часто і тих фірм, які знаходилися “у більшому або меншому сусідстві” Мукомольное дело в России. Одесса, 1909. С. 2. Иванов А. Н. Всероссийские съезды мукомолов, их возникновение и организация // Мукомольное дело в России. Одесса, 1909. С. 181-182..

Для вирішення вищезгаданих проблем, а також для пошуку шляхів активізації вивозу борошна за кордон, у лютому 1888 р. у Москві було скликано Перший з'їзд борошномелів Російської імперії. Саме там млинарі висловили бажання регулярно проводити свої зібрання. На цьому ж з'їзді було порушено питання про створення центрального комітету або “товариства з борошномельної справи, з утворенням одночасно району південних портових млинів.

Поза тим, на початку 1890-х рр. попит населення відрегулював виробництво різних сортів борошна на Півдні України, переважно з пшениці та жита. Адже піддані Російської імперії в своєму щоденному раціоні досить багато вживали хліба. Наприкінці ХІХ ст. його річне споживання на одну людину становило приблизно ^ХА т. Див.: АфанасьевП. Указ. соч. С. 86. До того ж власники великих млинів відкрили у той період нові ринки для збуту своєї продукції. Зокрема, “важкі сорти жита” йшли на продаж за кордон, а більш легкі перероблялися на борошно, з якого виготовляли популярний в імперії житній хліб. Оскільки, як зазначалося у виданнях кінця ХІХ ст., “народонаселення наше добре призвичаїлося до чорного житнього хліба і, здається, віддає перевагу йому, ніж білому житньому хлібу, не стільки тому, що останній дорожчий, скільки в результаті відсутності в ньому особливого смаку та аромату, звичних для наших споживачів” Там же. С. 80..

Відповідно кількість млинів на Півдні України знов почала швидко зростати. Тільки впродовж п'яти років, від 1891 до 1895 р., тут було засновано 105 нових великих млинів, переважно парових. При цьому найбільше млинів виникло на Катеринославщині -- 54. Це, зокрема, пояснювалося тим, що через неврожай у приволзьких губерніях 1891 р., млинарі Катеринославщини організували жваву торгівлю з північними ринками імперії. Тим паче, що їхні млини “давали борошно високої якості завдяки особливостям південної пшениці, й борошномели, -- як наголошувалося у тогочасних довідкових виданнях, -- стали отримувати великі бариші” Екатеринославская губерния. Памятная книжка и Адрес-календарь на 1900 г. Екатеринослав, 1899. С. 208.. Тож протягом 1893-1894 р. у Катеринославі, Олександрівську, Павлограді та Бахмуті було побудовано до 40 великих вальцьових млинів, а залізницею з Катеринослава було вивезено в той період до 4 тис. вагонів борошна.

Зрештою середній рівень прибутковості гільдійських борошномельних підприємств Катеринославської губернії в 1896 р. становив 10,1%, а негільдійських -- 18,1% (у 1898 р. це складало 9,4% та 19,2%, відповідно) Див.: Статистические результаты процентного и раскладочного сборов за 1896, 1897 и 1898 годы по исчислению, классификации и определению оборотов и прибылей торговых и промышленных предприятий, подлежащих сим сборам / Министерство фи-нансов. Департамент торговли и мануфактур. Санкт-Петербург, 1900. 221 с.. Чималий зиск отримували млинарі й на Херсонщині, де в 1896 р. у гільдійських борошномельних підприємств губернії він дорівнював 10,1%, а в негільдійських -- 14% Там же.. Таким чином, можна погодитись з висновком вітчизняних дослідників, що прибутковість роботи млинів була такою високою, що “дозволяла протягом 3-4 років повернути усі витрачені кошти.

Інформацію щодо конкретних осіб, які займалися підприємництвом у борошномельній промисловості Півдня України в середині 1890-х рр. та територіального розміщення їхніх млинів надає офіційне видання “Фабрично-заводская промышленность России. Перечень фабрик и заводов” Осташева Н. Указ. соч. С. 574. Фабрично-заводская промышленность России. Перечень фабрик и заводов. Санкт-Петербург, 1897. 1049 с. Там же. С. 948-955.. Хоча при цьому треба враховувати, що нагляду фабричнозаводської інспекції підлягали лише підприємства, на яких працювало не менше 15 робітників або млини, що мали паровий двигун чи інші ознаки заводського виробництва. Відповідно це видання містило дані переважно щодо підприємців “середньої руки” або великої буржуазії, яка займалася бізнесом у цьому виробництві й виготовляла борошно з метою його подальшого продажу. Натомість тут була репрезентована лише незначна частка власників млинів, які мали обмежені обсяги виробництва.

Отже, якщо йдеться про бізнесові практики у борошномельній галузі Херсонської губернії, то фабрично-заводська інспекція у 1895 р. зафіксувала тут наявність 128 (парових та водяних) млинів, які відповідно до наших підрахунків належали 145 власникам та співвласникам. При цьому, за інформацією вищезгаданого видання, в Одесі функціонувало тоді 16 великих млинів, а в Одеському повіті -- 38, що загалом складало приблизно 42% від усіх великих борошномельних підприємств губернії. Зокрема, найбільшими закладами цього профілю в Одесі були паровий млин Г. Вейнштейна, який випускав продукції на 1,5 млн руб., підприємство братів Анатра (вартість виробленої продукції складала на рік 559 тис. руб.), млин Л. Фішмана та Й. Лівшиця (річний обіг -- 470 тис. руб.), а також борошномельні підприємства І. Інбера та Ш. Букштана, які виготовляли борошна на 450 тис. руб. та 400 тис. руб., відповідно.

Ще одним центром борошномельного виробництва в Херсонській губернії були Тирасполь та Тираспольський повіт. На частку останніх на середину 1890-х рр. припадало біля 23% усіх товарних млинів Херсонщини (29 підприємств). Своєю чергою 15,6% значних борошномельних підприємств функціонувало в Єлисаветграді та Єлисаветградському повіті. При цьому серед найбільших мірошників міста треба згадати В. Верлопа та Г. Годдарда, млин яких виготовив у 1895 р. борошна на суму 391 тис. руб., підприємства Х. Слободського (обсяг виробництва 343 тис. руб.) та А. Вайсенберга (246 тис. руб.). У Єлисаветградському повіті лідирував млин купця Г. Когана, який виробляв борошна на 413 тис. руб.

Водночас 11 значних борошномельних виробництв функціонували в Ананьїві та Ананьївському повіті (їх частка становила 8,6%), а на Херсон та Херсонський повіт припадало 6,3% млинів губернії. Серед власників останніх перебував і херсонський купець першої гільдії В. Тарле, батько відомого радянського історика, академіка Є. Тарле Там же. С.948-955..

У Катеринославській губернії в 1895 р. борошно виготовляли 110 підприємств, які, за нашими підрахунками, належали 120 власникам. При цьому найбільш потужні парові млини з великим обсягом виробництва були розміщені в губернському центрі. Серед їхніх господарів слід згадати Л. Златопольського (річний обіг млина 510 тис. руб.), І. та М. Шифріних (обсяг виробництва 327 тис. руб.), Г. та П. Гезе (292 тис. руб.), В. Пеннера, млин якого виготовляв борошна на 227 тис. руб., Г. Ейтінсона та І. Картужанського (226 тис. руб.), Я. Левензона (216 тис. руб.). Крім того, два потужні борошномельні підприємства, які виробляли продукції на 266,5 тис. руб. та 135 тис. руб., мав у своєму розпорядженні представник менонітської громади міста І. Тіссен Там же. С. 670-677..

Водночас у Катеринославському повіті функціонувало 17 достатньо великих млинів. Більшість з цих підприємств знаходилися на Хортиці (власниками найбільш потужних з них були Г. Нібур, Є. Нібур, П. Фаст), у с. Кічкас (Г. Унгерн, К. Мартенс), а також у містечку Нікополь, де власником великого млина був М. Шеленберг.

Важливим центром борошномельного виробництва на Катеринославщині наприкінці ХІХ ст. були також м. Бахмут та Бахмутський повіт. Тут загалом діяло 19 млинів, які належали 27 власникам. Зокрема, в повітовому центрі функціонував торговий дім “Абрамовича А. Я. спадкоємці”, який володів двома млинами. Крім того, в Бахмуті працював великий паровий млин єврейського підприємця С. Трахтєрова, який виробляв борошна на 201 тис. руб. Така ж кількість млинів (19) нараховувалося і в Олександрівському повіті, при цьому належали вони 20 підприємцям. Наприклад, у с. Шенвізе функціонували млини І. Шапакського (обсяг продукції 237 тис. руб.) та Г. Нібура (44,5 тис. руб.). У самому повітовому центрі діяло три борошномельні підприємства, зокрема млини купців Г. Щедровича (річний обіг 264,5 тис. руб.) та Г. Крана (150 тис. руб.).

У Павлоградському повіті Катеринославщини працювало 16 великих млинів. При цьому практично всі вони належали купцям євреям. Серед останніх слід згадати підприємство М. Дунаєвського (річний обіг --177 тис. руб.), Г. Венгеровського (180 тис. руб.), Я. Венгеровського та С. Балабона. Крім того, тут функціонував торговий дім “Брати Ізраілевич”, млин якого виробляв борошна на 302 тис. руб. В інших повітах Катеринославщини кількість борошномельних підприємств була меншою. Так, 8 млинів працювали в Маріупольському повіті, 5 -- у Верхньодніпровському, 5 -- у Слов'яносербському та ще 3 парові млини -- у Новомосковському повіті.

У Таврійській губернії, згідно з інформацією “Перечня фабрик и заводов...” у 1895 р. функціонувало 64 млини, які належали 77 власникам. Значним центром борошномельного виробництва в губернії було м. Мелітополь та Мелітопольський повіт. Так, у Мелітополі діяли паровий млин купця Б. Баранова та підприємство Ш. Барановського (обидва з обсягом виробництва 210 тис. руб.), а також млин братів Ліберманів (обіг 178 тис. руб.) та напівавтоматичний млин А. Классена. Водночас у с. Каменка Мелітопольського повіту функціонував великий млин купця І. Каганського (обіг -- 212 тис. руб.), а в Генічеську -- млин Л. Шапіро (195 тис. руб.) Там же. С. 902-905.. Чимало борошномельних підприємств існувало також у Бердянську та Бердянському повіті. Зокрема, в с. Ліхтенау функціонував торгівельний дім “Петр Левен і К°”, засновниками якого були П. Левен, Я. Еннс, І. Еннс та І. Дік. Їхній паровий млин виготовляв борошна різних сортів на суму 79 тис. руб.

Низка великих парових млинів функціонувала й у Керчі. Так, млин купця С. Сокольського виробляв продукції на 500 тис. руб., борошномельне підприємство В. Іванова -- на 350 тис. руб., а млин Я. Харитонова та Ф. Білецького -- на 322 тис. руб. У Севастополі функціонувало Товариство Новоросійських парових млинів (засноване в 1881 р.), яке виготовляло продукції на суму 1 млн 141 тис. руб. Згадаємо також, що власником невеликого млина (працювало на ньому лише 3 робітника) у Феодосійському повіті був художник І. Айвазовський. Його млин, заснований у 1886 р., виробляв борошна на суму 1270 руб. щороку Там же. С. 904..

Матеріали видання “Фабрично-заводская промышленность России. Перечень фабрик и заводов” дають також підґрунтя для аналізу майнового та етнічного складу борошномелів південноукраїнських губерній наприкінці ХІХ ст. За нашими підрахунками 40,1% власників млинів на Херсонщині можна віднести до дрібної буржуазії (вартість виробленого борошна до 2 тис. руб.), а 23,1% -- мали щорічні прибутки від 2 до 10 тис руб., тобто становили середню буржуазію. І ще 36,8% мірошників губернії володіли млинами, які виробляли на рік борошна на суму більше 10 тис. руб., а отже відносилися до великої буржуазії.

У Катеринославській губернії майновий склад борошномелів мав свої особливості. Тут у 1895 р. 25,5% власників товарних млинів відносилися до категорії дрібної буржуазії, 11,8% -- до середньої і 62,7% -- до великої.

Нарешті відповідні показники по Таврійській губернії за даними автора були такими: мірошники з обсягами виготовлення борошна на суму до 2 тис. руб. складали 19,4%, з річним обігом підприємств від 2 до 10 тис. руб. -- 27,4% і більше 10 тис. руб. на рік -- 53,2%.

Отже, станом на 1895 р. найбільше великих млинарів діяли на Катеринославщині. Водночас у Херсонській губернії переважали власники товарних млинів з відносно невеликими обсягами виробництва.

Значний інтерес становить етнічний склад мірошників Півдня України. Щоправда його визначення є доволі складним завданням, адже статистичні видання імперського періоду, де перераховувалися власники фабрично-заводських підприємств, не містили інформації стосовно національного приналежності того чи іншого підприємця. Тож етнонаціональний склад млинарів регіону автор визначав відповідно до їх прізвищ, ім'я та по-батькові. Зрозуміло, цей метод не є досконалим, однак він все ж дає певне уявлення щодо національної приналежності того чи іншого підприємця. Хоча, як слушно зазначав у своєму дослідженні О. Оглоблін, “головна перешкода -- відокремлення українців і росіян -- залишається майже неподоланою”.

Зрештою відповідна інформація щодо трьох південноукраїнських губерній, а також регіону загалом акумульована нами в табл. 1. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. Киев, 1925. С. 46.

підприємницький борошномельний пореформенний

Таблиця 138