Михайло Драгоманов і галичани: ще раз про "дисонанси" у взаєминах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Драгоманов і галичани: ще раз про "дисонанси" у взаєминах

Куций Іван - доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України, археології та спеціальних галузей історичної науки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

Куца Ольга - доктор філологічних наук, професор, професор кафедри теорії та методики української і світової літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

Ternopil Volodymyr Hnatiuk National Pedagogical University

Анотація

У статті конкретизовано основні етапи світоглядної еволюції М. Драгоманова у призмі його взаємин з діячами українського руху в Галичині. Акцентовано на специфіці рецепції цієї еволюції, на фактах відмови лідера від обще-русизму та його переходу до нового виду українства. Виокремлено суперечності та непослідовності драгоманівських концепцій, які спричиняли незгоди у середовищі галичан. Метою статті є аналітико-синтетичний розгляд складних стосунків М. Драгоманова із галицькою інтелігенцією у контексті суспільно-політичних трансформацій 70-80-х років ХІХ ст. Методологічні засади дослідження базуються на реалізації антропологічного підходу. Застосовано імагологію як стратегію дослідження образів «свого-чужого». У статті використано системний, генетичний, біографічний, просопографічний, герменевтичний та інші методи дослідження. Науковою новизною статті є певне переакцентування причин «задирливих» стосунків між Драгомановим і галичанами, а також увиразнення на тлі цих взаємин еволюції драгоманівських поглядів на сутність національного початку. У висновках зазначено, що діяльність М. Драгоманова у Галичині започаткувала новий етап у розвитку надніпрянсько-галицьких взаємин. Акцентовано, що їх загострення між Драгомановим і галичанами зумовлене цілим рядом причин: драгоманівським раціоналізмом та антиклерикалізмом, його пропагандою общеруських засад, настійливим підкреслюванням переваг російської літератури, не завжди коректними і реальними вимогами впровадження новоєвропейського реалізму у складний контекст галицьких реалій. Підсумовано, що найголовнішими із причин стали драгоманівський характер та завчасна (Франко) поява Драгоманова на передньому плані галицько-наддніпрянських взаємин.

Ключові слова: Михайло Драгоманов, Галичина, новоєвропейська доктрина, полеміка, українство, общерусизм, громадсько-політична тактика, драгоманівський характер.

MYKHAILO DRAHOMANOV AND HALYCHANS: ONCE AGAIN ABOUT THE “DISSONANCES” IN RELATIONSHIPS

KUTSYI Ivan - Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of History of Ukraine, Archeology and Special Branches of Historical Science of Ternopil Volodymyr Hnatiuk National Pedagogical University

KUTSA Olga - Doctor of Philological Sciences, Professor, Professor of the Department of Theory and Methodology of Ukrainian and World Literature of

Abstract. The article specifies the main stages of M. Drahomanovs worldview evolution in the light of his relations with the figures of the Ukrainian movement in Halychyna. Emphasis is placed on the specifics of the reception of this evolution, on the facts of the leader's rejection of All-Russianism and his transition to a new type of Ukrainianism. The contradictions and inconsistencies of Drahomanov's concepts, which caused disagreements among Halychans, are singled out. The purpose of the article is an analytical and synthetic review of the complex relations between M. Drahomanov and the intelligentsia of Halychyna in the context of social and political transformations in the 70s and 80s of the XIX century. The methodological foundations of the research are based on the implementation of an anthropological approach. Imagology is applied as a strategy for researching images of “one's own and another's”. The article uses systemic, genetic, biographical, prosopographical, hermeneutic, and other research methods. The scientific novelty of the article is a certain re-emphasis on the reasons for the “pesky” relations between Drahomanov and Halychans, as well as the expression against the background of these relations of the evolution of Drahomanov's views on the essence of the national origin. Th e c onclusions indicate that M. Drahomanov's activities in Halychyna initiated a new stage in the development of Dnipro Ukraine-Halychyna relations. It is emphasized that their aggravation between Drahomanov and Halychans is caused by a number of reasons: Drahomanovs rationalism and anti-clericalism, his propaganda of all-Russian principles, the persistent emphasis on the advantages of Russian literature, not always correct and realistic requirements for the introduction of new European realism into the complex context of Halychyna realities. It was concluded that

Історичні науки. Том 36 the most important reasons were Drahomanovs character and the early (Franko) appearance of Drahomanov at the forefront of Dnipro Ukraine-Halychyna relations.

Key words: Mykhailo Drahomanov, Halychyna, new European doctrine, polemic, Ukrai- nianism, all-Russianism, social and political tactics, Drahomanovs character. драгоманов галичина політичний український рух

Постановка проблеми

Проблема взаємин між Михайлом Драгомано- вим та галицьким П'ємонтом має досить розлогу наукову літературу у гума- нітаристиці. Хоча видається, що тут уже все відомо: Драгоманов був соціалістом, заражав ним галичан; одні з них і Драгоманова, і соціалізм приймали, інші - демонстрували спротив. Все-таки конфігурація Галичина versus Україна виявилась такою дразливою, а галицький та наддніпрянський гео- політичні й духовні простори настільки різними, що вчені й сьогодні продовжують спроби конкретизації окремих аспектів широкої теми.

Аналіз джерел та останні дослідження

У книзі «Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова» (2000 р.) А. Круглашов відстежує скрупульозне відчитування галицького сегменту. У цьому найповнішому на початку ХХІ ст. джерельно-фактуальному узагальненні теоретичної спадщини Драгоманова науковець зізнається, що проходив різнорідні етапи само(рецепції) ученого-політика, намагався зрозуміти «драгоманівську інтригу», «метафізичний вимір» ідей інтелектуала, їх живучість поза тогочасним контекстом. Йдеться, отже, про «драму інтелекту», що ставив такі масштабні завдання, яких не могли здолати насамперед обмеженість фізичного буття, «іншість» Галичини, що мала стати плацдармом всеукраїнської політичної акції, і непоступливість драгоманівських звичок мислити у сформованих категоріях. Заявлена у заголовку статті проблема порушувалася у монографії І. Райківського «Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття» (2012 р.), в якій фактологічно проілюстровано різні вектори українського питання. Автор торкається різнорідних джерел тогочасних непорозумінь («... величезний контраст між Львовом і Києвом»). Важливі для нас моменти відлуння «голосу» Драгоманова вияскрави- ла А. Швець у комплексній інтелектуальній біографії Наталії Кобринської, генераційний вимір світу якої дослідниця увиразнила у призмі взаємин із Драгомановим. Вона, опираючись на численні архівні знахідки, увиразнила тло галичансько-драгоманівських відносин. У монографії стверджується «потужність» інтелектуального впливу Драгоманова у Галичині, його «єв- ропеїзм як цивілізаційний вектор націєтворення». Найповніше та «інше інтерпретаційне річище» стосунків Франка і Драгоманова, «несподівано- перспективні герменевтичні кола» їх прочитання простежуємо у двох розвідках Р. Піхманця. Автор актуалізував у них концепт «драгоманівський характер». Я. Грицак у своїй найновішій праці «Подолати минуле: глобальна історія України» (2021 р.) узагальнив позитивну функціональність у Галичині винайденої Драгомановим «нової формули» української ідентичності.

Метою статті є аналітико-синтетичний розгляд складних стосунків М. Драгоманова із галицькою інтелігенцією у контексті суспільно-політичних трансформацій 70-80-х років ХІХ ст.

Виклад основного матеріалу

Михайло Галицький - не почесне ім'я Драгоманова, яким увійшло воно у публікації пізнішого часу, а псевдонім, що ним його лаяли у Київській громаді. Драгоманов неодноразово згадував у листуванні про «злу іронію», з якою прозивали його кияни Галицьким за те, що надто «возився» з галичанами та «приставав» з ними до громадівців. У Києві навіть прийнято було брати штраф з кожного із членів Громади, хто заговорить про солідарність з Галичиною. Драгоманов з усією силою своєї непоступливості «налягав», щоб відкинути антигалицькі настрої.

Галицькими справами Драгоманов зацікавився на початку 60-х, а з 1863 р. читав майже все, що друкувалось в Галичині. Тоді українське питання він мислив надто вузько - був своєрідним «общеросом». Ідейна школа ліберальної російської молоді від часів В. Бєлінського і до О. Герцена великою мірою сформувала його світогляд 60-х років, що його М. Грушевський застерігав «не класти в купу» із світоглядом 80-х. Уже у 60-х рр. його погляди і заяви сприймали в українському середовищі як шкідливі. Причиною незгод була найперше недооцінка національного елемента. Викликала непорозуміння різна самоідентифікація із «руськістю»: щодо питання, «які ми, руські, в Галичині не було єдності» (Райківський, 2012, с. 596). Найрізкіші дисонанси зумовлювалися своєрідністю уже сформованого на той час характеру Драгоманова. «Маючи сильний полемічний темперамент, - писав М. Грушевський, - він взагалі був схильний занадто налягати на оборону своєї позиції даного моменту, спускаючи з очей свою власну еволюцію» (Михайло Драгоманов, 2001, с. 43). «Відхрещування» від політики діячів будь-якого рангу чи національності уже наприкінці 60-х рр. ставало причиною «доткливостей» та «гострих шпичок» у їхній бік. Коли О. Партицький у статті «Одповідь московським журналам» (1867 р.) категорично відкидав «нечистивий спосіб» редакторів і видавців «Москвы» і «Московских ведомостей» запідозрювати народовців в антиросійських тенденціях (адже вони приєдналися до Росії «яко вольний народ руський до вольного народу московського» і є далекими «від усякого політичного гукання»), то лідер зреагував досить гостро. Приступивши до скрупульозних студій над галицькими справами, він взявся писати про галицькі справи для росіян, щоб вказати на «ілюзорність» тверджень про «русский» театр і «русскую» літературу, загалом про «русских» у Галичині. Першою у задуманому циклі стала стаття «Галицко-русский театр», опублікована у «С.-Петербургских ведомостях» (1867 р.). Пізніше у листі до М. Бучинського він уточнював, що писав про галицькі справи насамперед для того, щоб створити противагу пе- редрукам москвофільського «Слова» у «Голосе» і «Московских ведомостях». При цьому дещо «пропускав», дещо «гладив», просто «прибрехував». Гріхів українців «не ховав», однак «не всі і не у повнім світі виставляв їх» (Павлик, 1910, с. 97). Про виступи Драгоманова у «С.-Петербургских ведомостях» повідомляла новозаснована галицька «Правда». О. Сторожинський (псевдонім О. Борковського) підкреслював, що стаття Волинця (Драгоманова) «С галицкой границы. Галицко-русская литература и ее язык» повинна привести в Галичині до «ліпшого пізнання блудячих». О. Сторожинський передбачав, що гострі «осуди» галицької літератури галичан не втішать. Серед «блу- дів», які найперше «витикнув» Волинець, галицьким москвофілам і яких треба позбутись галичанам - це їх віра «в единство» українського народу з великоруським.

Взаємини з галичанами приносили Драгоманову майже постійні розчарування. У стані роздратування він повторював фразу про все галицьке як про «рецинову олію», що йому «з душі верне». Аналізуючи свої стосунки з галичанами, жалівся В. Антоновичу: «За що мене Бог покарав такою покутою - не знаю!» (Архів..., 1938, с. 33). Ще раніше «рециновою олією» поставало не тільки все галицьке чи наддніпрянське, але й російське. Варто згадати хоча б участь молодого Драгоманова у полеміці між М. Пироговим та М. Добролюбовим. Коли Добролюбов «шмагав» у «Современнике» (1860 р.) видатного ученого-педагога, то двадцятирічний Драгоманов вкрай обурився його «статейкою». У часописі «Русская речь» (в інших журналах через гостроту висловлювань статті не друкували) він викривав пусту балаканину російських лібералів про гуманність, незрілість громадської думки в Росії, непостійність теорій російського ліберального деспотизму, зверхність столичних хронікерів і публіцистів. Драгоманов не опустив моменту висловитись про незадовільний стан педагогічної науки в Росії, застарілі методи навчання, брак «викокоморальних особистостей» тощо.

Знайомство із членами товариства «Січ» співпало із часом, коли Драгоманов вирішив «перетрясти» українофільство, спрямувати його у русло культурної праці, щоб «на світ висунуть носа». Обширна кореспонденція Драгоманова початку 70-х років підтверджує міркування Франка про те, що Драгоманов тоді справді «почував себе в першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем» (Франко, 1984, с. 491). Звідси і випливали його намагання примирити єдність «общеруської» культури з ідеалом самостійності культур окремих народностей, побудованих на демократичних засадах. Зрозуміло, що це викликало обурення серед галичан. Перші враження скептичного до патріотичного самообману Драгоманова від зустрічі з ними у 1873 р. були не найкращими: «Коли се бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Руси, в напівполітичному товаристві, - столи з картами, і за ними сидять звісні патріоти, професори, літератори, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народню, літературну... «Та се ж старий Гадяч, повітове місто Миколаївської доби!» - подумалось мені...» (Австро-руські спомини, 1890, с. 159). Однак це враження не зашкодило планам Драгоманова перенести український «ку-рінь» у Галичину. Навіть у періоди найскладніших взаємин з галичанами він був переконаний, що «тільки в Галичині можуть природно вирости люди, котрі будуть і європейці, й українці...» (Драгоманов, 1890, с. 190).

Соціаліст за ідеалами (вважав себе соціалістом західноєвропейської школи, а не російським нігілістом), Драгоманов бачив два шляхи розвитку соціалістичних ідей: в Австро-Угорщині можна було приступити до створення власне соціалістичної партії русинів у союзі з поляками та євреями; у Наддніпрянській Україні треба було добиватись насамперед політичної волі - поки що ширити тут ідеї соціалізму можна було лише засобами науки і літератури. Драгоманов мислив соціалізм у далекій перспективі, бо, як переконувався, навіть самі російські соціалісти не знають, звідки їм «починати» соціалізм, оскільки у Росії, як у країні селянській, соціалізм не може бути подібним до паризького. У листі до М. Бучинського він так обґрунтовував першозавдання українських соціалістів: «головне наше діло - культурне і літературне: поки ми не виробимо собі лексикона і граматики, не видамо пам'ятників нашої мови з XI віку, не напишемо історії свого народу ... - доти мусимо сидіти, посипавши попелом голову, у політику не лізти...» (Павлик, 1910, с. 262). Невдовзі, як пише Р. Піхманець, Бучинський «наситився по самі вуха» «мудрованнями, котрі мали виразно-неприховану тенденцію апології Росії» і вже на початку 70-х рр. «вибухнув цілим каскадом різких і категоричних протестів». Галичан насторожували дратівливі випади у бік німецької культури: «. Дивно чути від начебто європейця, котрий на кожному кроці покликувався на прогресивно-демократичні принципи та цінності, нарікання, негативні відгуки й зневажання духовної традиції Гете, Шиллера, Гейне.» (Піхманець, 2018, с. 130, 131).

Застерігаючи «не лізти в політику», Драгоманов сам кинувся у вир політики, глибше зацікавився соціалістичними теоріями, а гнів на галичан пояснював їх аполітичністю. Підкреслимо, що заперечування з боку соціалістичних емігрантських кіл актуальності національних потреб поневолених народів викликало у нього не менше роздратування, а також радикальну незгоду, через що його у російських колах вважали націоналістом. Гасло «поєвро- пеїтися» дратувало галичан здебільшого через непорозуміння. Так, декларування себе росіянином, що аж ніяк «не є синонімом москвича», було для них дразливим. Суперечності у тлумаченні «общеруськості» викликали нестримне бажання «заперечити та обмежити». Незрозумілою виявилась вимога розвитку літератури «знизу у гору». Обґрунтування потреби тісніших взаєминах великоруської і малоруської літератур виглядало у Галичині досить «замотаною справою». Дисонанси викликало термінологічне різнотлумачення. Так, «наштуркування» Драгоманова до новоєвропейського реалізму стосувались не лише літературного напряму, але й прогресивних тенденцій у різних формах діяльності. Крім окреслення українського романтизму як «етнографічного дилетантства», «слабого боку» сучасної літератури, це термінологічне поняття Драгоманов надто часто вживав у значенні синоніма усього відсталого, ретро-градного, ворожого прогресові. Віршовані твори у галицьких виданнях він оцінював як такі, що «тільки у сором уводять», і зізнавався, що зі «страхом» очікував, що вони стануть предметом кепкування противників з Росії. Так, навівши рядки Міцкевичевого «Пана Тадія» у перекладі Кузьми Волинця -

«Отсе перебендяв прехихий язик Сутяги. Очима заблимав прихирно, Оскиривсь, жерхільний був сміх на устах...», -

Драгоманов запитував: «Це мова української літератури, що претендує бути народною?» (Студинський, 1926, с. 136).

Теоретично не відкидаючи критики російського уряду, Драгоманов переконував галичан не накидатись на Росію тоді, коли вона їх «не займа», щоб «криками» не пошкодити їхній спільній праці з підросійськими українцями. Особливо хвилювала ймовірність заборони ввезення галицької «Правди» у Надніпрянську Україну. Наміри Драгоманова підтверджує лист до В. Навроцького, у якому перший радив народовцям зважити свої внутрішні сили і для цього поставити перед собою питання чітко: «чують вони в собі силу Мацціні, а в Києві бачать Молоду Італію?» Якщо так - «тоді нехай ідуть проти Росії, та тільки нехай вже прямо кличуть революцію...» (Переписка..., 1927, с. 135). У листах до галичан Драгоманов вимагав припинити голосне маніфес- тування самостійності українців та зректися партійної ворожнечі. Особливо він «припирав» галицьких діячів до вироблення програми практичного виконання заявленої мети: «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Драгоманов, який кожну справу «брав практично», «реально», насправді не знав про реальну неможливість виконання «голосно» заявлених планів. Реально він спостерігав, що ідея відновленої галицької «Правди» зреалізовувалася завдяки активній різнобічній допомозі найперше наддніпрянців; зреформувати «Основу» в орган радикальних сил Галичини не вдалося; задум молодої львівської інтелігенції видавати часопис «Сторожа» також зазнав краху. У відчиті на честь 12-х роковин смерті Т. Шевченка О. Огоновський відкидав звинувачення у романтичних мріях про навернення до минулого: руські народовці не фантасти, щоб мріяти про козацьку Україну. У їхніх планах - засівати народну ниву зерном «здоровим і домашнім». Середньовічні порядки мусили уступити місце вимогам нового часу, коли народи своїх прав, резюмував учений, добиваються. Не зважаючи на виразність формулювань О. Огоновського, заявлену програму Драгоманов прочитував як «темну і бездарну».

Для галичан старшого покоління буквально все, що пов'язувалося з іменем автора листів до «Друга», незалежно від змісту, було згубними тенденціями, соціалізмом, нігілізмом і прибрало приголомшуючу тут назву «драгома- новщина», «драгоманівство». Редакція «Друга» надалі боялася брати дописи Драгоманова, бо через одне його прізвище могла «лопнути» газета. Деякі з інтелігентів старшого покоління навіть погоджувалися, щоб Росія «загорнула Галичину», аби тільки настав «драгомановству конець». Особливо гостро реагували на «драгомановські» тенденції священники; галицькі «старші» критикували членів «Академічного кружка», найбільше Павлика, (навіть готові були «узяти на рожен і спечи» його) за те, що зводив молодь на «драго- мановську» дорогу. Причини загострення стосунків увиразнює реакція авторитетного провідника галицьких народовців С. Качали не так на зміст, як на авторство третього листа до «Друга». Оскільки він досить промовисто вказав на головні пункти незгоди з ідеями Драгоманова, то цитуємо ширше: «... Радость моя охолола, чоло зморщилося, мороз перейшов по тілі. Знані бо мені добре засади того нігілісти московського і взагалі соціалізму, - котрий убирається в красне пір'я європейської цивілізації і науки, нехтуючи народность і все, що для чоловіка було святим. Хто хоче зробити яке діло, мусить рахуватися з даними. Хто хоче проводити розмах просвіти народної, мусить докладно пізнати ґрунт, на якому він ставитися має. Ґрунтом нашим є народ: його звичаї, успособлення, обичаї і т.д. Але ж наш народ є релігійний. Він вірує, же є Бог, же є душа в чоловікові... Для того то всі наші діячі до тепер, котрі працювали около просвіти народної, працювали на тім грунті, і інакше бути не може. Тут приходить нігіліст і каже: ...Всяка релігія то релігійне ремесло. Нема Бога, нема душі...» (Переписка..., 1910, с. 79-80). С. Качалу найбільше обурювало те, що Драгоманов оголошує священиків «п'явками». Світоглядний раціоналіст, Драгоманов у духовно-релігійній сфері був сим- патиком протестантизму. У концепції новоєвропеїзму (у цивілізаційному аспекті він поділяв Європу на середньовічну католицьку та нову, «поступову») втілювалася принципова новація вченого. Образ поступової Європи він відмовився ототожнювати із католицьким світом («папізмом»). Особливо негативно ставився до ордену єзуїтів, що його розглядав якраз знаряддям відродження «папізму». Як приклад, наводив обурливий для нього факт спалення єзуїтом у ході релігійної війни 60000 чеських книг, характеризуючи таким способом «варварство католицької реакції». Об'єктом критики у призмі ци- вілізаційних поглядів поставала найперше не Галичина, а «стара католицька Європа» (Куций, 2016, с. 223).

Галичани, не погоджуючись із антиклерикалізмом Драгоманова, не завжди могли «по-науковому» заперечити правоти його обґрунтувань. Штунда, писав він Франкові, «обрусівається», входить у взаємини з Петербургом, а не з українофільством. Драгоманов, що вимагав підходити до справи реально, своєю пропагандою протестантизму у Галичині насправді був далекий від реальності. На це вказував йому Франко, якому найбільше попадалось за «скоки галичан у клерикальну гречку»: замість чітко декларувати українське політичне питання, подібно як євреї поставили у Європі й Америці єврейське, галичани ставлять «в свої програми політичні греко-католицьку віру - в програми політичні!» (Михайло Драгоманов, 2001, с. 229).

На фоні цих дразливих стосунків галицькій молоді доводилось завуальовувати «нові гадки», однак вона приймала їх, як повідомляв Павлик Драгоманова, «сильно». Та вже 20 січня 1877 р. Франко стривожено писав у Женеву про обшуки у квартирах львівських соціалістів та арешт Павлика. Разом з іншими брошурами у руки поліції попали книжки Драгоманова. Павлик зразу ж після виходу із тюрми досить образно відтворив паніку, яка зчинилася серед львівського громадянства: «...Скрипнуть двері - соціалізм, стукне хто чоботом по підлозі - соціалізм, принесуть пива - мабуть, соціалізм, волосся стає дибом, пахтить соціалізмом, кулька більярдова як тихонько котиться, і тут нюхтить соціалізмом. Найбільше ж пуду соціалістичного у мозку усіх «просвітян»: біготня, крик, шептання, огляди. ...Окрім одного- однісінького Франка, ...усі товариші померли» (Переписка..., 1910, с. 196197). Болісно переносив загальне відчуження Франко: у 1878 р. він почувався у Львові, як на безлюдному острові, куди не тільки птах не залетить чи пошта не доходить, а й «вош не залізе». Сучасний дослідник Франкової творчості М. Легкий акцентує на неоднозначності ставлення Франка до Драгоманова у різні періоди, резюмуючи, що «вагома роль останнього в ідейному й творчому становленні молодого письменника і в розвитку інтелектуальної думки галицького суспільства беззаперечна» (Легкий, 2021, с. 47).

Вимоги Драгоманова спонукали Франка відсунути на другий план літературну працю та зайнятися видавничою діяльністю, що мала виробити у Галичині «хорошу публіку». Із настановами давати галичанам новоєвропейську літературу треба було поступати обережно: Франко передбачив, що інтелігенція у Галичині відвернеться від повістей Золя як надто «батярських», а від «Що робити?» Чернишевського як твору нецікавого й нехудожнього. Франкові оповідання із циклу «Борислав», що сам він їх вважав не стільки художніми, скільки соціальними студіями, мали у Львові скандальний успіх. Уже перший номер «Друга» за 1877 р., у якому друкувалося оповідання «Ріпник», наробив клопоту церковним властям. Митрополит Сембратович звелів принести «тоту мирську сатанинську газету, щоби побачити, що се за звір». Перечитавши, церковні власті дійшли висновку, що в оповіданні немає нічого «нечоловічого», бо автор писав його не з метою, щоби «захопити» до подібного життя, а тільки - щоби «відсторонити». Все-таки підсумовувалося, що це оповідання «не пригоджується до плавного читання красавицям» (Матеріали, 1928, с. 9-10). Мотиви «драгомановщини» у Франковій повісті «Захар Беркут» вкрай обурили галичан. У творі вони прочитували фрагменти із драгоманівської програми.

Позицію і становище Драгоманова у 70-х роках чи не найточніше узагальнював І. Рудченко: «Єдиний., хто не залізає у виключну малоруську окремішність»; «уніат політичний, розумовий і моральний», який трактує українське питання «з общеруської точки зору»; «знаходить ворогів у всіх таборах»; українці бачать у ньому «не без підстав - християнина, що не визнає Христа за Бога»; для москвофілів Драгоманов «прямий ворог»; «заслужені українофіли. на компроміси не підуть» (Лотоцький, 1938, с. 11). Деяку зміну позицій Драгоманова прояснює лист (1876 р.) до нього члена Старої громади О. Лоначавського-Петруняки. За свідченням останнього, лідер уже «за-нехаяв» тоді думки про «общеруськість», однак залишився ще «малоросіянином», оскільки вживав слова «Малоросія» та похідні від нього. Але, писав схвильований кореспондент, Драгоманов не мав права помилятися навіть у слові. Адже в Україні слово Драгоманова мали «за свою думку, голосно виявлену світові». Щоб бути спадкоємцем Шевченкових ідей, у Драгоманова були усі підстави, крім єдиної, - розуміння першочерговості відстоювання національної ідеї. Автор листа не міг по-науковому точно сформулювати, чого бракувало Драгоманову, але то було щось таке, про що «говорить серце». О. Лоначавський-Петруняка писав і про особисті переконання у правильності сприйняття українцями характеру лідера: «недужий признатись» у помилках; неможливість зійти із «хибної дороги»; «невизнання власної вини», навіть боротьба «проти себе», аби признатись у цій вині (Архів..., 1938, с. 166; 167). Лист був надто болючим, однак докорів Драгоманов не міг не прийняти. Тому побоювання Лоначавського-Петруняки, що драгоманівські «амбіції» і талант вести гострі полеміки можуть через цього листа «наробити шкоди» українству. Та побоювання виявились зайвими.

У Галичині на «вдачу» Драгоманова реагували дедалі гостріше, рецеп- туючи його спосіб «писати доткливо» як недооцінку національних цінностей. Тут усталилося майже суцільне невдоволення діяльністю вченого-політика. Драгоманов же ладен був «вибити» українців за «нерухливість», «непослідовність», «лінивство», «крутійство», за відстоювання України «у чотирьох стінах». Галичанам він дорікав за те, що вони ніякої справи не можуть зробити, якщо перед тим її «не заплутають». Усі ці докори викликали гостру протидію, особливо у 70-х рр. Так, О. Партицький опублікував у редагованій ним «Газеті школьній» передрук листа-статті із «Руского Сіона» під назвою «Соціалісти на Руси» (1876 р.). У період найбільш напруженої праці Драгоманова на користь українства у редакційній примітці до статті вказувалося на «загадоч- ність» особи Драгоманова. Ця «загадочність» полягала у тому, що російський уряд, знаючи про соціалістичні переконання вченого, повинен був вислати його у Сибір, як інших. Дивував факт, як уряд дозволив йому їхати у Галичину і розвивати там соціалістичну пропаганду. Висловлювалось припущення, що Драгоманов є знаряддям боротьби у руках російських шовіністів, у кращому випадку - несвідомий у шкідливості своїх дій. В обох випадках «чинність» його небезпечна і для Русі шкідлива. Тут варто вказати, що більшість антисоціалістичних статей галицької «Правди» торкалися особи Драгоманова. Автор однієї із них під назвою «Лжепророки» (1877 р.) називав ученого лжепророком соціалізму, звинувачуючи у тому, що той «засів» на горах чужих, де нема ніяких тюрем, що на його нібито вигідне життя та публікації, від яких немає користі, витрачаються народні гроші. В усіх цих дописах Драгоманова найбільше обурювало те, що галичани «добивали» його іменем Шевченка. Це стимулювало полемічний гнів при написанні «многоцін- ної» (Франко) праці «Шевченко, українофіли і соціалізм». Драгоманов першим наважився вказати на шкідливість, як напише згодом Франко, «надуживання» поезією Шевченка, яке нікого ні до чого не зобов'язувало. У середовищі галицької інтелігенції названу працю сприйнято як посягання на святиню, навіть прилюдне богохульство. Виходили, отже, якісь парадокси або, як писав Драгоманов, «дисонанси». Свої «уступки» російству він мислив лише невеликою «теоретичною» частиною від «практичних» уступок, які робили пригноблюючим державам інші українці. Йому ж довелось далеко від України заговорити по-українськи відразу про сотні речей із сфери політики, науки, культури, про які українською мовою не говорив до нього ніхто у Галичині, де вже були українські кафедри в університеті. Всі чужинці, де тільки не бував Драгоманов, звали його «патріотом українським», бо тільки від нього й дізнавались про український рух. Для народовців же він існував, жалівся Павликові, як «просто москаль». Драгоманов щиро нарікав на «незрозумілих» українських сепаратистів, бо не почувався ніяким «...філом», а «Українцем зо вселюдськими тенденціями».

Ідеї Драгоманова не завжди передавалися галичанам так, як цього хотів лідер. Наприклад, Павлик, який безоглядно поставав «трубою Драгоманова», не допускав, на відміну від наставника, ніяких стосунків з інтелігенцією, не сприймав її ідеалів, способу життя, праці, навіть одежі. Обурення Павлика викликали взаємини Франка з Ольгою Рошкевич - дочкою священника. Ці стосунки, мовляв, не сприяли служінню народові і соціалізму, свідчили про Франкову «дволичність». Ось як описував він Драгоманову своє напучування закоханому Франкові: «Скажи їй, най поскидає того дрантя з голови, з лиця, з серця, і най вхилиться бодай трохи до люду - а ні, то пусти її на сто вітрів...» (Переписка., 1910, с. 37). Доречно зауважити, що на цю сентенцію Павлика Драгоманов дописав: «лишнє». «Дволичність» Франка була і в тому, що, замість брошурками закидати народ, особливо молодь, він видав у 1876 р. своїм коштом книжку «страшенних» поезій - «Баляди і розкази». Павлик невдоволено писав про галицьку публіку, серед якої ці поезії більше розходяться, ніж статті Драгоманова.

Викладена у різножанрових публікаціях українська програма Драгома- нова відсувалася у тінь полемічним їх спрямуванням, дошкульними і часто несправедливими виступами в адресу галицьких народовців. Як відомо, світоглядна еволюція Драгоманова була особливо стрімкою у 70-х рр. Лідер гостро полемізував у це десятиліття не тільки із галичанами, але й з не менш як двомастами російських революціонерів-соціалістів. Він зробив тоді для себе вражаючі висновки: жоден із цих політиків не виявив належного розуміння необхідності українського відродження. Він переконався, що революціонери-соціалісти - «дивні інтернаціоналісти», що росіяни, незалежно чи то московські слов'янофіли, чи «західники», нездатні об'єктивно ставитись до інтересів інших народів і ніколи не зможуть увійти у становище народів поневолених. Подібно, як і з галичанами, у взаєминах із впливовими російськими політиками він завжди залишався «самим собою», тримався незалежно, принципами не поступався. У листах до росіян він так само не стри-мував свого полемічного «пилу», не терпів будь-якої цензури, яку сприймав «як найпринизливішу тілесну доторканість». Стосунки з ними не були легшими, ніж із галичанами. Спілкування з «вченою публікою» багаторазово давало йому змогу відчути, що у Росії не звикли до об'єктивності, розв'язання складних питань чи складних формул. Навіть ліберально настроєні професори були «скандалізовані» науковими положеннями Драгоманова. Подібне ставлення до нього траплялось на всіх стадіях його різнобічної діяльності, до чого він привикав, як зізнавався сам, «нешвидко і нелегко». На «характер» йому не тільки натякали, а й писали відверто.

У дослідженнях початку 80-х рр. Драгоманов виступав, насамперед, як політолог - «розігрував у Женеві роль віщого Герцена» (Костомаров). Емігранта «смущала» політична діяльність П. Куліша, тому останній передбачав «літературні бої» із ним. Кулішевої позиції «Політика не наша справа...» Драгоманов не приймав, гостро виступивши проти «неполітичної» літератури. На сторінках «Вольного слова» він обурювався з приводу заявленої організаторами Міжнародного літературного конгресу у Відні (1881 р.) тези про «стоячі понад всякою політикою гуманітарні заняття». Франко просив Драгоманова не надсилати «Вольного слова», тому що в Галичині його не одержують: всі номери «дають на поліцію». Пізніше Франко засвідчував, що женевську «Громаду» вважали тут «страшною нелегальщиною», навіть «многоцінна» праця «Шевченко, українофіли і соціалізм», ніким «не завважена», залишалася «скарбом», на довгі роки закопаним у землю. О. Конись- кий, який належав до найдіяльніших у 80-х рр. посередників між Україною та Галичиною, добре знав причини розходження між Драгомановим та галичанами. Ще у 1875 р. у статті «Український націоналізм» Кониський, знаючи домінуючі погляди у галицьких інтелігентських сферах, заявляв: політика нехай буде політикою, а література - літературою. Особисті розходження з Драгомановим він не вважав суттєвими, а лише «у деталях». Бар'єром у спілкуванні поставала найперша деталь: «...Така є у Вас вдача, - писав діяч у Женеву, - дотикати особі автора; навіть гріхами за царя Гороха. ...Коли б Ви тямили, як се шкодить! Інколи серце кров'ю обливається, коли бачиш, що більша половина Вашого впливу марнується єдине через отаку вдачу! .Ви в бочку свого меду всиплете ложку дьогтю!..» (Куца, 1995, с. 153). Доречно тут зауважити, що Леся Українка, якій улюблений дядько неодноразово «в'ялив серденько», досить делікатно вказувала на першопричину неприязні: ті «людці» лихі на нього не за його політичні та інші теоретичні судження й висновки, а за його характер («чисто український юмор»).

Галичани знали, що російські проблеми не втратили важливості для Драгоманова у 80-х рр. Конституційний рух у Росії, зізнавався він Павликові, ніколи не поставав для нього побічною річчю, а «був і єсть своїм ділом», а російську мову він оголосив de facto фелеральною на Сході Європи. Подібні міркування тільки зайвий раз викликали «кваси та сердитості». Застерігаючи не порушувати голосно національних проблем, щоб не сіяти національ-них «ненавистей» серед ліберально-демократичної інтелігенції Росії, сам Драгоманов на початку 80-х рр. загострив відносини у революційних емігрантських колах. Сенсацію викликала опублікована у «Вольном слове» праця «Историческая Польша и великорусская демократия» (1881 р.). Український публіцист гостро викривав пусті фрази про гуманне ставлення до інших націй, якими прикривались великоруські демократи 60-х рр., революційні народники 70-х, представники різних течій і напрямів на початку 80-х. За довголітніми спостереженнями Драгоманова, усі вони керувалися у своїй діяльності лише інтересами власної держави, ідеєю великоруського месіанізму, що став однією із характерних рис великоруського суспільства, в тому числі і демократії. Названу студію Драгоманова критика оцінювала як найкращу у руслі політичної тематики. І водночас його «лаяли» з усіх 16 точок горизонту: консерватори, радикали, ліберали і т.і.» (Архів., 1938, с. 320).

Відповідь («Что такое украинофильство?», 1881 р.) постійному публіцистові органу ліберального народництва «Русское богатство» А. Алексєєву перевершувала за «доткливістю» всі дотеперішні докори галичанам та над- дніпрянцям. Драгоманов гостро викривав численні «софізми» й «тиради» російського публіциста. Він обіцяв опонентові відповідати спокійно на його «глупості», хоча, як зізнався, зберігати спокій при читанні численних «протиріч», «неясностей» тощо було нелегко. Драгоманов просив Алексєєва на майбутнє залишити «голослівність фактів», «іронію», «нападки», «алегорії», «підміну понять», «помилки» тощо. Загалом перед написанням статей про українофільство радив йому «поїхати за Волочиськ».

Друкуватись у європейській пресі Драгоманову ставало все важче: «скептицизм», за його зізнанням, заважав і в женевському оточенні. Це був час, коли «дулось», «лаяло» або й демонстративно відверталось від нього усе «патентоване» російство. У Галичині відкидали будь-які його пошуки «органічної формули» для визначення відносин українців до росіян. Драгоманов дорікав Франкові за публікацію у «Зорі» повісті О. Кониського «Юрій Горовенко», яка була фактично у змістовому плані замовленням Драгоманова: «.Як собі хочете, а така література і така публіка перш усього потребує Гераклової лопати» (Матеріали., 1928, с. 188).

Галичани і наддніпрянці надалі не хотіли колисатись в ілюзіяхта чекати, що національні свободи впадуть у подолок разом із ліберальними російськими реформами. Їх відчуження було для Драгоманова незрозумілим. Особливо тяжким для нього став 1886 рік. Виконувати накреслену понад 10 років тому програму не було змоги. Земляки повідомляли, що через неймовірний тиск цензури женевські політичні публікації дали «мінімальний плюс». Сподівання на Європу, яка, мовляв, щось зробить для української справи, даремні, «бо не таким духом віє від європейської політики» (Архів., 1938, с. 294).

Драгоманов на власний «страх і ризик» вирішив видати третій випуск «Політичних пісень», 500 екземплярів повного, не «кастрованого», «Кобзаря» і виїхати у «чужу» Америку, бо у Європі без служби Україні міг би «або зійти з ума, або втопитися». Бо ж українська література зійшла на «Поезії Івана Подушки», а галичани національним прапором обрали унію (Архів..., 1938, с. 280). Подібні орудування Драгоманова «літературним ножем», «геракловою лопатою», «сокирою рубача» ранили в Галичині багатьох невинних - таких же одержимих українською ідеєю, як лідер. Це глибинно переживала Н. Кобринська, у рецепції якої Драгоманов був «духовним лідером нації». У рік його смерті вона писала: «. Другого такого не маємо, та й не скоро, відай, будемо мати» (Швець, 2018, с. 365).

Висновки

Поява Драгоманова в Галичині спричинена власне загальноукраїнськими обставинами. Він виявився одним із небагатьох українських інтелектуалів, хто, завдяки глибокій науковій ерудиції, широкій європейській освіченості, сміливій політичній пристрасті, міг бути «усім нараз» (М. Євшан), давати «педагогічні поради» (М. Рудницький) галичанам. Драгоманівська система надто стрімко еволюціонувала від всеросійського радикалізму до української національної свідомості, що не завжди було очевидним для його галицьких кореспондентів. Антитетичні за змістом декларації, гострі полемічні виступи збивали з пантелику галицьких діячів із різних сфер діяльності: ідеалізація галичан з боку Драгоманова виявилась «в смішній диспропорції» (Франко) їх реальних сил і можливостей. Балансування на стику двох культур, поради галичанам розв'язувати українські проблеми із загальноросійської точки зору були для них неприйнятними, що провокувало постійні «кваси і сердитості». Біографічно-психологічні особливості Драгоманова, його «особлива психічна тяга» (Овсянико-Куликовський) найбільшою мірою провокували «дисонанси» у взаєминах. Феномен драго- манівського характеру, який впродовж десятиліть екстраполювався на проблему драгоманівського общерусизму чи навіть москвитизму, помітно провокував серед галичан недооцінку високого горизонту його інтелектуалізму.

Список використаних джерел і літератури:

1. Австро-руські спомини (1867-1877) М. Драгоманова. (1890). (Ч.3-4). Львів, 456 с.

2. Архів Михайла Драгоманова (Т.1: Листування Київської Старої Громади з М. Дра- гомановим (1870-1895 рр.). (1938). Варшава: Український науковий Інститут, 446 с.

3. Грицак, Я. (2021). Подолати минуле: глобальна історія України. Київ: Портал, 431 с.

4. Драгоманов, М. (1991). Вибране («...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). Київ: Либідь, 688 с.

5. Круглашов, А. (2000). Драма інтелектуала: політичні ідеїМихайла Драгоманова. Чернівці: Прут, 487 с.

6. Куца, О. (1995). Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині ХІХ століття. Тернопіль: Підручники & посібники, 224 с.

7. Куций, І. (2016). Цивілізаційні ідентичності в українській історіографії кінця XVIII - початку ХХ ст.: між Слов'янщиною та Європою. Тернопіль: Підручники і посібники, 480 с.

8. Легкий, М. (2021). Проза Івана Франка: поетика, естетика, рецепція в критиці. Львів, 608 с.

9. Лотоцький, О. (1938). До світогляду старого українофільства (З листування І. Я. Рудченка з М. П. Драгомановим). Варшава; Львів, 24 с.

10. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України (Т.1. Листування І. Франка і М. Драгоманова). (1928). Київ: Всеукраїнська Академія наук, 508 с.

11. Михайло Драгоманов: документи і матеріали. (2001). Львів, 746 с.

12. Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким. (1927). За сто літ (Кн.І). Київ, 1927, 83-153.

13. Павлик, М. (Упорядн.) (1910). Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бу- чинським. Львів, 353 с.

14. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). (1910). (Т.2). Чернівці, 519 с.

15. Піхманець, Р. (2016). «Признаюся до гріха...»: драматичні колізії взаємин Івана Франка з Михайлом Драгомановим. Записки НТШ. Праці філологічної секції (T.CCLXIX). Львів, 2016, 102-142.

16. Піхманець, Р. (2018). Чоловік гадкує, а Бог лаштує: віденські перифрази Михайла Драгоманова. Українознавчі студії, 103-162.

17. Райківський, І. (2012). Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. Івано-Франківськ, 932 с.

18. Студинський, К. (1926). Критика М. Драгоманова на перше число львівської «Правди» за рік 1874. Україна. (Кн.4), 135-138.

19. Студинський, К. (1926). Перша зустріч М. Драгоманова з галицькими студентами. Україна. (Кн.2-3), 70-75.

20. Франко, І. (1984). З останніх десятиліть XIX віку. Твори (у 50 т., Т.41). Київ, 471-529.

21. Швець, А. (2018). Жінка з хистом Аріадни. Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів: Інститут Івана Франка НАН України, 752 с.

References:

1. Avstro-ruski spomyny (1867-1877) M. Drahomanovа [Austro-Russian memories (18671877) of M.Drahomanov]. (1890). (Vol.3-4). Lviv, 456 s. [in Ukrainian].

2. Arkhiv Mykhaila Drahomanova (T.1: Lystuvannia Kyivskoi Staroi Hromady z M. Draho- manovym (1870-1895 rr.) [Archive of Mikhail Drahomanov. Vol.1: Correspondence of the Kyiv Old Community with M. Drahomanov (1870-1895)]. (1938). Varshava: Ukrainskyi na- ukovyi Instytut, 446 s. [in Ukrainian].

3. Hrytsak, Ya. (2021). Podolaty mynule: hlobalna istoriia Ukrainy [Overcoming the past: the global history of Ukraine]. Kyiv: Portal, 431 s. [in Ukrainian].

4. Drahomanov, M. (1991). Vybrane («...mii zadum zlozhyty ocherk istorii tsyvilizat- sii na Ukraini») [Favorites („... my idea is to write an essay on the history of civilization in Ukraine”)]. Kyiv: Lybid, 688 s. [in Ukrainian].

5. Kruhlashov, A. (2000). Drama intelektuala: politychni idei Mykhaila Drahomanova |'l he drama of the intellectual: political ideas of Mikhail Drahomanov]. Chernivtsi: Prut, 487 s. [in Ukrainian].

6. Kutsa, O. (1995). Mykhailo Drahomanov i rozvytok ukrainskoi literatury u druhii polovy- ni ХІХ stolittia [Mykhailo Drahomanov and the development of Ukrainian literature in the second half of the XIX century]. Ternopil: Pidruchnyky & posibnyky, 224 s. [in Ukrainian].

7. Kutsyi, I. (2016). Tsyvilizatsiini identychnosti v ukrainskii istoriohrafii kintsia XVIII - po- chatku ХІХ st.: mizh Slovianshchynoiu ta Yevropoiu [Civilizational Identities in Ukrainian Historiography of the Late 18 th and Early 20th Centuries: Between Slavs and Europe]. Ternopil: Pidruchnyky i posibnyky, 480 s. [in Ukrainian].

8. Lehkyi, M. (2021). Proza Ivana Franka: poetyka, estetyka, retseptsiia v krytytsi [Ivan Franko's prose: poetics, aesthetics, reception in criticism]. Lviv, 608 s. [in Ukrainian].

9. Lototskyi, O. (1938). Do svitohliadu staroho ukrainofilstva (ZlystuvanniaI.Ya. Rudchenka z M.P. Drahomanovym) [To the worldview of old Ukrainophilism (From the correspondence of I.Ya. Rudchenko with M.P. Drahomanov)]. Varshava-Lviv, 24 s. [in Ukrainian].

10. Materialy dlia kulturnoiy hromadskoi istorii Zakhidnoi Ukrainy (T. 1. Lystuvannia I. Franka i M. Drahomanova) [Materials for the cultural and social history of Western Ukraine: Vol.1. Correspondence of I. Franko and M. Drahomanov]. (1928). Kyiv: Vseukrainska Akademiia nauk, 508 s. [in Ukrainian].

11. Mykhailo Drahomanov: dokumenty i materily [Mikhail Drahomanov: documents and materials]. (2001). Lviv, 746 s. [in Ukrainian].

12. Perepyska M. Drahomanova z V. Navrotskym [Correspondence of M. Drahomanov with V. Navrotsky]. (1927). Za sto lit (Vol.I). Kyiv, 1927, 83-153. [in Ukrainian].

13. Pavlyk, M. (Comps.). (1910). Perepyska Mykhaila Drahomanova z Melitonom Buchynskym [Correspondence of Mikhail Drahomanov with Meliton Buchynsky]. Lviv, 353 s. [in Ukrainian].

14. Perepyska Mykhaila Drahomanova z Mykhailom Pavlykom (1876-1895) [Correspondence of Mikhail Drahomanov with Mikhail Pavlik (1876-1895)]. (1910). (Vol.2). Chernivtsi, 1910, 519 s. [in Ukrainian].

15. Pikhmanets, R. (2016). «Pryznaiusia do hrikha...»: dramatychni kolizii vzaiemyn Ivana Franka z Mykhailom Drahomanovym [„I confess to sin..”: dramatic collisions of Ivan Franko's relationship with Mikhail Drahomanov]. Zapysky NTSh. Pratsi filolohichnoi sektsii (Vol.CCLXIX). Lviv, 2016, 102-142. [in Ukrainian].

16. Pikhmanets, R. (2018). Cholovik hadkuie, a Boh lashtuie: videnski peryfrazy Mykhaila Drahomanova [Man thinks, and God arranges: Viennese paraphrases of Mikhail Drahomanov]. Ukrainoznavchi studii, 103-162. [in Ukrainian].

17. Raikivskyi, I. (2012). Ideia ukrainskoi natsionalnoi yednosti v hromadskomu zhytti Halychyny ХІХ stolittia [The idea of Ukrainian national unity in the public life of Galicia in the XIX century]. Ivano-Frankivsk, 932 s. [in Ukrainian].

18. Studynskyi, K. (1926). Krytyka M. Drahomanova na pershe chyslo lvivskoi «Pravdy» za rik 1874 [Critique of M. Drahomanov for the first issue of Lviv's Pravda in 1874]. Ukraina. (Vol.4), 135-138. [in Ukrainian].

19. Studynskyi, K. (1926). Persha zustrich M. Drahomanova z halytskymy studenta- my [M. Drahomanov's first meeting with Galician students]. Ukraina. (Vol.2-3), 70-75. [in Ukrainian].

20. Franko, I. (1984). Z ostannikh desiatylit XIX viku [From the last decades of the XIX century]. Tvory (Vol.41). Kyiv, 471-529. [in Ukrainian].

21. Shvets, A. (2018). Zhinka z khystom Ariadny. Zhyttievyi svit Natalii Kobrynskoi v henerat- siinomu, svitohliadnomu i tvorchomu vymirakh [Woman with Ariadne's flair. The life world of Natalia Kobrynska in generational, ideological and creative dimensions]. Lviv: Instytut Ivana Franka NAN Ukrainy, 752 s. [in Ukrainian].