Основні наративи історичної політики Кремля як інструмент обґрунтування Російської агресії проти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні наративи історичної політики Кремля як інструмент обґрунтування Російської агресії проти України

Лозовий Віталій Станіславович, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу суспільних процесів центру внутрішньополітичних досліджень, Національний інститут стратегічних досліджень

Анотація

У статті проаналізовано історичну політику Російської Федерації (РФ) як складника війни проти України. Зазначено, що політика пам'яті є одним з потужних інструментів впливу держави на колективні уявлення про минуле та сучасне, формування світогляду та ідентичності, консолідації суспільства, просування через засоби пропаганди своїх геополітичних інтересів. Враховуючи те, що основним виправданням агресії проти України Кремль зробив аргументи з історичного минулого, а також значним поширенням маніпулятивних практик з історією, дослідження питання антиукраїнської історичної політики РФ є надзвичайно актуальними.

Констатовано, що велике значення має історична політика для просування російських геополітичних інтересів, передусім на пострадянському просторі. Підбираючи історичні аргументи для легітимації своїх дій Кремль виробив та поширював ключові наративи антиукраїнської історичної політики, тобто певну сукупність пов'язаних між собою реальних чи вигаданих подій, фактів або вражень, які складають оповідний текст. Визначено основні російські наративи та інтерпретації історії як засіб легітимації агресії РФ. Констатовано, що вони зосередилася на фундаментальному питанні: легітимності української ідентичності та постання Української держави. З'ясовано, що неоімперські політичні практики аргументувалися історичними фактами, а історична політика стала вагомим елементом маніпулятивної пропагандистської діяльності Кремля. Зазначено, що у контексті війни, прецеденти з минулого висуваються Кремлем як докази правомірності воєнно-політичних дій Росії з метою виправдати загарбання українських територій.

Ключові слова: Українська держава, історична політика, наративи, ідентичність, агресія Росії

Abstract

The main narratives of the Kremlin's historical policy as a tool for justification of Russian aggression against Ukraine

Lozovyi Vitalii Stanislavovich Doctor of Historical Sciences, Professor, chief researcher of the Department of Social Processes of the Center for Domestic Political Studies, National Institute for Strategic Studies

The article analyzes the historical policy of the Russian Federation (RF) as a component of the war against Ukraine. It is noted that the politics of memory is one of the powerful tools of the state's influence on collective ideas about the past and present, the formation of a worldview and identity, the consolidation of society, and the promotion of its geopolitical interests through means of propaganda. Considering the fact that the Kremlin used arguments from the historical past as the main justification for aggression against Ukraine, as well as the significant spread of manipulative practices with history, research into the issue of the anti-Ukrainian historical policy of the Russian Federation is extremely relevant.

It has been established that historical policy is of great importance for the promotion of Russian geopolitical interests, primarily in the post-Soviet space. By selecting historical arguments to legitimize its actions, the Kremlin developed and disseminated key narratives of anti-Ukrainian historical policy, i.e. a certain set of interconnected real or fictional events, facts or impressions that make up the narrative text.

The main Russian narratives and interpretations of history as a means of legitimizing the aggression of the Russian Federation are identified. It was established that they focused on a fundamental issue: the legitimacy of Ukrainian identity and the emergence of the Ukrainian state. It was found that neo-imperial political practices were justified by historical facts, and historical politics became an important element of the Kremlin's manipulative propaganda activities. It is noted that in the context of the war, precedents from the past are put forward by the Kremlin as evidence of the legality of Russia's military and political actions in order to justify the occupation of Ukrainian territories.

Keywords: Ukrainian state, historical politics, narratives, identity, Russian aggression.

Постановка проблеми

Історична політика, політика пам'яті є одним з потужних інструментів впливу держави на колективні уявлення про минуле та сучасне, формування світогляду та ідентичності, консолідації суспільства, просування через засоби пропаганди своїх геополітичних інтересів. Враховуючи те, що основним виправданням агресії проти України Кремль зробив аргументи з історичного минулого, а також значним поширенням маніпулятивних практик з історією, дослідження питання антиукраїнської історичної політики РФ є надзвичайно актуальними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Окремі аспекти зазначеної проблеми знайшли висвітлення у вітчизняній історіографії. У монографії О. Андрєєвої описано шляхи формування української національної ідентичності з точки зору відносин з Росією. Авторка розглядає соціально-психологічні аспекти «пропагандистської війни» Росії проти України, показує гальмівну роль у процесі формування української національної ідентичності російських історичних міфів про Україну [1]. У книзі, присвяченій аналізу різних підходів до висвітлення історії в Україні, Росії та Польщі, А. Портнов наголошує на засадничій неможливості розмежувати історію, історіографію та політику і зазначає, що прагматичні політичні рішення потребують «сумнівної історичної арґументації» [2]. Ключові наративи російської історичної пропаґанди, активно поширювані в українському інформаційному просторі визначили українські історики. Вони вивели чіткі формулювання цих наративів і відповіли на них із погляду української історичної науки [3]. Прагення російської політичної верхівки обґрунтувати імперські амбіції за допомогою навколо історичних спекуляцій висвітлює В.Ткаченко [4].

Метою статті є визначення та аналіз основних антиукраїнських історичних наративів Російської Федерації як інструменту політики, висвітлення аргументів щодо виправдання російської агресії проти України, які наводяться кремлівськими політиками та пропагандистами.

Виклад основного матеріалу

Європейські прагнення України Кремль сприйняв як загрозу домінуванню Росії на пострадянському просторі. Ядром антиукраїнської ідеології та практики стала агресивна історична політика, спрямована на руйнування Української держави.

Під історичною політикою розуміють набір практик, за допомогою яких політичні сили або держави прагнуть затвердити певні інтерпретації історичних подій як домінуючі. Історична політика має такі основні функції: 1) символічну (надання значущості події); 2) інтерпретативну (трактування події для потреб поточної політики); 3) ідентифікаційну (вплив на формування національної ідентичності). Історична політика - це вибір та трансляція державою системи суспільно-політичних цінностей [5]. Відтак історична політика Росії щодо України - це нав'язування українському суспільству своїх цінностей, свого бачення історичного минулого, витоків сучасного становища, і відповідно, перспектив майбутнього.

Велике значення має історична політика для просування російських геополітичних інтересів, передусім на пострадянському просторі. Підбираючи історичні аргументи для легітимації своїх дій Кремль виробив та поширював ключові наративи антиукраїнської історичної політики, тобто певну сукупність пов'язаних між собою реальних чи вигаданих подій, фактів або вражень, які складають оповідний текст [6]. Для обґрунтування відновлення геополітичного впливу Москви висувається концепт «сильної держави» і пропагується теза про тисячолітню безперервну російську історію, про територію «великої, історичної» Росії. У цьому контексті постулюється, що Київська Русь - спільне джерело походження росіян та українців. Українська столиця Київ є «матір'ю руських міст», але Московське царство єдиний спадкоємець Стародавньої Русі, як невід'ємної частини російської історії, культури та духовного простору [7].

Основна атака спрямована на українську ідентичність. Транслюється думка, що «історичної основи» для уявлення про окремий від російського український народ не було. В імперських традиціях зазначається, що малороси існували як частина триєдиного російського народу. Нібито ця спільнота ґрунтується на тисячолітній історії, мові, «руській» етнічній ідентифікації, спільному культурному просторі та православній релігії [8]. Її зв'язок із Російською державою має особливий і органічний характер, а спроби зламати чи послабити його можуть бути інспіровані лише ззовні. Тому Москва проводить історичну політику щодо українців, засновану на твердженні, що їхня національна ідентичність є штучною. Україна та українці постали як польсько-австрійський проєкт «анти-московської Русі». Нібито ворожі держави свідомо підтримували та пропагували український націоналізм як геополітичний інструмент для послаблення Росії. Водночас критикується ленінська національна політика, яка встановила на державному рівні у СРСР тезу про три окремі слов'янські народи - російський, український і білоруський, а не про триєдиний народ.

Важливим пунктом антиукраїнської історичної політики Кремля є заперечення правомірності існування Української держави. Ще у 2008 році під час зустрічі з тодішнім президентом США Д. Бушем В.Путін заявив, що «Україна навіть не держава» [9]. Водночас, наголошується, якщо Росія має понад тисячолітню державницьку традицію, то про існування України можна говорити лише з революції 1917 р. Постання української державності у 1917-1920 роках трактується не як воля українського народу жити самостійним державним життям, а зновуж як інтригу західних країн.

Висуваються претензії щодо сучасних кордонів України, які сформувалися у період СРСР. Нібито процес утворення УРСР відбувався шляхом передачі їй частини російських «історичних територій». А за результатами Другої світової війни до неї відійшли колишні «руські землі», які перебували у складі Румунії, Польщі, Чехословаччини. Якщо Україна проводить політику євроінтеграції, а не інтеграції з Росією, спадкоємницею СРСР, це за логікою Кремля мало б призвести до повернення України в кордони 1922 року.

Засадничим для російської історичної політики є використання подій та результатів Другої світової війни (у російській інтерпретації Великої вітчизняної війни) для аргументів проти України. Вдаючись до хибних спотворених узагальнень, поєднуючи боротьбу українців за самостійність та їх співпрацю з Німеччиною під час війни, Кремль намагається показати спадкоємність і охарактеризувати сучасну Україну як нацистську, а агресію РФ подати як війну з нацизмом. Тому зрозуміло, що заявлена на початку агресії «денацифікація» тотожна деукраїнізації, тобто фактичному знищенню національно свідомих (у російському трактуванні - нацистських) українців. Передусім це знищення історичної пам'яті, культури, мови українського народу.

Російська пропаганда штучно створювала уявлення про нібито поширення «фашизму та нацизму» і загрозу росіянам в Україні. У 2014 році цей аргумент використано в кампаніях з дезінформації для виправдання анексії Криму та воєнних дій на Донбасі. У Кремлі стверджували, що рішення про приєднання українського півострова було прийнято для захисту прав російського населення від неонацистів Майдану, оскільки президент Росії є гарантом безпеки «руского міра», тобто усіх співвітчизників, які опинилися за кордонами РФ. Водночас Рада Федерації РФ дала дозвіл президенту застосувати військову силу в Україні для захисту мільйонів росіян та російськомовних. Для надання історичного сенсу та політичної легітимності російської анексії українського півострова В.Путін визначив це як «відновлення історичної справедливості» [10]. Історичним аргументом стала заява, що Крим має сакральне значення для Росії тому що там хрестився князь Володимир. Приєнання Криму подавалося як «збирання руських земель» і початок процесу, завдяки якому Росія перетворюється зі «звичайної Росії» на «Велику Росію». Крім того, підкреслено, що Крим є невід'ємною частиною російської військової історії, місцем славних військових подій, а отже, стратегічна територія, яку треба захищати [11]. Щодо того що Крим споконвічна російська земля. Підраховано, що лише 6 відсотків задокументованої історії Криму припало на російське правління. Навіть за радянської доби Крим був українським довше, ніж російським [12].

Наступним кроком російської агресії стала дестабілізація ситуації у східних та південних областях України з метою втілення політичного проекту «Новоросія». В. Путін говорив про історичне право на існування «Новоросії» на території від «від Харкова до Одеси», оскільки ці землі не входили у склад України у царські часи і були передані від Росії Україні [13]. Зазначалося, що постання квазідержав ДНР та ЛНР - це лише перший етап утворення великої Новоросії, колишнього Південного Сходу України. Історична легітимність постання ДНР та ЛНР як «держав» виводилася з існування у 1918 р. Донецько- Криворізької радянської республіки [14].

Оскільки спадщина Київської Русі проголошується російським надбанням, а українські землі є складовою частиною історичної Росії, які на певний час були відірвані від неї, для анексії та аншлюсу територій як за імперської Росії, за СРСР, так і зараз використовується концепт «возз'єднання» колишніх руських (російських) територій. Саме як акт «воз'єднання» російських земель трактуються Переяславські угоди 1654 року, хоча це був військово-політичний союз двох держав - Гетьманщини та Московського царства. У контексті згаданих аргументів, сучасна анексія південно-східних регіонів України подається як«воз'єднання» і називається «визвольною місією» Росії [15].

Постулюється, що Україна не може існувати без інтеграції з Росією, інакше підпадає під протекторат інших держав які нею маніпулюють. Тему чужих впливів на Україну, щоб використати її для противаги Росії запустили ще в період В. Януковича. У 2013 р. тодішній міністр освіти України Д.Табачник говорив про реалізацію в країні проекту «антиросія» під час «помаранчевого режиму» В.Ющенка [16]. В.Путін також звинувачує Західні країни, що для геополітичного протистояння з Росією вони творять з України проект «антиросія», продовжуючи справу «польсько-австрійських ідеологів для створення «антимосковської Русі» [8]. Впровадження дискурсу «Україна- антиросія» в історичній політиці Кремля націлено на повну нівеляцію бачення України та українців як суб'єктів історичного процесу через формування думки, що вони з'явилися лише як результат інтриги ворогів Росії в ході геополітичного протистояння з нею.

Таким чином, логіка Кремля така: якщо Україна, є штучним витвором, то вторгнення Росії виправдано як боротьба з «антиросією», «маріонеткою Заходу». Мова про «антиросію» надає агресії вигляду нібито «правильної війни», оскільки Росія не може допустити, щоб її «історичні території» (мається на увазі територія України) використовували проти неї.

Щоб показати, що Україна не суб'єкт міжнародних відносин, а об'єкт маніпуляцій західних країн, Кремлем просувається теза, що воєнні дії в Україні, це не російсько-українська війна, це - конфлікт Росії та Заходу, це її реакція на геополітичне просування атлантистів у сферу виключного впливу Москви, це повернення Росією простору, що історично їй належить.

Виправдовуючи агресію Кремль хоче переконати світ, що формування українців як народу і України як держави геополітична антиросійська інтрига, росіяни та українці є «одним народом» з спільною історією та культурою, а це передбачає, що вони також мають розділити спільну політичну долю сьогодні. Російське керівництво та пропаганда стверджують, що справеливою ця війна є тому що російська армія захищає народ від нацизму, повертає власні історичні території і чинить спротив Заходу, який прагне послаблення та розвалу Росії.

Висновки

Основні історичні наративи Кремля як підстава обгрунтування російської агресії проти України зосередилася на фундаментальному питанні: легітимності української ідентичності і постання Української держави. Неоімперські політичні практики аргументувалися історичними фактами, а історична політика стала вагомим елементом маніпулятивної діяльності Кремля. У контексті війни, прецеденти з минулого висуваються Кремлем як докази правомірності воєнно-політичних дій Росії з метою виправдати загарбання українських територій.

історична політика кремль наратив

Література

1. Андрєєва О.М. Національна безпека України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією. К.: Парламентське вид-во, 2009, 360с

2. Портнов А. Історія для домашнього вжитку: Есеї про польсько-російсько - український трикутник пам'яті. К.: Критика, 2013, 344 с.

3. Ре-візія історії. Російська історична пропаганда та Україна / Я. Грицак, К. Галушко, Я. Примаченко, Г. Єфіменко, С. Громенко, І. Гоменюк, О. Ілюк, О. Сороцинська, А. Кадельник. К.: К.І.С., 2019, 99 с.

4. Ткаченко В.М. Наративи історичної пам'яті в політичному транзиті України та Росії: монографія. К.: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2020, 144 с.

5. Політика історичної пам'яті в контексті національної безпеки України: аналіт. доповідь / [Яблонський В.М., Лозовий В.С., Валевський О.Л., Здіорук С.І., Зубченко С.О. та ін.] / за заг. ред. В.М. Яблонського. Київ: НІСД, 2019, С. 26.

6. У кого цілить роспропаганда: вивчаємо, аналізуємо, протидіємо

7. П'ять гучних заяв Путіна про історію України

8. Статья Владимира Путина «Об историческом единстве русских и украинцев

9. Путін - Бушу: «Україна - це не держава»

10. Цитаты Свободы

11. Путин: инструктаж для историков.

12. «Мирні пропозиції» Ілона Маска. Де ми вже це чули?

13. Путін заявив, що хоче гарантій для «мешканців Новоросії» - Харкова, Донецька...

14. Символика Донецкой народной республики

15. «Аннексионную речь» Путин посвятил обвинениям в адрес Запада

16. Владимир Путин написал статью про проект «анти-России». Откуда взялось это понятие?

References

1. Andryeyeva O.M. (2009). Natsional'na bezpeka Ukrayiny v konteksti natsional'noyi identychnosti i vzayemovidnosyn z Rosiyeyu. [National security of Ukraine in the context of national identity and mutual relations with Russia]. K.: Parlament-s'ke vyd-vo [in Ukrainian].